Головна Наукові статті Адміністративне право КОМПЕТЕНЦІЯ ТА ПОВНОВАЖЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ ПРАВОПОРЯДКУ (СЛУЖБИ ПРАВОПОРЯДКУ) У ЗБРОЙНИХ СИЛАХ УКРАЇНИ

КОМПЕТЕНЦІЯ ТА ПОВНОВАЖЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ ПРАВОПОРЯДКУ (СЛУЖБИ ПРАВОПОРЯДКУ) У ЗБРОЙНИХ СИЛАХ УКРАЇНИ

Наукові статті - Адміністративне право
419

Б. М. РИНАЖЕВСЬКИЙ,

кандидат юридичних наук, військовий прокурор

КОМПЕТЕНЦІЯ ТА ПОВНОВАЖЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ ПРАВОПОРЯДКУ (СЛУЖБИ ПРАВОПОРЯДКУ) У ЗБРОЙНИХ СИЛАХ УКРАЇНИ

Гарантом національної та державної безпеки України є Збройні Сили України. Метою забезпечення національної безпеки є оптимальний її стан, який передбачає підтримання певного балансу між негативним впливом на її об'єкт і його здатністю подолати цей вплив або власними ресурсами, або за допомогою відповідних механізмів як спеціальних органів. Цей стан забезпечується системою як загальних об'єктивних і суб'єктивних умов (економічних, політичних, соціальних), так і спеціальних юридичних умов, засобів і про­цедур, які у своїй сукупності сприяють її забезпеченню [1, с 137].

Під державною безпекою розуміють захищеність державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного та оборонного потенціалу, інформаційної сфери та держав­них таємниць від зовнішніх і внутрішніх загроз, розвідувальних, терористичних та інших протиправних посягань спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окре­мих груп та осіб.

Національна та державна безпека забезпечується системою державних органів, діяль­ність яких спрямована на охорону суспільного й державного ладу (конституційний лад), державну незалежність (державний суверенітет), територіальну цілісність (недоторканність кордонів), військового (оборонного), економічного і науково-технічного потенціалу

Поняття «національна безпека» і «держав­на безпека» не є тотожними. Національна безпека - це стан захищеності життєво важливих Інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх та зовнішніх загроз [2, с 210].

Основи державної

політики України в галузі національної безпеки визначені Концепцією національної безпеки України [3, с 85].

Забезпечення національної безпеки є однією з головних функцій суспільства і держави. Складовими елементами національної безпеки є також суспільна безпека, правопорядок та більш вузькі галузі суспільних відносин у сфері національної безпеки, як-от: безпека праці, безпека дорожнього руху, безпека мореплавання, авіаційна безпека, інформаційна, продовольча безпека, регіональна безпека та інші види й основні напрями державної політики в сфері державної безпеки, які вперше в історії України визначені Законом України «Про основи національної безпеки України» [4, с 351]. Конституцією України (ст. 17) проголошено, що забезпечення державної безпеки і захист державного кордону покладається на відпові­дні правоохоронні органи та військові формування, організація й порядок діяльності яких визначається законом [5].

Державна безпека є важливою складовою національної безпеки і водночас є засобом забезпечення національної безпеки.

Основними суб'єктами забезпечення дер­жавної безпеки, на думку автора, є: Збройні Сили України, Служба безпеки України, Служба зовнішньої розвідки України, Головне управління розвідки Міністерства оборони України, Міністерство внутрішніх справ України, Державна прикордонна служба України, Управління державної охорони органів дер­жавної влади і посадових осіб, Державна митна служба України, Державна податкова служба України, Державна служба спеціального зв'язку і захисту інформації України, внутрішні війська та військові формування ряду центральних органів виконавчої влади (Міністерства з надзвичайних ситуацій та ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, Міністерства транспорту та зв'язку України). Загальне керівництво у сфері національної та державної безпеки здійснює Президент України. Певні повноваження з питань управління і контролю діяльності суб'єктів національної та державної безпеки належать Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України та судовій гілці влади.

Збройні сили України - це військове фор­мування, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності й недоторканості [6, с 496–497]. Готовність України до забезпечення державної безпеки, в т. ч. і до відбиття збройного нападу, що є головним завданням Збройних Сил України, зумовлює необхідність здійснення з боку держави належного контролю за діяльністю військової організації держави як у мирний час, так і при веденні воєнних дій. Контрольні функції у сфері оборони має значна кількість державних органів, зокрема Верховна Рада України, Рада національної безпеки і оборони України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи прокуратури, судові органи України, окремі громадські організації.

Особливу компетенцію та повноваження має Військова служба правопорядку у Зброй­них Силах України - спеціальне правоохо­ронне формування.

Розглядаючи компетенцію і повноваження Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, необхідно зупинитися на змісті поняття «правовий статус», без розуміння яко­го неможливо усвідомити роль, місце та при­значення Служби правопорядку. Слово «статус» у перекладі з латини означає становище, стан кого-небудь або чого-небудь [7], правове становище громадян виборних органів, державних і громадських організацій, підприємств, міжнародних організацій [8, с 18-23].

Існують різні точки зору щодо питання співвідношення таких елементів статуту, як функції, повноваження та компетенція. Уявити функції Служби правопорядку відокремле­но від її компетенції неможливо, оскільки функції є складовою частиною компетенції, яку необхідно розглядати в загальному (широкому) і власному (вузькому) розумінні. У загальному розумінні до компетенції належать функції, характеристика місця органу в системі управління, його завдань, суб'єктів відання, кола діяльності, відповідальності. У вузькому розумінні компетенція, як вважає І. Л. Бачило, це права та обов'язки державного органу [9]. Б. М. Лазарев, навпаки, вважає, що функції управління не є юридичними явищами, тому вони не можуть бути елементом компетенції, а оскільки законодавство покладає на відповідні органи виконання управлінських функцій, то внаслідок цього у органу виникає право й обов'язок здійснювати зазначені функції. Такі права й обов'язки і є елементами компетенції органів управління [10, с 144].

Ю. Н. Старилов розуміє компетенцію дер­жавного органу як «коло відання органу, межі його дії щодо здійснення функції та вирішення завдань, це коло питань, передбачених нормативно-правовими актами, які правоздатний вирішувати орган; до компетенції включають­ся повноваження органу, його відповідаль­ність, правові засоби, форми та методи реалізації прав та виконання обов'язків. Повноваження це права та можливості діяти в різних ситуаціях, функції та завдання, спрямовані на виконання компетенції органів» [11].

Компетенцію як сукупність юридично встановлених повноважень, прав і обов'язків конкретного державного органу чи посадової особи, що визначають його місце в системі державних органів, як правовий засіб (форму) суспільного розподілу праці з управління державою та суспільством характеризують О. Є. Кутафін і К. Ф. Шеремет [12].

Компетенція - це права та обов'язки органу, якими він наділяється для вирішення тих питань, що становлять предмет його відання, - визначають В. В. Кравченко та М. В. Пітцик [13]. Два складові елементи - предмети відання і визначені повноваження як зміст компетенції виділяє Ю. А. Тихомиров [14, с. 7 ]. Єдиної позиції щодо визначення сутності поняття «компетенція» серед учених немає, що обу-мовлено складністю самого поняття та, різнобічністю елементів, що його характеризують. На нашу думку, основними елементами ком­петенції є права (повноваження) та обов'язки.

Солоненко О. М. [15, с 127] зазначає, що в законодавстві та в юридичній літературі досить часто вживають термін «повноваження» замість термінів і «права» та «обов'язки», розуміючи «права» як категорію, що дає можливість вибору під час розв'язання конкретного питання, а обов'язки - навпаки, як такі, що жорстко регламентують дії.

Дослідження сутності адміністративно-правового статусу Військової служби право­порядку у Збройних Силах України неможливе без з'ясування, основних напрямків її діяльності, які допомагають розкрити місце, роль та , соціальне призначення даного інституту.

Функції безпосередньо впливають на еле­менти організації суб'єкта військового адміні­стрування (компетенція, структура, система), яким є служба правопорядку, а також її діяль­ності (розробка та прийняття рішень, їх реалі­зації, визначення обсягу та характеру інфор­мації, форм її обробки та передачі) тощо.

Головними елементами правового статусу Служби правопорядку є призначення, завдання, функції, конкретні владні повноваження й відповідальність, які утворюють серцевину правового статусу і будуть розглянуті нижче.

Правовий статус суб'єктів права складається з об'єктивних, фактично існуючих елементів, виявивши та проаналізувавши які, в цілому можна пізнати явище комплексно. Усвідомивши правовий статус як цілісну систему, серед структурних елементів якої можна виділити головні, можна з'ясувати характер її взаємозв'язків з середовищем функціонування. Застосовуючи системний метод дослідження, можна визначити поняття «правовий статус» як комплексне юридичне явище, що визначає статус (становище) суб'єкта у відповідній системі, відокремити його статистичні й допоміжні елементи [16, с 109]. А. М. Куліш зазначає, що питання правового статусу державного ор­гану в юридичній літературі донедавна зводи-лося, головним чином, до визначення його компетенції, встановленого законодавством кола прав та обов'язків [17, с 86], що не розкриває повністю зміст поняття «правовий статус». Під правовим статусом державного органу, як правило, розуміють певну сукупність повноважень юридично-владного характеру, реалізація яких забезпечує виконання покладе-них на нього завдань [18, с 95]. Але О. М. Бандурка застерігає, що таке визначення є досить вузьким, воно не охоплює значної частини питань організації і діяльності держав­них органів, які визначають їх правовий стан або статус (ці два поняття часто ототожнюють­ся, розглядаються як синоніми) [19, с 125].

Ми вважаємо, що більш доцільною є позиція тих авторів, які розглядають правовий статус суб'єктів права через їх правосуб'єктивність, тобто включають у правовий статус призначення органів, їх завдання, функції, компетенцію і повноваження, форми, методи та цілі діяльності [20, с 13-21].

О. Я. Якимов вважає за необхідне виділяти у правовому статусі державного органу певні блоки - цільовий, до якого включає призначення та завдання органу (в тому числі і його функції); структурно-організаційний, до якого відносить питання утворення органу, його структуру, штати; компетенцію та відповідальність [21, c. 34]. Спірним є віднесення як самостійного блоку компетенції та відповіда­льності, адже під компетенцією, як було вказано вище, розуміють коло питань, які уповноважений вирішувати державний орган. Компетенція нерозривно пов'язана з функціями та завданнями. О. Я. Якимов не виділяє обв'язки і права, які в науковій літературі розглядають спільно й об'єднують терміном «повноваження» [22, с 319], а також форми і методи діяль­ності, які можна було б умовно назвати, за пропозицією О. О. Бандурки, функціональним блоком, об'єднавши функції та повноваження.

Т. В. Сараскіна основними характеристиками правового статусу державних органів називає: встановлення призначення органу та його місця в системі органів виконавчої влади, мету утворення орану; визначення сфери його діяльності, формулювання його завдань і функцій; встановлення прав та обов'язків (повноважень) щодо здійснення поставлених перед ним завдань та функцій у певній галузі чи сфері його відання; наділення його правом приймати відповідні правові акти, міру відповідальності органу та його посадових осіб за порушення законності в діяльності органу; порядок формування структури, штатів фінансування, порядку ліквідації; компетенція в прийнятті, реалізації і , контролі за виконанням власних рішень; інформаційне забезпе­чення органу виконавчої влади та його струк­турних підрозділів [23, с 73-74].

Для визначення правового статусу держав­ного органу А. Т. Комзюк вважає за необхідне з'ясувати його місце в загальній системі виконавчої влади, рівень і форму його правового регулювання; визначити межі його відання, визначити сферу суспільних відносин, які ре­гулюються даним органом, перелічити об'єкти, йому підпорядковані, з'ясувати коло завдань, на нього покладених, сукупність прав і обов'язків (правомочностей) та його посадових осіб при виконанні покладених на орган функцій, тобто визначити міру, можливої поведінки органу та його посадових осіб при виконанні ними своїх функцій (права), а також міру їх обов'язкової поведінки (обов'язки) [24, с 63].

Правовий статус державного органу з'ясовується, на думку Д. А. Вечерні на, через відповіді на такі запитання: органом якого рівня влади є даний орган; до, якого виду ор­ганів влади він належить за своїм призначенням; хто утворює даний орган; кому орган підпорядкований, піднаглядний, перед ким відповідальний; яку компетенцію має даний орган; хто йому підзвітний та підконтроль­ний; якою є юридична природа актів даного органу; якими державними символами може користуватись; які джерела фінансування ор­гану; чи володіє орган правами юридичної особи [25, с 26-29].

Правовий статус визначає характер, при-значення, вид та місце державного органу у системі органів виконавчої влади, у зв'язку з чим Д. Д. Цабрія вважає, що правовий статус характеризується: а) офіційною назвою органу; б) порядком та способом його утворення; в) територією діяльності; г) метою діяльності, завдань і функцій; д) обсягом та характером влад-них повноважень; є) порядком вирішення в органі підвідомчих питань; ж) відповідальністю; з) джерелами фінансування органу; и) наявністю, або відсутністю прав юридичної особи; і) правом і обов'язком мати певну внутрішню структуру; ї) правом та обов'язком користуватися державними символами [26, с 126131].

Розглядаючи різні визначення поняття правового статусу, можна узагальнити, що правовий статус – це регламентоване нормами права існуюче становище суб'єкта в певній системі, яке залежить від структури, прав, завдань і відповідальності. Але Ю. П. Єременко дає дефініцію правового статусу, виходячи з його структури: «правовий статус - це юридичний вираз соціальної свободи особистості у вигляді системи прав та обов'язків» [27], а А. Б. Венгеров вважає, що «правовий статус сукупність прав, свобод, обов'язків та відпо­відальності особистості» [28]. М. І. Мату зов писав, що правовий статус являє собою не лише сукупність прав, свобод та обов'язків особистості, а й її законних інтересів, гарантованих державою [29, с 114].

У юридичній літературі існують і такі по­няття, як «спеціальний правовий статус», під яким розуміють правовий статус особи у сфері професійної трудової діяльності [30], «правовий статус службовців», який являє собою сукупність прав, обов'язків, обмежень, заборон, відповідальності, встановлених законодавством для окремих категорій посадових осіб.

Особливості правового статусу різних категорій посадових осіб визначаються покладеними на них обов'язками й характером службових повноважень, специфікою діяль­ності органів, в яких вони служать [31]. Під адміністративно-правовим статусом посадової особи А. М. Костюков пропонує, розуміти регульоване нормами права становище посадової особи в органі управління, що характеризує найменування посадової особи та її місце у службовій ієрархії, функції, повноваження, гарантії реалізації повноважень і відповідаль­ність [32, с 21-23]. До елементів правового статусу посадових осіб можна включити трудову правосуб'єктність службовців, їх основні (статутні) трудові права й обов'язки, гарантії цих прав і відповідальність за невиконання обов'язків. Під трудовою правосуб'єктністю службовців розуміють встановлена законодавством здатність виконувати певні службові обов'язки з настанням відповідного віку. Трудова правосуб'єктність встановлюється діючим законодавством, як правило, з досягненням громадянами 16-річного віку.

Як бачимо, поряд із «правовим статусом» державного органу в науковій літературі вико­ристовуються поняття «правовий статус осо­бистості» та «правове становище особистості». Н. В. Вітрук [33], В. О. Кубинський [34] за-пропонували розмежовувати поняття право­вого статусу органу та правового становища посадової особи, оскільки перше є частиною (ядром), другого. У цьому випадку, як вони вважають, розбіжності в термінології призво­дять до нечіткого розуміння правового статусу як однієї з ключових категорій юридичної науки.

М. І. Матузов [29], виходячи з того, що законодавство та інші нормативні акти з прав людини поняття «правовий статус» та «правове становище» особистості не розрізняють, вважають, що їх слід вживати як ідентичні. Вважаючи, що вони є рівнозначними, Л. Д. Воєводін [35] вказує, що поняття «правовий статус» та «правове становище» широко вживались у законодавстві та в юридичній літературі як у минулі часи, так і нині. Як правило, їх застосовують тоді, коли йдеться про характеристику становища того або іншо­го суб'єкта правового спілкування і коли, за порівняно рідкісним винятком, не розрізня-ють між поняття «становище» і «статус», що дозволяє розуміти їх як синоніми.

Правове становище Служби правопорядку як суб'єкта адміністративного права характеризується його адміністративно-правовим статусом. Виходячи із загального розуміння категорії правового статусу в юридичній науці, адміністративно-правовий статус є регламентоване нормами адміністративного права становище Служби правопорядку, яке характеризується сукупністю її прав, обов'язків, гарантій діяльності. Наявність адміністратив­но-правового статусу означає, що працівники Служби правопорядку мають визначену адміністративно-правовими нормами компетенцію - «предмети відання, права і обов'язки (пов­новаження), несуть відповідальність за дії або бездіяльність у межах власної чи делегованої компетенції, виконують публічні, виконавчо-розпорядчі, дозвільно-реєстраційні, контроль­ні функції, беруть участь в адміністративних правовідносинах регулятивного чи охоронного характеру» [36].

Статус, основні завдання, організація та принципи діяльності Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, права та обов'язки, заходи соціального і правового захисту, відповідність її військовослужбовців професійним вимогам визначені Законом України «Про Військову службу правопоряд­ку у Збройних силах України» [37]. Компетенція Служби правопорядку полягає в подаль­шому зміцненні законності, правопорядку та військової дисципліни у Збройних Силах України, забезпеченні конституційних прав військовослужбовців.

Загальна компетенція Військової служби правопорядку у Збройних силах України визначається завданнями Збройних Сил України у сфері оборони. Стаття 17 Конституції України проголошує, що захист суверенітету і те­риторіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, всього українського народу. Оборона України, за-хист її суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення безпеки і захист державного кордону України покладається на відповідні військові формування-та правоохо­ронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначена законом [6, с 493-494]. Державна політика у сфері оборони визначається Воєнною доктриною [38]. Воєнна доктрина - це система поглядів і положень, які встановлюють напрямок військового буді­вництва, підготовки країни та Збройних Сил до можливої війни, засоби і форми її ведення.

Воєнна доктрина України має оборонний характер, вона охоплює воєнно-політичні, воєнно-технічні та воєнно-економічні аспекти [39].

У Воєнній доктрині проголошено, що Україна є позаблоковою, нейтральною державою, що оборона України базується на здатності і готовності органів державної влади, усіх ланок Воєнної організації України, органів місцевого самоврядування, Цивільної оборони України, національної економіки до переведення, в разі необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройної агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони. Під обороною слід розуміти систему політичних, економічних, соціальних, воєнних, науково-технічних, інформаційних, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту. Для реалізації захисту суверенітету і територіальної цілісно­сті країни створюються сили, засоби й органи, здатні спільними зусиллями виконати це завдання.

Міністерство оборони України як центральний орган виконавчої влади забезпечує про-ведення в життя державної політики у сфері оборони, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність і підготовку Збройних Сил України до здійснення покладених на них функцій і завдань [40, с 384]: військова служба правопорядку входить до структури Збройних Сил України, яка згідно із законом України [41] включає в себе:

а) Міністерство оборони України - центральний орган виконавчої влади і війсь­кового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України;

б) Генеральний штаб Збройних Сил України як основний орган військового управління;

в) види Збройних Сил України:

Сухопутні війська України;

повітряні сили;

Військово-морські сили;

г) об'єднання, з'єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до окремих видів Збройних Сил України.

Військова служба правопорядку у Зброй­них Силах України є важливим компонентом системи підтримання правопорядку та війсь­кової дисципліни.

Компетенція Військової служби правопорядку у Збройних Силах України ґрунтується на засадах:

вірності конституційному обов'язку та військовій присязі;

верховенства права, законності та гуманності, поваги до людини, її конституційних прав і свобод;

гласності, відкритості для демократично­го цивільного контролю;

поєднання єдиноначальності й колегіаль­ного розроблення найбільш важливих питань;

комплектування шляхом призову громадян на військову службу та прийняття на військову службу за контрактом;

постійної бойової та мобілізаційної готов­ності;

збереження державної та військової таємниці;

виховання військовослужбовців на патріотичних, бойових традиціях українського народ– , додержання військової дисципліни.

Література

Чуйко 3. Питання конституційних засад національної безпеки в Україні / 3. Чуйко // Вісник Академії правових наук України. - 2008. - № 3 (54). - С 137-139.

Юридична енциклопедія. Т. 1. - К, 1998. - 667 с

Про Концепцію (основи державної політики) національної безпеки Ук–аїни : постанова Верховної Ради України від 16 січ. 1997 р. № 3/97 // Відомості Верховної Ради України. 1997. - № 10. - Ст. 85.

Про основи національної безпеки України : закон України // Відомості Верховної Ради України. -2003. -№39. -Ст. 351.

Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - С 141.

Стеценко С. Г. Адміністративне право України: навч. посіб. / С. Г. Стеценко. - К : Атіка, - 2007. - 622 с.

Цабрия Д. Д. Проблеми установлення правового положення о–гана управлення : автореф. дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук / Д. Д. Цабрия. - М., 1976. 19 с.

Демдинов Б. Д. Теоретические проблеми п–авового статуса субъекта Российской Федерации / Б. Д. Демдинов // Сибирский юридический вестник. 2003. - № 3. - 770 с.

Бачило И. Л. Функции органов управлення (правовые проблеми оформлення и реализации) / И. Л. Бачило. - М., 1976. - 200 с.

Лазарев Б. М. Компетенция органов управлення / Б. М. Лазарев. - М., 1972. - 546 с.

Старилов Ю. Н. Служебное право : учебник / Ю. Н. Старилов. - М, 1996. - 698 с.

Кутафин О. Е. Компетенция местных органов : учеб. пособие / О. Е. Кутафин, К. Ф. Шеремет. -М., 1996. – 224 с.

Кравченко В. В. Конституційні засади місцевого самоврядування в Україні (основи муніципально-го права) : навч. посіб. / В. В. Кравченко, М. В. Пітник. - К., 2001. - 176 с

Тихомиров Ю. А. Основные черты компетенции представительских органов власти / Ю. А. Тихо­миров // Вопросы развития и совершенствования народного представительства в СССР. - М., 1986. - С. 7.

Солоненко О. М. Теоретико-п–авова конструкція поняття «компетенция місцевого самоврядуван-ня» : монографія / О. М. Солоненко. К, 2001. - 134 с.

Кучинский В. А. Личность, свобода, право / В. А. Кучинский. - М. : Радуга. - 1978. - 188 с.

Куліш А. М. Організаційно-п–авові засади функціонування правоохоронної системи України : мо-нографія : в 2 ч. Ч. 1 / А. М. Куліш. Суми : Вид. Сум. держ. ун-ту, 2007. - 220 с.

Угровецький О. П. Система оподаткування в Україні: становлення, адміністрування, реформування : монографія / О. П. Угровецький. - X. : Золота миля, 2009. - 326 с

Бандурка О. О. Управління державною податковою службою в Україні: монографія / О. О. Бандурка. -X. : Вид. НУВС, 2005. - 326 с

Авер'янов В. Б. Виконавча влада: конституційні засади і шляхи реформування / В. Б. Авер'янов, О. Д. Крупная. - X. : Право, - 1998. - С. 13-21.

Якимов О. Я. Субъекты административной юрисдикции (правовой статус и его реализация) : мо-нография. Ч. 1 / О. Я. Якимов. - М. : ВНИИ МВД РСФСР, 1996. - С. 34.

Общая теория права и государства : учебник / [под ред. В. В. Лазарева]. - М, 1996. - С. 319.

Сараскіна Т. В. Організаційно-правові засади діяльності податкової міліції в України : дис. … канд. юрид. наук / Т. В. Сараскіна. - X., 2000. - 212 с.

Комзюк А. Т. Адміністративно-правові засоби здійснення митної справи : дис. … канд. юрид. наук / А. Т. Комзюк. - X., 2003. - 196 с

Вечерний Д. А. Административно-правовой статус феде–альних органов налоговой милиции : дис. … канд. юрид. наук / Д. А. Вечерний. - Екатеринбург, 1999. 210 с.

Цабрия Д. Д. Статус органа управлення / Д. Д.Цабрия // Советское государство и право. - 1978. -№ 2. - С. 126-131.

Еременко Ю. П. Предмет российского конституционного права / Ю. П. Еременко. - Ростов н/Д, 1996. - 50 с.

Венгеров А. Б. Теория государства и права / А. Б. Венгеров. - М, 1988. - 624 с.

Матузов М. И. Личность Права. Демократия. Теоретические проблемы субъективного права : мо-нография / М. И. Матузов. - Саратов, 1972. - С. 114.

Манохин В. М. Российское административное право : учебник / В. М. Манохин, Ю. С. Адушкин, 3. А. Багишаев. - М., 1996. - 472 с.

Старилов Ю. Н. Служебное право : учебник / Ю. Н. Старилов. - М., 1996. - 698 с.

32.Костюков А. Н. Должностное лицо: административно-правовой статус / А. Н. Костюков // Извес-тия вузов. - 1987. - № 2. - С. 21-23.

Витрук Н. В. Правовой стат–с личности в СССР. Реальний социализм: теория и практика / Н. В. Витрук. - М. : Юрид. лит., 1985. С. 176.

Кучинский В. А. Личность, свобода, право / В. А. Кучинский. - М. : Юрид. лит., 1978. - С. 208.

Воеводин Л. Д. Юридический статус личности в России / Л. Д. Воеводин. - М. : Изд-во МГУ, 1997. - 304 с.

Адміністративне право України. Академічний курс : у 2 т. Т. 1 / [ред. кол. В. Б. Авер'янов (голова) та ін.] -К, 2004. - 584 с.

Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України : закон України // Відомості Вер-ховної Ради України. - 2002. – № 32. – Ст. 223.

Про Воєнну доктрину України : указ Президента України від 15 черв. 2004 р. № 648/2004 [Елект-ронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.rada.gov.ua.

Кравчук М. В. Правові основи будівництва Національних Збройних Сил України : монографія / М. В. Кравчук. - Івано-Франківськ : Плай, 1997. -291 с

Ліпкан В. А. Національна безпека України : навч. посіб. / В. А. Ліпкан. - К. : КНБ, 2009.-574 с

Про Збройні Сили України : закон України // Відомості Верховної Ради України. - 1992.- № 9. -Ст. 108.

Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України : закон України // Відомості Верховної Ради України. - 2002. – № 32. – Ст. 225.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук