399

---

В.К. ГРИЩУК,

доктор юридичних наук, професор, перший проректор Львівського державного університету внутрішніх справ

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА КВАЛІФІКАЦІЯ ЕУТАНАЗІЇ

Розвиток науково-технічного прогресу ставить перед наукою нові соціальні про­блеми, які потребують свого осмислення і вироблення відповідних механізмів їх розв’язання. До грона цих проблем, зо­крема, належать проблеми транспланта­ції, штучного запліднення, зміни (корекції) статі, еутаназії.

В літературі умисне позбавлення життя невиліковно хворої людини з метою при­пинення її страждань називають різними термінами: «евтаназія», «ейтаназія», «еутаназія». Термін «еутаназія» вжито в ч. 3 ст. 52 «Основ законодавства України про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р. Отже, його вживання у наукових дослі­дженнях набуло легального статусу, що ґрунтується на етимологічному значенні цього слова. Це значення розкривають в літературі, виходячи з двох грецьких слів: «eu» — хорошо і «tha’natos» — смерть.

Вперше аналізоване поняття було вве­дено в науковий обіг англійським філо­софом Френсісом Беконом (1561—1625) для визначення «хорошої, спокійної і лег­кої смерті без мук і страждань». Іноді таку смерть в наукових джерелах називають «доброю», «солодкою», «легкою».

Розрізняють еутаназію активну і па­сивну. При активній еутаназії смерть неви­ліковно хворій особі заподіюється з метою припинення її страждань лікарем, родичем, іншою особою шляхом введення цій особі лікарських засобів у надмірній дозі або ін­ших засобів, або вчинення інших дій, що призводить до настання смерті такої особи. Тому цей вид еутаназії називають іноді «методом наповнення шприца».

Пасивна еутаназія зводиться до при­пинення лікарем, родичем, іншою особою надання медич

ної допомоги невиліковно хворому з метою припинення його страж­дань, що призводить до настання смерті та­кої особи, а тому цей вид еутаназії іноді на­зивають «методом відкладеного шприца».

Еутаназію можна також класифіку­вати на насильницьку, коли вона здійсню­ється щодо особи проти її волі, і ненасиль­ницьку, коли наявне прохання або згода особи на передчасне припинення її життя.

Сьогодні питання еутаназії, а в пра­вовому визначенні про право людини на смерть, належить до числа контраверсійних. Зазначимо, що при цьому ніхто не за­перечує права людини на природну смерть, коли процес вмирання людини проходить без зовнішнього його прискорення.

Еутаназія не узгоджується з каноніч­ними нормами, згідно з якими лише Бог вирішує питання про життя чи смерть лю­дини. Однією заповідей Божих є заповідь: «Не убий». Отже, штучне втручання лю­дини у вирішення питання про смерть лю­дини є гріхом. Не сприймається ідея еутаназії суспільною мораллю абсолютної більшості цивілізованих країн світу.

Суперечливі погляди на еутаназію з морально-етичної та медичної позицій ви­кликали й суперечливу юридичну оцінку цього явища, що не могло не знайти свій від­биток у законодавстві різних держав світу. Так, в 50-ти штатах США прийняті закони, якими дозволено пасивну еутаназію. Пер­ший у світі закон «Про право людини на смерть» було прийнято, після довгих обго­ворень на референдумах, у 1977 р. в штаті Каліфорнія. Відповідно до цього закону не­виліковно хвора особа має право на від­ключення реанімаційної апаратури, офор­мивши відповідний документ, що засвідчує таке її бажання. У штаті Орегон є чинним закон «Про право на гідну смерть», яким передбачено право невиліковного хворого оформити відповідно до встановленої про­цедури письмове прохання про надання лі­ків, щоб «гуманно і гідно померти».

Пасивна еутаназія не вважається зло­чином у Швеції і Фінляндії, а в 50-ти шта­тах США, як уже зазначалося, в Бельгії та Нідерландах вона дозволена законом. Так, лише в 2000 р. у Нідерландах офіційно за­реєстровано 2216 випадків еутаназії.

Згідно з ч. 3 ст. 52 «Основ законодав­ства України про охорону здоров’я» (далі — Основ) медичним працівникам «за­бороняється здійснення еутаназії — на­вмисного прискорення смерті або умерт­віння невиліковно хворого з метою припи­нення його страждання».

В сучасній теорії кримінального права України та в правозастосувальній практиці визнано, що згода іншої людини на позбав­лення її життя, або наявність її прохання про позбавлення життя, не усуває проти-правності діяння, спрямованого на позбав­лення життя такої людини і не звільняє суб’єкта, який це вчинить, від кримінальної відповідальності. Однак виникає питання про кваліфікацію еутаназії за відповідною статтею Особливої частини КК України.

При активній еутаназії у вигляді «вбивства з милосердя» дії винного є умис­ними, а тому за наявністю усіх інших ознак складу злочину, вчинене належить квалі­фікувати залежно від обставин справи за ч. 1 або 2 ст. 115 КК України. Щодо «само­губства», що асистується медичним пра­цівником (іншим суб’єктом)» та самогуб­ства без участі медичного працівника (ін­шого суб’єкта), коли він лише надає хво­рому необхідні засоби для самогубства, то підстав для кримінальної відповідальності медичного працівника (інших суб’єктів), як видається, немає. В таких випадках ме­дичний працівник (інша особа) є пособни­ком самогубства, яке не є злочином згідно з чинним КК. Доречно нагадати, що ст. 462 Кримінального уложення Російської імпе­рії 1903 р., передбачало ув’язнення у виправному будинку на строк до 3 років або ув’язнення у фортеці на строк до 1 року за надання засобів до самогубства, якщо вна­слідок цього воно було вчинене. В сучасних державах склад злочину схиляння до само­губства, пособлення самогубству, передба­чений, зокрема, чинними кримінальними кодексами: Австрії (§ 78); Болгарії (ст. 127); Голландії (ст. 294); Іспанії (ч. 3 ст. 143); Швейцарії (ст. 115); Данії (§ 240), Польщі (ст. 151). Стаття 146 КК Білорусії передба­чає склад злочину «Схиляння до самогуб­ства». Кримінальний кодекс Федеративної Республіки Німеччини (§ 216) передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від шести місяців до п’яти років за умисне вбивство внаслідок категоричного наполе­гливого прохання потерпілого про позбав­лення його життя.

Суспільна небезпека схиляння до само­губства і сприяння самогубству очевидна і тому доцільно, враховуючи досвід зару­біжних держав, встановити кримінальну відповідальність за їх вчинення, допо­внивши кримінальний кодекс, наприклад ст. 120 КК України, нормою в такій редак­ції: «Організація самогубства, керування його підготовкою чи вчиненням, підбу­рення до самогубства, а також пособлення самогубству, — карається ...». Що стосу­ється підмовлення суб’єктом до самогуб­ства особи, що не усвідомлює значення своїх дій, то слід погодитися з думкою вче­них, які пропонують кваліфікувати такі дії суб’єкта як умисне вбивство.

Стосовно «пасивної еутаназії» в юридичній літературі висловлено думку про можливість кваліфікації бездіяль­ності винного у таких випадках, як ненадання допомоги хворому (в Україні ст. 136 і 139 КК). Щодо кваліфікації без­діяльності винного при «пасивній еутаназії» за ст.ст. 136 або 139 КК виника­ють певні труднощі. Вони зумовлені, зо­крема, застосуванням законодавцем по­нять «завідомо» (ст. 136) та «завідомо відомо» (ст. 139). Першим, що звертає на себе увагу, є неузгодженість даних понять з положеннями статей розділу п’ятого Загальної частини КК України «Вина та її форми», де не передбачено такої форми чи виду вини. Очевидно, що немає підстав оспорювати методоло­гічне значення статей цього розділу для Особливої частини КК України, яке за­конодавцем у цьому випадку проігноро­ване. Другим, як наслідок першої неу­згодженості, є різне розуміння цих по­нять в теорії кримінального права. Так, О.О. Дудоров, стосовно ст. 139 КК Укра­їни, вважає, що під поняттям «завідомо відомо» слід розуміти вчинення безді­яльності з прямим умислом; М.І. Хавронюк, стосовно ч. 3 ст. 136 КК України, — вчинення бездіяльності з прямим умис­лом, а ставлення щодо наслідків про­являється тільки в необережній формі вини; П.П. Андрушко відповідно, — вчи­нення бездіяльності умисно, а ставлення до наслідків проявляється в необереж­ності (щодо ст. 136 КК) та вчинення без­діяльності умисно (ст. 139 КК); автори «Науково-практичного коментаря до Кримінального кодексу України», підго­товленого інститутом Генеральної проку­ратури України, відповідно, — вчинення бездіяльності умисно, а щодо наслідків — вина проявляється у формі необереж­ності (ст. 136 КК) та вчинення бездіяль­ності умисно (ст. 139 КК). С.В. Бородін під поняттям «завідомо» вбачає два види вини: непрямий умисел і злочинну само­впевненість, а О.М. Красіков — три види вини: злочинна самовпевненість, непря­мий умисел, а в деякий випадках і пря­мий умисел. На думку М.І. Бажанова, поняттям «завідомо» охоплюється вчи­нення бездіяльності умисно, а щодо на­слідків можлива як умисна так і необе­режна форма вини (ст. 136 КК), а щодо ст. 139 КК — вчинення бездіяльності умисно або за наявності злочинної са­мовпевненості. Такий різнобій поглядів вчених дає підстави стверджувати, що у цьому випадку межі законності розмиті, а права людини не забезпечені належ­ним чином. Очевидно, не випадково за­конодавець Російської Федерації, враховуючи складність проаналізованої вище проблеми, а також труднощі у відмежу­ванні ненадання допомоги від умисного вбивства та вбивства через необереж­ність при бездіяльності, вказав у диспо­зиції ч. 2 ст. 124 КК РФ «Ненадання до­помоги хворому» на необережну форму вини щодо наслідків у вигляді настання смерті потерпілого. Однак, навіть і таке уточнення не дає підстав кваліфікувати бездіяльність суб’єкта при «пасивній еутаназії» як ненадання допомоги, тобто за ст. 136 або 139 КК України.

Як уже зазначалося вище, еутаназія, згідно з ч. 3 ст. 52 Основ та Деклара­ції про еутаназію, є діянням умисним. При вчиненні еутаназії особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого ді­яння, передбачає настання смерті потерпі­лого і бажає або свідомо припускає її на­стання. Необережне ставлення суб’єкта до настання смерті потерпілого у цьому ви­падку виключається. Отже, умисне ненадання (злочинна бездіяльність) медич­ним працівником (іншим суб’єктом) до­помоги хворому (пасивна еутаназія) з ме­тою заподіяння йому смерті, як на про­хання потерпілого, так і за його згодою, або без згоди, що призвело до такого наслідку, належить кваліфікувати як умисне вбив­ство за ч. 1 ст. 115 КК. Не виключається кваліфікація вчиненого, залежно від обста­вин справи, за п.п. 2, 4, 6, 8, 9, 11, 12 ч. 2 ст. 115 КК. Наведена кваліфікація діянь ме­дичних працівників не стосується тих ви­падків, коли пацієнт в установленому по­рядку не дає згоди на медичне втручання. Згідно зі ст. 43 «Основ законодавства Укра­їни про охорону здоров’я» така згода є обов’язковою для діагностики, профілак­тики та лікування. Щодо пацієнта, який не досяг 15 років, а також визнаного в уста­новленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою його законних представників. В цих випад­ках, якщо пацієнт помирає, настання його смерті відбувається мимо волі лікаря, тобто його вина відсутня, а отже і відсутній склад злочину, як підстава притягнення лікаря до кримінальної відповідальності. Врахо­вуючи специфіку службових функцій ме­дичного працівника, а також і фармацев­тичного працівника, на яких покладається особливий обов’язок — турбота про життя та здоров’я людини, які відповідно до ст. 3 Конституції України є в числі найвищих со­ціальних цінностей в Україні, видається за доцільне передбачити в ч. 2 ст. 115 КК від­повідальність за вчинення умисного вбив­ства медичним або фармацевтичним пра­цівником при виконанні ними своїх служ­бових обов’язків. Крім цього, в ст. 119 КК необхідно передбачити особливо кваліфі­кований вид вбивства через необережність — вбивство через необережність, вчинене медичним або фармацевтичним працівни­ком при виконанні ними своїх службових обов’язків. Є надія, що внесення зазначе­них вище доповнень до чинного КК Укра­їни сприятиме посиленню захисту права людини на життя в Україні.

Список використаної літератури:

Малеина М.Н. Человек и медицина в современном мире. — М.: «БЕК», 1995 ; Глушков В.О. Евтаназія // Юридична енци­клопедія: в 6 т. — Т. 2. — К.: Українська ен­циклопедія, 1999.

Ивашкевич Г.А. Преступление без наказания. — Львов: Край, 1995; Ме­дичне право України: Збірник нормативно-правових актів / упорядник Н.Б. Болотіна. — К.: Ін Юре, 2001.

Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 4. — ст. 19.

Астахова В. Эвтаназия: за и против / В. Астахова // Здравохранение. — 2001. — № 1.

Ивашкевич А.Г. Преступление без на­казания / А.Г. Ивашкевич. — Львов: Край, 1995.

Долецкий С. // Комсомольская правда. — 1992. — 27 марта.

Тасаков С. Запрет эвтаназии уни­жает человеческое достоинство / С. Таса-ков // Российская юстиция. — 2003. — № 2.

Ярослав Ясен. Кінець Доктора Смерті // Політика і культура. — 1999. — № 9. — 10—16 червня.

Иншаков С.М. Зарубежная крими-но логия. — М.: ИНФРА-М.-НОРМА, 1997; Фролов И.Т. Современная наука и гуманизм. — М.: Знание, 1974.

Кирхмайер Виктор. Почему в Герма­нии отвергают эвтаназию? Обзор «Немец­кой волны». — 2001. — 11 апреля.

Медичне право України: Збірник нормативно-правових актів / упорядник Н.Б. Болотіна. — К.: ІН Юре, 2001.

Малеина М.Н. Человек и медицина в современном мире / М.Н. Малеина. — М.: БЕК, 1995.

Голландия узаконила эвтаназию // Русская служба ВВС. — 2001 г. — 11 апреля.

Законодательство Петра І. — М.: Юрид. лит., 1997. — С. 339

Собрание Узаконений и Распоряже­ний Рабоче-крестьянского Правительства Украины. — 1922. — № 36. — Ст. 553; Со­брание Узаконений и Распоряжений Рабоче-крестьянского Правительства Украины. — 1923. — № 1. — Ст. 15.

Бородин С.В. Преступления против жизни / С.В. Бородин. — М.: Юристъ, 1999.

Леонтьев О.В. Нарушения норм уго­ловного права в медицине / О.В. Леонтьев // СПГ. — 2002. — Спецвып.

Науково-практичний коментар Кри­мінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / хза ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка]. — К.: Канон-А.С.К., 2001.

Науково-практичний коментар Кри­мінального кодексу України [2-е видання пе-рероб. і доповн] / [відпов. ред. С.С. Яценко]. — К.: А.С.К., 2002.

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / [під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка]. — К.: Форум, 2001.

Кримінальне право України. Осо­блива частина / [за ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація]. — К.-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2001.

 

< Попередня   Наступна >