Радник

---

§ 2. Підстави виникнення та види представництва

Право на вчинення дііі від імені іншої особи може грунтувати­ся на різних юридичних фактах, з якими закон (ч. З ст. 237 ЦК) пов'язує виникнення повноваження.

Такими юридичними фактами (підставами виникнення повнова­жень) можуть бути:

1) договір (наприклад, договір доручення);

2) закон (батьки є представниками своїх малолітніх дітей за за­коном);

3) акт органу юридичної особи (призначення на певну посаду, пов'язану із здійсненням представницьких дій);

align: justify; text-justify: inter-ideograph; text-indent: 15.0pt; line-height: 10.1pt; mso-line-height-rule: exactly; mso-list: l0 level4 lfo1; tab-stops: 28.4pt;">4) інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства (наприклад, факт спільного ведення господарства, спільності май­на — при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного господарства він виступає як особа, що діє від імені і в інтересах іншого з подружжя, бо згода останнього на здійснення такого правочину припускається — за винятком тих, що виходять за межі дрібних побутових).

Залежно від значення волевиявлення для встановлення право­відносин представництва і виникнення повноваження розрізняють такі види представництва:

1) добровільне (договірне) представництво — те, що грунтується на волевиявленні представника;

2) обов 'язкове або ("представництво за законом") — представ­ництво на підставі безпосереднього припису закону.

З них найбільш поширеним є представництво на підставі дого­вору. Йому присвячена більшість норм глави 17 ЦК ("Представ­ництво") та значна кількість норм глави 6В ЦК ("Доручення").

Добровільне представництво здійснюється на підставі договору, тобто узгодженого волевиявлення того, кого представляють, і пред­ставника. Наприклад, адвокат — повірений є представником на під­ставі договору про надання юридичної допомоги.

Різновидом добровільного представництва є комерційне представ­ництво.

Згідно зі ст. 243 ЦК комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Особливістю суб'єктного складу відносин комерційного пред­ставництва є те, що комерційними представниками можуть бути особи, які є суб'єктами підприємницької діяльності. Такий висновок випливає з того, що комерційне представництво має своєю метою укладення договорів у сфері підприємницької діяльності, а отже і особа, яку представляють, і представник повинні мати бізнес- дієздатність.

Комерційне представництво є видом добровільного представ­ництва з особливим суб'єктним складом і сферою застосування.

І" особливостей здійснення комерційного представництва належать ирі імеі, систематичний характер дій комерційного представника, н ід і ність договору. Крім того, ч. 2 ст. 243 ЦК допускає комерційне тцк іставництво одночасно кількох сторін правочину за згодою цих • mp?n та в інших випадках, встановлених законом. Отже, коли особа міч иіїно виступає від імені підприємців при укладенні ними дого- горіп у сфері підприємницької діяльності, то за їхньою згодою вона Ф>я8Є представляти різні сторони правочину.

Договір на комерційне представництво припускається оплатним. < ь оба, яку представляють, зобов'язана сплатити представнику ви­нагороду за вчинення дій, крім випадків, коли в самому договорі міститься вказівка на його безоплатний характер. Якщо така вказівка їй ісутня, і одночасно договором не встановлені розмір винагороди і порядок її сплати, особа, яку представляють, оплачує за комер­ційне представництво суму, котра звичайно стягується за послуги аналогічного характеру (ст. 632 ЦК). Крім того, представник має право на відшкодування витрат, зроблених ним при виконанні дору­чення. У разі укладення договору від імені кількох підприємців одночасно витрати поділяються між ними у рівних частках, якщо піше не передбачено угодою сторін.

Найчастіше комерційне представництво здійснюється на підставі юі овору доручення (глава 68 ЦК). Цій договір має визначати обсяг ! гаданих комерційному представнику повноважень та порядок їх реалізації. Повноваження комерційного представника також можуть пути підтверджені довіреністю. Особливості комерційного представ­ництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлю­ються законом. Наприклад, комерційному представнику може бути надане на певний строк виключне право щодо укладання угод від імені та за рахунок довірителя та (або) на певній території (сг. 1000 ЦК). Довіритель у цьому випадку не вправі призначати на цій тери- горії інших комерційних представників.

Представництво за законом (обов'язкове представництво) регла­ментується ст. 242 ЦК, котра відносить до нього: 1) представництво батьками (усиновлювачами) своїх малолітніх та неповнолітніх ді­тей; 2) представництво опікуном малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Цей перелік не є вичерпним: закон­не представництво можливе також в інших випадках, встановлених законом.

Характерною особливістю представництва за законом є його спря­мованість на захист прав і законних інтересів осіб, які внаслідок малоліття, недоумства або душевної хвороби не можуть піклувати­ся про себе самі, а тому є недієздатними (ст. 39 ЦК) або лише частково дієздатними (ст. 31 ЦК). У зв'язку з цим воля таких осіб тля вирішення питання про необхідність представництва їхніх інтересів зовні не має значення.

Законними представниками своїх малолітніх дітей є батьки. Це положення закріплене не лише у ЦК, але й у СК. Право батьків представляти своїх малолітніх дітей грунтується на такій складній юридичній сукупності, як норма закону і подія (народження дити­ни), а для представництва батька до того ж потрібна наявність акту цивільного стану (шлюбу з матір'ю дитини), правочину (заява про визнання себе батьком дитини за відсутності шлюбу з матір'ю), рішення суду про визнання батьком дитини. Законними представ­никами малолітніх дітей є також усиновлювачі, котрі за своїм правовим становищем прирівнюються до батьків. їхнє право на представництво ґрунтується на нормі закону та рішенні про уси­новлення.

Батьки (усиновлювачі) можуть укладати за малолітніх дітей будь- які правочини. Але управління майном дітей батьки (усиновлювачі) здійснюють за умови, що укладення правочину не суперечить інте­ресам дітей. Що стосується неповнолітніх дітей, то за загальним правилом вони вчиняють більшість правочинів самі, але за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників (частини 2, 3 ст. 32 ЦК). Отже, законне представництво стосовно цих осіб можливе лише у випадках, передбачених законом (наприклад, ч. 5 ст. 32 ЦК).

Виникнення повноважень у опікуна грунтується на положеннях ч. 2 ст. 242 ЦК, згідно з якою опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною, а також на адміністративному акті (рішення про призначення опікуном). У сукупності ні юридичні факти є достатньою умовою виникнення у опікуна повноваження для діяльності як законного представника. Тому при здійсненні ним діяльності від імені опіку­ваного необхідно подати відповідний документ про призначення опікуном.

Опікуни здійснюють усі дії, які міг би здійснити сам опікуваний, якби був дієздатним, Проте вони без дозволу органів опіки і піклу­вання не мають права здійснювати від імені опікуваних правочини, що істотно зачіпають майнові інтереси останніх. Дозвіл органу опіки і піклування, що видається опікуну на здійснення такого правочину, встановлює для нього додаткові повноваження крім тих, що вже передбачені законом.

Законними представниками своїх членів можуть бути також гро­мадські організації. Наприклад, об'єднання громадян за Законом "Про об'єднання громадян" мають право представництва і захисту своїх прав, а також законних інтересів своїх членів і учасників, інших громадян в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, інших державних і недержавних організаціях.

< Попередня   Наступна >