Наукові статті Кримінальне право СПІВВІДНЕСЕННЯ ПРАВОВОГО ТА МОРАЛЬНОГО АСПЕКТІВ ОЦІНКИ ЗЛОЧИНІВ, ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ НЕНАДАННЯМ ДОПОМОГИСПІВВІДНЕСЕННЯ ПРАВОВОГО ТА МОРАЛЬНОГО АСПЕКТІВ ОЦІНКИ ЗЛОЧИНІВ, ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ НЕНАДАННЯМ ДОПОМОГИ
| Наукові статті - Кримінальне право |
ЧАЙКА О.В.,
викладач кафедри цивільного, кримінального права та процесу Національної академії управління при Президентові України
СПІВВІДНЕСЕННЯ ПРАВОВОГО ТА МОРАЛЬНОГО АСПЕКТІВ ОЦІНКИ ЗЛОЧИНІВ, ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ НЕНАДАННЯМ ДОПОМОГИ
В умовах сучасності важливою проблемою формування правосвідомості суспільства все частіше виступає питання співвідношення моральних та правових норм як гармонійного поєднання внутрішніх та зовнішніх детермінант соціальної поведінки людей. Незважаючи на постійний розвиток законодавчої бази, право не може поглинути певні моральні принципи, які часто набувають провідного значення як показник суспільно-правової культури населення. Це й визначає необхідність розгляду злочинів, пов’язаних із ненаданням допомоги через призму іманентного морального та правового аспектів.
Як відомо, підвищений ступінь суспільної небезпеки виражає ознаку можливості заподіяння істотної шкоди охоронюваним кримінальним законом об’єктам. На істотність шкоди, іншими словами, на суспільну небезпеку прямо вказується і при характеристиці окремих злочинів. Так, ч.1 ст.136 КК України злочинним наслідком визначає тяжкі тілесні ушкодження потерпілого внаслідок ненадання йому допомоги [3]. При цьому такий наслідок визнається кримінальним законодавством як менш тяжкий, ніж ч. 2 цієї ж статті, де жертвою виступає малолітня особа. В свою чергу ч. 3 ст. 136 передбачає більш тяжке покарання, ніж у попередніх частинах, бо наслідками є смерть потерпілого. В цьому й визначається ступінь суспільної небезпеки наслідків цього злочину.
Вказівка на ознаку суспільної небезпеки міститься, насамперед, у самому визначенні поняття злочину (ст. 11 КК України), а характер і ступінь суспільної небезпеки покладені в основу класифікації злочинів у ст.12 КК України [2]. Так, виходячи з передб
Разом із тим ч. 3. 136 ст. КК України передбачає покарання у вигляді обмеження волі на строк від трьох до п’яти років або позбавлення волі на строк від двох до п’яти років. Таким чином, ч. 3 ст. 136 КК України може кваліфікуватися і як злочин невеликої тяжкості (у разі застосування обмеження волі) і як злочин середньої тяжкості, яким є, згідно з ч. 3. ст. 12 КК України, злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше п’яти років.
Можна зробити висновок, що навіть у разі загибелі жертви внаслідок ненадання їй допомоги, держава не схильна визнавати це тяжким або особливо тяжким злочином. Це зовсім не означає, що держава байдуже ставиться до життя потерпілого у даному злочині, просто кримінальний закон вимушений розрізняти активні дії, усвідомлено спрямовані на позбавлення життя, і кваліфікувати це, наприклад, як вбивство, та дії, що не були цілеспрямовано зорієнтовані на знищення жертви. Тут ми стикаємось з таким аспектом проблеми, як прямий та непрямий умисел.
На суспільну небезпеку, як найважливішу ознаку, безпосередньо вказується й в інших статтях Кримінального кодексу. Так, ст.1 КК України визначає охорону прав та свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Для здійснення цього завдання КК України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили. З іншого боку, ст. 2 КК України визначає підставою кримінальної відповідальності вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. Також суспільна небезпека розглядається у ст. 24 КК України, при визначенні видів умислу в контексті усвідомлення особою ступеня суспільної небезпеки наслідків його злочинного посягання. Не можна оминути увагою й ст. 25 КК України, яка присвячена характеристиці видів необережності, знов-таки, в контексті тих же суспільно небезпечних наслідків.
Отже, аналізуючи суспільно небезпечні наслідки ненадання допомоги, ми бачимо, що вони також визначаються не лише умислом або необережністю, але й виною, яка згідно зі ст. 23 КК України визначається психічним ставленням особи до дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків. В контексті даного Кодексу, безумовно, йдеться саме про суспільно небезпечні наслідки, які у межах досліджуваної ст.136 КК України набувають вигляду тяжких тілесних ушкоджень або взагалі смерті потрепілого.
Таким чином, соціальна сутність ненадання допомоги складається із суспільної небезпеки для охоронюваних кримінальним законом інтересів, а саме – життя та здоров’я людини. У свою чергу, як нами вже зазначалося, кримінальний закон у суспільній небезпеці будь-якого злочину взагалі і ненадання допомоги зокрема виділяє якісну (характер суспільної небезпеки) і кількісну (ступінь суспільної небезпеки) сторони. Адже характер і ступінь суспільної небезпеки злочину враховуються при призначенні покарання.
Суспільна небезпека ненадання допомоги визначається всіма ознаками злочину: об’єктом злочину, злочинними наслідками, способом здійснення злочину, формою і видом провини, мотивом і метою здійснення злочину, часом, місцем, обстановкою його здійснення [4; 6]. Виходячи з того, що злочином визнається таке діяння, що заподіює шкоду чи створює загрозу заподіяння істотної шкоди правоохоронним інтересам, тобто об’єкту злочину, то суспільна небезпека визначається, насамперед, об’єктом злочину: його важливістю, соціальною цінністю. Чим важливішим є об’єкт посягання та значуща заподіювана йому шкода, тим більшим є ступінь суспільної небезпеки діяння.
Так, наприклад, вбивство розглядається як більш тяжкий злочин, аніж ненадання допомоги, оскільки воно цілеспрямовано зорієнтовано на навмисне позбавлення життя людини (об’єкт убивства), яке є найвищою цінністю. І навіть у разі загибелі потерпілого за умови злочинного ненадання йому допомоги не передбачає прямого умислу позбавлення його життя. Інакше, якщо такий умисел був би наявним, то за будь-яких обставин не можна кваліфікувати таке діяння як ненадання допомоги, бо якщо злочинець передбачав однозначне настання смерті і тому не надавав допомогу, то це вже вказує на прямий умисел позбавлення життя потерпілого, а отже, таке діяння чітко визнається вбивством. Іншими словами, те саме психічне ставлення та умисел й відрізняють вбивство від ненадання допомоги, що й визначає ступінь суспільної небезпеки.
Поряд з об’єктом, суспільну небезпеку значною мірою виражають наслідки злочину, безпосередньо пов’язані з об’єктом злочину. І, як нами вже зазначалося, закон диференціює відповідальність у залежності від характеру і ваги наслідків, що відображене у трьох частинах ст. 136 КК України.
Показником суспільної небезпеки ненадання допомоги є і характер вчиненої дії чи бездіяльності. Так, ст. 24 КК України, що визначає умисну форму провини, вказує на усвідомлення винним суспільної небезпеки своєї дії чи бездіяльності. А, отже, важливе значення у визначенні суспільної небезпеки діяння, його ваги закон надає ознакам суб’єктивної сторони (формі і виду вини, мотиву і меті злочину), тому тяжкими й особливо тяжкими закон визнає лише умисні злочини, що не можна констатувати у випадку аналізу злочинів, пов’язаних із ненаданням допомоги. Тому характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину виражають вид і ступінь покарання.
Іншою ознакою будь-якого злочину, і ненадання допомоги зокрема, яка нерозривно пов’язана із суспільною небезпекою, є протиправність. Це означає, що таке діяння протизаконне, тобто кримінальний закон розглядає його як злочин. Згідно з КК України злочином визнається лише таке діяння, що передбачене кримінальним законом. Тобто особа, яка вчинила злочин, порушує заборону подібної поведінки, що міститься в нормі закону. Щодо норм кримінального права, то йдеться про кримінально-правову протиправність, адже протиправними можуть бути й інші правопорушення (наприклад, адміністративні), але вони передбачені не кримінальним законодавством Таким чином, протиправність є юридичним вираженням суспільної небезпеки діяння, а тому для визнання діяння злочинним необхідно, щоб воно було обов’язково передбачене кримінальним законом.
Однак в контексті розгляду проблематики статті про ненадання допомоги, протиправність є об’єктивною складовою юридичної норми ст.136 КК України. Але виходячи з реалій сьогодення, а саме суб’єктивного ставлення населення до суспільних взаємовідносин, можна констатувати інший бік цієї проблеми. В соціальній свідомості українського суспільства домінує правова неосвідченість, коли уявлення про протиправність того чи іншого діяння розуміється лише на загальнопобутовому рівні майже релігійних заповідей (не вбий, не вкради тощо). Тому значна кількість людей можуть й не здогадуватися про протиправність ненадання можливої допомоги іншій особі, яка опинилася у небезпеці. Це явище пояснюється тотальною байдужістю, деморалізованістю та правовим нігілізмом людей, зростання чого спостерігається після втрати жорстких морально-правових традицій, сформованих за часів Радянського Союзу.
Так, звичайно, незнання закону не звільняє від відповідальності, але чи можна казати про наявність протиправного умислу випадкового перехожого, на очах якого відбувалось побиття групою хуліганів іншої людини, і який навіть не здогадується, що кримінальним кодексом передбачена необхідність надати жертві відповідну допомогу, або ж принаймні повідомити про такий небезпечний стан належні установи. Або ще простіший приклад, коли на очах перехожих замерзає на холоді особа у стані алкогольного сп’яніння чи неприглядна особа без постійного місця проживання. Інколи людину, що впала на вулиці внаслідок серцевого нападу, також сприймають як алкоголіка і будуть обходити, не підозрюючи, що така поведінка є протиправною, бо явно порушує ту ж саму ст. 136 КК України.
Таким чином, ми можемо констатувати значне місце саме суб’єктивної сторони оцінки протиправності діяння або бездіяльності, розглядаючи такий злочин, як ненадання допомоги. Тобто формально можуть бути наявні всі ознаки складу злочину за ст. 136 КК України, але умисел, принаймні прямий, майже завжди буде відсутній (інакше, як нами вже зазначалося, це вже буде не ненадання допомоги, а, наприклад, вбивство).
Суспільна небезпека та протиправність є двома обов’язковими взаємозалежними ознаками злочину, проте для визнання злочином вирішального значення набуває суспільна небезпека, адже вона є підставою для визнання діяння злочинним, для його криміналізації [1; 7].
Для правильного розуміння співвідношення зазначених двох ознак злочину важливе значення має положення, закріплене в ч. 2 ст. 11 КК України. В ній констатується, що не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній особі. У таких випадках у наявності формальна ознака – протиправність, але немає характерного для злочину ознаки – істотної шкоди охоронюваним кримінальним законом об’єктам.
Тому проблема ненадання допомоги знову ж таки зводиться, крім об’єктивної сторони, до суб’єктивних аспектів. Так, якщо одна особа демонструвала вміння плавати, а потім випадково почала тонути на очах у іншої особи, то „спостерігач” може припустити, що потерпілий зможе сам вийти з такої небезпеки і не надати своєчасну допомогу. І якщо певним чином потерпілий вижив і одержав лише незначні ушкодження, то це начебто не може кваліфікуватися як злочин, адже не набуло ознак суспільно небезпечних наслідків.
Отже, одна лише зовнішня формальна відповідність подібної бездіяльності при ненаданні допомоги ознакам конкретного злочину за ст.136 КК України не дозволяє вважати його таким, якщо воно не має такого ступеня небезпеки, що притаманна злочину (істотна шкода). За наявності таких випадків кримінальна справа не може бути порушена, а вже порушена підлягає припиненню. І взагалі проблема міститься ще й в тому, що закон не розкриває поняття малозначності і тому з’ясування його слід робити щодо кожного конкретного випадку, піддаючи розгляду, оцінці всі обставини справи. Вони повинні показати, що таким діянням не було заподіяно істотної шкоди.
Однак подібний негативний соціальний досвід лише підкріплює суспільну байдужість, яка рано чи пізно призводить до ненадання допомоги при реальній загрозі потрепілому з боку оточуючих. Тим паче, що оцінка ступеня об’єктивної наявності небезпеки потерпілому також суто суб’єктивна оцінка. Якщо особа фізично розвинута і має досвід перебування у екстремальних ситуаціях, то вона може навіть не оцінити реальність небезпеки знайомої йому ексвізитної ситуації для іншої особи, вважаючи, що кожен зможе спокійно її подолати. А потерпілий, який не має такої підготовки чи досвіду подолання, може навіть загинути не внаслідок фізичної слабкості, а через розгубленість, паралізуючий страх або ж просту дезорганізацію власних дій в стані афекту. Відповідно невтручання та ненадання допомоги потерпілому з боку іншої людини було не навмисне, адже не містило наміру настання негативних наслідків для потерпілого. А, отже, не можна не враховувати зміст і спрямованість наміру, бо якщо намір був спрямований на невтручання і породив бездіяльність через ненадання допомоги, але з незалежних причин це не призвело до загибелі чи значних тілесних ушкоджень, то таке діяння не може розглядатися як малозначне, оскільки була серйозна загроза життю чи здоров’ю людини.
Виходячи з цього, слід розглядати й винність за ненадання допомоги. Закон називає винність, поряд із суспільною небезпекою і протиправністю, обов’язковою ознакою злочину, тому що, як вказується у п’ятому розділі КК України, присвяченого провині та її формам, злочином може бути діяння, зроблене винно, тобто з умислом чи по необережності. На винність прямо вказується й у визначенні поняття злочину, як ознаку злочину, пов’язану із суспільною небезпекою і протиправністю діяння. Якщо відсутні ці ознаки, то не може виникати і питання про провину.
У свою чергу, караність у визначенні поняття злочину також вказується як одна з ознак злочину. І це зрозуміло, бо якщо діяння не є караним, воно не може розглядатися як злочин. Відповідно до того, що за кожен злочин у санкціях статей Особливої частини передбачається покарання, то даною ознакою злочину закон називає можливість обов’язкового застосування покарання за вчинене діяння. Тобто караність розуміється саме як можливість покарання, а не як реальне його застосування. Це означає, що не у всіх випадках установлене законом покарання підлягає застосуванню. Кримінальний закон припускає можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності і покарання, наприклад, у зв’язку з тією ж малозначущістю бездіяльності (ч. 2 ст. 11 КК України), або на підставі ст. 46 КК України у зв’язку з примиренням винного та потрепілого. Чи, наприклад, на підставі ст. 48 КК України у зв’язку із зміною обстановки, коли особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, до яких належать і ст. 136 КК України, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розслідування або розгляду справи у суді внаслідок зміни обставин вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність (наприклад, тілесні ушкодження жертви швидко загоїлися).
Тому ознакою злочину варто вважати можливість застосування покарання, а не караність діяння, адже це не ознака злочину, а його наслідок. Реально “непокараний” злочин не перестає бути внаслідок цього злочином [5]. А, на жаль, злочини передбачені ст. 136 КК України про ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, в більшості своїй є латентними, бо реально спостерігаються майже щодня, однак не набувають свого законного процесуального закріплення внаслідок об’єктивних та суб’єктивних вад як правозастосовної практики, так і самого соціуму. Це й визначає актуальність дихотомічного розгляду морального та правового компонентів даного злочину, що виступає показником правової зрілості суспільства в цілому.
Список використаної літератури:
Дагель П.С., Карпов Д.П. Субъективная сторона преступления и ее установление. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1974.
Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак. / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.Т. Борисов та ін.; за ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2001.
Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Вид. дім „Ін Юре”, 2003.
Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2001.
Малинин В.Б. Причинная связь в уголовном праве. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2000.
Панов Н.И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность. – Х.: Вища школа, 1982.
Рарог А.И. Субъективная сторона и квалификация преступления. – М.: Профобразование, 2001.
< Попередня Наступна >