482

---

П. О. Повар,

асистент та здобувач кафедри господарського права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

РОЗПОДІЛ МАЙНА МІЖ УЧАСНИКАМИ ПРИ ЛІКВІДАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВА

Розподіл майна між учасниками підпри­ємства є однією з прикінцевих стадій загаль­ної процедури ліквідації підприємства (не пов’язаної з банкрутством). Окремі питання правового регулювання ліквідації підпри­ємств за загальною процедурою, що не по­в’язана з банкрутством, висвітлені у роботах О. М. Вінник, О. Р. Кібенко, В. М. Кравчу­ка, І. М. Кучеренко, О. В. Титової, В. С. Щербини6 та ін. Разом з тим, динаміч­ний розвиток вітчизняного законодавства обумовлює актуальність подальших право­вих досліджень. Більш поглибленого теоре­тичного дослідження потребують, зокрема, питання розподілу майна підприємства, що ліквідується, між його учасниками. Вба­чається, що ці питання недостатньо повно висвітлені у спеціальній літературі.

Метою цієї статті є дослідження особли­востей правового регулювання розподілу майна підприємства, що ліквідується, між його учасниками, виявлення недоліків чин­ного законодавства та розроблення пропози­цій щодо його вдосконалення, а також фор­мулювання теоретичних положень.

Загальні положення щодо розподілу май­на у разі ліквідації підприємства закріплені у ч. 4 ст. 61 Господарського кодексу (далі — ГК), відповідно до якої майно, що залишило­ся після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника. На нашу думку, положення ч. 1 ст. 61 ГК некритично запозичене з попереднього законодав­ства (п. 7 ст. 36 Закону «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р., п. 6 ст. 39 За­кону «О предприятиях в СССР» от 4 июня 1990 г.). Якщо виходити з правового розу­міння терміна «власник», то його вживання у контексті ч. 1 ст

. 61 ГК коректно лише сто­совно унітарних підприємств-невласників. Так, у випадку ліквідації державних підпри­ємств державне майно, що залишилося після їх ліквідації, є об’єктом державної власності (ч. 1 ст. 3 Закону «Про управління об’єктами державної власності» від 21 вересня 2006 р.).

Використання майна державного підпри­ємства, що залишилося при його ліквідації, слід розглядати як реалізацію функцій з управління державним майном з боку органу управління, у сфері якого перебуває держав­не підприємство. Таке використання здій­снюється шляхом передачі на баланс органу управління або іншої державної організації відповідно до рішення (вказівки) згаданого органу управління. Схожою до правової рег­ламентації державного підприємства є пра­вова регламентація використання майна ко­мунального унітарного підприємства, що за­лишилося після задоволення вимог його кредиторів. Власником майна комунального унітарного підприємства є відповідна тери­торіальна громада.

Системний аналіз положень ГК дає під­стави вважати, що термін «власник» вживається швидше в економічному, аніж у пра­вовому розумінні. Це допускає його широке тлумачення, в силу якого під власником можна розуміти також засновника або учас­ника унітарного підприємства — власника.

У Цивільному кодексі України (далі — ЦК) питання розподілу майна між учасника­ми юридичної особи врегульовано диспози­тивною нормою, відповідно до якої майно юридичної особи, що залишилося після за­доволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не встановлено уста­новчими документами або законом (ч. 4 ст. 111). Норма ЦК є більш загальною, аніж положення ч. 4 ст. 61 ГК, оскільки вона сто­сується будь-яких юридичних осіб (у тому числі негосподарських організацій), а не ли­ше суб’єктів підприємницької діяльності.

Узагальнюючи положення чинного зако­нодавства, вважаємо, що виходячи з особли­востей майнових відносин у сфері господа­рювання та статусу підприємства як суб’єкта господарювання у разі ліквідації підприєм­ства майно, що залишилося після задоволен­ня вимог кредиторів, повинно передаватися або його учасникам — у корпоративних під­приємствах, або учаснику (засновнику, влас­нику) чи використовуватися за його вказів­кою — в унітарних підприємствах.

Слід підкреслити, що в окремих випад­ках законодавець встановлює, що розподілу між учасниками підлягають грошові кошти (ст. 21 Закону «Про господарські товари­ства» від 19 вересня 1991 р., ч. 4 ст. 91 ГК, ч. 2 ст.139 ЦК), хоча в інших нормах — як за­гальних (ст. 111 ЦК, ст. 61 ГК), так і спе­ціальних (ст. 109 ГК), йдеться про розподіл майна, що залишається після задоволення вимог кредиторів. Ми підтримуємо викладе­ну в літературі позицію, згідно з якою перевага надається вживанню терміна «майно» замість термінів «грошові кошти» чи «кошти».

Стосовно окремих організаційно-право­вих форм підприємств правила розподілу майна між учасниками підприємства визна­чаються спеціальними нормами. Щодо гос­подарських товариств визначаються строки розподілу майна між учасниками та гарантії задоволення вимог кредиторів. Так, при лік­відації господарського товариства його учас­ники мають право на одержання частини майна товариства у порядку, передбаченому ст. 21 Закону України «Про господарські то­вариства» та установчими документами, у шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію (очевидно, йдеться про інформацію про рішення про ліквідацію). У разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості товариства його гро­шові кошти не підлягають розподілу між учасниками до вирішення цього спору або до одержання кредиторами відповідних га­рантій.

Слід зауважити, що законодавству відомі приклади використання інших засад регулювання черговості задо­волення вимог кредиторів та учасників тих суб’єктів господарювання, які, на нашу думку, не повинні визнаватися підприємствами. Так, у разі ліквідації корпоративного інвестиційного фонду (це інститут спільного інвестування, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства і провадить виключно діяльність із спільного інвесту­вання) кошти, отримані від реалізації його активів, у першу чергу розподіляються між акціонерами, які не є засновниками фонду, пропорційно кількості акцій, що їм належать, у порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. У разі недостатності коштів для викупу акцій за вартістю чистих активів корпо­ративного інвестиційного фонду у акціонерів, які не є засновниками фонду, різниця відшкодовується за рахунок частини коштів, що належить засновникам. У другу чергу вносяться обов’язкові платежі до Державного бюджету України, після чого задовольняються вимоги кредиторів (ст. 21 Закону України «Про інститути спільного інвесту­вання (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15 березня 2001 р.

Відсутність майна після розрахунків з кредиторами або ж його недостатність при­зводять до втрати учасником можливості отримати належну йому частину майна під­приємства при його ліквідації. У цьому дістає вияв інвестиційний ризик учасника, його «опосередкована» відповідальність, що озна­чає понесення ним ризику збитків, пов’яза­них з діяльністю підприємства, у межах вар­тості внесеного ним вкладу.

За загальним правилом, закріпленим у ч. 3 ст. 110 ЦК, ст. 51 Закону «Про віднов­лення платоспроможності боржника або ви­знання його банкрутом» в редакції від 30.06.1999 р. (далі — Закон від 30.06.99 р.), у разі недостатності майна підприємства, що ліквідується, для задоволення вимог креди­торів запроваджується процедура банкрут­ства. На відміну від цього правила, у разі не­достатності майна підприємства для задово­лення вимог учасників справа про банкрут­ство не порушується, а відтак, правила роз­поділу майна між учасниками в межах за­гальної процедури ліквідації повинні бути застосовані у випадку недостатності майна для повного задоволення вимог учасників.

Деякі організаційно-правові форми кор­поративних підприємств вирізняються спе­цифічним суб’єктним складом учасників, що зумовлює виділення їх в окремі групи (кате­горії) залежно від їх правового статусу. Відмінності у правовому статусі учасників при розподілі майна, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, мають місце для повних учасників та вкладників у КТ, власників простих та власників привілейова­них акцій в АТ, членів та асоційованих чле­нів виробничого кооперативу. Ці відмінності дістають вияв у: 1) встановленні, послідов­ності (черговості) задоволення вимог кожної з груп учасників; 2) наданні їм різних за змістом та обсягом прав на частину майна під­приємства, що ліквідується.

Відомо, що вкладники, власники привіле­йованих акцій, асоційовані члени виробни­чого кооперативу позбавлені або ж суттєво обмежені в управлінських правах (власники привілейованих акцій наділяються окреми­ми управлінськими правами згідно із ст. 26 Закону «Про акціонерні товариства» від 17 вересня 2008 р. (далі — Закон про АТ). За­собом досягнення (забезпечення) необхідно­го балансу інтересів різних груп є закріплен­ня у законодавстві пріоритету в задоволенні вимог згаданих учасників перед іншими (відповідно, повними учасниками, власника­ми простих акцій, членами виробничого коо­перативу). З іншого боку, права тих учасни­ків, які мають пріоритет у черговості задово­лення їх вимог, на майно підприємства об­межуються. Обсяг їх майнових прав визна­чається: 1) обсягом (розміром) їх майнової участі у підприємстві (розміром вкладу для вкладників КТ, розміром ліквідаційної вар­тості привілейованих акцій, розміром пайо­вого внеску для асоційованих членів вироб­ничого кооперативу); 2) частиною прибутку підприємства, нарахованого (оголошеного), але не виплаченого учасникові, а також розміром інших виплат.

Процедура ліквідації акціонерного това­риства передбачає більш ускладнений поря­док задоволення вимог його учасників (ак­ціонерів). У межах групи власників привіле­йованих акцій можливий їх поділ на під­групи, основою якого є розміщення привіле­йованих акцій різних класів (з різним обся­гом прав). Умовою їх розміщення є черго­вість виплати з майна товариства, що лікві­дується, для кожного класу привілейова­них акцій, розміщених акціонерним товари­ством, яка встановлюється статутом товари­ства (ч. 8 ст. 6 Закону України «Про цінні па­пери і фондовий ринок» від 23 лютого 2006 р.; ч. 2 ст. 26, абз. 2 ч. 2 ст. 89 Закону про АТ).

Розглядаючи питання розподілу майна між учасниками підприємства необхідно звернути увагу на проблему співвідношення категорій (понять) учасників та кредиторів підприємства.

У літературі мають місце недостатньо чіткі та суперечливі твердження щодо стату­су власників привілейованих акцій, а також вкладників КТ при розподілі майна. В одно­му з джерел зазначається, що, хоча у ст. 112 ЦК прямо не передбачено включення до чер­говості задоволення вимог учасника щодо повернення вкладів до статутного капіталу, таке правило передбачене спеціальною нор­мою Закону від 30.06.99 р. Стверджується, що відповідно до черговості, встановленої у ст. 112 ЦК, вимоги вкладників задовольняю­ться у четверту чергу. Проте далі, виходячи з положень ч. 2 ст. 139 ЦК, вказується, що «їх не слід відносити до кредиторів командитного товариства». Водночас, поряд зазна­чається, що «акціонери — власники привіле­йованих акцій є кредиторами акціонерного товариства».

Насамперед, вельми спірною виглядає ар­гументація такої позиції. Відповідно до ст. 31 Закону від 30.06.99 р. до вимог, що підляга­ють задоволенню у п’яту чергу, віднесено ви­моги щодо повернення внесків членів трудо­вого колективу до статутного фонду під­приємства. Як зазначає В. В. Джунь, до цих вимог належать виключно (курсив наш. — П. П.) вимоги власників акцій трудових ко­лективів і акцій підприємств (організацій). Права за цими видами акцій не належать до корпоративних прав, і на сьогодні пред’яв­лення зазначених вимог є неможливим2, оскільки згідно із ст. 1 Постанови Верховної Ради УРСР «Про порядок введення в дію За­кону Української РСР «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р. всі емітовані до введення в дію цього Закону ак­ції трудових колективів і акції підприємств (організацій) можуть обертатися протягом п’яти років починаючи з 1 січня 1992 р. згід­но із умовами їх випуску. До закінчення вказаного строку підприємства (організації), що випустили такі акції, повинні купити їх або замінити іншими цінними паперами, перед­баченими цим Законом.

На нашу думку, прикладом втілення по­милкової позиції у питанні співвідношення категорій (понять) учасників та кредиторів є положення новоприйнятого Закону про АТ. До його прийняття питання про розподіл майна між акціонерами залишалося поза ме­жами законодавчого регулювання.

Закон про АТ встановлює правила розпо­ділу майна АТ, що ліквідується, як між кре­диторами, так і між акціонерами. Ці правила передбачають дев’ять черг задоволення ви­мог кредиторів та акціонерів товариства у ра­зі ліквідації платоспроможного АТ. Згідно з ч. 1 ст. 89 Закону про АТ у разі ліквідації пла­тоспроможної юридичної особи (очевидно, йдеться про АТ, а не про юридичну особу в цілому. — П. П.) вимоги її кредиторів та ак­ціонерів задовольняються у такій черговості: у першу чергу — вимоги щодо відшкодуван­ня шкоди, завданої каліцтвом, іншими ушко­дженнями здоров’я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом; у другу — вимоги працівників, по­в’язані з трудовими відносинами, вимоги ав­тора щодо плати за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності; у третю — вимоги щодо податків, зборів (обо­в’язкових платежів); у четверту — виплати нарахованих, але не виплачених дивідендів за привілейованими акціями; у п’яту — ви­плати за привілейованими акціями, які підля­гають викупу відповідно до ст.68 цього Зако­ну;у шосту — виплати ліквідаційної вартості привілейованих акцій; у сьому — виплати за простими акціями, які підлягають викупу відповідно до ст. 68 цього Закону; у восьму — розподіл майна між акціонерами — власни­ками простих акцій товариства пропорційно до кількості належних їм акцій; у дев’яту — всі інші вимоги (курсив наш. — П. П.).

Аналіз ч. 1 ст. 89 Закону про АТ дозволяє дійти висновку, що її норми суперечать поло­женням ЦК щодо ліквідації юридичних осіб.

У статтях 110—112 ЦК, присвячених лік­відації юридичної особи, законодавець роз­межовує поняття кредитора та учасника юридичної особи. Таке розмежування вста­новлюється і в інших положеннях законодав­ства (ч. 4 ст. 61, ч. 4 ст. 91 ГК, ст. 21 Закону «Про господарські товариства» тощо). Це дає підстави для висновку про необхідність ви­окремлення випадків вживання терміна «кре­дитор», по-перше, у традиційному (широко­му) розумінні, по-друге, у вузькому розумін­ні — в межах процедури ліквідації, що не охоплює учасників підприємства (юридичної особи). Виходячи з традиційного (класично­го) визначення поняття кредитора учасники як особи, що мають право вимоги до підпри­ємства, вважаються його кредиторами (кре­диторами у широкому розумінні). У силу та­кого розмежування понять кредитора та учасника закріплюється різна послідовність (черговість) задоволення їх вимог у разі ліквідації підприємства (юридичної особи). Такий порядок передбачає задоволення ви­мог учасників підприємства лише після задо­волення вимог кредиторів (у вузькому розу­мінні) підприємства (ч. 4 ст. 61 ГК, ч. 3 ст. 111 ЦК). Положення ч. 1 ст. 112 ЦК, що встановлюють черговість задоволення вимог кредиторів, не поширюються на учасників підприємства. Більше того, на нашу думку, будь-які вимоги учасників, які випливають з їх участі у підприємстві (в тому числі вимоги щодо виплати оголошеної (нарахованої), але невиплаченої частини прибутку), повинні за­довольнятися лише після розрахунків з кре­диторами (у вузькому розумінні).

Законоположенням, що встановлюють на­ведений порядок задоволення вимог учасни­ків, кореспондують норми, які покладають на учасників (акціонерів) ризик збитків, пов’я­заних з діяльністю товариства, у межах вар­тості їх вкладів (акцій, що їм належать) (ч. 2, ч. 3 ст. 80 ГК, ч. 2 ст. 152 ЦК, ч. 1 ст. 140 ЦК, абз. 2 ч. 2 ст. 3 Закону про АТ).

Порівняльний аналіз ч. 1 ст. 111 ЦК та ч. 1 ст. 89 Закону про АТ свідчить, що першій—третій чергам вимог кредиторів за ЦК відпо­відають перша—третя черги вимог кредито­рів за Законом про АТ, а четвертій черзі вимог кредиторів за ЦК — дев’ята черга «всіх інших вимог» за Законом про АТ. Де­в’ята черга за останнім, за якою задовольня­ються «всі інші вимоги», є «об’єднувальною» для всіх інших вимог як кредиторів, так і акціонерів.

Вважаємо, що законодавець у ч. 1 ст. 89 Закону про АТ припустився помилки, поста­вивши вимоги акціонерів (які віднесені до четвертої—восьмої черг за Законом про АТ) перед вимогами кредиторів четвертої черги (відповідно, до черговості за ЦК), таким чи­ном надавши акціонерам пріоритет у задово­ленні їх вимог перед зазначеною категорією кредиторів АТ. Недоречність такого правила виявляються також у тому, що виходячи з встановленої у Законі про АТ черговості кре­диторам та акціонерам дев’ятої черги за жод­них обставин не залишиться майна, оскільки за правилами попередньої (восьмої) черги все майно буде розподілено між акціонера­ми — власниками простих акцій товариства пропорційно кількості належних їм акцій.

Зміст ст. 89 Закону про АТ викликає й ін­ші запитання. Якщо вона встановлює черго­вість задоволення вимог кредиторів та ак­ціонерів у разі ліквідації лише платоспро­можної юридичної особи (тобто АТ), то, по-перше, незрозуміло, як діяти у разі недо­статності майна для задоволення вимог ак­ціонерів, оскільки лише у разі недостатності майна для задоволення вимог кредиторів по­винен здійснюватися перехід до процедури банкрутства, як це випливає з ч. 3 ст. 110 ЦК та ч. 1 ст. 51 Закону від 30.06. 99 р. По-друге, наведене положення ч. 1 ст. 89 Закону про АТ, яке стосується лише випадку ліквідації платоспроможних АТ, суперечить прави­лам, що містяться у цій самій статті і вста­новлені на випадок недостатності майна для задоволення вимог кредиторів. Йдеться про абз. 3 ч. 2 ст. 89 Закону про АТ, згідно з яким у разі недостатності майна товари­ства, що ліквідується, для розподілу між усіма кредиторами (акціонерами) відповід­ної черги майно розподіляється між ними пропорційно сумам вимог (кількості належ­них їм акцій) кожного кредитора (акціонера) цієї черги.

Наведене доводить необхідність вдоско­налення положень Закону про АТ, присвяче­них ліквідації акціонерного товариства.

Вважаємо непотрібним відтворення у За­коні про АТ положень, що стосуються черго­вості кредиторів, оскільки остання перед­бачена у ч. 1 ст. 112 ЦК. Таке дублювання правових норм є зайвим з точки зору еконо­мії нормативного матеріалу та забезпечення одноманітності регулювання. Крім того, на жаль, воно поєдналося з помилковим змішу­ванням у єдиній черговості вимог кредиторів та акціонерів. На нашу думку, у ст. 89 Закону про АТ — як у назві статті, так і в її змісті — має йтися про правила розподілу майна АТ лише між його акціонерами.

З огляду на викладене пропонуємо внести такі зміни до ст. 89 Закону про АТ.

1. Викласти назву ст. 89 та її ч. 1 у новій редакції:

«Стаття 89. Розподіл майна акціонерно­го товариства, що ліквідується, між акціо­нерами

1. Майно, що залишилося після розрахун­ків з кредиторами, розподіляється ліквіда­ційною комісією між акціонерами у такій черговості:

у першу чергу здійснюються виплати на­рахованих, але не виплачених дивідендів за привілейованими акціями;

у другу чергу — виплати за привілейова­ними акціями, які підлягають викупу відпо­відно до статті 68 цього Закону;

у третю чергу — виплати ліквідаційної вартості привілейованих акцій;

у четверту чергу — виплати за простими акціями, які підлягають викупу відповідно до статті 68 цього Закону;

у п’яту чергу — розподіл майна між ак­ціонерами — власниками простих акцій то­вариства пропорційно кількості належних їм акцій».

2. Вилучити з тексту ч. 2 ст. 89 слова «кре­диторів», «кредиторами», «кредитора».

Розглянемо особливості правового регу­лювання розподілу майна між учасниками командитного товариства (КТ), яке, на нашу думку, потребує вдосконалення.

Чинне законодавство встановлює, що вкладник КТ має право вимагати першочер­гового повернення вкладу в разі ліквідації товариства (п. «г» ч. 1 ст. 79 Закону «Про господарські товариства», п. 4 ч. 2 ст. 137 ЦК). Мається на увазі переважне право сто­совно повних учасників, що підтверджу­ється змістом ч. 2 ст.139 ЦК та ч. 3 ст. 83 За­кону «Про господарські товариства».

У літературі викладені різні погляди що­до прав учасників КТ на майно товариства. Відповідно до одного з них як вкладникам, так і повним учасникам повертаються їх вклади. На думку О. Титової, відповідно до ч. 3 ст. 83 Закону «Про господарські това­риства» вкладники мають право на першо­чергове отримання ними частки (курсив наш. — П. П.) при розподілі майна товари­ства між учасниками2. Іншого погляду до­тримується І. М. Кучеренко, яка вважає, що повні учасники командитного товариства не мають права на повернення їм вкладів, тому вказівка ч. 2 ст. 139 ЦК на те, що вкладни­ки мають переважне право на одержання вкладів є неправильною3.

На нашу думку, насамперед викликає критичне зауваження вживання законодав­цем у наведених нормах терміна «вклад». Як зазначається у ч. 2 ст. 115 ЦК, вкладами до статутного (складеного) капіталу господар­ського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчу­жувані права, що мають грошову вартість, якщо інше не встановлено законом. Така сама норма закріплена у ч. 1 ст. 13 Закону «Про господарські товариства». Спеціаль­ною нормою встановлено обмеження щодо кола об’єктів, які можуть вносити до складе­ного капіталу КТ його вкладники. Відповід­но до ст. 78 Закону «Про господарські товариства» вкладник може вступити до КТ шля­хом внесення грошових або матеріальних внесків. У силу наведеного, виходячи з бук­вального тлумачення, правило про повер­нення вкладнику його вкладу, встановлене у п. «г» ч. 1 ст. 79, ч. 3 ст. 83 Закону «Про гос­подарські товариства» та у п. 4 ч. 2 ст. 137, ч. 2 ст. 139 ЦК, означає, що йому (вкладни­ку) повинно бути повернуто саме те майно, яке він вніс як вклад.

На нашу думку, таке правило не можна вважати вдалим. Уявляється, що має йтися про право на повернення (передачу) вклад­нику грошей чи іншого майна товариства у розмірі вартості його вкладу (інакше кажу­чи, грошового та/або майнового еквівален­та його вкладу), а не про повернення вкладу. Адже після внесення вкладу до товариства останнє стає його власником (п. 1 ч. 1 ст. 115 ЦК; ст. 12 Закону «Про господарські товари­ства») і може розпоряджатися вкладом на власний розсуд. Внаслідок цього, по-перше, малоймовірно, що майно, внесене як вклад, може залишатися у товариства до стадії роз­рахунків з учасниками. По-друге, вартість майна, внесеного як вклад, може змінювати­ся в силу різних факторів (наприклад вна­слідок фізичного чи морального зношення при експлуатації основних засобів, що були вкладом учасника, тощо).

З урахуванням положень ч. 3 ст. 83 Зако­ну «Про господарські товариства» відмінно­сті у правовому статусі учасників КТ на ста­дії розподілу майна між ними полягають у такому:

вимоги вкладників задовольняються у першу чергу, і обсяг їх вимог обмежується розміром вартості їх вкладу;

вимоги повних учасників задовольня­ються у другу чергу (після задоволення ви­мог вкладників), а обсяг їх вимог не обме­жується розміром вартості їх вкладу, оскіль­ки серед повних учасників розподіляється все майно товариства, що залишається після задоволення вимог вкладників.

Відповідно до ч. 2 ст. 139 ЦК за недостат­ності коштів (краще — майна. — П. П.) това­риства для повного повернення вкладникам їхніх вкладів наявні кошти розподіляються між вкладниками пропорційно до їхніх час­ток у складеному капіталі товариства. По­дібне положення міститься у ч. 3 ст. 83 Зако­ну, яка встановлює правила розподілу відпо­відно до долі вкладників у майні товариства (курсив наш. — П. П.). Однак вона має недо­ліки — по-перше, в ній вживається русизм «доля» замість терміна «частка», по-друге, не узгоджена з ЦК конструкція «долі (част­ки) у майні товариства», адже частка визна­чається у складеному капіталі товариства.

На рівні закону безпосередньо не врегу­льовано питання стосовно умов розподілу майна КТ, що ліквідується, серед повних учасників. Його регулювання віднесено зако­нодавцем на локальний рівень. Відповідно до ч. 3 ст. 83 Закону «Про господарські това­риства» майно, що залишилося після задово­лення вимог вкладників, розподіляється між повними учасниками у порядку і на умовах, передбачених законом та засновницьким до­говором (меморандумом). Вбачається, що наведені положення потребують вдоскона­лення, оскільки прогалини у локальному ре­гулюванні зумовлюватимуть проблеми при правозастосуванні.

Вважаємо за доцільне встановити у законі правило, згідно з яким майно КТ, що лікві­дується, розподіляється між повними учас­никами пропорційно до їхніх часток у скла­деному капіталі товариства. Таким чином буде забезпечена уніфікованість регулюван­ня майнових питань шляхом встановлення єдиного масштабу визначення обсягу майно­вих прав повних учасників товариства. При цьому необхідно мати на увазі особливості врегулювання у законодавстві питань, пов’я­заних із визначенням розміру частки. Воно допускає, що учасники товариства (як учас­ники ПТ, так і повні учасники КТ) у заснов­ницькому договорі (меморандумі) «вільні визначати співвідношення часток виходячи з будь-яких підстав». Як зауважує І. Кучерен­ко, ЦК не ставить розмір вкладу у пряму за­лежність від розміру частки і, «напевно, в цьому є сенс, оскільки повне та командитне товариства потребують особистої участі учасників в їх діяльності, хоча б для ведення їх справ чи несення додаткових зобов’язань». Уявляється, що така аргументація до­пустима лише стосовно повних учасників КТ, тоді як розмір часток вкладників у скла­деному капіталі має визначатися (бути про­порційним) лише розміром їх вкладу до скла­деного капіталу товариства.

На нашу думку, потребує врегулювання питання щодо черговості задоволення вимог вкладників стосовно нарахованої (оголоше­ної), але не виплаченої частини прибутку то­вариства. У зв’язку з цим доречною уяв­ляється аналогія з відповідним правом влас­ника привілейованих акцій.

У п. 1 ч. 2 ст. 137 ЦК вперше на законо­давчому рівні закріплено, що вкладник командитного товариства має право одержува­ти частину прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі товари­ства в порядку, встановленому засновниць­ким договором (меморандумом). Оскільки законодавець не згадує про зазначені вимоги вкладника у нормах, що визначають порядок та черговість задоволення вимог учасників КТ (ч. 2 ст. 139 ЦК, ч. 3 ст. 83 Закону «Про господарські товариства»), то можна при­пустити, що такі вимоги відносяться до чет­вертої черги вимог кредиторів юридичної особи згідно з ч. 1 ст. 112 ЦК. Однак, на на­шу думку, кредитори КТ повинні мати пере­ваги перед вкладниками товариства неза­лежно від виду вимог останніх. Видається несправедливою ситуація, за якої вимоги кредиторів можуть бути не повністю задово­лені в силу віднесення до однієї черги з ними вимог вкладників щодо отримання ними на­рахованої, але невиплаченої частини при­бутку товариства. Хоча вкладники і не бе­руть участі в управлінні товариства (ст. 136 ЦК, ст. 81 Закону «Про господарські товари­ства»), але вони, як і повні учасники, повинні нести ризики можливої недостатності майна для задоволення їх вимог (у тому числі і що­до нарахованої, але невиплаченої частини прибутку товариства) після задоволення ви­мог кредиторів.

Наведені міркування та висновок щодо порядку задоволення вимог вкладників КТ підтверджують наш загальний висновок, що будь-які вимоги учасників, які випливають з їх участі у підприємстві (товаристві), в тому числі вимоги щодо виплати нарахованої (оголошеної), але невиплаченої частини при­бутку, повинні задовольнятися після завер­шення розрахунків з кредиторами підприєм­ства (товариства).

Враховуючи вищевикладене вважаємо за доцільне:

1) викласти ч. 2 ст. 139 ЦК у новій редакції: «У разі ліквідації командитного товари­ства майно, що залишилося після розрахун­ків з кредиторами, розподіляється між його учасниками в порядку та на умовах, передба­чених цим Кодексом, іншим законом та/або

засновницьким договором (меморандумом) у такій черговості:

у першу чергу задовольняються вимоги вкладників щодо оголошеної (нарахованої), але несплаченої частини прибутку товариства;

у другу чергу — вимоги вкладників щодо повернення їм частини майна товариства у розмірі вартості їх вкладу;

у третю чергу — розподіл майна між пов­ними учасниками пропорційно до їхніх час­ток у складеному капіталі товариства.

У разі недостатності майна товариства, що ліквідується, для повного задоволення вимог вкладників відповідної (першої або другої) черги, майно розподіляється між ни­ми пропорційно до їхніх часток у складено­му капіталі товариства»;

2) привести ч. 3 ст. 83 Закону «Про госпо­дарські товариства» у відповідність до про­понованої нової редакції ч. 2 ст. 139 ЦК.

Практика правозастосування виявила не врегульовані на рівні закону проблеми, по­в’язані з розподілом майна між учасниками. Серед них варто назвати проблеми, що вини­кають при: 1) відмові учасника від одержан­ня належної йому частини майна товариства або його нез’явленні без поважних причин для одержання майна у встановлений лікві­даційною комісією строк; 2) неможливості розподілу майна між учасниками в натурі; 3) оцінці вартості майна у разі розподілу май­на між учасниками в натурі. У зв’язку з цим становлять інтерес висловлені стосовно гос­подарських товариств пропозиції В. Кравчу­ка щодо врегулювання порушених питань на локальному рівні. Він визнає за доцільне вре­гулювати у статуті порядок розподілу майна, що залишилося після ліквідації, шляхом включення таких положень:

якщо при ліквідації учасник відмовив­ся одержати належну йому частину майна або не з’явився без поважних причин для одержання майна у встановлений ліквідацій­ною комісією строк, майно розподіляється між іншими учасниками пропорційно на­лежним їм часткам;

якщо майно або окремі речі розподіли­ти між учасниками пропорційно неможливо, воно передається учаснику, який має най­більшу частку, а він зобов’язаний сплатити іншим учасникам грошову компенсацію;

при розподілі майна у процесі ліквіда­ції враховується залишкова вартість майна за даними балансу, складеного на день прий­няття рішення про ліквідацію. У разі якщо балансова вартість не відповідає ринковій вартості майна, на вимогу будь-кого з учас­ників може бути проведена експертна оцінка цього майна.

На нашу думку, у випадку неможливості розподілу майна в натурі між учасниками або за відсутності згоди щодо умов такого розподілу, в тому числі пов’язаних з оцін­кою майна, може стати доцільним продаж майна (бажано на конкурентних засадах) лік­відаційною комісією з наступним розподілом між учасниками грошей, виручених від цього продажу.

Слід звернути увагу на те, що законода­вець не встановлює обов’язку учасників за­являти свої вимоги до підприємства (в тому числі господарського товариства). Закон не містить відповіді на питання, чи повинні вра­ховуватися при розподілі майна вимоги всіх учасників підприємства (наприклад вимоги внесених у реєстр акціонерів), чи лише ті, які були заявлені ліквідаційній комісії. За від­сутності нормативних положень з цього пи­тання, очевидно, мають враховуватися вимо­ги всіх учасників. Однак при цьому, як зазна­чалося вище, можуть виникати складнощі, пов’язані з передачею майна тим учасникам, які не прагнуть його отримати. Відповідний механізм у вигляді обов’язків ліквідаційної комісії у законодавстві не визначається.

Як варіант врегулювання на локальному рівні ситуації, за якої учасник не з’являється для одержання належної йому частини, про­понуємо правило, яке передбачатиме вико­нання зобов’язання шляхом внесення боргу в депозит нотаріусу або фінансовій установі. При розподілі майна в натурі, у разі нез’яв­лення учасника, належне йому майно має бу­ти продано ліквідаційною комісією, а отри­мані гроші депоновані за наведеним вище правилом.

Реалізація викладених у статті теоретич­них положень і практичних пропозицій спри­ятиме вдосконаленню законодавства Украї­ни та подальшим науковим дослідженням правового регулювання відносин щодо лікві­дації підприємств.

 

< Попередня   Наступна >