САВЧЕНКО А.В.,

доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри кримінального права Київського національного університету внутрішніх справ,

СКЛАД ЗЛОЧИНУ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

У статті здійснено порівняльно-правовий аналіз теоретичних і нормативних положень про склад злочину в кримінальному праві окремих держав світу. Наголошено на актуальних проблемах щодо складу злочину в компаративному аспекті. Зроблені висновки та сформульовані відповідні пропозиції.

У кримінальному праві України категорія “склад злочину” є однією з найважливіших і найзмістовніших. За її допомогою здійснюється нормативне позначення конкретного злочину, опис відповідних елементів й ознак, а також реалізація провідних завдань, без яких неможливе існування галузі кримінального законодавства та доктрини кримінального права. По суті склад злочину – це комплексний міжгалузевий інститут, який є складовою частиною теорії держави та права, філософії права, міжнародного, кримінального та інших галузей права. Разом із тим, поняття складу злочину, зміст і обсяг його елементів та ознак, його функціональне навантаження та законодавче регулювання можуть бути неоднаковими, якщо йдеться про кримінально-правові традиції різних країн, тим більше, якщо ці країни належать до різноманітних правових сімей. Але і в межах однієї правової сім’ї подекуди спостерігаються досить суттєві відмінності у підходах щодо розуміння окремих характеристик складу злочину. Більше того, відчутна різниця щодо визначення й розуміння елементів та ознак складу злочину може спостерігатися навіть у межах кримінального права однієї держави, якщо мова йде про позиції різних кримінально-правових шкіл. З урахуванням наведених вище положень, метою цієї статті є здійснення комплексної розробки питань щодо складу злочину в аспекті його порівняльно-правового пізнання.<

Чинний Кримінальний кодекс (далі – КК) України, так само, як і попередній, не містить визначення поняття складу злочину, питання про який докладно розроблені в теорії кримінального права. Зазначимо, що згідно з теорією кримінального права склад злочину – це сукупність установлених кримінальним законом та іншими нормативними актами юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), які визначають суспільно небезпечне діяння як злочин [1, с. 39]. Це, так би мовити, законодавча модель (конструкція) злочину, поєднання юридичних фактів, науково-теоретична абстракція, завдяки якій досягаються не тільки навчальні цілі кримінально-правової науки, але й вирішується багато питань про застосування кримінального закону, здійснення правильної кваліфікації злочину тощо. Термін “склад злочину” (лат. “corpus delicti”) було введено Проспером Фарінацієм ще в 1581 р. на позначення сукупності речових доказів злочину, що мають суто процесуальне значення [2, с. 26]. Потім поступово ця назва поширилася не тільки на кримінальні сліди, але й на об’єктивний прояв злочинної поведінки, а відтак і на внутрішню, суб’єктивну сторону злочину. Отже, термін “склад злочину” в науці кримінального права починає вживатися для позначення поняття про складові частини власне злочину, тобто основних елементів суспільно небезпечного діяння. Таке саме розуміння складу злочину простежується в роботах російських правознавців XIX ст. й радянських учених аж до середини XX ст. Очевидно, що у своєму первісному значенні термін “склад злочину” означав лише істотні (необхідні) ознаки, без яких неможливий жоден злочин. Оскільки, з погляду формальної логі-ки, сукупність усіх ознак явища і є власне явище, то склад злочину рівнозначний злочину, і саме в цьому значенні він був підставою кримінальної відповідальності та кваліфікації.

Чинний КК України, як і попередній, не містить загального поняття складу злочину, питання про який докладно розроблені в доктрині кримінального права. У кожному складі злочину заведено вирізняти його елементи та ознаки. Загальновизнаною є позиція, що склад злочину утворює обов’язкову (універсальну) кількість властивих йому елементів, а саме: 1) об’єкт; 2) об’єктивну сторону; 3) суб’єкт; 4) суб’єктивну сторону. Традиційним у науковому плані є те, що спочатку зазначають про два об’єктивні, а потім – про два суб’єктивні елементи. У свою чергу кожен із елементів складу злочину містить відповідні йому ознаки. Ми підтримуємо позицію, відповідно до якої розрізняють двадцять ознак складу злочину, а саме: 1) ознаки об’єкта складу злочину: суспільні відносини (власне об’єкт злочину); предмет злочину; потерпілий від злочину; 2) ознаки об’єктивної сторони складу злочину: суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність); суспільно небезпечні наслідки; причинний зв’язок між суспільно небезпечним діянням і наслідками, що настали; місце; час; спосіб; обстановка; знаряддя; засоби вчинення злочину; 3) ознаки суб’єкта складу злочину: фізична особа; осудність; вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність; ознаки спеціального суб’єкта; 4) ознаки суб’єктивної сторони складу злочину: вина; мотив; мета; емоції (емоційний стан) [3, с. 73].

Відповідно до вищенаведеного розподілу всі ознаки складу злочину бувають: а) необхідні (обов’язкові) – це необхідні ознаки складу злочину, що притаманні всім без виключення злочинам (суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом; суспільно небезпечне діяння; ознаки загального суб’єкта злочину – фізична особа, осудність, вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність; вина); б) факультативні (необов’язкові) – це ознаки, властиві не всім, а тільки окремим складам злочину (предмет злочину та потерпілий від злочину; злочинні наслідки, причиновий зв’язок між діянням і наслідками, що настали, місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину; ознаки спеціального суб’єкта злочину – службове становище, фах, родинні зв’язки тощо; мотив, мета та емоційний стан). У тих випадках, коли факультативні ознаки безпосередньо вказані у кримінальному законі або випливають з його змісту, вони стають обов’язковими для такого складу злочину і підлягають установленню та доказуванню.

Однак у теорії кримінального права наявні різні підходи щодо переліку та змісту конкретних ознак, які їх утворюють. Наприклад, одні вчені визнають, що об’єктом злочину є суспільні відносини (В.Я. Тацій, М.Й. Коржанський та ін.), інші – що це охоронювані кримінальним правом блага (С.Б. Гавриш) або соціальні цінності (Є.В. Фесенко, П.П. Андрушко та ін.). В одних працях потерпілий є ознакою об’єкта складу злочину (Ю.В. Александров, В.А. Клименко), в інших це заперечується (С.Г. Волкотруб, О.М. Омельчук, В.М. Ярін та ін.). Те ж саме стосується й емоційного стану, оскільки в одних джерелах він є ознакою суб’єктивної сторони складу злочину (В.М. Коробенко), а в інших про нього взагалі не згадують (В.І. Борисов, М.І. Ме-льник, М.І. Хавронюк). Щодо ознак об’єктивної сторони складу злочину, то в ній окремі вчені пропонують не виділяти знаряддя та засоби вчинення злочину (М.І. Панов) або ж, навпаки, виділяти ситуацію вчинення злочину як поєднання місця, часу й обстановки (Є.В. Фесенко), а також джерело вчинення злочину (В.К. Матвійчук). Нерозробленою залишається проблема причинно-наслідкового зв’язку при вчиненні злочину. У зв’язку із розробкою проекту Закону України “Про відповідальність юридичних осіб за вчинення злочинів” та вимогами Концепції реформування кримінальної юстиції в Україні актуальним також є питання щодо криміналізації дій юридичних осіб.

При дослідженні питань про склад злочину також необхідно пам’ятати, що законодавець часом вказує у відповідних кримінально-правових нормах не на один, а на декілька складів злочину, а тому чітке виокремлення (відмежування) їх між собою має важливе теоретико-прикладне значення, оскільки нездійснення цієї процедури може призвести до порушення ключових принципів кримінального права (зокрема, законності, суб’єктивної осудності, переваги пом’якшуючих відповідальність обставин тощо). Так, приміром, якщо у ч. 1 ст. 185 КК України йдеться тільки про один склад злочину (таємне викрадення чужого майна – крадіжка), то у ч. 3 тієї самої статті – вже про чотири такі склади (по-перше, крадіжка, поєднана з проникненням у житло; по-друге, крадіжка, поєднана з проникненням в інше приміщення; по-третє, крадіжка, поєднана з проникненням в інше сховище; по-четверте, крадіжка, що завдала значної шкоди потерпілому). І якщо винний вчинив тільки крадіжку з проникненням у житло, то, відповідно, у його діях немає складів крадіжки з проникненням в інше приміщення, сховище або такої, що завдала значної шкоди потерпілому.

Формулюючи ознаки певного складу злочину, національний законодавець завжди виходить із тих закріплених у нормах Загальної частини КК України ознак злочину, що мають загальний характер і належать до складу будь-якого злочину. Наприклад, завжди зважають на закріплені в ст. 18–22 КК України вимоги щодо суб’єкта злочину (фізична особа, осудність, досягнення певного віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність), тож при конструюванні конкретних кримінально-правових норм немає необхідності кожного разу зазначати вимоги стосовно загальної характеристики суб’єкта злочину. Також не потрібно в кожній статті КК України розкривати зміст умислу та необережності, оскільки зміст цих понять закріплено в ст. 24 і 25 цього Кодексу. Щодо положень про “подвійну вину” слід наголосити, що хоча вони і не отримали свого закріплення у законі, однак залишаються необхідними для юридичного аналізу злочинів при визначенні суб’єктивної сторони [4, с. 315]. Найчастіше в конкретній кримінально-правовій нормі український законодавець найбільш повно закріплює ознаки об’єктивної сторони. Це викликано тим, що вони переважно індивідуальні та притаманні тільки певним злочинам. Слід мати на увазі й те, що в кримінально-правовій нормі вказані ознаки закріплюються з урахуванням дій виконавця в закінченому злочині. Відзначати ж у певній нормі особливості цих злочинів, зважаючи на стадії вчинення злочину та різні ролі в ньому всіх співучасників, не варто, тому що ці особливості мають загальний, типовий для всіх злочинів характер і закріплені в Загальній частині КК України (ст. 14, 15, 27). Отже, у нормах Особливої частини КК містяться тільки ті об’єктивні та суб’єктивні ознаки складу, що притаманні всім злочинам або багатьом із них.

Поряд із зазначеними вище проблемами існують труднощі щодо розуміння складу злочину безпосередньо в порівняльно-правовому аспекті. В юридичній літературі зауважується, що Україна, яка раніше була представлена “соціалістичною” правовою сім’єю, сьогодні трансформувалася (стала орієнтуватися) у романо-германську правову сім’ю [5, с. 685; 6, с. 20]. При цьому ніхто не враховує, що вагомими репрезентантами саме романо-германської правової сім’ї є, зокрема, Франція та ФРН. Однак, порівняно з Україною, кримінальному законодавству тієї ж Франції не відоме поняття “склад злочину”, але воно знає три елементи злочину: 1) легальний (діяння закріплене у законі); 2) матеріальний (об’єктивні ознаки злочинного діяння); 3) моральний (суб’єктивні ознаки злочинного діяння) [7, с. 51]. Не вживається термін “склад злочину” й у кримінальному законодавстві та доктрині ФРН, а замість цього там йдеться про “склад діяння” (§ 13 КК ФРН), що також може перекладатися як “склад закону” [8, с. 385]. Більше того, у багатьох державах-репрезентантах романо-германської (а так само й англо-американської) правової сім’ї термін “злочин” вживається при характеристиці лише одного з різновидів злочинного (кримінально караного) діяння, оскільки КК цих країн поряд зі злочином розрізняють й інші злочинні діяння (приміром, у Франції – проступки та порушення, а у ФРН – проступки). Отже, очевидно, що за такої ситуації важко дискутувати, що ж є складом злочину у Франції чи Німеччині та які його елементи й ознаки.

У кримінальному праві держав англо-американської правової сім’ї (зокрема, в Англії та США) також не йдеться про склад злочину; замість нього доктрина та судова практика виокремлюють два елементи злочину – “actus reus” (характеризує об’єктивну сторону злочину) та “mens rea” (характеризує суб’єктивну сторону злочину), які мають поєднуватися, утворювати одне ціле, “іти в парі”, інакше не буде підстав притягнути особи до кримінальної відповідальності та призначити їй відповідне покарання [9, с. 38; 10, с. 167]. При цьому “аctus reus” – це вчинене особою протиправне вольове діяння (дія чи бездіяльність), яке часто позначається терміном “поведінка” (“conduct”); щодо причинності зауважимо, що сторона обвинувачення має довести, що дії особи були закономірною та безпосередньою причиною небезпечних наслідків. “Мens rea” (у перекладі – “винний дух”, “злий розум”, “заборонений умонастрій”) – це кримінальний намір, стан психіки, що відбиває винність особи. У деяких випадах англо-американська доктрина кримінального права зазначає окремий третій елемент злочину – заподіяння шкоди, що у свою чергу вимагає доказування причинного зв’язку в діянні винної особи (поряд з цим, вчення про “суб’єкт злочину”, “осудність”, “неосудність” та деякі інші важливі кримінально-правові категорії мають самостійне значення та прямо не стосуються вчення про два елементи злочину – “actus reus” і “mens rea”). Натомість в Австралії елементами злочину є дещо інші його складові – фізичні елементи та елементи вини (ст. 3.1, розд. 3, ч. 2.2 (“Елементи злочину”) КК Австралії 1995 р.) [11, с. 50]. Отже, кримінальне право державах англо-американської правової сім’ї також оминає питання “складу злочину”, надаючи перевагу розробці конструктивних елементів самого злочину.

Невирішеним залишається це питання й у кримінальному праві держав інших правових сімей (зокрема, у державах-репрезентантах правової сім’ї Далекого Сходу чи мусульманської правової сім’ї). Так, у кримінальному праві Японії елементи складу злочину розуміються як “елементи умов складу злочину” (“косей йокан йосо”) [8, с. 450]. Якщо аналізувати кримінальне право сусідніх із Україною держав (наприклад, Російської Федерації чи Республіки Білорусь), то і там можна знайти суттєві відмінності щодо законодавчих і доктринальних поглядів на проблему складу злочину. Так, якщо згідно з КК Російської Федерації (ст. 8), так само як і у КК України, підставою кримінальної відповідальності є все ж таки склад злочину, то за КК Республіки Білорусь – не склад злочину, а власне злочин як винне заборонене КК діяння у вигляді: 1) закінченого злочину; 2) готування до вчинення злочину; 3) замаху на вчинення злочину; 4) співучасті у вчиненні злочину (ст. 10) [12, с. 14]. Таким чином, білоруський законодавець категорично відмовився від терміна “склад злочину”, що не зовсім вписується у законодавчі традиції та ментальність юристів пострадянських держав.

Проте навіть при принципово однаковому підході українського та російського законодавця щодо проблеми складу злочину існує чимало відмінностей у елементах та ознаках цієї кримінально-правової категорії в кожній окремій державі. Наприклад, визначення видів вини сформульовано в кримінальному законодавстві України та Російської Федерації зовсім по-різному, зокрема: КК України акцентує увагу на суспільно небезпечному характері діяння при визначенні видів умислу, а КК Російської Федерації – на суспільній небезпеці самих дій; КК України оперує поняттям “непрямий умисел” і “злочинна самовпевненість”, а КК Російської Федерації – “побічний умисел” і “легковажність”; КК України не визначає поняття “невинне спричинення шкоди (казусу)”, а КК Російської Федерації – це робить тощо. У цьому зв’язку навряд чи деякі вітчизняні й зарубіжні психологи погодяться з юристами, що у законі мають бути визначені ті елементи та ознаки складу злочину, що характеризують психологічний (суб’єктивний) бік діяння. При більш поглибленому порівнянні щодо інших елементів і ознак складу злочину (елементів злочину) різниця між ними в межах навіть однієї правової сім’ї може бути ще більш відчутною. Так, якщо суб’єктом складу злочину в Україні та Російській Федерації може бути тільки фізична особа, то у Франції – як фізична, так і юридична особи тощо (і це при тому, що всі три держави – Україна, Російська Федерація та Франція – належать до репрезентантів романо-германської правової сім’ї).

Підсумовуючи викладене, зауважимо про таке: з одного боку, як в нормативному, так і в теоретичному аспектах у кримінальному праві різних держав світу існує низка суттєвих відмінностей щодо підходів у розумінні та значенні складу злочину, його елементів і ознак; з іншого – важлива роль в тлумаченні положень щодо складу злочину належить не тільки кримінальному законодавству, а й доктрині й навіть судовій практиці. Очевидно, що проблема складу злочину в кримінальному праві України не є вирішеною до кінця, не повною мірою опрацьовано іноземний досвід з цього питання, поки що відсутні універсальні підходи щодо розуміння елементів та ознак складу злочину, не здійснено законодавчого визначення складу злочину та його компонентів тощо. Все це орієнтує на проведення подальшої наукової розробки, на вивчення та конкретизацію згаданої проблеми, на обговорення та врахування відповідних позицій і доводів вчених з питань щодо складу злочину, на використання позитивних надбань, що існують у кримінальному праві зарубіжних країн, тощо.

Список використаної літератури:

Александров Ю.В. Кримінальне право України: Заг. частина: Підруч. – К., 2004.

Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть – Днепропетровск, 1992.

Савченко А.В. Сучасне кримінальне право України: Курс лекцій. – К., 2006.

Михайленко ПП. Кримінальне право, кримінальний процес та кримінологія України (статті, доповіді, рецензії): у 3-х т. – К., 1999.

Правовые системы стран мира: энциклопедический справочник. – М., 2001.

Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації: Монограф. – К., 2006.

Хохлова І.В. Кримінальне право зарубіжних країн (в питаннях та відповідях): Навч. посіб. – К., 2006.

Уголовное право зарубежных государств. Общая часть: Учеб. пособ. – М., 2003.

Лейленд П. Кримінальне право: Злочин, покарання, судочинство (англ. підхід). – К., 1996.

Савченко А.В. Кримінальне законодавство України та федеральне кримінальне законодавство Сполучених Штатів Америки: комплексне порівняльно-правове дослідження: Монограф. – К., 2007.

Уголовный кодекс Австралии 1995 г. – СПб., 2002.

Уголовные кодексы Российской Федерации и Республики Беларусь: краткий сравнительный анализ и сопоставительная таблица: Учеб.-практ. пособ. – Брянск, 2004.