Наукові статті Кримінальне право КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОВА ОХОРОНА ВІЙСЬКОВОГО МАЙНА ВІД КОРИСЛИВИХ ПОСЯГАНЬ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ: ІНОЗЕМНИЙ ДОСВІДКРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОВА ОХОРОНА ВІЙСЬКОВОГО МАЙНА ВІД КОРИСЛИВИХ ПОСЯГАНЬ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ: ІНОЗЕМНИЙ ДОСВІД
| Наукові статті - Кримінальне право |
БОДАЄВСЬКИЙ В.П.,
аспірант Інституту права ім. В. Сташиса Класичного приватного університету, м. Запоріжжя
КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОВА ОХОРОНА ВІЙСЬКОВОГО МАЙНА ВІД КОРИСЛИВИХ ПОСЯГАНЬ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ: ІНОЗЕМНИЙ ДОСВІД
Забезпечення військової безпеки України є важливим напрямком діяльності держави. Тому на сучасному етапі розвитку нашої країни важливим питанням стає реформування Збройних сил України – переведення їх на професійну основу, забезпечення сучасними видами озброєння, техніки та іншим військовим майном, що передбачає, в свою чергу, перегляд чинного військового та військово-кримінального законодавства, встановлення нових правових норм на основі досвіду розвинутих держав світу. Вказане в першу чергу стосується норм, що встановлюють кримінальну відповідальність військовослужбовців за корисливі посягання на військове майно, оскільки вони є гарантом збереження та дбайливого використання військового майна, слугують зміцненню законності та дисципліни серед особового складу, забезпеченню суворого військового правопорядку.
Актуальність цього дослідження викликана кількома причинами. По-перше, на сьогодні в Україні немає будь-яких фундаментальних наукових досліджень (монографій та дисертацій) іноземного досвіду кримінально-правової охорони військового майна від корисливих посягань військовослужбовців. Лише на рівні розділів до деяких підручників та посібників з кримінального права окремі аспекти цієї проблеми висвітлювалися такими вченими: А.В. Савіцьким [1, с. 17-22; 90-92], М.М. Сеньком [2, с. 6-7], В.В. Сидоріним [3, с. 21-22], М.І. Хавронюком [4, с. 121-139], В.М. Чхиквадзе [5, с. 36] та ін.
По-друге, це дослідження дає змогу проаналізувати іноземний досвід законодавчого регулювання військово-кримінальних правовідносин щодо кримінально-правової охорони
По-третє, дане дослідження допомагає з позиції іноземного досвіду відповісти на питання необхідності існування кримінальної відповідальності військовослужбовців за корисливі посягання на військове майно як спеціальних кримінально-правових норм, передбачених ст. 410 КК України.
Система військових правовідносин в арміях різних держав у цілому схожа, оскільки однакові основні принципи побудови армій – єдиноначальність, підлеглість, дисципліна, тощо. Тому у військово-кримінальному законодавстві більшості держав немає якихось істотних відмінностей. Наприклад, до зазначеного законодавства, як правило, включають норми, що визначають порядок підлеглості, порядок проходження військової служби, виконання службових обов’язків різними суб’єктами військових правовідносин у мирний та воєнний часи. Проте військові традиції, що склалися в різних країнах світу (норми військової моралі, спосіб комплектування збройних сил і деякі інші фактори) впливають на військово-кримінальне законодавство та залучають до його компетенції деякі специфічні відносини [4, с. 127-128]. На думку автора цього дослідження, до них можна віднести й корисливі посягання військовослужбовців на військове майно. Це підтверджується наступним.
В деяких економічно розвинутих державах, де збройні сили комплектуються добровільно-професійним способом, а на озброєнні армій цих держав знаходяться сучасна дорога техніка, апаратура, обладнання, спорядження та зброя, законодавством передбачені норми, що встановлюють кримінальну відповідальність військовослужбовців за корисливі посягання на військове майно. До таких держав, зокрема, можливо віднести США, Францію, джерелами військово-кримінального законодавства США є «Єдиний кодекс військової юстиції» 1950 р. (надалі – ЄКВЮ), «Настанова для військових судів Сполучених Штатів» у редакції 1969 р.; Франції – «Кодекс військової юстиції» 1965 р. (надалі – КВЮ); Норвегії – «Військовий кримінальний кодекс» (надалі – ВКК) 1902 р. [4, с. 121].
У США вказані кримінально-правові норми містяться в ст. 108 ЄКВЮ, яка встановлює кримінальну відповідальність за неправомірні розпорядження будь-яким військовим майном, включаючи озброєння та боєприпаси. У ст. 436 КВЮ вказується, що будь-який військовослужбовець або особа, яка порівняна з ним, можуть бути піддані тюремному ув’язненню на строк від одного до п’яти років за марнотратство або розтрату (розкрадання) зброї, боєприпасів, засобів пересування, грошових коштів, обмундирування та інших предметів, ввірених їм для службового користування або що опинилися у них випадково при виконанні службових обов’язків [3, с. 140-142]. Що стосується Норвегії, то найбільш цікавими для нашого дослідження є норми ч. 3 «Військові статті» гл. 10 «Розкрадання та інші злочини проти особи та майна» ВКК Норвегії. Розглянемо їх більш детально. Так, параграф 100 ВКК Норвегії вказує: «Покаранню у виді тюремного ув’язнення строком до 6 років підлягає військовослужбовець, який з метою отримання для себе або іншого незаконної вигоди протиправно: 1. Призначає військове мито або примусовий збір; 2. Перевищує розміри законної реквізиції; 3. Відмовляється видавати свідоцтво про отримання на вилучену або реквізовану власність». Також параграф 101 ВКК Норвегії передбачає: «Покаранню у виді тюремного ув’язнення строком до 6 років підлягає особа, яка вчинює злочин, що описаний в Загальногромадянському кримінальному кодексі параграфах 255, 257 або 266 КК Норвегії: 1. З використанням страху війни або військової переваги; 2. … У випадку, якщо цей злочин вчинюється декількома особами у змові, то виконавці та організатори підлягають покаранню у виді тюремного ув’язнення терміном від 10 років до довічного, а решта учасників – у виді тюремного ув’язнення строком від 4 до 10 років» [6, с. 369-372]. В свою чергу параграф 255 КК Норвегії встановлює: «За розкрадання підлягає покаранню особа, яка з метою привласнення собі або іншій особі незаконного прибутку неправомірно розпоряджається, закладає, споживає або яким-небудь іншим чином привласнює рухоме майно, що знаходиться у її володінні, але повністю або частково належить іншому, або протизаконно розпоряджається грошима, які вона зібрала для іншого або які довірені їй іншим чином… За розкрадання призначається покарання у виді штрафів або тюремного ув’язнення строком до 3 років. Сприяння карається таким же чином. (Змінений Законом від 11 травня 1951 р. № 2, Законом від 16 червня 1989 р. № 6)». Параграф 257 КК Норвегії також передбачає: «За крадіжку підлягає покаранню особа, яка відбирає або сприяє відбиранню предмета, який повністю або частково належить іншому, з метою отримання для себе або іншої особи незаконного прибутку шляхом привласнення цього предмета. За крадіжку призначається покарання у виді штрафів або тюремного ув’язнення строком до 3 років (Змінений Законом від 11 травня 1951 р. № 2, Законом від 14 квітня 1972 р. № 15, Законом від 16 липня 1989 р. № 64)». Параграф 266 КК Норвегії регламентує: «За вимагання підлягає покаранню особа, яка з метою отримання незаконного прибутку для себе або іншого шляхом протиправної поведінки або загрожуючи такою поведінкою примушує кого-небудь вчиняти дії, які завдають збитку або створюють ризик збитку для нього або особи, на користь якої він діє. Сприяння карається таким же чином. Те ж саме стосується особи, яка у вищеназваних цілях незаконно примушує кого-небудь вчиняти такі дії, загрожуючи звинуваченням або заявою про скоєння чого-небудь кримінально караного, висуненням звинувачення, що ображає честь і гідність, відомостей, що наносять шкоду або сприяють цьому. Вимагання підлягає покаранню у виді тюремного ув’язнення строком до 5 років. Штрафи можуть призначатися разом з тюремним ув’язненням. При порушенні положень другого абзаца покарання може обмежитися штрафами…В зоні військових дій». В свою чергу загальногромадянські кримінально-правові норми, що містяться в параграфі 267 КК Норвегії, передбачають кримінальну відповідальність за грабіж: «За пограбування підлягає покаранню особа, яка з метою отримати для себе або іншого незаконний прибуток привласнює предмет, що повністю або частково належить іншій особі, з застосуванням насильства проти неї, позбавляючи її можливості чинити опір, або шляхом погроз, що викликають серйозний страх перед насильством. За пограбування підлягає покаранню також та особа, яка з вищезазначеними метою і засобами примушує кого-небудь вчиняти дії, що наносять збиток або створюють ризик збитку для неї або осіб, в інтересах яких вона діє. Сприяння карається таким же чином». І нарешті, параграф 104 ВКК Норвегії встановлює: «Особа, яка вчинює кримінально каране діяння, описане в Загальногромадянському кримінальному кодексі, розділах 24 або 25 або параграфах 275, 291, 292, [293]1, 3182 і 393, відносно яких-небудь предметів, що використовуються військовою системою, підлягає покаранню згідно зі згаданим Законом, проте замість штрафів застосовується арешт, і верхня межа покарання, визначеного за відповідний злочин, може бути збільшена аж до 50 %». У цьому випадку слід зазначити, що, наприклад, вказані розділи 24 та 25 КК Норвегії встановлюють кримінальну відповідальність за розкрадання, крадіжку, привласнення, розбій, незаконне використання майна, вимагання та пограбування тощо [6, с. 218-237].
У деяких державах, до їх числа належить і Україна, аналогічні норми містяться в окремих частинах, розділах або главах загальних КК. Так, наприклад, у главі 10 «Злочини військовослужбовців проти службового обов’язку» КК Китайської Народної Республіки від 14.03.1997 р. передбачено: ст. 420 – «Порушення військовослужбовцями службового обов’язку, завдання шкоди державним військовим інтересам відповідно до закону вважається дією, що підлягає кримінальному покаранню, тобто є злочином військовослужбовців проти службового обов’язку»; ст. 438 – «Викрадення, крадіжка зброї та озброєння або матеріальних цінностей військового призначення караються позбавленням волі на строк до 5 років або короткостроковим позбавленням волі; при обтяжуючих обставинах караються позбавленням волі на строк від 5 до 10 років; при особливо обтяжуючих обставинах караються позбавленням волі на строк більше 10 років, безстроковим позбавленням волі або смертною карою. Крадіжка, викрадення гвинтівки (рушниці), боєприпасів, вибухових речовин карається відповідно до ст. 127 цього Кодексу» [7, с. 287]. У главі ХLIV «Злочини проти військового майна» «Військової частини» КК Республіки Польщі від 06.06.1997 р., наприклад, міститься ст. 358: «§ 1. Військовослужбовець, який самовільно розпоряджається військовим озброєнням, боєприпасами, вибуховими речовинами або іншими засобами ведення бою, підлягає покаранню військовим арештом або позбавленням волі на строк до 3 років. § 2. Військовослужбовець, який самовільно забирає зброю, боєприпаси, вибухові речовини або інші засоби ведення бою, підлягає покаранню позбавленням волі на строк від 1 року до 10 років» [8, с. 121]. В главі 33 «Злочини проти військової служби» розділу XIV «Злочини проти військової служби» КК Республіки Таджикистан від 21.05.1998 р. також передбачено: «1. Злочинами проти військової служби визнаються передбачені цією главою злочини проти встановленого порядку проходження військової служби, які вчинені військовослужбовцями, що проходять військову службу по призову або за контрактом у Збройних Силах Республіки Таджикистан та інших військових формуваннях Республіки Таджикистан, громадянами, які перебувають у запасі, під час проходження ними військових зборів, а також особами, що мають статус військовослужбовця відповідно до чинного законодавства; 2. Особи, не згадані в цій статті, несуть відповідальність за відповідними статтями цього Кодексу…» (ст.366); «1. Викрадення вогнепальної зброї, боєприпасів та бойової техніки, вибухових або інших бойових речовин, що знаходяться на військових складах або в інших сховищах, у службовому використанні або у інших військовослужбовців, карається позбавленням волі на строк до семи років; 2. Викрадення, вчинене: а) вдруге; б) групою осіб за попередньою змовою; в) із застосуванням насильства, не небезпечного для життя і здоров’я; г) у великому розмірі або такі, що призвели до тяжких наслідків, карається позбавленням волі на строк до семи років; 3. Викрадення, вчинене: а) організованою групою; в) в особо великих розмірах; г) із застосуванням насильства, небезпечного для життя і здоров’я, або з погрозою застосування такого насильства, карається позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років» (ст. 393) [9, с. 365-366; 388-389].
У деяких державах військовослужбовці за корисливі посягання на військове майно притягуються до кримінальної відповідальності за загальними нормами Особливої частини КК. Прикладом цьому можуть слугувати КК таких держав, як Болгарія [10], Молдова [11], Литва [12], Латвія [13], Естонія [14], Швеція [15], Узбекистан [16], Азербайджан [17], Вірменія [18], Грузія [19], Киргизія [20] тощо.
Таким чином, вказане дозволяє дійти висновку, що в різних країнах по-різному оцінюється характер суспільної небезпеки злочинів, пов’язаних із корисливим посяганням військовослужбовців на військове майно.
В одних країнах вказані злочини прямо передбачаються військово-кримінальним законодавством, в інших вони хоча й передбачені, однак носять делегуючий характер до загальних норм, а в третіх відповідальність військовослужбовців настає за загальними кримінально-правовими нормами. На думку російських вчених О.К. Зателепина та В.В. Сидоріна, з якою, на наш погляд, слід погодитися, якщо розкрадання зброї, боєприпасів та предметів військової техніки, тобто військового майна, вчинюють військовослужбовці, створюється не тільки реальна загроза суспільній безпеці і завдається шкода військовій безпеці держави – знижується рівень бойової готовності та боєздатності військових частин та установ військової організації держави. Ці обставини визначають, по суті, військову природу цього злочину, його підвищену суспільну небезпеку порівняно з аналогічними загальнокримінальними посяганнями. Саме з цих причин розкрадання військовослужбовцями військового майна підлягає включенню в систему злочинів проти військової служби [3, с. 141-142].
Список використаної літератури:
Чхиквадзе В.М., Савицкий М.Я. Советское военно-уголовное право / Под ред. проф. И.Т. Голякова. – М., 1941.
Сенько М.М. Кримінальна відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2002.
Сидорин В.В. Сравнительно-правовой анализ национальных систем современного военно-уголовного законодательства России, Франции и Германии: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., 2000..
Хавронюк М.І. Військові злочини: Навч. посіб. – К., 1995.
Советское военно-уголовное право / Чхиквадзе В.М. – М., 1948.
Уголовное законодательство Норвегии / Науч. ред. и вступ. статья докт. юрид. наук, проф. Ю.В. Голика; пер. с норв. А.В. Жмени. – СПб., 2003.
Уголовный кодекс Китайской Народной Республики / Под ред. докт. юрид. наук, проф. А.И. Коробеева, пер. с кит. Д.В. Вичикова. – СПб., 2001.
Уголовный кодекс Республики Польша / Под общ. ред. Н.Ф .Кузнецовой. – Мн., 1998.
Уголовный кодекс Республики Таджикистан / Предисл. А.В. Федорова. – СПб., 2001.
Уголовный кодекс Республики Болгария / Науч. ред. А.И. Лукашова. Пер. с болг. Д.В. Милушева, А.И. Лукашова; вступ. статья Й.И. Айдарова. – СПб., 2001.
Уголовный кодекс Республики Молдова / Вступ. статья канд. юрид. наук А.И. Лукашова. – СПб., 2003.
Уголовный кодекс Литовской Республики. – СПб., 2001.
Уголовный кодекс Латвийской Республики / Адапт. пер. с лат., науч. ред. и вступ. ст. А.И. Лукашова и Э.А. Саркисовой. – Мн., 1999.
Уголовный кодекс Эстонской Республики / Науч. ред. и перевод с эст. В.В. Запевалова; вступ. статья канд. юрид. наук, доц. СПбГУ Н.И. Мацева. – СПб., 2001.
Уголовный кодекс Швеции / Науч. ред. проф. Н.Ф. Кузнецова и канд. юрид. наук С.С. Беляев. Пер. С.С. Беляева. – СПб., 2001.
Уголовный кодекс Республики Узбекистан (с изменениями и дополнениями на 15 июля 2001 г.) / Вступ. статья М.Х. Рустамбаева, А.С. Якубова, З.Х. Гулямова. – СПб., 2001.
Уголовный кодекс Азербайджанской Республики / Науч. ред., предисл. докт. юрид. наук, проф. И.М. Рагимова. Пер. с азерб. Б.Э. Аббасова. – СПб., 2001.
Уголовный кодекс Республики Армения. Официальное издание. (С изменениями и дополнениями на 15 ноября 2004 года). – Ереван, 2004.
Уголовный кодекс Грузии / Науч. ред. З.И. Бигвава. Вступ. статья канд. юрид. наук, доц. В.И. Михайлова. Обзорн. статья докт. юрид. наук, проф. О. Гамкрелидзе. Пер. с груз. И. Мериджанашвили. – СПб., 2002.
Уголовный кодекс Кыргызской республики. Официальное издание. – Бишкек, 1998.
< Попередня Наступна >