Радник

---

§ 2. Поняття власності і права власності

Слово "власність" нерідко вживається для позначення належ­ності комусь речей. Іншими словами, власність тлумачиться як присвоєння особою засобів і продуктів виробництва усередині і за допомогою певної суспільної форми.}

Визначення власності за допомогою категорії присвоєння випливає з робіт К. Маркса, де категорії "власність" і "присвоєння" тісно пов'язані. Такий підхід до визначення власності загалом можливий. Проте слід враховувати, що поняття присвоєння потре­бує конкретизації, а тому навряд чи може бути використане для розкриття змісту власності без визначення його самого. До того ж у поняття "присвоєння" К. Маркс і його послідовники нерідко вкладали різний зміст[1]. У зв'язку з цим виникає необхідність більш детальної характеристики і встановлення визначальних ознак цієї категорії.

gin-bottom: .0001pt; margin-left: 3.0pt; text-indent: 14.0pt;">На вирішення цього завдання спрямоване визначення власнос­ті як такого ставлення особи до речі, за якого вона вважає річ своєю, за умови, що інші ставляться до цієї речі як до чужої Отже, і власність характеризується такими зовнішніми ознаками як на­явність влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регла­ментована соціальними нормами. Власник розпоряджається річчю своєю владою й у своїх інтересах. Для нього річ — своя, для невлас- ників, відповідно, — чужа. '

З такого розуміння власності випливає, шо власність — це ставлення людини до речі. Проте, оскільки влада над річчю немож­лива без того, щоб інші особи, які не є власниками речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. З одного боку цього відношення — власник, що ставиться до речі як до своєї, з іншого — невласники, тобто усі інші особи, що мають ставитися до неї як до чужої. Це означає, що ці особи зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ, а, отже, і на волю власника мати цю річ.

Таким чином, власність — це суспільні (цивільні) відносини, у яких одні особи — власники — ставляться до речей як до своїх, а всі інші — невласники — мають ставитися до них як до чужих й утримуватися від будь-яких зазіхань на ці речи Без ставлення інших осіб до речі, що належить власнику, як до чужої, не було б і ставлення до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільного явища розкривається за допомогою тих зв'язків і відносин, у які власник вступає з іншими людьми в процесі ви­робництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

Відносини власності, як правило, поділяють на економічні та юридичні'.

Економічні відиосини власності є одночасно вольовими і не вольовими.

Не вольовими вони є тому, що в умовах існування суспільства є об'єктивованими, тобто існують, певною мірою, незалежно від волі людей: людп не можуть жити, не вступаючи у відиосини власності.

Водночас відносини власності є вольовими, оскільки без цілеспря­мованих вольових дій людей вони виникати не можуть.)Саме в силу наявності в них вольового елементу відносини власності можуть бути об'єктом правового регулювання.

; Отже, власність — це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками: 1) виникають з приводу речей (майна); 2) мають вольовиіі зміст.

З першої ознаки випливає, шо власність — це завжди майнові відносини, серед яких вона займає чільне місце.

І Іаявність другої ознаки зумовлює необхідність характеристики її ої кал сі сірії, як "воля власника", установлення меж його воле- іілплення. У зв'язку з ним слід зазначити, що власник може чинн­ії сіосовно своєї речі усе, що прямо не заборонене законом, або і суперечить соціальній природі власності.

ііоля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому на­жить, виражається у володінні, користуванні і розпорядженні

нею.

Володіння річчю означає юридичне та фактичне панування влас­ника над нею, можливість впливати на неї в будь-який момент.

Користування реалізується шляхом видобування з речі її корисних іспоживчих) властивостей.

Розпорядження означає вчинення стосовно речі дій, що визна- ! лють її долю. Це може бути відчуження речі, її знищення, відмова ;д неї тощо.

Як вважають деякі цивілісти, у володінні виражається статика, а процес користування і розпорядження речами відображає динаміку і.чосин власності.

Проте існує І інша точка зору. Наприклад, Є.О. Суханов вважає, тій відносини статики власності виражають, власне, стан належ­ності (присвоєності) матеріальних благ. На відміну від цього, від­носини динаміки власності пов'язані з переходом майна від одних осіб до інших, вони виявляються у процесі руху товару. Такий пере­від майна від однієї особи до іншої може бути наслідком договору між товаровласниками, набуття майна в результаті спадкування або відшкодування шкоди, заподіяної правопорушником потерпілому тощо. Таким чином, право власності здатне регулювати не динаміку, л статику, тобто тільки частину відносин власності[2].

Здається, що розбіжність позицій тут значною мірою зумовлена різним підходом до визначення поняття власності і розуміння категорій "статика відносин", "динаміка відносин". Є.О. Суханов визначає власність через категорію присвоєння, а не через категорії володіння, користування і розпорядження. Тому з його позиції можна зробити висновок, що відносини власності — це відносини, які природно фіксують стан присвоєння речей, тобто статичний момент. У цьому сенсі можна говорити про те, що власність — це статика суспільних відносин з приводу майна. Якщо ж акцентувати увагу на змістовній стороні відносин власності, то в ній можна диференціювати статичні елементи (володіння, присвоєння) і динамічні (користування, розпорядження).

Очевидно, зняти цю суперечність можна вказівкою на те, щсГу відносинах власності як у складному суспільному явищі існують статичні (володіння) і динамічні (користування, розпорядження) елементи змісту. v

Вони властиві йому завжди в сукупності, але залежно від ситуації можуть змінювати своє значення: виходити на перший план, тим­часово не функціонувати.

Завершуючи стислу характеристику категорії "власність", зазна­чимо, шо розрізняють її типи і форми.

Так, класифікація її за типами пов'язана з тим, то власність як економічна категорія супроводжує людство протягом усієї його істо­рії за винятком тих часів, коли людина ше не виділилася з природи й задовольняла свої потреби за допомогою спонтанного, епізодично­го володіння й користування речами. Тому/Гїевному етапу розвитку (який із деякою умовністю може бути визначений як "суспільно- скономічна формація") відповідає певний тип власності.

Традиційно розрізняють первіснообщинний, рабовласницький, феодально-кріпосницький і капіталістичний типи власності. До­недавна як особливий тип виділяли Соціалістичний тип власності. Проте для цього достатніх підстав не було.)У країнах, що входили до "соціалістичної співдружності", соціалізм насправді побудова­ний ніколи не був. Безпосередні виробники як і раніше зазнавали експлуатації, засоби виробництва фактично не належали працівни­кам. Той тип власності, шо в умовах тоталітарного режиму (іноді явного, іноді завуальованого) утвердився в цих країнах, поєднував у собі характерні риси, властиві типам власності як попередніх епох, так існуючих у той час. При цьому ііого підґрунтям найбільшою мірою слугував так званий "азіатський спосіб виробництва".

У ЦК відсутня згадка про типи власності. Не згадуються вони і(в Законі "Про власність", де встановлюється лише, що власність в Україні має форми приватної, колективної та державної^ (Слід зазначити, що вказане положення Закону "Про власність" наразі суперечить Конституції і ЦК, де передбачені інші форми власності: приватна, державна, комунальна). При цьому законодавство (ст.ст. 325 — 327 ЦК) не визначає тип (економічну природу) зазна­чених відносин власності, а лише констатує їхню наявність і встановлює суб'єктний склад та деякі особливості правового режиму.

Визначившись у такий спосіб щодо розуміння власності як стану присвоєності речеіі, відображеному в існуванні вольових майнових відносин, у яких одній особі належить прано на речі (влада над ними), а інші особи визнають наявність такої влади, потрібно встановити співвідношення цього поняття з поняттям "право влас­ності".

З розуміння власності як стану належності (присвоєності) мате­ріальних благ певному індивіду, визнаного іншими індивідами, випливає, що такі відносини властиві будь-якому людському суспільству. Водночас, право як суспільний феномен (у тому числі й право власності) виникає лише на певному щаблі суспільного розвитку, тобто пізніше за власність, що історично передує інсти­туту права власності.

Проте, виникнувши. право власності слугує не тільки юридич­ний) (|»ормою відносин власності, але іі активно впливає на їхнє Формувавши й розвиток. Це пов'язано з тим, шо право є суспільно* импичним інститутом і елементом суспільної свідомості.

Відносини власності регулюються різними галузями права. Важ­ні ва роль у регулюванні відносин власності належить конститу­ційним (державно-правовим) нормам, які встановлюють форми ; іасності (ст.ст. 13, 41, 142, 143), закріплюють рівність усіх суб'єк­ті права власності (ст. 13), гарантії права власності і обов'язки іі кісників (ст.ст. 13 і 41 Конституції). Проте головне навантаження припадає на норми цивільного права,)котрі визначають зміст права г і ас пості, підстави його виникнення та припинення, здійснення, порядок і підстави захисту.

У цивілістці розрізняють право власності и об'єктивному і < об'єктивному сенсі[3].

Право власності в об'єктивному сенсі — це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності і є юридичною підставою снування і реалізації права власності, котре належить певному о'і к іу. тобто права власності в суб'єктивному сенсі.)

Крім того, саме норми інституту права власності гарантують реальність права власності у суб'єктивному сенсі. Зокрема, ст. 321 І1К на розвиток положень ст. 13 Конституції закріплює принцип непорушності права власності, вказуючи, що ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здій- ненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених Я коном.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього га повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених ч. 2 ст. 353 ЦК.

Право власності з суб'єктивному сенсі — це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК).

Нерідко у цивілістиці право власності в суб'єктивному сенсі визначають також як право особи володіти, користуватися і розпо­ряджатися річчю своєю владою і у власному інтересі*.)

Саме у праві власності в суб'єктивному сенсі знаходить відобра­ження суть власності як вишої влади особи над річчю, яка визнана іншими особами.

'Характерні ознаки права власності як суб'єктивного права:

1) це складне та тістом суб'єктивне цивільне право особи, яке охоплює низку правомочностей власника: право володіння, право користування і право розпорядження майном (ст. 317 ЦК);

2) субсктами права власності можуть бути усі учасники цивіль­них відносин: фізичні особи, юридичні особи (у тому числі юридич­ні особи публічного права — ст.ст. 82, 329 ЦК), держава та інші суб'єкти публічного права.) При цьому коло суб'єктів права влас­ності є ширшим за коло учасників цивільних відносин, визначене у ст. 2 ЦК. Зокрема, згідно зі ст. 318 ЦК суб'єктами права власності, крім фізичних та юридичних осіб, суб'єктів публічного права, є такдж Український народ;

'3) усі суб'єкти права власності є рівними перед законом (ст. 13 Конституції, ч. 2 ст. 318 ЦК). Отже, існують рівні умови здійснення і захисту права власності^ Разом з тим, це не означає, що має існу­вати однаковий правовий режим для всіх форм власності. Іншими, словами, хоча приватний власник і держава як суб'єкти права влас­ності є рівними перед законом, але обсяг, призначення цих прав можуть відрізнятися;

І 4) об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка інди­відуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації (упакування, маркування, написи тощо);

5) своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою і на власний розсудш(ст. 319 ЦК). На відміну, наприклад, від повіреного, він не потребує спеціальних повноважень, доручення. Діючи "на власний розсуд" власник спирається безпосередньо на закон, і його влада (воля) існує незалежно від влади інших осіб, тоді як права інших осіб відносно цього майна визначаються не тільки законом, але й волею власника;

/б) власник мас максимально повну владу над речами, що йому належать. Проте ця влада не є безмежною: дії власника не повинні суперечити інтересам інших суб'єктів цивільного праву Наприклад, власник зобов'язаний вживати заходів до запобігання виникненню шкоди здоров'ю громадян і навколишньому середовищу при здій­сненні його права власності. Реалізуючи право власності на жилий будинок, він повинен утримуватися під поведінки, яка може за­важати його сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами юшо). Крім того, власник не може вихо­ди™ за загальні межі здійснення цивільних прав;

7) право власності у випадках його обмеження мас здатність до "самовідновлення^ Наприклад, узуфрукт своїм існуванням обмежує (обтяжує) право власності. Але після смерті узуфруктарія право власності відновлюється в повному обсязі. Це И.О. Покровський називав характерним для права власності "бажанням підвестися на весь зріст" або "принципом еластичності права власності";

N1 на иміст права власності не впливають місце проживання :,і, ннк а та місцезнаходження майна.) Це відповідає передбаченій і іі є і. 4 ЦК вимозі до актів цивільного законодавства про дотри- мння принципу однаковості регулювання цивільних відносин на ід ш території України і означає, що де б не проживав власник і де - і® знаходилося його майно, він володіє усією сукупністю право- німностеіі щодо цього майна на однакових засадах, визначених Кон- і і и і унією та ЦК.

Питання, що стосуються характеристики суб'єктів і об'єктів Ш.тілЬНИХ правовідносин, засади здійснення цивільних прав, були іюлілянуті у попередніх главах підручника. Тому тут вони детально іК' розглядаються. Проте на встановленні суті змісту суб'єктивного іарава власності зупинимося докладніше.

[1] Див., наприклад: Советское гражданское право. — Ч. 1. — 2-е изд., перераб. и доп. / Под обш. ред. В.Ф. Маслова, A.A. Пушкина. — К . 1983. — С. 253—254, 266; Советское гражданское право. — Т. 1. — Л., 197! - С. 224—225.

[2] Див., наприклад: Харитонов Е.О., Саниахметова ПА. Гражданское право: Частное право. Цивилистика, Физические лица. Юридические лица. Вешное право. Обязательства. Виды договоров. Авторское право. Представительство: Учебное пособие. - К., 2002. - С. 234

[3] Див., наприклад: Право власності в Україні: Навч. посібник / За заг. ред. О. В. Дзери. U.C. Кузнецоваї. К , 2000. — С. 12—13.

< Попередня   Наступна >