Що являє собою представництво за законом?

Представництво, яке виникає на підставі закону та адміністра­тивного акта є обов'язковим, оскільки воно встановлюється неза­лежно від волі особи, яку представляють.

Коли відносини представництва виникають за прямою вка­зівкою закону, цей вид представництва називають законним. Так, згідно ст. 242 ЦК до нього відносять: 1) представництво батька­ми (усиновлювачами) своїх малолітніх та неповнолітніх дітей; 2) представництво опікуном малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Цей перелік не є вичерпним: законне пред­ставництво можливе також в інших випадках, встановлених зако­ном.

Характерною особливістю представництва за законом є його спрямованість на захист прав та законних інтересів осіб, які через малолітство, недоумство або душевну хворобу не можуть піклува­тися про себе самі, а тому є недієздатними або лише частково дієз­датними. У зв’язку з цим воля таких осіб для вирішення питання про необхідність представництва їхніх інтересів зовні не має зна­чення.

Отже, законними представниками своїх малолітніх та не­повнолітніх дітей є батьки. Це положення закріплено не лише в Цивільному кодексі, але й у Сімейному кодексі. Право батьків представляти своїх малолітніх та неповнолітніх дітей ґрунтується на такій складній юридичній сукупності, як норма закону і подія (народження дитини), а для представництва батька до того ж по­трібна наявність акту цивільного стану (шлюбу з матір’ю дитини), правочину (заяву про визнання себе батьком дитини за відсут­ністю шлюбу з матір’ю), рішення суду про визнання себе батьком дитини. Законними представниками малолітніх та неповнолітніх дітей є також усиновлювачі, котрі за своїм правовим становищем прирівнюються до батьків. Їхнє право на представництво ґрунту­ється на нормі закону та рішення про усиновлення

Батьки (усиновлювачі) можуть укладати за малолітніх дітей будь-які правочини. Але управління майном дітей батьки (усиновлювачі) здійснюють за умови, що укладання правочину не су­перечить інтересам дітей. Що стосується неповнолітніх дітей, то за загальним правилом вони вчиняють більшість правочинів самі, але зі згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Отже, за­конне представництво стосовно цих осіб можливе лише у випад­ках, передбачених законом.

Виникнення повноваження в опікуна ґрунтується на положен­нях ч. 2 ст. 242 ЦК, згідно з якої опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною, а та­кож на адміністративному акті (рішення про призначення опіку­ном). У сукупності ці юридичні факти є достатньою умовою ви­никнення у опікуна повноваження для діяльності як законного представника. Тому при здійсненні ним діяльності від імені опіку­ваного необхідно подати відповідний документ про призначення опікуном.

Опікуни здійснюють усі дії, які міг би здійснити сам опікува­ний, якби був дієздатним. Проте вони без дозволу органів опіки та піклування не мають права здійснювати від імені підопічних правочини, що істотно зачіпають майнові інтереси останніх. Дозвіл органу опіки та піклування, що видається опікуну на здійснення такого правочину, встановлює для нього додаткові повноваження крім тих, що вже передбачені законом.

Представництво, при якому повноваження представника ви­никають із адміністративного розпорядження особи, яку пред­ставляють або із акта органу юридичної особи, являє собою пред­ставництво, яке ґрунтується на адміністративному акті. Таке представництво виникає, наприклад, внаслідок видання органом юридичної особи наказу про призначення працівника на поса­ду, пов'язану із здійсненням представницьких функцій, зокрема з укладенням угод.