Головна Наукові статті Господарське право РОЗПОДІЛ МАЙНА МІЖ УЧАСНИКАМИ ПРИ ЛІКВІДАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВА

РОЗПОДІЛ МАЙНА МІЖ УЧАСНИКАМИ ПРИ ЛІКВІДАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВА

Наукові статті - Господарське право
482

П. О. Повар,

асистент та здобувач кафедри господарського права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

РОЗПОДІЛ МАЙНА МІЖ УЧАСНИКАМИ ПРИ ЛІКВІДАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВА

Розподіл майна між учасниками підпри­ємства є однією з прикінцевих стадій загаль­ної процедури ліквідації підприємства (не пов’язаної з банкрутством). Окремі питання правового регулювання ліквідації підпри­ємств за загальною процедурою, що не по­в’язана з банкрутством, висвітлені у роботах О. М. Вінник, О. Р. Кібенко, В. М. Кравчу­ка, І. М. Кучеренко, О. В. Титової, В. С. Щербини6 та ін. Разом з тим, динаміч­ний розвиток вітчизняного законодавства обумовлює актуальність подальших право­вих досліджень. Більш поглибленого теоре­тичного дослідження потребують, зокрема, питання розподілу майна підприємства, що ліквідується, між його учасниками. Вба­чається, що ці питання недостатньо повно висвітлені у спеціальній літературі.

Метою цієї статті є дослідження особли­востей правового регулювання розподілу майна підприємства, що ліквідується, між його учасниками, виявлення недоліків чин­ного законодавства та розроблення пропози­цій щодо його вдосконалення, а також фор­мулювання теоретичних положень.

Загальні положення щодо розподілу май­на у разі ліквідації підприємства закріплені у ч. 4 ст. 61 Господарського кодексу (далі — ГК), відповідно до якої майно, що залишило­ся після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника. На нашу думку, положення ч. 1 ст. 61 ГК некритично запозичене з попереднього законодав­ства (п. 7 ст. 36 Закону «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р., п. 6 ст. 39 За­кону «О предприятиях в СССР» от 4 июня 1990 г.). Якщо виходити з правового розу­міння терміна «власник», то його вживання у контексті ч. 1 ст

. 61 ГК коректно лише сто­совно унітарних підприємств-невласників. Так, у випадку ліквідації державних підпри­ємств державне майно, що залишилося після їх ліквідації, є об’єктом державної власності (ч. 1 ст. 3 Закону «Про управління об’єктами державної власності» від 21 вересня 2006 р.).

Використання майна державного підпри­ємства, що залишилося при його ліквідації, слід розглядати як реалізацію функцій з управління державним майном з боку органу управління, у сфері якого перебуває держав­не підприємство. Таке використання здій­снюється шляхом передачі на баланс органу управління або іншої державної організації відповідно до рішення (вказівки) згаданого органу управління. Схожою до правової рег­ламентації державного підприємства є пра­вова регламентація використання майна ко­мунального унітарного підприємства, що за­лишилося після задоволення вимог його кредиторів. Власником майна комунального унітарного підприємства є відповідна тери­торіальна громада.

Системний аналіз положень ГК дає під­стави вважати, що термін «власник» вживається швидше в економічному, аніж у пра­вовому розумінні. Це допускає його широке тлумачення, в силу якого під власником можна розуміти також засновника або учас­ника унітарного підприємства — власника.

У Цивільному кодексі України (далі — ЦК) питання розподілу майна між учасника­ми юридичної особи врегульовано диспози­тивною нормою, відповідно до якої майно юридичної особи, що залишилося після за­доволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не встановлено уста­новчими документами або законом (ч. 4 ст. 111). Норма ЦК є більш загальною, аніж положення ч. 4 ст. 61 ГК, оскільки вона сто­сується будь-яких юридичних осіб (у тому числі негосподарських організацій), а не ли­ше суб’єктів підприємницької діяльності.

Узагальнюючи положення чинного зако­нодавства, вважаємо, що виходячи з особли­востей майнових відносин у сфері господа­рювання та статусу підприємства як суб’єкта господарювання у разі ліквідації підприєм­ства майно, що залишилося після задоволен­ня вимог кредиторів, повинно передаватися або його учасникам — у корпоративних під­приємствах, або учаснику (засновнику, влас­нику) чи використовуватися за його вказів­кою — в унітарних підприємствах.

Слід підкреслити, що в окремих випад­ках законодавець встановлює, що розподілу між учасниками підлягають грошові кошти (ст. 21 Закону «Про господарські товари­ства» від 19 вересня 1991 р., ч. 4 ст. 91 ГК, ч. 2 ст.139 ЦК), хоча в інших нормах — як за­гальних (ст. 111 ЦК, ст. 61 ГК), так і спе­ціальних (ст. 109 ГК), йдеться про розподіл майна, що залишається після задоволення вимог кредиторів. Ми підтримуємо викладе­ну в літературі позицію, згідно з якою перевага надається вживанню терміна «майно» замість термінів «грошові кошти» чи «кошти».

Стосовно окремих організаційно-право­вих форм підприємств правила розподілу майна між учасниками підприємства визна­чаються спеціальними нормами. Щодо гос­подарських товариств визначаються строки розподілу майна між учасниками та гарантії задоволення вимог кредиторів. Так, при лік­відації господарського товариства його учас­ники мають право на одержання частини майна товариства у порядку, передбаченому ст. 21 Закону України «Про господарські то­вариства» та установчими документами, у шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію (очевидно, йдеться про інформацію про рішення про ліквідацію). У разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості товариства його гро­шові кошти не підлягають розподілу між учасниками до вирішення цього спору або до одержання кредиторами відповідних га­рантій.

Слід зауважити, що законодавству відомі приклади використання інших засад регулювання черговості задо­волення вимог кредиторів та учасників тих суб’єктів господарювання, які, на нашу думку, не повинні визнаватися підприємствами. Так, у разі ліквідації корпоративного інвестиційного фонду (це інститут спільного інвестування, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства і провадить виключно діяльність із спільного інвесту­вання) кошти, отримані від реалізації його активів, у першу чергу розподіляються між акціонерами, які не є засновниками фонду, пропорційно кількості акцій, що їм належать, у порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. У разі недостатності коштів для викупу акцій за вартістю чистих активів корпо­ративного інвестиційного фонду у акціонерів, які не є засновниками фонду, різниця відшкодовується за рахунок частини коштів, що належить засновникам. У другу чергу вносяться обов’язкові платежі до Державного бюджету України, після чого задовольняються вимоги кредиторів (ст. 21 Закону України «Про інститути спільного інвесту­вання (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15 березня 2001 р.

Відсутність майна після розрахунків з кредиторами або ж його недостатність при­зводять до втрати учасником можливості отримати належну йому частину майна під­приємства при його ліквідації. У цьому дістає вияв інвестиційний ризик учасника, його «опосередкована» відповідальність, що озна­чає понесення ним ризику збитків, пов’яза­них з діяльністю підприємства, у межах вар­тості внесеного ним вкладу.

За загальним правилом, закріпленим у ч. 3 ст. 110 ЦК, ст. 51 Закону «Про віднов­лення платоспроможності боржника або ви­знання його банкрутом» в редакції від 30.06.1999 р. (далі — Закон від 30.06.99 р.), у разі недостатності майна підприємства, що ліквідується, для задоволення вимог креди­торів запроваджується процедура банкрут­ства. На відміну від цього правила, у разі не­достатності майна підприємства для задово­лення вимог учасників справа про банкрут­ство не порушується, а відтак, правила роз­поділу майна між учасниками в межах за­гальної процедури ліквідації повинні бути застосовані у випадку недостатності майна для повного задоволення вимог учасників.

Деякі організаційно-правові форми кор­поративних підприємств вирізняються спе­цифічним суб’єктним складом учасників, що зумовлює виділення їх в окремі групи (кате­горії) залежно від їх правового статусу. Відмінності у правовому статусі учасників при розподілі майна, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, мають місце для повних учасників та вкладників у КТ, власників простих та власників привілейова­них акцій в АТ, членів та асоційованих чле­нів виробничого кооперативу. Ці відмінності дістають вияв у: 1) встановленні, послідов­ності (черговості) задоволення вимог кожної з груп учасників; 2) наданні їм різних за змістом та обсягом прав на частину майна під­приємства, що ліквідується.

Відомо, що вкладники, власники привіле­йованих акцій, асоційовані члени виробни­чого кооперативу позбавлені або ж суттєво обмежені в управлінських правах (власники привілейованих акцій наділяються окреми­ми управлінськими правами згідно із ст. 26 Закону «Про акціонерні товариства» від 17 вересня 2008 р. (далі — Закон про АТ). За­собом досягнення (забезпечення) необхідно­го балансу інтересів різних груп є закріплен­ня у законодавстві пріоритету в задоволенні вимог згаданих учасників перед іншими (відповідно, повними учасниками, власника­ми простих акцій, членами виробничого коо­перативу). З іншого боку, права тих учасни­ків, які мають пріоритет у черговості задово­лення їх вимог, на майно підприємства об­межуються. Обсяг їх майнових прав визна­чається: 1) обсягом (розміром) їх майнової участі у підприємстві (розміром вкладу для вкладників КТ, розміром ліквідаційної вар­тості привілейованих акцій, розміром пайо­вого внеску для асоційованих членів вироб­ничого кооперативу); 2) частиною прибутку підприємства, нарахованого (оголошеного), але не виплаченого учасникові, а також розміром інших виплат.

Процедура ліквідації акціонерного това­риства передбачає більш ускладнений поря­док задоволення вимог його учасників (ак­ціонерів). У межах групи власників привіле­йованих акцій можливий їх поділ на під­групи, основою якого є розміщення привіле­йованих акцій різних класів (з різним обся­гом прав). Умовою їх розміщення є черго­вість виплати з майна товариства, що лікві­дується, для кожного класу привілейова­них акцій, розміщених акціонерним товари­ством, яка встановлюється статутом товари­ства (ч. 8 ст. 6 Закону України «Про цінні па­пери і фондовий ринок» від 23 лютого 2006 р.; ч. 2 ст. 26, абз. 2 ч. 2 ст. 89 Закону про АТ).

Розглядаючи питання розподілу майна між учасниками підприємства необхідно звернути увагу на проблему співвідношення категорій (понять) учасників та кредиторів підприємства.

У літературі мають місце недостатньо чіткі та суперечливі твердження щодо стату­су власників привілейованих акцій, а також вкладників КТ при розподілі майна. В одно­му з джерел зазначається, що, хоча у ст. 112 ЦК прямо не передбачено включення до чер­говості задоволення вимог учасника щодо повернення вкладів до статутного капіталу, таке правило передбачене спеціальною нор­мою Закону від 30.06.99 р. Стверджується, що відповідно до черговості, встановленої у ст. 112 ЦК, вимоги вкладників задовольняю­ться у четверту чергу. Проте далі, виходячи з положень ч. 2 ст. 139 ЦК, вказується, що «їх не слід відносити до кредиторів командитного товариства». Водночас, поряд зазна­чається, що «акціонери — власники привіле­йованих акцій є кредиторами акціонерного товариства».

Насамперед, вельми спірною виглядає ар­гументація такої позиції. Відповідно до ст. 31 Закону від 30.06.99 р. до вимог, що підляга­ють задоволенню у п’яту чергу, віднесено ви­моги щодо повернення внесків членів трудо­вого колективу до статутного фонду під­приємства. Як зазначає В. В. Джунь, до цих вимог належать виключно (курсив наш. — П. П.) вимоги власників акцій трудових ко­лективів і акцій підприємств (організацій). Права за цими видами акцій не належать до корпоративних прав, і на сьогодні пред’яв­лення зазначених вимог є неможливим2, оскільки згідно із ст. 1 Постанови Верховної Ради УРСР «Про порядок введення в дію За­кону Української РСР «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р. всі емітовані до введення в дію цього Закону ак­ції трудових колективів і акції підприємств (організацій) можуть обертатися протягом п’яти років починаючи з 1 січня 1992 р. згід­но із умовами їх випуску. До закінчення вказаного строку підприємства (організації), що випустили такі акції, повинні купити їх або замінити іншими цінними паперами, перед­баченими цим Законом.

На нашу думку, прикладом втілення по­милкової позиції у питанні співвідношення категорій (понять) учасників та кредиторів є положення новоприйнятого Закону про АТ. До його прийняття питання про розподіл майна між акціонерами залишалося поза ме­жами законодавчого регулювання.

Закон про АТ встановлює правила розпо­ділу майна АТ, що ліквідується, як між кре­диторами, так і між акціонерами. Ці правила передбачають дев’ять черг задоволення ви­мог кредиторів та акціонерів товариства у ра­зі ліквідації платоспроможного АТ. Згідно з ч. 1 ст. 89 Закону про АТ у разі ліквідації пла­тоспроможної юридичної особи (очевидно, йдеться про АТ, а не про юридичну особу в цілому. — П. П.) вимоги її кредиторів та ак­ціонерів задовольняються у такій черговості: у першу чергу — вимоги щодо відшкодуван­ня шкоди, завданої каліцтвом, іншими ушко­дженнями здоров’я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом; у другу — вимоги працівників, по­в’язані з трудовими відносинами, вимоги ав­тора щодо плати за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності; у третю — вимоги щодо податків, зборів (обо­в’язкових платежів); у четверту — виплати нарахованих, але не виплачених дивідендів за привілейованими акціями; у п’яту — ви­плати за привілейованими акціями, які підля­гають викупу відповідно до ст.68 цього Зако­ну;у шосту — виплати ліквідаційної вартості привілейованих акцій; у сьому — виплати за простими акціями, які підлягають викупу відповідно до ст. 68 цього Закону; у восьму — розподіл майна між акціонерами — власни­ками простих акцій товариства пропорційно до кількості належних їм акцій; у дев’яту — всі інші вимоги (курсив наш. — П. П.).

Аналіз ч. 1 ст. 89 Закону про АТ дозволяє дійти висновку, що її норми суперечать поло­женням ЦК щодо ліквідації юридичних осіб.

У статтях 110—112 ЦК, присвячених лік­відації юридичної особи, законодавець роз­межовує поняття кредитора та учасника юридичної особи. Таке розмежування вста­новлюється і в інших положеннях законодав­ства (ч. 4 ст. 61, ч. 4 ст. 91 ГК, ст. 21 Закону «Про господарські товариства» тощо). Це дає підстави для висновку про необхідність ви­окремлення випадків вживання терміна «кре­дитор», по-перше, у традиційному (широко­му) розумінні, по-друге, у вузькому розумін­ні — в межах процедури ліквідації, що не охоплює учасників підприємства (юридичної особи). Виходячи з традиційного (класично­го) визначення поняття кредитора учасники як особи, що мають право вимоги до підпри­ємства, вважаються його кредиторами (кре­диторами у широкому розумінні). У силу та­кого розмежування понять кредитора та учасника закріплюється різна послідовність (черговість) задоволення їх вимог у разі ліквідації підприємства (юридичної особи). Такий порядок передбачає задоволення ви­мог учасників підприємства лише після задо­волення вимог кредиторів (у вузькому розу­мінні) підприємства (ч. 4 ст. 61 ГК, ч. 3 ст. 111 ЦК). Положення ч. 1 ст. 112 ЦК, що встановлюють черговість задоволення вимог кредиторів, не поширюються на учасників підприємства. Більше того, на нашу думку, будь-які вимоги учасників, які випливають з їх участі у підприємстві (в тому числі вимоги щодо виплати оголошеної (нарахованої), але невиплаченої частини прибутку), повинні за­довольнятися лише після розрахунків з кре­диторами (у вузькому розумінні).

Законоположенням, що встановлюють на­ведений порядок задоволення вимог учасни­ків, кореспондують норми, які покладають на учасників (акціонерів) ризик збитків, пов’я­заних з діяльністю товариства, у межах вар­тості їх вкладів (акцій, що їм належать) (ч. 2, ч. 3 ст. 80 ГК, ч. 2 ст. 152 ЦК, ч. 1 ст. 140 ЦК, абз. 2 ч. 2 ст. 3 Закону про АТ).

Порівняльний аналіз ч. 1 ст. 111 ЦК та ч. 1 ст. 89 Закону про АТ свідчить, що першій—третій чергам вимог кредиторів за ЦК відпо­відають перша—третя черги вимог кредито­рів за Законом про АТ, а четвертій черзі вимог кредиторів за ЦК — дев’ята черга «всіх інших вимог» за Законом про АТ. Де­в’ята черга за останнім, за якою задовольня­ються «всі інші вимоги», є «об’єднувальною» для всіх інших вимог як кредиторів, так і акціонерів.

Вважаємо, що законодавець у ч. 1 ст. 89 Закону про АТ припустився помилки, поста­вивши вимоги акціонерів (які віднесені до четвертої—восьмої черг за Законом про АТ) перед вимогами кредиторів четвертої черги (відповідно, до черговості за ЦК), таким чи­ном надавши акціонерам пріоритет у задово­ленні їх вимог перед зазначеною категорією кредиторів АТ. Недоречність такого правила виявляються також у тому, що виходячи з встановленої у Законі про АТ черговості кре­диторам та акціонерам дев’ятої черги за жод­них обставин не залишиться майна, оскільки за правилами попередньої (восьмої) черги все майно буде розподілено між акціонера­ми — власниками простих акцій товариства пропорційно кількості належних їм акцій.

Зміст ст. 89 Закону про АТ викликає й ін­ші запитання. Якщо вона встановлює черго­вість задоволення вимог кредиторів та ак­ціонерів у разі ліквідації лише платоспро­можної юридичної особи (тобто АТ), то, по-перше, незрозуміло, як діяти у разі недо­статності майна для задоволення вимог ак­ціонерів, оскільки лише у разі недостатності майна для задоволення вимог кредиторів по­винен здійснюватися перехід до процедури банкрутства, як це випливає з ч. 3 ст. 110 ЦК та ч. 1 ст. 51 Закону від 30.06. 99 р. По-друге, наведене положення ч. 1 ст. 89 Закону про АТ, яке стосується лише випадку ліквідації платоспроможних АТ, суперечить прави­лам, що містяться у цій самій статті і вста­новлені на випадок недостатності майна для задоволення вимог кредиторів. Йдеться про абз. 3 ч. 2 ст. 89 Закону про АТ, згідно з яким у разі недостатності майна товари­ства, що ліквідується, для розподілу між усіма кредиторами (акціонерами) відповід­ної черги майно розподіляється між ними пропорційно сумам вимог (кількості належ­них їм акцій) кожного кредитора (акціонера) цієї черги.

Наведене доводить необхідність вдоско­налення положень Закону про АТ, присвяче­них ліквідації акціонерного товариства.

Вважаємо непотрібним відтворення у За­коні про АТ положень, що стосуються черго­вості кредиторів, оскільки остання перед­бачена у ч. 1 ст. 112 ЦК. Таке дублювання правових норм є зайвим з точки зору еконо­мії нормативного матеріалу та забезпечення одноманітності регулювання. Крім того, на жаль, воно поєдналося з помилковим змішу­ванням у єдиній черговості вимог кредиторів та акціонерів. На нашу думку, у ст. 89 Закону про АТ — як у назві статті, так і в її змісті — має йтися про правила розподілу майна АТ лише між його акціонерами.

З огляду на викладене пропонуємо внести такі зміни до ст. 89 Закону про АТ.

1. Викласти назву ст. 89 та її ч. 1 у новій редакції:

«Стаття 89. Розподіл майна акціонерно­го товариства, що ліквідується, між акціо­нерами

1. Майно, що залишилося після розрахун­ків з кредиторами, розподіляється ліквіда­ційною комісією між акціонерами у такій черговості:

у першу чергу здійснюються виплати на­рахованих, але не виплачених дивідендів за привілейованими акціями;

у другу чергу — виплати за привілейова­ними акціями, які підлягають викупу відпо­відно до статті 68 цього Закону;

у третю чергу — виплати ліквідаційної вартості привілейованих акцій;

у четверту чергу — виплати за простими акціями, які підлягають викупу відповідно до статті 68 цього Закону;

у п’яту чергу — розподіл майна між ак­ціонерами — власниками простих акцій то­вариства пропорційно кількості належних їм акцій».

2. Вилучити з тексту ч. 2 ст. 89 слова «кре­диторів», «кредиторами», «кредитора».

Розглянемо особливості правового регу­лювання розподілу майна між учасниками командитного товариства (КТ), яке, на нашу думку, потребує вдосконалення.

Чинне законодавство встановлює, що вкладник КТ має право вимагати першочер­гового повернення вкладу в разі ліквідації товариства (п. «г» ч. 1 ст. 79 Закону «Про господарські товариства», п. 4 ч. 2 ст. 137 ЦК). Мається на увазі переважне право сто­совно повних учасників, що підтверджу­ється змістом ч. 2 ст.139 ЦК та ч. 3 ст. 83 За­кону «Про господарські товариства».

У літературі викладені різні погляди що­до прав учасників КТ на майно товариства. Відповідно до одного з них як вкладникам, так і повним учасникам повертаються їх вклади. На думку О. Титової, відповідно до ч. 3 ст. 83 Закону «Про господарські това­риства» вкладники мають право на першо­чергове отримання ними частки (курсив наш. — П. П.) при розподілі майна товари­ства між учасниками2. Іншого погляду до­тримується І. М. Кучеренко, яка вважає, що повні учасники командитного товариства не мають права на повернення їм вкладів, тому вказівка ч. 2 ст. 139 ЦК на те, що вкладни­ки мають переважне право на одержання вкладів є неправильною3.

На нашу думку, насамперед викликає критичне зауваження вживання законодав­цем у наведених нормах терміна «вклад». Як зазначається у ч. 2 ст. 115 ЦК, вкладами до статутного (складеного) капіталу господар­ського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчу­жувані права, що мають грошову вартість, якщо інше не встановлено законом. Така сама норма закріплена у ч. 1 ст. 13 Закону «Про господарські товариства». Спеціаль­ною нормою встановлено обмеження щодо кола об’єктів, які можуть вносити до складе­ного капіталу КТ його вкладники. Відповід­но до ст. 78 Закону «Про господарські товариства» вкладник може вступити до КТ шля­хом внесення грошових або матеріальних внесків. У силу наведеного, виходячи з бук­вального тлумачення, правило про повер­нення вкладнику його вкладу, встановлене у п. «г» ч. 1 ст. 79, ч. 3 ст. 83 Закону «Про гос­подарські товариства» та у п. 4 ч. 2 ст. 137, ч. 2 ст. 139 ЦК, означає, що йому (вкладни­ку) повинно бути повернуто саме те майно, яке він вніс як вклад.

На нашу думку, таке правило не можна вважати вдалим. Уявляється, що має йтися про право на повернення (передачу) вклад­нику грошей чи іншого майна товариства у розмірі вартості його вкладу (інакше кажу­чи, грошового та/або майнового еквівален­та його вкладу), а не про повернення вкладу. Адже після внесення вкладу до товариства останнє стає його власником (п. 1 ч. 1 ст. 115 ЦК; ст. 12 Закону «Про господарські товари­ства») і може розпоряджатися вкладом на власний розсуд. Внаслідок цього, по-перше, малоймовірно, що майно, внесене як вклад, може залишатися у товариства до стадії роз­рахунків з учасниками. По-друге, вартість майна, внесеного як вклад, може змінювати­ся в силу різних факторів (наприклад вна­слідок фізичного чи морального зношення при експлуатації основних засобів, що були вкладом учасника, тощо).

З урахуванням положень ч. 3 ст. 83 Зако­ну «Про господарські товариства» відмінно­сті у правовому статусі учасників КТ на ста­дії розподілу майна між ними полягають у такому:

вимоги вкладників задовольняються у першу чергу, і обсяг їх вимог обмежується розміром вартості їх вкладу;

вимоги повних учасників задовольня­ються у другу чергу (після задоволення ви­мог вкладників), а обсяг їх вимог не обме­жується розміром вартості їх вкладу, оскіль­ки серед повних учасників розподіляється все майно товариства, що залишається після задоволення вимог вкладників.

Відповідно до ч. 2 ст. 139 ЦК за недостат­ності коштів (краще — майна. — П. П.) това­риства для повного повернення вкладникам їхніх вкладів наявні кошти розподіляються між вкладниками пропорційно до їхніх час­ток у складеному капіталі товариства. По­дібне положення міститься у ч. 3 ст. 83 Зако­ну, яка встановлює правила розподілу відпо­відно до долі вкладників у майні товариства (курсив наш. — П. П.). Однак вона має недо­ліки — по-перше, в ній вживається русизм «доля» замість терміна «частка», по-друге, не узгоджена з ЦК конструкція «долі (част­ки) у майні товариства», адже частка визна­чається у складеному капіталі товариства.

На рівні закону безпосередньо не врегу­льовано питання стосовно умов розподілу майна КТ, що ліквідується, серед повних учасників. Його регулювання віднесено зако­нодавцем на локальний рівень. Відповідно до ч. 3 ст. 83 Закону «Про господарські това­риства» майно, що залишилося після задово­лення вимог вкладників, розподіляється між повними учасниками у порядку і на умовах, передбачених законом та засновницьким до­говором (меморандумом). Вбачається, що наведені положення потребують вдоскона­лення, оскільки прогалини у локальному ре­гулюванні зумовлюватимуть проблеми при правозастосуванні.

Вважаємо за доцільне встановити у законі правило, згідно з яким майно КТ, що лікві­дується, розподіляється між повними учас­никами пропорційно до їхніх часток у скла­деному капіталі товариства. Таким чином буде забезпечена уніфікованість регулюван­ня майнових питань шляхом встановлення єдиного масштабу визначення обсягу майно­вих прав повних учасників товариства. При цьому необхідно мати на увазі особливості врегулювання у законодавстві питань, пов’я­заних із визначенням розміру частки. Воно допускає, що учасники товариства (як учас­ники ПТ, так і повні учасники КТ) у заснов­ницькому договорі (меморандумі) «вільні визначати співвідношення часток виходячи з будь-яких підстав». Як зауважує І. Кучерен­ко, ЦК не ставить розмір вкладу у пряму за­лежність від розміру частки і, «напевно, в цьому є сенс, оскільки повне та командитне товариства потребують особистої участі учасників в їх діяльності, хоча б для ведення їх справ чи несення додаткових зобов’язань». Уявляється, що така аргументація до­пустима лише стосовно повних учасників КТ, тоді як розмір часток вкладників у скла­деному капіталі має визначатися (бути про­порційним) лише розміром їх вкладу до скла­деного капіталу товариства.

На нашу думку, потребує врегулювання питання щодо черговості задоволення вимог вкладників стосовно нарахованої (оголоше­ної), але не виплаченої частини прибутку то­вариства. У зв’язку з цим доречною уяв­ляється аналогія з відповідним правом влас­ника привілейованих акцій.

У п. 1 ч. 2 ст. 137 ЦК вперше на законо­давчому рівні закріплено, що вкладник командитного товариства має право одержува­ти частину прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі товари­ства в порядку, встановленому засновниць­ким договором (меморандумом). Оскільки законодавець не згадує про зазначені вимоги вкладника у нормах, що визначають порядок та черговість задоволення вимог учасників КТ (ч. 2 ст. 139 ЦК, ч. 3 ст. 83 Закону «Про господарські товариства»), то можна при­пустити, що такі вимоги відносяться до чет­вертої черги вимог кредиторів юридичної особи згідно з ч. 1 ст. 112 ЦК. Однак, на на­шу думку, кредитори КТ повинні мати пере­ваги перед вкладниками товариства неза­лежно від виду вимог останніх. Видається несправедливою ситуація, за якої вимоги кредиторів можуть бути не повністю задово­лені в силу віднесення до однієї черги з ними вимог вкладників щодо отримання ними на­рахованої, але невиплаченої частини при­бутку товариства. Хоча вкладники і не бе­руть участі в управлінні товариства (ст. 136 ЦК, ст. 81 Закону «Про господарські товари­ства»), але вони, як і повні учасники, повинні нести ризики можливої недостатності майна для задоволення їх вимог (у тому числі і що­до нарахованої, але невиплаченої частини прибутку товариства) після задоволення ви­мог кредиторів.

Наведені міркування та висновок щодо порядку задоволення вимог вкладників КТ підтверджують наш загальний висновок, що будь-які вимоги учасників, які випливають з їх участі у підприємстві (товаристві), в тому числі вимоги щодо виплати нарахованої (оголошеної), але невиплаченої частини при­бутку, повинні задовольнятися після завер­шення розрахунків з кредиторами підприєм­ства (товариства).

Враховуючи вищевикладене вважаємо за доцільне:

1) викласти ч. 2 ст. 139 ЦК у новій редакції: «У разі ліквідації командитного товари­ства майно, що залишилося після розрахун­ків з кредиторами, розподіляється між його учасниками в порядку та на умовах, передба­чених цим Кодексом, іншим законом та/або

засновницьким договором (меморандумом) у такій черговості:

у першу чергу задовольняються вимоги вкладників щодо оголошеної (нарахованої), але несплаченої частини прибутку товариства;

у другу чергу — вимоги вкладників щодо повернення їм частини майна товариства у розмірі вартості їх вкладу;

у третю чергу — розподіл майна між пов­ними учасниками пропорційно до їхніх час­ток у складеному капіталі товариства.

У разі недостатності майна товариства, що ліквідується, для повного задоволення вимог вкладників відповідної (першої або другої) черги, майно розподіляється між ни­ми пропорційно до їхніх часток у складено­му капіталі товариства»;

2) привести ч. 3 ст. 83 Закону «Про госпо­дарські товариства» у відповідність до про­понованої нової редакції ч. 2 ст. 139 ЦК.

Практика правозастосування виявила не врегульовані на рівні закону проблеми, по­в’язані з розподілом майна між учасниками. Серед них варто назвати проблеми, що вини­кають при: 1) відмові учасника від одержан­ня належної йому частини майна товариства або його нез’явленні без поважних причин для одержання майна у встановлений лікві­даційною комісією строк; 2) неможливості розподілу майна між учасниками в натурі; 3) оцінці вартості майна у разі розподілу май­на між учасниками в натурі. У зв’язку з цим становлять інтерес висловлені стосовно гос­подарських товариств пропозиції В. Кравчу­ка щодо врегулювання порушених питань на локальному рівні. Він визнає за доцільне вре­гулювати у статуті порядок розподілу майна, що залишилося після ліквідації, шляхом включення таких положень:

якщо при ліквідації учасник відмовив­ся одержати належну йому частину майна або не з’явився без поважних причин для одержання майна у встановлений ліквідацій­ною комісією строк, майно розподіляється між іншими учасниками пропорційно на­лежним їм часткам;

якщо майно або окремі речі розподіли­ти між учасниками пропорційно неможливо, воно передається учаснику, який має най­більшу частку, а він зобов’язаний сплатити іншим учасникам грошову компенсацію;

при розподілі майна у процесі ліквіда­ції враховується залишкова вартість майна за даними балансу, складеного на день прий­няття рішення про ліквідацію. У разі якщо балансова вартість не відповідає ринковій вартості майна, на вимогу будь-кого з учас­ників може бути проведена експертна оцінка цього майна.

На нашу думку, у випадку неможливості розподілу майна в натурі між учасниками або за відсутності згоди щодо умов такого розподілу, в тому числі пов’язаних з оцін­кою майна, може стати доцільним продаж майна (бажано на конкурентних засадах) лік­відаційною комісією з наступним розподілом між учасниками грошей, виручених від цього продажу.

Слід звернути увагу на те, що законода­вець не встановлює обов’язку учасників за­являти свої вимоги до підприємства (в тому числі господарського товариства). Закон не містить відповіді на питання, чи повинні вра­ховуватися при розподілі майна вимоги всіх учасників підприємства (наприклад вимоги внесених у реєстр акціонерів), чи лише ті, які були заявлені ліквідаційній комісії. За від­сутності нормативних положень з цього пи­тання, очевидно, мають враховуватися вимо­ги всіх учасників. Однак при цьому, як зазна­чалося вище, можуть виникати складнощі, пов’язані з передачею майна тим учасникам, які не прагнуть його отримати. Відповідний механізм у вигляді обов’язків ліквідаційної комісії у законодавстві не визначається.

Як варіант врегулювання на локальному рівні ситуації, за якої учасник не з’являється для одержання належної йому частини, про­понуємо правило, яке передбачатиме вико­нання зобов’язання шляхом внесення боргу в депозит нотаріусу або фінансовій установі. При розподілі майна в натурі, у разі нез’яв­лення учасника, належне йому майно має бу­ти продано ліквідаційною комісією, а отри­мані гроші депоновані за наведеним вище правилом.

Реалізація викладених у статті теоретич­них положень і практичних пропозицій спри­ятиме вдосконаленню законодавства Украї­ни та подальшим науковим дослідженням правового регулювання відносин щодо лікві­дації підприємств.

 

< Попередня   Наступна >