47

---

Розділ 5.

Партія Леніна–Сталіна: еволюція і трансформація

Згідно з Конституціями 1919 р. і 1929 р. верховним органом УСРР проголошувався з’їзд Рад робітничих, селянських, червоноармійських депутатів, між з’їздами здійснював Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад (ВУЦВК). Між сесіями ВУЦВК найвищим законодавчим і розпорядчим органом вважалася Президія ВУЦВК. Розпорядчим і виконавчим органом ВУЦВК був Раднарком. На місцях діяли Ради різних ступенів та їх виконавчі комітети. Поступово йшло посилення центральної влади за рахунок місцевих Рад, значнішу роль починають відігравати виконкоми.

Проте провідне місце в політичній системі СРСР та Української СРР належало комуністичній партії. Завоювавши контроль в радах, більшовики почали діяти спочатку як урядова (коли в радах ще були представники інших партій), а потім як державна партія.

Оскільки основним гаслом більшовиків у державному будівництві за Леніним було зруйнування старої державної машини і утворення власної, одним з головних завдань стає забезпечення цієї машини своїми кадрами. Невипадково Ленін стверджував, що суттю партійної роботи є підбір кадрів. Висунення «своїх» на керівні посади стало альфою і омегою діяльності партійних комітетів.

Внаслідок цього радянський апарат став практично тотожним партійному. Маючи певний дефіцит досвідчених управлінців, більшовики досить часто використовували для заміщення важливих посад (як правило, радянських та господарських) вихідців з інших партій, які вступили до лав комуністів. Так, серед членів українського уряду у 1923 р. було троє вихідців з партій меншовиків.

Комуністична партія протягом першої половини 20-х років еволюціонізувала за такими основними напрямками:

– перетвор

ення партії з революційної організації, спрямованої на повалення старих політичних інститутів та заміну форм власності, на державну партію;

– створення монопольного становища шляхом усунення інших партій;

– зосередження реальної влади в руках невеликого керівного партійного центру.

До більшовицької партії цього періоду цілком можна застосувати «залізний закон олігархії», сформульований німецьким істориком і соціологом Робертом Міхельсом (1876-1936). Усі організовані політичні партії – і особливо масові, де рядових членів в більшій мірі відділяє від лідерів необхідний для керівництва інтелектуальний і професійний рівень, – мають тенденцію, якими б демократичними не були їх принципи, протягом свого розвитку створювати закриту олігархію керівників. Без організації, тобто без управлінського апарату та професійних лідерів, демократія неможлива – виникає ієрархія влади і зникає демократія. Поява лідерів веде до перетворення їх у замкнуту касту, яка прагне зберегти постійну владу та привілеї. Концентрація влади в руках небагатьох приводить до зловживання нею. Вожді, які були творінням мас, стають їх володарями.

Коли більшовицька партія перейшла від завдань зруйнування до завдань управління, дисципліна, підлеглість та виконання набули суттєвішого значення.

Іншого значення набувало і членство в партії. Вихід чи виключення з єдиної тепер партії означав відсторонення від усілякої політичної діяльності.

Згідно з Статутом, основним організаційним принципом партії більшовиків був демократичний централізм. Цей термін вказував на той подвійний процес, при якому повноваження зростали від партійних осередків у містах, на заводах, у селах, через проміжні місцеві чи обласні комітети до Центрального комітету, який був органом з’їзду. За допомогою тих же каналів підтримувалась дисципліна зверху донизу, оскільки кожен партійний орган підлягав вищому. Проте у дуалізмі цього терміну приховувався і суперечливий процес – боротьба між демократією і централізмом, між потоком зростаючих від периферії до центру повноважень і дисципліною, яка йшла згори вниз і яка кваліфікувалася як дієвість виконання, тенденція до централізації всередині партії ставала щораз домінуючою.

Поєднання партії і держави призводило до перенесення методів управління державою, які були диктаторськими, на методи керівництва партією, яка стала державною. В умовах загальної диктатури ніякий політичний інститут не може бути демократичним, тим більше партія, яка сама здійснювала диктатуру в державі. Політика партії не залежала від голосів виборців, їх думки. Від імені партії диктатуру офіційно здійснював ЦК, а потім, з розширенням його складу, – Політбюро. Система влади, створена більшовиками, на початку 20-х років була суто олігархічною.

Тенденція до концентрації влади у руках небагатьох швидко охопила і партійні органи. Партійний з’їзд, формально вищий орган, хоча і збирався щорічно з 1917 по 1925 рр., став занадто громіздким, а його проведення – занадто рідким для того, щоб ефективно здійснювати владу. І значення його впало, хоча й не зразу. Навіть тоді, коли обговорення важливих політичних питань все ж відбувалося на з’їзді, справжні рішення приймалися не там, а на Політбюро чи певною групою Політбюро. В його функції входило «приймати рішення з невідкладних питань» і звітувати на засіданнях ЦК кожні два тижні. Але формальне обмеження його діяльності терміновими питаннями на практиці виявилося повністю нереальним. Політбюро швидко перетворилося в основне джерело головних політичних рішень, які здійснювались через державну машину. Другим новим органом було Організаційне бюро (Оргбюро), теж спочатку з 5 членів ЦК, яке повинне було «направляти всю організаційну роботу партії». Третім органом був Секретаріат ЦК, який спочатку складався з відповідального секретаря і п’яти технічних секретарів, чиї функції не були додатково визначені.

Небезпека конфліктів між Політбюро, Оргбюро та Секретаріатом була послаблена поєднуючим членством. Один з членів Політбюро також повинен був входити в Оргбюро. Для цієї подвійної ролі було обрано Сталіна. У 1920 р. було вирішено зміцнити Секретаріат, включивши в нього трьох «постійно діючих» членів ЦК і доручивши йому «відання … поточними питаннями організаційного виконавчого характеру. За Оргбюро залишалося лише загальне керівництво організаційною роботою».

Багато в чому поворотним пунктом в історії компартії був Х з’їзд РКП(б). В резолюції «Про єдність партії» Центральному Комітету доручалося забезпечити «ліквідацію груп з особливими платформами». У таємному доповненні до резолюції, яке стало відомим як «пункт 7», з’їзд знову ж давав повноваження ЦК застосовувати у випадках порушення дисципліни чи відродження фракційності «всі засоби партійних стягнень аж до виключення з партії, а стосовно до членів ЦК переведення їх в кандидати і навіть, як крайній засіб, виключення з партії».

Це означало значне посилення могутності партійного апарату. Нові принципи партійної дисципліни вимагали, щоб член партії, а особливо член ЦК, лояльно підкорявся рішенням партії, як тільки вони прийняті, або підлягав вищому покаранню у вигляді виключення з партії. Навіть виняткове право вирішувати питання про склад ЦК було кінець кінцем відібрано у суверенного з’їзду, оскільки 2/3 членів ЦК мали тепер можливість виключити непокірних. Загальне число цих заходів, схвалених і запропонованих Леніним у кризовій ситуації Х з’їзду РКП(б) у березні 1921 р., неймовірно збільшило можливості дисциплінарного впливу з боку групи партійних керівників. Тепер вони могли впливати на долю тих, хто належав до верхнього прошарку партії – членів ЦК, а значить, до певної міри залякувати їх «пунктом 7» і маніпулювати цим.

Характерна «деталь»: після з’їзду Політбюро ЦК КП(б)У звернулося до губкомів партії з листом, в якому попереджувало про можливість виключення з партії членів ЦК КП(б)У через ЦК РКП(б). Спрацював принцип доміно: будучи безгласно підлеглими згідно з принципом «демократичного централізму» перед владою центральних московських органів, ЦК КП(б)У скористалося тим же прийомом, щоб забезпечити безгласне підкорення з боку місцевих компартійних організацій.

Ще одним засобом наведення порядку у внутріпартійному житті і посилення впливу олігархічної верхівки стала чистка в партії у 1921-1922 роках. Цю чистку знову ж таки санкціонував Х з’їзд РКП(б), який зазначив, що «створюється крайня необхідність у тому, щоб рішуче повернути важіль партійної політики в бік вербування робітників і очищення партії від некомуністичних елементів шляхом точного обліку кожного окремого члена РКП по роботі, яку він виконує за посадою, а також і як члена РКП».

Проведення чистки було пов’язане з кількома причинами: по-перше, з прагненням звільнитися від найбільш одіозних, а іноді навіть злочинних елементів, які досить широко були представлені у той час в компартії. Один з керівників партії В.Ногін розповідав на VІІІ з’їзді РКП(б) про наявність таких «жахливих фактів про п’янство, розгул, хабарництво, розбій і безрозсудних дій з боку багатьох працівників, що просто волосся ставало дибом». Позбавлятися від таких працівників більшовикам було необхідно, тому, що вони працювали неефективно і дискредитували партію, що було політично небезпечно з огляду на події громадянської війни.

По-друге, слід було позбутися тих, хто прийшов з інших партій і був потенційним носієм небільшовицьких традицій, ідей демократизму, плюралізму, «іншого» соціалізму», «націоналізму» і т.д.

По-третє, чистка була суттєвим дисциплінуючим заходом і для «своїх». Якщо хтось відхилявся від «генерального курсу» і був непокірливим чи норовистим щодо вищих органів чи керівників – того могло чекати виключення з партії, тим більше, що механізм для цього було створено.

Особливу увагу Ленін вимагав приділити при чистці колишнім меншовикам: «…З меншовиків, які вступили в партію пізніше початку 1918 року, треба б залишити в партії, приблизно, не більше однієї сотої долі, та й то, перевіривши кожного, хто залишається, тричі і чотири рази».

На виконання рішень Х з’їзду РКП(б) в КП(б)У чистка почалася в серпні 1921 р. На той час в КП(б)У нараховувалось 97863 комуністів. До цього часу поповнення загону більшовиків в Україні йшло двома основними шляхами. Найважливішим було прибуття кадрів з Росії разом з Червоною Армією. Приблизно половину членів КПУ в 1920 р. становили «товариші, які прибули з військовими частинами й залишаються в них». Другим джерелом нових членів було приєднання інших партій до КП(б)У. Найважливішими серед них були боротьбисти, яких, за свідченням М.Скрипника, було близько 4000, що дало змогу забезпечити компартії дуже потрібний вплив серед селян та кадри, які «розмовляли по-українському». У кінці 1920 р. майже 20% членів КП(б)У становили колишні члени інших організацій.

Під час чистки з КП(б)У було виключено 21260 осіб, тобто близько 22%. З 4000 боротьбистів залишилося лише 118. Взагалі кількість вихідців з інших партій скоротилася з 18 до 9%.

Перепис КП(б)У 1922 р. досить рельєфно дає уяву про те, що являв собою цей загін більшовиків в Україні. Партія стала міською, військово-бюрократичною, неукраїнською організацією. Майже половина всіх членів (48%) була в Червоній Армії. Лише 14% цього крила організації становили українці. Майже 80% членів КП(б)У мешкали у містах (44% – у губернських центрах). Хоча 51% членів заявляв про свою належність до пролетаріату, майже 90% усіх робітників у партії працювали державними, партійними, господарськими чи профспілковими функціонерами. Трудовий елемент у партії репрезентували 7% членів, які все ще працювали на заводах і 1% – у сільському господарстві. Щодо національного складу, то росіяни становили абсолютну більшість в компартії, яка мала у своїй назві слово «Україна» – 54%, українці – 23%, інші – 21%. У мовному аспекті показники були ще більш разючими: 99% членів КП(б)У вільно розмовляли російською, 82% визначили її мовою повсякденного вжитку. Українською розмовляли лише 11%.

Характерним для того часу можна назвати склад Кременчуцької партійної організації. На середину 1922 р. у міській організації було 264 росіянина, 144 єврея, 74 українця, 6 латишів, 29 комуністів інших національностей. Лише 45 з них були робітниками або службовцями промислових підприємств, значну більшість становили військові.

Таким чином, партія більшовиків України була відчужена не лише від десятків мільйонів українців, якими вона керувала, але й від пролетаріату, від чийого імені вона ніби-то здійснювала диктатуру, а також від селянства, з яким ніби-то забезпечувала спілку.

РКП(б) в Україні досить чітко демонструвала своїм складом, що це була партія в основному малограмотної, імпульсивно-агре­сивної в діях та рішеннях маси, розбавленої корумпованими службовцями та деякою кількістю ідейних фанатиків. Про рівень грамотності місцевих комуністів свідчить той факт, що наприкінці 1922 р. лише 10% полтавських марксистів читали газети, а 70% не мали навіть найменшого уявлення про програму й статут власної партії. Але на питання про роль вождів завдяки їхній агітації трудящі відповідали досить вірно: «Ленін – те ж саме, що й цар, а Троцький трохи нижче».

Але в той час уже вимальовуються контури нового претендента у більшовицькі «царі». Зразу ж після закінчення ХІ з’їзду РКП(б) ЦК провів чергову перебудову Секретаріату, і ніхто не думав, що це стане кардинальною зміною, мова йшла лише про поточну зміну. 4 квітня 1922р., через 2 дні після того, як закрився з’їзд, на першій сторінці центрального органу більшовицької партії – газети «Правда» з’явились два невеликих абзаци у тому місці, де звичайно публікували повідомлення про поточні партійні справи: «Обраний ХІ з’їздом РКП Центральний Комітет затвердив Секретаріат ЦК РКП у складі: т. Сталіна (генеральний секретар), т. Молотова і т. Куйбишева». Рішення ввести посаду генерального секретаря, яка згодом стала ключовою в партії і державі, було прийнято на квітневому (1922) Пленумі ЦК РКП(б).

Згідно зі Статутом партії більшовиків, прийнятому в серпні 1922 р. ХІІ партконференцією, Секретаріат ЦК утворювався для поточної роботи організаційного і виконавчого характеру і міг складатися з «3-х членів ЦК, які постійно працювали в Секретаріату». Це положення зберігалося в Статуті партії до її ХІV з’їзду (1925). В наступних редакціях Статуту кількісний склад Секретаріату ЦК не визначався. Слід відзначити, що в Статут партії положення про генерального секретаря було внесене лише на ХХІІІ з’їзді КПРС у 1966 р. Таким чином Сталін обіймав посаду, яка не була передбаченою головним документом, що регламентував внутріпартійне життя та структуру партійних органів, – Статутом.

Формально новацією тут було те, що замість трьох рівнозначних секретарів з’явився генеральний секретар з двома помічниками. Проте навряд чи хто з керівників держави міг подумати, що цей пост є найголовнішим чи навіть суттєво важливим. Секретаріат підпорядковувався і Політбюро, і Оргбюро, а функції секретарів були обмеженими. Секретаріат займався в основному спочатку технічними справами, не втручаючись у основні сфери державного управління. Основні наркомати очолювали відомі діячі більшовицької партії і звітували вони безпосередньо на Пленумах ЦК чи на Політбюро. Не займався Секретаріат і проблемами зовнішньої політики та Комінтерну. Тому обрання Сталіна генсеком зовсім не означало, що він автоматично стає наступником Леніна.

Становище змінилося з хворобою Леніна. І тут у боротьбі за лідерство Сталіну у пригоді стало не лише те, що він став генсеком, але й те, що він був членом Політбюро та Оргбюро, займав два міністерські пости: наркома у справах національностей та робітничо-селянської інспекції. Саме це дало йому можливість концентрації в своїх руках «безмежної влади», що помітив Ленін вже через півроку. Головне, що в руках Сталіна знаходились питання, пов’язані з кадрами керівників місцевих парторганізацій, і через цей важіль, шляхом перевиборів та переміщень, він міг скрізь поставити своїх людей, в тому числі й на Україні.

Таким чином, ще на початку 20-х років була відкрито проголошена влада партії над усіма сферами політики, над усіма аспектами системи управління. На вищому рівні головна роль партії при остаточному визначенні політики була забезпечена верховною владою Політбюро. У справі адміністративного управління наркомати підлягали контролю народного комісаріату Робітничо-селянської інспекції, а через нього – контролю Центральної Контрольної Комісії партії. На нижчому рівні партійні фракції, які підкорялися партійним вказівкам та дисципліні, активно брали участь в роботі будь-якого офіційного чи напівофіційного органу, що мав хоч якесь значення.

Паралельно відбувався переплив влади іншими каналами – від державних органів управління до партійних структур. Користуючись диктаторськими правами, партія перебрала на себе владні повноваження у кожній ланці управління і в кожній галузі життя. Це означало концентрацію влади в партійних комітетах усіх рівнів, внаслідок чого зростали повноваження виконавчих парткомівських структур, перш за все секретарів. Завдяки специфіці організаційної будови РКП(б) набута влада теж зосереджувалась в головному парткомі – ЦК, а точніше – в його субцентрах.

Сталін одразу ж, щойно посівши посаду генсека, почав безпосередньо займатись поточними справами периферійних організацій. На це змушений був вказати секретар ЦК КП(б)У Д.З.Лебедь, який у звіті з організаційної роботи за рік, з квітня 1922 р., вказав: «З деякого часу, приблизно з травня-червня ЦК РКП поставив собі завдання керувати організаційною партійною роботою в усіх організаціях, навіть там, де існують національно-обласні комітети».

За статутом велика партійна організація України мала не більше прав, ніж звичайний губком партії. Голова Раднаркому України Х.Раковський прагнув домогтися для неї більше прав. Це не означало, що він піддавав сумніву принцип «демократичного централізму» в структурі влади. На його думку, периферійні ланки партійно-державного апарату повинні були мати достатні повноваження, тому що у протилежному випадку державна партія захлинулася б у бюрократизмі.

З цією метою Х.Раковський пропонував утворити український відділ при ЦК РКП(б), аналогічний за статусом постійному представництву уряду УСРР при Раднаркомі РСФСР. Сам факт утворення такого органу мав утверджувати певну незалежність ЦК КП(б)У у відносинах з партійним центром. Український відділ міг би інформувати ЦК РКП(б) про потреби й пропозиції республіканської партійної організації. Сталін, який відігравав ключову роль в Оргбюро ЦК РКП(б), спеціальною постановою ЦК відмовив українським комуністам у цьому.

Другу спробу домогтися «особливих відносин» з партійним центром зробив роком пізніше заступник голови уряду України М.В.Фрунзе (Раковський в цей час перебував на Генуезькій конференції). Політбюро ЦК КП(б)У взяло до відома розпорядження ЦК РКП(б) про відкликання до Москви для використання в Комінтерні Ф.Я.Кона, і 10 квітня 1922 р. звільнила його від роботи в республіці (в цей час він займав військову посаду). Цим же рішенням Кон призначався офіційним представником ЦК КП(б)У при ЦК РКП(б). Тоді Сталін накинувся на Фрунзе і заявив йому, що республіканська організація не може засновувати посаду постпреда при партійному центрі.

Разом з тим Сталін вітав проникнення партійних органів у всі сфери життя, підвищення ролі губернських парткомів у господарських справах. Виступаючи на ХІІ з’їзді РКП(б), (квітень 1923 р.): Сталін говорив «Я читав листи від губкомів місяців 10 тому, коли секретарі наших губкомів ще плутались у справах господарських, не пристосувавшись до нових умов. Я читав, далі, нові листи, 10 місяців потому, з задоволенням, з радістю, тому що з них видно, що губкоми виросли, вони вже увійшли в курс справи, впритул підійшли до будівельної роботи, поставили місцевий бюджет, оволоділи господарством місцевого масштабу і дійсно зуміли стати на чолі всього господарського та політичного життя у своїй губернії».

Цим успіхам Сталін радів недаремно. Контроль губкомів над політичним та господарським життям губерній означав контроль над країною в цілому, контроль центру над периферією і, також, його особистий контроль над цими організаціями через центральні партійні органи.

Цей контроль означав переваження інтересів центру над інтересами республіки, а то й повне ігнорування інтересів останньої. Ще восени 1920 р. член ЦК КП(б)У Я.А.Яковлєв та член президії Промбюро республіки М.І.Смирнов з тривогою писали московській владі: «Політика центральних органів по відношенню до України носить останній час яскраво виражений характер переважного обслуговування центральної осі за рахунок життєвих інтересів України…».

Перемога у громадянській війні призвела до встановлення монопартійної системи в СРСР та диктатури однієї партії, що відкрито проголошувалося її вождями. Ще у 1919 р., коли існували інші партії і результат громадянської війни був не зовсім ясним, Ленін проголошував: «Так, диктатура однієї партії! Ми на ній стоїмо і з цього грунту зійти не можемо, тому що це та партія, яка протягом десятиліть завоювала становище авангарду всього фабрично-заводського і промислового пролетаріату».

На ХІІ з’їзді, де Ленін вже не був присутнім, Зінов’єв відверто заявляв: «Нам потрібен єдиний, сильний, могутній ЦК, який керує всім… ЦК на то і ЦК, що він і для Рад, і для профспілок, і для кооператорів, і для губвиконкомів, і для всього робітничого класу є ЦК. У цьому заключається його керівна роль, у цьому виражається диктатура партії».

При однопартійній системі, яка виникла в СРСР, більшовицька партія сама здійснювала взаємозв’язки з усіма структурними підрозділами політичної системи. Практична конкуренція за владу з іншими політичними організаціями відійшла в минуле, не стало й можливості чергування у реалізації влади різних політичних сил, відсутнім було міжпартійне суперництво, інші партії було витіснено з політичного поля, влада здійснювалася обмеженим колом партійного апарату – партократією.

За організаційною структурою партія більшовиків була централізованою – з суворою внутріпартійною субординацією, єдиним керівним центром. Це була і масова партія – з фіксованим членством, із широкою мережею місцевих партійних організацій. За ідейною основою партію можна віднести до доктринальних, тобто зорієнтованих перш за все на захист своєї ідеологічної чистоти. Для цієї партії характерним стало перетворення ідеологічного компоненту в основоположне, зв’язуюче начало. За характером партійного керівництва партія була вождистською, для неї суттєвим стало шанування і возвеличення власних вождів. За способом функціонування партія була тоталітарною, за соціальними інтересами – класовою. Щодо ставлення партії до характеру перетворень у суспільстві – то за метою та методами здійснення цих перетворень більшовицьку партію можна віднести до революційних. За статусом у політичній сфері партія стала правлячою, за правовим становищем, згідно з прийнятою у політології класифікацією, партію більшовиків можна визначити як закриту, оскільки прийом в її лави був обмежений і регульований.

Після смерті В.Леніна у 1924 р. було проведено масовий прийом у партію, головним чином робітників, так званий «ленінський заклик».

Згідно з рішенням січневого (1924) Пленуму ЦК РКП(б) в партію мали приймати винятково робітників, зайнятих у промисловому виробництві. Було дозволено приймати в кандидати партії робітників від верстата без індивідуальних рекомендацій, а також подавати групові заяви, хоча прийом в партію повинен був здійснюватися лише в індивідуальному порядку.

Таке послаблення умов відбору було пов’язане з тим, що більшість фабрично-заводських осередків були досить малочисельними. Навіть на великих підприємствах, де працювало 8-10 тис. робітників, нараховувалось не більше сотні комуністів. Існували й такі фабрики й заводи, переважно дрібні та приватні, де взагалі не було партійних осередків. Це зменшувало партійний контроль за виробництвом, і тому партійна верхівка була незадоволена таким становищем. Крім того, відносно незначна кількість комуністів на великих підприємствах до 1924 р. свідчила, що рядові робітники не дуже охоче йшли у комуністичну партію.

Весь процес «ленінського заклику» відбувався під суворим контролем ЦК РКП(б). Щотижня складалися зведення за підсумками поданих заяв про прийом в партію. Особлива увага зверталась на великі промислові підприємства, в тому числі в Україні – Харківський паровозобудівельний завод, Щербинівська копальня (Донбас) та ін. У журналі «Известия ЦК РКП(б)» відзначалося, що у 1924 р. не було жодної губернії, де не було б проведено виділення зразково-показних осередків.

З метою узагальнення наслідків кампанії по проведенню «ленінського заклику» на початку квітня 1924 р. Оргбюро провело нараду представників 15 промислових губернських та міських партійних організацій. На нараді суворій критиці були піддані ті організації, які приймали в партію не лише робітників з виробництва, але й селян та службовців.

Таким чином, спілка робітничого класу з селянством у цих умовах не діяла, селянству не довіряли. У деяких організаціях вважали, що прийом слід стримувати з-за небезпеки проникнення в партію випадкових елементів, а фактично боялися розширення «касти привілейованих», якою була вже тоді компартія, оскільки чим більше привілейованих, тем менше на кожного з них припадає привілеїв, зменшуються можливості кар’єри для кожного, оскільки кількість претендентів на керівні посаді збільшується…

Нових членів партії ще треба було відповідно виховати у тому дусі, якого хотіло керівництво. Основною перешкодою тут, як відзначали всі партійні організації, був низький культурний рівень значної частини комуністів «ленінського заклику». Більшість з них були малограмотними, не вміли чітко висловлювати свої думки, не вміли вільно користуватися книгою та газетою. Це відзначалось і у виданнях радянського періоду. Сталін у 1924 р. говорив, що питома вага політично неграмотних членів партії досягає 60%.

За рахунок нового поповнення збільшився партійний прошарок у робітничому класі, а значить збільшилась його контрольованість. До липня 1924 р. кількість комуністів, які припадали на кожну тисячу фабрично-заводських робітників, виросло з 39 до 114. У великих організаціях, які мали більше 100 комуністів, почали створюватись цехові осередки на чолі з партійними бюро. У сільській місцевості була встановлена єдина структура сільських партійних організацій – сільський осередок і районний комітет партії. Там, де було мало комуністів, створювались кандидатські групи. Всі ці заходи зміцнювали вплив та владу комуністичної партії.

Всього в складі партійних організацій України в 1926 р. налічувалось 1026 статутних фабрично-заводських осередків у державній і кооперованій промисловості, та 13 – на приватних підприємствах. У той же час на території республіки діяли 1388 промислових підприємств, тобто понад 360 трудових колективів не мали своїх партійних організацій.

На Україні «ленінський заклик» дав понад 30 тис. нових членів партії. Нова масова кампанія призову в партію відбулася з нагоди 10-річчя Жовтневої революції у листопаді 1927 – січні 1928 р. і дала 22,2 тис. нових членів. Партія була «розбавлена» величезною кількістю нових членів, що призвело до корінної зміни не тільки її кількісного, але й якісного складу. Нові члени партії були більш керованими, ними краще можна було маніпулювати за допомогою партійного апарату. Цьому сприяли і їх низький освітній рівень і необхідність зміцнення дисципліни і єдності партії, на якій весь час наголошувалось, відсутність у молодих членів партії політичного досвіду, забуття тих часткових демократичних елементів, які були у партії на початку 20-х років.

У 1926 р. на підставі рішень ХІV конференції ВКП(б) проводилась часткова перевірка сільських осередків. У КП(б)У проводилась перевірка 101 сільського осередку. За «відрив від партії – зв’язок з куркульськими елементами, побутовий розклад» з числа перевірених було виключено 10%, а на 12% накладено партійні стягнення.

У 1927 р. з метою подальшої перевірки складу партії, посилення контролю над її членами та покрашення її обліку був проведений всесоюзний партійних перепис. На час перепису у КП(б)У нараховувалось 175898 комуністів. Значно зросла кількість сільських осередків: у 1922 р. їх було 1378, в 1927 р. – 2072. Проте вони були дуже малочисельними – серед них було всього лише 0,6% осередків, які об’єднували більше 50 осіб.

Ще одним з подібних заходів була перевірка кандидатського складу радянських та вузівських осередків, яка проводилася у 1928 р. У результаті з кандидатів у члени партії було виключено як класово ворожі елементи, що розклалися, та «баласт» 924 особи, а на 479 було накладено партійні стягнення.

Але найсуттєвішим заходом у цьому плані була генеральна чистка, яка почалася в КП(б)У з травня 1929 р. з перевірки керівних кадрів – членів ЦК та ЦКК КП(б)У. Ніхто з членів ЦК та ЦКК КП(б)У не був під час чистки виключений з партії. Разом з тим чистка виявила негативні явища серед керівних працівників. Були виявлені факти аморальних вчинків, бюрократизму, приховування недоліків. З керівних кадрів партії були виключені працівники, які займали посади на окружному рівні (68 осіб). Всього з партії було виключено 24204 особи або 9,8%. Крім того, були накладені партійні стягнення на 34483 особи (14% складу КП(б)У). Ця чистка багато в чому мала на меті позбутися учасників опозицій та тих, хто співчував їм, а також звести рахунки з незадоволеними та тими, хто критикував керівництво.

Слід відзначити, що в цей час в партію досить неохоче приймали представників інтелігенції, очевидно розуміючи, що люди з освітою та певним рівнем культури не завжди будуть бездумно підіймати руки і беззаперечно схвалювати «генеральну лінію партії». Стримувала прийом і марксистська догма, що комуністична партія – це пролетарська партія. На початку 1930 р. службовців за родом занять було прийнято в КП(б)У 866 осіб або 2,5% до всього прийому, а на початку 1931 р. – 1391 особу, або 3,3% до усіх прий-­

нятих.

З початком колективізації кількість членів КП(б)У на селі зменшилася: з 40 тис. у січні 1929 р. до 21 тис. на січень 1930 р., що було пов’язане з опором колективізації. Перевірка сільських партійних осередків, проведена у 1930 р., виявила, що багато таких осередків мусили саморозпуститися за браком потрібної кількості членів.

Фактично партія розподілялася на дві нерівні за значенням частини: апаратну меншість і рядову більшість. Протягом 20-х років партійний апарат виріс в могутню силу. Він намагався керувати беззмінно і безконтрольно, володіючи достатньою гнучкістю і адаптованістю для досягнення своєї мети. Слід відзначити, що партійна еліта України формувалася під активним впливом Москви. Недовіра до України, що була слабкою ланкою радянської влади, вимагала від ЦК РКП(б) проведення особливо зваженої кадрової політики в республіці. Тому протягом тривалого часу основним джерелом формування партійно-державної номенклатури (тобто апаратної верхівки) в Україні були кадрові призначення, проведені Москвою або ж принаймні узгоджені з нею. Тільки з грудня 1920 р. по листопад 1921 р. в розпорядження ЦК КП(б)У було направлено з Росії понад 5 тис. комуністів. Характерно, що доля українців серед членів партії, особливо серед керівного складу, була невисокою. Навіть в кінці 20-х років їх представництво в ЦК не перевищувало 25%.

Контроль над партапаратом і можливість розподіляти і направляти людей на будь-які посади дали можливість Сталіну призначити на відповідальні пости в республіці своїх людей. У 1923 р. було звільнено з посади голови Раднаркому України Х.Раковського, який мав особисту думку, відмінну від думки генсека, і до того ж був особистим другом суперника Сталіна – Троцького. У 1925-1928 рр. генеральним секретарем ЦК КП(б)У був один з найближчих клевретів Сталіна – Л.Каганович, який забезпечив підтримку своєму патрону в Україні і зміцнив владу партапарату. Після Х.Раковського головною фігурою в керівництві стає вже не голова уряду, а керівник партійного республіканського органу.

У своїх спогадах Л.Каганович дає досить цікаву інформацію про ставлення Сталіна до верхівки українських комуністів. Ось що він пише: «Перед моїм від’їздом на Україну Сталін мені говорив про майбутні труднощі у моїй роботі і давав свої поради. Зокрема, він напівжартома говорив, що в Політбюро ЦК КП(б)У є 14 думок. На моє здивоване зауваження: як так – адже в Політбюро всього 7 членів, як же може бути 14 думок? – Сталін відповів: «Спочатку один член Політбюро розходиться з іншим – виходить 7 думок, а потім кожен член Політбюро розходиться із самим собою – виходить ще 7 думок, а у цілому 14 думок. Ви повинні це подолати своєю стійкою принципіальністю, великою енергійною працездатністю, чим вказані члени Політбюро ЦК КП(б)У не особливо відрізняються».

Ця цитата не потребує особливих коментарів. Цинізм і зневагу до тодішньої української верхівки видно неозброєним оком.

Чому в Україну був направлений саме Каганович? Можна назвати декілька причин, і одна з них, хоча й не головна, полягає в тому, що Каганович починав свою революційну діяльність саме в Україні. Проте основною причиною все ж була його беззастережна відданість сталінській політичній лінії. Сталіну потрібен був керівник, здатний мобілізувати велику республіканську партійну організацію на боротьбу за реалізацію власного курсу, на протидію тим діячам, які вбачали у владолюбних амбіціях Сталіна небезпеку для партії і країни.

Генсек зробив точний вибір, адже саме йому Каганович був зобов’язаний своїм швидким просуненням «вгору»: з інструктора ВЦРПС у 1921-1924 рр. до секретаря ЦК РКП(б).

Надзвичайно працездатний і вимогливий, Каганович водночас був керівником, схильним до демагогії, до того, щоб вбачати в інакомисленні «інтригу». З перших днів роботи на чолі ЦК КП(б)У він почав демонструвати свої просталінські симпатії. Характерним у зв’язку з цим є його виступ на ХІV з’їзді ВКП(б) у грудні 1925 р. Він фактично нічого не сказав про стан справ у республіканській парторганізації, натомість активно критикував Г.Зінов’єва, Л.Каме­нєва та Н.Крупську за те, що вони нібито «беруть на себе монопольне право тлумачення ленінізму».

На наступному, ХV з’їзді ВКП(б) (1927) він досить чітко визначив своє розуміння ролі партійної організації: «основним критерієм в оцінці діяльності партії завжди було і є успішне подолання труднощів та небезпек на нашому шляху». І хоча реальних, а не уявних труднощів і небезпек у той час не бракувало, Каганович надто часто їх створював своїм стилем керівництва, прагненням зміцнити власний авторитет шляхом викриття всіляких «ухилів» та замаскованих «ворогів». Така лінія породжувала підозрілість, недовір’я. У Кагановича виникли конфліктні стосунки з багатьма керівниками КП(б)У.

Відверто сказав про хибний стиль роботи Кагановича секретар ЦК і Харківського окружкому КП(б)У К.Кіркіж. Також відверто говорив про свою неспрацьованість із Кагановичем нарком освіти республіки О.Шумський. Відверто висловили своє критичне ставлення до «неправильної кагановичівської політики» керівники компартії Західної України. Нарешті, відверто конфліктуватиме із Кагановичем голова Раднаркому В.Чубар. Він, як і член Політбюро ЦК КП(б)У В.Затонський, навіть хотів виїхати за межі України.

Якою ж була реакція Кагановича? К.Кіркіжа перевели на роботу в ЦКК КП(б)У, а згодом виникла «справа Кіркіжа», за якою його дискредитували. Із критичних виступів О.Шумського, який порушив перед Сталіним питання про необхідність заміни лідера КП(б)У, виникла не просто «справа Шумського», а цілий «націоналістичний ухил» – «шумськізм».

Проте згодом більшість з керівництва КП(б)У все ж спрацювалася з Кагановичем. Коли стало відомо про можливий від’їзд Кагановича в Москву, це питання спеціально розглянув закритий Пленум ЦК КП(б)У, який відбувся 25-28 червня 1928 р. На Пленумі М.Скрипник заявив: «Ми виявили, що в роботі нема нічого, щоб відрізняло Кагановича від Політбюро. Ми – єдине ціле». Пленум прийняв рішення «з усією рішучістю» наполягати перед ЦК ВКП(б) «на залишенні т. Кагановича на посту Генерального секретаря ЦК КП(б)У». Але Каганович написав заяву, в якій відмовлявся від своєї посади, підкресливши: «Я вважаю, що зараз без особливих труднощів моє прохання можна задовольнити, оскільки за останні роки на Україні зжиті групові ділення організацій і зміцнився керівний актив».

14 липня 1928 р. об’єднаний Пленум ЦК і ЦКК КП(б)У «взяв до відома постанову ЦК ВКП(б) про обрання Кагановича секретарем ЦК ВКП(б) і задовольнив його прохання про увільнення від обов’язків генсека ЦК КП(б)У 112. На цю посаду було обрано С.В.Косіора.

З початком політики українізації питома вага працівників українського походження почала зростати, однак на ключові посади українців висували дуже рідко. І якщо в уряді республіки їх ще можна було знайти, то керівна верхівка КП(б)У та головного карального органу – ДПУ УСРР – складалася головним чином з осіб некорінної національності. Органи, один з яких вершив державну політику, а інший – виконував функції нагляду за її реалізацією, були найбільш недоступними для українців. Верхівка органів безпеки тривалий час складалася переважно з осіб російської національності. За даними на 1 січня 1922 р., 16 з 18 найважливіших посад в її апараті належало росіянам.

Оскільки ленінська організація «професійних революціонерів» була надто нечисленною, щоб в умовах одержавлення всіх сфер життя і монопольного становища правлячої партії у велетенській країні зайняти всі відповідальні посади в партійно-державному апараті, цей вакуум на початку 20-х років стрімко заповнювався робітниками-висуванцями і «буржуазними спеціалістами», які стали на службу до нової влади. Останнім, звичайно, потрапити до нової еліти було набагато складніше, оскільки важко було довести своє «робітничо-селянське» походження і вступити до лав партії.

За якими ж критеріями відбувався добір партійно-державної номенклатури? Найважливіших було декілька: членство в партії, робітничо-селянське походження, активна участь у боротьбі за встановлення радянської влади. Ні морально-етичні якості, ні освітній та культурний рівень суттєвого значення не мали.

В основу кадрової політики комуністичної партії було покладено теоретичні настанови Леніна. Визначаючи критерії добору кадрів, він, зокрема, вказував на необхідність оцінювати їх «…а) з точки зору добросовісності; б) з політичної позиції; в) знання справи; г) адміністративних здібностей…». Ця своєрідна ієрархія якостей керівника, де пріоритет віддавався політичним, а не діловим якостям, грунтувалася на утопічному марксистському положенні про провідну роль «найреволюційнішого» класу – пролетаріату. Внаслідок цього формування апарату державної влади відбувалося шляхом відчуження від нього найосвіченішої та культурнішої верстви населення і залучення до керівництва не зовсім придатних для цього верств – робітників та селян, які не мали ні спеціальних знань, ні навичок для здійснення складних управлінських функцій. Це, зрештою, призвело до того, що ті, хто прагнув потрапити до управлінської «касти», робили все можливе і неможливе, щоб довести свою причетність до пролетаріату.

Вся робота по добору й розстановці керівних кадрів зосереджувалась у вищих партійних інстанціях. Для формування партійно-державного апарату ще у 1919 р. у ЦК КП(б)У було створено обліково-розподільчий відділ, який займався справою обліку, мобілізацією, переміщенням та призначенням членів партії. Потрібних працівників, що перебували на обліку, було поділено на чотири категорії. Першу – основну – становили комуністи, що працювали на посадах голів губвиконкомів, секретарів губернських комітетів, а також інші вищі керівники партійних та державних органів губернського та республіканського рівнів. До другої категорії і належали комуністи, що працювали в апаратах губернських установ, третю – становили працівники повітового рівня, четверту – рядові партійці.

Аналогічну роботу проводили обліково-розподільчі підвідділи губернських комітетів КП(б)У, які виконували функції обліку деяких категорій відповідальних працівників місцевого рівня, займалися «реєстрацією штрафних», вели облік резерву кадрів на висування, а також виявляли «кандидатів» на зняття за різного роду партійно-адмініс­тративні провини з високих апаратних посад, переводили їх «до верстата й плуга».

Якщо на початку свого існування «оброзпод» займався переважно мобілізацією комуністів, то з розростанням адміністративного апарату і в зв’язку з виходом на перший план завдань господарського будівництва з’явилася необхідність, за словами Сталіна, «кожного працівника вивчати до кісточок». Задля цього на початку 1923 р. ЦК РКП(б) розширив апарат обліково-розподільчих відділів у центрі і на місцях, щоб, як про це відкрито говорилося на ХІІ з’їзді РКП(б), «дати партії можливість укомплектувати комуністами керівні органи наших основних підприємств і тим здійснити керівництво партії держапаратом». Так реалізовувалась одна з головних умов функціонування тоталітарного режиму – контроль над основними ланками державного, партійного, господарського, профспілкового та інших апаратів.

Подібний контроль досягався шляхом проведення такої кадрової політики, яка давала змогу розставити на всі ключові партійно-державні посади людей, які за висловом Сталіна, «можуть зрозуміти наші директиви і можуть провести їх чесно».

Вперше перелік основних посад, які заміщаються за вказівкою ЦК КП(б)У, тобто власне номенклатуру, було визначено у 1921 р. У цей перелік входили такі категорії відповідальних працівників: а) члени, кандидати у члени та зав. відділами ЦК КП(б)У; б) народні комісари, члени колегії наркоматів та зав. відділами наркоматів; в) члени і кандидати у члени ВУЦВК; г) зав. відділами та іншими важливими підрозділами ВУЦВК… Сюди ж входили керівники і відповідальні працівники ДПУ, профспілок, редактори газет всеукраїнського масштабу і т. д.

Як згадував Л.Каганович, який у 1922-1924 рр. працював завідуючим організаційно-інструкторським відділом ЦК РКП(б), у цей період було здійснено «перехід від переважно поточного розподілу тих, хто перебував у ЦК стихійно, самопливом людей (ніби на біржу праці) до планового підбору відповідальних працівників на підставі попереднього обліку та вивчення кадрів». У 1923 р. була остаточно розроблена і затверджена єдина система обліку відповідальних працівників.

У 1923 р. ЦК РКП(б) навіть провів спеціальну нараду завідуючих обліково-статистичними підвідділами місцевих парторганізацій за участю партійних фахівців з статистики для розробки не лише загальної системи обліку, але й детальних схем, форм, інструкцій з техніки обліку і особливо з персонального вивчення відповідальних керівних працівників різного масштабу.

За спогадами колишнього секретаря Сталіна Б.Бажанова, «в цей час (1922) відбувалося надзвичайне зміцнення та розширення апарату партії. Мабуть, найважливішим відділом ЦК був в цей час організаційно-інструкторський відділ (скоро його з’єднали з облікрозподілом в оргрозподіл)… Поряд з основними підвідділами (організаційний, інформаційний) було створено й підвідділ обліку місцевого досвіду».

Було розроблено відповідні форми обліку, затверджені Секретаріатом ЦК і надіслані для керівництва місцевим організаціям. У них містилася складна «система сіток», мали вказівки по суті вивчення і характеристики працівників, оцінці їх якостей.

З обліку, наприклад, було дано вказівки губкомам про необхідність виходити не лише з тих посад, які обіймають працівники, але й їх здібностей, практичного стажу, масштабу діяльності в минулому і навіть схильностей. Це потрібно було виявити з особистих бесід з працівниками і відповідно визначати масштаб – всесоюзний, республіканський, губернський, повітовий і т.д. і прикріпляти працівників до відповідної сітки.

Для прикріплення до відповідної групи сітки і визначення масштабу працівника необхідно було накопичити вказані матеріали в особистій справі, а також попередньо обговорити і узгодити групу прикріплення до сітки і визначення масштабу з відповідними органами, а потім розглянути на бюро відповідно парткому.

Цікаво, що, наприклад, професори вищих навчальних закладів прикріплялись як працівники губернського, обласного і всеросійського масштабу, в залежності від їх персональної оцінки на основі наукового стажу, праць і т.д.

Як згадував Л.Каганович, «заповнення особових справ відбувалося нелегко, із затягуванням та затримками на місцях часто виникали спори і навіть чвари на грунті образ, незадоволення прикріпленням до сітки і визначенням масштабу, іноді доводилось апарату ЦК розглядати конфлікти на місцях і скарги незадоволених оцінкою».

Таким чином, у 20-ті роки було створено цілком специфічну адміністрацію, яка з моменту свого виникнення об’єднувала господарські, судові, політичні, військові, ідеологічні і репресивні функції. Вищі партійні інстанції здійснювали керівні функції (наприклад, у політичній та ідеологічній сферах) самі або ж шляхом кадрових призначень на всі ключові пости представників «номенклатурної касти».

Коли в парторганах склалися умови, за яких ті чи інші працівники не досягали взаєморозуміння, вони підлягали так званим «плановим перекиданням». Одні й ті ж особи змінювали лише номенклатурні посади і місце своєї роботи.

Отже, на початку 20-х років в Україні склався своєрідний прошарок номенклатурних працівників, який являв собою міцний керівний організм і сконцентровував у своїх руках усю повноту влади в республіці у межах, дозволених Москвою. Персональний перелік українських номенклатурників свідчить, що коло їх було досить вузьким і потрапити до «клану обраних», як, до речі, й вибути з нього, було нелегкою справою. Разом з тим, створювана система безжалісно розправлялася з усіма, хто виявляв надмінну самостійність, непослух, ішов проти прийнятих нею правил і норм.

В основу формування владних структур в Україні у роки утвердження тоталітаризму було покладено принцип першочергового добору до апарату тих, хто належав до організації «професійних революціонерів». Останні, в свою чергу, методом рекомендацій проводили до владних структур своїх співробітників. Тобто, від початків свого утворення партійно-державна еліта складалася за кастовим принципом. Наслідком цього стало виникнення могутніх апаратних угрупувань, що боролися між собою за владу. Так, у ЦК КП(б)У довгий час домінувала катеринославська група, до якої входили такі відомі номенклатурники, як Е.Й.Квірінг (перший секретар ЦК КП(б)У в 1923-1925 рр.), Д.З.Лебедь (другий секретар ЦК КП(б)У в 1921-1923 рр., голова ЦКК КП(б)У в 1924-1925 рр.), І.Є.Клименко (другий секретар ЦК КП(б)У в 1925-1927 рр.). У політичному і державному житті Київщини, наприклад, довгий час вирішальну роль відігравала група «янівців», що дістала свою назву від імені Яна Гамарника, який певний час очолював парторганізацію цієї губернії. До неї входили такі відомі діячі, як Й.Якір, В.Затонський, Л.Картвелішвілі та ін. Посівши у 1919 р. керівні посади в Південній групі 12-ї армії, вони підтримували один одного й пізніше в різних структурах партійно-державного апарату. Так створювався «генералітет партії» (вислів Сталіна), до якого спочатку входили старі більшовики. Вони переважали в усіх керівних органах партії, але з роками їх вплив слабшав. «Генералітет партії» почав формуватися і за рахунок нових кадрів, підібраних Сталіним. Ці кадри, у свою чергу, спиралися на «вірних» людей на місцях. Навіть періодичні кадрові «перетруси» не могли зруйнувати цих угрупувань. Переходячи з однієї номенклатурної посади на іншу, керівники груп перетягували за собою і своїх людей.

Система, батьком якої справедливо можна вважати Сталіна, вкрай ускладнювала процес висування на керівні посади самостійних і принципових працівників. Адже весь кадровий каркас був малорухомим. Окремі переміщення відбувалися в рамках тієї ж «кадрової колоди». За таких умов знаком атестації працівника ставала його належність до номенклатури, яка, в свою чергу, залежала в основному від політичної благонадійності та відданості «великому вождю» та місцевому шефу.

Відсутність належних знань і культури представники нової еліти компенсували політичною спритністю. При цьому вони намагалися оточувати себе людьми, котрі своїм положенням були зобов’язані протекції свого начальника. Недемократичні умови діяльності, відсутність критики і підлабузництво нерідко призводили до зловживань владою, а то й до створення своїх місцевих мікрокультів. У 1925 р. були викриті протизаконні дії керівної верхівки Херсонського округу, у 1927 р. – за зловживання знято з роботи секретаря Сталінського (Донецького) окружкому К.Мойсеєнка. Найтиповішими рисами так званої «херсонщини» були беззаконня, адміністративні утиски, хабарництво, казнокрадство, пияцтво.

Встановивши диктатуру, номенклатура поширювала свій вплив на всі сфери життя суспільства, в тому числі й на виробничу. Пропагуючи на словах демократичні форми добору і розстановки керівних кадрів, партапарат повністю контролював кадрові питання. За ним залишалося право рекомендації, а також остаточного затвердження працівника на високій посаді.

Партійний апарат перетворювався, по суті, у власника засобів виробництва, оскільки контролював через призначення виробничу сферу, черпаючи у ній свою силу і владу. Від волі того чи іншого парторгану ставали матеріально залежними трудящі маси. Так формувався економічно-примусовий механізм, який забезпечував підтримку значною частиною народу політики правлячої партії. Внаслідок перетворення держави (фактично партапарату) у власника основних засобів виробництва фізичне існування більшості трудящих, незважаючи на неп, було поставлене в залежність від головного працедавця, що значною мірою обмежувало матеріальні основи особистої свободи, в тому числі у питаннях політичного вибору.

Матеріальний достаток вищих ешелонів керівників забезпечувався не лише порівняно високою зарплатою, а й напівприхованими привілеями і доступом до закритих спецрозподільників, можливістю одержувати додаткові послуги соціально-культурного характеру, мати кращі умови відпочинку. На ХІІ конференції РКП(б) у 1922 р. спеціально розглядалися питання «Про покрашення матеріального становища членів РКП» та «Про матеріальне становище активних партпрацівників».

Після смерті В.І.Леніна було вирішено розробити деякі заходи щодо підвищення турботи і контролю за здоров’ям керівництва партії. На засіданні Пленуму ЦК 31 січня 1924 р. К.Ворошилов виступив з доповіддю «Про охорону здоров’я партверхівки». Після обговорення ухвалили: «Просити президію ЦК обговорити необхідні заходи з охорони здоров’я партверхівки, причому наперед вирішити необхідність виділення спеціального товариша для спостереження за здоров’ям та умовами роботи партверхівки».

Восени 1923 р. усім організаціям КП(б)У було надіслано таємний циркуляр ЦК і ЦКК РКП(б) «Про боротьбу з надмірностями та злочинним використанням службового становища членами партії».

Л.Троцький свідчив, що в цей час «рівність була оголошена дрібнобуржуазним забобоном. Сталін виступив на захист нерівності, на захист прав верхів бюрократії – життя крупних буржуа, а середніх прошарків бюрократії – життя середніх буржуа і т.д. Інші розходження, проблеми, питання організації зразу відступили на десятий план. Кожен бюрократ знав, задля чого йде боротьба і тягнув за собою свою канцелярію, бо всі, не зважаючи на різну ієрархію, підносилися над масою».

Відсутність демократичного механізму зміни керівних курсів, назначенство, надмірний централізм сприяли формуванню нового типу керівника, що прийшов на зміну старій більшовицькій еліті. Громадське становище керівника будь-якого рангу, його доля залежали не від рядових партійців, що формально його обрали, а від ставлення до нього вищого начальства. Така система ефективно формувала психологію «людини-гвинтика», створювала сприятливі умови для безкарної сваволі та зловживання владою як у центрі, так і на місцях. В партійному апараті зосереджувались люди, головним критерієм роботи яких ставали особиста лояльність Сталіну, що нерідко передбачало безпринципність, суб’єктивізм. Те, що партія стала урядовою, стимулювало притік в її лави кар’єристів. Все це прискорювало процес переродження самої партії.

Однією з основ політики партії став класовий підхід, що призвело до суттєвих деформацій та ігнорування загальнолюдських моральних цінностей. Одні верстви або класи розглядалися як союзники пролетаріату. Інших же примусово залучали до соціалістичного будівництва, а тих, хто, як вважалося, стояв йому на перешкоді, усували з історичної арени. Класовий підхід давав самим його втілювачам, не рахуючись з законністю, ставити себе на позицію особливої «революційної моралі», коли моральним вважалося все, що сприяло здійсненню революційних перетворень. Теоретичним підгрунтям цього стала теза, висунута Сталіним у 1928 р. про загострення класової боротьби в країні в міру просування її по шляху до соціалізму.

Згідно з таємним циркуляром ЦК КП(б)У від 20 серпня 1924 р., парторганізація України мала налічувати 71,4% робітників, 17,5% селян та 11,1% усіх інших. «Нічого не вдієш, – говорив у зв’язку з цим секретар ЦК КП(б)У В.Затонський у січні 1925 р., – як жінка не може стати чоловіком, а чоловік жінкою, так не можна поміняти місцями пролетаря і селянина… Легше верблюдові пройти у вушко голки, ніж інтелігентові стати дійсним комуністом». Розуміючи це, селяни на Харківщині говорили, що «вступити у партію так само важко, як і в минулому до дворянства». Досить влучна характеристика, тим більше, що комуністи ставали дійсно новим дворянством, кастою недоторканих. На Харківській окружній конференції КП(б)У (осінь 1925 р.) наводилися приклади, коли за вбивство людини партійця випускали з в’язниці через 3 тижні. А у відповідь на незадоволення селян з приводу звільнення вбивця говорив: «Мовчи, а то й тебе «шльопну», бо все одно більше трьох тижнів сидіти не буду».

Але це було стосовно некомуністичного загалу. Усередині партії, серед своїх панувала атмосфера страху, підозрінь, антидемократизму та авторитаризму. Про це свідчить, наприклад, те, що влітку 1928 р. майже всі члени парторганізації паперової фабрики Зміївського району Харківського округу мали особливу папку, куди збирали матеріали для виправдання, у разі необхідності, себе і доведення провини інших партійців. За отриманням довідок про власну «благонадійність» секретар і деякі рядові комуністи навіть зверталися до безпартійних.

Головне керівництво компартії прагне обмежити доступ рядових членів до загальнопартійної інформації, зробити її дозволеною, контрольованою. З цією метою у 1929 р. ЦК ВКП(б) під приводом нестачі паперу прийняв рішення не друкувати в газетах стенограми, доповіді, виступи на різного роду з’їздах, пленумах, конференціях, нарадах. Між тим, загальноосвітній рівень навіть активних комуністів продовжував залишатись невисоким. Серед делегатів з ухвальним голосом на І (1926 р.) та ІІ (1929 р.) Всеукраїнських партконференціях було відповідно 81% та 77% осіб з нижчою освітою і лише 3% та 5,2% – з вищою.

Л.Троцький свідчив, що «з 1927 р. офіційні засідання ЦК перетворились у справді гидке видовисько. Жодне з питань не обговорювалось по суті. Всі справи вирішувались за кулісами…».

Таким чином, глибокі зміни в кількісному та якісному складі КП(б)У, хід та наслідки ідейно-політичної боротьби всередині партії, трансформація принципів та методів керівництва призвели до переродження партії, перетворення її на покірне і активне знаряддя виконання сталінської волі. Партія стає складовою частиною тоталітарної системи.

Важливим засобом зміцнення тоталітарної системи було обожнювання вождя – власне культ особи, наділення його надприродними якостями. Пропаганда «особливих» якостей Сталіна почалася ще з початку 1924 р. Одним з перших це почав робити Голова ВУЦВК Г.Петровський. Виступаючи на 5 пленумі Донецького губкому, він говорив: «Після 12 з’їзду, коли стало ясно, що Ленін відійшов від роботи, постало питання про керівництво партією. Були думки, що слід залучити вождем Троцького, але переважна думка визнала, що Леніна не можна ніким замінити і на його місце міг стати лише колектив разом з Троцьким». Проте далі, в якійсь мірі всупереч самому собі, Петровський висловив дещо іншу думку: «Я вважаю, що найпліднішим працездатним ленінцем залишається тепер Сталін. Він не оратор, але всі його пропозиції суто ділові, реальні; інші товариші є лише доповненням до колективу». Слід віддати належне далекоглядності Г.Петровського – він уже в той час побачив у Сталіні вождя. Досить промовиста характеристика і визначення як щодо Сталіна, так і щодо інших членів Політбюро, які є «лише доповненням до колективу» (а серед них були: Каменєв, Зінов’єв, Бухарін і т.д.). У середині 20-х років термін «вождь» використовувався як епітет і при вживанні інших імен: «вождь Червоної Армії Троцький» (до 1924 р.), «вожді революції Зінов’єв та Каменєв», «вождь червоних профспілок Томський», «вожді Інтернаціоналу» і т.д. але згодом ситуація істотно змінюється. Це помітили і в оточенні Сталіна. Його секретар Б.Бажанов згадував, що у 1927 р. він неодноразово заходив в осередок Інституту Червоної Професури. Підсміюючись над його слухачами, Бажанов говорив їм: «Одного не розумію. Чому ніхто з вас не напише книги про сталінізм? Хотів би я бачити таке Держвидавництво, яке цю книгу не видасть негайно. Крім того, запевняю, що не пізніше, як за рік, автор книги буде членом ЦК». Молоді кар’єристи кривилися: «Що? Про сталінізм? Ну, ти вже скажеш таке – цинік…». Таким чином, ще у 1927 р. мало хто бачив у Сталіні вождя не лише «усіх часів та народів», але й просто «вождя країни».

Проте ідейно-психологічні передумови сталінізму в цей час у суспільстві, безумовно, існували. Та частина партійних керівників-практиків, яка висунулася на початку 20-х років, відбивала загальну тенденцію радянського часу – недостатність гуманітарної культури, прагнення для спрощення в теорії, схильність до утопізму. Такі особливості мислення і стали сприятливим ґрунтом для поширення суб’єктивізму та схематизму у соціальній свідомості.

Дуже показовими у плані маніакальної ідеї Сталіна про одновладдя є деякі його думки про роль особи в історії. Недвозначно він висловлював їх у своїх замітках на сторінках прочитаних книг і статей. Наприклад, у книзі С.Г.Лозинського «Історія Стародавнього світу» (Пг, 1923), звернувшись до розділу «Імперія», Сталін підкреслює слова: «Август Октавіан – перший громадянин, принцепс, верховний правитель». У подібному плані виділяється і місце про Цезаря, про якого говориться, що він присвоїв титул «вождя-переможця (імператора)». Прочитавши розділ «Установча диктатура Сулли», Сталін звернув увагу і підкреслив місце про проскрипції – списки осіб, засуджених до смерті без суду, і оголошення їх поза законом. Ці ідеї, виявляється, дуже приваблювали Сталіна. Прочитавши, наприклад, книгу «Курс русской истории» (Пг, 1916), він зробив незначні, але дуже промовисті підкреслювання. Серед них виділяється таке: «Смерть переможених потрібна для врятування переможців». У книзі Салтикова-Щедріна Сталіну сподобалися слова: «Пишіть, негідники, доноси».

Д.Волкогонов пише, що «прямолінійність, наступальність, войовничість, грубість Сталіна, кінець кінцем, допомогли йому скинути своїх опонентів. Дивна справа: нерідко тонкіші, іноді навіть витончені арґументи Троцького, Зінов’єва, Каменєва, Бухаріна не зустрічали підтримки в аудиторії, а грубуваті, плоскі, часто навіть примітивні філіппіки Сталіна, тісно пов’язані з «захистом» Леніна, генерального курсу партії, єдності ЦК і т.д., скоріше доходили до свідомості людей. Сталін у нескінченних спорах та полеміці з ними перемагав їх головним своїм арґументом: вони хотіли «ревізувати ленінізм», а він його «захистив». Але при цьому слід додати, що справа була не тільки і не стільки в переконливості слів Сталіна, скільки в тому, що перед цим його логіку партійним масам розтлумачив партійний апарат та преса.

О.Лаціс ще у 1988 р. висловив думку, що Зінов’єв, Каменєв, Троцький та інші лідери, які зазнали поразки, просто дали проковтнути себе і він якби додав їх вагу до своєї. Це досить оригінальна думка, проте все було прозаїчніше. Апарат під керівництвом Сталіна добре попрацював над збільшенням його політичної «ваги», над будівництвом культу особи Сталіна.

Дуже симптоматичними є думки Сталіна про свою власну роль у 20-ті роки. Про це свідчать його вставки в книгу «Иосиф Виссарионович Сталин. Краткая биография», яка вийшла у 1948 р. Характеризуючи ситуацію в країні у 1925-1926 роках, Сталін власноручно додає: «Майстерно виконуючи завдання вождя партії і народу, маючи повну підтримку всього радянського народу, Сталін, однак, не допускав у своїй діяльності й тіні самодумки, зазнайства, самолюбування».

Для підсилення культу Сталіна було широко використано його 50-річний ювілей (1929).

Вже 18 грудня 1929р. в газеті «Правда» з’являються матеріали, присвячені ювілею Сталіна. З 12 перших матеріалів 11 надіслано з України. Тут українські керівники були першими!

«Ударники Сталінщини – стальному керівнику ЦК ВКП(б)», «Одеські ударники – стійкому, несхитному більшовику, залізному борцеві із зрадниками більшовизму» – такі заголовки мали публікацій в «Правді». Тут же – вітання від ЦК КП(б)У, Сталінського окружкому. «Керманичем (рульовим) пролетарської диктатури» його назвали гірники шахти ім. Леніна з Кривого Рогу.

У редакційній статті журналу «Більшовик» давалося роз’яс­нення, які дві риси у діяльності Сталіна найповніше характеризують його. Це, по-перше, те, що «він – найвірніший учень Леніна. Це значить, що він глибше, ніж будь-хто інший у нашій партії, зрозумів та засвоїв марксистсько-ленінський метод, що він краще, ніж будь-хто інший, вміє застосовувати його у постановці та вирішенні тих нових завдань, які постають у ході революції». По-друге, «він – визначний практик. Це пов’язано з тим, що він пройшов усі стадії партійної роботи… Усе це разом взяте, дало йому колосальне знання партії та робітничого класу. Обидві ці риси дали можливість Сталіну витримати усі історичні перевірки». У цій цитаті досить рельєфно відбито розуміння ролі Сталіна його найближчими помічниками та, очевидно, й ним самим.

Проте багато хто і в той час думав інакше. М.Бухарін ще у 1928 р. назвав Сталіна «Чінгізханом» і це було досить вдалим визначенням. Якщо вірити свідченню Л.Троцького, то головним задоволенням для Сталіна було «добре підготуватися, помститися, а потім йти спати». Майже дослівно говорив про це і Чінгізхан: «Найвища насолода людини – в перемозі: перемогти своїх ворогів, переслідувати їх, позбавити їх майна, примусити їх коханих плакати, скакати на їх конях, обіймати їх дочок та жінок». Думки двох тиранів співпадають аж до тотожності, і Сталін цілком міг би називатися Чінгізханом ІІ.

21 грудня 1929 р. «Правда» вийшла на восьми сторінках, причому більша частина з них була присвячена Сталіну. Заголовки говорять самі за себе: «Сталін і партія», «Сталін і Червона армія», «Сталін і індустріалізація країни», «Стальний солдат більшовицької гвардії».

Для успішного культивування ідей та поглядів Сталіна ним було створено розгалужений апарат маніпулювання суспільною свідомістю комуністів і безпартійних, який насаджував містично-забобонне схиляння перед «вождем», «хазяїном», його «Діяннями». Ця діяльність мала декілька наслідків: монопольно-моніс­тичне становище в пропаганді і науці поглядів Сталіна; заборона інших, ніж його власні, «наукових» положень, не кажучи вже про альтернативні1.

Всебічна і постійна пропаганда сприяла тому, що створювалось чимало ілюзорних і міфологічних уявлень про Сталіна. Поступово насаджувалась теза про те, що незгода з поглядами і діями Сталіна – це антидержавний акт, виступ проти «найсвятішого», що є у народу. У свідомості багатьох людей зникає Сталін як реальна людина (з його особистими якостями, сильними і слабкими рисами, індивідуальністю), але виникає символ. Сталін став символом соціалізму, навіть держави. Сталін був творцем і одночасно породженням тоталітарної системи.

 

< Попередня   Наступна >