Головна Наукові статті Адміністративне право ОРГАНІЗАЦІЯ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ У СЛУЖБІ ПРАВОПОРЯДКУ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

ОРГАНІЗАЦІЯ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ У СЛУЖБІ ПРАВОПОРЯДКУ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

Наукові статті - Адміністративне право
242

Б.М. Ринажевський

ОРГАНІЗАЦІЯ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ У СЛУЖБІ ПРАВОПОРЯДКУ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

Розглядаються питання організації військової служби правопо­рядку у Збройних силах України, її основні завдання та організаційно-штабна структура.

Ключові слова: організація, військова служба, Служба правопо­рядку, Збройні сили України, військовий обов’язок, військовослужбовець.

Постановка проблеми. Військова служба у Службі правопо­рядку здійснюється у відповідності із Законом України «Про військовий обов’язок і військову службу» [1]. Порядок і строки про­ходження військової служби військовослужбовцями Служби правопо­рядку, присвоєння їм військових звань та звільнення їх з військової служби визначаються відповідно до Закону України «Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України» [2].

Служба правопорядку це державний озброєний орган виконав­чої влади в системі Збройних Сил України, що захищає життя, здо­ров’я, права і свободи військовослужбовців та інших громадян, задіяних у військовій сфері, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань у військових части­нах та на військових об’єктах.

Важливість таких завдань зумовлює актуальність наукових дослід­жень як правового статусу Служби правопорядку, так й організації військової служби у зазначеній структурі Збройних сил України.

Стан дослідження. Проблеми організації військової служби у Службі правопорядку Збройних Сил України певною мірою були предме­том досліджень ПП Богуцького, О.І. Гриненка, І.Ф. Коржа, А.Ф. Моти, В.О. Паламарчука, О. Саржевського та інших науковців. Проте ряд акту­альних і практично значущих проблем у цій сфері потребують подальшої розробки, тому метою цієї статті

є аналіз сучасного стану організації військової служби у Службі правопорядку Збройних Сил України, її ос­новних завдань та організаційно-штабної структури.

Виклад основного матеріалу. Військова служба у Службі пра­вопорядку має базуватися на принципах законності, поваги до особи, її прав і свобод, соціальної справедливості, централізованого керівництва та єдиноначальності, взаємодії з громадськістю.

Організація військової служби у Службі правопорядку обумовлю­ється правовим регулюванням військової служби, під яким розуміється здійснюваний державою за допомогою всіх юридичних засобів владний вплив на суспільні відносини, що виникають під час проходження військовослужбовцями служби у Військовій службі правопорядку Зброй­них Сил України з метою їх впорядкування, закріплення, охорони і роз­витку, а також вплив на поведінку та свідомість військовослужбовців шляхом проголошення їх прав та обов’язків встановлення певних дозволів та заборони, затвердження певних правових актів.

У науковій юридичній літературі загальне поняття «військова служба» відсутнє. В якості визначальної ознаки військової служби виділяється така її ознака як те, що вона є державною. «Військова служба - особливий вид державної служби, почесний обов’язок кож­ного громадянина України, пов’язаний з виконанням загального військового обов’язку і служби на конкурсно-контрактній основі у Збройних Силах України та інших військах, утворених відповідно до чинного законодавства. Регулюється Конституцією України та Зако­ном України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» [3, с 459]. «Військова служба - вид державної служби, яка полягає у виконанні громадянами встановленого законом військового обов’язку (повинності) у складі Збройних Сил» [4, с 196]. «Військова служба у Збройних Силах України та інших військових формуваннях є держав­ною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України, пов’язаній із захистом Вітчизни» [5]. Однак, як зазначає І.Ф. Корж наведені вище термінологічні визначення не можна назвати цілком вдалими, оскільки вони ґрунтуються на різних за значенням загальних ознаках – в одному випадку це «військовий обов’язок (повинність)», у другому – «це «почесний обов’язок кожного громадя­нина», у третьому – це «професійна діяльність». Тим самим зміщуються різні сторони цього виду діяльності громадян» [6, с. 9].

Військова служба у Службі правопорядку бере свій початок з моменту прийняття Верховною Радою України Закону України «Про військову службу правопорядку у Збройних силах України», який став правовою основою для початку формування Служби правопорядку, яка на сьогоднішній день є дієвим правоохоронним органом, здатним злагоджено діяти у тісній взаємодії з органами військового управління, командирами (начальниками) усіх рівнів.

Військова служба, в тому числі і у Службі правопорядку Збройних Сил України, являє собою систему правових норм, що регламентують права, обов’язки, обмеження, заборони та відповідальність військовослужбовців, проходження ними військової служби, порядок ви­никнення та припинення військово-службових правовідносин [7, с. 206].

Система правових норм, що здійснює правове регулювання про­ходження військової служби у Службі правопорядку включає норми адміністративного права, конституційного, міжнародного, цивільного, фі­нансового права, права соціального забезпечення та інших галузей права.

На виконання вимог Закону України «Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України» міністром оборони України було видано наказ «Про заходи щодо створення Військової служби правопорядку у Збройних Силах України» [8], яким було затверджено організаційну структуру Служби правопорядку, місця дислокації та зони діяльності її органів управління та підрозділів.

З урахуванням вимог Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р., затвердженої Указом Президента України [9], формування та розвиток Служби пра­вопорядку здійснювались у три етапи (перший – червень–грудень 2002 р., другий – до кінця 2003 р., третій – до кінця 2005 р.). На пер­шому етапі здійснювалось формування Головного управління Служби правопорядку, Центрального управління по місту Києву та Київській області, Південного та Західного територіальних управлінь з окремими батальйонами, Північного та Кримського територіальних управлінь з окремими ротами, зонального відділу з окремою ротою (м. Вінниця), а також Навчального центру Служби правопорядку.

Гранична чисельність військовослужбовців і працівників Служ­би відповідно до Закону України «Про Військову службу у Збройних Силах України» не повинна перевищувати 1,5% загальної чисельності Збройних Сил України. Наявність певних обмежень, передбачених на законодавчому рівні, визначення організаційної структури органів управ­ління та підрозділів Служби правопорядку, їх оптимальної чисельності, яка дозволяла б повною мірою забезпечувати виконання покладених на Службу правопорядку завдань в цілому, стало одним із складних і відповідальних заходів щодо формування правоохоронного органу.

Нині Служба правопорядку складається з:

органів управління, до яких належать:

Головне управління Служби правопорядку (м. Київ);

Центральне управління Служби правопорядку по місту Києву та Київській області (м. Київ);

4 територіальних управління Служби правопорядку (м.м. Львів, Одеса, Чернігів, Сімферополь);

9 зональних відділів Служби правопорядку розташованих у містах Севастополі, Дніропетровську, Миколаєві, Biнниці, Хмель­ницькому, Рівному, Xapкові, Полтаві, Житомирі;

16 зональних відділень Служби правопорядку розташованих у містах Кривому Pозі, Луганську, Запоріжжі, Kipoвограді, Донецьку, Болграді, Євпаторії, Феодосії, Івано-Франківську, Луцьку, Чернівцях, Тернополі, Ужгороді, Черкасах, Білій Церкві та Сумах;

підрозділів Служби правопорядку:

окремі батальйони окремі роти i окремі взводи ВСП, підпорядковані відповідним територіальним управлінням, зональним відділам i відділенням ВСП;

Навчальний центр Служби правопорядку (м. Львів);

Дисциплінарний батальйон (м. Київ). Органи управління з підрозділам ВСП мають:

Центральне управління Служби правопорядку по місту Киеву i Київській області (з окремим батальоном) - у межах м. Киева та Київської області (за винятком Білоцерківського гарнізону);

Південне територіальне управління Служби правопорядку (з окремим батальйоном) - у межах Південного оперативного команду­вання за винятком Автономної республіки Крим;

Західне територіальне управління Служби правопорядку (з ок­ремим батальйоном) - у межах Західного оперативного командування;

Північне територіальне управління Служби правопорядку (з окремою ротою) - у межах Північного оперативного командування;

Кримське територіальне управління Служби правопорядку (з окремою ротою) - у межах Автономної республіки Крим;

дев’ять зональних відділв та шістнадцять зональних відділень Служби правопорядку (з окремими ротами i взводами) – в межах відповідних областей (гарнізонів).

Оптимізація структури органів управління та підрозділів Служ­би правопорядку викликана як загальним реформуванням Збройних Сил України, так і необхідністю включення до штатів нових підрозділів (режимної служби, службових розслідувань), відділу обо­ронного планування та удосконалення існуючих (дізнання, протидії, диверсіям і терористичним актам і т. ін.), що потребуює постійних зу­силь організаційного штатного характеру.

Серед підрозділів Служби правопорядку, формування яких відповідно до наказу Міністру оборони України № 196 «Про заходи щодо створення Військової служби правопорядку у Збройних Силах України» повинно було завершитись на другому етапі формування та розвитку Служби правопорядку, особливе місце належить підрозділам дізнання, які на відміну від інших підрозділів Служби правопорядку, раніше у Зброй­них Силах України структурно не існували. Специфічність завдань підрозділів дізнання вимоги щодо укомплектованості їх військово­службовцями з юридичною освітою, відсутність на етапах формування та функціонування Служби правопорядку належної нормативно-правової бази створює низку суттєвих труднощів у виконанні Службою правопо­рядку завдань, відведених саме для цих підрозділів.

На погляд О. Саржевського, виявлення причин, передумов та обставин злочинів та інших правопорушень, вчинених у військових частинах і на військових об’єктах, провадження у встановленому по­рядку дізнання у справах про злочини, вчинені військовослужбовцями Збройних Сил України та військовозобов’язаними під час проходжен­ня ними зборів, працівниками Збройних Сил України під час виконан­ня ними службових обов’язків або в розташуванні військової частини, є найскладнішими завданнями серед основних завдань, визначених ст. 3 Закону України «Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України». Ці завдання у Службі правопорядку покладено на підрозділи дізнання. Ефективне та у повному обсязі виконання таких завдань є можливим лише за умови наявності у кожної посадової осо­би підрозділу дізнання відповідного професійного рівня та морально-ділових якостей, а також спроможності керівників цих підрозділів створити у колективах атмосферу бездоганного виконання вимог зако­ну під час правоохоронної діяльності, суворого дотримання законних прав та інтересів осіб [10, с. 12].

З метою удосконалення правового забезпечення діяльності Служби правопорядку Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» [11], яким внесено зміни до ст. 101 Кримінально-процесуального кодексу України. Відповідно до цих змін до переліку органів дізнання віднесено й посадо­вих осіб Служби правопорядку - начальників органів управління та їх заступників з питань провадження дізнання.

Указаним Законом було також внесено зміни до Виправно-трудового кодексу України. який тоді діяв, до Кодексу України про адміністративні правопорушення та до законів України «Про прокура­туру», «Про міліцію», «Про державний захист працівників суду і право охоронних органів», «Про боротьбу з корупцією», «Про попереднє ув’язнення», «Про дорожній рух» та «Про правовий режим надзвичай­ного стану».

Але, попри прийняті зміни до чинного законодавства, практика діяльності Служби правопорядку свідчить про необхідність перегляду багатьох законодавчих норм, у тому числі й норм Закон України «Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України». Виник­нення такої необхідності пов’язане як із реформуванням Збройних Сил України, так і у зв’язку зі змінами, що відбулися у законодавстві України з моменту прийняття Закону України «Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України».

Служба правопорядку є достатньо дієвим правоохоронним ор­ганом, спроможним виконувати визначені законодавством завдання та функції. Кожен правоохоронець цієї Служби має робити свій внесок у загальнодержавну правоохоронну справу. Важливість цієї справи та її специфічність потребують високого рівня правосвідомості, адже за кожним рішенням посадової особи Служби правопорядку стоїть не тільки авторитет самої правоохоронної структури, а й честь та гідність людини, а у деяких випадках - навіть і її доля.

Організація Служби правопорядку передбачена ст. 5 Закону України «Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України», яка гласить, що чисельний склад органів управління, підрозділів Служби правопорядку, їх дислокація визначаються Міністром оборони України, виходячи з умов дислокації військ (сил).

Фінансування Служби правопорядку здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, які виділяються на утримання Збройних Сил України і передбачаються у кошторисі Міністерства оборони України окремим рядком.

Служба правопорядку створювалась на базі відповідних струк­турних підрозділів і служб Міністерства оборони України, функції яких цим Законом було покладено на Службу правопорядку.

Рішення про створення відповідних підрозділів Служби право­порядку ухвалює Міністр оборони України.

Загальне керівництво Службою правопорядку здійснює Міністр оборони України через начальника Генерального штабу Збройних Сил України.

Безпосереднє керівництво Службою правопорядку здійснює Го­ловне управління Служби правопорядку Збройних Сил України.

Зони діяльності органів управління та підрозділів Служби пра­вопорядку визначає Міністр оборони України.

Начальник Головного управління Служби правопорядку Зброй­них Сил України та його заступники, начальники Центрального та територіальних управлінь Служби правопорядку та їх заступники при­значаються на посади Міністром оборони України за поданням на­чальника Генерального штабу Збройних Сил України.

Начальники управлінь Головного управління Служби право­порядку Збройних Сил України та начальники відділів Центрального та територіальних управлінь, начальники зональних відділів (відділень) Служби правопорядку, їх заступники, командир дисци­плінарного батальйону, керівники підрозділів дізнання, охорони військових об’єктів, патрульно-постової служби, безпеки дорожнього руху, спеціального призначення, начальник Навчального центру Служби правопорядку призначаються на посади начальником Гене­рального штабу Збройних Сил України за поданням начальника Го­ловного управління Служби правопорядку.

Закон України «Про Військову службу правопорядку у Зброй­них Силах України» дозволяє в окремих випадках до виконання зав­дань Служби правопорядку щодо охорони військових об’єктів, за­безпечення військової дисципліни серед військовослужбовців на ву­лицях та в громадських місцях, запобігання правопорушенням, які вчиняються військовослужбовцями, та їх припинення тимчасово за­лучати військовослужбовців інших військових частин Збройних Сил України. Під час виконання зазначених завдань на них поширюються права, гарантії соціального і правового захисту, передбачені для військовослужбовців Служби правопорядку. Безпосереднє керів­ництво під час виконання цих завдань покладається на відповідну посадову особу Служби правопорядку.

Порядок залучення військовослужбовців інших військових час­тин Збройних Сил України до виконання окремих завдань Служби правопорядку, визначається Міністром оборони України.

Участь військовослужбовців Служби правопорядку та інших військових частин Збройних Сил України у здійсненні заходів право­вого режиму воєнного та надзвичайного стану регулюється відповідними законами.

Правове регулювання військової служби в Україні, в т.ч. і в Службі правопорядку має свою специфіку, яка обумовлюється конституційними положеннями про те, що однією з найголовніших функцій держави є забезпечення захисту суверенітету, територіальної цілісності, недоторканості кордонів.

Суб’єктні відносини у військовій службі виникають та існують у межах функціонування Воєнної організації суспільства та інших сфер суспільного життя, пов’язаних з функціонуванням військової сфери.

Присутність держави у військових та військово-цивільних відносинах через визначені та уповноважені органами влади й управління як одного із суб’єктів є обов’язковою.

Питання, що стосуються правового статусу осіб, які в пере­дбаченому чинним законодавством порядку виконують обов’язки військової служби, тобто військовослужбовців, є надзвичайно акту­альними. Вирішення численних проблем правового регулювання матеріального та інших видів забезпечення військовослужбовців, соціальний захист цієї специфічної категорії громадян у сучасних умовах є одним із визначальних для розвитку соціальної правової держави та важливим завданням правового регулювання військової сфери.

Великий масив питань, що стосуються діяльності громадян у військовій сфері, їх відносин під час виконання обов’язків військової служби між собою та з державними органами, у тому числі з такими, які утворюють Воєнну організацію суспільства, є тією специфічною ознакою відносин у військовій сфері, які потребують окремого специфічного правового регулювання та фундаментального правового дослідження.

Сама специфіка організації та функціонування військової сфери обумовлює відособлення її в окрему сферу суспільного життя з прита­манними лише їй об’єктами, характером, внутрішніми зв’язками, спо­собами та формою дії.

Правила, які застосовуються для регулювання відносин у військовій сфері суспільної діяльності, зокрема, у військовій службі є такими, що не можуть застосовуватися повною мірою в будь-якій іншій галузі. Військова служба, попри спеціальний режим її функціонування, обумовлюється завданнями, які полягають в обов’я­зку забезпечити захищеність суспільства від зосередження небезпеч­них для людей елементів матеріального і соціального походження. У контексті цієї проблеми суспільство передбачає не лише засоби цивільного контролю над діяльністю воєнної організації держави [12], але й намагається чітко впорядкувати таку діяльність через застосу­вання специфічних засобів правового регулювання особливого право­вого режиму, яким є військова служба.

Правовий регулятивний вплив на весь комплекс відносин у військовій службі спроможна забезпечити відокремлена інтегрована галузь системи права, якою, як вважає П.П. Богуцький, має бути ком­плексна галузь – військове право [13, с.42].

О.І. Гриненко також вважає, що військова служба має регламен­туватися комплексом нормативно-правових актів, які б передбачали регулювання всіх специфічних відносин, які виникають у зв’язку з діяльністю військової організації [14, с. 39].

Висновки. Домінування держави у військово-правовому регулюванні є очевидним та за своєю суттю обов’язковим. Правовий режим військового правового забезпечення супроводжує виконання важливої функції держави – захисту суспільства від загроз військового характеру. Необхідно забезпечити правовий режим військової сфери таким набором засобів реагування та механізмом правової дії, які мог­ли б ефективно впливати на чітко визначені групи публічних відносин, пов’язаних з військовою сферою, та забезпечувати реалізацію конституційного положення, що Україна є суверенною і незалежною демократичною соціальною правовою державою.

Відповідно до вимог Конституції України організація і порядок діяльності Збройних Сил України, військових формувань та правоохо­ронних органів держави визначаються виключно законами. В силу цього принцип законності в організації та діяльності суб’єктів військової справи є пріоритетним, закріпленим Основним законом держави. Законність у військовій сфері має забезпечуватись, насампе­ред, належним правовим регулюванням та створенням відповідних умов для виконання громадянами України свого конституційного обов’язку.

Організація військової служби у Службі правопорядку спрямо­вана на подальше зміцнення законності, правопорядку та військової дисципліни у Збройних Силах України, захисту конституційних прав військовослужбовців.

–––––––––––

Про військовий обов’язок і військову службу: Закон України від 25 бе­резня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 27. – Ст. 358.

Про Військову Службу правопорядку у Збройних силах України: За­кон України від 7 березня 2002 року // Відомості Верховної Ради України. –

2002. – № 32. – Ст. 225.

Кравець Є.Я. Військова служба / Є.Я. Кравець // Юридична енцикло­педія. – К.: Українська енциклопедія ім. М.П. Бажана. – 1998. – Т. 1. – С. 459–460.

Советская военная энциклопедия. – М.: Воениздат МО СССР. – 1976. – Т. 2. – 689 с.

Про загальний військовий обов’язок і військову службу: Закон України від 18 червня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 33. – Ст. 270.

Корж І.Ф. Військова служба в Україні: вступ, просування, припинен­ня: дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.07 – «Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / І.Ф. Корж. – К., 2004. – 222 с.

Манохин В.М. Служба и служение в Российской Федерации: право­вое регулирование / В.М. Манохин. – М.: Юристъ. – 1996. – 296 с.

Про заходи щодо створення Військової служби правопорядку у Збройних Силах України: Наказ Міністра оборони України від 12 червня 2002 року № 198.

Про затвердження Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України до 2005 року: Указ Президента України від 28 липня 2000 року № 927/2000.

Саржевський О. Військова служба правопорядку у Збройних Силах України: історичний аспект / О. Саржевський // Право військової сфери. – 2007. – №6. – С. 10–12.

Про внесення змін до деяких законодавчих актів України: Закон України від 15 травня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. –

2003. – №30. – Ст. 247.

Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави: Закон України від 19 червня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №46. – Ст. 366.

Богуцький П.П. Військове право України: джерела, структура та розвиток: монографія / П.П.Богуцький. – Одеса: Фенікс, 2008. – 185 с.

Гриненко О.І. Проблеми формування цивільно-військових відносин в Україні / О.І. Гриненко // Наука й оборона. – 2002. – №2. – С. 36–40.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук