Наукові статті Кримінальне право КОМЕРЦІЙНЕ НАЙМЕНУВАННЯ ЯК ПРЕДМЕТ ЗЛОЧИНУ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИКОМЕРЦІЙНЕ НАЙМЕНУВАННЯ ЯК ПРЕДМЕТ ЗЛОЧИНУ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
| Наукові статті - Кримінальне право |
ХАРЧЕНКО В.Б.,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри права Сумського державного університету
КОМЕРЦІЙНЕ НАЙМЕНУВАННЯ ЯК ПРЕДМЕТ ЗЛОЧИНУ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
Перспективи входження України в європейський простір, приєднання нашої держави до СОТ, подальша розбудова громадянського суспільства, набуття чинності постанов Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до Порядку сплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності» [30] та «Про затвердження положення про Координаційну раду з питань захисту прав інтелектуальної власності УЄФА та складу Координаційної ради» [32] обумовлює необхідність оновленого погляду на систему охорони комерційного найменування, і перш за все – на кримінально-правову охорону зазначеного об’єкта права інтелектуальної власності. Це зрозуміло, так як володіння правами на найважливіші технології і фундаментальні концепції забезпечує майнові права інтелектуальної власності, засади громадянського суспільства та міцність конкурентних позицій бізнесу в набагато більшому ступені, ніж виробництво товарів і послуг, та має наразі найвищу цінність.
У зв’язку з цим актуальним є питанням визначення змісту суспільних відносин права інтелектуальної власності на комерційне найменування як об’єкта злочинного посягання, обґрунтування місця відповідного злочину в системі Особливої частини Кримінального кодексу України (далі – КК) [16], обсягу та змісту комерційного найменування як предмету злочину, передбаченого ст. 229 КК України.
Дослідженням проблем кримінально-правової охорони комерційного найменування як окремого об’єкта права інтелектуальної власності присвячені праці В.Б. Волженкіна [5], О.І. Перепелиці [23], С.В. Максимова [6], А.С. Нерсесяна [19], О. Крижного [13] та ін. Також важливе зна
Саме тому метою даної статті є з’ясування змісту суспільних відносин права інтелектуальної власності на комерційне найменування, виявлення його структури, царини, в яких відбувається його оборот, а також змісту та обсягу комерційного найменування як предмету злочину.
Майже одночасно з прийняттям Паризької конвенції про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р. [22, с. 341-364] з права промислової власності виокремилася група об’єктів, які створюють окрему групу прав – права на засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту товарів і послуг. Саме до цієї групи належить право на комерційне найменування. Слід зауважити, що маркування свого промислу, товарів та результатів своєї діяльності у вигляді букв, групи букв або словесних позначень відомі з давніх часів [2, с. 17]. Ювенал писав, що роки і бруд стирали позначення виробника з багатьох пляшок, а в Помпеї було знайдено вивіски м’ясника, молочника та пекаря із відповідними зображеннями, які використовувалися ними для самоідентифікації [43, с. 68]. Але, безумовно, стверджувати про існування в ті часи відповідних об’єктів інтелектуальної власності і тим більше про наявність відповідної системи їх правової охорони неможливо.
Особливістю права інтелектуальної власності на комерційне найменування є мета зазначеного об’єкта – виокремити учасників цивільного обороту, їх товари та послуги з-посеред інших. Це зазначає специфіку змісту вказаного об’єкта як такого, що не є результатом творчої діяльності і, відповідно, не обумовлює наявності особистих немайнових прав інтелектуальної власності. Саме тому, на нашу думку, назва Розділу VII частини 4 Цивільного кодексу Російської Федерації «Права на результати інтелектуальної діяльності та засоби індивідуалізації», яка фактично відокремлює засоби індивідуалізації від результатів індивідуальної творчої діяльності, є більш вдалою, ніж назва відповідної книги Цивільного кодексу України [44] (далі – ЦК), про що раніше неодноразово наголошувалося [42, с. 72].
Кримінально-правова охорона засобів індивідуалізації учасників цивільного обігу в Кримінальному кодексі України 1960 р. була передбачена як частина прав промислової власності ст. 137 КК «Порушення прав промислової власності». Але в подальшому, незважаючи на ґрунтовні наукові пропозиції щодо необхідності деталізації кримінально-правової охорони окремих об’єктів права інтелектуальної власності [41], Законом України від 05 квітня 2001 р. № 2362-III «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності» [26] вказана стаття була виключена з кримінального закону, а порушення права інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг було віднесено до ст. 136 КК як одного із злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина (Глава IV Особливої частини КК України 1960 р.).
Перша редакція ст. 229 КК України 2001 р. «Незаконне використання товарного знака» передбачала кримінальну відповідальність за незаконне використання чужого знака для товарів чи послуг, фірмового (зареєстрованого) найменування або маркування товару. Але вже на той час, тобто на час прийняття нового КК України, вказана норма не відповідала положенням Закону України від 15 грудня 1993 р. № 3689-XII «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [36]. Тому цілком обґрунтовано Законом України від 22 травня 2003 р. № 850-IV «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності» [27] ст. 229 КК була викладена в новій редакції і встановлювала підстави кримінальної відповідальності за незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару або інше умисне порушення права на ці об’єкти. В подальшому зазначена норма ще двічі змінювалася, але ці зміни стосувалися обчислення розміру матеріальної шкоди [29] та знищенням контрафактної продукції, знарядь і матеріалів, які спеціально використовувались для її виготовлення [28].
Але і зараз слід вказати на певну невідповідність термінологій, що використовуються в кримінальному, цивільному та господарському законодавстві України. За чинним законом про кримінальну відповідальність предметом злочину, передбаченого ст. 229 КК, є: 1) знак для товарів і послуг; 2) фірмове найменування; 3) кваліфіковане зазначення походження товару. Такі визначення обумовлені тим, що зазначена норма була сформована в КК України на підставі положень законів України «Про підприємництво» [37], «Про підприємства в Україні» [38], «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [36], «Про захист від недобросовісної конкуренції» [33], «Про охорону прав на зазначення походження товарів» [35] та «Про захист економічної конкуренції» [34]. Окремі із вказаних нормативних актів зараз вже втратили чинність. Але 16 січня 2003 р. був прийнятий новий ЦК України, який набув чинності з 1 січня 2004 р. і застосовується до цивільних відносин, що виникли після цієї дати. Згідно з положеннями ЦК України до об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать: комерційне найменування (гл. 43); торговельна марка (гл. 44); географічне зазначення (гл. 45).
Відповідно до п. 3 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України Кабінет Міністрів України до 1 квітня 2003 р. повинен був підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України перелік законодавчих актів та їх окремих положень, до яких слід внести зміни у зв’язку з набранням чинності ЦК. Незважаючи на те, що в чинному ЦК ці об’єкти права інтелектуальної власності визначаються одночасно і як комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг) та географічні зазначення, назва предметів злочину, передбаченого ст. 229 КК України, потребує уточнення, про що вже йшлося в юридичній літературі [12, с. 42; 40, с. 87].
Визначаючи основний безпосередній об’єкт злочину, передбаченого ст. 229 КК «Незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару», більшість авторів зазначає його як засади добросовісної конкуренції у сфері господарської діяльності [18, с. 571]. Право інтелектуальної власності розглядається лише як додатковий обов’язковий безпосередній об’єкт. Водночас комерційне найменування, торгівельна марка та географічне зазначення є перш за все об’єктами права інтелектуальної власності, і саме ці чинники повинні визначати місце зазначеного посягання в системі кримінально-правової охорони. Намагання окремих вчених прив’язати реалізацію прав на об’єкти інтелектуальної діяльності та засоби індивідуалізації виключно до економічної сфери або до підприємницької діяльності є не лише безпідставними, а й такими, що руйнують систему цього інституту цивільного права [45]. Безумовно, питання управління правами власності на інтелектуальний продукт на сьогодні вийшли за межі юриспруденції, але це не може засвідчувати їх повного переходу до економічної сфери.
На нашу думку, проблеми визначення основного безпосереднього об’єкту незаконного використання комерційного найменування знаходяться у царині цивільного та господарського права. Окремі науковці стверджують, що цей об’єкт права інтелектуальної власності знаходяться у цивільному обороті [11, с. 84], інші – що комерційне найменування присутнє лише на товарному ринку, тобто у господарському обороті [8, с. 109]. Виходячи із такої невизначеності царини комерційного найменування виникає помилкове ставлення до цього об’єкту права інтелектуальної власності і в науці кримінального права України та віднесення злочинних посягань щодо нього як предмету злочину до розділу VII «Злочини у сфері господарської діяльності» Особливої частини КК.
Для правильного визначення місця права інтелектуальної власності на комерційне найменування в системі кримінально-правової охорони слід визнати, що злочин завжди спрямований на спричинення шкоди об’єктивно існуючим суспільним відносинам. Теза, що саме суспільні відносини є об’єктом злочину, не тільки переважає в науці кримінального права, але і знайшла своє безпосереднє закріплення в законі. При цьому структура суспільних відносин являє собою цілісну систему елементів, які її утворюють, мають взаємозв’язок та взаємодію між собою. У філософській і правовій науці структурними елементами суспільних відносин визначаються: 1) суб’єкт відносин; 2) предмет, з приводу якого ці відносини існують; 3) соціальний зв’язок (суспільно значуща діяльність) як зміст відносин [39, с. 27].
Цивільне законодавство України серед суспільних відносин, які складають право інтелектуальної власності, окремо зазначає відносини права інтелектуальної власності на комерційне найменування. Відповідно до ст. 489 ЦК правова охорона надається комерційному найменуванню, якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших та не вводити в оману споживачів щодо справжньої її діяльності. Як справедливо було зазначено В.М. Крижною, основною функцією комерційного найменування є індивідуалізація суб’єктів – учасників цивільного обороту [25, с. 401] (курсив автора – В.Х.).
Виходячи із цього, суб’єктом суспільних відносин права інтелектуальної власності на комерційне найменування є особа, яка першою використала це найменування незалежно від того, є чи не є комерційне найменування частиною торговельної марки. Але доречно звернути увагу, що як у відповідній главі (гл. 43), так і в цілому в ЦК України відсутня будь-яка вказівка, хто саме є суб’єктом зазначених прав і в якій площині або при здійсненні якої діяльності може використовуватися комерційне найменування.
По-перше, окремі науковці стверджують, що суб’єктом зазначених відносин може бути лише юридична особа, так як в ч. 2 ст. 90 ЦК України зазначається, що юридична особа, яка є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування і що це найменування може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом. Але положення зазначеної статті стосуються саме найменування юридичної особи як частини загальних положень про юридичну особу і не може розглядатися як таке, що виключає фізичних осіб – суб’єктів суспільних відносин права інтелектуальної власності на комерційне найменування.
По-друге, чинне цивільне законодавство не визначає царину діяльності, щодо якої може використовуватися комерційне найменування, зазначаючи лише, що таке найменування не повинно вводити в оману споживачів щодо справжньої діяльності суб’єкта. Недоцільно при вирішенні зазначеного питання посилатися на положення ст. 159 Господарського кодексу [7] (да-лі – ГК) щодо того, що комерційне найменування може мати суб’єкт господарювання – юридична особа або громадянин-підприємець. Як вже підкреслювалося, основною функцією комерційного найменування є індивідуалізація учасників саме цивільного обороту, тобто такого обороту, який стосується правових відносин громадян між собою і з державними органами та організаціями [20, с. 777-778].
Водночас господарське законодавство України визначає основні засади господарювання і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. А під господарською діяльністю у ГК розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Так само господарська діяльність визначається і в українській мові: як будь-яка діяльність особи, пов’язана з виробництвом і обміном матеріальних та нематеріальних благ [21, с. 649]. Окремі автори ставлять знак рівняння між поняттями «цивільний обо-рот» та «господарський оборот», що, на нашу думку, не може вважатися обґрунтованим, так як зазначені поняття співвідносяться як ціле і частина. Саме виходячи із такого співвідношення, протягом 20 – 50-х років минулого століття між прихильниками та супротивниками прийняття спеціального Господарського кодексу, який би діяв паралельно з Цивільним кодексом, велися дискусії. Прихильники прийняття окремого господарського закону стверджували, що цивільним законодавством повинні регулюватися виключно відносини за участю фізичних осіб. Як певний результат такої дискусії слід розглядати протилежне вирішення цього питання в Україні та в Російській Федерації, Цивільний кодекс якої зафіксував принцип регулювання відносин щодо здійснення підприємницької діяльності переважно цивільно-правовими нормами.
Слід також зазначити, що ст. 154 ГК України закріплює загальні засади використання та охорони прав інтелектуальної власності саме у зв’язку із здійсненням господарської діяльності. Вказана норма також зазначає, що до відносин, пов’язаних з використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної власності, застосовуються положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК та іншими законами. Тобто законодавчо закріплюється положення, що відносини права інтелектуальної власності в цілому і відносини права інтелектуальної власності на комерційне найменування зокрема можуть існувати і не у зв’язку із здійсненням господарської діяльності. На підставі зазначеного можна погодитися з тезою, що суб’єктами відносин права інтелектуальної власності на комерційне найменування є підприємницькі юридичні особи і фізичні особи-підприємці, лише з тим застереженням, що ці відносини пов’язані з використанням комерційного найменування лише у господарській діяльності.
Саме тому, на нашу думку, суб’єктами права інтелектуальної власності на комерційне найменування є фізичні та юридичні особи, які використовують найменування, що дає можливість вирізнити їх з-поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо їх діяльності. Таким чином, віднесення незаконного використання комерційного найменування виключно до злочинів у сфері підприємництва, конкурентних відносин та іншої діяльності суб’єктів господарювання залежно від основного безпосереднього об’єкту цього злочину [15, с. 199-200] не є обґрунтованим.
Зазначаючи вказаний предмет відносин права інтелектуальної власності, ЦК України визначає його як «комерційне найменування». Але в більшості країн світу та у низці міжнародно-правових актів, учасницею яких виступає Україна, цей предмет визначається як «trade name». Саме англомовному терміну «trade name» законодавство України і завдячує термінології «комерційне найменування». В українській мові термін «комерція» передбачає таке його визначення: торгівля й пов’язані з нею справи [4, с. 444], а у першому визначенні перекладу українською мовою «trade» якраз і є галузь торгівлі. Недосконалість термінології, на нашу думку, є очевидною, так як за своїм змістом передбачений ЦК України термін не відповідає своєму фактичному обсягу і є занадто вузьким. Так само «trade name» можна було б перекласти як «промислове найменування», і це також не відповідало би його змісту. Ми вважаємо, що більш прийнятним і таким, що відображає реальне значення цього терміну, був би переклад «trade name» як «професійного найменування» або «найменування промислу» [17, с. 739]. З історичної точки зору, останнє визначення вважається більш обґрунтованим, так як промисел – це дії того, хто промишляє що-небудь [4, с. 612].
Модельним законом для країн, що розвиваються, щодо марок, фірмових найменувань та актів недобросовісної конкуренції [1] «trade name» визначається як найменування або зазначення, що ідентифікує підприємство фізичної або юридичної особи. Зазначеним актом забороняється використовувати найменування або зазначення, якщо воно суперечить суспільній моралі чи публічному порядку, містить вказівки на належність іноземного підприємства до іншої країни, ідентичне або схоже з найменуваннями іншого підприємства, що не використовується на цей час, але відоме публіці, а також може ввести в оману щодо суті підприємства та його правової форми. Чинний ЦК України не містить зазначеного переліку, на відміну від аналогічних законів інших країн. Так, ч. 4 ст. 1473 Цивільного кодексу Російської Федерації чітко визначає обмеження, які не можуть бути зазначені у фірмовому найменуванні.
Необхідно наголосити, що комерційне найменування перш за все повинне бути справжнім, тобто правдиво відображати правовий стан володільця цього найменування і не вводити в оману інших учасників цивільного обороту. Також комерційне найменування повинне індивідуалізувати його володільця, тобто бути новим і відмінним від найменувань, які вже використовуються у певному регіоні або у певній галузі діяльності. Зазначена ознака комерційного найменування обумовлена тим, що, відповідно до ч. 4 ст. 489 ЦК України, декілька осіб можуть мати однакові комерційні найменування, якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізовують, та послуг, які ними надаються [9, с. 19]. Хоча історично такими, що можуть ввести в оману, визначалися як тотожні, так і схожі фірмові найменування [24], натепер правова охорона надається правовласнику виключно проти використання іншими особами такого повного чи скороченого комерційного (фірмового) найменування, яке може ввести інших осіб в оману [31], тобто питання про тотожність або схожість найменування має другорядне значення.
На відміну від інших засобів індивідуалізації (торгівельної марки та географічного зазначення), набуття права інтелектуальної власності на комерційне найменування не вимагає виконання формальних дій і є чинним з моменту першого його використання та охороняється без обов’язкового подання заявки на нього чи його реєстрації. Воно також не залежить від того, є комерційне найменування частиною торговельної марки або ні. Таким чином, обсяг правової охорони комерційного найменування визначається як позначенням, яке використовує особа, так і сферою діяльності цієї особи.
Зміст суспільних відносин права інтелектуальної власності на комерційне найменування (соціальний зв’язок) полягає у тому, що лише володілець такого найменування: 1) має право на використання комерційного найменування; 2) має право перешкоджати іншим особам неправомірно використовувати комерційне найменування, в тому числі забороняти таке використання; 3) має інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом (ч. 1 ст. 490 ЦК).
Під використанням комерційного найменування слід розуміти його нанесення на пред-мети, що ідентифікують володільця цих прав (вивіски, оголошення, рекламну продукцію, доменні імена тощо), або на товари, прикріплений до товару предмет чи на предмети, пов’язані із наданням послуг. Також як використання слід розглядати застосування комерційного найменування при пропонуванні товарів і послуг для цивільного обороту, в діловій документації, в мережі Інтернет, тощо. Виходячи із цього, використання комерційного найменування є незаконним у випадках незаконного перебування особи, його товарів чи послуг в цивільному обороті під повним або скороченим чужим комерційним найменуванням, яке вже находилося в цивільному обороті [3, с. 101].
Незважаючи на те, що чинне цивільне законодавство України не передбачає виключне право володільця комерційного найменування дозволяти використання зазначеного об’єкту права інтелектуальної власності іншим особам, така передача можлива за договором комерційної концесії (ст. 1115 ЦК) [10, с. 69] і не може розглядатися як незаконне використання комерційного найменування.
Таким чином, у разі вчинення злочину комерційне найменування є одночасно:
предметом охоронюваних законом про кримінальну відповідальність суспільних відносин,
предметом злочинного впливу та 3) предметом злочину.
Загальновизнаний поділ безпосереднього об’єкту злочину в науці кримінального права України на основний, додатковий обов’язковий та додатковий факультативний вказує саме на відносини права інтелектуальної власності як найбільш важливий об’єкт, що вирішальною мірою визначає суспільну небезпечність даного злочину, структуру відповідного складу та його місце в системі Особливої частини КК [14, с. 113]. Суспільні відносини, що складаються у сфері господарської діяльності, у разі незаконного використання комерційного найменування можуть виступати тільки як додатковий факультативний об’єкт. Незаконне використання комерційного найменування завжди заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди саме відносинам права інтелектуальної власності, в той час як відносинам, що складаються у сфері господарської діяльності, шкода може і не бути спричинена. Встановлення того, що в результаті вказаного злочинного посягання спричиняється шкода також і відносинам, що складаються у сфері господарської діяльності, є свідченням більш високої суспільної небезпеки вчиненого і повинне враховуватися при призначенні покарання.
Виходячи із проведеного аналізу суспільних відносин права інтелектуальної власності на комерційне найменування як об’єкту злочину та безпосередньо комерційного найменування як предмету охоронюваних законом про кримінальну відповідальність суспільних відносин, предмету злочинного впливу та предметом злочину, слід визнати, що злочинним порушенням права на комерційне найменування є використання без відповідного дозволу правоволодільця позначення комерційного найменування, якщо це може призвести до змішування чи ввести в оману щодо особи, яка займається певним промислом.
Список використаної література:
Model Law for Developing countries on Marks, Trade names, and Acts of Unfair Competition. // http:www.law.edu.ru
Блаватская Т.В. Греческое общество второго тысячелетия до новой эры и его культура. – М., 1976.
Бошицький Ю. Право інтелектуальної власності. – К., 2007.
Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь, 2003.
Волженкин Б.В. Экономические преступления. – СПб., 1999.
Гаухман Л.Д., Максимов С.В. Преступления в сфере экономической деятельности. – М., 1998.
Господарський кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 р. № 436-IV // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 462.
Іваницька Н. Вдосконалення законодавства, що регулює відносини за ліцензійним договором на використання торговельної марки // Право України. – 2008. – № 9. – С. 107-113.
Козлова О. Порівняльний аналіз міжнародного та національного законодавства щодо правової охорони комерційних (фірмових) найменувань // Інтелектуальна власність. – 2003. – № 4. – С. 17-21.
Крижна В.М. Захист прав споживачів при використанні комерційних позначень // Вісник господарського судочинства. – 2009. – № 2. – С. 67-71.
Крижна В.М. Порушення прав на комерційне найменування за законодавством України // Вісник господарського судочинства. – 2008. – № 4. – С. 82-86.
Крижний О. Актуальні питання предмета злочину, передбаченого ст. 229 КК України // Теорія і практика інтелектуальної власності. – 2007. – № 1. – С. 42-46.
Крижний О. Проблеми кваліфікації незаконного використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікаційного зазначення походження товару // Теорія і практика інтелектуальної власності. – 2008. – № 2. – С. 21-25.
Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, Л.М. Кривоченко та ін.; За ред. проф. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – 3-є вид., перероб. і допов. – К., 2007.
Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.Б. Гавриш та ін.; За ред. проф. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – 3-є вид., перероб. і допов. – К., 2007.
Кримінальний кодексу України: Закон України від 5 квітня 2001 р. № 2341-ІІІ // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
Мюллер В.К. Англо-русский словарь. – 24-е изд., стер. – М., 1992.
Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – 3-тє вид. переробл. та доповн. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – К., 2003.
Нерсесян А.С. Кримінально-правова охорона прав інтелектуальної власності: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08. – К., 2008.
Новий тлумачний словник української мови / В 4-х томах / Уклад. В.В. Яременко, О.М. Сліпушко. – К., 1998. – Т. 4.
Новий тлумачний словник української мови / В 4-х томах / Уклад. В.В. Яременко, О.М. Сліпушко. – К., 1998. – Т. 1.
Основы интеллектуальной собственности. – К., 1999.
Перепелица А.И. Уголовная ответственность за хозяйственные преступления в сфере предпринимательской деятельности и связанные с проявлением недобросовестной конкуренции и монополизма. Комментарий к действующему законодательству. – Х., 1997.
Положения о фирме (в ред. Постановления ЦИК СССР и СНК СССР от 17 августа 1927 г.) // http:www.st-standart.ru/laws/firm
Право інтелектуальної власності: Акад. курс: Підруч. для студ. вищих навч. закладів / О.П. Орлюк, Г.О. Андрощук, О.Б. Бутнік-Сіверський та ін.; За ред. О.П. Орлюк, О.Д. Святоцького. – К., 2007.
Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності: Закон України від 05 квітня 2001 р. № 2362-III // ВВР України. – 2001. – № 23. – Ст. 117.
Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності: Закон України від 22 травня 2003 р. № 850-IV // ВВР України. – 2003. – № 35. – Ст. 271.
Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності стосовно виконання вимог, пов’язаних із вступом України до СОТ: Закон України від 31 травня 2007 р. № 1111-V // ВВР України. – 2007. – № 44 – Ст. 512.
Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо захисту прав інтелектуальної власності: Закон України від 9 лютого 2006 р. № 3423-IV // ВВР України. – 2006. – № 26 – Ст. 211.
Про внесення змін до Порядку сплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності: постанова КМ України від 19 вересня 2007 р. № 1148 // Офіційний вісник України. – 2007. – № 72, – Ст. 2702.
Про деякі питання практики призначення судових експертиз у справах зі спорів, пов’язаних із захистом права інтелектуальної власності: Рекомендації президії Вищого господарського суду України від 29 березня 2005 р. № 04-5/76 // http://www.arbitr.gov.ua/documents
Про затвердження положення про Координаційну раду з питань захисту прав інтелектуальної власності УЄФА та складу Координаційної ради: постанова КМ України від 2 липня 2008 р. № 601 // Офіційний вісник України. – 2008. – № 50. – Ст. 1635.
Про захист від недобросовісної конкуренції: Закон України від 7 червня 1996 р. № 236/96-ВР // ВВР України. – 1996. – № 36. – Ст. 164.
Про захист економічної конкуренції: Закон України від 11 січня 2001р. № 2210-III // ВВР України. – 2001. – № 12. – Ст. 64.
Про охорону прав на зазначення походження товарів: Закон України від 16 червня 1999 р. № 752-XIV // ВВР України. – 1999. – № 32. – Ст. 267.
Про охорону прав на знаки для товарів і послуг: Закон України від 15 грудня 1993 р. № 3689-XII // ВВР України. – 1994. – № 7. – Ст. 36.
Про підприємництво: Закон України від 7 лютого 1991 р. № 698-XII // ВВР УРСР. – 1991. – № 14. – Ст. 168.
Про підприємства в Україні: Закон України від 27 березня 1991 р. № 887-XII // ВВР УРСР. – 1991. – № 24. – Ст. 272.
Тацій В.Я. Об’єкт і предмет злочину в кримінальному праві України: Навч. посіб. – Х., 1994.
Харченко В.Б. Деякі проблеми кваліфікації незаконного використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару // Матер. XIІI Междунар. научно-практ. конф. «Защита прав интеллектуальной собственности». – Симферополь, 2009.
Харченко В.Б. Уголовно-правовая охрана авторского права и смежных прав: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. – Х., 1996.
Харченко В.Б. Уголовно-правовая охрана интеллектуальной собственности в Украине: тенденции, перспективы развития и проблемы гармонизации с европейским законодательством // Матер. XII Междунар. науч.-практ. конф. – Симферополь, 2008.
Хелк Б., Шунда М. Товарные знаки и промышленные образцы. – М., 1969.
Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 р. № 435-IV // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 461.
Черевко Г.В. Інтелектуальна власність: Навч. посіб. – К., 2008.
< Попередня Наступна >