Розділ 3. Ще не Розстріляне відродження …

Історія держави і права України - Україна у добу «раннього» тоталітаризму
47

Розділ 3.

Ще не Розстріляне відродження …

Українське відродження 20-х років ХХ ст. – яскравий феномен історії українського народу. Його коріння – в нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917-1920 рр. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогла зупинити ні братовбивча громадянська війна, ні масова еміграція української інтелігенції, ні тиск тоталітарної держави.

Відродження охопило різні сфери життя, в тому числі освіту, науку, літературу, мистецтво. Важливим напрямом культурного будівництва були ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. була прийнята постанова Раднаркому УСРР в якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність!». У 1925 р. діяло 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів.

Передбачалося здійснити ліквідацію неписьменності за рахунок держави, але коштів на це виділялося мало. На селі ліди самі збирали кошти та продукти, наймали вчителів. На кошти товариства «Геть неписьменність!» утримувалося понад 2.5 тис. пунктів лікнепу, купувалася навчальна та методична літератури. Значна частина літератури завозилася з Росії. У 1922 р. з Росії було одержано 105.6 тис. примірників навчально-методичної літератури, у 1923 р. – 110.7 тис., що, очевидно, не допомогало українізації, а сприяло перенесенню російських методик, комуністичної ідеології на український грунт.

У 1920 р. в Україні провели реформу вищої освіти, що істотно відрізнялася від аналогічної реформи в Росії. Університети в Україні було ліквідовано, замість них та педагогічних інститутів організовувалися так звані Інститути народної освіти (ІНО), що ма

ли два факультети – професійної освіти (чотирирічні) та соціального виховання (трирічні).

У травні 1920 р. вийшла з друку брошура Г.Гринька «Чергові завдання радянського будівництва в галузі освіти», що була текстом його доповіді на загальноукраїнській нараді з освіти. Головною ідеєю була пропозиція взяти за основу професійно-технічну освіту. Концептуальні погляди Гринька відносно побудови нової системи освіти суперечили програмі партії і прийнятим на її основі державним документам. По-перше, він відкидав загальноосвітню спрямованість освіти і відстоював суто професійну. По-друге, наголошував на поєднанні загальної і професійної освіти у ранньому віці. По-третє, виступав проти суто теоретичної підготовки та абстрактних знань. По-четверте, наполягав на вузькопрофільованій підготовці спеціалістів, замість політехнічної. По-п’яте, закликав замінити єдину трудову школу як форму організації навчальної, трудової і виховної роботи дитячим будинком.

Керівництво Наркомпросу вважало, що сім’я негативно впливає на виховання дитини, тому висувалася необхідність поступової заміни загальноосвітньої школи дитячим будинком, в якому виховуються усі діти віком до 15 років. У 1923 р. Г.Гринько писав, що «величезне послаблення сім’ї (особливо робітничої) – незаперечний факт. Сім’я втрачає здатність турботи про дітей». Тимчасове явище, пов’язане з економічною кризою, діячі Наркомпросу сприймали як сталу тенденцію.

У керівництва Наркомпросу України були розбіжності з ЦК КП(б)У, який неодноразово вказував на необхідність виконання рішень партії у галузі освіти. Робота Наркомпросу була піддана критиці на жовтневому Пленумі ЦК КП(б)У, який поставив вимогу усунути Г.Гринька від обов’язків наркома «за намагання відокремити процес розвитку освіти в Україні від Росії та інших республік». Таким чином, пленум вважав, що в українській концепції та моделі освіти не повинно бути нічого особливого, вона має бути уніфікованою, тим більше, що це відбувалося у розпал «об’єд­навчих процесів» республік в СРСР, і наявність відмінностей вважалася більшістю українських комуністів недоречною. 24 листопада 1922 р. питання «Про роботу Г.Гринька» було розглянуто на засіданні політбюро ЦК КП(б)У, де була визначена його подальша доля. На посаду наркома освіти Політбюро ЦК КП(б)У рекомендувало В.П.Затонського.

Компартія уважно стежила, щоб «командні висоти» в освіті у центрі й на місцях займали комуністи та комсомольці. На кінець 1921 р. комуністи у місцевих відділах наросвіти становили від 4 до 20%. Проводилось обов’язкове навчання учителів у політшколах та політкурсах, де вони вивчали теорію марксизму-ленінізму та оволодівали новими методами навчання теж у дусі класового виховання. У 1923 р. відсоток таких учителів наближався до 100. Виховна робота спрямовувалась на формування в учнів нової радянської моралі. Незважаючи на певні досягнення, у 1925 р. ще 40% дітей шкільного віку залишалося поза школою.

У культурно-освітній роботі більшовики вважали за необхідне поєднати цю діяльність з завданням комуністичної пропаганди. Саме так ставив завдання В.Ленін на ІІ Всеросійському з’їзді політосвіт 17 жовтня 1921 р.

Щоб виконати цю настанову вождя, його намісникам у сфері освіти довелося боротися з організаціями «просвіти», народними будинками, які на початку 20-х років ще складали більшість серед культурно-освітніх установ на селі. Навколо них групувалися представники старої інтелігенції, учасники національно-визвольних змагань.

Щоб посилити діяльність у цьому напрямку, українські більшовики, як це часто бувало раніше і буде в майбутньому, запозичили досвід російських однопартійців. На початку 1921 р. при Наркопросі УСРР створюється Головний політико-освітній комітет – Головполітосвіта, який займався питаннями агітаційно-масової та культурно-освітньої роботи. В містах органи політосвіти проводили роботу через клуби, бібліотеки, агітпункти, музеї. Організаційними центрами політосвітньої роботи на селі ставали селянські будинки та хати-читальні, забрані у «Просвіти» та народних будинків. Найпоширенішою формою роботи була читка газет вголос, роз'яснення постанов більшовицького уряду.

Значне навантаження у цьому плані несли агітпоїзди, які лише у 1921 р. організували близько 2.8 тис. мітингів, бесід, розповсюдили серед населення близько 55 тис. примірників газет, агітплакатів та книг.

При вступі до вузів враховувалося соціальне походження – для робітників не вимагалося атестату про середню освіту, не проводилися вступні іспити. Для них у 1921 р. були відкриті робітничі факультети (робітфаки). Протягом 20-х років кількість неписьменних скоротилася з 70% до 43% дорослого населення. Багато зробили для розвитку освіти наркоми О.Шумський, М.Скрипник. Центром української науки стала Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН), в якій було три відділи: історико-філологічний, фізико-матема­тич­ний і соціально-економіч­ний. Проте влада зат­вердила новий Статут Академії, де прямо вказувалося на необхідність «науково-творчої діяльності… на користь комуністичного суспільства».

Найбільш плідно працювала перша секція, куди входили М.Грушевський (у 1924 р. повернувся з-за кордону), М.Слабченко, Д.Яворівський, С.Єфремов, А.Кримський.

М.С.Грушевський був зарахований до першого відділу на посаду керівника кафедри української історії. Вже у 1924 р. було проведено 20 її засідань, на яких заслухано 38 доповідей, відновлено видання історичного квартальника (потім двомісячника) «Україна», підготовлено науковий щорічник та черговий том «Записок» відділу, присвячений історичній тематиці. Всього в цих виданнях було надруковано 76 статей 53-х авторів. Того ж року до Харкова, Чернігова, Запоріжжя, Вінниці, Катеринослава і Житомира були споряджені експедиції, які заснували там дослідницькі осередки.

М.Грушевський запропонував перевидати його багатотомну «Історію України-Русі». Президія Укрнауки у квітні 1925 р. визнала за бажане перевидання цієї праці, але висунула ряд умов і зрештою зробила загальний висновок: «Відкласти до відповідного моменту». Проте за життя Грушевського ця «відповідність» так і не настала.

М.Грушевський повернувся на Україну, як справедливо відзначає професор О.Оглоблин, не для тихої кабінетної праці, а для «продовження боротьби за національну самостійність і соборність України, – тою зброєю, яка в його руках була найсильнішою – зброєю науки».

Це підтверджується і аналітичними документами ГПУ того часу: «Грушевський поставив собі певну мету – зосередити навколо себе все наукове життя України, зібрати у себе найкращих наукових працівників, створити особливий науковий та ідеологічний, а, можливо, за певних умов і політичний центр, який міг би протистояти і Академії, і Радвладі в цілому».

Ще перед поверненням в Україну М.Грушевському була обіцяна посада президента Всеукраїнської Академії наук. Про це, зокрема, говорилося у директиві В.Затонського представнику УСРР у Відні М.Левицькому. 14 квітня 1926 р. політбюро ЦК КП(б)У, розглянувши питання про ВУАН, ухвалило: «Вважати можливим підтримати кандидатуру Грушевського в президенти академії».

Але досить швидко Грушевський зрозумів, що цієї важливої для нього обіцянки ніколи не буде виконано. В останній день 1927 р. політбюро ЦК КП(б)У розглянуло питання про академіка і по доповіді М.Скрипника прийняло ухвалу, в якій деталізувалися дії Наркомату освіти та Київського окрпарткому щодо проведення реорганізації ВУАН. Одним із принципових було таке рішення: не надавати переваги жодному із ворогуючих академічних угрупувань, а як дипломатичний крок – передбачалося ввести до Президії Грушевського і Кримського з умовою, що останній не займатиме посади неодмінного секретаря. Неодмінним секретарем рекомендували Д.Багалія. Планувалося повністю використати надане Наркомату освіти постановою Раднаркому УСРР право провести затвердження обраних академіків, виключивши з їх складу вороже настроєних до більшовицького режиму. Передбачалося також схвалити правила та інструкцію про роботу ВУАН, Спільне зібрання замінити Радою, замість таємного голосування ввести відкрите та ін. Це означало подальший наступ компартійної влади на автономію Академії наук, посилення її ідеологізації та політизацію.

У квітні 1928 р. ЦК КП(б)У попередньо сформував склад Президії ВУАН, доручивши М.Скрипнику і П.Любченку запропонувати кандидатури 15 нових академіків, зокрема кількох комуністів.

У цей же час партійно-державні структури, щоб хоч якось заспокоїти Грушевського, стривоженого тим, що влада не тільки не виконала, а й не збиралася виконувати обіцянки щодо його президентства в ВУАН, пропонують вченого до списку кандидатів на обрання дійсним членом Всесоюзної Академії наук. М.Скрипник у листі до ЦК КП(б)У пропонує виставити кандидатами до ВАН «по лінії соціально-гуманітарній: Грушевського, Багалія (виставлення кандидатури Кримського на вакансію кафедр сходознавчих в сучасний момент НКО з політичних міркувань вважає за недоцільне)».

У зв’язку з оголошенням вакансій на виборах до ВАН зав. агітпропом ЦК ВКП(б) А.Криницький надіслав до місцевих парторганізацій інструктивний лист, вказуючи на завдання «підняти громадську думку країни й розгорнути кампанію в пресі за – одних і проти – інших кандидатів», виходячи при цьому «а) з міркувань наукової кваліфікації кандидата, б) громадсько-політичної його характеристики». І хоча у цьому листі громадсько-політична характеристика стоїть на другому місці, без сумніву, що саме вона була визначальною при проведенні агітаційної кампанії і диктувала позицію компартійних органів.

Інший видатний український історик М.Яворський, який зовсім не був прибічником М.Грушевського, писав у одній з центральних газет України, що Грушевський «…є найвидатнішим істориком України… М.С.Грушевський не тільки склав своїми науковими дослідами цілу добу в українській історіографії, але й підніс цю історіографію на небувалу до того височінь».

12 січня 1929 р. на загальних зборах ВАН СРСР М.С.Грушев­ський був обраний її дійсним членом. У протоколі про обрання відзначається, що за його кандидатуру було подано 26 голосів, а проти – 4.

Оскільки М.С.Грушевський та його школа вважалися немарксистськими немарксистськими, на противагу йому та з метою «творити правильну історію» компартійна влада створює свої центри марксистської науки. Вожді більшовизму чудово розуміли світоглядне та виховне значення історії. Їм потрібні були міфи про історію власної партії, свої герої, живі легенди, які ще стоять біля керма держави, і тому створення системи марксистських історичних наукових та навчальних центрів розглядалося як важливе завдання. Ці центри повинні були займатися збиранням, вивченням і публікацією необхідних для міфологізації історії документів, підготовкою кадрів істориків-марксистів.

13 лютого 1921 р. Політбюро ЦК КП(б)У визнало за необхідне утворити Комісію з історії компартії України. У її склад увійшли М.Скрипник, Г.Петровський, С.Косіор та ін. Головою Істпарту став М.Скрипник. Було прийнято рішення про необхідність законодавчого оформлення Комісії через Президію ВУЦВК. Про те, якого значення надавалося цьому органу свідчить той факт, що 3 березня 1923 р. він став діяти на правах відділу ЦК КП(б)У. За ініціативою українських представників Істпарту питання про істпарти було включено в порядок денний ХІІ з’їзду РКП(б). З цього питання з’їздом була прийнята спеціальна резолюція «Про органи Істпарту».

У листопаді 1922 р. у Харкові засновується журнал «Літопис революції», який повинен був стати центром об’єднання істориків-марксистів для «встановлення правди, великої правди про нашу велику, істинно велику революцію і могутню робітничу партію», – так було написано в редакційній статті журналу.

Значно підвищилася роль Істпарту в ідеологічній роботі після затвердження 10 лютого 1926 р. Оргбюро ЦК КП(б)У нового положення про Істпарт ЦК КП(б)У та окрістпарти, згідно з яким при Істпарті створювався науково-дослідний відділ. Його обов’язком стала розробка проблем історії КП(б)У, обробка та підготовка до друку різних документальних видань, координація діяльності місцевих істпартвідділів. Крім того, Істпарт ЦК КП(б)У повинен був здійснювати загальне керівництво роботою Укрцентрархіву, Музею революції УСРР, істпрофу (історії профспілки), істмолу (історії комсомолу), об’єднувати роботу видавництв та рецензувати усі видання з історії партії. Таким чином, Істпарт ЦК КП(б)У фактично зосереджував у своїх руках все керівництво науково-дослідницькою роботою у сфері історії.

Проте Сталін залишався незадоволеним роботою марксистських істориків. Утвердившись на момент ХV з’їзду ВКП(б) (грудень 1927 р.) у якості лідера партії, він прагнув висвітлення історії партії більшовиків у необхідному для нього світлі. Тому на ХV з’їзді відзначалося, що немає «ще скільки-небудь наукової, до кінця доведеної (?) історії нашої партії, особливо за найцікавіший її період останнього десятиліття». У зв’язку з цим 16 квітня 1929 р. ЦК ВКП(б) визнав доцільним реорганізувати ряд істпартів, у тому числі й Український, в Інститут історії партії і революції. 7 серпня 1929 р. рішення про перетворення Істпарту ЦК в Інститут історії партії було юридично оформлене постановою Президії ВУЦВК.

Усього за 1922-1940 роки Істпартом ЦК КП(б)У та його послідовником Інститутом історії партії та Жовтневої революції на Україні було видано 88 робіт, з них 26 збірників документів, спогадів, статей, 56 монографій та брошур, бібліографічний показчик, том вчених записок, 4 фотоальбоми.

Важливу роль у підготовці ідеологічних кадрів для партійної та наукової роботи відігравав Комуністичний університет ім. Артема. Університет було створено у квітні 1922р., комплектувався він за рахунок комуністів та комсомольців, делегованих ЦК КП(б)У, губкомами партії, ЦК комсомолу, політичним управлінням Українського військового округу. ЦК КП(б)У пильно стежив за соціальним складом вступників в Комуніверситет, визначаючи їх партійний стаж, вік та загальну кількість. Наприклад, за умовами прийому в університет у 1923 р. не менше 60% місць надавалося комуністам – робітникам, 25 – селянам і не більше 15 – вихідцям із інших соціальних груп. Партійний стаж повинен був складати не менше трьох років. вступники мали знати найважливіші праці Маркса, Енгельса, Леніна, основні етапи історії партії.

За допомогою нових кадрів істориків починається конструювання компартійної концепції історії. Один з перших ударів було нанесено у сфері дослідження історії діяльності Центральної Ради. Фактично це було досить прозорим нападом на М.С.Грушевського як політика та історичного діяча.

У 1927-1928 рр. у журналі «Літопис революції» був опублікований цикл статей В.Манілова, присвячений діяльності Центральної Ради та її стосункам з Тимчасовим урядом до підписання між ними угоди 29-30 червня 1917 р. Розглядаючи еволюцію Центральної Ради, Манілов робить висновок про те, що цей «політичний центр українського націоналізму» був «з самого свого народження» повністю ворожим соціалістичній революції. Окремі непорозуміння, суперечності і навіть боротьба між Радою та Тимчасовим урядом, за думкою В.Манілова, не змінювали їх класово спорідненої природи, загальної ненависті до революції. Манілов робив висновок, що «гасло «самостійної» України стало знаряддям утворення бар’єру, який перешкоджував розгортанню пролетарської революції на Україні, зробивши з неї всеросійський центр дрібнобуржуазної контрреволюції».

Наступного удару було нанесено по М.Грушевському під час роботи Першої всесоюзної конференції істориків-марксистів. На секції історії народів СРСР М.Яворський зробив доповідь «Про сучасні антимарксистські течії в українській історичній науці». Вона містила критику історичної школи М.Грушевського і схвально була оцінена центральним органом ЦК ВКП(б) – газетою «Правда», яка писала: «…Академік Грушевський, хоча й приймає офіційно Жовтневу революцію й неодноразово декларував зміну своєї політичної позиції щодо Радянської України, по суті, залишився на своїх старих позиціях…».

Проте згодом і сам М.Яворський став об’єктом гострої критики. У лютому 1929 р. у «Правді» була опублікована рецензія П.Горіна на книгу М.Яворського «Історія України у стислому нарисі». У рецензії відзначалось, що характерними для автора цієї книги є заперечення керівної ролі пролетаріату та його партії в буржуазно-демократичній революції, спроба ідеалізації та політичної реабілітації українських дрібнобуржуазних націоналістичних партій.

Рецензія в «Правді» викликала ланцюгову реакцію. У травні 1928 р. в історичному відділі Українського інституту марксизму-ленінізму відбулася дискусія з проблеми історії революційного руху в Україні. Обговорюючи концепцію М.Яворського, учасники дискусії вказували, що мова йде не про окремі помилки, а про систему антибільшовицьких поглядів.

М.Яворського було піддано критиці й на ХІ з’їзді КП(б)У (червень 1930 р.) у політичному звіті ЦК КП(б)У, з яким виступив С.В.Косіор. С.Косіор говорив, що «теорії Яворського – наскрізь антимарксистські, це є захист і апологетика дрібної буржуазії, дрібнобуржуазних партій і змазування усіх основних засад марксизму-ленінізму в області класової боротьби, в області рушійних сил революції».

Про загальну лінію керівництва КП(б)У до старої української інтелігенції можна судити з записки тодішнього секретаря ЦК КП(б)У Д.Лебедя, в якій він на початку 1922 р. наголошував, що класове протистояння в республіці йде по лінії боротьби не тільки з буржуазією і куркульством, а й із «хоча і незначною, але все ж таки достатньо пов’язаною між собою інтелігенцією петлюрівсько-винниченківської формації».

Звичайно ж, до «української інтелігенції петлюрівсько-винни­ченківської формації» відносилася та її частина, яка працювала у вузах. Вища школа, як писала газета «Комуніст», «в даний час продовжує зазнавати тиску зі сторони елементів безумовно чужих не тільки пролетаріату і революції; за цю командну висоту веде боротьбу не тільки дрібнобуржуазна стихія, але і буржуазія сама справжня, яка нутром відчуває силу і значення знань і цілком не настроєна позбавити цієї зброї своїх дітей».

ЦК КП(б)У вирішив запровадити ряд заходів, щоб тримати професуру у покорі. З цією метою вводилась посада політичного комісара в кожному вищому навчальному закладі. Як правило, ним призначався студент-комуніст. У вузі він мав майже диктаторську владу – міг видавати накази та інструкції з усіх напрямків діяльності цих установ: педагогічного навантаження, наукових досліджень, виховних заходів, затверджувати річні звіти, фінансові витрати.

Згідно з постановою секретаріату ЦК КП(б)У у вересні 1922 р. нарком освіти України зобов’язувався проводити детальні ревізії ряду навчальних закладів, перепризначення керівних осіб в них, а також скласти план «чистки петлюрівські настроєних елементів, розрахований на весь трисеместр поточного навчального року».

З цією метою Політбюро ЦК КП(б)У на своєму засіданні 23 червня 1922 р., розглянувши питання «Про політичні виступи професури», прийняло рішення запропонувати ДПУ «застосовувати як один з репресивних заходів проти активістських елементів професури вислання за межі федерації». На початку серпня 1922 р. український список був підготовлений. До нього включено 77 осіб, в тому числі 47 працівників вищих навчальних закладів, з яких 32 професори (серед них С.Єфремов), 15 медиків та інших представників інтелігенції з Харкова, Києва, Катеринослава, Одеси, Кам’янця на Поділлі. Список був схвалений ЦК КП(б)У і ВЦВК Рад України, що засвідчено підписами Г.Пет­ровського, Х.Раков­ського, В.Манцева. 9 серпня 1922 р. «список антирадянської інтелігенції», складений ДПУ України, був розглянутий на засіданні спеціальної комісії ЦК РКП(б), яка «не входячи в обговорення окремих осіб, зважаючи на затвердження всього списку ЦК КП(б)У», його затвердила.

Операція з арешту цієї групи української інтелігенції відбулася в ніч з 17 на 18 серпня. На квартирі у С.Єфремова було зроблено обшук, зібрано цілу скриню документів. Допити тривали до 22 серпня. Характерно, що Єфремов відмовився відповідати на запитання типу: «Ваше отношение к Конституции Советской власти?», «Ваше отношение в сменовеховству?», «Ваше отношение к академической забастовке?», заявлявши, що «це моєї справи не стосується, що ж до моєї політичної діяльності, то мало місце «отпущение грехов» (тобто амністія)».

Спочатку С.Єфремову оголосили, що його висилають за кордон, але у жовтні 1922 р. в ДПУ йому запропонували виїхати куди він «хоче». Єфремов на знак протесту подав заяву і написав листа Х.Раковському як голові уряду. Останній відповів телеграмою про те, що вважає за необхідне вислати Єфремова до Москви. Але Єфремов відмовився і у травні 1923 р. його повідомили, що висилку відмінено.

Але багатьох інших все ж було вислано. У вересні 1922 р. за межами України опинилися І.Красунський, В.Бабкін, О.Флоровський, Г.Секаль. Так влада вирішувала проблему «плюралізму» та ідеологічного монополізму.

На початку 20-х років Україна мала нечисленний загін літераторів та митців. Частина з них – ті, хто не сприйняв нової влади, емігрували за кордон: літератори – О.Олесь, В.Винниченко; видатні музичні діячі та артисти – В.Горовіц, Г.Нейгауз. Багато митців, вбачаючи в діях більшовиків антиукраїнську спрямованість, тимчасово відійшли від творчої діяльності (Дніпрова Чайка, Олена Пчілка).

Переважна більшість представників літератури і мистецтва з довірою поставилася до ідеологічних постулатів більшовиків, сприйняла революцію, обстоювала її ідеали. Значний вплив на їх діяльність справляли теоретичні засади більшовицької культурної політики. Основною метою в галузі культури більшовики вважали ідеологічне перевиховання мас в комуністичному дусі. Для цього, на їх думку, необхідно було створити нову культуру, основою якої повинні стати марксизм у світогляді, диктатура в політиці, колективізм у етиці. Ця культура за своїм духом мала бути єдиною для всіх народів.

Крім «політики батога», використовувалася й «політика пряника». 31 серпня 1920 р. було прийнято декрет РНК УСРР «Про поліпшення становища вчених, спеціалістів і заслужених працівників літератури та мистецтва», а 6 березня 1922 р. – постанову РНК УСРР, яка визначала категорії осіб, на яких поширювалась дія декрету уряду від 31 серпня 1920 р., присвоєння різних почесних звань («Заслуженого артиста (художника) УСРР», «Народного артиста республіки»).

В українській культурі 20-х років з’являється новий тип творчої особистості, ознаками якої були: 1) неприйняття утилітарного підходу до творчості; визнання у творчості пріоритету загальнолюдського й національного над класовим і партійним; 2) шанобливе ставлення до класичної національної і світової культури, увага і толерантність до нових явищ в літературі і мистецтві; 3) пристрасна любов до життя і всього живого; прагнення підтримувати зріст і розвиток; 4) вимога постійного навчання, вдосконалення творчої майстерності, а також повної свободи творчої конкуренції.

В Україні створювався єдиний центр керівництва всіма галузями духовного життя республіки. Ще у січні 1919 р. був організований Народний комісаріат освіти України, підконтрольний ЦК КП(б)У. В його структурі з’явився відділ мистецтв, вищим органом якого стала Рада мистецтв. До її складу входили відділи: театру, музики, образотворчих мистецтв, літературний та кінематографії. Наприкінці 1920 р. для керівництва «в боротьбі з буржуазним мистецтвом» при Наркоматі освіти утворили Головний політико-освітній комітет (Головполітосвіта). З цього часу Рада мистецтв стала підпорядковуватись йому. По всіх пунктах, де виходили органи преси, створювалися літературні колегії Агітпропу ЦК КП(б)У. Ними здійснювався політичний контроль над літературними процесами в республіці. У жовтні 1922 р. політбюро ЦК КП(б)У утворило комісію для боротьби проти буржуазної ідеології, до складу якої було включено голову ДПУ України В.Манцева.

Важливою віхою в посиленні тоталітарного тиску у сфері мистецтва стала постанова ЦК РКП(б) «Про політику партії в галузі художньої літератури» (липень 1925 р.). У цій постанові (п. 4) відзначалося: «Як не припиняється у нас класова боротьба взагалі, так вона не припиняється на літературному фронті. У класовому суспільстві немає і не може бути нейтрального мистецтва…».

Образніше і доступніше цю формулу висловив керівник усієї сфери культури народний комісар освіти Радянської Росії А.В.Луна­чарський. У своїй промові на літературній нараді в ЦК ВКП(б) у травні 1924 р. він сказав: «Припустимо на хвилину, що письменник калібру Толстого чи Достоєвського у наш час написав геніальний роман, політично нам чужий. Я розумію, звичайно, що умови боротьби, у випадку повної контрреволюційності такого роману, могли б примусити нас… задушити його…».

І те, що душили – не підлягає ніякому сумніву. Вся подальша історія партійного «керівництва» літературою дає цьому чимало підтверджень. Головною була не геніальність твору, а його класова спрямованість. «Партійна сірість» душила непартійну геніальність.

Продуманий та цілеспрямований характер мало розмежування письменників на «пролетарських», яким відкривалася «зелена вулиця», і на «попутників», до яких ставилися з недовірою та упередженням. Висловлюючись «за вільне змагання різних угрупувань і течій» в галузі літератури, постанова, в той же час, підкреслювала, що це змагання можливе лише в «галузі літературної форми».

У реальному ж житті керівництво більшовиків досить вміло маніпулювало настроями в літературно-мистецьких колах, залишаючи надію кожному з них і не даючи карт-бланш жодному, і це допомагало партії контролювати літературно-мистецьке життя, але водночас розпалювало амбіції окремих угрупувань, які прагнули до гегемонії в цій сфері.

У 20-ті роки значно пожвавилась творча діяльність літераторів та митців України. В цей час діяли 40 літературно-художніх організацій, які об’єднували письменників і художників, музикантів і акторів.

Бурхливо розвивалась українська література, для якої було характерне розмаїття напрямків. У спілку селянських письменників «Плуг» входили П.Панч, А.Головко, в спілку пролетарських «Гарт» – В.Еллан-Блакитний, В.Сосюра. До неокласиків належали М.Зеров, М.Рильський, до символістів П.Тичина. Широку популярність здобув гуморист Остап Вишня. Серед драматургів провідне місце займав М.Куліш. Лесь Курбас і його театр «Березіль» стали ренесансом українського театру. О.Довженко здобув світове визнання своїми фільмами «Арсенал», «Земля». З середини 20-х років істотну роль в політичному, ідеологічному та культурному житті населення починає відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові в 1924 р. Інтенсивно радіофікувалися села. В 1928 р. в них налічувалося вже 40,5 тис. радіотрансляційних точок.

Досить цікавим у питанні про стосунки Сталіна з українськими митцями є епізод, пов’язаний з його зустріччю з українськими письменниками 12 лютого 1929 р. Зустріч відбулася на прохання гостей з України. Збереглася її невиправлена стенограма.

Значна частина зустрічі виявилася присвяченою питанню про п’єсу М.Булгакова «Дні Турбіних». Ситуація була досить гострою. Частина письменників прямо таки вимагала пояснити, чому цей спектакль йде в театрі. Сталін їм роз’яснює, що на відміну від «Бігу» поставлена п’єса є корисною більшовикам. Гості здивовані: антирадянські обидві. У «Днях Турбіних» вони вбачають і антиукраїнську спрямованість, і великодержавний російський націоналізм. Хтось з місця кричить генсеку: чому Булгаков малює російське офіцерство інтелігентами, а коли справа торкається українських командирів, то вони зображені бандитами. Сталін досить різко заперечує гостям, але і згоджується з ними у оцінці «Днів Турбіних». Це, за його словами, «антирадянська річ, і Булгаков не наш».

Очевидно, що настрої українських письменників з приводу п’єси Булгакова були добре відомі у Москві, оскільки ще напередодні їх зустрічі зі Сталіним у газеті «Правда» була опублікована стаття завідуючого підвідділом преси Агітпропу ЦК ВКП(б) П.Керженцева в якій він писав: «Наш найзначніший театр (МХАТ-1) продовжує ставити п’єсу, яка викривляє український революційний рух і ображає українців. І керівництво і Наркомпрос РСФСР не відчувають, якої шкоди завдають цим взаємостосункам з Україною».

Сталін усе ж пішов назустріч вимогам українських літераторів, п’єсу було знято з репертуару, але стенограма свідчить про роздратування вождя нерозумінням його політичної лінії і вимог до літераторів. Сталін підкреслив, що такі письменники як Вс.Іванов та Б.Лавреньов не комуністи, але обидва своїми творами «принесли набагато більше користі, ніж 10-20 чи 100 комуністів-письменників, які «годують» читачів, але виходить ні к чорту: не вміють писати, нехудожньо». Сталін роз’яснює свою позицію у листі до письменника В.Н.Білль-Білоцерковського: «Чому так часто ставлять на сцені п’єси Булгакова? Тому, мабуть, що своїх п‘єс, придатних для постановки, не вистачає. На безриб’ї навіть «Дні Турбіних» – риба. Звичайно, дуже легко «критикувати» і вимагати заборони стосовно непролетарської літератури. Але найлегше не можна вважати найкращим. Справа не у забороні, а в тому, щоб крок за кроком виживати зі сцени стару і нову непролетарську макулатуру шляхом змагання, шляхом створення справжніх, цікавих, художніх п’єс радянського характеру, які можуть її замінити».

Таким чином, Сталін дав українським літераторам певний урок. Він вказав їм (правда, непрямо), що вони не вміють писати, і твори двох обдарованих письменників-некомуністів дорівнюють творам 100 «невмілих» письменників-комуністів, які не вміють писати «так як треба». А треба було «класово свідомо» і високохудожньо, та оскільки другого не вистачало, то це викликало роздратування Сталіна. Він хотів, щоб скоріше була викинута «непролетарська макулатура» з театрів та літератури, але новий лад не викликав високого натхнення у радянських літераторів, і їм важко було змагатися з досягненнями «непролетарської макулатури».

З 1923 р. в країні почала проводитись політика коренiзацiї, яка була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей.

У постанові ЦК РКП(б) «Про практичні заходи по втіленню в життя резолюції ХІІ з’їзду партії в національному питанні» (червень 1923 р.) вказувалося, що основними завданнями коренізації є «вирощування і розвиток з пролетарських і напівпролетарських елементів місцевого населення молодих комуністичних організацій національних республік і областей, всемірне сприяння цим організаціям стати на ноги, одержати дійсно комуністичне виховання, згуртувати хоч би нечисленні спочатку, але справжні інтернаціоналістські комуністичні кадри».

Як вважає Г.Г.Єфіменко, «коренізація була не метою, а лише засобом встановлення тісного контакту з українськими масами, наближення державного апарату до мас. Завданням коренізації на території України у кадрових питаннях була не «українізація», а «більшовизація» державного й партійного апарату». І далі: «За допомогою політики коренізації влада намагалася боротися з так званим «місцевим націоналізмом», який компартійна верхівка завжди вважала основною небезпекою в національному питанні. Саме зважаючи на цю небезпеку, ЦК РКП(б) і розпочав політику коренізації. Необхідно було перехопити ініціативу, позбавити головних козирів прихильників українського національного відродження».

На наш погляд, це – слушні думки, особливо ті, що стосуються поєднання більшовизації та українізації. Щодо «перехоплення ініціативи», то, як нам здається, це не зовсім вдалий вираз, бо після перемоги у громадянській війні більшовики вже міцно тримали владу і давати кому-небудь ініціативу не збиралися, та її реально ніхто і не міг би в тих умовах виявити. Мова йшла про розширення власної соціальної бази за рахунок національних кадрів, а також про певну лібералізацію, що відбувалася в умовах непу. Коренізація була елементом непу і його важливим фактором.

Коренізація була викликана прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення, спробою спрямувати національне Відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та ін. країнах, показати приклад розв’язання національного питання колоніальним народам.

У середині 20-х рр. 80% населення республіки складали українці, а 20% – представники інших національностей. Тому політика коренiзацiї здійснювалась за двома напрямками: українізація та створення необхідних політичних, соціальних і економічних умов для культурного розвитку національних меншостей. В зазначений період із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного масштабу українською мовою володіли лише 797 чол. Ще меншим був процент українців серед відповідальних працівників республіканського рівня.

Практичними кроками в напрямку українізації стали декрети ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р., в яких проголошувалась рівність мов і у зв’язку з цим необхідність надання допомоги в розвитку української мови, щоб піднести її до рівня російської.

Певна увага приділялась вивченню української мови молоддю, фахівцями, які після закінчення навчальних закладів повинні були прийти на виробництво та в державні установи. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інженерно-будівельний факультети Київського політехнічного інституту. Однак здійснення українізації вищої школи ускладнювалося через відсутність необхідної кількості підручників і недостатню розробку української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін.

Перші підсумки українізації освіти були підведені у 1924 р. у доповіді заступника наркома освіти Я.П.Ряппо, який відзначив перехід до «якісного боку освіти, поліпшення її внутрішнього змісту». Українізація, як вважав доповідач, саме й відносилася до якісного боку освіти. Дані, які навів Я.Ряппо, свідчили, що відсоток українських шкіл у Харківській, Одеській, Чернігівській та Катеринославській губерніях був нижчим, ніж відсоток українського населення. Наприклад, у Харківській губернії відсоток українського населення складав 79,2%, а українських шкіл – 29,1%. Практично не було українізовано школу у Донецькій губернії. Навпаки, тут робилися спроби не допустити українізації. Щоб перевести Сталінський (Донецький) гірничий інститут з української на російську мову викладання, господарські органи підпорядкували його Вищій Раді Народного Господарства (ВРНГ) у Москві. Середній відсоток українських шкіл по Україні виявився нижче такого відсотка корінного населення на 11,2%.

Українізація закладів професійної освіти мала деякі особливості порівняно з відповідним процесом у загальноосвітніх школах. У вже згадуваній нами доповіді Я.Ряппа це пояснювалося тим, що навчальні заклади профосвіти розташовані в містах, де населення розмовляє російською мовою, а також тим, що вчительство про­фос­віти зрусифіковано. Найменші досягнення були у школах індустріально-технічних, медичних, а найпомітніші – в сільськогосподарських та педагогічних навчальних закладах.

Дерусифікація навчальних закладів наштовхувалася на проблему визначення мови навчання. М.О.Скрипник зробив великий внесок у підвищення ролі української мови в УСРР. Його важливим доробком стала теорія двомовності, або теорія «мішаної говірки». Згідно з нею діти українців, які говорили мішаною українсько-російською мовою, основою якої є мова українська, мали начатися нею, а діти росіян, – відповідно, російською. Оскільки перших було 1 млн 300 тис., а других – лише 200 тис., то завдяки цій теорії значно збільшувалася кількість українських шкіл, що в майбутньому мало сприяти розвитку української культури.

Одним з перших заходів щодо українізації навчального процесу в закладах професійної освіти було запровадження українознавчих курсів: мови, літератури, історії, економічної географії України. До навчальних планів інститутів народної освіти (ІНО) було введено курси українознавства. Вони викладались як система дисциплін, що містила, окрім української мови, історію, географію, літературу, краєзнавство, господарський побут (етнографію) України.

Успішній українізації педагогічних вузів сприяло, зокрема, те, що студенти цих закладів підтримували національну політику органів влади. Наприклад, у Ніжинському інституті народної освіти у грудні 1923 р. було організовано студентську комісію з українізації, яка підготувала декларацію, де висувалася вимога «всьому свідомому пролетарському студентству негайно приступити до проведення українізації».

Оскільки українізація установ та підприємств значною мірою залежала від наявності кваліфікованих фахівців, за ініціативою наркома освіти з 1925 р. в усіх ВНЗ було введено обов’язковий випускний іспит з української мови. До складу екзаменаційних комісій входили, як правило, керівники вузів, представники окружних комісій з українізації та викладачі української мови. Студентам пропонувалося в усній або письмовій формі показати загальні знання з української мови, а також уміння користуватися фаховою термінологією. Якщо випускник успішно виконував завдання, йому видавалося посвідчення про першу категорію з української мови. Студенти, які не виявили достатніх знань, мусили пройти повторні випробування.

Проте інколи деякі керівники вузів ігнорували це розпорядження і іспити або взагалі не проводилися, або відбувалися суто формально. За зрив українізації було оголошено сувору догану ректорам Харківських технічного та сільськогосподарського, Донецького вугільного, Дніпропетровського гірничого інститутів, Луганського сільськогосподарського технікуму.

Питання про українізацію обговорювалося на пленумі ЦК КП(б)У в квітні 1925 р. З доповіддю виступив нарком освіти О.Шумський. Він відзначив, що залишаються ще два завдання з національного питання: «вирощування й зміцнення партійних кадрів з місцевих людей» і «наближення радянської влади у національних республіках до трудящих цих республік щодо мови і культури». Шумський підкреслив, що «в поняття українізації вкладається вивчення української мови й культури, а не перетворення будь-кого в українську національність».

У дебатах на доповідь Шумського деякі учасники пленуму (К.Гулий) дорікали йому за те, що він надто захоплюється українізацією, вимагає її непомірних темпів, скочується на старі укапістські, боротьбистські позиції в цьому питанні. Однак переважна більшість виступаючих (В.Чубар, К.Кіркіж, В.Затонський) відзначали правильну постанову Шумським основних питань і критику недоліків у справі українізації. В.Чубар, зокрема наголосив, що необхідно переборювати настрої проти українізації. К.Кіркіж заявив: «Я думаю, у всіх моментах, висунутих Шумським, немає нічого страшного. Але я повинен відзначити, що ми досі недостатньо уваги приділяли цьому питанню».

Проте непослідовність і половинчастість партійних рішень з питань українізації не могли не позначитись на результатах цієї політики. Коли восени 1929 р. М.Скрипник приїхав до Сталіно, там була тільки одна українська трудова школа. В російських школах української мови не вивчали, а в українських викладали не тільки російську, а й есперанто, яке Скрипник називав «латиною пролетаріату». Коли ж його секретар звернувся до представника бюро есперантистів мовою есперанто, той відповів по-російському, тому що не знав есперанто.

Мали місце відверті виступи проти проведення українізації. Ще у 1927 р. В.Ваганянин, який називав російську мову міжнаціональною, виступив проти нав’язування російсько-українським робітникам і селянам «мови галицько-української інтелігенції» (так Ваганянин називав очищену від русизмів українську мову). Він писав: «Мова не є щось відокремлене від культури, а це її складова частина. Народні маси Радянської України розвивали свою мову і свою культуру під впливом і пліч-о-пліч з великоросійським пролетаріатом. Боюсь, що якраз це і злякало націоналістичну інтелігенцію, яка, не маючи інших шляхів відірвати трудящі маси України від пролетаріату Великоросії свідомо чи несвідомо вдається до останнього засобу – мовної відокремленості».

Подібні настрої були і серед частини професури та студентства. Журнал «Більшовик України» відзначав, що «частина професорів бере лінію на дискредитацію української мови, а тому, читаючи лекцію, такий професор навмисно калічить українські слова, щоб розвести руками і сказати студентам: «Ну ось, ви самі бачите, що нічого не виходить, давайте краще перейдемо на культурнішу мову». У Харківському інституті інженерів транспорту група студентів порушила перед деканом клопотання, щоб українська мова як предмет викладалась… російською мовою.

Багато що залежало від позиції «авангарду» суспільства – членів КП(б)У. Але навіть М.Бухарін змушений був констатувати на ХІІ з’їзді РКП(б), що «на Україні склад партії російсько-єврейський» і «головна наше завдання полягає в роботі серед українців, і саме тому дуже часто на Україні частина наших товаришів з такою енергією, з такою люттю бореться проти українського націоналізму. Їм для правильної політики слід було б перевчитися».

Проте поступово становище змінювалося на краще. Найбільші зрушення відбулися у видавничій справі. Якщо 1 лютого 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою виходило 13, то на 1 жовтня 1924 р. – вже 23. В книговидавничій справі тираж друкованої продукції українською мовою досяг 70% загального тиражу книг, виданих у республіці. У 1924 р. з 5 млн підручників українською мовою було видано 4 млн., що дозволило перевести 12 тис. шкіл на навчання українською мовою. В 1927 р. шкіл з рідною мовою навчання стало 78%, технікумів – 39%. Майже 75% місцевих державних установ і організацій, від 30 до 60% республіканських наркоматів і відомств розпочали діловодство українською мовою. Однак в той же час українізація партійного, профспілкового і комсомольського апаратів відбувалася повільно.

Для практичного керівництва політикою українізації була створена комісія по українізації на чолі з В.П.Затонським, куди ввійшли також В.Я.Чубар, М.О.Скрипник, О.Я.Шумський та iн.

Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин. Для того, щоб її проведення не завдало шкоди представникам інших національностей, які проживали компактно, під керівництвом Комісії у справах нацменшостей ВУЦВК (1924-1930) відбулося національне районування території республіки. У 1923-1925 рр. було організовано 12 національних районів (німецьких, болгарських, російських і польських), а також національні сільради: 167 російських, 153 німецькі, 115 польських, 86 єврейських, 27 грецьких, 24 болгарських. У 1924 р. утворилась Молдавська Автономна СРР у складі УСРР. В цей час в республіці працювало 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – з єврейською, 31 – з татарською та ін. Цим створювались умови для національно-культурного відродження всіх народів України.

Разом з тим у першій половині 20-х років у місцях компактного проживання національних меншостей траплялися випадки недостатньої уваги, а подекуди й прямого ігнорування з боку місцевого керівництва культурних потреб населення інших національностей. У Пришибському німецькому національному району Мелітопольського округу інспектура народної освіти, яка перевіряла використання коштів на ліквідацію неписьменності, виявила, що внаслідок високого рівня письменності німецького населення з 17 виділених ставок вчителів лікнепу використовується лише 2. В той же час «по останньому району… не було прийнято до уваги неграмотне доросле населення (понад 4000 чол. інших національностей, крім німецької)». Подібні факти були наслідками як негараздів у взаєминах між німецьким та російським і українським населенням району в попередні роки, так і «неприпустимо халатного ставлення з боку райвиконкомів до справи ліквідації неписьменності».

Найскладнішим було становище з ліквідацією неписьменності греків і малочисельних національних меншостей: татар, вірмен, ассірійців та ін. Перші, як греко-елліни, так і греко-татари, не мали власної письменної традиції. Створення її потребувало тривалого часу й вирішення цілої низки наукових, освітніх та суто технічних проблем. Решта, що являла собою здебільшого невеликі частини більш значних етносів, які різними шляхами потрапили на терени України, через відсутність учительських кадрів та учбової літератури також була позбавлена можливості навчитися грамоті рідною мовою.

У 1929 р. у Маріуполі працювало 25 еллінських шкіл. Тоді ж функціонувало 16 татарських шкіл і робилися спроби створити літературну мову й писемність для урумів на основі кримьско-татарської мови, якою спілкувалися між собою румеї та уруми у Приазов’ї. Для урумської писемності спробували використати латинський алфавіт. Для румеїв місцеві грецькі мовознавці спростили грецьку графіку. Крім сільських грецьких шкіл у Маріуполі працював грецький технікум та грецький театр.

Як справедливо відзначає Ю. Шаповал, «ставлення Сталіна до політики «коренізації» вже у 20-ті роки можна вважати амбівалентним, адже вона стимулювала національну самосвідомість великих та малих народів, а тим самим їх прагнення до суверенітету, що дедалі більше суперечило сталінському розумінню національно-державного будівництва. Саме Україні судилося стати одним з перших політичних полігонів, де випробувалися сталінські підходи, що логічно випливали із «подвійної бухгалтерії».

Цікаве пояснення позиції Сталіна в період здійснення політики коренізації дає С.Кульчицький. Він пише: «… Доки Сталін боровся за владу, він був кращим другом національних республік. У боротьбі зі своїми супротивниками він відчував крайню потребу в підтримці найбільшої радянської республіки – УСРР та найбільш чисельної, після російської, республіканської партійної організації – КП(б)У».

З кінця 20-х рр. політика українізації почала гальмуватися, що пояснювалося офіційною владою небезпекою «націонал-ухиль­ництва» і націоналізму.

Одним з суттєвих важелів тоталітарної системи була партійно-радянська преса. На неї правлячий режим покладав досить істотні функції: бути організатором соціалістичного будівництва, «бойовою зброєю» у боротьбі з політичними супротивниками, вихователем у дусі комуністичної ідеології. Тому керівництво компартії завжди надавало великого значення безпосередньому, «партійному» керівництву пресою. В.Ленін ще у 1905 р. писав, що «літературна справа повинна стати частиною загальнопролетарської справи, «колесиком та гвинтиком одного-єдиного, великого соціал-демократичного механізму…». Літературна справа повинна стати складовою частиною організованої, планомірної, об’єднаної соціал-демократичної партійної роботи».

Ці вказівки неодноразово фіксувалися в рішеннях компартійних з’їздів та конференцій. VІІІ з’їзд РКП(б) (1919 р.) в резолюції «Про партійну та радянську пресу» відзначив, що «… без добре поставленої преси неможливе здорове, міцне партійне і радянське будівництво…». Питання посилення партійного керівництва пресою та покрашення її роботи розглядалися на ХІ ХІІ, ХІІІ з’їздах РКП(б). Про необхідність підвищення ролі преси у боротьбі з «ворожими» течіями говорилося у рішеннях ХІІІ і ХІV конференцій РКП(б), ХІV з’їзду ВКП(б). У резолюції ХІV конференції РКП(б) (1925 р.) «Про партійне будівництво», наприклад, відзначалося, що «з метою посилення роботи по ідейно-більшовицькому вихованню партійних мас і пролетарських верств, які до них примикають» необхідно продовжити роз’яснювальну пропаганду. Особливе значення у цьому плані надавалося пресі.

При цьому мова ніколи не йшла про свободу преси. Коли у 1921 р. один з партійних працівників м. Пермі Г.Мясников виступив за свободу преси – «від монархістів до анархістів включно», В.І.Ленін йому рішуче заперечив, відзначивши, що для більшовиків це було б рівнозначним самогубству.

Для того, щоб здійснювати систематичне керівництво пресою в ЦК РКП(б) у 1921 р. при агітаційно-пропагандистському відділі створюється підвідділ преси. Такі ж підвідділи створюються при всіх губкомах. Для інструктування місцевих видань організується випуск журналу «Красная печать», на Україні – «Червона преса». Центральними республіканськими органами, які висловлювали офіційну точку зору були газети «Комуніст» – орган ЦК КП(б)У, «Вісті ВУЦВК», «Пролетарий» – орган Всеукраїнської ради профспілок, «Радянське село» – орган ЦК КП(б)У та ін. У 1921-1922 рр. на ряді фабрик і заводів почали випускати стінні газети, а в кінці відбудовного періоду на великих підприємствах – багатотиражки. Мережа газет в Україні була досить значною. На 1 березня 1926 р. в республіці виходило 83 газети, загальним накладом більш як 1 млн примірників. Крім того, в республіці поширювались центральні газети «Правда», «Известия», «Беднота», журнал «Большевик».

У 1926-1927 роках ЦК ВКП(б), Оргбюро ЦК і ЦКК прийняли 11 постанов, у яких розглядалися питання діяльності преси, її основні завдання. Наприклад, у постанові ЦК ВКП(б) «Про покрашення парткерівництва пресою» (3 жовтня 1927 р.) відзначалося, що «зростаюче значення преси висуває необхідність подальшого посилення парткерівництва пресою». Досить симптоматичними були недоліки у роботі преси, на які вказував ЦК ВКП(б). Основним з ним було домінування питань «господарсько-фінансового характеру над питаннями ідеологічного змісту преси». Серед заходів щодо покрашення парткерівництва вказувалося регулярне скликання редакторів газет для інструктування їх про проведення партійних рішень. Постанова вимагала також посилити керівництво відділами бібліографії та критики в газетах та журналах, перетворивши їх у знаряддя боротьби проти ідеологічно чужої літератури.

В іншій постанові ЦК ВКП(б) «Про постанову відділів партжиття в газетах» (24 грудня 1926 р.) відзначалося, що «відділи партжиття ще в дуже малому ступені використовуються парткомітетами для проведення своїх директив і для висвітлення своєї роботи. Керівні статті з питань політики та будівництва партії даються звичайно лише у зв’язку з кампаніями».

Удосконаленню роботи преси як важливого знаряддя з утвердження власної диктатури значну увагу приділяли і місцеві парторгани. Ці питання неодноразово розглядалися на пленумах ЦК КП(б)У, засіданнях Політбюро, Оргбюро та Секретаріату ЦК КП(б)У. Лише за 1926-1927 роки питання, пов’язані з роботою преси, тричі обговорювалися на пленумах ЦК КП(б)У та систематично ставились на засіданнях Політбюро та Оргбюро ЦК. Лише за 1927 р. на Секретаріаті ЦК КП(б)У було розглянуто більше 30 питань, присвячених різним аспектам діяльності преси. Наприклад, у постанові Оргбюро ЦК КП(б)У від 14 серпня 1926 р. «Про стан періодичної преси в Україні та зміцнення кадрів працівників редакцій» відзначалося, що багато газет не вміють ставити проблеми перед широкими масами, захоплюються іноземною інформацією на шкоду висвітленню місцевого матеріалу. У зв’язку з цим постанова пропонувала всім окружним парторганам посилити ідеологічне та організаційне керівництво пресою, включаючи роботу місцевої преси в плани роботи окружкомів, встановити тісний зв’язок редакцій з контрольними комісіями, використовуючи їх матеріали, рішучіше висвітлювати усі явища, які йдуть урозріз з політикою партії. Передбачалося також зміцнення складу редакторів газет.

Актуальні питання діяльності української преси постійно контролювалися відділом преси ЦК КП(б)У. За період з липня 1926 р. по липень 1927 р. тут були заслухані доповіді про роботу 8 окружних газет і прийняті рішення з інших питань діяльності преси.

Для посилення контролю над діяльністю преси систематично проводились всесоюзні та республіканські наради редакторів газет.

Однією з найпоширеніших та найоперативніших форм контролю за пресою були огляди газет та журналів, які вміщувались у «Правді», «Комуністі», «Красной печати» і «Червоній пресі». Діяльність місцевої преси контролювалася губкомами та окружкомами компартії. Так, наприклад, за перше півріччя 1926 р. питання про діяльність преси заслуховувались на засіданнях Сталінського окружкому – 4 рази, Первомайського – 5 разів, Катеринославського – 3 рази, Коростеньського – 3 рази. А всього по 14 найважливіших округах протягом року (з липня 1926 р. по серпень 1927 р.) було заслухано на засіданнях бюро та секретаріатів окружкомів КП(б)У 109 питань, пов’язаних з діяльністю преси. Серед них організаційні питання займали 29,4%, господарські – 22%, а питання політичного та ідеологічного керівництва – 33%.

Як справедливо відзначає Богдан Кравченко, слабким місцем українського книгодрукування було «надвиробництво агітаційної та соціально-політичної літератури й нестача наукових праць». До весни 1924 р. не було видано жодного українського підручника для вищої освіти. Поліпшення випуску наукової літератури відбулося лише наприкінці 20-х років, коли внаслідок зростання промисловості збільшилась потреба в технічній літературі. У період між 1927 і 1929 роками частина технічної літератури українською мовою підскочила з 25% загальної її кількості (332 назви) до 50% загальної її кількості (785 назв).

Головну увагу на сторінках преси приділялось успіхам соціалістичного будівництва, пропаганді рішень партійних органів, боротьбі з опозицією. У видавничій діяльності взагалі домінуючу роль відігравали публікації творів Маркса, Енгельса та Леніна. Масовими тиражами видавалися ленінські праці у вигляді бібліотечок «Шлях до Леніна», «Бібліотечка ленінізму», «Ленінський призов» та ін. Поступово формувався образ Леніна як непогрішимого вождя, ідеальної людини і т.д.

Якщо у 20-х роках в матеріалах преси ще можна знайти інформацію про платформи опозиції в ВКП(б), про кількість безробітних в республіці, тобто присутні певні елементи гласності, то у 30-ті роки ситуація істотно змінюється. Політична, економічна інформація суворо дозується, дійсність лакується. Основу матеріалів складають успіхи у соціалістичному будівництві, покрашення матеріального добробуту радянських людей під гаслом «жить стало лучше, жить стало веселей». Тон критичних матеріалів, спрямованих проти «шкідників», «ворогів народу», «троцькістів» стає викривально-зловісним, з апеляцією до найгірших почуттів людей.

Велике місце займає пропаганда культу особи Сталіна. Кожен день з сторінок практично кожної газети на читача дивився його портрет, статті були перенасичені цитатами з його виступів, творів. «Товариш Сталін сказав, вказав, підкреслив, дав завдання» – ось були альфа і омега передових редакційних статей, заміток, нарисів, інформацій. Газети ставали «сухими офіціозами», і цікавість викликали лише різноманітність позитивних епітетів на честь Сталіна і негативних – на адресу «ворогів народу».

Одним з важливих елементів в тотальній системі контролю за особистістю та суспільством була політична цензура. Створена у 1918 р. радянська цензура (Революційний трибунал друку), крім охорони військових таємниць, повинна була займатися виявленням «злочинів і вчинків проти народу, здійснених шляхом використання друку». До них серед іншого відносилися будь-які повідомлення неправдивих або викривлених відомостей про явища суспільного життя. У 1921 р. Раднарком РСФРР затвердив «Положення про політичний контроль». Сама назва свідчить про його завдання. На його основі служба військової цензури ліквідовувалась і створювались відділи, відділення й пункти політичного контролю при секретно-оперативних підрозділах центрального і місцевих органів надзвичайних комісій. У повітах політконтроль здійснювали безпосередньо уповноважені надзвичайних комісій. У 1922 р. створюється Головне управління у справах літератури і видавництва (ГОЛОВЛІТ). В Інструкції Головліту місцевим органам прямо вказується, що радянська цензура повинна здійснювати контроль за будь-якою інформацією з точки зору військової, політичної, ідеологічної. Одним з головних завдань було «недопущення до друку статей, які мають ворожий характер щодо комуністичної партії та радянської влади», та «вилучення з статей найбільш гострих місць (фактів, цифр, характеристик), що компрометують радянську владу і комуністичну партію». Ясно, що така інструкція передбачала використання політичної цензури як одного з засобів ствердження моноідеологічного інформаційного простору, лакування дійсності, викривлення об’єктивної інформації, недопущення критики на адресу офіційної влади.

Працівники політконтролю вели контроль за друкарнями, книжковими складами, магазинами, переглядали всі друковані видання, топографічні карти, фотографії, кінострічки, поштові марки, що вивозились за кордон і ввозились в республіку, здійснювали нагляд за театрами, кінематографом, цирком та іншими видовищними підприємствами. Керівництво органів ДПУ у своїх інструкціях орієнтувало місцеві органи на пріоритетність «чекістських» методів (тобто адміністративних, репресивних, через агентуру) перед агітаційно-пропаган­дистськими.

З утворенням СРСР всі питання, пов’язані з цензурою, вирішувало союзне керівництво, доводячи на місця лише офіційну точку зору. У 1930 р. була проведена реорганізація Головлітів у всіх союзних республіках. Їх функції розширювались, створювався інститут уповноважених Головліту при всіх державних і громадських видавництвах, радіотрансляційних мережах, телеграфних агентствах, поштамтах і митницях.

Таким чином, протягом 20-х років поступово сформувалася структура органів політичної цензури, яка опиралася на відповідні підрозділи наркомату освіти та політичної поліції (ДПУ). Грунтуючись на рішеннях вищого політичного керівництва країни і республіки, вони, незважаючи на певну розпорошеність, здійснювали цільний контроль за найрізноманітнішими сферами духовного життя суспільства.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук