257

---

Грицаєнко Л. Р.

ЗМАГАЛЬНІСТЬ, ДИСПОЗИТИВНІСТЬ, РІВНІСТЬ СТОРІН ? ПРИНЦИПИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ УКРАЇНИ

Рассматриваются конституционные принципы судопроизводства и проблемы их реализации в уголовном процессе Украины.

The article deals with to the constitutional principles of the legal proceeding and problem of their realization in criminal procedure of Ukraine.

Підтримання державного обвинувачення в суді є першочерговою консти­туційною функцією (ст. 121 Конституції України), яка покладена на єдину систе­му органів прокуратури України. Кульмінацією реалізації конституційних поло­жень стало введення до Кримінально-процесуального кодексу (Закон України від 21.06.2001) норми про змагальність та диспозитивність судового процесу (ст. 16 КПК), доповнення до ст. 261 КПК про рівність процесуальних прав сторін У суді.

Принципове значення в цьому плані має тісний зв'язок підтримання держав­ного обвинувачення в суді прокурором і змагальності сторін (пункти 4 і 5 части­ни 3 статті 129 Конституції). Ці принципи разом з нормативними приписами тісно взаємопов'язані, оскільки лише за умови підтримання державного обвинувачен­ня можна досягти розгляду справи в умовах змагальності.

Поняття змагальності є одним із складних і багатовимірних в юридичній на­уці. Термін «змагальність» використовується в процесуальній науці у різних за своїм змістом і призначенням поняттях: змагальність кримінального судочинства, змагальність сторін, змагальний початок, принцип змагальності, змагальна осно­ва, змагальна форма (тип, вид, система, порядок) кримінального судочинства, змагальні методи і т. ін. При цьому одні дослідники висловлюються щодо запере­чення існування в системі приписів кримінального судочинства принципу зма­гальності1. Інші автори, навпаки, з

азначають, що змагальність одночасно можна розглядати як форму, як метод і як принцип судочинства2. Така ситуація навряд чи вносить будь-яку ясність при проектуванні кримінально-процесуального зако­нодавства України. Тому постає необхідність, визначити зміст поняття «змагаль­ності», щоб усунути означені суперечності.

Походження поняття «змагальність» в юридичній науці сягають своїм корінням у далеке минуле і пов'язане з існуванням у світовій юриспруденції інквізиційного (розшуково-слідчого) типу процесу, який характеризувався поєднанням в одному органі держави - суді - функції обвинувачення, захисту і вирішення справи по суті, порушенням прав особистості, тим, що обвинувачений (відповідач у цивільному процесі) вважався об'єктом процесу, не мав жодних прав, а також катуваннями, теорією формальних доказів і т. ін.

Ідея змагальності, найбільш вірогідно, виникла як його противага. Першим поштовхом до реформування слідчої форми кримінального процесу постала філософія XVIII ст. (Монтеск'є, Вольтер), адже судові помилки, які були зумовлені процесуальними правилами інквізиційного процесу, сприяли реформаційно­му руху в сфері юридичної літератури, законодавства і судової практики. До цьо­го руху активно включилися академії, університети та інші вчені корпорації, ад­же в деяких країнах Європи були призначені спеціальні конкурси на теми, які го­ловною метою мали обговорення та створення нових умов для поліпшення кримінального правосуддя. При цьому увага вчених була звернута на способи ор­ганізації кримінального судочинства в період зародження і розвитку державності. Кримінальний процес того періоду проводився у формі змагальності, суперечки особи, чиї інтереси були порушені, і особи, до якої пред'являлися претензії. При цьому кожний із учасників такого змагання володів рівними можливості у відсто­юванні своєї позиції відносно того, що трапилось. Відповідач був учасником, рівним з обвинувачем. Суд же виносив рішення за результатами змагання.

Такі елементи стародавнього процесу, як рівноправність учасників змагання, незалежність і самостійність суду, виконання різних напрямів діяльності (обвину­вачення, захисту, вирішення суперечки) різними особами, доказування обставин обвинувачення і захист особами, особисто зацікавленими в цьому, оцінювалися вченими досить позитивно - адже вони сприяли пошуку істини в справі та захи­сту прав особи. їх застосування в кримінальному процесі обстоювали багато ре­форматорів.

І все ж таки поява змагального порядку судового розгляду справ пояснюється деякими авторами розширенням прав підданих держави і ставленням до цього са­мої держави3. Велику популярність поняття «змагальності» набуває в XIX ст. У зв'язку з тим, що в багатьох країнах Європи приймається низка процесуальних законів. У вітчизняній юридичній науці проблематика змагальності вперше поча­ла обговорюватися, позаяк була пов'язана із підготовкою і проведенням судової реформи 1864 р. Після прийняття Уставу кримінального судочинства, який впер­ше закріпив термін «судова змагальність», а також права сторін в такому змаганні, в юридичній літературі змагальність стала предметом обговорення аж до наших днів.

Попри те, що суть і зміст термінів, де є слово «змагальність», відрізняються не лише в цивільному і кримінальному процесі у зв'язку зі специфікою кожної галуззі, досі не існує єдиної термінології і розуміння в кожній з названих наук.

Головною причиною цього є, на нашу думку, та обставина, що різні автори в основу елементів (ознак) змагального процесу закладають різні явища. Одні авто­ри спираються на явища змагальності, інші - на правове становище особистості в державі, треті - на поділ праці. Тому й досі існують розбіжності щодо типології кримінального судочинства. Варто звернути увагу, що одні автори виокремлюють змагальний тип судочинства4, другі - змагальний тип називають також обвину­вальним5, а треті виділяють не змагальний, а приватно-позовний тип судочинст­ва6. А.В. Смирнов, наприклад, вважає приватно-позовний процес різновидом зма­гального типу судочинства7, а О.Б. Семухіна виділяє змагальний і обвинувальний процес як самостійний тип8. Вказані назви типів судочинства були обумовлені ти­ми ознаками, які визнавалися конкретним ученим найбільш типовими, основни­ми для даного процесу.

Різні підходи до визначення поняття принципу змагальності існують і в зако­нодавстві зарубіжних країн9. Принагідно зазначимо, що законодавство низки країн, де судочинство традиційно характеризується як змагальне, не містить по­няття «принцип змагальності».

З метою пошуку оптимального вирішення багатьох спірних питань щодо зма­гальності звернімося до логіко-семантичного дослідження слова «змагальність». Слово «змагальність» є загальнолітературним і досить часто вживаним у мові. Щодо судочинства термін «змагальність» у тлумачному словнику визначається як такий судовий процес, в якому обидві сторони мають рівні активні права при виключних повноваженнях суду10. По суті, в даному сенсі змагальність зводить­ся до рівноправності сторін. Якщо ж в основу слова «змагальність» вкладати ком­понент слова «змагання», в лексико-семантичному11 варіанті буде мати ознаки діяльності будь-якого одного суб'єкта. В цьому сенсі у сфері судочинства слово «змагальність» можливо застосувати для характеристики діяльності будь-якого одного учасника, який намагається відстоювати свою позицію з будь-якого питання.

Якщо розглядати змагальність як форму діяльності, то під змагальністю слід розуміти організовану, упорядковану діяльність учасників, кожний з яких нама­гається перевершити іншого в чомусь. Але правила такого змагання визначають­ся на основі змісту, цілей і завдань такої діяльності. Щодо сфери судочинства зма­гальність може означати взаємну, впорядковану діяльність учасників, які намага­ються перевершити один одного. З таких позицій змагальність може бути охарак­теризована, на нашу думку, як судове засідання, що розпочинається в зв'язку з ви­никненням суперечки (засідання суду з розгляду питання щодо обрання за­побіжного заходу обвинуваченому, коли сторона захисту заперечує проти цього; розгляд скарги на дії слідчого, прокурора і т.ін.).

Таким чином, змагальність - це така побудова судочинства на основі виділен­ня протилежних функцій обвинувачення та захисту, виконання їх різними органа­ми і особами, які відокремлені від суду та наділені рівними правами для відстою­вання своїх тверджень, а незалежному суду належить керівництво судовим про­цесом, активне дослідження обставин справи і вирішення її по суті. Відповідно до такого підходу до розуміння змагальності положення про розподіл функцій в судочинстві, рівноправність сторін і незалежність суду необхідно виділити як са­мостійні принципт, які фактично забезпечують реалізацію принципу змагаль­ності. Поняття «принцип змагальності» підкреслює необхідність створення ново­го процесуального законодавства і здійснення правосуддя з урахуванням еле­ментів змагального типу судочинства (англо-саксонська правова система розгля­дає кримінальний процес як суперечку між державою і громадянином, якого при­тягають до кримінальної відповідальності)12.

Принцип змагальності був відомий у кримінальному процесі України і раніше, але він не був забезпечений повною мірою: на суд покладалося збирання доказів; участь прокурора з усіх кримінальних справ не була обов'язковою13. Відомий вчений І.Я. Фойницький з цього приводу зазначав: «Становлячись зма­гальним кримінальний процес не робиться, одначе, приватним, позовним, сторо­ни в збиранні доказів користуються державною допомогою і кримінальне пе­реслідування визначається не особистою вседозволеністю, а загальною волею держави»14. На думку Л.А. Чебишева-Дмитрієва, «закон під загальними формами судочинства повсюди проводить публічний початок, який виступає кожного разу коли ним забезпечується або інтерес приватний, або інтерес публічний, який по­требує щоб суд промовляв у своєму вироку істину матеріальну15.

Вважаємо такий підхід найбільш прийнятним, а тому, на нашу думку, повною мірою вірним є те, що змагальність процесу не може існувати окремо від публічності й об'єктивної істини. Водночас даний висновок не залишався чисто теоретичним, його необхідно намагатися втілити через реальні дії учасників су­дового розгляду, які визначені їх процесуальними функціями. На підтвердження нашого висновку наведемо таке висловлювання М.В. Духовського: «Сутність змагального або обвинувального процесу полягає в тому, що кожна сторона вико­нує свою роль, а це безпосередньо і є засобом до встановлення істини»16.

У будь-якому разі, принцип змагальності стосується гарантії правосуддя, яке одночасно є інструментом захисту особистості. Змагальність одночасно є засобом дослідження і оцінки доказів, відстоювання учасниками процесу своїх інтересів або інтересів осіб, яких вони представляють, а найголовніше - засобом реалізації трьох самостійних процесуальних функцій: обвинувачення, захисту та вирішен­ня справи. Це означає, що у діяльності кожного із його учасників не повинні бу­ти присутні елементи непритаманної йому функції. Значення змагальності в судо­чинстві визначається багатьма вченими як кращий засіб встановлення матеріаль­ної істини. З такою позицією, на наш погляд, необхідно погодитися, адже, зма­гальна діяльність учасників процесу приводить до активнішого пошуку доказів, що максимально наближає до встановлення обставин, які існували в дійсності.

Питання щодо ролі суду в судочинстві, на нашу думку, не повинно визначати­ся лише змагальністю, адже судочинство не зводиться лише до змагальності й розподілу функцій. Питання щодо функцій учасників судового розгляду є одним із найбільш дискусійних у науці кримінального процесу. На нашу думку, справжня активність суду повинна бути пов'язана з реалізацією вимог об'єктив­ності та всебічності дослідження обставин справи, з пошуком істини.

Деякі вчені не визначають принципу змагальності взагалі й при цьому ствер­джують, що сам принцип змагальності суперечить принципові об'єктивності, по­вноти і всебічного дослідження обставин справи17. Інші, наприклад A.M. Ларін, переконані, що несумісність принципу досягнення об'єктивної істини та змагаль­ності - це суперечка, під час якої досягається істина18.

Важливе значення для розуміння процесуального статусу прокурора в суді першої інстанції має те, що відповідно до статті 261 КПК України прокурор спільно з потерпілим, цивільним позивачем та їх представниками є стороною об­винувачення, яка змагається зі стороною захисту (підсудним, захисником, цивільним відповідачем і його представником). Тобто принцип змагальності зво­диться практично до правила про те, що судовий розгляд виник і розвивається ви­ходячи із вимог сторін за обов'язкової їх участі в процесі. Сьогодні це положен­ня фактично трансформувалося в принцип диспозитивності.

Диспозитивність у судовому засіданні (механізм перебігу процесу) можна охарактеризувати як «можливість самостійно регулювати свої відносини, діяти на власний розсуд, наприклад, вступати у правовідносини чи ні, здійснювати свої права чи утримуватися від цього, за наявності кількох запропонованих законом варіантів, з урахуванням власних інтересів, вибирати найвигідніший» (погоджу­ватися чи ні на спрощену судову процедуру розгляду справи, давати підсудному свідчення чи відмовитися від цього тощо). Тобто диспозитивність - це надання можливості стороні обвинувачення і стороні захисту вільно розпоряджатися своїми матеріальними, процесуальними правами і обов'язками щодо активного сприяння суду у цьому.

Але існує і публічність судочинства, як існують обов'язки людини одночасно з її правами. Це загальноправова засада, яка зобов'язує державу, її органи, посадових і службових осіб поряд із захистом прав і свобод людини як найвищої цінності визнавати і захищати загальнодержавні, загальносуспільні інтереси. Та­ким чином, співвідношення, з одного боку, суспільних, а з іншого - особистих інтересів, тобто ставлення держави до особи, виражається в засадах публічності й диспозитивності. Публічність у широкому значенні - пріоритет суспільних, державних інтересів у взаємовідносинах людини з владою, тоді як диспози-тивність передбачає більшу цінність інтересів особи, коли вони вступають у су­перечність з інтересами держави.

Прокурор - офіційний представник публічних інтересів у кримінальному су­дочинстві. Одночасне виконання ним завдання із захисту конституційних прав і свобод учасників процесу в суді повинно бути тим балансом між двома згадани­ми цінностями (правами людини й охороною суспільства від злочинних пося­гань), який дасть оптимальне співвідношення між диспозитивністю і публічністю. Для повнішої оцінки цих аспектів у змагальному процесі не в кла­сичному розумінні, а в змішаній системі права слід звернутися до властивих їй методів правового регулювання.

Науковці слушно зазначають, що для імперативного методу характерне є на­дання активності стороні обвинувачення (державного) в справах публічного об­винувачення, а для диспозитивного - підвищення активності сторін в обсто­юванні своїх прав. За допомогою тільки цих двох методів у змагальному процесі навряд чи можна досягти його мети. Надмірна активність у обстоюванні сторона­ми власних інтересів потенційно небезпечна, оскільки може вийти за межі закон­ної поведінки. Не допустити таких порушень має суб'єкт права, незалежний від сторін і наділений повноваженнями щодо обмеження їхньої активності. Пред­ставники однієї сторони можуть впливати на представників іншої винятково че­рез цього суб'єкта. За всіма ознаками останній претендує на роль арбітра змаган­ня між сторонами. На судових стадіях процесу таку роль здатний виконувати суд (суддя).

До специфічних завдань державного обвинувача належать: обвинувачення особи, яка піддається кримінальному переслідуванню, за вчинений злочин; за­хист прав і законних інтересів осіб, які потерпіли від злочину та інтересів держа­ви; активна участь у дослідженні доказів судом з метою встановлення об'єктив­ної істини у справі та у виявленні всіх обставин, які мають значення для винесен­ня обвинувального або виправдувального вироку, у визначенні міри покарання підсудному і вирішенні питання про відшкодування витрат, а також у встанов­ленні причин злочину та умов, що йому сприяли.

Зазначена обставина істотно впливає на сутність державного обвинувачення в суді та спростовує досить поширені думки, що прокурор - це не більш як сторо­на в процесі, оскільки має рівні права з іншими його учасниками, передусім зі своїми процесуальними опонентами: підсудним та його захисником. Водночас слід зауважити, що прокурор-обвинувач і адвокат - захисник у судовому процесі мають рівні права, але різні обов'язки. Досить цікаву позицію з цього приводу займають В.В. Долежан, Ю.Є. Полянський, Н.В. Сибільова19, В.П. Рябцев20, які, незважаючи на встановлену законодавцем загальну норму про рівність прав усіх учасників судового розгляду, з наукової точки зору виокремлюють низку процесу­альних особливостей, за якими прокурор принципово відрізняється від інших учасників судового розгляду (захисника, підсудного, потерпілого). Зокрема, про­курор зобов'язаний вживати заходів з виконання вимог про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справи та постановления судових рішень, що базуються на законі21. Натомість деякі дослідники розглядають прокурора - державного обви­нувача як ординарного учасника судового процесу. На нашу думку, рівно­правність сторін не означає фактичного та однакового обсягу процесуальних прав. Фактичної рівності сторін існувати не може, як не можна визнати рівними державний орган та приватну особу.

І насамкінець, аналіз КПК України показує, що поняття "змагальність судо­чинства» залишилося в континентальному його розумінні, як досудова і судова діяльність, а відповідно все судочинство в Україні не може нині здійснюватися на основі змагальності сторін.

На нашу думку, змагальність як у законі, так і в практичній діяльності прояв­ляється по - різному. Зокрема, в законі про змагальність можуть свідчити: норми, які закріплюють права, обов'язки, відповідальність, а також умови і порядок діяльності суб'єктів змагання; норми, які встановлюють ті обставини, які можна заперечувати; норми, які визначають умови справедливості процесуального зма­гання і закріплення його результату.

В практичній діяльності змагальність проявляється: в прийнятті суб'єктом рішення щодо змагання; в діяльності суб'єктів змагання, яка включає активну або пасивну поведінку, що випливає з норм КПК; у застосуванні відповідальності до порушників умов змагань; у констатації і проголошенні результатів змагань.

Отже, лише в умовах змагальності судового процесу, тобто публічного проти­стояння позицій та інтересів, полеміки між обвинуваченням і захистом із збере­женням активної ролі суду в дослідженні доказів, можливе повне з'ясування об­ставин справи і як результат постановления законного та справедливого вироку.

 

1. Даев В.Г. Процессуальные функции и принципы состязательности в совеет -ском уголовном процессе // Правоведение. - 1974. - № 1. - С. 71; Шестакова С.Д. Состязальность уголовного процесса. - СПб. 2001. - С. 55-56.

2. Михайленко О.Р. Прокурор, захисник і суд у змагальному кримінальному судочинстві України // Ад­вокат. - 2004. -№ 3. - С. 10-11; Панько П.К. Деятельность адвоката-защитника по обеспечению состязательности. - Воронеж. 2000. - С. 23.

3. Малышева К. Курс гражданского судопроизводства. - СПб., 1876. -Т. 1. - С. 358; Полянский Н.И. Уго­ловный процесс, уголовный суд, его устройство и деятельность. - М. 1964. -С. 70-72.

4. Давыдов Н.В. Уголовный процесс. - М., 1907.

5. Духовскш М.В. Рус­ский уголовный процесс. -М. 1910. - С. 137-138.

6. Познышев СВ. Элементарный учебник русского уголовного процесса. - М. 1913. - С. 29.

7. Смирнов А.В. Состя­зательный процесс. -СПб. 2001. - С. 41.

8. Семухина О.Б. Типология уголовного процесса англо-американской и романо-германской правовых систем. - Томск, 2002. - С. 3-7.

9. Гуценко К.Ф., Головко Л.В., Филимонов Б.А. Уголовный процесс западных государств. - М. 2002. - С. 23-24.

10. Ожегов СИ., Шведова Н.Ю. Тол­кование советского права. - М. 1979. - С. 39-40.

11. Словарь современного русско­го литературного языка / Под. ред. Л.И. Балахоновой, Л.А. Воиновой. - М. 1963. -Т. 14. - С. 394.

12. Смирнов А.Ф. Модель уголовного процесса. -СПб., 2000. - С. 19.

13. Воскресенский В.В., Кореневский Ю.В. Состязательность в уголовном процессе // Законность. - 1995. - № 7. - С. 6.

14. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопро­изводства. - 1996. - Т. 1. - С. 63.

15. Куцева Э.Ф. Хрестоматия по уголовному про­цессу России: Учеб. пособие. - М. 1999. - С. 118.

16. Головко Л.В. Принципы не­отвратимости ответственности и публичности в современном росийском уголовном праве и процессе // Государство и право. - 1999. - № 3. - С. 61-68.

17. Бара­бані А. С, Померенин КГ. Состязательность, её роль в установлении виновности обвиняемого // Проблемы доказывания виновности в уголовном процессе. - Крас­ноярск, 1989. - С. 42.

18. Див.: Ларин А. М. Российская юстиция. - 1997. - № 9. -С. 10.

19. Долежан В.В., Тарнавський Г.С. Прокурорський надзор за исполнением законов в сельськом хозяйствые. - М., 1986.- 112 с; Полянський Ю.Є., Доле­жав ВВ. Акти прокуратури: підготочвка ій внесення. Навч. посіб. - Одеса, 2003. -С. 248; Сибилева Н.В. Процессуальное положение прокурора в суде первой инстан­ции при рассмотрении уголовных дел // Закон Украины «О Прокуратуре»: теория и практика его применения. - С. 67.

20. Рябцев В. Т. Функции прокуратуры: формы и методы их реализации: Сб. науч. трудов. - М., 1994. - С. 12-23.

21. Долежан В., Полянський Ю. Вимоги до прокурорів-обвинувачів у світлі рекомендацій Ради Європи // Вісник прокуратури. - 2003. - № 12. - С. 11-17.

 

< Попередня   Наступна >