237

---

ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПУ ДИСПОЗИТИВНОСТІ В ПРОЦЕСІ РОЗГЛЯДУ ГОСПОДАРСЬКИМ СУДОМ СПРАВ ПРО БАНКРУТСТВО

Диспозитивність як принцип права надає громадянам та юридичним особам можли­вість на власний розсуд розпоряджатися сво­їми матеріальними чи процесуальними пра­вами.

Г. Тимченко вважає, що диспозитивність необхідно розглядати не тільки як принцип права, а і як якість, властивість, що внутріш­ньо притаманна цивільному процесу, його характерну рису [1, с. 214].

Господарський процес має тенденцію зближення його процесуальної форми з ци­вільним процесом, а тому склади принципів господарського та цивільного процесів в основному співпадають.

У принципах господарського процесуаль­ного права концентруються погляди законо­давця на характер та зміст сучасного судо­чинства по розгляду та вирішенню господар­ськими судами спорів, віднесених до їх ве­дення.

Принцип диспозитивності визначає рух процесу у справі, перехід його з однієї стадії в іншу. Норми права, які розкривають дію цього принципу, спрямовані на регулюван­ня порядку порушення справи, її розгляду, оскарження судових актів, а також виконан­ня рішення господарського суду залежно від волі сторін. Здійснення диспозитивних дій сторін відбувається через вибір певного ва­ріанта поведінки, тобто сторони вирішують: здійснювати чи не здійснювати процесуаль­не право, розпоряджатися ним чи ні.

Розгляд справ про банкрутство в Україні здійснюється господарськими судами у по­рядку провадження, передбаченому ГПК України з урахуванням особливостей, вста­новлених Законом України «Про відновлен­ня платоспроможності боржника або визнан­ня його банкрутом» (далі — Закон). У зв’яз­ку з цим принцип диспозитивності як один із принципів господарського процесуального права отримує відобр

аження у провадженні у справах про банкрутство.

Мета даної статті — з’ясування особли­востей реалізації принципу диспозитивності при розгляді господарським судом справ про банкрутство.

Більшість дослідників процесуального пра­ва вважають, що зміст принципу диспозитивності складають такі основні елементи:

порушення цивільної (господарської) справи в суді;

визначення характеру і обсягу позов­них вимог і заперечень, можливості їх зміни;

розпорядження матеріальними права­ми і процесуальними засобами їх захисту (відмова від позову, визнання позову, укла­дення мирової угоди);

порушення апеляційного та касаційно­го провадження, постановка питання про пе­регляд рішення за нововиявленими обстави­нами;

вимога примусового виконання судо­вого акта у цивільній (господарській) справі [2, с. 53].

Розглянемо особливості реалізації у про­вадженні у справах про банкрутство окремих процесуальних прав, що складають зміст принципу диспозитивності.

Про диспозитивність свідчить, у першу чергу, право кредиторів ініціювати пору­шення провадження у справі про банкрут­ство. Ініціаторами провадження у справі, крім кредиторів, які мають грошові вимоги до боржника, можуть бути органи державної податкової служби та інші державні органи, що здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов’язкових платежів).

Незважаючи на певні зовнішні відмінно­сті заява кредитора у процедурах банкрутства є схожою з поданням позову, оскільки обидва процесуальних інститути являють собою засіб захисту суб’єктивного права кредитора. Ця обставина була ще відмічена відомим російським дослідником Г. Ф. Шершеневичем, який підкреслював, що заява з конкурсними вимогами має значну схожість з поданням позову [3, с. 385].

Необхідно зазначити, що, порівняно з по­зовним провадженням, сторони у справі про банкрутство не наділені окремими процесу­альними правами. Так, вони не можуть пере­дати вирішення справи на розгляд третей­ського суду. Не передбачена Законом аль­тернативна підсудність для розгляду справ про банкрутство. Кредитор у заяві про пору­шення справи не може об’єднати свої майно­ві вимоги до боржника з немайновими вимо­гами.

Існують особливості при повторному іні­ціюванні кредитором питання про порушен­ня провадження у справі про банкрутство стосовно того ж самого боржника. Так, у по­зовному провадженні при вирішенні питан­ня про допустимість повторної подачі позов­ної заяви суд враховує зміст предмета і підстав позову. У справах про банкрутство повторна заява ініціюючого кредитора має ґрунтуватися на інших грошових зобов’язан­нях, якщо існує ухвала суду про затверджен­ня мирової угоди або припинення прова­дження у справі з інших підстав.

Закон передбачає право кредитора, вимо­ги якого забезпечені заставою, заявити вимо­ги до боржника в частині, не забезпеченій за­ставою. Такий кредитор також має право за­явити вимоги на суму різниці між розміром вимоги та виручкою, яка може бути отрима­на при продажі предмета застави, якщо вартість предмета застави недостатня для повного задоволення його вимоги.

Відповідно до ст. 7 Закону заява про по­рушення справи про банкрутство, крім кре­диторів, може бути подана і самим боржни­ком.

Боржник має право подати у господар­ський суд заяву про своє банкрутство, якщо він передбачає, що грошові зобов’язання пе­ред кредиторами не зможуть бути виконані в установлені строки. В інших випадках борж­ник має не право, а обов’язок подати заяву про своє банкрутство. Обов’язок з подачі за­яви виникає у боржника, зокрема, у випадку, якщо задоволення вимог одного чи кількох кредиторів призведе до неможливості вико­нання боржником грошових зобов’язань пе­ред іншими кредиторами. Такий обов’язок виникає у боржника, також, якщо уповнова­жений орган боржника прийняв рішення про звернення у господарський суд із заявою про порушення справи про банкрутство. Крім цього, боржник зобов’язаний звернутися в суд із заявою, якщо при ліквідації боржника не у зв’язку з процедурою банкрутства вста­новлена неможливість задоволення вимог кредиторів у повному обсязі.

Обов’язок боржника — подати заяву про своє банкрутство, спрямований в першу чер­гу на захист вимог кредиторів, і тому борж­ник не має права відмовитися від такої заяви. Якщо боржник звернеться до господарсько­го суду із заявою про відкликання своєї зая­ви про порушення справи про банкрутство, суд не має приймати відмову боржника, оскільки це суперечитиме закону і потягне порушення прав інших осіб, насамперед — кредиторів.

Інша правова ситуація виникає, коли боржник реалізує своє право на подачу заяви про визнання себе банкрутом. Очевидно, і в такому випадку господарський суд, забезпе­чуючи публічний інтерес, не повинен прий­мати відмову від заяви про порушення спра­ви про банкрутство, якщо така заява наді­йшла після винесення ухвали суду про пору­шення провадження у справі. Правові на­слідки застосування процедур банкрутства є істотними, а тому не можна відновити попе­редній стан без спричинення шкоди кредито­рам та іншим учасникам провадження у справі [4, с. 144].

Боржник у справі про банкрутство не на­ділений правом пред’явити кредитору зу­стрічні вимоги. Проте Верховний Суд Украї­ни у своїй постанові від 29 березня 2005 р. у справі ? 5/143б/53б зазначив, що Закон не містить прямої заборони щодо погашення вимог кредиторів шляхом проведення зара­хування зустрічних вимог [5, с. 36]. Незва­жаючи на наявність такої правової позиції питання про можливість зарахування зу­стрічних вимог боржника в процесі розгляду справи про банкрутство на даний час є дис­кусійним.

Вітчизняна правова система не передба­чає наділення господарського суду правом на порушення провадження у справі про банк­рутство за власною ініціативою. Даний факт свідчить про перевагу диспозитивних начал у законодавстві про банкрутство.

У позовному провадженні позивачі широ­ко використовують положення ст. 22 ГПК України, згідно з якою позивач має право при розгляді справи судом першої інстанції до прийняття рішення змінити підстави або предмет позову, збільшити чи зменшити роз­мір позовних вимог, відмовитись від позову. Відповідне процесуальне право нерідко на­магаються використати кредитори при роз­гляді судом їх вимог у процедурах банкрут­ства. Ініціюючий кредитор не може бути об­межений у здійсненні його процесуальних прав, зокрема щодо збільшення розміру заяв­лених вимог. Так, у ст. 11 Закону передбаче­но, що кредитор, за заявою якого порушено провадження у справі про банкрутство, має право заявити додаткові майнові вимоги до боржника у межах строку, встановленого у ст. 14 Закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 14 Закону конкурсні кредитори зобов’язані подати до господар­ського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтвер­джують. Подані протягом тридцяти днів зая­ви конкурсних кредиторів фактично розгля­даються господарським судом після закін­чення зазначеного строку. У зв’язку з цим, якщо кредитор у засіданні господарського суду заявить про збільшення розміру своїх вимог, ці вимоги будуть заявлені вже по за­кінченні встановленого Законом строку. Очевидно, для забезпечення рівності прав кредиторів і подальшого справедливого роз­поділу ліквідаційної маси кредитори, які зая­вили про збільшення розміру своїх вимог після закінчення строку на їх подання, не по­винні мати переваг перед кредиторами, які подали свої заяви у встановлений Законом строк.

Відповідно до вимог Закону ініціюючий кредитор має право надати кошти для прове­дення аудиту за відсутності у боржника кош­тів для проведення аудиту після порушення справи про банкрутство або не погодитись на це.

Однією з особливостей провадження у справі про банкрутство є те, що воно пору­шується за ініціативою окремого кредитора, а продовжується — незалежно від його волі. Ініціюючий кредитор не має перед іншими кредиторами переваг ні матеріального, ні процесуального характеру. Кредитори мо­жуть реалізовувати свої права у справі про банкрутство одноосібно. Однак найбільш важливі питання вирішуються колегіальни­ми органами кредиторів — зборами та ко­мітетом кредиторів. Це істотно обмежує сво­боду дій окремих кредиторів. Вибір проце­дур банкрутства господарським судом не залежить від думки ініціюючого кредитора, а в окремих випадках — від волі більшості кредиторів. На відміну від позовного прова­дження, у справі про банкрутство суд не з’я­совує у ініціюючого кредитора його ставлен­ня до заявлених вимог (підтримує він свої вимоги чи ні). У цьому немає необхідності, оскільки рішення у справі про банкрутство приймається за іншим принципом, який не пов’язує прийняття рішення з позицією ініціюючого кредитора.

Кредитор у справі про банкрутство не по­збавлений права зменшити розмір своїх ви­мог до боржника у процесі розгляду госпо­дарським судом заяви про визнання його вимог. Таке зменшення вимог, очевидно, є можливим і після включення визнаних ви­мог кредитора до реєстру, зокрема, якщо частина суми заборгованості списана орга­нами державної податкової служби відпо­відно до вимог чинного законодавства.

Законом передбачена можливість відкли­кання ініціюючим кредитором заяви про по­рушення справи про банкрутство до опублі­кування в офіційному друкованому органі відповідного оголошення. Заява ініціюючого кредитора може бути відкликана також, якщо протягом встановленого ст. 14 Закону строку до суду не надійшло заяв інших кре­диторів з вимогами до боржника.

Існує принципова різниця між відмовою від вимог у позовному провадженні і у спра­ві про банкрутство. Відмовляючись від позо­ву, позивач відмовляється від матеріально-правових вимог до відповідача, обґрунтованість і правомірність яких мав перевірити суд у процесі розгляду справи. У справі про банкрутство кредитор відмовляється від ви­моги, встановленої судом та включеної до реєстру вимог кредиторів.

На практиці відмова кредитора від заяв­лених вимог, як правило, зумовлена наявніс­тю домовленостей боржника та кредитора щодо надання відстрочки (розстрочки) пла­тежів, новації зобов’язань чи заліку зустріч­них вимог. Проте, за змістом Закону, після виявлення кредиторів боржника судом такі домовленості між боржником та окремим кредитором є недопустимими, оскільки за­чіпають права та інтереси інших учасників провадження у справі про банкрутство.

Дії державного органу, який здійснює контроль за правильністю та своєчасністю справляння обов’язкових платежів, мають відповідати публічним інтересам. Вимагаю­чи визнання боржника банкрутом у зв’язку з невиконанням ним обов’язків зі сплати по­датків і зборів, орган стягнення виконує пуб­лічну функцію. Відмова державного органу від вимог чи від заяви про порушення прова­дження у справі про банкрутство не відпо­відає державним та суспільним інтересам.

Закон наділяє кредиторів правом вибору процедури банкрутства боржника, який здій­снюється першими зборами кредиторів. За­значене рішення відповідно до ст. 16 Закону приймається більшістю голосів кредиторів. При цьому кожен з кредиторів має на зборах кредиторів кількість голосів, пропорційну сумі його вимог та кратну тисячі гривень.

Диспозитивні права кредиторів по вибору процедур банкрутства не обмежуються лише першими зборами кредиторів. У подальшо­му, в період розгляду справи господарським судом, кредитори, в особі комітету кредито­рів, мають право клопотати перед господар­ським судом про припинення однієї судової процедури і перехід до іншої, про зміну ар­бітражного керуючого, підготовку та укла­дення мирової угоди. Комітет кредиторів має право також прийняти рішення про на­дання згоди на укладення арбітражним керу­ючим значних угод боржника чи угод борж­ника, щодо яких є заінтересованість.

Від імені боржника рішення про укладен­ня мирової угоди у процедурах санації і ліквідації приймається арбітражним керуючим, який і підписує таку угоду. На думку В. Джуня, у процедурах санації і ліквідації повнова­ження боржника узурпуються арбітражним керуючим і це не може вважатися виявом во­лі самого боржника в особі власника його майна або суб’єктів корпоративних прав у статутному капіталі.

Господарський суд приймає рішення про застосування процедури санації боржника на підставі рішення комітету кредиторів про погодження кандидатури керуючого сана­цією, вибір інвестора (інвесторів), схвалення плану санації боржника. Таким чином, Закон не передбачає надання боржником згоди на застосування процедури санації. В. Джунь вважає, що ігнорування волі боржника у процесуальних механізмах ведення реорга­нізаційних процедур є суттєвою помилкою законодавця [6, с. 105].

Традиційно вважається, що одним із про­явів диспозитивності у процесі є право за­цікавлених осіб на оскарження винесених у справі судових актів до інших судових ін­станцій. Відповідними процесуальними пра­вами наділяються і сторони в провадженні у справі про банкрутство.

ГПК України передбачає оскарження в апеляційному та касаційному порядку лише тих процесуальних актів у процедурі банк­рутства, оскарження яких прямо передбаче­но у першому та в Законі. Очевидно, такий підхід зумовлений необхідністю забезпечен­ня динаміки розгляду справи про банкрут­ство та додержання строків, визначених За­коном для здійснення окремих судових про­цедур. Проте, в контексті забезпечення ре­алізації диспозитивних прав сторін, необхід­но прямо передбачити можливість оскар­ження деяких інших судових актів у прова­дженні у справах про банкрутство, ніж ви­значених Законом. Відсутність можливості переглянути помилковий судовий акт обме­жує право особи на судовий захист. Обов’яз­ково має бути передбачено право кредитора на оскарження судового акта, винесеного за результатами розгляду господарським судом заяви кредитора з вимогами до боржника. Зазначений судовий акт фактично є рішен­ням господарського суду про визнання чи відхилення вимог кредитора.

Незрозумілою є позиція законодавця, який не передбачив можливості оскарження сторо­нами у справі і, зокрема боржником, постано­ви про визнання банкрутом. Попри прогали­ни у законодавстві, з метою реалізації учасни­ками провадження у справі своїх прав, судова практика дійшла висновку про можливість оскарження зазначених та ряду інших судо­вих актів у справі про банкрутство.

Б. Поляков також звернув увагу на те, що в рамках процедури банкрутства суддя може винести судові акти, ухвалення яких взагалі не передбачено законом, але які можуть сут­тєво зачіпати права учасників провадження та інших осіб. У зв’язку з цим він вважає, що мо­же бути оскаржений будь-який судовий акт, навіть якщо його оскарження прямо не перед­бачено законом, якщо згідно з таким актом виникають, змінюються або припиняються майнові права будь-якої особи [7, с. 23].

Судова практика свідчить, що сторони до­сить часто зловживають своїми процесуальни­ми правами. Деструктивні дії особи, яка бере участь у розгляді справи господарським судом, з метою впливу на правовий конфлікт, із вико­ристанням своїх процесуальних прав, у науко­вих дослідженнях отримали назву процесуаль­ної диверсії [8, с. 104]. У справах про банкрут­ство такі деструктивні дії можуть здійснювати як боржник, так і кредитори. Найпоширені­шою такою дією є оскарження ухвал, що не можуть бути оскаржені відповідно до процесу­ального закону в апеляційній або касаційній ін­станції. Так, з метою гальмування руху справи про банкрутство боржником оскаржується ухвала про порушення провадження у справі, про відкладення розгляду справи та призначен­ня наступного засідання суду. Такими ж де­структивними можуть бути дії кредиторів, які, маючи відповідний інтерес, оскаржують вине­сені у справі судові акти.

Провадження у справах про банкрутство має здійснюватись у межах встановлених за­коном процесуальних строків, а тому важли­вим є дотримання динаміки руху цього про­цесу. Постійне оскарження судових актів у справі може істотно вплинути на дотримання прав та законних інтересів учасників судово­го процесу.

В інформаційному листі Верховного Суду України від 10 вересня 2008 р. № 3.2.-2008 за підписом голови Судової палати у господар­ських справах, звертається увага на поши­рення практики подання сторонами у справі апеляційних та касаційних скарг на ухвали господарського суду, які не може бути оскаржено. Такі дії сторін у справі, як пра­вило, спрямовані на затягування судового процесу і є порушенням приписів ст. 22 ГПК України. З метою запобігання відповідним порушенням вказаним інформаційним лис­том пропонується місцевому господарсько­му суду відмовляти у прийнятті апеляційної скарги на ухвалу, яку не може бути оскарже­но, з посиланням на частини першу та чет­верту ст. 106 ГПК України. У разі подання касаційної скарги на ухвалу місцевого або апеляційного господарського суду, яку не може бути оскаржено, пропонується місце­вому або апеляційному господарському су­ду, до якого надіслано скаргу, відмовляти у її прийнятті з посиланням на частини першу та четверту статей 111, 113 ГПК України. Зазначені процесуальні дії, відповідно до ін­формаційного листа, мають оформлятися ухвалою суду. Суддям та учасникам судово­го процесу зрозуміле прагнення Судової па­лати у господарських справах Верховного Суду України сприяти динамічному руху судового процесу та запобігти його затягу­ванню з боку сторін, які недобросовісно ко­ристуються належними їм процесуальними правами.

Однак процесуальні дії господарського суду, пов’язані з прийняттям до проваджен­ня апеляційних та касаційних скарг, мають ґрунтуватися виключно на нормах процесу­ального закону. ГПК України передбачає по­дання апеляційної та касаційної скарг, адре­сованих відповідному апеляційному чи каса­ційному суду через господарський суд, який прийняв оскаржуваний судовий акт. Право вирішувати питання про наявність підстав для прийняття до розгляду апеляційної скар­ги надано виключно апеляційному суду, а касаційної скарги — відповідному касацій­ному суду. За таких обставин місцевий гос­подарський суд не має правових підстав для винесення ухвали про відмову у прийнятті апеляційної або касаційної скарги, як не має таких підстав для відмови у прийнятті каса­ційної скарги апеляційний суд.

Цілком очевидно, що тільки робота зако­нодавця по вдосконаленню господарського процесуального законодавства може усуну­ти ті недоліки, які на даний час дають мож­ливість сторонам недобросовісно користува­тися належними їм процесуальними права­ми. Особливо актуальною є необхідність вдосконалення відповідних процесуальних норм, що регулюють оскарження судових актів у справах про банкрутство, з урахуван­ням встановлених Законом строків для здійс­нення окремих судових процедур.

У результаті проведеного дослідження доходимо таких висновків:

оскільки розгляд справ про банкрут­ство здійснюється у порядку провадження, передбаченому ГПК України, з урахуванням особливостей, встановлених спеціальним За­коном, то принцип диспозитивності отримує відображення і в провадженні у справах про банкрутство;

особливістю дії принципу диспозитивності у провадженні у справах про банкрут­ство є наявність певних обмежень процесу­альних прав сторін, порівняно з позовним провадженням, зумовлених, насамперед, кон­курсним характером провадження у справі про банкрутство. Крім цього, при розгляді справи про банкрутство зачіпаються не лише приватноправові, а й публічно-правові інте­реси;

на зміст диспозитивних прав кредито­рів впливає наявність повноважень у колек­тивних органів кредиторів (зборів та коміте­ту кредиторів), а також наявність процесу­альної фігури арбітражного керуючого;

надання сторонам та іншим учасникам провадження у справі про банкрутство права на оскарження більшості судових актів не має створювати істотних перешкод для здійснення розгляду справи про банкрутство та застосування судових процедур у межах строків, визначених Законом. У зв’язку з цим актуальним залишається необхідність вне­сення змін до процесуального законодавства щодо визначення кола судових актів, які під­лягають оскарженню у справі про банкрут­ство, та скорочення строків розгляду апеля­ційних і касаційних скарг у таких справах.

Використана література

Тимченко Г. П. Поняття диспозитивності у цивільному процесуальному праві / Г. П. Тимченко // Вісник господарського судочинства. — 2003. — № 3.

Васильев С. В. Хозяйственное судопроизводство Украиныц : учеб. пособ. / С. В. Васильев. — 2-е изд., перераб. и доп.— Х. : Yспада, 2004. — 408 с.

Шершеневич Г. Ф. Конкурснuй процесс / Г. Ф. Шершеневич. — М. : Статут, 2000. — 477 с. (Классика российской цивилистики).

Химичев В. А. Осуществление и защита гражданских прав при несостоятельности (банкротстве) / В. А. Химичев. — М. : Волтерс Клувер, 2006. — 240 с.

Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» з постатейними матеріалами судової практики Верховного суду України та Вищого господарського суду України. — К. : Юрінком Інтер, 2007. — 304 с.

Джунь В. В. Інститут неспроможності: світовий досвід розвитку і особливості становлення в Україні : монографія / В. В. Джунь. — 2-ге вид. — К. : Юридическая практика, 2006. — 384 с.

Поляков Б. М. Оскарження судових актів у процедурі банкрутства / Б. М. Поляков // Вісник гос­подарського судочинства. — 2004. — № 1. — С. 23—27.

Смітюх А. Щодо змісту поняття «Процесуальна диверсія» / А. Смітюх // Підприємництво, госпо­дарство і право. — 2006. — ? 2. — С. 103—105.

 

< Попередня   Наступна >