Розділ 2. утворення «Союзу непорушного»

Історія держави і права України - Україна у добу «раннього» тоталітаризму
47

Розділ 2.

утворення «Союзу непорушного»

Відповідно до Конституції 1919 р. України вважалося незалежною державою. Проте суверенітет республіки був дуже обмеженим. Роль центру відігравала Російська Федерація, яка контролювала Україну за допомогою трьох централізовано-наскрізних сил: комуністичної партії, складовою частиною якої була КП(б)У; Червоної армії і каральними органами – ЧК (надзвичайними комісіями по боротьбі з контрреволюцією). Тому фактично радянські республіки (в т. ч. Україна) утворювали разом з Російською Федерацією єдину державу. Цьому сприяли також єдині економічні зв’язки, які складалися століттями, тотожна однопартійна політична структура на чолі з компартією.

Ще в 1919 р. московський центр організував утворення «воєнно-політичного союзу» радянських республік, об’єд­навши основні сфери їх діяльності (оборону, економіку, транспорт, фінанси, зв’язок). Оскільки ці галузі управлялися з центру, республіки фактично являлись автономними територіями унітарної держави з обмеженими правами самоуправління.

Військово-стратегічне та економічне значення України диктувало більшовикам необхідність «скувати в союзі», перш за все, її. 18 травня 1919 р. ЦВК України разом з Київською Радою робітничих депутатів, Київським повітовим з’їздом селянських депутатів та представниками київських профспілок та фабрично-заводських комітетів ухвалив постанову, в якій проголошувались два основних принципи: «1) вся збройна боротьба з ворогами Радянських республік повинна бути об’єднана в усіх існуючих Радянських республіках; 2) усі матеріальні засоби, необхідні для ведення цієї боротьби, повинні бути зосередженні навколо спільного для усіх республік центру. (Курсив наш – Авт.).

Виходячи з цього, ЦВК доручає своїй президії звернутися до ЦВК усіх радянських республік з

пропозицією розробити конкретні форми організації єдиного фронту революційної боротьби».

Під контроль Москви переходило 5 наркоматів: військових справ, шляхів сполучення, пошти й телеграфу, фінансів, Ради народного господарства. Пленум ЦК КП(б)У 27 травня 1919 р. лише висловив прохання, щоб рішення по цих відомствах приймалися хоча б з наступним повідомленням українського керівництва. Але через 10 днів централізацію ще більш посилили: 28 травня, крім 5 наркоматів, Політбюро у Москві вирішило об’єднати ще й Головне командування Української армії, наркомати земельних справ, праці. Крім того, затвердили «як директиву» для ЦК КП(б)У, що наркоми РРФСР стають союзними наркомами, а наркоми УСРР їх обласними уповноваженими.

1 червня 1919 р. декрет ВЦВК, виданий у Москві, проголосив, визнаючи «незалежність, свободу і самовизначення трудящих України, Латвії, Литви, Білорусі та Криму» необхідність військового союзу між соціалістичними республіками цих країн та РРСФР. Союз повинен був включити об’єднання: 1) військової організації та військового командування; 2) Рад народного господарства; 3) залізничного управління та господарства; 4) фінансів; 5) комісаріатів праці.

Особлива увага приділялася підпорядкованості всіх військових формувань в національних республіках лише Реввійськраді РРФСР. Коли в середині листопада 1920 р. обидві республіки підписали угоду про максимальну концентрацію управління в її руках, М.В.Фрунзе одержав статус лише уповноваженого цієї установи на території України. У розробленому на початку 1921 р. проекті положення про командуючого військами України (пізніше йому додали й частини, дислоковані в Криму, хоча сам півострів передали Росії), він одержав ранг лише командуючого армією. Представники центрального керівництва (Ф.Дзержинський, С.Каменєв, Е.Склянський та ін.) записали, що призначення українського командуючого – це прерогатива російського Раднаркому, а всеукраїнський ЦВК тільки затверджує його.

Як зазначав відомий англійський історик Е.Карр, «як тільки єдність була прийнята як очевидна військова необхідність і як тільки завдяки перемозі у громадянській війні зміцнів престиж Червоної Армії, боротьба за єдність – і притому єдність на засадах російського начала – була наполовину виграна».

Подальші перспективи розвитку стосунків Москва-Україна були досить чітко визначені у статті наркома у справах національностей, члена Політбюро ЦК РКП(б) Й.Сталіна, оприлюдненій 10 жовтня 1920 р. у центральному органі більшовиків газеті «Правда». Сталін відверто писав, що «Центральна Росія… не може довго триматися без допомоги окраїн, де є достаток сировини, палива, продуктів продовольства», а «вимога відокремлення окраїн від Росії, як форма стосунків між центром і окраїнами, повинна бути виключена…». Як аргумент він нагадав «недавню історію з Україною», яка «німецьким капіталом» (а перед цим пише, що Центральній Росії потрібна сировина, продукти, паливо і т.д. – де ж різниця з німецьким капіталом? – Авт.). «Так звана незалежність так званих незалежних Грузії, Вірменії, Польщі, Фінляндії та ін., – пише Сталін, – є лише оманлива видимість, що прикриває повну залежність цих, з дозволу сказати, держав від тієї чи іншої групи імперіалістів». Як оптимальний тип взаємовідносин між центром і окраїнами Сталін вказував на обласну автономію. Він виділив 4 форми такої автономії: 1) вузьку, адміністративну (німці Поволжя, чуваші, карели); 2) більш широка, політична автономія (башкири, татари Поволжя, киргизи); 3) розширена форма політичної автономії (Україна, Туркестан); 4) вища форма автономії – договірні відносини (Азербайджан). Справа у тому, що 30 вересня 1920 р. був підписаний договір про «військовий та фінансово-економічний союз», а також п’ять додаткових договорів між РРФСР та Азербайджанською РСР. Цей договір став прототипом і «пробним каменем» подальших договорів. У статті Сталіна відверто була показана політична лінія керівництва більшовиків щодо «національних окраїн» (таку термінологію використовував майбутній «вождь народів» для позначення неросійських республік). Вона передбачала обласну автономію, «дійсну радянизацію цих областей, перетворення їх у радянські країни, тісно пов’язані з центральною Росією в одне державне ціле».

«Перманентний опонент» Сталіна Л.Троцький у цей час дотримувався дещо іншої точки зору. 2 листопада 1920 р. у листі Леніну та трьом членам ЦК він писав: «Радянська влада на Україні трималась до цих пір (і трималась погано) головним чином авторитетом Москви, великоросійськими комуністами і російською Червоною армією… Новий етап у розвитку України передбачає значно більшу самостійність урядових органів на Україні…».

28 грудня 1920 р. РСФРР і УСРР підписали договір про воєнний і господарський союз. У преамбулі документу вказувалося, що обидві республіки визнають «незалежність і суверенність кожної із сторін», а також усвідомлюють необхідність згуртувати свої сили з метою оборони та в інтересах господарського виробництва. З факту колишньої приналежності України до Російської імперії для УСРР не випливало жодних зобов’язань. Проте зміст договору перебував у невідповідності з преамбулою. Оголошувалося об’єднаними сім наркоматів (див. вище). Об’єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФСР і мали в уряді УСРР своїх уповноважених. Надання державним органам РСФРР загальнофедеративних функцій управління ставило Росію у привілейоване становище порівняно з Україною, давало можливість центральним органам ігнорувати рішення і інтереси УСРР і суттєво послаблювало суверенітет останньої.

Голова уряду радянської України Х.Раковський, виступаючи на VІІІ Всеросійському з’їзді Рад, підкреслював, що відбувається процес переходу від воєнного до економічного союзу: «Немає ніякого сумніву, що подальша наша політика буде йти шляхом об’єднання, і особливо тепер, в період радянського господарського будівництва, ця згуртованість і об’єднання також і, можливо навіть більш необхідні, ніж раніше, в період військової оборони».

Як пише Едвард Карр, «конституційні наслідки усіх цих перетворень визначити нелегко: те, що виникло у результаті договорів з Українською і Білоруською республіками, а також з трьома республіками Закавказзя, мало деякі риси союзу, деякі риси федерації і деякі риси унітарної держави».

На Х з’їзді РКП(б) українські комуністи піддали критиці тези і доповідь Сталіна з національного питання. Зокрема, В.Затонський у своєму виступі зазначив, що «ці тези як ніби писалися поза часом і простором. Загалом і у цілому їх можна було написати і до Жовтневої революції, і в 1917 р. після Жовтневої революції, і у 1919, і у 1918 році». Далі він підкреслив, що «необхідно витравити з голів товаришів уявлення про радянську федерацію, як федерацію обов’язково «російську». М.Скри­пник багато в чому був солідарним з В.Затонським в оцінці доповіді Сталіна. Він відзначив, що «питання національне – важливе, наболіле; у ранковій доповіді т. Сталіна питання вирішене не було ні в найменшому ступені, тому я вважаю необхідним, щоб дебати з цього питання були продовжені».

Сталін у відповідь констатував, що заява Затонського «його вразила», і що у тезах Затонського «жодної пропозиції практичного характеру йому не вдалося знайти», що не є аргументом, а захистом за принципом «сам такий». А взагалі Сталін відзначив, що «чекав від делегатів більшого». Очевидно, що й вони від нього чекали більшого, тому що критиці його піддав також А.Мікоян, який відзначив, що Сталін не вказав, «який тип радянської системи повинен бути встановлений на окраїнах».

Сталін відзначив, що ще недавно говорили, «що українська республіка і українська нація – видумка німців. Між тим ясно, що українська нація існує». Очевидно, це було відкриттям для Сталіна.

Представники від України та інших республік брали участь у роботі ІХ Всеросійського з’їзду Рад (грудень 1921 р.), і з’їзд вирішив, що «з-за бажання окремих радянських республік мати своїх представників у вищому законодавчому органі республіки» кількість членів ВЦВК повинна відповідно збільшитися. Це дало офіційні підстави ВЦВК випустити декрети, які сприймались як обов’язкові на територіях усіх союзних республік.

Згідно договору між РCФРР і УСРР від 28 грудня 1920 р., спеціальна комісія повинна була відрегулювати порядок роботи об’єднаних комісаріатів, але до весни 1922 р. нічого у цій сфері не робилося. Лише у березні 1922 р. ЦК РКП(б) створив російсько-українську комісію на чолі з М.В.Фрунзе для розроблення механізму взаємодії систем управління двох суверенних республік.

За травень – червень 1922 р. комісія провела 5 засідань. У результаті було створено Федеральний комітет з земельних справ – єдиний для всіх регіонів держави. Декрети Раднаркому РСФРР, згідно цього рішення, автоматично вступали в дію на території України після їх реєстрації. Хоча формально вони могли дещо коригуватися урядом УСРР, але виконання цієї умови обставлялось частоколом непоборних інструкцій.

Справжня суть національної політики керівництва більшовицької партії рельєфно сформульована Сталіним у його таємному листі до Леніна від 22 вересня 1922 р. У ньому Сталін пояснив суб’єктивні причини існування національно-комуністичного крила у республіках. «За чотири роки громадянської війни, – писав Сталін, – коли ми, зважаючи на інтервенцію, змушені були демонструвати лібералізм Москви в національному питанні, ми встигли виховати серед комуністів, поза своїм бажанням, справжніх і послідовних соціал-незалежників, які вимагають дійсної незалежності в усіх розуміннях і розцінюють втручання Цека РКП, як обман і лицемірство з боку Москви… Молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру, уперто визнаючи слова про незалежність за чисту монету і так само уперто вимагають від нас проведення в життя букви конституції незалежних республік».

Цинізм, з яким Сталін пише про «гру в незалежність» та сама ця термінологія, свідчить про те, що це була цілеспрямована та продумана політика, а не експромт чи особисті емоції Сталіна. Політика, яка проводилась уже 4 роки, не мала нічого спільного з гаслом про «самовизначення нації». Підступність, зневага до «невеликоруських» народів, «окраїн», таким чином, були наріжним каменем «національної» політики більшовиків з перших днів їх перебування при владі. Наведена в листі оцінка «соціал-незалежників» багато в чому стосується і деяких керівників України.

Угоди, подібні договору між РСФРР і УСРР від 28 грудня 1920р., були укладені радянською Росією і з іншими республіками. Така система відносин отримала назву «договірна федерація».

Протягом 1921-1922 рр. ВУЦВК і Раднарком України поширили на територію республіки чинність ряду законодавчих органів державного управління, об’єднання яких не передбачалося договором: земельних і продовольчих, внутрішньої торгівлі, охорони здоров’я, освіти, комунального господарства. Таким чином, договір між РСФРР і УСРР був істотно «доповнений» реальною практикою радянського державного будівництва, що означало посилення інтеграційних процесів і суттєве обмеження суверенітету України.

Спочатку зовнішньополітичний етап об’єднання «відставав» від військово-політичного. У цей час Україна була єдиною республікою, яка могла укладати договори з тими державами, які її визнавали. І якщо існував якийсь опір злиттю дипломатичних функцій, то він йшов від України. І лише під тиском московського центру та спираючись на відданих йому підданих, ситуацію вдалося переломити. У серпні 1922 р. виконуючий обов’язки народного комісара з іноземних справ Яковлєв заявив: «Українська зовнішня політика не має і не може мати інтересів, відмінних від Росії – такої ж пролетарської держави. Героїчна боротьба Росії у повному союзі з Україною на всіх фронтах проти вітчизняних та іноземних імперіалістів тепер змінюється таким же єдиним фронтом дипломатії. Україна незалежна у своїй зовнішній політиці там, де справа стосується специфічних інтересів України. У питаннях, які мають загальне політичне та господарське значення для всіх Рад, республік і Російський, і Український Наркомінсправи виступають як єдині представники єдиної федеративної влади».

Договірні відносини радянських республік були підкріплені укладенням на початку 1922 р. дипломатичного союзу, коли всі вони уповноважили делегацію РСФРР представляти їхні інтереси на Генуезькій конференції. Хоч цей крок був вимушений з-за позицій західних держав, об’єктивно він сприяв інтеграційним процесам в Радянській державі, посилюючи становище Росії і обмежуючи можливості України.

Україна не мала власного бюджету і права на грошову емісію, тому не могла вирішувати фінансові питання. Центральні відомства не бажали управляти крупними підприємствами України через Харківський республіканський центр, намагаючись впливати на них безпосередньо, через фінансові важелі. Це призводило до загострення відносин між центром і республікою. Голова Раднаркому України Х.Г.Раков­ський свідчив, що у 1922 р. 1/10 всіх постанов політбюро ЦК КП(б)У займали постанови, що торкалися різних суперечок та незгод між українськими господарськими, адміністративними та іншими установами та федеральними органами.

Але український уряд мав і певну самостійність. Він укладав міжнародні договори, проводив зовнішню торгівлю. З питань перспектив розвитку відносин між республіками серед партійно-радянських керівників існували дві тенденції. Частина з них на чолі зі Сталіним розглядали договірну федерацію як засіб вирішення тимчасових політичних завдань. Вони вважали закінчення громадянської війни добрим приводом для ліквідації залишків самостійності республік і переведення їх на статус автономних у складі Росії.

Деякі місцеві партійно-радянські керівники (Х.Раковський, В.Зато­нський) вважали необхідним розмежування функцій загальнофедеративних і республіканських органів, збереження суверенітету України. Аналогічну позицію займали й деякі представники керівництва Грузії та Білорусії.

Враховуючи це, керівництво РКП(б) створило комісію для підготовки проекту вдосконалення федеративних відносин. Сталін розробив проект резолюції, який передбачав «автономізацію» республік. Це означало, що неросійські республіки поглиналися однією Соціалістичною Радянською Федеративною Республікою. Для задоволення інтересів інших народів він пропонував їм культурну автономію в межах Російської республіки. Сталінський проект підтримали Вірменія і Азербайджан, Грузія і Україна заперечували, Білорусія утрималась. Проти сталінського проекту виступив Ленін, який запропонував утворення нового союзу – федерації рівноправних республік.

У загальних рисах з основними положеннями сталінських намірів Леніна познайомив, вірогідно, Х.Раковський, з яким зустріч відбулася 25 серпня 1922 р. Голова уряду України не приховував своєї негативної реакції на проект автономізації та збирався мотивовано виступити проти нього. Х.Раковський намагався пересунути призначений збір комісії на пізніший термін. Отримавши 16 вересня телеграму голови комісії Оргбюро В.В.Куйбишева про те, що її засідання призначено на 23 вересня, він, разом з Г.І.Петровським, звертається з проханням перенести його на 15 жовтня. За дорученням Сталіна помічник генерального секретаря А.М.Назаретян відповів вичерпно коротко: неможливо. 13 вересня це підтвердив і Куйбишев.

1 вересня Ленін мав бесіду з секретарем ЦК КП(б)У Д.З.Мануї­льським, який заїхав до нього перед поїздкою на з’їзд компартії Франції. Про те, що питання щодо взаємовідносин радянських республік обговорювалось і думка секретаря ЦК КП(б)У відрізнялася від позицій голови уряду України, можна судити з того, що Мануїльський вважав за необхідне перед від’їздом залишити генеральному секретарю, можливо і за його проханням-вказівкою, спеціальне послання, яким підтримав і навіть спробував теоретично обгрунтувати ідею перетворення договірних республік в автономії.

Викладаючи основні положення свого проекту, Сталін стверджував: «Якщо ми тепер же не постараємося пристосувати форму взаємостосунків між центрами та окраїнами до фактичних взаємостосунків, у силу яких окраїни у всьому безумовно повинні підкорятися центру, тобто якщо ми тепер же не замінимо формальну (фактичну) незалежність формальною ж (і разом з тим реальною) автономією, то через рік буде незрівнянно важче відстояти єдність республік».

Закінчуючи листа, Сталін відзначав, що додає до нього, як він висловився, думку «липового українця» Мануїльського, тут же відзначивши, що «нелиповий українець» Раковський, як кажуть, проти автономізації. «Жартівливі» визначення відбивали не лише сталінське ставлення до цих діячів, але й до проблем суверенності України взагалі. У листі згадується і про те, що більшість членів комісії підтримують його проект.

На засіданні комісії 23 вересня 1922 р. (під головуванням В.М.Молотова), де, до речі, були відсутніми 4 її члени (у тому числі і Х.Раковський), одноголосно прийняли рішення «прийняти в основу проект резолюції тов. Сталіна».

На наступному засіданні комісії 24 вересня при обговоренні окремих пунктів сталінської резолюції були відкинуті спроби Г.Петро­вського, спрямовані на розширення прав союзних республік (хоча за ці поправки, як правило, голосували саме представники республік). Наприклад, за пропозицію Петровського дозволити обговорення прийнятих комісією рішень в бюро губкомів республік «проголосували 4 представники республік». Пропозиція була прийнята з перевагою всього в один голос.

ЦК КП(б)У спеціального обговорення сталінського проекту автономізації провести не встиг. Проте Х.Раковський у листі в ЦК РКП(б) та Сталіну від 28 вересня 1922 р. констатував, що сталінський план потребує перегляду, бо «замість того, щоб довести почате будівництво до кінця, поставивши собі ясно і визначено питання про форми нашого державного життя і про побудову наших центральних органів, замість того, щоб виробити дійсну федерацію, яка б забезпечувала для усіх однакові умови революційного будівництва, об’єднала б робітничий клас усіх національностей Росії на основах рівноправності, даний проект йде мимо цього завдання… Даний проект ігнорує, що федерація не є однорідною національною державою».

Разом з тим у публічних виступах Сталін висловлювався дещо інакше, хоча дещо можна було прочитати і між рядками. У інтерв’ю газеті «Правда» 18 листопада 1922 р. на запитання: «Чи не призведе об’єднання республік до возз’єднання з Росією, подібно до того, як це мало місце з Далекосхідною республікою?», очевидно, з жалем відповів: «У той час, як ДВР (Далекосхідну республіку) можна ліквідувати… ліквідація національних республік була б реакційним абсурдом…, що викликає заперечення навіть з боку таких мракобісів російського шовінізму, як чорносотенець Шульгін». Сталін розумів, що, якщо такий реакціонер, як Шульгін, не наважується виступати відкрито за ліквідацію «неросійських національностей», то більшовикам відкрито декларувати це було б помилкою.

6 жовтня 1922 р. Пленум ЦК РКП(б) підтримує позицію Леніна щодо утворення СРСР. На пленумі ЦК КП(б)У 16-17 жовтня Раковський пропонує наступну резолюцію: «Вважаючи схему союзного договору прийнятою, як великий крок вперед, що виясняє стосунки між радянськими республіками, цілком відповідний Програмі партії, Пленум дає директиву Політбюро ЦК КП(б)У в конкретній розробці цієї схеми мати на увазі реальне забезпечення інтересів України в різних союзних органах».

Хоч у представників українського керівництва були серйозні застереження і щодо пропозицій Леніна, останні були, без сумніву, кращими, ніж ті, що висував Сталін.

Відомий український історик С.Кульчицький, відповідаючи на питання: «Чи був запропонований Леніним принцип утворення СРСР перспективним?», дає негативну відповідь. Він справедливо відзначає, що «сама побудова партії як інструменту влади не гарантувала збереження суверенітету республік. Партія зосереджувала всі важелі політичної влади, тоталітарної за своїм характером».

При цьому назва «Росія» переставала бути назвою держави, але статус республіканських компартій як обласних організацій єдиної партії, підпорядкованість основних республіканських наркоматів Москві залишалися, що не змінювало суть радянської держави.

10 грудня 1922 р. у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з’їзд Рад. Його делегати схвалили декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції СРСР.

30 грудня 1922 р. відбувся І з’їзд Рад СРСР. З 2215 делегатів 364 представляли Україну. За пропозицією керівника делегації УСРР М.В.Фрунзе з’їзд в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Як і раніше, головні питання політики входили до компетенції союзного уряду. Утворювався об’єднаний ЦВК СРСР на чолі з головами ЦВК чотирьох союзних республік. Від України до нього увійшов Г.І. Петровський.

Проте одразу ж після проголошення утворення СРСР на федеративних засадах Сталін та його прихильники фактично почали проводити ідею автономізації. Уже в липні 1923 р. було прийнято рішення про те, що всі питання економічного і фінансового характеру уряди союзних республік повинні погоджувати з Раднаркомом СРСР. «Справа в тому, – відзначав у одному з своїх виступів Х.Раковський, – що центральні органи починають дивитись на управління всією країною з точки зору їх канцелярських зручностей. Звичайно, незручно управляти двадцятьма республіками, а ось якби це все було єдиним, якби, натиснувши на одну кнопку, можна було управляти всією країною, – це було б зручно».

Виступаючи на Х Всеросійському з’їзді Рад 26 грудня 1922 р., Сталін, як один з аргументів об’єднання республік у союз, називав «мізерність наших фінансових коштів». «При таких нужденних можливостях нашого фінансового розвитку без згуртування сил, без додавання фінансових сил окремих республік у одне ціле нам не вдасться вирішити основні та чергові завдання фінансового господарства наших республік».

«Фінансові завдання» вирішувались багато в чому за рахунок України. У 1922 р. доля України серед республік майбутнього союзу перевищувала 36,4% у прямих надходженнях, 16,7% – в місцевих, 19,3% – в акцизах. Високою була встановлена центром норма відрахувань у бюджет: з осені вона складала 19%, в той час як для Білорусії – 1,5%, Туркестану – 5%, Киргизії – 4,5%.

Юридичне оформлення Радянського Союзу відбулося на ІІ з’їзді Рад СРСР (січень 1924 р.), який прийняв Конституцію, що складалися з двох частин: Декларації і Договору про утворення СРСР. В Декларації перераховувались три причини утворення Союзу РСР: економічна, військова та ідеологічна. Економічна зводилась до того, що відбудова народного господарства неможлива при окремому існуванні республік. Необхідність об’єднання з міжнародно-військової точки зору пояснювалась небезпекою нової війни з капіталістичним оточенням. В Декларації підкреслювалось, що саме побудова радянської влади, інтернаціональної за природою, штовхає трудящі маси на шлях об’єднання.

Проте союзний договір так і не був підписаний. Замість документу, який повинен був мати міжнародний характер, було підписано внутрідержавний акт – Конституцію СРСР. У відповідності з Конституцією СРСР 1924 р. встановлювалось, що РНК СРСР видає декрети і постанови, обов’язкові до виконання на всій території Радянського Союзу. Водночас центральні органи влади (ЦВК, Президія ЦВК, РНК) отримали великі контрольні повноваження щодо актів республіканських установ. Із середини 20-х років почали створюватися союзно-республіканські наркомати і це ще більше звужувало суверенітет республік. Республіканський раднарком фактично перетворювався в місцевий виконавчий орган центральної влади. Центральний виконавчий комітет республіки також не мав достатніх можливостей, щоб протистояти Раднаркому СРСР. Згідно Конституції, вони мали право оскаржити його декрети та постанови, звернувшись до ВЦВК, але не призупиняючи їх виконання.

Конституція СРСР посилювала централізаторські тенденції, що неминуче вело до обмеження прав союзних республік, в тому числі і України. СРСР фактично був унітарною державою.

З утворенням СРСР міжнародно-правовий статус України істотно змінився. Фактично вона стала автономним утворенням у складі Радянської Росії. Проте УСРР стала національно-терито­ріальним утворенням з власними (хоч і умовними) кордонами, своїм (хоч і з обмеженою компетенцією) адміністративним апа­ратом.

18 жовтня 1921 р. було створено Автономну Радянську Соціалістичну Республіку у складі РСФРР. Державними мовами визнано російську і татарську; з 26 утворених районів 7 визначено як татарські, 1 – німецьким, 1 – єврейським, 17 – змішаними.

У 1925 р. у зв’язку з входженням України у склад СРСР були внесені зміни у Конституцію УСРР. В ній фіксувався той факт, що УСРР ставала складовою частиною єдиної союзної держави. У 1929 р. була затверджена нова Конституція УСРР. Вона визнавала перевагу союзних органів над республіканськими. У Конституції закріплювалось утворення у складі УСРР Молдавської АСРР.

Таким чином, утворення СРСР, незважаючи на певні декларативні положення його Конституції, призвело до реалізації сталінського плану «автономізації». Українська СРР, як і інші радянські національні республіки, втратила залишки свого суверенітету, перетворившись на провінцію унітарної держави.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук