Головна Монографії та посібники Історія держави і права України Україна у добу «раннього» тоталітаризму Розділ 4. Політичні партії в Україні на початку 20-х років: Від множини до однини

Розділ 4. Політичні партії в Україні на початку 20-х років: Від множини до однини

Історія держави і права України - Україна у добу «раннього» тоталітаризму
46

Розділ 4.

Політичні партії в Україні на початку 20-х років: Від множини до однини

Політична система України початку 20-х років може бути охарактеризована формально як багатопартійна, оскільки на її території діяли понад 20 політичних партій та організацій. Однак всі партії, окрім КП(б)У – філіалу РКП(б), в Україні реальної влади не мали і користувались незначним впливом. На початку 1921 р. КП(б)У налічувала в своїх лавах понад 75 тис. комуністів.

В цей час в Україні ще продовжували діяти загальноросійські соціалістичні партії – меншовики, есери, бундівці. Проте під тиском правлячої партії комуністів, з урахуванням незначної підтримки мас почався процес ліквідації цих партій.

Вже у березні 1920 р. відбувся процес над київськими меншовиками – членами Центрального Бюро. Основною його причиною було те, що більшовики не могли пробачити РСДРП не співробітництва з денікінцями в профспілках, а самого існування незалежних профспілок під керівництвом РСДРП. Ця подія була наслідком дій меншовиків у період боротьби з А.Денікіним. У травні 1919 р., у зв’язку з наступом Денікіна Головний комітет (Головком) РСДРП в Україні проголосив мобілізацію членів РСДРП до Червоної Армії. Така акція призвела до посилення внутріпартійних розходжень. Права частина партії вважала такий курс невірним, закликаючи до «боротьби з антидержавним рухом більшовиків». У відповідь інтернаціоналісти, які мали у багатьох комітетах більшість, не зупинялися на виключенні окремих фракцій правих меншовиків – і навіть всієї Одеської організації – з РСДРП. Але, підтримавши Радянську владу на фронті, в тилу меншовики всіляко підкреслювали свою опозиційність більшовицькому урядові. Така «умовна» підтримка меншовиками Раднаркому, через свою небезпеку для останнього, вилилася незабаром у репресії уряду проти соціал-демократів.

ext-align: justify">ЦК меншовиків у тезах «Про політичне становище і завдання соціал-демократії» (серпень 1921 р.) стверджував, що нова економічна політика має половинчастий характер і не може дати значних результатів у відновленні народного господарства. Економічна програма, викладена в тезах, пропонувала денаціоналізувати всі дрібні, середні та частину крупних підприємств, радгоспи, здати в оренду приватним особам, відмовитися від державної монополії зовнішньої торгівлі.

Центральною вимогою політичної платформи меншовиків було гасло «вільно вибраних Рад». Практично це гасло означало повернення до коаліції, а значить ліквідацію домінування більшовиків. Лідер меншовиків Ю.Мартов висловлювався досить відверто і визначено: «Диктатура у більшовицькому сенсі, поєднана з безправ’ям «буржуїв» однаково згубна для розвитку виробництва і в соціалістичному, і в капіталістичному напрямках. Необхідно надати майновим класам достатній простір для мирної боротьби за вплив на хід справ у державі та за вплив на народні маси». Це була дуже виважена й слушна думка, але більшовицький менталітет не міг її сприйняти. Тому КП(б)У проводила щодо меншовиків не тільки ідейно-політичну боротьбу, але й застосовувала відверто репресивні заходи. У рішеннях ІV конференції КП(б)У (березень 1920 р.) відверто та категорично підкреслювалося, що з подібними партіями «…необхідна сама рішуча боротьба аж до їх повного придушення».

Особливо активно силові методи застосовувались у профспілковому русі, де вплив меншовиків був традиційно значним. Як вказує О.Мовчан, при реалізації завдання «очищення» профспілок від меншовиків, частіше переважали репресивні заходи, ніж агітаційні.

У серпні 1920 р. ВУНК (ЧК) провела арешти серед лідерів меншовицького руху, заарештувавши всіх делегатів Всеукраїнської конференції РСДРП та документи партії, які потім використовувались для репресій проти соціал-демократів. Репресивні заходи було застосовано до всіх делегатів конференції. Ряд правих меншовиків (Кучин-Оранський, Чижевський, Коробков, Астров та ін.) були засуджені до ув’язнення у концтаборах «до закінчення громадянської війни». Ліві меншовики (Абрамович, Авербах, Бер (Гуревич) та ін.) були примусово вислані до Грузії, де при владі все ще знаходились грузинські меншовики. З матеріалів мандатної комісії конференції стало відомо, що в цей час в Україні нараховувалося всього 1318 членів партії, з яких 80% були представниками інтелігенції, а 20% – з робітників.

«Плідно» використавши захоплені матеріали конференції, ЧК організувала акції по ліквідації меншовицьких організацій в інших містах – Києві, Катеринославі, Чернігові, Полтаві, Одесі, Миколаєві. Було заарештовано сотні меншовиків, яких кинули до в’язниць. Центральний орган більшовиків України – газета «Комуніст» – із знущальною іронією опублікувала статті «Некролог по РСДРП (у рамці)», «Кінець меншовизму на Україні», де пафосно повідомлялося, що меншовизму в Україні більше не існує.

Проте меншовики продовжували свою діяльність. Уже 6 вересня 1920 р. відбулися нелегальні збори меншовиків Харкова, які відновили діяльність Головного комітету партії меншовиків в Україні, а також зв’язки з місцевими організаціями меншовиків. Були випущені листівки з протестом проти арештів делегатів Всеукраїнської конференції. Але тепер меншовики все більше переходили від напівлегальної до підпільної роботи.

Меншовики намагалися організувати спротив діяльності партії більшовиків. Через свої друковані органи, усну агітацію вони прагнули викрити помилки, недоліки та зловживання більшовиків. Та з 1921 р. умови їх діяльності значно погіршилися. Відсутність коштів, позбавлення можливості мати легальні друковані органи, звуження соціальної бази – все це ускладнювало, обмежувало і знижувало рівень політичної діяльності партії. До того ж посилилися репресії з боку влади.

У циркулярі ЦК КП(б)У, виданому на початку 1921 р., вказувалося: «Неухильно роз’яснювати безпринципність і контрреволюційність партій меншовиків, есерів, вказуючи, що єдиним вірним представником волі пролетаріату є комуністична партія» (курсив наш – Авт.). Це означало посилення боротьби проти політичних опонентів.

У 1922 р. партія фактично працює у напівлегальному положенні. Найпоширенішими методами боротьби влади з РСДРП були: перешкоди та звільнення з роботи за партійну належність; перешкоди у проведенні лекцій, відкритих зборів, бесід, заборона існування легальної періодичної преси.

У 1923 р. діяльність меншовиків в Україні дещо активізувалась, що було пов’язане з кризою непу та страйками, волинками та заворушеннями серед робітників. Головком меншовиків України намагався скористатися святкуванням 1 Травня для пропаганди своїх поглядів та критики політики більшовиків. З цією метою була випущена відповідна листівка. Меншовики організували виступи своїх пропагандистів на робітничих зборах у ряді міст Донбасу, Одесі, Харкові, Києві. Відповіддю був новий оберт репресій та посилення агітаційно-масової роботи серед робітництва з боку керівних діячів КП(б)У, партійних органів. Сам неп був основним аргументом на користь більшовиків. Якщо вірити офіційним даним, опублікованим у більшовицькій пресі, під час виборів до місцевих Рад Києва, Харкова та деяких інших центрів за меншовиків проголосувало лише близько 1% виборців (жовтень 1922 р.).

Усі ці фактори стимулювали рух по ліквідації партії. 24 травня 1923 р. у центральній та місцевій пресі було оприлюднено заяву 18 меншовиків Катеринослава, в якій говорилося про вихід їх із партії і ліквідацію місцевої організації.

Після цього почалася ланцюгова реакція ліквідації меншовицьких організацій. У червні 1923 р. заявили про ліквідацію своїх організацій меншовики Кривого Рогу, в серпні – Олександрівська, Бердянська, Бахмуту, у вересні – Донбасу, в жовтні – Києва, Одеси, Харкова. У жовтні 1923 р. було створено Всеукраїнське бюро по ліквідації меншовицьких організацій, яке у наступному місяці опублікувало «Декларацію колишніх членів РСДРП (меншовиків) на Україні», в якій визнавалась «історична правота лінії РКП(б) і ІІІ Інтернаціоналу» і вказувалась необхідність розпуску всіх організацій меншовиків в Україні та вступу їх членів до КП(б)У.

Документи свідчать, що керівництво партії більшовиків активно сприяло ліквідації меншовицької партії. 4 червня 1923 р. до всіх губкомів було надіслано циркуляр за підписом Секретаря ЦК РКП(б) В.Молотова із грифом «цілком таємно» за назвою «Про заходи боротьби з меншовизмом». У ньому ставилося завдання «вирвати з корінням меншовизм у робітничому класі, остаточно дезорганізувати і розбити партію меншовиків». З цією метою вимагалося вилучити, звільнити меншовиків з апарату профспілок, державних та господарських організацій, усувати їх від лекторської, викладацької роботи у вузах та інших навчальних закладах. Комуністів зобов’язували у вирішенні цих питань мати тісні зв’язки з ДПУ.

Процес ліквідації меншовицьких організації повинен був завершити Всеукраїнський з’їзд колишніх меншовиків, який відбувся 1-3 лютого 1924 р. у Харкові. 45 делегатів представляли 700 колишніх меншовиків. У рішеннях з’їзду підкреслювалося, що «треба поховати те, що давно вже вмерло само». З’їзд постановив: «Розпустити всі організації меншовиків в Україні, ліквідувати Головний комітет меншовиків України», а колишнім членам РСДРП вступати до Компартії.

Проте в Україні залишалися праві групи меншовиків, які не прийняли рішення з’їзду та закликали до продовження діяльності. Проти них ДПУ застосувало репресивні заходи і протягом 1924 р. ліквідувало ці організації.

Іншим об’єктом політичних репресій з боку більшовиків була партія есерів. Есери, на відміну від більшовиків, не підтримували ідеї диктатури пролетаріату, а, згідно з рішенням Всеукраїнського комітету есерів від 13 травня 1920 р., протиставляли їй гасло «диктатури всього трудящого народу», що з точки зору політичної практики було ще більшою абстракцією і абсурдом, ніж більшовицька «диктатура пролетаріату». У національному питанні есери України виступали за встановлення федерації з Росією з подальшим об’єднанням в єдине ціле обох держав.

У серпні – вересня 1920 р. ВУНК була проведена масова акція щодо арештів серед есерів.

Есери намагалися скористатися політичною кризою, яка настала у Радянській державі після громадянської війни. Вони вважали, що неп створює сприятливі умови для лібералізації політичного режиму.

У 1921 р. у журналі «Революційна Росія» був опублікований підготовлений лідером есерів Черновим проект їх економічної програми. У ньому пропонувалося, щоб соціалізовані підприємства та галузі промисловості керувалися колегіями з представників робітників та технічного персоналу від профспілок, кооперативів чи їх підприємств і галузей, які використовують продукцію даного підприємства чи галузі промисловості. У таку колегію повинні були входити й представники «держави, як суспільства в цілому». Керівники соціалізованих підприємств та викладачі вищих технічних навчальних закладів, на думку Чернова, утворюють корпорацію, яка висуває кандидатів на заміщення відповідальних посад на підприємствах. Представники колегій, кооперативів, профспілок і корпорацій утворюють Вищу раду народного господарства. Усі робітники соціалізованого підприємства з метою підвищення трудової дисципліни та зацікавленості повинні отримувати долю його прибутку.

Таким чином, держава в есерівському проекті ставала лише одним з представників у органах керівництва економікою. При цьому соціалізації підлягали не всі галузі промисловості. Пропонувалося соціалізувати залізниці, копальні, шахти, металургійні підприємства, нафтові розробки, горілчану та цукрову промисловість. Значна частина підприємств, які виробляють предмети споживання, – фабрики добрив, аптеки, млини – повинні були передаватись споживчим товариствам і кооперативам із збереженням за державою лише права на долю в прибутках. Інші підприємства пропонувалося денаціоналізувати і передати в руки приватних підприємців. Поряд з державними і кооперативними банками есери передбачали дозволити і діяльність «установ приватного кредиту». Звичайно, що такі пропозиції були радикальнішими, ніж нова економічна політика більшовиків, в них було чимало раціональних пропозицій. Але в програмі були й пропозиції, які показували певну ідейну спорідненість есерів та більшовиків. Зокрема, для проведення «суспільно необхідних робіт крупного масштабу» автор проекту пропонував впровадити: «1) щорічний призов на піврічний строк громадян призовного трудового віку… з зарахуванням після відбуття цього терміну в трудовий запас; 2) короткострокові, однакові для всіх, періодичні призови за окремими категоріями… запасних трудової армії…; 3) надзвичайні мобілізації для екстрених робіт». Ці пропозиції дуже схожі на ті, що впроваджувались більшовиками (загальна трудова повинність, трудові армії) під час «воєнного комунізму» та пропонувались Л.Троцьким як засіб здійснення економічної політики (мілітаризація і т.п.).

Разом з тим в коментарях до програми вказувалося, що виробничий процес може бути відновлений лише при узгоджених зусиллях усіх елементів, які беруть у ньому участь, тобто держави, робітників і колишніх власників, керуючих та техніків. У рішеннях Х Ради партії есерів (лютий 1921 р.) було сказано, що «процес відновлення виробничих сил в Росії можливий лише на основі співробітництва держави з вітчизняними та іноземними підприємцями».

Ліві есери, які прагнули у липні 1922 р. об’єднатися з есерами-максималістами під гаслом «Влада Радам, а не партіям!» також сформулювали свій проект економічних перетворень. Запропонована ними економічна програма передбачала зменшення промислового виробництва до розмірів обсягу сільськогосподарського ринку, зменшення кредитування промисловості, з тим, щоб кошти, які від цього звільняються, спрямувати у сільське господарства, відновлення «вільної кооперації», свободу торгівлі із закордоном. У політичній сфері пропонувалося відновити «повновладні Ради рівноправних трудових селян і робітників, свободу слова, друку, зборів».

Звичайно, що такі гасла не могли подобатись більшовикам. Їх лідер В.І.Ленін вказував щодо есерів та меншовиків «що вони проводили політику прямого непрямого союзу з експлуататорськими класами». Тому більшовики повели принципово нову лінію – лінію на остаточну ліквідацію своїх політичних опонентів як політичних інституцій.

11 березня 1921 р. було проведено новий тур репресій проти меншовиків та есерів. ВУНК здійснила арешти у Харкові, Полтаві, Катеринославі, Одесі, Юзівці, Маріуполі.

З 22 по 29 травня 1921 р. в Харкові проходив судовий процес по викриттю УПСР, яка ще 7 лютого 1920 р. офіційно відмовилася від збройної боротьби проти Радянської влади. Одночасно відбувся показовий суд у Києві над 5 діячами ЦК та 3 членами УПСР. Їх звільнення восени свідчило про прагнення більшовицької влади продемонструвати свою силу, показати «хто у домі хазяїн», «вказати на місце» іншим політичним партіям, діяльність яких де-юре і де-факто робилася злочинною, оскільки не співпадала з більшовицькою. У цьому аспекті доля окремих особистостей розглядалася крізь призму політики «батога та пряника». Деяким з авторитетних представників інтелігенції, що емігрували, навіть було запропоновано повернутися і стати до роботи за умови виходу із своїх партій, засудження їх діяльності та визнання правильності лінії більшовицької партії.

Протягом 1921-1922 років соціалісти-революціонери в Україні, перебуваючи під невпинним наглядом ЧК та більшовицької партії, в умовах напівлегальності проводили партійну роботу, в т. ч. підтримку страйкового руху робітників та виступів селян. Проте саме з 1921 р. більшовики починають активно витісняти есерів з політичного життя країни, використовуючи прийом комбінування різних форм впливу. У липні 1921 р. у Москві відбулася Всеросійська нарада завідуючих агітпропвідділами, де з доповіддю «Про боротьбу з дрібнобуржуазними партіями» виступив О.Ярославський. Пропагандистським органам доручалося «посилити ідеологічну кампанію по дискредитації меншовиків та есерів». При ЦК КП(б)У була створена комісія для боротьби з дрібнобуржуазними партіями, яку очолив В.Затонський.

ЦК РКП(б) на пропозицію Ф.Дзержинського, яку рішуче підтримав В.Ленін, прийняв принципове рішення про проведення показового судового процесу проти лідерів партії соціалістів-революціонерів.[239] Процес відбувся у червні-серпні 1922 р. у Москві. На лаві підсудних опинилися 34 члени ЦК та інші керівні діячі партії есерів. Головою трибуналу був Г.Пятаков. 12 підсудних було засуджено до смертної кари, а інших до різних термінів ув’язнення (від 2 до 10 років).

Після процесу почався вихід рядових есерів з партії. Цей вихід стимулювався офіційною владою, яка сприяла проведенню так званого «з’їзду колишніх есерів», який відбувся 18-20 березня 1923 р. в Москві. Природно, що такий «з’їзд» визнав остаточний розпад партії і закликав колишніх есерів вступити в РКП(б).

Більшовики досить вміло застосовували прийом маніпулювання свідомістю мас в умовах масованої ідеологічної обробки. ЧК, в свою чергу, застосовувало такі форми впливу: арешти активістів та лідерів партії; нагляд за всіма проявами діяльності ПСР в Україні; агентурна розвідка; розклад есерівської партії через роботу провокаторів. Есери намагалися чинити посильний опір – проводили контрагітаційні кампанії, використовували досвід конспіративної роботи. Перехід соціалістів-революціонерів в підпілля мав два наслідки. Позитивний – есери захистили на якийсь час організації партії від розгромів, та негативний – працюючи нелегально, ПСР втрачала підтримку мас. Проти ПСР більшовики найбільше, ніж до інших політичних супротивників, застосовували сили каральних органів держави. У 1923 р. були остаточно ліквідовані всі есерівські організації в Україні.

Ще весною 1919 р. відбувся розкол Бунду. Ліві течії пішли на зближення з радянською владою, хоча і прагнули обособлення єврейських робітників.

Поступовий перехід бундівців на позиції радянської влади багато в чому був зумовлений ілюзіями про можливість її демократизації шляхом участі в роботі її органів, перебуванням в лавах КП(б)У.

Проте більшовики неоднозначно, а часом і відверто негативно ставилися до об’єднання з лівим Бундом, до організаційного оформлення їх взаємин. Зокрема, ІІІ з’їзд КП(б)У в резолюції «Про ставлення до дрібнобуржуазних партій» висловився за можливість узгоджених дій з лівим Бундом. Але разом з тим, були визнані «невигідними будь-які кроки щодо організаційного зближення і об’єднання з цією організацією».

18 серпня 1919 р. на засіданні Оргбюро ЦК КП(б)У було прийнято постанову «Про злиття Комфарбанду з КПУ», яка передбачала розпуск Єврейського Комуністичного Робітничого Союзу в Україні як самостійної політичної організації. При ЦК і губкомах більшовицької партії утворювались єврейські комуністичні секції, куди входили колишні комфарбандівці. Керівництво їх діяльністю здійснювало Головне бюро при ЦК КП(б)У.

Проте виникли певні розходження між ЦК КП(б)У та місцевими парткомами більшовиків, з одного боку, і єврейських комуністичних секцій – з іншого. Перші намагалися здійснювати керівництво всіма сферами громадсько-політичного життя, не приділяючи належної уваги особливостям становища і запитів національних меншин. Другі ж, перебільшуючи значення їх специфіки, претендували на виняткове представництво інтересів свого народу.

15 квітня 1920 р. ЦК КП(б)У приймає постанову про розпуск національних секцій і заміну відповідними відділами агітації та пропаганди при губкомах партії. Починаючи з червня 1920 р. розгорнули роботу Єввідділ при ЦК КП(б)У та його підрозділи на місцях. Проте відсутність чіткого визначення прав і обов’язків єввідділів, постійні конфлікти між партійними комітетами і ними з даних питань створювали кризову ситуацію в цих національних підрозділах.

У квітні 1921 р. у складі КП(б)У було відновлено національні секції. Їм доводилось вести досить гостру конкурентну боротьбу з місцевими організаціями Єврейської комуністичної партії (Поалей-Ціону), утвореної в серпні 1919 р.

Євсекції при комітетах КП(б)У згідно з інструкцією ЦК РКП(б) про входження Бунду в партію, прийнятої після його ХІІІ Всеросійської надзвичайної конференції (березень 1921 р.), брали участь в роботі центральної і місцевої комісій, роз’яснювали доцільність такого злиття з бундівцями, влаштовували найактивніших з них на роботу. В Україні цей процес завершився наприкінці травня 1921 р., і переважну більшість членів Бунду було прийнято до лав РКП(б).

29 березня 1921 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову «Про вступ Бунду в КП(б)У». В результаті була створена спеціальна комісія для реалізації цього рішення. Після відповідної перереєстрації протягом 1921 р. частина бундівців в Україні була прийнята до КП(б)У. Права частина Бунду на чолі з Абрамовичем емігрувала за кордон. В 1924 р. залишки бундівських організацій саморозпустилися.

Проте боротьба з єврейськими організаціями продовжувалась. У 1923-1924 рр. з ними активно боролося ДПУ. Як писав заступник голови ДПУ УСРР К.Карлсон, «ми знімали актив сіоністських угрупувань, саджали у в’язниці найсильнішу частину організації, висилали найактивніших осіб». Він вказував, що в Україні нараховувалось у 1925 р. 9 сіоністських угрупувань, причому на обліку в ДПУ знаходилось 1528 осіб. Першим заходом боротьби з сіонізмом вказувалось «продовження застосування репресивних заходів до найбільш серйозного й дорослого активу сіоністських угрупувань».

Серед партій національно-демократичного спрямування намагалися продовжувати свою діяльність Українська партія соціал-революціонерів (УПСР) та Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ).

На початку 1920 р. УПСР визнала радянську владу і легалізувалась. Однак її лідери взяли участь у виступах отаманів проти більшовиків. Частина есерів (М.Грушевський, М.Христюк та ін.) емігрували, але за кордоном вони саморозпустилися. В серпні 1920 р. члени ЦК УПСР Голубович, Петренко, Лизановський, Частник, Ярослав та ін. були заарештовані. В травні 1921 р. в Києві проти них організували політичний процес, і керівного центру УПСР не стало.

Після падіння УНР колишні лідери УПСФ утворили в Україні «Братство української державності», яке виступало проти радянської влади. У 1921-1925 рр. частина українських соціал-демократів та есерів була ліквідована разом з організаціями «Волинська повстанська армія», «Всеукраїнський повстанком», «Братство української державності».

Після закінчення громадянської війни Радянська влада організувала безпосередні репресії проти партії анархістів. 25 листопада 1920 р. Центральне управління надзвичайних комісій України дало вказівку всім головам губернських надзвичайних комісій провести обшуки та арешти махновців і анархістів усіх напрямків. Таким чином у в’язницю було кинуто майже всіх членів секретаріату Конфедерації «Набат».

Були також ліквідовані Київська асоціація анархістів, полтавські та роменські групи «Набат» та асоціації анархістів, розгромлені анархістські групи Харкова. У лютому 1921 р. була проведена ще одна масова операція проти Конфедерацій «Набат», у результаті чого ЧК вдалося розгромити більшість її місцевих організацій. У цей же час в Одесі ліквідували групи всіх напрямків, учасників яких звинуватили у підготовці терористичних актів проти радянської влади. За аналогічним звинуваченням були заарештовані члени Анархічного союзу молоді на Волині.

У березні 1921 р. ЦК РКП(б) оприлюднив циркулярний лист, в якому відзначалося, що під прапором анархізму прикриваються «контрреволюційні тенденції свого руху. Тому ЦК РКП(б) підтримує лінію органів радянської влади, котрі… вживають заходів для значного обмеження діяльності цих груп».

Така політика більшовиків призвела до того, що вже на початку 1921 р. анархістський рух став фраґментарним і локальним. Діяли тільки окремі, нечисленні, слабко зв’язані між собою групи. У Донбасі (Юзівка, Луганськ, Горлівка) місцеві анархісти шляхом пропаганди та агітації прагнули оволодіти фабзавкомами і поставити їх на чолі підприємств. У Волинській, Подільській, Харківській та Миколаївській губерніях анархісти обмежувались лише пропагандою своїх поглядів на різних зборах робітників та селян, з’їздах комнезамів, безпартійних конференціях.

Але репресії були посилені, і до кінця 1921 р. анархістський рух в Україні було ліквідовано остаточно. Влітку 1921 р. у Жмеринці було розстріляно 40 анархістів, в Одесі теж значна їх група. За даними М.Мельгунова, тільки в Києві, Харкові, Одесі та Катеринославі було розстріляно в цей час понад 5 тис. анархістів. Таким чином, анархістський рух в Україні зазнав поразки. М.А.Боровик вважає, що «не вина більшовиків, що анархізм на тривалий час зник з арени суспільного життя в нашій країні. Вони лише прискорили об’єктивно закономірний процес». На наш погляд, перша частина твердження потребує деякого уточнення. Чи можна вважати, що «не було вини більшовиків у цьому процесі»? Після наведених фактів – навряд чи. Більшовики виступили потужним суб’єктивним фактором у процесі «виведення» анархізму з політичної арени, а щодо об’єктивного фактору, – то тут точку зору М.А.Боровика можна цілком підтримати.

Ще одна група партій належала до союзників більшовиків у громадянській війні. До них відносились Українська комуністична партія (боротьбистів) і Українська партія лівих соціал-революціонерів (борбистів).

Боротьбисти сформувалися з лівого крила УПСР, їх лідерами були Г.Гринько, В.Блакитний, П.Любченко.

Борбисти (від назви органу партії «Борьба») та їх лідери В.Качинський, М.Алексєєв, Є.Терлецький декларативно визнавали радянську владу, але заперечували диктатуру пролетаріату, протиставляючи їй «диктатуру трудящих», «диктатуру трудових класів». Борбисти вважали, що робітничий клас може відігравати свою авангардну роль лише на етапі соціалістичної революції і не здатний керувати здійсненням економічної політики, протиставляли місто селу.

Обидві ці партії пропонували формувати ради на багатопартійній основі і були проти повного підкорення України Москві. Разом з більшовиками вони брали участь у виборній кампанії в радах по загальним спискам.

На визначення тактики КП(б)У до цих партій впливало декілька факторів. По-перше, більшовики України виходили з того переконання, що тільки вони виступають дійсними виразниками волі «революційних трудящих мас». По-друге, головні принципи цієї тактики розроблялися вузьким колом керівних працівників КП(б)У, що призводило до суб’єктивізму і однобічності рішень. Резолюції з цих питань часто приймались незначною кількістю голосів. По-третє, для КП(б)У, як і інших національних компартій, було характерне ігнорування, нігілізм по відношенню до національного питання і дрібнобуржуазних національних партій. По-четверте, в аналізі співвідношення політичних сил, соціально-політичного становища більшовики нерідко припускалися грубих помилок, що відбивалося і на їх тактиці щодо інших партій.

Спочатку керівництво КП(б)У не визнавало ніяких компромісів і угод з будь-якими іншими політичними партіями. Резолюція ІІІ з’їзду КП(б)У [березень 1919 р.] забороняла призначати на відповідальні пости в радах навіть представників лівих дрібнобуржуазних партій. Це рішення не враховувало реального співвідношення політичних сил, ігнорувало вплив цих партій на українське село.

Ця позиція не отримала підтримки в ЦК РКП(б), який виявився в той час далекогляднішим і толерантнішим. Під його впливом ЦК КП(б)У став на деякий час на шлях спільних дій з лівими течіями українських соціал-демократів та есерів. Період боротьби з денікінцями став часом найчастішого і плідного співробітництва організацій КП(б)У та боротьбистів.

Більшовики вимагали від борбистів разом вести рішучу боротьбу проти груп ліво-народницького блоку. Всі ці програмно–тактичні заходи повинні були вирішуватися у українському масштабі на підставі угоди між двома партіями. Вони брали на себе обов'язки дотримуватися щирих співробітницьких стосунків у революційній роботі та уникати міжпартійних суперечок.

Борбисти висловили свою підтримку радянській владі на засіданні Ради, яка відбулася у Харкові наприкінці квітня – початку травня 1920 р. Під час засідань Ради були також розглянуті повідомлення з місць. В них відзначалося, що зв'язок партійного центру з місцевими організаціями майже відсутній. Це створювало негативну ситуацію, коли кожна окрема низова ланка мала «свою програму і свою тактику». Про такий стан речей яскраво свідчить той факт, що у Харкові та більшості повітів губернії борбисти підтримували більшовиків, а в Ізюмському повіті борбисти вели протилежну лінію, «яку можна характеризувати, як цькування». Аби уникнути суперечок керівництво харківських борбистів звернулося до місцевого губкому КП(б)У з ідеєю – скликати спільне засідання президії, щоб з'ясувати цілий перелік розходжень. Губком борбистів вважав, що таке засідання вкрай необхідне, через дію багатьох факторів, які дуже утруднювали роботу.

Більшовики мали своє бачення подальшого розвитку подій. ЦК КП(б)У надіслав всім губкомам таємний циркуляр, де роз’яснювалась політика партії більшовиків по відношенню до борбистів. У ньому підкреслювалось, що КП(б)У – єдина партія в Україні, якої об'єднує робітників та найбідніші елементи селянства, а з плином часу партія борбистів переросла у контрреволюційну силу. Цьому сприяв той факт, що одночасно зі злиттям боротьбистської партії з КП(б)У, роль організаційного центру контрреволюції взяла на себе партія українських лівих соціалістів-революціонерів (борбистів). Більшовики підкреслювали, що їх ставлення до борбистів було терпляче, а представники цієї партії «були допущені в апарати радянської влади».

Більшовики нарікали, що борбисти активно проявляли себе у Києві, де виступали під гаслами «Вільної влади трудових Рад на місцях» та «Боротьби з диктатурою комуністичних партій». Всі ці дії спонукали КП(б)У: 1) Поставити: усіма місцевими організаціями КП(б)У питання про обмеження впливу цієї партії та про виключення її представників з апарату влади на місцях, а також із уряду (залежно від політики борбистів); 2) Зовсім припинити фінансування партії лівих соціалістів – революціонерів, як з рахунків коштів центру, так і з коштів губернських, повітових ревкомів та виконкомів; 3) Партія більшовиків через своїх членів повинна розкривати куркульську сутність борбистів; 4) 3 метою одержання постійної інформації про діяльність цієї партії, матеріали про дії борбистів слід було надсилати до ЦК КП(б)У. Цей документ був розроблений на Бюро ЦК КП(б)У. Більшовики переходили до рішучих дій нейтралізації діяльності УПЛСР (борбистів), але засобами ідеологічними та організаційними. У той же час більшовики намагалися усунути з політичної арени всіх інших політичних супротивників, але у 1920 р. більшовики ще не мали можливості втілити ідею однопартійності у життя. Через це вони були змушені вести таку політику, яка б припускала наявність політичних союзників. Перед більшовиками поставало завдання у 1920 р. не знищення, а, спочатку, об'єднання з комуністично орієнтованими партіями, серед яких закономірно були боротьбисти та борбисти.

Важливою політичною подією в Україні навесні 1920 р. стали вибори до Рад, в яких тоді взяли участь фактично всі політичні сили, які існували легально. Об’єднання партій комуністичної орієнтації в політичні блоки давало надію на перемогу цих сил на виборах. Тому борбисти, як і боротьбисти, уклали угоду з союзниками про співпрацю на виборах до Рад.

10 березня 1920 р. Всеукрревком разом з губпарткомами більшовиків та борбистів Харкова, Полтави, Чернігова, Києва, Житомира, Одеси, Херсону, Катеринослава, Єлізаветграда, Бахмута, Луганська уклав угоду відносно співробітництва під час виборів. В документі відзначалось, що першим кроком організованого влиття партії боротьбистів до КП(б)У, яке повинно було точно вирішитися на Всеукраїнських партійних конференціях, має стати об’єднання партій на майбутніх виборах. Представники від цих партій повинні спільно йти до виборчих комісій, яким підпорядковувалися всі агітаційні сили. Виборчі списки мали складатися разом, але виступати партії повинні на більшовицькій платформі. Цю угоду від імені ЦК(боротьбистів) підписали О.Шумський та Є.Блакитний, а від ЦК КП(б)У Г.Петровський і Д.Мануїльський. Безсумнівно, що таке об'єднання комуністичних сил на виборах дало б змогу активніше вести боротьбу з російськими есерами, меншовиками та борбистами. Висуваючи спільні списки, більшовики цими діями показували широким масам, що українські партії визнали їх першість в Україні. У Катеринославській губернії, згідно протоколу засідання членів комісії та представників від партій, що відбулося 24 березня 1920 р., був висунутий список кандидатів на Кам’янський з’їзд Рад. Від партії борбистів проходив окремий список. Всього було надано 1901 голос, з них за списком борбистів голосувало чоловік.

Як свідчить довідка ЦК КП(б)У за квітень – травень 1920 року, в Харкові та в губернії боротьбисти співпрацювали з більшовиками й під час виборів до місцевих Рад, голосували разом з комфракцією. Проте це було лише тимчасовим явищем. Представники КП(б)У видавали окремі листівки, в яких докладно «роз’яснювали» виборцям, «чому слід голосувати саме за кандидатів партії комуністів – більшовиків». Саме таку назву мала одна з листівок. Інша була ще відвертішою: «Не можеш ти голосувати також і за борбистів». Всі ці агітаційні заходи проводилися, аби змусити селян не голосувати за інші партії, окрім більшовицької. Проте, незважаючи на суперечки під час виборчої кампанії, результати виборів дали беззаперечну перемогу комуністичним силам. Про такий стан речей свідчать дані таблиці, яку склала Е.Д.Бойко.

Таблиця

На заключному засіданні ІV Всеукраїнського з'їзду Рад було обрано ВУЦВК, в який увійшли 75 комуністів, 2 укапістів, 3 колишніх боротьбиста та З позапартійних.

Прикладом тимчасової співпраці в галузі розбудови радянської влади в Україні між більшовиками та УПЛСР (борбистів) є факт використання членів партії борбистів у Головполітпуті. Прагнучи використати їх професійні якості, ЦК РКП(б) вважав за можливе доручати їм роботу політпрацівників та агітаторів, за умови, що борбисти утримаються від діяльності політичного характеру.

Є факти, що КП(б)У підтримував як боротьбистів, так і борбистів фінансово. Прикладом цього може слугувати фінансовий звіт Харківського губкому боротьбистів за період з 15 лютого по 1 березня 1920 р. Згідно цим даним найбільші фінансові надходження до партії були направлені від ЦК КП(б)У. Щодо фінансування борбистів, то навіть у червні 1920 р., коли йшов процес злиття партій, ЦК УПЛСР (борбистів) звернувся до ЦК КП(б)У з проханням видати 100 тисяч карбованців для проведення підготовчої роботи до з'їзду партії в зафронтовій зоні України. В цілому в Україні КП(б)У як правляча партія встановлювала квоти представництва інших партій, що стояли на платформі радянської влади, у Радах. Поступово таке «співробітництво» КП(б)У з іншими партіями неминуче вело до їх розколу та влиття в більшовицьку партію. Підштовхувало до злиття лівих течій комуністично орієнтованих партій з КП(б)У й рішення Комінтерну. Боротьбисти за час свого існування двічі зверталися до Виконкому Комінтерну з проханням прийняти їх до Комінтерну. Однак, на той час комуністичний Інтернаціонал був під впливом більшовиків. Через це більшовикам не важко було добитися від Виконкому рішення, яке б їх задовольнило. Ще 17 грудня 1919 р. Бюро Виконкому Комінтерну одержало від КП(б)У листа, в якому викладалися факти діяльності боротьбистів, причому наводились дані, які компрометували цю партію, як таку, що «надає національним інтересам перевагу над пролетарськими, тобто класовими». В цьому листі насамперед наводились приклади виступів боротьбистів у їх партійній пресі. Саме ці виступи й виявилися найпереконливішим аргументом, який більшовики використовували, щоб показати «некомінтернівський» характер позицій цієї партії.

Крім того, у січні-лютому 1920 р. відбулися організовані рядовими боротьбистами селянські виступи в Київській, Полтавській, Катеринославській губерніях. ЦК УКП(б) відмежувався від них. Цим скористався В.І.Ленін, який вважав, що період спілки з боротьбистами вже пройшов, оскільки Денікіна вже було вигнано за межі України і необхідності у спільних діях з боротьбистами не стало. Він вніс до ЦК РКП(б) резолюцію, в якій вимагав: «Визнати боротьбистів партією, яка порушує основні принципи комунізму своєю пропагандою поділу військових сил і підтримкою бандитизму… Так само суперечить інтересам пролетаріату їх боротьба проти лозунгу тісного і найтіснішого союзу з РСФСР. Цю політику треба вести систематично й неухильно до ліквідації боротьбистів, що передбачається в недалекому майбутньому».

Відповідна директива була передана в Харків для ЦК КП(б)У, який слухняно взявся за її виконання. 14 лютого 1920 р. ЦК КП(б)У надіслав губернським комітетам «тези про наше відношення до боротьбистів», в яких пропонувалося розгорнути боротьбу проти УКП(б). 24 лютого ЦК КП(б)У прийняв рішення про розрив блоку, але відклав його публікацію до конференції боротьбистів. ІV конференція КП(б)У ухвалила лінію на розкол дрібнобуржуазних партій і прийняття їх «красної» частини до лав більшовиків.

Як і слід було очікувати, Виконком Комінтерну 26 лютого 1920 р. виніс рішення, в якому боротьбистам пропонувалось ліквідувати свою партію та влитися до лав КП(б)У. Мотивувалося таке рішення тим, що в Україні існує українська комуністична партія – КП(б)У, і наявність декількох ідентичних партій в одній країні не буде відповідати потребам як самого українського пролетаріату, так і світового пролетаріату в цілому.

Відмова Комінтерну поставила боротьбистів перед необхідністю прийняти рішення про злиття з КП(б)У. У свою чергу, на засіданнях ЦК КП(б)У з початку 1920 р. неодноразово підіймалися питання про розробку конкретних заходів, які б підготували партії до злиття. Х.Раковському доручили вести переговори з боротьбистами про злиття «до кінця». На засіданнях ЦК КП(б)У були обговорені й тези про взаємовідносини між КП(б)У та боротьбистами. 14 березня 1920 р. боротьбисти провели Всеукраїнську конференцію. Більшістю голосів (100 делегатів) було прийнято остаточне рішення про розпуск партії. Членам партії пропонувалось влитися до лав КП(б)У. На конференції виступили представники Комінтерну та КП(б)У –Леніна обрали почесним головою президії. Механізм ліквідації та входження до КП(б)У колишніх боротьбистів мав бути визначений на основі аналізу ряду протоколів засідань комісій по ліквідації колишньої партії боротьбистів з різних міст України. Загалом схема була такою: утворювались губернські трійки, до яких входило по два більшовики та по одному боротьбисту; на засіданні приймали постанову, в якій окреслювались основні кроки партії, що вливалася в КП(б)У; касири організацій боротьбистів повинні були здати всі партійні кошти до фінансових відділів КП(б)У; секретар здавав всі справи в архів губпарткому КП(б)У; всі поточні папери відправляли до канцелярії КП(б)У. Губкоми партії боротьбистів повинні були через пресу інформувати громадськість про розпуск та ліквідацію губернських організацій своєї партії. Злиття партій проходило по мірі надходження заяв та заповнення анкет боротьбистами. Передбачалось, що прийом заяв буде проводитись у кількаденний термін. У Чернігівський губернії, зокрема, відводилось для цього п'ять днів, у Луганській – сім.

25 березня на засіданні Тимчасового Бюро ЦК КП(б)У, на якому були присутні Х.Раковський, С.Косіор, О.Шумський та інші, було заслухано повідомлення О.Шумського про розпуск УКП (боротьбистів). Після цього ЦК КП(б)У прийняв рішення видати з приводу об'єднання маніфест до робітників та селян України за підписами членів колишнього ЦК УКП (боротьбистів) та ЦК КП(б)У. Колишніх членів партії боротьбистів поділяли на тих, кого приймати у першу чергу, кого зарахувати кандидатом у члени партії більшовиків, а кого й зовсім не приймати. У першу чергу до КП(б)У вливалися колишні боротьбисти, які вступили в УКП (боротьбистів) перед окупацією України Денікіним, в другу – приймалися особи, що стали членами партії після звільнення України. Відповідальних працівників колишньої партії боротьбистів та її лідерів, які хотіли перейти до КП(б), більшовики, цінуючи їх досвід та професійні якості, вважали за доцільне використовувати на партійній та радянській роботі. Слід відзначити, що без бажання ЦК партій як боротьбистів, так і борбистів неможлива була на той час навіть розмова про злиття з КП(б)У. О.Шумський разом з Е.Блакитним були прихильниками самоліквідації партії боротьбистів.

Протягом 1920 р., аж до моменту злиття, боротьбисти мали можливість видавати власні друковані органи майже по всій території України. Так, у Харкові видавалася загальноукраїнська газета «Боротьба», крім того, боротьбисти мали свої видання у Києві, Одесі, Миколаєві, Єлізаветграді, Херсоні. Боротьбисти співпрацювали з більшовиками й при виданні радянських газет, наприклад «Ізвестій». Під час об’єднавчої кампанії газети боротьбистів закривалися, а їх працівники влаштовувалися на партійну роботу до КП(б)У, або очікували свого подальшого влаштування на загальних умовах. Інколи звільнені працівники отримували компенсацію за втрачений заробіток. Було розв'язане також питання, що стосувалося зарахування партійного стажу колишнім боротьбистам. Стаж зараховували з моменту розколу партії, тобто з травня 1918 р. Тим, хто вступив до партії пізніше цієї дати, партійний стаж повинен був нараховуватися з моменту їх вступу до УКП (боротьбистів).] Крім того, дещо пізніше, до ЦК КП(б)У від верхівки УКП (боротьбистів) надійшли списки тих осіб, яким партійний стаж зараховувався повністю. Процес злиття обох партій розтягнувся на декілька місяців. Наприклад, Роменській комісії необхідно було закінчити злиття місцевого осередку боротьбистів з Роменською організацією КП(б)У протягом семи днів з 19 травня 1920 р. Коли ж в означений семиденний термін боротьбисти нових заяв і списків не надали, то комісія припинила свою діяльність, а тих членів партії боротьбистів, які виявляли бажання вступати до КП(б)У приймали вже на загальних умовах.] По деяких губерніях процес злиття розтягнувся на значно довший час. У Полтавській губернії лише в липні 1920 р. губком КП(б)У призначив відповідну трійку. Зумовлено це було тим, що в цей час з-за недостатньої розвиненості партійного апарату, більшовики на місцях були неспроможні швидко втілювати рішення ЦК у життя.

20 березня 1920 р. Всеукраїнська конференція УКП(б) ухвалила саморозпуск партій і створила ліквідаційну комісію. На це вплинула також невдача спроби УКП(б) вступити до Комінтерну і представляти там Україну. У квітні губернські та повітові організації були розпущені. З 15 тис. боротьбистів в КП(б)У в індивідуальному порядку було прийнято 4 тис. Лідери боротьбистів О.Шумський, В.Блакитний, Г.Гринько, П.Любченко, А.Хвиля згодом обіймали відповідальні посади в ЦК КП(б)У та Раднаркомі. Частина членів цієї партії була знищена в період так званої боротьби проти «куркульського бандитизму». Восени 1920 р. при перереєстрації КП(б)У значна частина колишніх боротьбистів була виключена з її лав.

Блок з борбистами теж виявився ситуаційним, тактичним. У квітні 1920 р. ЦК КП(б)У почав переговори з ЦК борбистів про ліквідацію їх партії на умовах вступу її членів до лав більшовиків. На цей час партія борбистів нараховувала 7700 чол. Але в партії почалися хитання, внутріпартійна диференціація, масовий вихід. У цих умовах в липні 1920 р. ІV з’їзд борбистів прийняв рішення про самоліквідацію партії.

Ліквідація цих партій чітко виявила прагнення більшовиків до монополізму на політичній арені, рельєфно продемонструвала її розуміння політичної демократії. На рішення вищевказаних партій про саморозпуск вплинув також і постулат Комінтерну про необхідність з метою збереження єдності революційних лівих сил наявності лише одної комуністичної партії в кожній країні.

Р.І.Вєтров вважає, що «УКП(б) продовжувала б своє існування… до кінця 20-х – початку 30-х рр., тобто до здійснення колективізації, бо вона була радянською партією, комуністичною і знаходилася лише в лояльній опозиції до КП(б)У».

На наш погляд, навряд чи таке припущення можна вважати вірогідним. Більшовики не терпіли опозиції, фракцій у своїх лавах, до початку масової колективізації у компартії були розгромлені вже й представники «лівих» та «правих», тобто групи Троцького та Бухаріна і тому навіть декларативно–декоративне існування іншої партії, яка могла б стати центром тяжіння всіх незадоволених і опозиційних сил вони б далі не допустили. Про це свідчить і їх діяльність по викоріненню навіть прокомуністичних сил і оцінки розпуску боротьбистів як значної перемоги.

Дещо тривалішим виявився термін існування Української комуністичної партії (УКП), створеної на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Вона нараховувала всього близько 300 осіб. Лідерами партії були А.Річицький, Ю.Лапчинський, Б.Антоненко-Давидович. Ця партія прагнула більшої самостійності для України, заявляла про невизнання політики радянської влади з аграрного питання, про необхідність створення своєї української економіки, власної армії, виступала проти русифікаторської політики КП(б)У, проти входження України до СРСР.

Про діяльність УКП на Київщині дає уявлення звіт Київського губвідділу ГПУ за 1923 р. У ньому, зокрема, відзначається: «Спостерігається пожвавлення УКП…» Головні мотиви агітації та вимог – національна армія та створення Українського економцентру.

На заводі Укрторфу та трампарку (м. Київ) укапісти здійснили деякий вплив і поряд зі списком комосередку були висунуті й інші кандидатури. У трампарку укапісти після того, як зачитали свій наказ, виступили з критикою непу, вказуючи, що він висосує останні соки з робітника, критикували діяльність адміністрації, яка ніби-то безгосподарно витрачає багато грошей; на доказ були наведені приклади.

Представники УКП мали деякий вплив й на страйковий рух робітників. Так, 15 квітня 1924 р. у зв’язку із введенням на заводі ім. Петровського твердих норм виробітку і нових тарифів, які зменшили заробітну плату на 17,7%, застрайкувало 2 тис. робітників прокатного цеху. За пропозицією членів УКП вони відмовилися припинити страйк навіть після схвалення ЦК КП(б)У клопотання місцевих партійних і профспілкових органів про поновлення на заводі старої тарифної сітки.

З ІІІ з’їзду (1922 р.) одна частина членів УКП прагнула до союзу з націоналістичними силами, а друга – намагалася налагодити контакт з КП(б)У. В умовах відсутності інших партій УКП могла б стати центром притяжіння опозиційних більшовикам елементів, але занадто дрібною організацією вона була. Д.Мануїльський, який був у 1921 р. першим секретарем ЦК КП(б)У, говорив, що вся ця партія може поміститися на одному дивані. Керівництво КП(б)У дозволяло цій партії існувати і надавало фінансові субсидії, створюючи ілюзію плюралізму.

Кінець кінцем, ця гра більшовикам набридла, і в жовтні 1924 р. ЦК КП(б)У схвалив курс на ліквідацію УКП.

Спроба УКП вступити в Комінтерн закінчилася невдачею. 14 грудня 1924 р. Президія Виконкому Комінтерну прийняла рішення про розпуск УКП, мотивуючи це тим, що партія є націоналістичною і її діяльність спрямована на розкол сил пролетарської диктатури. Не зважаючи на спроби ряду делегатів ІV з’їзду УКП у березні 1925 р. зберегти її, було прийнято рішення про саморозпуск партії.

У 1921-1922 рр. заявили про саморозпуск також Єврейська комуністична спілка (Комфарбан) та Єврейська комуністична партія «Паолей-Ціон», які пропагували ідею еміграції євреїв.

Таким чином, у 1925 р. КП(б)У залишилась єдиною політичною партією в республіці. Співробітництво з іншими українськими політичними партіями було вимушено-тактичним, тимчасовим, воно не співпадало із стратегією більшовиків. Політичного плюралізму після перемоги більшовиків у громадянській війні не могло і бути. Становище правлячої партії з усіма інститутами влади (уряд, армія, ВЧК – ГПУ, суд, преса, фінанси) давало більшовикам вирішальні переваги по відношенню до інших партій. Використовуючи політичний, ідеологічний, моральний тиск, репресії та терор, більшовики успішно виконали завдання по ліквідації своїх політичних супротивників. Багатопартійності не могло бути і з ідеологічної точки зору. Занадто різними були підходи до політичного, економічного та ідеологічного устроїв суспільства. По суті, існувало протистояння двох ідеологічних концепцій: диктатури партії і революційної демократії.

Однак встановлення політичної монополії більшовиків не можна пов’язувати лише з насильницьким придушенням політичної опозиції.

Причини перемоги більшовиків були тісно пов’язані з їх успіхом у громадянській війні. Декларативні гасла більшовиків у соціальній сфері виявилися більш привабливими для мас, ніж національні ідеї українських партій. Більшовикам вдалося використати у своїх цілях прагнення широких мас народу до нового життя, змін, послідовніше і організованіше здійснювати свою політику. Соціально-економічні перетворення, які задовольняли значну частину селянства, були пов’язані з діяльністю більшовиків та російською революцією.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук