Радник

---

§ 1. Поняття представництва

У найзагальнішому вигляді представництвом є використання правосуб'єктності одних осіб для реалізації прав і обов'язків та за­хисту прав інших осіб.

За допомогою представництва створюються додаткові можливос­ті дчя здійснення прав і виконання обов'язків учасниками цивільних правовідносин, забезпечується більш повний захист їх суб'єктив­них прав, підвищується ефективність налагодження економічних зв'язків між суб'єктами права.

У цивілістичній літературі немає єдиної точки зору стосовно природи представництва.

Загалом підходи до визначення суті представництва можуть роз­глядатися з позицій 2 основних концепцій: концепції "дії" і концепції "правового відношення".

Концепція "дії" свого часу набула значної популярності у радянській цивілістичній науці. Фактич

но саме вона виявилася підґрунтям легального визначення представництва під час другої кодифікації цивільного законодавства колишнього СРСР у 1961 — 1964 рр.

Ця концепція інтерпретує представництво як діяльність, тобто, сукупність дій, що полягають у здійсненні угод та інших юридич­них дій один ю особою (представником), що діє у межах повнова­ження від імені іншої особи — того, кого вона представляє. Іншими словами, представництво з'являється і має місце тоді, коли пред­ставник здійснює певну діяльність від імені іншої особи[1].

Але цього недостатньо для з'ясування юридичної суті представ­ництва Адже фактично йдеться лише про зовнішню форму пред­ставництва, його прояви, а не про його зміст.

Враховуючи цей недолік, більшість цивілістів розглядають пред­ставництво як правове відношення, в силу якого правомірні юридич­ні дії, здійснені представником від імені того, кого представляють, безпосередньо створюють, змінюють або припиняють для остан­нього цивільні права і обов'язки[2].

Така позиція знайшла підтримку й у ЦК.

Згідно зі ст 237 ЦК представництво — це правове відношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана за повноваженнями вчинити правочин від імені іншої сторони, яку вона представляє.

Варто, однак, уточнити, що представництво — це не одне правове відношення, а система, що включає правовідносини двох видів: внутрішні і зовнішні.

Внутрішні відносини представництва, що складаються між особою, яку представляють, і представником:

1) спрямовані на упорядкування правових зв'язків між особою, яку представляють, і третьою особою, тобто мають організаційний характер;

2) мають щодо цих зв'язків допоміжний характер;

3) виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії (представника), а з метою здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи, яку представляють.

Зовнішні відносини представництва, у свою чергу, мають 2 різно­види:

1) відносини між представником і третіми особами, які мають інформаційний характер (представник повідомляє третю особу про те, що він має повноваження діяти від імені особи, яку представляє, і про намір укласти договір в інтересах цієї особи;

2) відносини між особою, яку представляють, і третіми особами. Встановлення останніх є результатом дій представника.

Внугрішні і зовнішні відносини представництва взаємопов'язані. Це й зумовлює те, що правочин. вчинений представником, безпо­середньо створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє (ст. 239 ЦК). Власне у цьому полягає суть зовнішніх відносин представництва як правового зв'язку, під­ставою виникнення якого є вчинення правочину представником: цивільні права і обов'язки у особи, котру представляють, виника­ють автоматично і не потребують вчинення нею додаткових дій на підтвердження того, шо вона приймає наслідки правочину, вчине­ного представником.

У цій системі правовідносин найважливішим елементом є внутрішні правовідносини, оскільки саме в них відображається спе­цифіка представництва.

Для того, щоб дії представника створили юридичні права і обов'язки для особи, яку представляють, необхідно, щоб представ­ник мав відповідні повноваження, котрими визначається зміст і межі дій, які представник може вчиняти від імені особи, котру він представляє. За своєю суттю повноваження — це немайнове цивільне право, основним елементом якого є право на аласні позитивні дії. Проте як і кожне суб'єктивне право, повноваження включає не лише право на власні позитивні дії, але й можливість вимоги певної поведінки від інших осіб. Це — право вимагати від особи, яку представляють, прийняття на себе юридичних наслідків дій, що здійснені в межах повноваження. Крім того, представник має право на захист повно­важення шляхом подання позовів про визнання повноваження, про припинення дій, що його порушують, тощо. Такий захист здій­снюється представником від свого імені і не вимагає спеціального додаткового повноваження.

Слід враховувати, шо коло дій, які можуть бути здійснені за допомогою представництва, не є безмежним. Зокрема, ч. 1 ст. 238 ЦК вказує, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Однак це не означає, що опікун, призначений мало­літньому може вчиняти лише дрібні побутові правочини. Він ніби доповнює недостатню дієздатність малолітнього, а тому може вчи­няти за останнього будь-які правочини, крім тих, що заборонені законом.

Крім того, не допускається укладення через представника право­чину, який за своїм характером може вчинятися тільки особисто, а також інших правочинів, вказаних в законі. Наприклад, договір до­вічного утримання, заповіт, трудовий договір, реєстрація шлюбу, всиновлення тощо — це ті юридичні дії, які мають здійснюватися лише особисто.

Усі юридичні дії представник зобов'язаний здійснювати в інте­ресах того, кого представляє. З метою захисту цивільних прав та інтересів того, кого представляють, законом встановлена заборона складення правочину представником відносно себе особисто, або підносно іншої особи, представником якої він одночасно є. Наприк- іад, опікун не може укладати угод зі своїм підопічним, а також представляти його при укладенні угод або веденні судової справи між підопічним і своїми близькими родичами.

[1] Дин., наприклад: Советское гражданское право. — Т. 1. — М., 1965. — С. 214. 220.

: Див.: Советское гражданское право. — Т. 1 / Под ред. IIA. Рясенцева. — М., 1975. — С. 225. Гражданское право Украины. — Т. 1 / Под ред. A.A. Пушкина, ВМ. Самойленко. Харьков. 1996. — С. 232: Цивільне право України. — 4.1/ За ред. Ч.Н. Азімова, СЛ. Приступи, ВМ. Шатенка. — Харків, 2000. — С. 169—170.

< Попередня   Наступна >