Наукові статті Кримінальне право ФІЗИЧНИЙ ТА ПСИХІЧНИЙ ПРИМУС У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ ДЕЯКИХ ДЕРЖАВ КОНТИНЕНТАЛЬНОГО ТА ЗАГАЛЬНОГО ПРАВАФІЗИЧНИЙ ТА ПСИХІЧНИЙ ПРИМУС У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ ДЕЯКИХ ДЕРЖАВ КОНТИНЕНТАЛЬНОГО ТА ЗАГАЛЬНОГО ПРАВА
| Наукові статті - Кримінальне право |
ЖДАНОВА І.Є.,
асистент кафедри кримінального права та процесу Донецького національного університету
ФІЗИЧНИЙ ТА ПСИХІЧНИЙ ПРИМУС У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ ДЕЯКИХ ДЕРЖАВ КОНТИНЕНТАЛЬНОГО ТА ЗАГАЛЬНОГО ПРАВА
Результати сучасних порівняльних досліджень у сфері кримінального права свідчать про те, що останнім часом намітилася стійка тенденція зближення та запозичення інститутів і норм у межах романо-германської й англо-американської правових сімей, що є результатом їхньої інтеграції [1, с. 50–51; 2, с. 263–264]. Відбувається інтернаціоналізація права, тобто посилення впливу зарубіжного, а також міжнародного чинників на розвиток національних правових систем, що тягне за собою своєрідне “стирання” відмінностей між ними, зумовлене інтеграційними процесами в світовій спільноті [3, с. 9]. Наслідком цього є взаємна поступова трансформація окремих явищ і процесів із однієї правової сім’ї до іншої і навпаки (наприклад, можна констатувати, що в державах англо-американської правової сім’ї все більшого значення набувають закони, а в державах континентальної правової сім’ї – судові прецеденти) [4, с. 27].
У контексті наведеного становить інтерес правова регламентація фізичного або психічного примусу як обставини, що виключає злочинність діяння, у законодавстві деяких держав континентального та загального права. Зазначимо, що обрання нами задекларованого дослідження зумовлено декількома обставинами. По-перше, ця обставина, що виключає злочинність діяння, з’явилася у Кримінальному кодексі України та інших держав-учасниць СНД (Російської Федерації, Республіки Казахстан, Республіки Арменія, Республіки Молдова, Республіки Таджикистан) порівняно недавно. Отже, є підстави вважати, що норму про фізичний або психічний примус вітчизняним законодавцем було запозичено з кримінального законодавства держав континент
Всупереч використовуваній у законодавстві більшості держав-учасниць СНД назви обставин, як таких, що “виключають злочинність діяння”, у багатьох Кримінальних кодексах європейських держав використовується назва “обставини, що зменшують вину”, “обставини, що пом’якшують покарання”, “обставини, що створюють підстави для звільнення від покарання” (вибачаючі обставини). В окремих законодавствах ці обставини взагалі не впливають на кримінальну відповідальність і покарання. У деяких Кримінальних кодексах (Естонії, Голландії, ФРН) розрізняють обставини, що виключають вину (виключають застосування покарання, але не виключають застосування інших кримінально-правових заходів), та обставини, що виключають протиправність (ні покарання, ні інші заходи застосовані бути не можуть) [7, с. 15].
Проведений нами аналіз кримінального законодавства європейських держав дозволяє зробити висновок про те, що правова регламентація питань відповідальності за заподіяння шкоди у результаті фізичного або психічного примусу здійснюється двома способами. Першій підхід полягає в розгляді законодавцями аналізованого питання в контексті крайньої необхідності.
Юристами встановлено, що найбільший вплив на формування норм про крайню необхідність у кримінальному праві європейських країн здійснила німецька доктрина [8, с. 29]. Кримінальний кодекс ФРН виділяє два види крайньої необхідності: правомірну крайню необхідність (§ 34) (за відсутності протиправності) і виправдану крайню необхідність (§ 35) (виключає відповідальність або пом’якшує вину) [9]. Видається, що у разі застосування шкоди охоронюваним законом інтересам під впливом фізичного або психічного примусу, дії особи розглядаються правоохоронними органами цієї держави за правилами виправданої крайньої необхідності.
Схожий підхід у правовій регламентації питань крайньої необхідності використано і в Кримінальному кодексі Швейцарії. При цьому, згідно з положеннями ст. 32 Кримінального кодексу цієї країни, стан правомірної крайньої необхідності виключається, якщо небезпека була навмисно створена особою, яка заподіяла шкоду у стані крайньої необхідності або “якщо за обставинами справи” можна було вимагати від такої особи “принесення у жертву блага, що піддається небезпеці”. У таких випадках суддя має право пом’якшити покарання за вчинене [10]. Аналогічні положення містяться і в австрійському кримінальному законодавстві. Так, в § 10 “Правомірна крайня необхідність” Кримінального кодексу Австрії закріплено: “Хто вчиняє діяння, яке знаходиться під загрозою покарання, для того щоб запобігти такої, що загрожує собі самому або третій особі суттєвою шкодою, той діє не протиправно, якщо шкода, спричинена ним, не є співрозмірно більшою, ніж шкода, якій він повинен запобігти, і в становищі особи не можна очікувати іншої поведінки від людини, яка має відношення до цих правоохоронних цінностей” [11]. Водночас законодавець Данії передбачив можливість звільнення від кримінальної відповідальності особи за каране діяння для запобігання шкоди особі або майну лише в тому випадку, якщо цей злочин є відносно незначним [12].
Норвезький законодавець також не виділяє фізичного або психічного примусу як самостійної обставини, що виключає злочинність діяння, однак виділяє норму про крайню необхідність [13]. Аналогічним способом це питання вирішується у кримінальному законодавстві Польщі [14] та Болгарії [15] і деяких азійських держав, зокрема, Китайської республіки [16] і Японії [17]. Схожим чином аналізоване питання вирішується і в кримінальному законодавстві прибалтійських держав – Латвії [18], Литви [19], Естонії [20].
Водночас не передбачаючи фізичного або психічного примусу як самостійної обставини, що виключає злочинність діяння, Кримінальні кодекси деяких із цих держав, зокрема, Норвегії (п. b § 56), Австрії (п. 4 § 34), Данії (п. 5 ч. 1 § 84), Латвії (п. Б ст. 47), Литви (п. З ч. 1 ст. 37), Естонії (п. 5 ст. 59), діяння, вчинене під примусом (загрозою насильством), визнають обставиною, що пом’якшує покарання. При цьому литовський законодавець встановлює, що вчинення діяння під впливом психічного або фізичного примусу визнається пом’якшуючою обставиною у випадку, якщо таке насильство не виключає кримінальної відповідальності.
Певною мірою відрізняються від законодавства проаналізованих держав Кримінальні кодекси Республіки Корея, Іспанії і Голландії. Так, корейське законодавство хоча і не містить окремої норми про фізичний або психічний примус, однак встановлює, що дії, вчинені під впливом страху або під впливом інших надзвичайних обставин, не підлягають покаранню (ч. 3 ст. 21 КК) [21]. Схоже формулювання використано і в Кримінальному законодавстві Іспанії, в якому передбачено: не підлягає відповідальності той, хто вчиняє діяння “в стані сильного страху” (п. 6 ч. 1 ст. 21) [22]. Оскільки страх є однією із суб’єктивних ознак переборності примусу, є підстави вважати, що в зазначеній нормі йдеться, зокрема, про фізичний або психічний примус.
Голландське кримінальне законодавство взагалі не виділяє певних видів обставин, які звільняють від кримінальної відповідальності. Проте в ньому встановлено, що особа, яка вчиняє правопорушення під впливом сили, якій не можна протистояти (overmacht), не підлягає кримінальній відповідальності [23]. Вчені переконують, що такими є обставини, які в США та Англії відомі під різними назвами: “необхідність”, “вибір із двох лих”, а також “примус”. Як роз’яснив Верховний суд Нідерландів, це означає, що суб’єкт діяння в ситуації, коли йому доводиться обирати між конкуруючими обставинами, обирає найважливішу із них. При цьому особа звільняється від кримінальної відповідальності навіть при заподіянні смерті [23, с. 88].
Отже можна припустити, що у законодавстві Кореї, Іспанії і Голландії хоча і не прямо, але все таки виділяється фізичний або психічний примус як обставина, що виключає кримінальну відповідальність.
Більш чітко свою позицію стосовно правової регламентації питань відповідальності за заподіяння шкоди у результаті фізичного або психічного примусу висловили законодавці Австралії, Аргентини, Італії, Франції. Вони передбачили фізичний або психічний примус як самостійну обставину, що виключає злочинність діяння.
Так, відповідно до ст. 10.2 Кримінального кодексу Австралії особа не підлягає кримінальної відповідальності за злочин, якщо вона його вчинила під впливом фізичного примусу. При цьому фізичний примус є обставиною, що виключає злочинність діяння лише в тому випадку, якщо: погроза була реальною; не існує іншого способу перешкодити реалізації погрози; вчинення злочину є “розумною відповіддю” на цю погрозу. В ч. 3 аналізованої статті також зазначено, що положення цієї норми не застосовуються, якщо погроза здійснена особисто або від імені особи, з якою ця особа, що знаходиться під впливом фізичного примусу і добровільно домовилася вчинити злочин такого характеру, дійсно його вчиняє [24].
Схожим чином врегульовано аналізоване питання в італійському кримінальному законодавстві. Так, згідно з ч. 1 ст. 46 Кримінального кодексу Італії не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка вчинила діяння під примусом фізичного насильства з боку іншої особи, якщо вона не могла чинити їй опір або іншим шляхом від неї позбутися [25]. У цьому разі за діяння, вчинене особою під примусом, несе кримінальну відповідальність особа, яка застосувала фізичне насильство (ч. 2 ст. 46). Таким чином, у законодавстві цих двох держав обставиною, що виключає кримінальну відповідальність, визначено лише фізичний примус. Втім, юристи запевняють, що незважаючи на це практика італійських судів допускає звільнення від кримінальної відповідальності також і осіб, які вчинили діяння не лише під примусом фізичного насильства, а й внаслідок психічного насильства, яке паралізувало їх волю [26, с. 317].
На відміну від австралійського і італійського законодавства, в яких аналізованою обставиною названо лише фізичний примус, аргентинський законодавець визнає такою і психічний примус. Так, у п. 2 ст. 34 Кримінального кодексу Аргентини чітко визначено, що не підлягає кримінальної відповідальності той, хто був вимушений діяти в результаті застосування до нього непереборної фізичної сили або погрози заподіяння тяжкої шкоди, яку не можна уникнути [27].
Французький законодавець примус до вчинення злочинного діяння прямо визначив обставиною, що виключає кримінальну відповідальність. У ст. 122-2 КК Франції зазначено, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка діяла під впливом будь-якої сили або примусу, якій вона не могла протистояти [28]. При цьому судова практика у цій державі під примусом, який виключає злочинність діяння, розуміє як фізичний примус, так і природні (стихійні) сили, які є непереборними. Водночас стосовно психічного примусу французький законодавець не повністю виключає кримінальну відповідальність. Вчинення протиправних дій в результаті такого примусу може бути враховано при призначенні покарання як обставина, що пом’якшує покарання [29, с. 56].
Для того щоб суд визнав фізичний примус обставиною, яка виключає кримінальну відповідальність, він має відповідати певним ознакам. Зокрема, він має бути непередбачуваний та непереборний. Необхідно також, щоб той, кого примушують до вчинення певних дій, перебував у ситуації абсолютної неможливості дотриматися закону. Крім того, обов’язковою умовою є відсутність такої, що передувала дії, вини особи. Таким чином, спостерігається такий причинно-наслідковий зв’язок: фізичний примус викликається подією або дією, яка не залежала від бажання того, кого примушують, і полягає в абсолютному виключенні волі особи [30, с. 20].
Наведене дозволяє провести певне порівняння аналізованої обставини у французькому та українському законодавстві. У французькому кримінальному праві джерелом виникнення стану примусу є не лише дії людини, а й будь-які зовнішні сили, які позбавляють особу свободи волі і примушують його порушувати закон. В українській доктрині остання обставина отримала назву як “непереборні сили природи”, яка розглядається у вітчизняному кримінальному законодавстві в контексті іншої обставини, що виключає злочинність діяння – крайньої необхідності. Однак здається, що аналізований підхід французького законодавця є більш вдалим і упорядкованим. Він, зокрема, дозволяє більш чітко провести розмежування між фізичним примусом та крайньою необхідністю. При примусі особа заподіює шкоду пасивно, не маючи можливості протистояти пев-ним зовнішнім обставинам, а при крайній необхідності – активно, прагнучи запобігти або усунути небезпеку, яка постала перед охоронюваними правами чи інтересами. У зв’язку з цим вважаємо, що позитивний законодавчий досвід французького законодавця заслуговує на підтримку, додаткове вивчення і запозичення.
Аналіз кримінального законодавства країн, що належать до загальної системи права (зокрема, Англія, США), дозволяє зробити висновок про наявність як схожих, так і відмінних рис у регулюванні питань відповідальності за шкоду, заподіяну в результаті фізичного або психічного примусу, порівняно з проаналізованими країнами, які належать до континентальної системи права.
У кримінальному праві Англії примус розглядається дуже ґрунтовно, що, очевидно, зумовлено існуванням у правовій системі цієї країни статутного та прецедентного права, в якому домінує судовий прецедент. Загалом англійське право виділяє три види примусу, які виключають кримінальну відповідальність: примус під загрозою заподіяння тілесного ушкодження або смерті, подружній примус та примус, викликаний несприятливими обставинами.
Перший вид примусу полягає в тому, що особі загрожує тяжке насильство, якщо він не вчинить злочин. Крім того, насильство може загрожувати також і сім’ї особи, її близьким, друзям. При цьому англійські юристи виділяють дві умови для примусу: об’єктивну і суб’єктивну. Об’єктивна умова полягає в тому, що у особи не було альтернативи у виборі поведінки. У свою чергу суб’єктивна умова полягає в оцінці дій винного як дій розумної людини. Іншими словами, потребує встановлення факт: чи було вчинення злочину наслідком його слабкої психіки чи так могла діяти будь-яка людина. Помилкова чи необґрунтована віра в примус не утворює аналізованої обставини, що виключає кримінальну відповідальність. Не утворює цієї обставини і погроза повідомити про аморальну поведінку особи або його фінансове становище. Примус не визнається захистом також при державній зраді або вбивстві [31, с. 176].
Вчені стверджують, що посилання на примус під загрозою спричинення тілесного ушкодження або смерті у кримінальному судочинстві застосовується доволі рідко. Втім, не можна не звернути увагу на розвиток у англійському кримінальному праві положень концепції “примус під загрозою”, які застосовуються при розгляді справ про вчинення злочинів злочинними групами або організаціями, бандами тощо. Йдеться, зокрема, про те, що член злочинної організації, який добровільно і свідомо бере участь у її діяльності, не може послатися на примус, як на обставину, що виключає кримінальну відповідальність, у разі заподіяння ним шкоди під час вчинення злочину. Це правило було підтверджено в рішенні по справі Шарпа, при розгляді якого судом було зазначено, що добровільна участь в озброєній банді, про насильницькі дії якої обвинуваченому було відомо, не дає йому права бути звільненим від кримінальної відповідальності з причин примусу під загрозою спричинення смерті [26, с. 50].
Здається, що це правило має як теоретичне, так і прикладне значення для українського кримінального права. Адже судовій практиці відомі випадки, коли учасники злочинних груп, виправдовуючи свої злочинні дії як такі, що вчинені в стані фізичного або психічного примусу, посилаються на погрози інших членів злочинних груп, в яких вони брали участь.
Подружній примус при захисті від кримінального переслідування у судовій практиці англійських судів наразі майже не застосовується. Зміст цієї обставини полягав у тому, що у разі, коли дружина вчиняла злочин у присутності свого чоловіка, загальне право керувалося презумпцією, що вона вчиняла цей злочин під таким сильним впливом з його сторони, що це давало їй право на виправдання. Подружній примус не завжди вимагав застосування фізичної сили. Іноді достатньо було моральної загрози, якщо вона мала належний ефект (наприклад, обіцянка відібрати дітей). Правило про подружній примус стосувалося лише законної дружини, і не поширювалося на жінку, шлюб якої був недійсним, або співмешканку. При цьому ця обставина, яка виключає кримінальну відповідальність, застосовувалася навіть у тому разі, якщо докази про примус з боку чоловіка були відсутні [26, с. 49–50].
Концепція “примусу, викликаного несприятливими обставинами”, на відміну від “примусу під загрозою” передбачає, що загроза може виходити не лише від людини, а й природних проявів. При цьому погроза обов’язково має виходити ззовні, і не може бути породжена свідомістю обвинуваченого. Так, у рішенні у справі Роджера, який обвинувачувався у підкопі тюрми, Апеляційний суд визнав, що суїцидальні думки обвинуваченого (йшлося про самогубство), не можуть бути підставою для поширення на нього правила, згідно з яким обвинувачений вимушений діяти з порушенням встановленого закону в силу існуючих несприятливих обставин, не підлягає кримінальній відповідальності [26, с. 51].
У США (як на рівні федерації, так і на рівні окремих штатів) аналогом обставин, що виключають злочинність діяння в Україні, є інститут “захисту від кримінального переслідування” (defenses). Захист такого роду – це передбачений законом випадок чи ситуація, життєва обставина, аргумент у суді, який пом’якшує чи усуває кримінальне покарання або виключає кримінальну відповідальність [32, с. 113]. Кримінально-правова доктрина США розмежовує два види захисту від кримінального переслідування (defenses): виправдовувальний (justifications) та вибачальний (excuses) [26, с. 148]. Разом з тим, як зауважує А.В. Савченко, поділ обставин, що виключають злочинність діяння в американському праві на виправдовувальні та вибачальні – це, скоріш за все, данина історії, ніж обґрунтований підхід, оскільки справи в обох випадках вирішуються та розглядаються однаково: якщо особа визнається такою, що діє за умов відповідної обставини, вона не підлягає кримінальній відповідальності за свою поведінку [4, с. 147]. Такими обставинами є: неповнолітній вік (infancy); стан сп’яніння (від алкоголю чи від наркотиків); ментальна неспроможність (insanity); помилка (mistake); примус до вчинення злочину (duress); виправдане застосування сили (самооборона); допомога у виявленні та затриманні злочинців, попередженні злочину шляхом його провокування (entrapment) [33, с. 124–125].
Для того щоб примус до вчинення злочину виключив відповідальність за заподіяння шкоди, по американському праву, необхідно дотримання низки умов. Зокрема, фізичний або психічний примус має бути поєднаний із заподіянням (погрозою заподіяння) тяжких тілесних ушкоджень або смерті; загроза має бути реальною та неминучою; заподіяна шкода має бути меншою, ніж та, що загрожувала; погроза має виникнути не з вини особи [34]. Як бачимо, умови фізичного або психічного примусу в американському і англійському законодавстві збігаються.
Отже, проведений нами аналіз правової регламентації фізичного або психічного примусу як обставини, що виключає злочинність діяння, у законодавстві деяких держав континентального та загального права дозволяє зробити такі висновки.
У вирішенні аналізованого питання в кримінальному законодавстві цих держав використовуються два підходи. Перший підхід грунтується на оцінці шкоди, заподіяної під впливом фізичного або психічного примусу лише в контексті крайньої необхідності. Цей підхід використаний у Кримінальному кодексі Австрії, Болгарії, Данії, Естонії, Китаю, Литви, Латвії, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Японії. При цьому кримінальні законодавства деяких із цих держав (Австрії, Данії, Естонії, Латвії, Литви, Норвегії) діяння, вчинене під примусом (загрозою насильством), визнають обставиною, що пом’якшує покарання (відповідальність).
Інший підхід полягає в наданні фізичному або психічному примусу ролі самостійної обставини, що виключає злочинність діяння. Цей підхід використано, насамперед, у Кримінальному кодексі таких держав континентально права, як Австралія, Аргентина, Італія, Франція, і державах загального права – Англії і США. Фізичний або психічний примус, як обставина, що виключає кримінальну відповідальність, хоча і не прямо, але все таки виділяється також у законодавстві Кореї, Іспанії і Голландії. Очевидно, що законодавчий досвід саме цих держав вплинув на закріплення у вітчизняному законодавстві раніше не відомої йому обставини, що виключає злочинність діяння – фізичного або психічного примусу.
Здається, що в аспекті подальшого запозичення позитивного законодавчого досвіду інших держав у врегулюванні аналізованого питання у вітчизняному законодавстві деякі законодавчі та доктринальні положення заслуговують на увагу. Зокрема, потребує додаткового вивчення австралійське та англійське законодавство в частині, що стосується неможливості визнання обставиною, що виключає злочинність діяння, дій, що вчинені під погрозою насильства співучасника у зв’язку із його попередньою протиправною поведінкою при вчиненні злочину у співучасті. Слушними є правила кваліфікації дій особи, яка погрожувала насильством – як виконавця злочину, який вчинила особа, якій погрожували (йдеться про опосередковане виконання), що використовують італійські правоохоронні органи. Заслуговує на увагу і положення естонського законодавства стосовно доцільності визнання пом’якшуючою обставиною вчинення діяння під впливом психічного або фізичного примусу лише в тому випадку, коли таке насильство не виключає злочинності діяння.
Таким чином, висвітлені в цій науковій праці проблеми потребують подальшого вивчення.
Список використаної літератури:
Наумов А.В. Сближение правовых систем как итог развития уголовного права ХХ в. и его перспектива в ХХІ в. // Государство и право. – 1998. – № 6. – С. 50–58.
Савченко А.В. Сучасні тенденції зближення кримінально-правових інститутів у ро-мано-германській і англо-американській правових сім’ях // Проблеми захисту прав людини і громадянина в умовах розбудови громадянського суспільства в Україні: Тези доп. наук.-практ. конф. – К.: Нац. акад. внутр. справ України, 2005. – С. 263–266.
Тюріна О.В. Сучасні системи правоохоронних органів (порівняльно-правове дослідження): Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Київський нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2001.
Савченко А.В. Порівняльний аналіз кримінального законодавства Ук р а ї н и та федерального кримінального законодавства Сполучених Штатів Америки: Дис. ... д-ра юрид. наук: Київський нац. ун-т внутр. справ / 12.00.08. – К., 2008.
Ансель Марк. Методологические проблемы сравнительного права // Очерки сравнительного права. – М.: Прогресс, 1981. – С. 36–86.
Малиновский А.А. Сравнительное уголовное право: понятие и основные задачи // Уголовное право: стратегия развития в ХХI веке: Матер. 4-й Междунар. научно-практ. конф. – М.: ТК ВЕЛБИ, Изд-во Проспект, 2007. – С. 30–33.
Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.08 / Київський. нац. ун-т внутр. справ. – К., 2007.
Лісова Н.В. Крайня необхідність як обставина, що виключає злочинність діяння: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Інститут держ. і права ім. В. М. Корецького НАН України. – К., 2006.
Уголовный кодекс Федеративной Республики Германии / Науч. ред. и вступ. Статья докт. юрид. наук, профессора Д. А. Шестакова; предисловие доктора права Г.-Г. Йешека; пер. с нем. Н. С. Рачковой. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2003.
Уголовный кодекс Швейцарии / Науч. ред., предисл. и пер. с нем. канд. юрид. наук A. В. Серебренниковой. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2002.
Уголовный кодекс Австрии / Пер. с нем. – М.: ИКД "Зерцало-М", 2001.
Уголовный кодекс Дании / Науч. ред. и предисл. С. С. Беляева, канд. юрид. наук (МГУ им. М. В. Ломоносова). Пер. с дат. и англ. канд. юрид. наук С. С. Беляева, А.Н. Рычевой. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001.
Уголовное законодательство Норвегии / Науч. ред. и вступ, статья докт. юрид. наук, проф. Ю. В. Голика; пер. с норв. А. В. Жмени. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2003.
Уголовный кодекс Республики Польша/ Науч. ред. канд. юрид. наук, доц. А. И. Лу-кашов, докт юрид. наук, проф. Н. Ф. Кузнецова; вступ. Статья канд. юрид. наук, доц. А. И. Лу-кашова, канд. юрид. наук, проф. Э. А. Саркисовой; пер. с польск. Д. А. Барилович – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001.
Уголовный кодекс Республики Болгария / Науч. ред. канд. юрид. наук, проф. А.И. Лукашова; пер. с болг. Д.В. Милушева, А.И. Лукашова, вступ. статья Й.И. Айдарова – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001
Уголовный кодекс Китайской Народной Республики / Под ред. докт. юрид. наук, проф. А.И. Коробеева, пер. с китайск. Д.В. Вичикова. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001.
Уголовный кодекс Японии / Науч. ред. и предисл. докт. юрид. наук, проф. А. И. Коробеева. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2002
Уголовный кодекс Латвийской Республики / Науч. ред. и вступ. ст. канд. юрид. наук А.И. Лукашова и канд. юрид. наук Э.А. Саркисовой; пер. с латыш. канд. юрид. наук А.И. Лукашова. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001.
Уголовный кодекс Литовской республики / Науч ред. д-ра юрид наук, проф. В. Па-вилониса; предисл. канд. юрид наук, доц Н. И. Мацнева; вступ. Статья докт. юрид. наук, проф. B. Павилониса, докт. юрид. наук, доц. А. Абрамавичюса, докт. юрид. наук, доц. А. Дракшене, пер. с лит. канд. филол. наук, доц. В. П. Казанскене. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2003.
Уголовный кодекс Эстонской республики / Науч. ред. и пер. с эстон. В.В. Запевалова; вступ. ст. канд. юрид. наук. доц. СПбГУ Н.И. Мацнева – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001.
Уголовный кодекс Республики Корея / Науч. ред. и предисл. докт. юрид. наук, проф. А. И. Коробеева; пер. с корейск. канд. филол. наук В.В. Верхоляка. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2004.
Уголовный кодекс Испании. / Под ред. и с предисл. Д-ра юрид. наук, проф. Н.Ф. Кузнецовой и докт. юрид. наук, проф. Ф. М. Решетникова. – М.: Изд-во ЗЕРЦАЛО, 1998.
Уголовный кодекс Голландии / Науч. ред. докт. юрид. наук, засл. деятель науки РФ, проф. Б.В. Волженкин; пер. с англ. И.В. Мироновой. – 2-е изд. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001.
Уголовный кодекс Австралии 1995 г. / Науч. ред. и предисл. канд. юрид. наук, проф. И.Д. Козочкина, Е.Н. Трикоз; пер. с англ. Е.Н. Трикоз. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2002.
Уголовный кодекс Италии. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2002.
Уголовное право зарубежных государств. Общая часть: Учеб. пособ. / Под ред. и с предисл. И.Д. Козочкина. – М.: Омега-Л, Ин-т междунар. права и экон. им. А.С. Грибоедова, 2003.
Уголовный кодекс Аргентины / Науч. ред. и вступ. статья докт. юрид. наук, проф. Ю.В. Голика; пер. Л. Д. Ройзенгурта. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2003.
Уголовный кодекс Франции / Науч. редактирование канд. юрид. наук, доц. Л.В. Головко, канд. юрид. наук, доц. Н. Е. Крыловой; пер. с фр. и предисл. канд. юрид. наук, доц. Н.Е. Крыловой. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2002.
Крылова Н. Е. Основные черты нового УК Франции. – М.: СПАРК, 1996.
Оба-Апуну Ж. П. Обстоятельства, исключающие ответствен-ность по уголовному праву Франции: Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук. – М., 2001.
Веселов Е. Г. Защиты в английском уголовном праве // Теория и практика соблюдения законности в России: Материалы межвузовской научно-практ. юб. конф. преподавателей и аспирантов, посвященной 10-летию со дня основания юридического факультета КГАУ. – Кра-снодар, 2002. – С. 175–178.
Малиновский А.А. Сравнительное правоведение в сфере уголовного права. – М.: Междунар. отношения, 2002.
Шумилов В.М. Правовая система США. – М.: ООО ИКП “ДеКА”, 2003.
Gaines, Larry; Miller, LeRoy (2006). Criminal Justice In Action: The Core. Thomson/Wadsworth. // http: //en.wikipedia.org/ wiki/ Duress.
< Попередня Наступна >