230

---

Бабенко К.А.

ПОНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В СУЧАСНІЙ НАУЦІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

Исследуется содержание понятия конституционного регулирования, как оно интер­претируется в современной науке конституционного права. Анализируют различные сферы конституционного регулирования, обосновывается особая роль сферы политико-правовых отношений как предмета конституционного регулирования.

The article investigates the contents of the constitutional regulation concept, as it is inter­preted in a contemporary science of the constitutional law. The author analyzes various spheres of the constitutional regulation and points out the specific role of the political and legal relations in the process of the constitutional regulation.

У сучасних умовах розвиток науки конституційного права безпосередньо пов'язаний з активним розвитком тієї галузі, яку, на нашу думку, можна окресли­ти поняттям «теорії конституційного права». Ми маємо на увазі активний науко­вий інтерес, який спрямований на змістовний аналіз базисних категорій консти­туційного права - до інститутів конституційного права, норм конституційного права, джерел конституційного права, функцій конституційного права, консти­туційно-правових відносин тощо. Зокрема, як зауважує О. Скрипнюк, саме чіткість у визначенні базисних категорій дає змогу висновувати про системність науки конституційного права як такої, а також про її здатність адекватно пред­ставляти та моделювати процеси правового регулювання суспільних відносин1.

Підвищений науковий інтерес до цих досліджень пояснюється тим, що дослідники дедалі більше відходять від спрощеного розуміння конституційного права, коли основне коло завдань цієї науки зводилось виключно для своєрідного продукування аналітичних звітів про стан політичної системи та взаємодію ор­ганів

державної влади. Як слушно зауважують Н. Шукліна та О. Совгиря, наразі необхідно не просто мати уявлення про те, чим є Конституція і якими є норми Ос­новного Закону, але й володіти «теорією конституційного права»2, яка здатна надати цілісне бачення та адекватне усвідомлення процесів побудови в Україні пра­вової, демократичної держави. В цьому контексті не можна не навести слова Н. Бобрової: «Для того, щоб оцінювати адекватність існуючих сфер консти­туційного регулювання, необхідна конституційна теорія... В ідеалі конституційна теорія повинна йти попереду конституційних норм, а не слідом за ними»3. До цього ж висновку щодо ролі формування цілісної теорії конституційного права приходить А. Селіванов, коли зазначає, що функціонування сучасної Української держави напряму залежить від чіткості конституційно-правового регулювання, від конституційного праворозуміння і правозастосування4. Тому необхідна змістовна розробка цілісної теорії конституційного права, яка дала б змогу грома­дянам усвідомити ті нові реалії державотворення і правотворення, які визначають характер суспільних трансформації.

Однією фундаментальних категорій науки конституційного права, яка дає змогу визначити специфіку цієї науки, а також специфіку предмета її досліджен­ня, є категорія конституційного регулювання. Хоча це не означає, що ми схильні до абсолютизації конституційного права шляхом розгляду регулятивної функції виключно щодо цієї галузі права. Адже проблеми правового регулювання є пред­метом не тільки конституційного права, а й інших дисциплін, у тому числі тих, які не входять до сфери сучасної юридичної науки. Якщо ми досліджуватимемо ви­ключно науку конституційного права в її специфіці та типологічних ознаках, то для неї питання про конституційне регулювання завжди виступатиме як осново­положна проблема, адже в ході її аналізу уможливлюється чітке позиціонування цієї науки через встановлення специфіки її впливу на суспільні відносини, а та­кож змістовного характеру її функціонування.

Як одна з галузей права, конституційне право обов'язково виконує регулятив­ну функцію, яка, на думку багатьох дослідників, є не просто однією з багатьох властивих конституційному праву функцій, а являє собою основне його завдання. Зокрема, на думку В. Годованця, основне призначення норм конституційного пра­ва полягає саме в регулюванні основних принципів соціально-економічного й політичного устрою держави, порядку її відносин з інститутами громадянського суспільства, здійснення основних прав і свобод людини і громадянина, ор­ганізації системи органів державної влади5. Більше того, подібні регулятивні вла­стивості належать не тільки конституційному праву як одній з галузей національ­ного права, але й навіть конституційній доктрині. В цьому контексті Т. Ряхіна до­водить, що регулятивний вплив на суспільні відносини має як саме конституційне право (цей вплив є очевидним і не може бути предметом наукових суперечок), так і ті конституційні доктрини, що розробляються на науковому рівні і згодом ста­ють основою для розвитку конституційного права, його окремих норм та інсти­тутів6.

Водночас варто зауважити, що ця регулятивна функція може бути досліджена як щодо всієї системи конституційного законодавства (в цьому сенсі мають рацію ті, хто твердить про неможливість неврахування фактора конституційно-правово­го регулювання в дослідженні процесів розвитку суспільних відносин), так і ви­ключно щодо конституції, яку часто характеризують як джерело конституційного права». Так, за словами А. Автономова, конституція - це основний юридичний за­кон, спрямований на регулювання життєдіяльності суспільства і держави7. Для В. Лучина призначення конституції також неможливо коректно представити, як­що ми звертатимемося до того, в який спосіб як вищий юридичний нормативно-правовий акт вона реалізує свої функції в частині регулювання суспільних відно­син8. Таким чином, реалізація конституцією регулятивної функції є її невід'єм­ною властивістю.

Зазначена позиція широко представлена й у дослідженнях українських юристів. Наприклад, для В. Погорілка та В. Федоренка, Конституція України - це не тільки символ консолідації Українського народу в розбудові України як суве­ренної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, а й акт найви­щої юридичної сили, що об'єктивізує політичну волю народу України і виступає потужним регулятором суспільних відносин9. Подібну позицію аргументують В. Чушенко та І. Заяць. Зокрема, надаючи визначення Конституції України як «Основного Закону держави, який, спираючись на загальнолюдські цінності і за­гальновизнані принципи міжнародного права, формулює загальні засади консти­туційного ладу та врегульовує суспільні відносини, що становлять основи право­вого положення людини і громадянина, державно-територіальний устрій України, визначальні начала організації і здійснення державної влади та місцевого само­врядування»10, вони зазначають, що сутність конституції проявляється саме в процесі конституційно-правового регулювання чи регулятивного впливу консти­туції на визначене коло суспільних відносин.

В. Копєйчиков зазначав, що сама конституційна форма нормативного закріплення основ суспільного і державного ладу передбачає, що вони перетво­рюються на об'єкт конституційного регулювання11. Засновуючись на дещо інших аргументах, це положення обґрунтовує В. Опришко12. Відповідно до визначення Ю. Тодики конституція як ядро конституційного права закладає основи консти­туційного регулювання і завдяки ньому здійснює практичний вплив на суспільні відносини13. Також цікаво згадати тезу В. Шаповала, який, визнаючи фундамен­тальний характер конституційного регулювання, вказував, що за своїм змістом воно може набувати певних трансформацій, наприклад, в умовах реалізації мо­делі соціальної держави можна спостерігати такий феномен, як соціалізація кон­ституційного регулювання14. Для О. Костюченка конституція - це такий закон держави, який закріплює основи конституційного ладу і державного устрою, по­рядок організації та компетенцію органів держави, виборчу систему, здійснює конституційне регулювання відповідних до предмета конституційного регулю­вання суспільних відносин15.

Як бачимо, реалізація регулятивної функції є сутнісною ознакою як консти­туції, так і системи конституційного права. Наприкінці XIX - напочатку XX ст., на цей момент солідарно вказували такі відомі і різні за своїми поглядами юрис­ти, як О. Градовський, М. Коркунов, М. Палієнко, М. Лазаревський, О. Алексеев, Ф. Кокошкін, Б. Чичерин, Б. Кістяківський, С. Котляревський, Ф.Тарановський, М. Ковалевський, В. Гессен, Й. Михайловський, М. Ренненкампф та ін. Не випад­ково навіть на рівні визначення предмета конституційного права часто зустрічається посилання на предмет регулювання конституційного права. Тобто регулятивна функція тлумачиться як невід'ємна властивість, що утворює одно­часно форму та зміст конституційного права.

Показовою в цьому плані є позиція О. Алексеева: призначення та роль консти­туційного права проявляється насамперед в регулюванні суспільних відносин пов'язаних з реалізацією державної влади та визначенням правового статусу гро­мадян16. На цих же засадах розбудовує свою конституційно-правову теорію В. Гессен, який свідомо аналізує конституцію та конституційні норми крізь призму регулювання окремих груп суспільних відносин. Причому це не тільки норми, які врегульовують порядок організації та встановлюють компетенцію органів державної влади, а й норми, які регулюють відносини щодо набуття та реалізації публічної влади. Положення про регулятивний вплив конституції та консти­туційних законів на державу і суспільство ми знаходимо у працях Б. Кістяківського. Зокрема, аналізуючи властиві конституційній державі елементи, він зауважу­вав, що призначення конституції полягає в тому, щоби врегульовувати діяльність вищих органів державної влади, забезпечувати права і свободи людини і громадя­нина, гарантувати функціонування інститутів народного представництва. Саме завдяки цьому, на його думку, правова держава повинна мати конституцію, яка врегульовує владні відносини в такий спосіб, що діяльність держави стає підза-конною. Недаремно у визначенні Б. Кістяківського конституція - це сукупність основних чи установчих норм права, що встановлюють державний лад, якому властиве народне представництво, регулюють склад та організацію вищих орга­нів державної влади, гарантуючи при цьому підзаконність їх діяльності та непо­рушність прав людини. Ця ж функція конституції переноситься і на консти­туційне законодавство, завдяки якому врегульовуються конкретні групи суспіль­них відносин. Ідея регулятивної функції конституції і конституційних законів під­тверджується дослідженнями М. Коркунова, який вважав специфічною власти­вістю конституції і конституційних законів якраз те, що вони врегульовують від­носини реалізації державної влади, визначають основні засади державного ладу.

У працях («Конституційна держава. Досвід політико-морфологічного огляду» та «Влада і право. Проблема правової держави») показано, сама ідея консти­туційної держави передбачає урегульованість відносин щодо порядку організації та реалізації державної влади. Йдеться про те, що дії такої держави повинні завжди підпорядковуватись праву і спрямовуватися на забезпечення і гарантуван­ня прав і свобод людини і громадянина. Саме сферу регулювання відносин дер­жави і людини, в якій держава свідомо йде на обмеження власних повноважень правами людини, С. Котляревський вважав основою конституційного права і про­цесу конституційного регулювання17.

Якщо ж звернутись до праць сучасних конституціоналістів, то ми також знай­демо чимало прикладів того, коли поняття конституційного регулювання вводить­ся в саме визначення конституційного права та його предмета. Зокрема, як писав Ю. Тодика, конституційне право України виявляє своє призначення саме в про­цесі регулювання суспільних відносин, що забезпечують організаційну і функціональну єдність суспільства як цілісної соціальної системи, основи кон­ституційного ладу України, статус людини і громадянина, територіальний устрій держави, форми безпосередньої демократії, систему органів державної влади та місцевого самоврядування. Так само процес конституційного регулювання, ос­мислений як одна з головних функцій конституційного права дає змогу сформу­вати динамічну модель загального розвитку цієї галузі національного права. Адже сам цей розвиток органічно постає як зміна та вдосконалення методів кон­ституційного регулювання, поява нових конституційних норм, які дають мож­ливість трансформувати усталені механізми та способи регулювання тих суспільних відносин, які є предметом конституційного права.

Нині ми стаємо свідками не лише переосмислення ролі конституційного регу­лювання, але й його змісту. Традиційно проблематика конституційного регулю­вання зводилася до аналізу ступеня чіткості у визначенні статусу суб'єктів політико-правових відносин. Але насправді це питання є значно ширше, оскільки включає не тільки дослідження конституційно-правового статусу тих чи інших суб'єктів політики та політичних відносин, а й проблему взаємодії між державою та громадянським суспільством. На цьому наголошує О. Петришин. Так, обґрун­товуючи положення, що громадянське суспільство і державна влада в їх інсти-туціональному розумінні являють собою дві невід'ємні складові одного явища -сучасного соціуму, він слушно вказує на те, що взаємодія цих двох базових еле­ментів не може не бути предметом конституційного регулювання18. Дійсно, за своєю природою владні відносини виникають не лише у сфері, де одноосібно діє держава і де вона виступає єдиним суб'єктом владного впливу, але й в грома­дянському суспільстві, яке через гарантовані конституційним правом механізми має змогу долучатися до процесів формування політичної влади, визначення її ос­новних цілей і пріоритетів, а також до її реалізації. Фактично цей елемент політи-ко-правової взаємодії держави і суспільства закладений вже в самому понятті де­мократичної держави, завданням якої є не просто управління суспільними відно­синами, а насамперед розв'язання правовими засобами соціальних проблем.

Виступаючи однією з галузей права, конституційне право спрямовує свій ре­гулятивний вплив на суспільні відносини. Ця теза видається незаперечною, оскільки реалізація функції нормативного регулювання є універсальною і глибин­ною якістю права як такого. Щоправда, йдеться не про всю сукупність суспільних відносин, а лише про ті, де одним з безпосередніх учасників є держава або де во­на має свій прямий інтерес19. Більше того, навіть з огляду на це зауваження слід додати, що йдеться не про регулювання всієї поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин (в такому разі ми б мали «пан-регламентацію» функціонуван­ня тих чи інших учасників конституційних правовідносин), а виключно про вре-гульованість статусу всіх суб'єктів конституційно-правових відносин.

Це означає, що конституція не може і не повинна виконувати весь обсяг функцій щодо регулювання суспільних відносин. По-перше, це просто не потрібно, оскільки в будь-якому суспільстві завжди існують механізми саморегу­ляції, які взагалі не мають правових властивостей, але при цьому є не менш дійо­вими, ніж право (включаючи конституційне право). По-друге, серед тих суспільних відносин, які все ж таки регулюються правом, далеко не всі є предме­том саме конституційного права, оскільки ціла низка суспільних відносин регу­люються нормами інших галузей права (цивільного, адміністративного, криміна­льного, інформаційного права тощо). Тому, кажучи про суспільний лад, практич­но всі дослідники роблять наголос на тому, що конституцією встановлюються ли­ше основи суспільного ладу (з цим пов'язані конституційне визначення, закріплення і гарантування основ суспільного ладу20), тоді як суспільні відноси­ни вільно розвиваються на основі закладених конституцією принципів, метою яких є забезпечення свободи індивіда як члена громадянського суспільства, не­припустимість порушення «простору свободи», окресленого правом, заборона за­стосування насильницьких заходів, не заснованих на праві. І тільки в тих випад­ках, коли в цьому виникає об'єктивна потреба (наприклад в сфері реалізації публічної влади), коли інші способи регулятивного впливу є неможливими чи не­прийнятними, для регулювання суспільних відносин застосовуються норми кон­ституційного права.

Зважаючи на це, цілком правомірною і методологічно вірною є модель, яка ви­ходить з того, що конституційне регулювання охоплює дві основні сфери: а) сферу забезпечення та охорони прав і свобод людини і громадянина; б) відносини всередині державної влади, чи владовідносини21. Хоча, на нашу думку, це поло­ження потребує уточнення, оскільки і процес забезпечення прав людини, і те, що описується поняттям «владовідносин», має надзвичайно важливі для нашого дослідження політико-правові властивості. До речі, той факт, що нині права і сво­боди людини та їх забезпечення називають на першому місці в процесі визначен­ня предмета конституційного права, не повинен викликати застережень, оскільки навіть у загальному понятті конституціоналізму цей інститут вважається основ­ним. Так, описуючи феномен конституціоналізму, В. Шаповал наголошує, що це такий режим взаємовідносин між державою та суспільством, за якого головною метою є права і свободи, їх гарантування і охорона22. В результаті цілком логічною видається позиція більшості вітчизняних конституціоналістів, які свідомо називають права і свободи людини і громадянина пріоритетним предме­том конституційного права і конституційного регулювання.

Отже, категорія конституційного регулювання досліджувалася у працях вітчизняних авторів з декількох позицій. Найбільш поширений інституціональ-ний підхід, в основі якого лежить виділення та наукова характеристика тих основ­них інститутів, які становлять предмет конституційного регулювання. Попри свої незаперечні переваги інституціональний метод дослідження конституційного ре­гулювання спричиняє певні проблеми теоретико-методологічного характеру. Во­ни пов'язані з тим, що надмірне акцентування уваги на інститутах державної вла­ди і конституційного права часто унеможливлює аналіз процесів взаємодії між різними органами державної влади, між різними владними гілками, між держа­вою і суспільством у цілому. Тому видається доцільним досліджувати не лише конкретні інститути, що є предметом конституційного регулювання, включаючи й політико-правові інститути, а й їх взаємодію. Це дає змогу виділити конкретні сфери конституційного регулювання: економічні, соціальні, культурно-національні, інформацій відносини. Центральне місце серед них посідає сфера політико-правових відносин. Такий теоретико-методологічний спосіб досліджен­ня конституційного регулювання політико-правових відносин дає можливість по­яснити основні властивості взаємодії різних політико-правових інститутів, які є предметом конституційного регулювання.

 

1. Скрипнюк О. В. Конституційно-правові інститути та норми: поняття, кла­сифікація, структура // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2008. - № 3. -С. 5.

2. Совгиря О. В. Шукліна Н. Г. Конституційне право України. - К., 2007. - С. 7.

3. Боброва Н. А. Конституционный строй и конституционализм в России. - М., 2003. - С. 29.

4. Селіванов А. Конституційна визначеність і подолання неста­більності проведеної реформи повноважень суб'єктів центральної влади // Право України. - 2007. - № 5. - С 3.

5. Годованець В. Ф. Конституційне право України: Навч. посібник. - К., 2005. - С. 5.

6. Пряхина Т. М. Конституционная доктрина Рос­сийской Федерации. -М., 2006. - С. 43.

7. Автономов А. С. Правовая онтология по­литики: к построению системы категорий. - М., 1999. - С. 88.

8. Лучин В. О. Кон­ституционные нормы и правоотношения. - М., 1997. - С. 90.

9. Погорілко В., Фе-доренко В. Поняття та юридичні властивості Конституції України // Право Украї­ни. - 2006. - № 11. - С. 4.

10. Чушенко В. І., Заяць І. Я. Конституційне право Украї­ни. - К., 2007. - С. 54-55.

11. Основи конституційного права України / За ред. В.В. Копєйчикова. - К., 2000. - С.18-19.

12. Опришко В. Ф. Конституція України - основа системи національного законодавства // Правова держава. - 2000. -Вип. 11. - С. 119.

13. Тодика Ю. Конституція як соціальна цінність // Право Украї­ни. - 2000. - № 12. - С.11.

14. Шаповал В. М. Конституційна категорія соціальної держави // Право України. - 2004. - № 5. - С.14.

15. Костюченко О. А. Конститу­ційне право України. -К., 2001. - СІ2.

16. Алексеев А. С. Русское государственное право. - М., 1897. - С.8-9.

17. Котляревский С. А. Конституционное государство. Опыт политико-морфологического обора. - СПб., 1907. - С. 80-100.

18. Консти­туційно-правові засади становлення української державності / За ред. В .Я. Тація, Ю. М. Тодики. - X., 2003. - С. 75.

19. Кутафин О. Е. Предмет конституционного права. - М., 2001. - С. 8-9.

20. Проблеми реалізації Конституції України: теорія і практика / Відп. ред. В. Ф. Погоріло. -К., 2003. -С. 53.

21. Давидов Р., Датшюк Ю. Питання теорії конституційних правовідносин // Право України. - 2006. - № 1. -С. 16.

22. Шаповал В. Становлення конституціоналізму в Україні: проблеми теорії // Право України. - 1998. - № 5. - С 25.

 

< Попередня   Наступна >