177

---

В.М. Бурдін

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЕ ЗНАЧЕННЯ ФІЗИЧНОГО ПРИМУСУ

Аналізується суть поняття фізичного примусу, основна увага звертається на різні види фізичного впливу, які можуть обумовлювати неосудність особи; пропонуються зміни до КК України, спрямовані на удосконалення формулювання причин неосудності.

Ключові слова: неосудність, осудність, фізичний примус, кримі­нальна відповідальність, обставина, особа, суспільно небезпечне діяння.

Постановка проблеми. Законодавець тривалий час поза увагою залишав питання про кримінальну відповідальність особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння під впливом фізичного чи психічного примусу. Формально в кримінальному законодавстві минулих років визнавалося, що вчинення злочину під впливом погрози чи примусу є обставиною, що пом’якшує кримінальну відповідальність особи (п. «і» ст. 25 КК 1922 р.; п. 2 ст. 44 КК 1927 р.; п. 3 ст. 40 КК 1960 р.). Питання про те, чи може фізичний чи психічний примус виключати кримінальну відповідальність особи, залишалося законодавчо невирішеним. У науковій літературі питання про кримінальну відповідальність особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння під впливом фізичного примусу, який виключав можливість особи керувати своїми діяннями, вирішувалося за тими самими правилами, які стосувалися впливу на особу непереборної сили. Тобто в таких випадках вважали, що, оскільки вчинене особою діяння не носить вольового характеру, воно не має кримінально-правового значення і особа відповідно підлягати кримінальній відповідальності не може. У випадках, коли особа вчинила суспільно небезпечне діяння під впливом психічного примусу або фізичного примусу, що не виключав її можливість керувати своїми діяннями, питання про її кримінальну відповідальність пропонували вирішувати за правилами про крайню необхідність [1, с. 53–54]. У чинному

КК України законодавець суттєво розширив перелік обставин, які виключають злочинність діяння, і зробив це в тому числі і за рахунок включення до цього переліку нової обставини, яка виключає злочинність діяння, – «фізичний або психічний примус». При цьому законодавець фактично формалізував вже існуючий науковий підхід до цієї обставини.

Стан дослідження. На наш погляд, законодавчий підхід щодо подальшої диференціації обставин, які виключають злочинність діяння, є правильним. Загалом він обумовлюється необхідністю більш диференційованого підходу до кримінально-правової оцінки людської діяльності взагалі. Водночас така диференціація повинна відбуватися з урахуванням правової природи цих обставин. І саме з цієї точки зору нам видається, що включення розглядуваної обставини до цього кримінально-правового інституту є помилковим. Щодо правової природи обставин, які виключають злочинність діяння, в науковій літературі були висловлені різні думки. Одні вчені вважають, що характерною ознакою цих обставин є те, що вчинене за них діяння не тільки не визнається кримінально протиправним, але й є суспільно корисним [2, с. 10; 1, с. 91–92]. Але, враховуючи те, що вчинене за названих обставин діяння пов’язане із заподіянням шкоди об’єктам кримінально-правової охорони, значна частина науковців пропонує вважати ці обставини нейтральними, тобто такими, що виключають суспільну небезпеку діяння і його протиправність, проте не перетворюють це діяння на суспільно корисне [3, с. 13; 4, с. 281; 5, с. 313–314].

Ряд учених категоричніше висловлюються про правову природу цих обставин. Так, свого часу ще А.Н. Трайнін вказував, що заподіяння шкоди об’єктам кримінально-правової охорони завжди є суспільно небез­печним діянням, за яких би обставин воно не було вчинено. Законода­вець, на його думку, може тільки врахувати певні обставини і визнати їх такими, що впливають на протиправність вчиненого діяння [6, с. 341– 342]. Останнім часом, особливо у зв’язку із збільшенням переліку обста­вин, що виключають злочинність діяння, науковці все більше відстоюють цю позицію [7, с. 156; 8, с. 19].

Враховуючи збільшення кількості цих обставин, окремі науковці вважають, що навряд чи можна виділити загальну ознаку, яка б була спільною та істотною для всіх цих обставин, а тому пропонують класи­фікувати їх. Так, С.Г. Келіна вважає, що для різних обставин існують і різні підстави, які виключають злочинність діяння: при необхідній обороні та затриманні особи, яка вчинила злочин, – це відсутність суспільної небезпеки; при виконанні наказу – відсутність вини; при крайній необхідності, фізичному чи психічному примусі, виправданому ризику – відсутність протиправності [9, с. 4–5]. Як видається, ця точка зору неприйнятна, адже, згідно з правилами формальної логіки, поняття повинно включати до свого змісту загальні та істотні ознаки тих явищ, які воно охоплює. Іншими словами, якщо виділяти загальне поняття обставин, які виключають злочинність діяння, то воно до свого змісту повинно включати тільки ті істотні ознаки (ознаку), які притаманні всім обставинам. Наведена ж точка зору свідчить, що серед названих обставин нема спільних ознак через їх різну правову природу, а тому об’єднати їх у межах згаданого поняття неможливо. А між тим серед цих обставин можна виділити окремі види, які все ж таки такі спільні ознаки мають.

Треба погодитися з В.А. Блінніковим, який вважає, що для визначення юридичної природи обставин, які виключають злочинність діяння, необхідно, перш за все, визначитися з розумінням того, чого нема за наявності цих обставин – злочину чи складу злочину [8, с. 5], адже у науковій літературі обстоюється думка, що вказані обставини виключають не якусь ознаку злочину, а увесь склад злочину загалом [10, с. 345–346]. Ця позиція була досить аргументовано розкритикована. Так, В.А. Блінніков вважає, що якщо погодитися з цією позицією, то до обставин, що виключають злочинність діяння, необхідно буде віднести і неосудність, і недосягнення особою віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, й інші обставини, які виключають той чи інший елемент складу злочину. Проте головним аргументом, на його думку, проти такої позиції є той, що будь-яка обставина, яка виключає злочинність діяння, передбачає, що у випадку перевищення меж її допустимості особа буде підлягати кримінальній відповідальності. А це дозволяє зробити висновок про те, що за наявності обставини, яка виключає злочинність діяння, необхідно говорити про відсутність ознак самого злочину як обов’язкової характеристики цього юридичного факту [8, с. 7]. У тих випадках, коли відсутнє саме злочинне діяння як юридичний факт, зрозуміло, що відпадає необхідність і встановлювати у ньому склад злочину.

Ю.В. Баулін слушно вважає, що обставини, які виключають злочинність діяння, необхідно розглядати у межах ширшої проблеми обставин, що виключають кримінальну відповідальність [3, с. 76, 327]. Водночас, у межах обставин, що виключають кримінальну відповідальність, можна і потрібно виділяти різні групи цих обставин з урахуванням спільних істотних ознак, які їм притаманні. Фактично з Ю.В. Бауліним погоджується Є.Г. Вєсєлов, який, щоправда, пропонує для позначення такого родового поняття використовувати термін «псевдозлочин» [11, с. 12–14]. Так, не буде помилкою, якщо стверджувати, що і фізичний вплив, і крайня необхідність є обставинами, які можуть виключати кримінальну відповідальність особи. Проте підстави, які обумовлюють таке виключення, за наведених обставин різні. У зв’язку з цим треба звернути увагу на те, що окремі науковці допускають помилку, ототожнюючи родове поняття «обставини, що виключають кримінальну відповідальність» і видове щодо нього поняття «обставини, які виключають злочинність діяння».

Шукаючи спільні ознаки обставин, що виключають злочинність діяння, необхідно виходити з того, що ці обставини виключають не окремі елементи складу злочину, а окремі ознаки злочину як юридичного факту. Таким чином, саме виключення кримінальної протиправності може бути тою загальною та істотною ознакою, яка притаманна вказаним обставинам. Крім того, незважаючи на те, що ми не можемо погодитися з тим, щоб психічне ставлення особи до діяння та його наслідків, яке вчиняється за обставин, що виключають злочинність діяння, за умов дотримання їх правомірності, називалося виною, треба визнати, що для таких обставин таки характерним є те, що особа, вчиняючи діяння, передбачене КК України, усвідомлює значення цього діяння та передбачає його наслідки [3, с. 41, 64, 196].

Виклад основних положень. Саме з урахуванням названих спільних ознак, які властиві більшості обставин, що виключають злочинність діяння, передбачених у Розділі VІІІ Загальної частини КК України, на наш погляд, окремі з передбачених там обставин мають інше кримінально-правове значення, оскільки їм не притаманні названі вище ознаки. До таких обставин, на нашу думку, належать обставини, передбачені в ст. 37 КК України «Уявна оборона», ст. 40 КК України «Фізичний або психічний примус», ст. 41 КК України «Виконання наказу або розпорядження», адже вони характеризуються тим, що особа або не усвідомлює значення вчинюваного нею діяння, або не може керувати цим діянням, що не характерно для інших обставин, які допускають виключення злочинності діяння, коли воно відбувалося під свідомо-вольовим контролем особи. Крім того, неправильним буде стверджувати, що названі обставини виключають протиправність вчиненого особою діяння. Нам видається, що вказані обставини відносяться до обставин, які можуть виключати кримінальну відповідальність особи з урахуванням того, що вони виключають ознаки складу злочину, а не ознаки злочину як юридичного факту. Зупинимося детальніше на обставині, яка названа законодавцем в ст. 40 КК України «Фізичний або психічний примус».

З приводу цієї обставини у ч. 1 ст. 40 КК України вказується, що не є злочином діяння, яке було вчинено під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками. Питання про кримінальну відповідальність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, діючи під впливом фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діяннями, а також психічного примусу, відповідно до ч. 2 ст. 40 КК України повинно вирішуватися за правилами про крайню необхідність. Правова природа психічного примусу та фізичного примусу, який не виключав можливість особи керувати своєю поведінкою, однакова з правовою природою крайньої необхідності, що прямо випливає із ч. 2 ст. 40 КК України. В таких випадках особа зберігає свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, але заподіяння шкоди в таких випадках законодавцем вважається правомірним діянням. Такий підхід законодавця є цілком обґрунтованим, оскільки внаслідок застосування до особи психічного впливу чи фізичного впливу, який не виключає її можливість керувати своєю поведінкою, у особи завжди є можливість вибору форми поведінки, на відміну від тих випадків, коли застосування фізичного впливу виключає її можливість керувати своїми діяннями [12, с. 451–452]. В тих випадках, коли фізичний примус виключав можливість особи керувати своїми діяннями, саме діяння, як зазначають окремі вчені, втрачає вольовий характер [1, с. 53–54; 7, с. 184; 5, с. 189]. Отже, враховуючи те, що фізичний вплив на особу може виключати її можливість керувати своїми діяннями, в таких випадках, на нашу думку, є всі підстави говорити про виключення вольової ознаки осудності, а фізичний вплив відповідно розглядати серед причин неосудності.

Віднесення фізичного впливу на особу до причин неосудності, на нашу думку, буде повністю відповідати правовій природі цього явища. Адже в таких випадках виключається не кримінальна протиправність вчиненого діяння, що характерно для обставин, що виключають злочинність діяння, а вольова ознака осудності, яка передусім є однією з ознак складу злочину, бо у тих випадках, коли особа заподіює шкоду об’єктам кримінально-правової охорони внаслідок застосування до неї фізичного впливу, який виключав можливість її керувати своїми діями, вчинене діяння не перестає бути суспільно небезпечним та кримінально протиправним. Аналогічно не зникають такі об’єктивні ознаки поняття злочину, як суспільна небезпека та кримінальна протиправність і у випадку відсутності інших суб’єктивних ознак складу злочину, наприклад, вини чи недосягнення особою віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Саме таке розуміння кримінально-правового значення фізичного впливу, який виключає можливість особи керувати своїми діяннями, дозволяє стверджувати, що в таких випадках фактично може мати місце опосередковане виконання злочину, і, відповідно до ч. 2 ст. 27 КК України, підлягати кримінальній відповідальності буде та особа, яка фактично застосувала фізичний вплив. Так, якщо винний штовхнув одну людину на іншу, в результаті чого остання отримала тілесні ушкодження, кримінальній відповідальності буде підлягати та особа, яка зробила поштовх. Як стверджував свого часу М.С. Таганцев, у таких випадках особа фактично є простим знаряддям вчинення злочину, коли, усвідомлюючи злочинність вчинюваного, вона тим самим не мала можливості виконати вимоги закону чи запобігти його порушенню [12, с. 451–452]. В іншому випадку, якщо вважати, що застосування до особи фізичного впливу виключає кримінальну протиправність вчиненого нею діяння, то навряд чи було б можливим притягти до кримінальної відповідальності за заподіяну шкоду об’єктам кримінально-правової охорони особу, яка застосувала такий фізичний вплив, оскільки в такому разі заперечується сам факт вчинення кримінально-протиправного діяння.

Здебільшого в науковій літературі з приводу розуміння поняття фізичного примусу в кримінальному праві вказується, що під ним необхідно розуміти силовий вплив на людину, зокрема спричинення їй різного роду тілесних ушкоджень, побоїв, мордування, обмеження волі, спрямований на примушування її до вчинення суспільно небезпечного діяння [1, с. 53–54; 7, с. 184; 5, с. 189; 4, с. 306].

Таке розуміння фізичного примусу, як і сам термін «фізичний примус», як вважає Н.М. Ярмиш, є досить спірним. На її думку, про примус можна говорити тільки у тих випадках, коли людина виконує те, що від неї вимагається, тобто проявляє свою волю. Він не може бути непереборним. Так званий непереборний фізичний примус – це не примус, а різновид непереборної сили, під впливом якої людина взагалі не прояв­ляє себе як особистість. Адже за допомогою одного лише фізичного насильства, не підкріпленого конкретною вимогою, людину неможливо змусити щось зробити. Можна тільки зробити це замість неї. Якщо злочинець, користуючись перевагою в силі, схопить когось за руку і цією рукою вдарить іншого, то це зовсім не означає, що він змусив вдарити людину. Таким чином, вважає науковець, те, що у кримінальному праві прийнято називати «фізичним примусом», логічно розглядати як фізичне насильство, що служить додатковим до погрози засобом тиску на психіку [13, с. 456]. На недопустимість ототожнення непереборного фізичного впливу, який виключає можливість особи керувати своїми діяннями (vis absoluta), та фізичного насильства, яке може супроводжувати погрозу і бути свого роду допоміжним засобом впливу на волю особи (vis com-pulsiva), свого часу звертав увагу ще М.С. Таганцев. На його думку, vis absoluta може розглядатися як причина, що виключає осудність, а vis compulsiva, як обставина, що виключає злочинність діяння [12, с. 451– 452].

Нам видається, що з думкою Н.М. Ярмиш необхідно погодитися. Наведені вище розуміння фізичного примусу є неточним і з огляду на ч. 1 ст. 40 КК України. Адже в ній вказується, що фізичний примус виключає кримінальну відповідальність особи в тому випадку, коли такий примус позбавляв особу можливості керувати своїми вчинками. Отже, йдеться про випадки, коли особа не має можливості вибору форми поведінки. Про примушування може йтися тільки у тих випадках, коли особа має можливість вибору. Щоправда, треба відзначити, що сам законодавець використовує невдалий термін, що можна вважати однією із причин, яка обумовлює неправильне розуміння кримінально-правового значення фізичного впливу, який виключає можливість особи керувати своєю поведінкою. До недоліків наведеного розуміння фізичного впливу необхідно, на наш погляд, віднести і те, що сутність його науковці, здебільшого, вбачають у насильницькому впливові на особу, фактично ототожнюючи його з фізичним насильством. Ввважаємо, що в окремих випадках фізичний вплив на особу може виключати можливість такої особи керувати своєю поведінкою, навіть якщо він не носить насильницького характеру. Наприклад, лікаря закрили в квартирі, куди він добровільно зайшов, через що він не має можливості надати допомогу хворому. У таких випадках навряд чи правильним буде стверджувати, що стосовно лікаря мало місце фізичне насильство. З огляду на викла­дене, більш правильно використовувати термін «фізичний вплив», який охоплює як фізичне насильство, так і інші способи фізичного впливу на особу, що можуть призводити до втрати нею можливості керувати своїми діяннями.

Якщо досліджувати питання про кримінально-правове значення фізичного впливу в контексті причин неосудності, необхідно звернути увагу на ще одну неточність, яку, на нашу думку, допускає законодавець. Як випливає із ч. 1 ст. 40 КК України, фізичний вплив може виключати тільки можливість особи керувати своїми вчинками, тобто вольову ознаку осудності. Можна навести приклади ситуацій, коли внаслідок фізичного впливу на особу вона, формально зберігаючи можливість керувати своєю поведінкою, втрачає можливість усвідомлювати свої діяння. Наприклад, водію під час керування транспортним засобом затулили очі або кинули в очі сторонні предмети (пісок чи сіль), через що він втратив можливість усвідомлювати свої діяння. Тож нема підстав для того, щоб обмежувати кримінально-правове значення фізичного впливу на особу випадками втрати особою можливості керувати своїми вчинками внаслідок такого впливу, оскільки такий вплив може виключати також можливість особи усвідомлювати свої діяння.

Саме таке формулювання цього поняття, на наш погляд, певною мірою може допомогти при вирішенні спірного на сьогодні в науці кримінального права питання про кримінально-правове значення гіпнозу. Питання про кримінально-правове значення діяння особи, вчинене під впливом гіпнозу, в кримінально-правовій науці досить тривалий час не піддавалося спеціальному дослідженню. Обумовлюється це, перш за все, тим, що адекватного психологічного обґрунтування цього феномена поки що в науці не зроблено [8, с. 356]. Крім того, на сьогодні у психології переважає думка про неможливість вчинення особою злочину під впливом гіпнозу [14, с. 177–178].

Здебільшого науковці оминають цю проблему. Лише окремі з них висловлюються з приводу цього спірного питання. В.К. Грищук, наприклад, вважає, що поведінка особи, вчинена під впливом гіпнозу, не може вважатися діянням у кримінально-правовому розумінні цього терміна [15, с. 223]. Натомість, на думку А.В. Наумова та А.А. Тер-Акопова, застосування до особи гіпнозу необхідно розглядати за правилами застосування психічного примусу [5, с. 189–190; 7, с. 183– 184].

Щоправда, А.А. Тер-Акопов зазначає, що у кримінальному зако­нодавстві існує прогалина стосовно тих випадків, коли застосування психічного примусу у формі гіпнозу виключає можливість особи усвідомлювати свої діяння або керувати ними [7, с. 184].

Свого часу М.С. Таганцев підкреслював, що гіпнотизера можна вва­жати володарем психічної та фізичної діяльності загіпнотизованого. Тож у випадку вчинення особою суспільно небезпечного діяння внаслідок застосування до неї гіпнозу така особа повинна визнаватися неосудною і причиною її неосудності буде тимчасовий розлад психічної діяльності [12, с. 388–389].

На нашу думку, перш ніж вирішувати питання про кримінально-правове значення гіпнозу, необхідно насамперед з’ясувати, який вплив він здійснює на інтелектуально-вольову діяльність людини і, крім того, за допомогою яких способів впливу людину можна привести у стан гіпнозу. На сьогодні вважається, що наукове обґрунтування суті нейрофізіологічних механізмів гіпнозу дав І.П. Павлов, який довів, що в основі гіпнозу є процес гальмування в корі великих півкуль мозку, подібно до того, як це відбувається під час звичайного сну. Отже, гіпноз – це частковий сон, особливість якого полягає в тому, що окрема ділянка кори головного мозку перебуває у стані збудження, через яку і відбувається контакт гіпнотизера з особою, на яку він впливає [16, с. 232; 14, с. 171].

Під час такого сну за допомогою вербального впливу в особи можна викликати фізіологічні реакції поведінки в певній ситуації, так якби ця ситуація існувала реально, або, навпаки, стерти з пам’яті певну інформацію про події, які реально мали місце. Наприклад, гіпнотизер може викликати в особи в такому стані страх, радість або інші емоції, які будуть супроводжуватися відповідними поведінковими реакціями. Проведені експерименти свідчать, що навіть стан сп’яніння і відповідну поведінку особи у такому стані можна викликати за допомогою гіпнозу [16, с. 72–73; 14, с. 174–175; 17, с. 26–29].

Як вже відзначалося, учені, як правило, заперечують можливість загіпнотизувати особу на вчинення злочину. Обумовлюється така позиція тим, що навіть під гіпнозом особа ніколи не вчинить діяння, яке суперечить її внутрішнім установкам [14, с. 177–178]. Ми не будемо оспорювати наведену точку зору, оскільки для цього, на нашу думку, необхідно володіти відповідним емпіричним матеріалом. Відзначимо лише те, що є злочини, які не носять очевидно кримінального характеру, принаймні настільки, щоб їхнє вчинення входило у суперечність із внутрішніми установками кожної людини. Можна, звичайно, сперечатися про те, чи можна загіпнотизувати особу на вчинення вбивства, проте очевидно, що можна заблокувати у особи спогади про певні події і тим самим обумовити дачу такою особою завідомо неправдивих показів. З урахуванням викладеного, на нашу думку, цілком реально також змоделювати ситуацію, коли особа в стані гіпнотичного сну внаслідок навіювання з боку гіпнотизера певного типу поведінки вчинить суспільно небезпечне діяння, наприклад, заподіє особі тілесне ушкодження. В практиці відомі випадки, коли під впливом гіпнозу колишні військовослужбовці переживали сильний страх, гнів, агресію, відчували біль від поранення, захищали себе від куль та штиків, старалися вирватися в більш захищене місце і т.п. [18, с. 194–195]. Крім того, оскільки стан гіпнозу – це ніщо інше як особливий вид сну, тривалість якого підтримується гіпнотизером, можливість вчинення в такому стані суспільно небезпечного діяння у формі бездіяльності – наприклад, ненадання допомоги – ще більш очевидна. Отже, можна стверджувати, що теоретично не можна виключати випадків, коли внаслідок застосування до особи гіпнозу така особа вчинить суспільно небезпечне діяння, не маючи можливості забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою під час його вчинення.

Наведена характеристика інтелектуально-вольової діяльності особи під впливом гіпнозу, на нашу думку, дозволяє стверджувати, що питання про кримінальну відповідальність особи, яка діяла під впливом гіпнозу, не може вирішуватися за правилами про психічний примус, а сам гіпноз розглядатися як вид психічного примусу. Особа, яка діє під впливом психічного примусу, завжди зберігає можливість обрати певний варіант. Невипадково законодавець в ч. 2 ст. 40 КК України вказує, що питання про кримінальну відповідальність особи, яка діяла внаслідок психіч­ного примусу, має вирішуватися за правилами про крайню необхідність. Саме тому під психічним примусом необхідно розуміти тільки погрозу заподіяти шкоду. Адже тільки в такому випадку можна застосовувати правила про крайню необхідність, коли особа сама обирає, кому має бути заподіяна шкода.

В зв’язку з цим гіпноз не може розглядатися як вид психіч­ного примусу, оскільки, перш за все, введення особи в стан гіпнозу не може відбуватися за допомогою погроз і, по-друге, в стані гіпнозу особа втрачає можливість здійснювати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, діючи під контролем гіпнотизера, що не характерно для психічного примусу. Нам видається, що гіпнотичний вплив на особу цілком можна віднести до різновиду фізичного впливу. Справа в тому, що гіпнотизування завжди відбувається за допомогою вербального або конклюдентного впливу на особу, що є фізичним впливом на особу [19, с. 22; 14, с. 172–173].

Фізичний вплив може порушувати не тільки вольову, а й інте­лектуальну діяльність особи. Для гіпнотичного впливу якраз харак­терне те, що гіпнотизер за допомогою фізичного впливу (вербального чи конклюдентного) спричиняє втрату особою можливості усвідом­лювати свої діяння і керувати ними, фактично контролюючи інте­лектуально-вольову діяльність особи. Розуміння гіпнозу саме як фізич­ного впливу дозволить в окремих випадках ставити питання про при­тягнення до кримінальної відповідальності гіпнотизера за діяння, вчи­нені загіпнотизованою особою, тобто вести мову про опосередковане виконання злочину.

Висновок. Викладене дозволяє стверджувати, що серед обставин, які виключають злочинність діяння, передбачені законодавцем в розділі VІІІ Загальної частини КК України, є обставини, які мають іншу правову природу. Так, вчинення особою суспільно небезпечного діяння внаслідок застосування до неї фізичного впливу, який виключає її можливість керувати своїми діяннями, не виключає ні суспільної небезпечності, ні кримінальної протиправності вчиненого.

На нашу думку, враховуючи те, що застосування до особи фізич­ного впливу може обумовлювати втрату такою особою можливості забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, фі­зичний вплив на особу необхідно відносити до причин неосудності.

––––––––––

Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право України. Тези лекцій і практичні завдання для курсантів Київського училища міліції МВС України / За ред. В.М. Бовсуновського. – К.: Наук. думка, 1995. – 456 с.

Слуцкий И.И. Обстоятельства, исключающие уголовную ответствен­ность. – Ленинград: Изд-во Ленинград. ун-та, 1956. – 120 с.

Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. – Х.: Основа, 1991. – 360 с.

Пинаєв А.А. Уголовное право Украинu. Общая часть. – Х.: Харьков юридический, 2005. – 664 с.

Наумов А.В. Российское уголовное право. Курс лекций: В 2 т. Т. 1. Общая часть. 3-е изд. – М.: Юридическая литература, 2004. – 496 с.

Трайнин А.Н. Состав преступления по советскому уголовному праву. – М., 1951.

Тер-Акопов А.А. Преступление и проблемu нефизической причинности в уголовном праве. – М.: ЮРКНИГА, 2003. – 480 с.

Энциклопедия уголовного права. Т. 7. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. – СПб.: СПб. ГКА, Изд. проф. Малинина, 2007. – 724 с.

Келина С. Обстоятельства, исключающие преступность деяния: понятие и видu // Уголовное право. – 1999. – ? 3. – С. 3–8.

Курс советского уголовного права: В 6 т. Т. 2: Преступление / Под ред. А.А. Пионтковского. – М.: Наука, 1970.

Веселов Е.Г. Границu преступного и непреступного // Уголовное право. – 2004. – ? 3. – С. 12–15.

Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Т. 1. – Тула: Автограф, 2001. – 800 с.

Ярмuш Н.Н. Теоретические проблемu причинно-следственной связи в уголовном праве (философско-правовой анализ): Монография. – Харьков: Право, 2003. – 512 с.

Рахманов А.А. Познать себя. – М.: Молодая гвардия, 1983. – 208 с.

Грищук В.К. Кримінальне право України. Загальна частина: Навч. посібник. – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2006. – 568 с.

Гримак Л.М. Моделирование состояний человека в гипнозе. – М.: Наука, 1978. – 272 с.

Овчинникова О.В., Насиновская Е.Е., Иткин Н.Г. Гипноз в yкспериментальном исследовании личности. – М.: Изд-во МГУ, 1989. – 232 с.

Глива Є. Принципи психотерапії і гіпнотерапії. – Сідней: Лев, 1998. – 344 с.

Варшавский К.М. Гипносуггестивная терапия (лечение внушением и в гипнозе). – Ленинград: Медицина, 1973. – 192 с.

 

< Попередня   Наступна >