Радник

---

§ 5. Укладення, зміна та розірвання договорів

Оскільки цивільно-правовий договір є однією з головних під­став виникнення зобов'язань, його характеристика не може бути повною без висвітлення порядку укладення договорів.

Розглянемо спочатку загальний порядок укладення договорів.

Оскільки договір є загальним юридичним актом двох або де­кількох осіб, узгодження умов договору між ними проходить, як мінімум, 2 стадії: шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір, що називається офертою, і прийняття пропозиції іншою стороною, що має назву акцепт. Відповідно сторона, що запропонувала укласти договір, називається оферентом, а сторона, що прийняла таку про­позицію — акцептантом.

У зв'язку з цим у літературі зазначається, що процес укладення договорів зумовлений самою природою цієї правової категорії. Тобто, якщо суть договору полягає у згоді, то тим самим укладення договору, яке є процесом досягнення згоди, спрямоване на досяг­нення того або іншого правового результату в сфері цивільного права, передбачає виявлення волі кожної зі сторін та її співладін- ня (узгодження).

ight: 10.3pt; mso-line-height-rule: exactly;">Отже, першою стадією укладення договору є оферта

Оферта — це волевиявлення особи, спрямоване на укладення договору на певних умовах. Однак такого спрощеного визначення поняття оферти недостатньо для визначення її суті. Слід врахову­вати, що офертою є не будь-яка пропозиція про вступ у договірні відносини, а тільки та, яка направлена конкретній особі або декільком конкретним особам і при цьому містить вказівку на кон­кретні положення, які пропонується включити в договір. Тому в пропозиції в будь-якому випадку мають бути умови, що визнаються істотними для цього договору.

З урахуванням сказаного, можна відзначити наявність таких характерних рис оферти:

І) вона адресується конкретно одній або декільком особам. Коли пропозиція розрахована на невизначене коло осіб (наприклад, в рекламі), то вона розглядається як запрошення до оферти, якщо інше прямо не зазначене в цій пропозиції;

2) оферта повинна містити вказівку на істотні умови майбутнього договору, тобто такі, які є істотними згідно із законом або є необ­хідними для договорів такого виду, або в узгодженні яких зацікав­лений оферент;

3) пропозиція виражає твердий намір оферента вважати себе ів'язаним договором і запропонованими умовами у випадку їх прий­няття (акцепту) іншою стороною.

Як зазначалося вище, оферта за своєю суттю є волевиявленням сторони, яка бажає укласти договір. Оцінка її як волевиявлення, тобто спрямованої на встановлення цивільних прав і обов'язків дії, дала підставу деяким науковцям вважати оферту одностороннім правочином. Однак ця позиція не набула поширення. Її опоненти слушно зазначали, що ці дії — пропозиція (оферта) і прийняття пропозиції (акцепт) — є лише складовими частинами двосторон­ньої угоди — договору. Волевиявлення однієї з осіб (оферента) спрямоване на отримання волевиявлення іншої особи (акцептанта) у відповідь, внаслідок чого виникає спільний вольовий акт, договір, що приводить до досягнення зустрічних результатів, бажаних для них[1].

Отже, можна зробити висновок, що хоч оферта і не є правочи­ном, а тільки однією із стадій укладення договору, однак вона тягне наслідки правового характеру. Ці наслідки полягають в тому, що згідно зі ст.ст. 643—645 ЦК оферент протягом певного строку пов'язаний своєю пропозицією про укладення договору. Цей строк залежить від того, чи був вказаний строк для відповіді, а також від того, в одному чи у різних місцях знаходяться контрагенти. Так, ст. 643 ЦК передбачає, що, коли пропозицію укласти договір зроб­лено з вказівкою строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, що зробила пропозицію, отримала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом зазначеного строку.

Отже, в тих випадках, коли у самій оферті вказано строк для відповіді, оферент зв'язаний своєю пропозицією протягом цього строку. Якщо він за цей час передумає і направить пропозицію про укладення договору іншій особі, укладе з цією іншою особою до­говір, то його дії будуть порушувати права того, до кого він спочатку звернувся із пропозицією. Тому на нього можуть бути покладені негативні наслідки односторонньої відмови від зобов'язання. Наприклад, обов'язок відшкодувати заподіяні збитки.

Стаття 644 ЦК передбачає порядок укладення договору за про­позицією, зробленою без вказівки строку для відповіді. Так, коли пропозицію укласти договір зроблено усно, без вказівки строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо інша сторона негайно іаявила оференту про прийняття цієї пропозиції.

У випадку, якщо пропозиція зроблена у письмовій формі, договір вважається укладеним, якщо відповідь про прийняття пропозиції отримана протягом нормально необхідного для цього часу.

Слід зазначити, що в цьому випадку оферент зв'язаний про­позицією протягом більш тривалого строку у випадку, коли він знаходиться не в тому місці, де акцептант. Тут має бути зроблена поправка на звичайні строки доставки кореспонденції в обидва кінці.

Розвиток технологій у галузі зв'язку призвів до того, що сторо­ни, що знаходяться в різних місцях отримали можливість спілкува­тися без розриву в часі за допомогою телефону, обміну факсами, повідомленнями електронною поштою тощо. Цікаво, що вже ЦК 1922 р. був змушений вдатися до певної фікції, включивши в ст. 131 примітку, згідно якій пропозиція, зроблена телефоном, визнавала­ся пропозицією присутньому. Таким чином, ЦК 1922 р. виходив з того, що при оферті без вказівки відповіді, але при використанні оперативних засобів зв'язку, відповідь на зроблену пропозицію по­винна бути дана негайно.

На жаль, ЦК 2003 р. не містить подібних роз'яснень. Тому за­лишається неясним, протягом якого часу залишається пов'язаним офертою контрагент, що зробив оферту телефоном, факсом, електронним зв'язком. Можна припустити, що строк має обчис­люватися, виходячи з періоду, необхідного для відповіді аналогічним засобом: тобто на факс — факсом, на електронну пошту — електронною поштою тощо.

Однак, практика показує, що тут виникають труднощі. Наприк­лад, контрагент отримує факсимільну оферту не на офісний або домашній факс через посередника (відділення зв'язку). У цьому випадку йому необхідний час не тільки для ознайомлення з текстом оферти і прийняття рішення, але й для доставки тексту від посе­редника.

Зараз це питання вирішується з урахуванням конкретних обста­вин (наявності відповідних каналів зв'язку, технічної можливості негайної відповіді тощо). Слід зазначити, що й ст.ст. 644—645 ЦК не містять такого рішення, фактично відтворюючи основні поло­ження ст. 156 ЦК 1963 р.

Ведучи мову про характер і порядок відповіді на оферту, слід мати на увазі, що іноді замість відповіді про прийняття пропозиції укласти договір контрагент у встановлений для акцепту строк здій­снює дії з виконання вказаних у оферті умов договору: відвантажує товари, надає послуги, сплачує певні суми. Такі дії слід вважати акцептом, якщо інше не передбачене законодавчими актами або не визначено в оферті. Вчинення таких конклюдентних дій означає і згоду на укладення договору, і одночасне його виконання (ст. 642 ЦК).

Як і оферта, акцепт може бути відкликаний акцептантом, якщо повідомлення про його скасування оферент отримає до моменту або в момент отримання самого акцепту. У разі відкликання акцепту лГ>о неотримання відповіді від акцептанта протягом встановленого іля цього терміну, оферент вважається вільним від тих обов'язків, Які пов'язані з раніше зробленою ним пропозицією.

ЦК особливо обумовлює наслідки отримання відповіді про згоду па укладення договору з запізненням (ст. 645 ЦК).

Якщо з отриманої з запізненням відповіді про згоду укласти дого­вір видно, що відповідь була відправлена своєчасно, вона визнається ілкою, що запізнилася, лише в тому випадку, якщо особа, що робила пропозицію, негайно повідомить іншу сторону про отри­мання відповіді з запізненням. В цьому випадку відповідь вважа- (ться новою пропозицією.

Слід зазначити, що новою пропозицією є також відповідь про йоду укласти договір на інших умовах (ст. 646 ЦК).

З наведених положень можна зробити висновок, що, навіть якщо оферта відповідає всім вимогам, які висуваються до неї і про які йшлося вище, вона не завжди є першою стадією укладення договору. У випадках, передбачених законом (наприклад, ст. 646 ЦК), вона розцінюється не як оферта, а фактично як пропозиція вступити в переговори. Сторони в цьому випадку немов міняються місцями: оферент стає акцептантом, а акцептант — оферентом. Це пов'яза­но з тим, що на нову пропозицію (зустрічна пропозиція) необхідна ігода колишнього оферента. Якщо ж колишній оферент не погодить­ся з новою пропозицією, а висуне ще якісь нові, додаткові умови, го він знов стає оферентом, а його контрагент — акцептантом. Переговори або обмін листами між сторонами, таким чином, можуть продовжуватися довго і завершитися або досягненням згоди відносно умов договору, або взагалі не привести до позитивного результату.

Особливим випадком укладення договору є встановлення дого­вірних відносин на підставі так званої "публічної оферти", тобто оферти, зверненої до невизначеного кола осіб.

Тривалий час в літературі була поширена точка зору, згідно з якою оферта може бути звернена тільки до певної особи. Якщо такої спрямованості до певної особи немає, то немає і оферти. Зокрема, таку позицію захищали Р. Халфіна, Ф. Гавзе, зауважуючи при цьому, що положення про адресованість оферти конкретній особі не стосується державних торговельних організацій, купівлї- продажу на "колгоспних ринках" тощо.

Однак, в наш час така позиція не знаходить підтримки ні в літе­ратурі, ні в законодавстві. Як зазначають М. Брагінський і В. Віт- рянський, коли учасники обігу мають можливість самі знаходити собі партнерів, в умовах конкуренції, що посилюється, поширилася практика оголошення різного роду запрошень до укладення до­говорів по радіо, телебаченню, в пресі.

До такої "публічної" оферті можна віднести пропозицію у газеті, по радіо або телебаченню про продаж точно зазначених товарів, виконання точно зазначених робіт, надання чітко зазначених послуг, адреси оферента, готовності вступити на оголошених умовах в договір з будь-якою особою, що цього забажає. Крім того, публічна оферта фактично має місце при укладенні кожного публічного договору (ст. 633 ЦК).

Згідно зі ст. 639 ЦК договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені зако­ном. Проте, якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним лише з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для цього виду договорів не вимагалася. Зокрема, у разі, якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його під­писання сторонами. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нота­ріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Договір вважається укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропози­цію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.

Порядок вирішення спорів, що виникають у процесі укладення договорів, визначається ст. 649 ЦК. Згідно з цією нормою можливість і порядок вирішення переддоговірних спорів залежить від того, чи є підставою укладення договору обов'язковий припис правового акта:

1) якщо підставою договору є припис правового акта органу дер­жавної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, то спір вирішується судом. Так само судом він вирішується в інших випадках, встановлених законом;

2) якщо укладення договору не пов'язане з приписами правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, то переддоговірні спори можуть бути вирішені судом у випадках, встановлених за домовле­ністю сторін або законом.

В інших випадках усі розбіжності при укладенні договору усува­ються шляхом домовленості сторін.

Зміна або розірвання договору, за загальним правилом, допуска­ється лише за згодою сторін. При цьому правочин, спрямований на зміну або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає зі звичаїв ділового обороту.

Винятки із загального правила щодо добровільності зміни або розірвання договору можуть бути передбачені договором або без­посередньо законом. Зокрема, договір може бути змінено або розір­вано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встанов­лених договором або законом. (Істотним вважається таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розрахо­вувала при укладенні договору).

Від розірвання (зміни) договору слід відрізняти односторонню повну або часткову відмову від договору, яка можлива лише у випад­ках, прямо передбачених законом або договором. Так, наприклад, відповідно до ст. 849 ЦК, якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від дого­вору підряду та вимагати відшкодування збитків.

У разі односторонньої відмови від договору в повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір вважається відповідно розірваним або зміненим.

Особливою підставою розірвання або зміни договору є істотна зміна обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору. У цьому випадку договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання (ст. 652 ЦК).

Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний або змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:

1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;

2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сто­рона не могла усунути після їх виникнення за всієї турботливості та обачності, які від неї вимагалися;

3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;

4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Крім того, для зміни договору необхідна наявність ще однієї із двох умов:

1) розірвання договору суперечить суспільним інтересам;

2) розірвання договору потягне для сторін (чи однієї з них) за­подіяння шкоди, яка значно перевищує витрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.

У разі зміни договору за взаємною згодою зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо, а у разі розірвання договору зобов'язан­ня сторін припиняються з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

Якщо договір змінюється або розривається за рішенням суду, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

За загальним правилом, сторони не мають права вимагати повер­нення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору. Втім, згідно з ч. 4 ст. 653 ЦК сторони мають право своєю домовленістю передбачити повернення пере­даного за договором. Такі самі наслідки можуть бути встановлені спеціальним приписом закону.

У кожному разі, якщо договір змінений або розірваний у зв'яз­ку з істотним його порушенням однією зі сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розір­ванням договору.

Відшкодування збитків є заходом відповідальності і, отже, до неї застосовуються правила ЦК та інших актів законодавства, якими регулюються відносини відповідальності. Зокрема, згідно зі ст. 614 ЦК особа, істотне порушення договору якою було підставою зміни (розірвання) договору, звільняється від відшкодування збитків, якщо доведе, що порушення договору сталося не з її вини.

Додаткова література:

1. Ансон В. Договорное право / Пер. с англ. — М., 1984.

2. Брагинский МИ. Хозяйственный договор: каким ему быть? — М., 1990.

3. Брагинский М.И., Витрянский В. В. Договорное право. — М., 1997.

4. Гавзе Ф.И. Социалистический гражданско-правовой договор. — М., 1972.

5. Красавчиков O.A. Гражданско-правовой договор: понятие, со­держание, функции // Антология уральской цивилистики. 1925—1989: Сборник статей. - М., 2001. - С. 166-182.

6. Луць A.B. Свобода договору в цивільному праві України. Авто- реф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2001.

7. Луць В. Кодифікація договірного права // Українське право. — 1997. - Число 3. - С. 142-143.

8. Луць В. В. Заключение и исполнение хозяйственных догово­ров. - М., 1978.

9. Луць В.В. Контракта у підприємницькій діяльності. — К., 1999.

10. Притыка Д.Н., Карабань В.Я., Ротань В.Г. Договорное право: Общая часть. Комментарий к гражданскому законодательству Ук­раины. — К.—Севастополь, 2002.

11. Харитонов Є., Харитонова О. Деякі зауваження щодо системи договірного права у проекті Цивільного кодексу України // Укра­їнське право. — 1997. — Число 3. — С. 144—145.

12. Хохлов С.А. Техника договорной работы // Антология уральской цивилистики. 1925—1989: Сборник статей. — М., 2001. — С. 203-227.

[1] <>72. - С. 85-86.

< Попередня   Наступна >