529

---

ЄМЕЦЬ Л.О.,

здобувач кафедри адміністративної діяльності ОВС Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ОБ’ЄДНАННЯМИ ГРОМАДЯН: ОСНОВНІ ЕТАПИ ТА ЗМІСТ

Дослідження будь-якого правового інституту можна здійснювати з трьох основних позицій: по-перше, позиції сучасності, позиції зарубіжного досвіду та історичної спадщини. Усі з названих напрямків наукового пошуку є, безумовно, цілком самостійними та самодостатніми, проте, будь-яка наукова праця тільки виграє, якщо вона об’єднає у собі одночасно і сучасність, і історичне минуле, і зарубіжний досвід. Зазначена думка, на наш погляд, є цілком обґрунтованою, а раз так, то і такою, що може бути реалізованою на практиці. Виходячи з цього, метою даною статті є аналіз питань виникнення і розвитку законодавства про державне управління об’єднаннями громадян. Актуальність цієї теми не повинна викликати жодних сумнівів, оскільки на сьогоднішній день відсутні наукові роботи, присвячені дослідженню історичних аспектів становлення інституту державного управління об’єднаннями громадян. Більшість авторів, які займаються вивченням згаданої проблематики (А. Карташов, О. Пушкіна, І. Темех, Л. Ярмол т.ін.), концентрують свою увагу, переважно, на аналізі чинних нормативних актів, а також практики їх застосування у сфері управління об’єднаннями громадян. Однак, вже давно доведено, що без вивчення історичного минулого дуже важко

Переходячи до розгляду історії законодавства про державне управління об’єднаннями громадян, одразу ж відмітимо, що вивчення цього аспекту буде нерозривно пов’язане з аналізом, перш за все, адміністративно-правових актів, які діяли у різні часи на території спочатку Російської Імперії, а потім СРСР, та аналізом праць вчених-адміністративістів, оскільки саме вони займалис

я науковим тлумаченням відповідних нормативних встановлень.

Вітчизняне законодавство про об’єднання громадян, порядок їх створення, контроль за їх діяльністю має не досить глибокі історичні корені. Аналіз наукової літератури та правових актів дозволяє зробити висновок, що виникнення спеціальних нормативних встановлень, присвячених названим вище питанням, відбулося у Росії лише на початку XX століття та було пов’язано, перш за все, з революційними подіями 1905 року. До початку ж XX століття діяльність усіляких «товариств», «асоціацій», «приватних товариств», «товариств приватної ініціативи» регулювалася не спеціальним законодавчим актом, а окремими, розпорошеними по різних частинах Зводу законів Російської Імперії нормами, які сходилися своїм змістом до Статуту благочиння 1782 р. При цьому відмітимо, що головна ідея, покладена у підґрунтя усіх цих норм, зводилася до того, що створення товариств було не законним правом громадян, а милістю, яка дарувалася владою за власним розсудом [1].

Подібне відношення держави до створення об’єднань громадян цілком узгоджувалося з тенденціями та традиціями, які панували у російському законодавстві XIX століття. У даному випадку мова йде про те, що Російська Імперія до початку XX століття являла собою типову поліцейську державу, де у підґрунті державного управління знаходилися норми поліцейського права. Головна особливість таких норм полягала у тому, що вони, з однієї сторони, надавали надзвичайно широкі повноваження суб’єктам управлінської діяльності, а з іншої, – не закріплювали за громадянами майже ніяких прав, встановлюючи лише їх обов’язки. Така державна політика виходила зокрема з того, що громадяни, з огляду на їх неграмотність та неосвіченість, не знають та і не можуть знати у чому полягає їх благо та як такого блага досягти, а раз так, то саме на державу покладався обов’язок визначати життя та поведінку своїх підданих у всіх сферах життєдіяльності. Цікавий приклад подібного підходу до врегулювання відносин держави і особистості можна знайти у праці В.Ф. Левитського, який, зокрема, писав, що економічні, фізичні та духовні інтереси суспільства – все стало предметом детальної регламентації, пильного нагляду, безпосереднього управління з боку державної влади. При цьому права особистості та суспільної самодіяльності до уваги не бралися [2, с 7]. Викладене дозволяє зробити висновок, що об’єднання громадян у зазначені часи являли собою один з об’єктів державного управління, управління, яке, зазвичай, базувалося не на нормах права, а на вільному розсуді адміністрації.

Виходячи з викладеного, неважко зрозуміти, що держава у діяльності об’єднань громадян, незалежно від того, яку вони мали назву та які цілі переслідували, бачила для себе суттєву загрозу, зміст якої, з однієї сторони, полягав у тому, що громадяни таким чином могли об’єднуватися навколо революційних ідей, а з іншої – намагалися вторгнутися у сферу державної діяльності, трансформуючись, як наслідок, із об’єкту управління у повноправного учасника управлінської діяльності. А раз так, то суб’єктам публічного управління було набагато простіше та вигідніше не дозволяти вільного розвитку самодіяльності населення, чим, власне, і пояснюється відсутність нормативних актів, які б визнали за підданими право на утворення об’єднань, а також порядок його реалізації. Відсутність нормативно встановлених правил у цій сфері призводила до того, що, процес відкриття навіть тих товариств та асоціацій, існування яких було вигідно державі (благодійні товариства), розтягувався на довгі роки [3].

Зміни, які відбулися у політичному та державному житті Російської Імперії на початку XX століття, самим безпосереднім чином торкнулися також і права громадян на об’єднання, яке вперше знайшло своє нормативне закріплення в оголошеному царем 17 жовтня 1905 року Маніфесті про дарування населенню цивільної свободи на засадах справжньої недоторканності особи, свободи совісті, слова, зібрань та союзів [4, с 99]. Подальше закріплення згадане право знайшло вже у ст. 80 Основних законів Російської Імперії від 23 квітня 1906 р. [5], відповідно до якої російськім підданим гарантувалося право на утворення об’єднань, які могли існувати або у формі товариств, або союзів. Безпосереднє ж регулювання порядку реалізації даного права здійснювалося у Тимчасових правилах про товариства та союзи, виданих 4 березня 1906 р [6]. Зазначені правила вводилися у дію, відповідно до Маніфесту від 17 жовтня 1905 р., до видання спеціального закону, однак визначали основи життєдіяльності товариств до лютого 1917 року. Вони були покликані стати логічним завершенням процесу децентралізації державного контролю над товариствами та союзами, який був переданий з відання центральної влади до місцевих органів [1].

Чинне, на той час, законодавство допускало створення товариств та союзів без звертання за дозволом до органів влади. Зазначений порядок організації товариств та союзів отримав у літературі назву явочного. На думку вчених, він був кращим за, так званий, концесійний, оскільки, по-перше, містив у собі достатню кількість механізмів, які дозволяли владі припинити існування незаконного товариства; по-друге, не викликав у населення брехливих розмов та нарікань на адміністрацію; по-третє, виключав зайві формальності, найбільш відповідав потребам часу та сприяв розвитку союзного руху у країні [7, с 100].

Відповідно до названих вище Тимчасових правил товариством називалося об’єднання декількох осіб, які, не маючи наміру отримувати прибуток від ведення будь-якого підприємства, вибрали предметом своєї сукупної діяльності певну ціль, а союзом – об’єднання двох або декількох таких товариств.

Згідно закріплених правил створення товариств та союзів могло відбуватися двома шля-хами: або через сповіщення уповноважених суб’єктів про відкриття товариства, або шляхом його легалізації через реєстрацію статуту товариства, у наслідок чого товариство отримувало статус юридичної особи.

Питання про припинення діяльності товариства вирішувалося губернським або міським присутвієм за ініціативою губернатора або градоначальника. Якщо організація допускала відступ від заявленої мети діяльності, влада могла запропонувати їй самостійно усунути порушення у встановлений строк. Якщо діяльність товариства загрожувала громадській безпеці або спокою, вона могла бути призупинена губернатором, який після цього мав звернутися до присутствія з вимогою закрити товариство чи союз.

На розгляд питання про закриття товариства чи союзу запрошувалися зацікавлені особи від товариства чи союзу. Рішення присутствія могло бути оскаржене на протязі двох тижнів до першого департаменту Правлячого Сенату. Якщо з рішенням присутствія не погоджувався губернатор, то він міг призупинити виконання такого рішення, та передати справу на розгляд Міністру внутрішніх справ, який, у свою чергу, міг наказати губернатору привести рішення до виконання або передати справу про Правлячого Сенату [7, с 103-105].

Поряд з існуванням товариств та союзів, російське законодавство початку XX століття дозволяло підданими утворювати також і професійні товариства, які діяли на підставі Тимчасових правил про професійні союзи, які утворювалися для осіб, зайнятих у торгівельних та промислових підприємствах або для власників цих підприємств, прийнятих 4 березня 1906 року [8, с. 51].

Професійні товариства могли створюватися з метою: вияснення та узгодження економічних інтересів, покращення умов праці своїх членів або підняття продуктивності підприємств, що їм належали; відшукування способів усунення непорозумінь, які виникали на ґрунті договірних умов між наймачом та найманими працівниками; вияснення розмірів заробітної плати та інших умов праці; видачі грошової допомоги своїм членам; надання юридичної допомоги тощо. Об’єднання професійних товариств у союзи заборонялося.

Заява про відкриття професійного товариства направлялася старшим фабричним інспектором або окружним гірським інженером губернатору, який передавав її на вирішення до присутствія у справах товариств [7, с 105].

Викладене вище, а також аналіз спеціальної літератури, дозволяє зробити висновок, що, дійсно, названі вище нормативні акти сприяли процесу активізації створення у Російській Імперії товариств та союзів. Однак, разом з цим, необхідно відмітити, що, створюючи законодавчу базу для існування об’єднань громадян, держава у той же час продовжувала з підозрою відноситися до подібних проявів самодіяльності населення, побоюючись, що у певних умовах вона може вийти за межі дозволеного та стати джерелом формування опозиційних настроїв. Страх перед розвитком громадської самодіяльності посилювався тією обставиною, що у роки першої російської революції значна частина товариств надмірно політизувалася, відкрито обговорюючи питання необхідності перебудови країни на конституційно-демократичних засадах, до цього ж і місцева влада не завжди була здатна дати їм необхідну відсіч [ 1 ].

Такі настрої, безумовно, не могли не вплинути на зміст законодавства, про яке ми вели мову вище, у зв’язку з чим чинні на той час нормативні акти, як можна було побачити при їх аналізі, містили у собі значну кількість невизначених та розпливчастих формулювань [9, с 557], залишаючи таким чином суб’єктам управлінської діяльності чимало можливостей забороняти існування того або іншого товариства чи союзу. Показовими у цьому плані є слова сучасника дореволюційного законодавства про товариства та союзи А.І. Єлістратова, який у 1914 році писав, що товариства та союзи, не дивлячись на принципове проголошення Тимчасовими правилами від 4 березня 1906 р. явочного порядку утворення товариств та союзів, залишаються у повній залежності від адміністративного розсуду [10, с 312]. Принагідно з цим, відмітимо, що така ситуація ускладнювалася також і фактом відсутності у Російській Імперії у ті часи інституту адміністративної юстиції [11, с 21], яки й би міг, у разі його належної організації, стати гарантом реалізації підданими Російської Імперії права на об’єднання.

Прихід до влади Тимчасового уряду приніс з собою і певні зміни у порядок реалізації підданими Російської Імперії права на об’єднання. 12 квітня 1917 р. Тимчасовий уряд прийняв постанову «Про зібрання та союзи», у ст. 4 якої було зафіксовано, що усі без виключення російські громадяни мають право, без особливого на те дозволу, утворювати товариства та союзи з метою, яка не суперечить кримінальним законам [8, с 53]. Порядок же реалізації зазначеного права був визначений дещо пізніше у постанові Тимчасового уряду «Про реєстрацію товариств, громад та союзів» від 21 червня 1917 р. Відповідно до цього нормативного акту утворення товариств, діяльність яких не суперечила кримінальному законодавству, відбувалося без будь-якого дозволу (ст. 4). Товариства отримали право вступати у взаємовідносини між собою та укладати угоди з іноземними товариствами (ст. 5). Статус юридичної особи могли отримати лише ті товариства, статути яких були зареєстровані у судовому порядку (ст. 6). Примусова ліквідація товариства була можливою лише у випадку порушення товариством норм кримінального законодавства або за рішенням суду (ст. 7). Суд міг відмовити у реєстрації статуту товариства лише за умови його протизаконності, з точним посиланням на той закон, якому суперечили положення статуту [12].

Отже, як випливає з викладеного вище, Тимчасовий уряд у питаннях забезпечення реалізації громадянами Російської Імперії права на об’єднання пішов значно далі за своїх попередників. Особливо у цьому плані необхідно наголосити на залученні судових органів до питань легалізації та припинення діяльності об’єднань громадян, що суттєво підсилювало позиції об’єднань громадян у їх взаємовідносинах з органами державного управління. Принагідно з цим відмітимо, що пропозиції про запровадження саме такого порядку легалізації статутних товариств, тобто тих, які бажали отримати статус юридичної особи, висловлювалися ще у 1905 році, однак тоді вони так і не отримали свого законодавчого закріплення [1].

Зміна політичної ситуації на теренах Російської Імперії після революційних подій 1917 року безумовно не могла не вплинути і на відношення влади до об’єднань громадян. Якщо вести мову про ситуацію у цій сфері на території сучасної української держави, то необхідно відмітити, що ті уряди, які один за одним виникали в Україні у період розбудови її національної державності (листопад 1917-1920 рр.) [9, с 6], у своїх програмних документах торкалися права громадян на об’єднання, проте його реалізація на практиці була ускладнена військовою інтервенцією, постійною зміною влади та нестабільністю, а подекуди і суперечністю законодавства, оскільки наряду з новими нормами у країні продовжувала діяти значна частина дореволюційних правових актів [13, с 82, 105].

20-ті роки XX століття принесли в державно-політичне життя України чергові зміни, зміст яких визначався початком формування у країні тоталітарного режиму, який характеризувався тотальним відчуженням народу від власності і політичної влади, всеосяжним контролем над усіма сферами життя радянського суспільства [14, с 209]. Не стали звичайно виключенням у цьому плані і об’єднання громадян, які відтепер під чітким державним керівництвом мали досягати не власних, а чітко визначених державою цілей. Кажучи іншими словами, об’єднання громадян почали зливатися з державними органами, втрачаючи, як наслідок, свій незалежний громадський статус [14, с 184-185].

Для легалізації діяльності чисельних товариств та союзів, як тих, що були утворені раніше, так і тих, які розпочали свою діяльність у 20-х роках, був прийнятий ряд правових актів, які визначали порядок їх утворення, затвердження, реєстрації статутів тощо. Аналіз цих актів, наприклад, постанови Президії ВЦВК від 12 червня 1922 р. «Про порядок скликання з’їздів та Всеросійських нарад різних союзів та об’єднань і про реєстрацію цих організацій» дозволяє зробити висновок, що компетенція, пов’язана із легалізацією та припинення діяльності об’єднань громадян, повністю була зосереджена у руках адміністративних органів. Так, названий нормативний акт наказував НКВС провести реєстрацію громадських організацій та не допускати відкриття нових товариств та союзів без відповідної реєстрації у НКВС. Усі організації, які не були зареєстровані на протязі двох тижнів від дня опублікування зазначеної вище постанови, підлягали негайній ліквідації.

Наступні нормативні акти поклали на НКВС радянських республік контроль та спостереження за законністю діяльності громадських об’єднань. У порядку адміністративно-політичного нагляду НКВС був зобов’язаний слідкувати за тим, щоб ця діяльність відповідала класовим інтересам трудящих, і щоб широкі маси трудящих залучалися до роботи товариств та союзів. Для цього НКВС володів широкими повноваженнями, аж до права закриття та заборони діяльності окремих товариств та союзів [8, с 109].

Необхідність зосередження контролю за діяльністю об’єднань громадян у руках воєнізованого органу державного управління, який володів широкими примусовими повноваженнями, пов’язувалася з тим, що радянська влада мала намір, так би мовити, переформувати діяльність громадських організацій. У даному випадку мова йде про те, що у радянському законодавстві та практиці державного управління повністю відкидалася думка про можливість існування громадських організацій лише для задоволення інтересів їх членів, оскільки це призвело б до формування великої кількості відособлених груп людей, які б могли скласти противагу єдиній ідеологічній політиці держави. У зв’язку з цим, як особливо наголошувалося у радянській літературі [8, с 113-114, 140; 15, с. 24-25], об’єднання громадян створювалися, по-перше, для досягнення суспільних інтересів та, по-друге, мали працювати у тісній співпраці з радянською державою під керівництвом комуністичної партії, яка мала взяти на себе завдання щодо цілеспрямованого формування системи таких об’єднань. Отже, кажучи іншими словами, об’єднання громадян у радянський період почали формуватися та розвиватися як додаток до державних органів, який, об’єднуючи у собі значну частину населення, виступав засобом досягнення владою своїх цілей. Так, наприклад, у грудні 1924 р. в Українській РСР існувало вже 4290 загонів піонерів, до складу яких входило 200470 осіб. Таким чином, більшовики взяли під контроль та ідейне виховання дітей, створивши цим самим цілісну систему ідеологічного контролю над усіма віковими групами населення. Адже, крім дитячо-юнацьких організацій, існували ще й жіночі, творчі, наукові, інженерно-технічні, спортивні організації. Комуністи підтримували і сприяли роботі лише тих організацій, які йшли в фарватері «генеральної лінії» компартії,

У зв’язку з цим, можна вести мову про те, що об’єднання громадян знаходилися під повним державним контролем, виступаючи, таким чином, одним із об’єктів всеохоплюючого державного управління. Поряд з цим наголосимо і на тому факті, що громадські організації у СРСР входили у систему політичної організації радянського суспільства [16, с 224], перебуваючи, як наслідок, і під управлінським впливом комуністичної партії.

Як вже було відмічено вище, у СРСР замість існуючого за часів Тимчасового уряду явочного порядку утворення об’єднань громадян, запроваджувався дозвільний. При цьому, однак, потрібно звернути увагу на те, що дозвільний порядок утворення об’єднань громадян не розповсюджувався на професійні союзи, які для свого виникнення не потребували попереднього дозволу від адміністративних органів, та реєструвалися у міжсоюзних організаціях. Дещо подібною була реєстрація також і кооперативних організацій, яка здійснювалася губернськими кооперативними комітетами, що існували при губернських виконавчих комітетах, або Головним кооперативним комітетом при Раді Народних Комісарів, якщо діяльність кооперативної організації поширювалася на дві чи більше губерній. До усіх інших громадських організацій, які не переслідували мети вилучення прибутку, застосовувався дозвільний порядок [17, с. 222-223].

Відповідно до Постанови ВУЦВК від 1 листопада 1922 р. «Про порядок затвердження та реєстрації товариств і союзів, що не переслідують мети вилучення прибутку» [18] державній реєстрації підлягали лише ті товариства, які переслідували дозволені цілі. Ті ж товариства, що переслідували цілі: а) «які суперечили принципам, проголошеним Конституцією та декларацією прав працюючого народу, б) заборонені чинним законодавством, в) що суперечать громадській моральності, г) що загрожують громадському спокою та безпеці, д) що пов’язані з незаконними політичними цілями, є) що збуджують національну ворожнечу та ворогування, ж) товариства службовців урядових установ, які ставлять собі цілі, що не узгоджуються з вимогами службового обов’язку, з існуючим порядком та умовами служби, з) товариства спіритичні, масонські ложі, товариства окультних наук, і) товариства з невизначеними та неясними цілями», визнавалися незаконними і державній реєстрації не підлягали [17, с. 225].

Для реєстрації товариства або союзу необхідно було подати до Губернської міжвідомчої комісії у справах про товариства і союзи при адміністративному відділі губернського виконавчого комітету (якщо район дії товариства або союзу не виходив за межі губернії) або до Центральної міжвідомчої комісії у справах про товариства і союзи при Народному комісаріаті внутрішніх справ статут у трьох примірниках з нотаріально засвідченими на ньому підписами не менше, ніж десяти його засновників. У разі незгоди з рішенням комісії про відмову у реєстрації статуту, оскаржити його можна було лише в адміністративному порядку, відповідно або до Центральної комісії, або до колегії Народного комісаріату внутрішніх справ.

Нагляд за діяльністю товариств та союзів здійснював Народний комісаріат внутрішніх справ та його органи на місцях, представники яких, у разі виявлення відхилень від уставу або незаконних дій об’єднання, мали право запропонувати товариству чи союзу виправити виявлені недоліки або припинити (закрити) їх діяльність. Крім цього, українські нормативні акти передбачали можливість застосування до об’єднань громадян також і інших заходів адміністративного впливу: а) попередження про закриття; б) тимчасове призупинення діяльності; в) віддання до суду винних осіб.

Подальший розвиток законодавства про об’єднання громадян не вніс у їх правовий статус суттєвих змін. Вони, як і раніше, перебували під повним організаційно-правовим впливом органів державного управління, які в односторонньому порядку, базуючись на чітко невизначених поняттях, що відкривали широкі межі для адміністративного розсуду, приймали рішення як про утворення, так і про ліквідацію громадської організації. Так, наприклад, відповідно до ст. 20 Положення про добровільні товариства та їх союзи, затвердженого РНК РРФСР від 10 липня 1932 р., «у випадку порушення добровільним товариством та їх союзом діючого законодавства або загальної політики Радянської влади, а рівно ухилення від зазначених у статуті цілей та завдань, орган, який здійснює спостереження та контроль за діяльністю даного товариства або союзу, має право відводити як окремих членів товариства (або союзу), так і членів їх органів управління, достроково розпускати виборні органи управління та вживати інші заходи, аж до ліквідації товариства (або союзу)». Крім цього, громадські організації могли бути ліквідовані і на підставі висновку про недоцільність їх подальшого існування. Не допускалося утворення громадських організацій, цілі яких суперечили інтересам робітничого класу та його союзників [19, с.27, 43].

У наступні роки в СРСР приймалися лише окремі підзаконні акти, які визначали порядок створення, існування та ліквідації громадських організацій, так би мовити, вузької спрямованості – добровільного товариства автолюбителів, добровільного товариства любителів книг, товариства глухих тощо [19, с 182], проте ці акти не містили у собі ніяких особливостей, які б виходили за межі загальної державної політики у сфері реалізації права громадян на об’єднання. Усі вони лише розширювали межі управлінського впливу державних органів на громадські організації. Такий висновок, зокрема, базується на положеннях Конституції УРСР 1978 року [20], яка чітко визначила необхідність покладення на громадські організації певних обов’язків. Так, відповідно до положень Основного закону УРСР громадські організації були зобов’язані: виконувати вимоги комісій Верховної Ради УРСР, подавати їм необхідні матеріали та документи (ст. 110); приймати участь у забезпеченні безпеки країни та укріпленні обороноздатності (ст. 30) тощо.

Роблячи загальний висновок з викладеного, відмітимо, що до 90-х років XX століття роз-виток законодавства про об’єднання громадян в нашій країні відбувався у регресивному порядку. На фоні конституційного закріплення права громадян на об’єднання, порядок його реалізації жодного разу не отримав належної правової регламентації. В наслідок подібної ситуації об’єднання громадян постійно знаходилися під впливом держави в особі її уповноважених органів, останні з яких в односторонньому порядку мали право вирішувати долю названих утворень. В результаті такої політики об’єднання громадян не мали змоги виконувати ті громадські та державні завдання, задля досягнення яких вони, власне, і утворюються у цивілізованому суспільстві. Поряд з цим, необхідно відмітити також і той факт, що негативні відголоски такої державної політики щодо об’єднань громадян дійшли і до сьогоднішнього дня. У даному випадку мова йде про те, що більшість з наших співгромадян не бачать у об’єднаннях громадян тієї рушійної сили, яка здатна впливати майже на усі процеси, які відбуваються в країні. Мало хто з нас вірить у те, що представники об’єднань громадян можуть приймати дієву участь у законотворчій роботі, реалізації державних програм, боротьбі із злочинністю тощо, хоча, насправді, саме для досягнення цих завдань об’єднання громадян і утворюються. Крім цього, з огляду на пройдений нами історичний шлях, до плідної співпраці з об’єднаннями громадян не готові також і органи державної влади, які далеко не в усіх випадках розглядають їх у якості партнерів на шляху виконання своїх завдань. Виходячи з цього, завданням номер один у даній сфері, на нашу думку, є не тільки та не стільки розробка і прийняття нормативних актів з питань функціонування об’єднань громадян та їх співпраці з органами державної влади та місцевого самоврядування, скільки створення загальнодержавної концепції (програми) збільшення кількості об’єднань громадян та популяризації їх діяльності у суспільстві та державі.

Список використаної літераткри:

Туманова А.С. Законодательство об общественных организациях России в начале XX в. // Государство и право. – 2003. – № 8. – С. 82-86.

Левитский В.Ф. Предмет, задача и метод науки полицейского права. X., 1894.

Пашенцева СВ. Правовое регулирование благотворительной деятельности в Российской Империи // Государство и право. – 2006. – № 12. – С. 98-104.

Історія українського права / За редакцією: О.О. Шевченка, – К., 2001.

Свод законов Российской империи. – СПб., 1906. – Т. I. – Ч. 1.

Собрание узаконений и распоряжений правительства. – 1906. – № 48. – Ст. 308.

Белявский Н.Н. Полицейское право (Административное право). Конспект лекций. Издание 2-е. Юрьев, 1910.

Щиглик А.И. Закономерности становления и развития общественных организаций в СССР. М., 1977.

Історія держави і права України. Підручник. – У 2-х т. / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. – Том 1. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003.

Елистратов А.И. Основные начала административного права / Вступительное слово д.ю.н. В.В. Коноплева. – Симферополь: Изд-во «Оригинал М», 2007.

Карадже-Искров Н.М. Новейшая эволюция административного права. Иркутск. 1927.

О регистрации союзов: Закон от 21.6.1917 г. // Сборник законов. – 1917. – № 165. – Ст. 907.

Історія держави і права України: Підручник. – У 2-х т. / За ред. В.Я. Тація, А.И. Рогожина, В.Д. Гончаренко. – Том 2. К., 2003.

Греченко В.А., Ярмиш О.Н. Україна у добу «раннього» тоталітаризму (20-ті роки XX ст.): Монографія. – Харків: Вид-во НУВС, 2001.

Ямпольская Ц.А. Общественные организации в СССР. М: «Наука», 1972.

Пахомов І.М. Радянське адміністративне право. Львів. 1962.

Кобалевский В. Очерки советского административного права. Харьков. 1924.

Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-крестьянского правительства Украины. – 1922. – № 38. – Ст. 577.

Конституционный статус общественных организаций в СССР. М., 1983.

Конституція Української Радянської Соціалістичної Республіки // Відомості

Верховної Ради УРСР. – 1978. – № 18. – Стор. 268.

< Попередня   Наступна >