Головна Наукові статті Адміністративне право ГЕНЕЗИС АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ (РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД)

ГЕНЕЗИС АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ (РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД)

Наукові статті - Адміністративне право
502

НАДІЄНКО О.І.,

старший викладач кафедри правознавства Запорізького національного технічного університету

ГЕНЕЗИС АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ (РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД)

Серед найгостріших питань сучасності, що потребують невідкладного вирішення, – питання пенсійного забезпечення громадян. Для його розв’язання є необхідним створення адміністративно-правового механізму, що зміг би реально забезпечити соціальний захист найбільш широких верств населення. На жаль, цей процес в Україні є складним і довготривалим. Реформування пенсійної системи, що склалась за радянських часів та видалась недієздатною за умов ринку, стикається з проблемами, від успішного розв’язання яких залежить успіх перетворень і стабільність у суспільстві. У сучасних умовах соціально-економічного розвитку важливого значення набуває історичний досвід минулих поколінь. Як вважає М. Лазебна, „… розглядаючи будь-який процес або явище, слід завжди пам’ятати про те, що вони проводжають минуле і разом з тим готують майбутнє” [1, с. 9]. При цьому історія свідчить, що саме використання власного досвіду найчастіше дає позитивні результати, адже сліпе копіювання західних моделей поки що вагомого результату не дало [2]. Сьогоднішні реформації у пенсійній системі України неможливо зрозуміти без аналізу історичного розвитку пенсійного забезпечення в Україні радянських часів.

Проблема правового регулювання пенсійного забезпечення досить довгий час привертала увагу дослідників. Достатньо згадати дослідження науковців ХХ сторіччя – В. Андрєєва, Є. Астрахана, М. Баглая, К. Бадигіна, В. Борейка, Н. Вигдорчика, Л. Забєліна, М. Захарова, В. Рогожина, В. Тарасової, Е. Тучкової, В. Усеніна та ін., у зазначеному напрямку. Одночасно слід мати на увазі, що в радянські часи розробка питань правового регулюванн

я пенсійної сфери мала своїм підґрунтям марксистсько-ленінську теорію. Як вказує В. Корицька, напрямок дослідження диктувався потребою в „придушенні” колишніх панівних класів і соціальній під-тримці „дружніх класів” [3, с. 9].

Розробка проблеми отримує міцний імпульс розвитку з початком реформ у незалежній Україні. У цей період можна виділити праці Д. Бутенка, Т. Гарасимова, І. Гуменюк, Т. Дідковської, М. Ждана, М. Клемпарського, Т. Кравчук, І. Кременчука, Ю. Сеннікової, С. Сивак, А. Скоробагатька, Б. Сташківа, Б. Стичинського, В. Фещука, О. Чутчевої та інших вчених.

Разом з тим питання пенсійного забезпечення часто вивчались лише у зв’язку з дослідженням суміжних проблем з конституційного права, історії та теорії держави і права тощо. Незважаючи на важливість проблеми, не можна вважати дослідженою історію розвитку пенсійного законодавства. Недостатньо вивчені передумови виникнення державної системи пенсійного забезпечення при виникненні різних факторів соціального ризику, не з’ясована правова регламентація видів пенсійного забезпечення на етапі становлення. Відсутні, врешті-решт, спеціальні комплексні дослідження, присвячені генезису адміністративно-правового регулювання у пенсійній сфері, зокрема за радянських часів, що слід вважати недоліком, який потребує усунення.

Виходячи з обґрунтованої актуальності теми, маємо на меті узагальнення історико-правового досвіду виникнення, становлення й розвитку адміністративно-правового регулювання у сфері пенсійного забезпечення в Україні в радянський період.

Генезис адміністративно-правового регулювання у сфері пенсійного забезпечення можна поділити на три етапи, кожен з яких має свою специфіку.

Перший етап (1917–1933 рр.) почав свій відлік із перших днів радянської влади і пов’язаний із формуванням системи планового управління галузями господарства. Стару пен-сійну систему було скасовано, розподіл матеріальних благ став залежати від засобу виробництва та обсягу виробленого продукту; регулювання міри потреб взяла на себе держава. Соціальний захист мав розвиватися за напрямками державного забезпечення, соціального страхування, громадської допомоги. Перше при цьому мало охоплювати всі верстви населення, здійснюватись через бюджетне фінансування. Допомога передбачала створення фондів через відрахування учасників. Страхування здійснювалось і за рахунок суспільних фондів колективних товариств [4, с. 78; 5, с. 5-6].

Важливим кроком у напрямку організації державного впливу на соціальне страхування було створення Народного комісаріату праці (Наркомпраці) [6, с. 44-45]. А 13 листопада 1917 р. набрало чинності „Урядове повідомлення про соціальне страхування”, за яким страхові товариства та організації усіх видів і форм було ліквідовано, страхування стало монополією держави. Було створено Народний комісаріат державної опіки (НКДО), в якому створювались відділи, що мали курирувати проблеми соціальної допомоги.

3 квітня 1918 р. почала здійснюватися цілеспрямована державна підтримка малозабезпечених. На зміну соціальному страхуванню робітників та службовців згодом прийшло соціальне забезпечення всіх трудящих, що регулювалось Положенням „Про соціальне забезпечення трудящих” від 31 жовтня 1918 р. Саме в цьому акті вперше було застосовано поняття „соціальне забезпечення” в звичному сенсі. Положення серед інших видів забезпечення передбачало й пенсії з інвалідності. Кошти ліквідованих фондів було передано до Фонду Соціального Забезпечення. Джерелом коштів Фонду стали внески підприємців, націоналізованих підприємств, артілей, штрафи, прибутки з майна і капіталу закладів [7, с. 154].

Поступово сформувалась адміністративна система соціального забезпечення. Значну роль у цьому відіграв I з’їзд комісарів соціального забезпечення (червень 1918 р.), який визначив організаційну структуру управління соціальним забезпеченням, його центральних, губернських і повітових органів. На з’їзді зроблено спробу розмежувати повноваження Наркомату соціального забезпечення (НКСЗ) з іншими відомствами, що здійснювали діяльність у зазначеній сфері (Комісаріатом праці, Біржею праці, Комісаріатом землеробства тощо) для запобігання дублюванню функцій. До функцій Наркомату праці з 1920 р. віднесено встановлення загальних норм пенсій.

У 1919 р. було скасовано внески на соціальне страхування для державних підприємств, встановлено порядок кошторисного пенсійного фінансування. Постановою Наркомпраці від 13 травня 1919 р. вводився облік працівників, що втратили працездатність за віком. Є. Астрахан вважає Постанову першим радянським актом, де йшлося про пенсійний вік, який визначався в 60 років. Пенсії за віком ще не вводилися, і старість враховувалася як одна з причин інвалідності [8, с. 24]. При місцевих органах Наркомпраці було створено підвідділи соціального забезпечення. З утворенням НКСЗ до нього та органів на місцях було передано справи соціального забезпечення. НКСЗ визначив нову стратегію соціальної допомоги, почав формувати класовий підхід в її наданні.

Критичний стан народного господарства в 1920–1921 рр. обумовив курс уряду на нову економічну політику (неп). З переходом підприємств на госпрозрахунок у 1921 р. соціальне забезпечення працівників, відповідно до Декрету „Про соціальне страхування осіб, зайнятих найманою працею”, було замінено соціальним страхуванням. Але стан повоєнної економіки не дозволив здійснити страхування у повному обсязі [4, с. 79; 6, с. 46].

У 1922 р. Україна увійшла до складу СРСР. В умовах нового державного утворення змінились і модель соціального забезпечення, і структура управління ним. Попередні форми, назви, сутність управління були визнані пережитками. Постановою Всеукраїнського ЦВК 1923 р. справи соціального страхування з відання Наркомату соціального забезпечення було передано до Управління уповноваженого Наркомпраці УРСР [9, с. 74]. Основними напрямками діяльності НКСЗ у той період були: забезпечення селян у порядку взаємодопомоги, кооперація інвалідів, соціальне страхування, державне соціальне забезпечення.

За перші п’ять років радянської влади було прийнято більше ста актів з питань соціального, у тому числі й пенсійного, забезпечення. Але забезпечення селян не увійшло до державної системи і здійснювалось за рахунок товариств взаємодопомоги, створення яких передбачалось Положенням від 28 вересня 1924 р. Внаслідок колективізації виникли нові форми соціального забезпечення колгоспників. Було створено фонди допомоги престарілим і непрацездатним [10, с. 55]. Контроль за наданням допомоги покладався на НКСЗ. Відносно ж осіб, які у минулому займали посади вищих державних чиновників у апараті Російської імперії, проводилася, як визначає О. Соломка, „політика обмеження чи позбавлення прав в області соціального забезпечення” [11, с. 80].

Розвиток народного господарства обумовлював підвищення рівня пенсійного забезпечення: у 1924 р. були підвищені пенсії інвалідам внаслідок трудового каліцтва, у 1925 р. – введено пенсійне забезпечення вчителів за вислугою років, у 1926 р. розпочалися процеси пенсійної диференціації в залежності від заробітку. Зазначимо, що у часи, коли країни Європи вже почали запроваджувати страхування за старістю, в СРСР такий страховий випадок до 1929 р. не входив до сфери соціального страхування. Проте встановлено, що для окремих категорій працівників пенсійне забезпечення за старістю почали вводити раніше. Так, викладачі вищих навчальних закладів стали отримувати пенсії за старістю з 1924 р., робітники текстильної промисловості – з 1928 р., зайняті у провідних галузях важкої промисловості й транспорту – з 1929 р. [10, с. 54]. У 1930 р. Наркомпраці СРСР були затверджені Правила забезпечення по старості, якими встановлювалися стаж роботи (25/20) та пенсійний вік (60/55) для чоловіків і жінок, які відтоді не змінювалися. Правила також передбачали пільгові умови пенсійного забезпечення. Одночасно для окремих категорій працівників (освітян, медиків, науковців, працівників цивільного повітряного флоту) запроваджується пенсійне забезпечення за вислугою років. 23 червня 1931 р. Постановою ЦВК і РНК СРСР „Про соціальне страхування” було встановлено диференційований порядок пенсійного забезпечення.

Пенсійне забезпечення за старістю почало поширюватись на робітників усіх галузей народного господарства з 1932 р., після обстеження працівників, які виходили на пенсію через інвалідність. Воно охопило усіх робітників і набуло форми, що дійшла без суттєвих змін аж до кінця 80-х рр.

Отже, перший етап логічно назвати „початковим”. Він характеризується започаткуванням засад адміністративно-правового регулювання у сфері пенсійного забезпечення, існування державної пенсійної системи. Погодимось із висновком А. Якимова, що існуюча за тих часів система забезпечення „… не могла справитися зі своїми завданнями за рахунок державного бюджету” [4, с. 79].

На другому етапі (1933-1956 рр.) соціальне страхування почало набувати рис соціального забезпечення. Помітною віхою вважається період з червня 1933 р., коли був ліквідований Наркомпраці, а його функції передано Всесоюзній центральній раді профспілок (ВЦРПС). Постановами ЦВK СРСР‚ Раднаркому СРСР і ВЦРПС від 23 червня 1933 р. та Раднаркому СРСР і ВЦРПС від 10 вересня 1933 р. ВЦРПС було передано санаторії, дома відпочинку, кошти соціального страхування [12, с. 18; 9, с. 75]. Витрати було покладено на держбюджет, фактично об’єднаний з бюджетом соціального страхування. Система охопила випадки втрати заробітку через непрацездатность, старість, безробіття. Напрацювання щодо страхової медицини та диференціації тарифів було ліквідовано. Профспілки фактично стали частиною державного апарату.

У грудні 1936 р. було прийнято Конституцію СРСР, яка проголосила право громадян на матеріальне забезпечення в старості (ст. 120) та віднесла до відання СРСР в особі вищих органів влади і управління організацію державного страхування (ст. 14). Обмеження у пенсійному забезпеченні у зв’язку з походженням або минулою діяльністю було скасовано. Але колгоспникам довелося очікувати пенсій ще понад 30 років. Загалом же слід підкреслити, що пенсійне забезпечення продовжувало регулюватись не законами, а через ухвалення постанов ЦК ВКП(б), Ради Народних Комісарів СРСР і ВЦРПС.

У 1937–1938 рр. профспілки було звільнено від виплати пенсій. Функцію передано до державного, а згодом – до місцевого бюджету. В Україні застосовувалась нерозвинена модель формування фондів на соціальне страхування за принципів „єдиного казана” без урахування соціальних ризиків [9, с. 75]. З 1938 р. бюджет соціального страхування увійшов до складу єдиного бюджету СРСР, що включав бюджети соціального страхування республік, соціального страхування на транспорті та кошторис Центрального управління соціального страхування. Приєднуємося до думки Н. Бахмач: „Після цього соціальне страхування втратило свій страховий характер і трансформувалося у соціальне забезпечення, ставши інструментом розподілу коштів держбюджету на соціальні потреби за остаточним принципом” [12, с. 19].

28 грудня 1938 р. відповідно до Постанови „Про заходи щодо упорядкування трудової дисципліни, покращення практики державного соціального страхування і боротьби із зловживаннями у цій справі” було встановлено надбавки до пенсій інвалідам, сім’ям померлих працівників, за безперервний стаж роботи; підвищився мінімальний розмір пенсії; пенсійні виплати знову стали провадитися за рахунок коштів соціального страхування.

У 1939–1940 рр. до складу СРСР увійшла Західна Україна, на мешканців якої поширилось радянське пенсійне законодавство. Аналіз законодавства дозволяє вважати, що в його роз-витку був зроблений значний крок уперед. На початок війни в СРСР було створено пенсійну систему, яка охоплювала робітників, службовців, військових, членів їх родин у всіх випадках втрати працездатності. Однак, як зауважує О. Соломка, „… повного відшкодування заробітку досягти не вдалося, розміри виплат залишалися низькими” [11, с. 81].

За роки війни, незважаючи на її тягар, збільшувався розмір виплат працюючим пенсіонерам, було встановлено виплату пенсій без урахування розміру заробітку. Воєнні роки відрізняються прийняттям численних директив.

У перші повоєнні роки значно розширилися сфера діяльності Наркомату (Міністерства) соціального забезпечення. Проте Міністерству не вдалося створити дієву і оперативну систему роботи. Діяльність установ соцзабезпечення викликала численні скарги і нарікання від населення, а також критику з боку директивних органів [9, с. 76]. Та саме після війни почався процес активного упорядкування і вдосконалення пенсійного законодавства. Пенсійна система УРСР, незважаючи на особливий політичний шлях СРСР, формувалась відповідно до загальносвітових тенденцій. У повоєнні роки було прийнято Положення про пенсії працівникам науки (1949 р.), переглянуто розміри пенсій медикам та вчителям. Порівняно з довоєнним 1940 р. чисельність отримувачів пенсії в Україні зросла більше ніж у 5 разів, а контингент тих, хто перебував на обліку, – у 7,4 рази. Загальна сума виплат становила у 1947 р. 4,1 млрд крб., або в 9,2 рази більше, ніж у 1940 р. [9, с. 76].

У середині 50-х рр. усе чіткіше стали виявлятися засади адміністративно-командної системи управління. 9 квітня 1948 р. Рада Міністрів УРСР затвердила Положення про Міністерство і місцеві органи соціального забезпечення. На Міністерство покладалося загальне керівництво соціальним забезпеченням, підготовка нормативно-правових актів, пенсійне забезпечення робітників‚ службовців‚ військовослужбовців строкової служби, членів їх сімей, працевлаштування та матеріально-технічне обслуговування інвалідів, організація взаємодопомоги колгоспників, керівництво інтернатами, будинками інвалідів, експертними комісіями. Через двадцять років норми Положення були скориговані з урахуванням проблем, що потребували вирішення. У 1969 р. було затверджене нове Положення, яке регламентувало аналогічне коло питань.

Отже, загальною характерною особливістю цього етапу адміністративно-правового регулювання у сфері пенсійного забезпечення було тотальне втручання держави у зазначену сферу.

Початок створенню єдиної пенсійної системи та наступному етапу (1956–1991 рр.) було покладено Законом „Про державні пенсії” 1956 р. [13]. Закон покращив добробут пристарілих, інвалідів, сімей, що втратили годувальника. Розширилися умови для надання пенсійного забезпечення: з’явилися пенсії при неповному стажі, були зняті обмеження строків звернення за пенсією та полегшені умови її отримання, розширено коло осіб, що отримували пенсію у зв’язку з втратою годувальника, підвищено розмір пенсії і ліквідовано різницю в її розмірах. Такі умови сприяли збільшенню кількості пенсіонерів, але і збільшенню витрат на їх забезпечення [14, с. 11]. Закон відокремив пенсійне забезпечення від соціального страхування, розмежувавши джерела їх фінансування. Майже одночасно із Законом було видано низку підзаконних актів: Міністерством охорони здоров’я СРСР 1 серпня 1956 р. затверджено Інструкцію з визначення груп інвалідності і список професійних захворювань; Радою Міністрів СРСР 4 серпня 1956 р. затверджено Положення про порядок призначення і виплати державних пенсій, а 22 серпня 1956 р. – Списки (№ 1 і 2) виробництв, цехів, професій і посад, робота в яких надає право на державну пенсію на пільгових умовах. Закон закріпив існуючу на той час нерівність у пенсійному забезпеченні робітників і службовців, з одного боку, та колгоспників – з іншого. Неврегульованість питання призвела до того, що протягом п’ятдесяти років радянської влади половина економічно активного населення України була виключена з державної пенсійної сис-теми [12, с. 20].

З кінця 1961 р. були здійснені чергові зміни в системі адміністративно-правового регулювання народним господарством – відновлено регулювання через міністерства, організовано Держплан. Зазнало змін і адміністративно-правове регулювання пенсійною сферою. На централізований фонд соціального забезпечення колгоспників, відповідно до Закону від 15 липня 1964 р. „Про пенсії і допомогу членам колгоспів” [15], було покладено фінансування пенсійного забезпечення колгоспників. Умовою для надання пенсій і допомог став колгоспний стаж. Зазначимо, що у першій редакції Закон охоплював пенсіями механізаторів, спеціалістів та голів колгоспів, і лише з червня 1971 р. його дію було поширено на всіх колгоспників. До того ж, Закон гарантував колгоспникам значно нижчий рівень пенсійного забезпечення, ніж робітникам і службовцям (пенсійний вік був на 5 років більшим, а розмір пенсії – в 2,5 рази меншим [16, с. 55]). Відрізнялись пенсії колгоспників і від пенсій радгоспників [17]. Відмінності зберігались до 1989 р.

Отже, з прийняттям Закону 1964 р. в СРСР склалась система соціального забезпечення, складовими якої стали:

державне соціальне страхування робітників, службовців, членів кооперативів і деяких інших осіб;

соціальне страхування колгоспників;

соціальне забезпечення колгоспників за рахунок централізованого союзного фонду соціального забезпечення колгоспників;

соціальне забезпечення за рахунок асигнувань з державного бюджету;

забезпечення за рахунок фондів громадських організацій [11, с. 83].

У 70–80 рр. в країні здійснювалися економічні, соціальні та культурні перетворення, розвивалися міжнародні відносини, відбулася систематизація законодавства, що зумовило суттєве оновлення законодавства про пенсії. Указ Президії Верховної Ради СРСР „Про подальше підвищення розмірів пенсій інвалідам і сім’ям, що втратили годувальника” від 21 листопада 1973 р. підняв на новий щабель пенсійне забезпечення [18]. У 1978 р. було прийнято Закон „Про подальше покращення пенсійного забезпечення колгоспників”, який наблизив умови пенсійного забезпечення членів колгоспу до робітників та службовців [19]. А подальше покращення пенсійного забезпечення робітників, службовців, членів колгоспів і їх сімей знайшло своє відображення у відповідному Указі Президії Верховної Ради СРСР від 22 травня 1985 р.

З 1988 р. відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР та ВЦРПС в Україні розпочалося страхування додаткової пенсії. Умови страхування регулювалися Правилами, затвердженими Мінфіном СРСР за погодженням з Держкомпрацею СРСР та ВЦРПС. Джерелом для виплат додаткової пенсії слугував страховий фонд Укрдержстраху, що формувався за рахунок внесків застрахованих та коштів держбюджету [20, с. 204]. Та гіперінфляційні процеси початку 90-х років призвели до знецінення коштів фонду; головним джерелом пенсійних виплат для населення України став Пенсійний фонд [12, с. 44].

Наприкінці 80-х рр. продовжився і поглибився процес переходу на дво- та триланкові схеми управління, в керівництві пенсійною сферою підвищилася роль рад. У зазначений період країна опинилась у важкій економічній ситуації. Загострення проблем відбулося і в пенсійному забезпеченні: стали домінувати зрівняльні тенденції, знизився розмір пенсій відносно зарплати, відсутність механізму індексації призвела до скорочення реальних розмірів пенсій. Фінансово-ресурсна забезпеченість їх виплати знизилася настільки, що чергове підвищення розміру потребувало залучення додаткових коштів. Та, як зазначають економісти, навіть у результаті підвищення розміру відрахувань не вдалося ліквідувати дефіцитність пенсійного бюджету [11, с. 86]. Розв’язання проблем пенсійної системи мало відбутися шляхом кардинальних змін у напрямку формування та зміцнення страхових принципів з урахуванням вимог включення бюджету Пенсійного фонду в бюджетно-фінансову систему країни. Пенсійна реформа покликана була підвищити матеріальний стан пенсіонерів.

У 1990 р. було прийнято Закон СРСР „Про пенсійне забезпечення військовослужбовців”, ст. 10 якого поклала здійснення функцій пенсійного забезпечення військовослужбовців строкової служби та їх сімей на комісії з призначення пенсій органів соціального забезпечення. Органами ж пенсійного забезпечення інших військовослужбовців та їх сімей були названі пенсійні органи Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ та КДБ СРСР.

А з прийняттям у цьому ж році Закону СРСР „Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР” [21] (одного з основних актів із фрагментарним регулюванням засад адміністративно-правового регулювання в пенсійному забезпеченні), як зазначає Б. Надточій, завершився процес створення єдиної всеохоплюючої системи пенсійного забезпечення [22]. Система заклала страхові основи, передбачивши відокремлення від Держбюджету. Основним джерелом коштів для виплати пенсій став Пенсійний фонд. Порядок управління фондом, так само як і державна експертиза умов праці, здійснювались у порядку, що визначався Радою Міністрів СРСР (ст. 10). До відання Ради Міністрів Закон також відніс питання визначення порядку призначення і виплати пенсій, особливостей обрахування стажу тощо (ст. 12). Функцію призначення пенсій було покладено на комісії, що утворювались місцевими Радами народних депутатів. Контроль за пенсійним забезпеченням було покладено на профспілки. При цьому через очевидні обставини ця система не могла бути пристосована до нових економічних умов і тому зазнала невдачі [4, с. 83].

Проведене дослідження дозволяє дійти таких висновків.

Пенсійна система Української РСР формувалась в умовах, коли економічні відносини будувалися на державній власності й держава регулювала всі сфери життя суспільства. Законодавство УРСР змінювалось відповідно до змін законодавства СРСР. Багато пенсійних норм того періоду були фундаментальними та зберегли своє значення – тією чи іншою мірою – до сьогодні.

Бюджет пенсійного забезпечення був складовою державного бюджету. Пенсії являли со-бою гарантовані щомісячні виплати, розмір яких співвідносився з минулим заробітком. У пенсійному законодавстві поступово виділилися пенсії за віком, за вислугою років, по інвалідності та в разі втрати годувальника. Було створено єдину всеохоплюючу систему пенсійного забезпечення, що діяла за єдиними умовами і нормами та будувалась на поєднанні принципів страхування і допомоги, закладаючи страхові основи. Ця система, що функціонувала в умовах економічного і демографічного підйому, була ефективною, економічно виправданою, забезпечувала абсолютно всім категоріям громадян мінімально необхідний прожитковий рівень споживання.

Генезис адміністративно-правового регулювання у сфері пенсійного забезпечення можна поділити на три етапи, кожен з яких має свою специфіку: I етап (1917–1933 рр.) – початковий, із плановою системою державного управління пенсійним забезпеченням, започаткуванням засад адміністративно-правового регулювання у пенсійній сфері; II етап (1933–1956 рр.) – на якому сформувалась адміністративно-командна система управління, приймались чисельні директиви, що забезпечували тотальне втручання держави у пенсійну сферу; III етап (1956–1991 рр.) – для якого є характерним завершення формування пенсійної системи, що охопила всіх трудящих та членів їх сімей; пріоритет економічних методів державного регулювання; закладання правових основ регулювання у пенсійній сфері переважно у вигляді законодавчих актів.

Список використаної літератури:

Лазебна М.В. Організаційно-економічний механізм державного регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів: Дис. … канд. екон. наук. – К., 2004.

Молчанов В.Б. Життєвий рівень міського населення правобережної України (1900 – 1914 рр.): Автореф. дис. … канд. істор. наук. – К., 2000.

Корицкая В.В. Административно-правовая организация социального обеспечения и социальной защиты граждан: региональный аспект; на примере Хабаровского края: Дис. … канд. юрид. наук. – Хабаровск, 2002.

Якимів А.І. Розвиток системи пенсійного забезпечення в Україні: Дис. … канд. екон. наук. – Львів, 2004.

Олійник В.М. Самоврядні форми соціальної взаємодопомоги українського селянства в першій чверті ХХ ст. – Черкаси, 1998.

Андріїв В. Соціальне страхування: історія проблеми // Соціальний захист. – 1999. – № 2. – С. 43-51.

Бахмач Н. Исторический процесс становления системы пенсионного обеспечения Украины // Бизнес-Информ. – 2006. – № 8. – С. 29-33.

Астрахан Е.И. Развитие законодательства о пенсиях рабочим и служащим. – М., 1971.

Папієв М.М. Реформування пенсійної системи в Україні: Дис. … канд. екон. наук. – К. , 2004.

Бойко М. Право соціального забезпечення України: Навч. посіб. – К., 2006.

Соломка О.М. Пенсійне забезпечення в системі соціального захисту населення: Дис. … канд. екон. наук. – Х., 2006.

Бахмач Н.В. Формування корпоративних недержавних пенсійних фондів підприємств легкої промисловості: Дис. … канд. екон. наук. – К., 2006.

О государственных пенсиях: Закон СССР от 14 июля 1956 г. // ВВС СССР. – 1956. – № 15. – Ст. 313.

Ачаркан В.А., Синицына Т.А. Фонды социального обеспечения в СССР. – М., 1977.

О пенсиях и пособиях членам колхозов: Закон СССР от 15 июля 1964 г. // ВВС СССР. – 1964. – № 29. – Ст. 340.

Надточій Б. Пенсійне страхування в Україні: історичний аспект // Соціальний захист. – 2000. – № 3. – С. 54-58.

Бевзенко О.В. Становлення та розвиток пенсійного страхування // Економіка АПК. – 2005. – № 12.- C. 111-116.

О дальнейшем повышении размеров пенсий инвалидам и семьям, утратившим кормильца: Указ Президиума Верховного Совета СССР от 21 ноября 1973 г. // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1973. – № 48. – Ст. 678.

О дальнейшем улучшении пенсионного обеспечения колхозников: Закон СССР от 06 июля 1978 г. // Правда. – 1978. – 7 июля.

Ротова Т.А., Руденко Л.С. Страхування: Навч. посіб. – К., 2001.

Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР: Закон СРСР від 15 травня 1990 р. // Відомості з’їзду народних депутатів СРСР і ВР СРСР. – 1990. – № 45. – Ст. 416.

Надточій Б. Соціальне страхування у контексті історії // Соціальний захист. – 2003. – № 2. – С. 20-24.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук