470

---

КУЛІЄВ А.Ю.,

аспірант кафедри кримінального і адміністративного права Одеського національного морського університету

СПІВВІДНОШЕННЯ ДЕТЕРМІНОВАНОСТІ ТА СВОБОДИ ВОЛІ У ВІКТИМНІЙ ПОВЕДІНЦІ СУБ'ЄКТА

Однією з найбільш актуальних і недостатньо опрацьованих є проблема детермінації віктимної поведінки. Детермінізм – це найбільш загальна категорія, що характеризує виникнення явищ у природі та суспільстві, їх причинну зумовленість. Це стосується, насамперед, залежності одних явищ, процесів та станів від інших.

Детермінізм пояснює, чому певний процес відбувався саме так, а не інакше, чому виникло саме це явище, якими є умови, що його породжують, та рівень стійкості цього процесу. Детермінація віктимної поведінки суб’єкта також є предметом наукових досліджень. Ще автори курсу радянської кримінології відзначали, що «віктимність є спеціальним предметом з метою з'ясування основного питання віктимології, через які причини і за наявності яких умов деякі особи стають жертвами злочинів, тоді як інших ця небезпека минає» [1, с. 177].

Процес детермінації віктимної поведінки – це складна взаємодія різноманітних форм зв’язків, не тільки причинних, а й функціональних, статистичних, зв’язків стану тощо. При детерміністському підході віктимність являє собою результат не однозначного впливу одного з факторів, а складної, багатопланової детермінації, у тому числі й самодетермінації. Під час дослідження взаємодії явищ необхідним є аналіз їх сторін, процесу їх існування, а також оцінка зміни сторін взаємодії.

У вітчизняній кримінології вельми докладно розкриті основні питання детермінації злочину: види детермінації, їх значення в генезисі конкретного злочину, система детермінації. Важко переоцінити значний внесок у розробку вищезгаданих питань та

ких вчених, як А.І. Долгова, Н.Ф. Кузнєцова, В.Н. Кудрявцев, В.В. Лунєєв, В.А. Номоконов, Н.А. Стручков.

Проте відкритим залишається питання про механізм віктимного вчинку і систему його детермінації. Слід підкреслити, що детермінація віктимного вчинку істотно відрізняється від детермінації злочинної поведінки як мінімум внаслідок того, що злочинець і жертва – об'єктивно особи індивідуально (і типологічно) різні.

З іншого боку, детермінація злочинної поведінки і віктимного вчинку, незважаючи на вищезгадану відособленість, тісно взаємозв'язані між собою, тому при дослідженні механізму вчинення злочину, на нашу думку, слід вести мову як про криміногенні та антикриміногенні, так і про віктимогенні та антивіктимогенні детермінанти злочину.

Причини віктимності є фундаментальною проблемою віктимології. Побудова вчення про віктимологічний детермінізм вимагає залучення знань з різних наук: філософії, економіки, юриспруденції, соціології, політології, психології та ін.

Виявлення закономірностей віктимізації в межах віктимологічних досліджень ґрунтується на комплексному вивченні різних видів зв'язків між соціальними явищами: тимчасових, просторових, функціональних, кореляційних і зв'язків станів. Системний підхід до вивчення віктимності дозволяє виявити серед детермінантів головні (власне причини) і другорядні (умови й інші чинники) та сконцентрувати увагу вчених-віктимологів на вивченні перших, враховуючи існування та слабкий зв'язок з другими. Основне завдання віктимологічних досліджень на сучасному етапі розвитку віктимологічної теорії полягає вже не у виявленні детермінантів, а у визначенні ступеня й інтенсивності їх взаємодії, кількісному вимірюванні й якісній характеристиці існуючих закономірностей.

Мета даної статті полягає в тому, щоб визначити те, яким чином і наскільки сильно ті або інші віктимогенні чинники впливають на поведінку індивіда, і в результаті з'ясувати, яким є ступінь самостійності людської поведінки.

У психології та кримінології прийнято виділяти три основні підходи до пояснення детермінації вчинення злочину.

Перший підхід полягає в поясненні злочинної поведінки з погляду теорії властивостей, яка зводить причини поведінки виключно до індивідуальних особливостей особистості [2, с. 58].

При такому підході ситуації відводиться роль імпульсу до дії, каталізатора актуалізації відповідної установки. Вразливим місцем цієї теорії є однорідність поведінки індивіда, що допускається стосовно подібних ситуацій.

Прихильники другого підходу локалізують основні причини індивідуальної поведінки не в особі, а в ситуаційних чинниках [3, с. 59]. Вони обґрунтовують такий підхід властивістю живих істот, у тому числі і людини, будувати свою поведінку шляхом пристосування до змінних ситуаційних умов на основі наявного досвіду.

Третій підхід до пояснення поведінки є синтезом, що долає крайнощі теорії властивостей і ситуаціонізму. Його послідовники вважають, що поведінка обумовлена як особистісними, так і ситуаційними чинниками і є результатом їх взаємодії. Це підтверджується, перш за все, експериментальними психологічними дослідженнями. Особистісні властивості і особливості ситуації, взаємодіючи, впливають один на одного і на поведінку в цілому. В результаті виникає циклічний процес безперервної взаємодії і перетворення, в якому суб'єкт, діяльність і ситуація обумовлюють один одного.

У сучасній вітчизняній кримінології затвердився останній підхід до пояснення злочинної поведінки, який в найбільш узагальненому вигляді був викладений В.Н. Кудрявцевим в його монографії «Причинність у кримінології» [4].

Вбачається, що вищевикладені підходи також цілком застосовні й щодо віктимної поведінки. Проте слід враховувати, що завдання віктимологічної теорії в кримінології зводиться не тільки до копіювання результатів кримінологічних досліджень, але і до виявлення відмінностей між кримінологічною та віктимологічною детермінацією. На нашу думку, такі дослідження є необхідною умовою розробки ефективних заходів індивідуальної і загальної віктимологічної профілактики злочинів.

На розвиток взаємодії елементів механізму конкретного злочину впливають незліченна кількість чинників. Основні віктимологічні чинники, які впливають на вчинення злочинів, – це процеси, що відбуваються, і явища об'єктивної реальності, а також психічні стани особи, що виступають як причини і умови вчинення злочинів. Система чинників, що детермінують злочинність, є надзвичайно складною.

Вважаємо за необхідне визначити те, яким чином і наскільки сильно ті або інші віктимогенні чинники впливають на поведінку індивіда, і в результаті з'ясувати, яким є ступінь самостійності людської поведінки.

Відомо, що різні філософські напрями по-різному вирішували це питання. З погляду механічного, лапласівського детермінізму, зв'язки між причинами і наслідком настільки жорсткі і визначені, що якби ми могли знати всі без виключення обставини, що сформували етичну і фізичну зовнішність даної людини, врахувати всю сукупність впливу на неї зовнішнього середовища, то можна було б абсолютно точно передбачити її подальшу поведінку.

У кримінології така позиція веде до фаталізму і реакційної теорії «небезпечного стану». Насправді, якщо певні причини в усіх без виключення випадках викликають одні й ті самі наслідки, то людина, яка сформувалася в негативному середовищі, неминуче стане злочинцем, і не треба дарма витрачати час і ставити під загрозу суспільство, чекаючи здійснення нею протиправного діяння.

Протилежну точку зору на характер зв’язків між причиною і наслідком в людській поведінці розвивали прихильники індетермінізму. На їхню думку, вчинок не викликаний жодними зовнішніми чинниками, а отже, причинний зв'язок відсутній. Причинний ланцюг, з позицій свободи волі, що ідеалістично розуміється, розірваний. Початковим пунктом поведінки стає не соціальне середовище, а нічим конкретно не обумовлена свідомість людини.

Для кримінології індетермінізм взагалі непридатний, оскільки знімає проблему причин злочинної поведінки; у галузі ж кримінального права він веде до реакційних теорій відплати і кари, що розглядається як самоціль [4, с. 120].

Марксистська позиція у питанні детермінізму і свободи волі добре відома. Марксизм безумовно визнає детермінацію всіх вчинків людини, підкреслюючи разом з тим її складний характер. Проте цей детермінізм не є механічною, однозначною залежністю Лапласа. Сучасні фізіологічні, психологічні і філософські дослідження мають багатий фактичний матеріал для розв’язання питання про фізичну природу і характер причинних зв'язків в природі і суспільстві. Окремі галузі науки, що вивчають людину і її діяльність, достатньо безперечно вказують на статистичний характер зв'язку між причинами і наслідками в людській, зокрема віктимній і антигромадській, поведінці.

Якщо мова йде про детерміновану поведінку (в даному випадку віктимну поведінку), становить інтерес концепція латентної, особливо природженої жертви, обґрунтована Г. Гентігом і розвинена іншими авторами.

Під латентною жертвою Г. Гентіг розуміє особу, яка несвідомо схильна до того, щоб стати жертвою, володіє притягальною силою для злочинця. За твердженням Гентіга, «часто жертви народжуються такими» [5, с. 380]. Елленбергер, класифікуючи віктимогенні нахили на спеціальні й загальні, зазначає, що загальні нахили – це і є «природжена жертва». До цієї групи, на його думку, належать особи, які мають схильність до мазохізму і самопокарання, особи, для психології яких характерний деякий фаталізм, відсутність інтересу до життя (сплін) [6, с. 9].

З наших позицій, подібне поняття латентної жертви абсолютно неприйнятне, бо немає підстав стверджувати, що існують особи, групи людей, фатально приречені на роль жертви злочину. Латентна жертва – це лише ступінь відносної здатності стати жертвою злочину.

У методологічному плані окреслене питання пов'язане з проблемою співвідношення зумовленості та свободи волі в поведінці суб'єкта.

Діяльність людини можна уявити як сукупність послідовних взаємодій. Кожна взаємодія визначена сукупністю зовнішніх – об'єктивних і внутрішніх – суб'єктивних чинників. Але на процес самої взаємодії відбувається вплив численних третіх чинників. Це з тих або інших причин невраховані чинники, зокрема такі тонкі, як дії електромагнітних, космічних випромінювань, атмосферний тиск та ін.

Здавалося б, визначений і специфічний для кожного конкретного часу набір зовнішніх і внутрішніх чинників дії повинен обумовлювати і конкретні реакції людини. Але різноманітність чинників впливу і особливостей відображення – чинники зовнішнього середовища, особливості фізіологічного стану і сприйняття, будова мозку і процеси мислення, підсвідомі реакції – не дозволяють здійснити їх повний облік. Якби людина була в іншому фізичному або емоційному стані, мозкові процеси пішли б іншим шляхом і вибір був би іншим. Ця обставина і є «мірою свободи» вибору. У деяких випадках такого роду невраховані чинники здатні серйозно впливати на процес взаємодії або навіть змінити його. Таким чином, можна стверджувати, що взаємодія визначена, але її результат неочевидний.

Іншими словами, кожна свідома людина, незалежно від ступеня її віктимності, має в своєму розпорядженні свободу вибору конкретного варіанту поведінки, зрозуміло, за умови адекватної оцінки кримінальної енергії злочинця. Якщо потенційна жертва у віктимогенній обстановці не піддається віктимізації, не визначає себе як жертву, а залишається особистістю і доводить злочинцю, що є суб'єктом, а не об'єктом у даній ситуації, то нерідко їй вдається уникнути віктимізації [7, с. 361].

Підводячи підсумок, слід підкреслити, що весь викладений нами матеріал вказує на статистичну природу того впливу на людину, який формує її особистість і визначає спрямованість вчинку. Незліченна кількість чинників зовнішнього середовища, що впливають позитивно або негативно протягом життя людини на формування її поглядів, схильностей і звичок, можуть бути зрозумілими і проаналізованими лише в статистичному плані. В цілому вони являють со-бою сукупність випадковостей, через які виявляються різні, часом суперечливі, суспільні закономірності. Статистичну сукупність становлять і чинники зовнішнього середовища, що створюють конкретну життєву ситуацію.

Варіанти можливої поведінки і їх можливі наслідки не є жорсткою системою, оскільки вони залежать від багатьох випадкових обставин навколишнього середовища, яких може ще й не бути у момент ухвалення рішення суб'єктом. Останній передбачає лише можливість існування різних причинних зв'язків, тому його уявлення про майбутнє не є однозначним причинним чинником, а скоріше може розглядатися як серія різноманітних імовірнісних характеристик майбутніх подій.

Разом з тим відсутність жорстких і однозначних зв'язків в даній ланці не означає невизначеності, нічим не з'ясовної довільності людської поведінки, включаючи віктимну. Вольовий акт складається на основі такої статистичної сукупності зовнішніх і внутрішніх дій, в якій мозок людини уловлює певну систему, тенденцію, закономірність. Саме статистичний характер причинних зв'язків гарантує від випадкових «зривів» в поведінці, сприяє цілеспрямованому аналізу людиною зовнішнього середовища і правильній взаємодії з ним.

Список використаної літератури:

Курс советской криминологии. – М., 1985 – Т.1.

Джекебаев У.С., Рахимов Т.Г., Судакова Р.Н. Мотивация преступления и уголовная ответственность. – Алма-Ата, 1987.

Асмолов А.Г. Деятельность и установка. – М., 1979.

Кудрявцев В.Н. Причинность в криминологии: О структуре индивидуального преступного поведения. – М., 2007.

Hentig H. The Criminal and his Victim. Hades in the sociobiology of Crime. – N.V., 1948.

Ривман Д.В. Виктимологические факторы и профилактика преступлений: Учеб. пособ. – Л., 1975.

Шнайдер Г.Й. Криминология. – М., 1994.

 

< Попередня   Наступна >