587

---

ГРЕЧИШНИКОВА В.В.,

здобувач кафедри адміністративного права та адміністративного процесу Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УЧАСТІ ПРЕДСТАВНИКІВ НАРОДУ В ЗДІЙСНЕННІ ПРАВОСУДДЯ

Проголошення незалежності та розбудова політико-правової системи України позначилась на діяльності органів усіх гілок влади. Одним із найважливіших заходів на шляху до створення демократичної правової держави, беззаперечно, є судова реформа. Адже суди, здійснюючи правосуддя, повинні робити це об’єктивно й неупереджено та забезпечувати режим законності. Законодавчо встановлений порядок роботи судів повинен забезпечуватись відповідними нормами адміністративного права.

В Україні за правопорушення, що посягають на встановлений порядок здійснення правосуддя, передбачені кримінальна та адміністративна відповідальність. Необхідно звернути увагу на недосконалість законодавства, яке регулює притягнення до адміністративної відповідальності за проступки, що порушують порядок здійснення правосуддя. Зміни законодавства, відсутність достатнього досвіду і невизначеність заходів протидії знижують ефективність адміністративного забезпечення діяльності судів та процес боротьби з правопорушеннями проти встановленого порядку здійснення правосуддя.

З розвитком судової системи виявляється неефективність та ненадійність захисту судової діяльності нормами адміністративного права. Адміністративно-деліктне забезпечення діяльності судів ще недостатньо відповідає вимогам часу, у зв’язку з чим виникає необхідність в його подальшому удосконаленні.

Дослідженню адміністративно-деліктного законодавства присвячено багато праць провідних юристів-науковців. Серед них В.К. Колпаков, А.Т. Комзюк, В.Д. Бр

инцев, О.В. Негодченко, А.М. Бандурка, Ю.О. Скорченко, В.Т. Маляренко, В.Ф. Бойко та інші. Але науковій розробці проблем адміністративної відповідальності за правопорушення, що посягають на встановлений порядок здійснення правосуддя, в юридичній літературі не приділялось належної уваги. Фундаментальних робіт за цією проблематикою ще не було. Недостатня теоретична розробленість адміністративної відповідальності за правопорушення, що посягають на нормальну роботу суду, наукова значущість та актуальність цієї теми зумовлюють потребу в проведенні поглибленого дослідження цього явища.

Мета нашої роботи полягає у визначенні проблемних питань адміністративно-деліктного забезпечення участі представників народу в здійсненні правосуддя. З урахуванням поставленої мети мають бути вирішені такі завдання:

аналіз досліджень щодо забезпечення участі представників народу в здійсненні

правосуддя;

виявлення недоліків у законодавстві та проблемних питань щодо забезпечення участі народних засідателів і присяжних у здійсненні правосуддя;

внесення пропозицій щодо доповнення адміністративно-деліктного законодавства, яке регулює притягнення до відповідальності за правопорушення, що посягають на встановлений порядок здійснення правосуддя.

У Концепції судово-правової реформи, яка була затверджена постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р., одним із основних завдань було створення системи законодавства про судоустрій, яка забезпечила б незалежність судової влади [5]. Серед відповідного законодавства провідне місце займає Закон України від 7 лютого 2002 р. “Про судоустрій України” (далі – Закон). З прийняттям цього нормативно-правового акта судова система України була приведена у відповідність до конституційних положень, введені в дію основні засади судочинства та реалізовані вимоги Конституції України щодо судового захисту конституційних прав і свобод громадян [1; 2; 3; 4].

Особливу увагу хотілося б приділити адміністративно-деліктному забезпеченню виконання вимог ряду статей цього Закону, які присвячені регулюванню здійснення правосуддя народними засідателями і присяжними.

Участь народу у здійсненні правосуддя є однією з найважливіших засад здійснення судочинства.

Відповідно до Закону України “Про судоустрій України” “народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Участь народних засідателів і присяжних у здійсненні правосуддя є їхнім громадянським обов’язком” [3].

Останніми роками було висловлено багато пропозицій як щодо поширення одноособової форми правосуддя [7], так і участі в здійсненні правосуддя представників народу та розвитку інституту народних засідателів [8; 9].

В. Бринцев, В. Бойко, В. Маляренко вказують на відсутність протягом тривалого часу належної законодавчої бази, яка б забезпечувала гарантію прав представників народу, що залучаються для здійснення правосуддя. Декларативні норми про те, що народні засідателі незалежні і при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді, не були підкріплені законодавчими механізмами стосовно їх реалізації. Внаслідок цього нечисленні народні засідателі, які залишились в судах, потерпаючи від матеріальних збитків, почали відмовлятися від виконання відповідального громадського обов’язку. Враховуючи ці обставини, під час доопрацювання проектів законодавства про судоустрій необхідно було передбачити таку систему формування корпусу народних засідателів і забезпечення гарантій їх діяльності, яка була б спроможною підвищити ефективність діяльності представницького елемента до належного рівня [10].

Хоча, як свідчить російський досвід, навіть з прийняттям спеціального федерального закону, який врегулював питання про механізм добору, матеріального забезпечення й гарантій незалежності та недоторканності народних засідателів, підвищити ефективність діяльності цього інституту не вдалось [11].

Деякі з наведених проблем були враховані законодавцями під час прийняття Закону «Про судоустрій України» 2002 р. [3].

Важливим є проведення аналізу забезпечення розгляду справ за участю присяжних. Суд присяжних – це нова інституція. Процесуальний закон надаватиме обвинуваченому в кримінальній справі право вибору – вимагати, щоб його справу слухав або суд присяжних, або суд у складі виключно професійних суддів. Відповідні питання будуть погоджувати під час проведення попереднього засідання суду.

Проблемам нормативного та організаційного забезпечення присяжних у здійсненні правосуддя присвячені праці В. Бринцева. Він аналізує такі поняття, як «здійснення правосуддя за участю присяжних» та «суд присяжних». На його думку цей аналіз дає обширне підґрунтя для висновків. Наприклад, ст. 13 Закону «Про судоустрій України» вперше на законодавчому рівні замість конституційного – «здійснення правосуддя за участю присяжних» – вживає термін «суд присяжних».

Правильне застосування правової термінології має дуже важливе значення, хоча, за словами В. Бринцева, навіть більшість фахівців права не звернула увагу на те, що Конституція України, по суті, не впровадила у державі суд присяжних, оскільки «суд присяжних» і «здійснення правосуддя за участю присяжних» – це не тотожні поняття. Наведене конституційне формулювання дозволяло створити національну модель залучення до участі у правосудді представників народу, а не копіювати відомі світовій практиці зразки суду присяжних [10].

Одночасно з’явилася точка зору, яка фактично ототожнює суд присяжних і суд за участю народних засідателів за ознакою, що в обох формах судочинства беруть участь представники народу [9].

Аналіз української юридичної думки свідчить про недостатню увагу в розробленні науково обґрунтованих пропозицій щодо шляхів втілення конституційного принципу «участі народу у відправленні правосуддя» , а також обґрунтуванню доцільності впровадження суду присяжних у національне судочинство. Лише на початку 2003 р. в Україні з’явилось перше дисертаційне дослідження, в якому проаналізована історична генеза цієї форми правосуддя і висловлені деякі плідні пропозиції щодо національної моделі суду присяжних [15].

Виключення Верховного Суду України з числа суб’єктів законодавчої ініціативи призводить до того, що не тільки слушні зауваження вчених та фахівців права, таких як В. Котляр, Ю. Альошин, а, по суті, й офіційна позиція найвищого судового органу держави не була врахована при прийнятті закону про судоустрій [10; 13; 14 ].

В. Маляренко на підставі всебічного аналізу соціально-економічної, політичної і правової ситуації у державі, особливо в галузі здійснення правосуддя, доходить обґрунтованого висновку, що «суд присяжних є малопродуктивним, надзвичайно складним і громіздким, запроваджується лише стосовно незначної категорії кримінальних справ, але вимагає дуже великих зусиль держави, зокрема підготовки законодавчої бази і чималих державних коштів. А його впровадження у конституційне законодавство – популістська акція, сліпе копіювання іноземного досвіду» [9]. Хтось може з цим погодитись, а хтось – ні.

На теперішній час є всі підстави стверджувати, що у нашій державі принцип участі народу у відправленні правосуддя більш ефективно реалізується завдяки участі в судочинстві народних засідателів [10].

Однак законодавче врегулювання процедури формування корпусу народних засідателів, побудоване за міжнародними принципами без врахування національних особливостей, створює передумови для існування ситуації, коли до суду з двох десятків викликаних представників народу, з тих або інших поважних та неповажних причин, з’являється дві-три людини. Адже виконання цієї засади здійснення судочинства пов’язане з відповідними вимогами до народних засідателів та присяжних, а також їхніми обов’язками. Особа, яка включена до списку народних засідателів або списку присяжних, зобов’язана повідомити суд про обставини, що виключають можливість її участі у здійсненні правосуддя. А якщо відповідна особа свідомо не повідомила суд про такі обставини? Чи можливо це назвати проявом неповаги до суду? Можливо, таке діяння є проступком, але нормативної підстави для притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності немає. У чинному Кодексі України про адміністративні правопорушення заходи адміністративної відповідальності за проступки, що посягають на встановлений порядок здійснення правосуддя в Україні передбачені в ст. 1833 “Прояв неповаги до суду”, ст. 1855 “Перешкодження явці до суду народного засідателя”, ч. 1 ст. 1856 “Невжиття заходів щодо окремої ухвали суду чи окремої постанови судді, подання органу дізнання, слідчого або протесту, припису чи подання прокурора”.

Аналізуючи ст. 1853 “Прояв неповаги до суду”, можна зазначити, що суб’єктами цього правопорушення можуть бути громадяни України, іноземці, посадові особи державних органів та недержавних організацій, які приймають участь у судовому розгляді цивільних, кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення як свідки, потерпілі, позивачі, відповідачі. Суб’єктами проступку можуть бути і треті особи, представники сторін, особи, які захищають права та законні інтереси інших осіб, заявники, представники громадських організацій та трудових колективів підприємств, установ, організацій. Суб’єктами правопорушення, передбаченого частиною другою цієї статті, можуть бути тільки експерти, перекладачі, які злісно ухиляються від явки до суду. Об’єктивна сторона характеризується відсутністю поваги до суду, яка проявляється в різних формах на словах, в поведінці, якому-небудь діянні або бездіянні осіб, що приймають участь у розгляді кримінальних, адміністративних та цивільних справ. У ст. 1853 такі діяння вказані: порушення порядку судового засідання; ухилення від явки до суду; непідпорядкування розпорядженню головуючого, що свідчить про відсутність поважного відношення до суду та судових процедур, що регламентуються законодавством. Диспозиція цієї статті відмежовує неповагу, яку проявляють особи, приймаючи участь у розгляді судом справ. В цій адміністративні нормі неповідомлення суду про обставини, що виключають можливість участі народного засідателя або присяжного, у здійсненні правосуддя також не зазначається.

В Законі «Про судоустрій України» вказано, що «народний засідатель або присяжний зобов’язані вчасно з’явитися на запрошення суду для участі в судовому засіданні. Неявка без поважних причин у судове засідання вважається неповагою до суду» [3]. Але притягнути за невиконання цього зобов’язання народного засідателя або присяжного до адміністративної відповідальності неможливо, адже вони не передбачені чинним Кодексом України про адміністративні правопорушення як суб’єкти цього проступку.

На думку науковців, недоліком є також те, що законодавством не передбачено при складанні списків народних засідателів погодження кандидатур із роботодавцями і трудовими колективами за місцем їх роботи. І це призводить до ускладнень щодо з’явлення представників народу для виконання свого обов’язку по здійсненню правосуддя. Наявність норм про відповідальність керівників підприємств за перешкоджання виконанню обов’язків народних засідателів є слабким гарантом відсутності звичних проблем із залученням народних засідателів до розгляду справ у судах.

Вітчизняні науковці, аналізуючи зміст Закону «Про судоустрій України», визнають достатність нормативного врегулювання самої процедури залучення народних засідателів до здійснення правосуддя, але вказують на прогалини в законодавстві, яке регулює процедуру формування списків засідателів кожного суду. У зв’язку з цим було запропоновано розроблення і затвердження підзаконного нормативного акта у вигляді положення про порядок формування списків як присяжних, так і народних засідателів. В основу цього положення повинні бути покладені норми, відповідно до яких висунення кандидатур проводиться зборами трудових колективів або керівниками (адміністрацією) організацій та підприємств. Тоді підприємства, організації і в першу чергу їх керівники будуть лояльно ставитись до систематичних «відлучок» від виробничого процесу своїх працівників [10].

Дослідивши відповідні питання, хотілося б звернути увагу на ч. 4 ст. 71 Закону України “Про судоустрій в Україні”. Відповідно до неї “керівник підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, зобов’язаний звільнити народного засідателя або присяжного від роботи на час виконання ним обов’язків у суді. Відмова у звільненні від роботи вважається неповагою до суду і тягне передбачену законом відповідальність винних посадових осіб”. Стаття 1853 “Прояв неповаги до суду” не може бути законодавчою підставою для притягнення до адміністративної відповідальності за відповідний проступок. В ст. 1855 “Перешкоджання явці до суду народного засідателя” перешкоджання участі народного засідателя в здійсненні його повноважень розглядається як посягання на нормальну діяльність суду по відправленню правосуддя, а перешкоджання участі присяжного в здійсненні його повноважень в суді статтею не передбачено. Відповідно, перепони щодо з’явлення до суду народного засідателя є адміністративним проступком, а перепони щодо з’явлення до суду присяжного – ні.

Узагальнюючи результати дослідження вищезазначених проблемних питань, пропонується ст. 1853 Кодексу України про адміністративні правопорушення викласти у такій редакції:

“Неповага до суду, що виразилась у злісному ухиленні від явки в суд свідка, потерпілого, позивача, народного засідателя, присяжного або в непідкоренні зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого чи в порушенні порядку під час судового засідання, а так само вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил, – тягнуть за собою...”

Також пропонується змінити назву ст. 1855 Кодексу України про адміністративні правопорушення та викласти її у наступній редакції:

“Стаття 1855 “Перешкоджання явці до суду народного засідателя та присяжного”.

Перешкодження посадовою особою під будь-яким приводом явці до суду народного засідателя або присяжного для виконання покладених на нього обов’язків, – тягне за собою...”

Таким чином, відповідно змінені норми адміністративного законодавства стали б підставою для притягнення до адміністративної відповідальності за визначені проступки, що посягають на встановлений порядок здійснення правосуддя в Україні. Це було б ще одним кроком в подоланні проблем адміністративно-деліктного забезпечення участі представників народу в здійсненні правосуддя.

Список використаної літератури:

Конституція України // ВВР України. – 1996. – № 30.

Коментар до конституції України. – К., 1996.

Закон України “Про судоустрій Україні” від 07 лютого 2002 р. // ВВР України. – 2002. – № 27-28.

Коментар до Закону “Про судоустрій України”. – К., 2003.

Постанова Верховної Ради України від 28.04.1992р. “Про концепцію судово-правової реформи в Україні” // ВВР України. – 1992. – № 30.

Кодекс України про адміністративні правопорушення. – Х., 2003.

Брынцев В.Д. Единоличный судья. Его статус и функции. – Х., 1998г.

Бойко В.Ф. Права і свободи людини – під надійний судовий захист // Вісник Верховного Суду України. – 1999. – № 6. – С. 5.

Маляренко В.Т. До питання про участь представників народу у здійсненні кримінального правосуддя // Вісник Верховного Суду України. – 1999. – № 6. – С. 49.

Бринцев В. Нормативне і організаційне забезпечення участі представників народу у здійсненні правосуддя // Право України. – 2004. – № 5. – С. 28-31.

Закон «О народных заседателях федеральных судов общей юрисдикции в Российской Федерации» от 17 ноября 1999года // Российская газета. – 2000. – 10 янв.

Стефанюк В. Історичний шанс для українського правосуддя // Юридичний вісник України. – 2002. – № 13 (353). – 30 березня – 5 квітня.

Котляр В. Суд присяжних не для України // Право України. – 1998. – № 9. – С. 72-73.

Алешин Ю. Нужен ли нам суд присяжных? // Юридическая практика. – 2000. – № 19.

Русанова І.О. Проблеми організації суду присяжних в Україні : Дис. канд. юрид. наук. – Х., 2003.

 

 

< Попередня   Наступна >