Розділ 6. Ідейно-політична Внутріпартійна боротьба

Історія держави і права України - Україна у добу «раннього» тоталітаризму
47

Розділ 6.

Ідейно-політична Внутріпартійна боротьба

На політичний розвиток країни суттєво вплинула ідейно-політична боротьба, яка відбувалася в 1920-1930 рр. в правлячій партії. Саме результати цієї боротьби визначили стратегічний курс більшовиків, формування політичної і економічної структури країни, здійснили визначальний вплив на долі мільйонів людей, цілих країн і народів.

Економічний плюралізм, який зміцнів з введенням непу, вимагав і політичного плюралізму. Проте в той час в країні вже фактично склалася однопартійна система, тому політичні інтереси різних груп населення країни могли знайти свій легальний вираз тільки всередині комуністичної партії.

Важливою причиною та фактором ідейно-політичної боротьби була боротьба за владу в партії та країні. Групові та особисті інтереси, взаємовідносини, що склалися в попередній період між керівниками партії, грали істотну роль в ідейно-політичній боротьбі.

Перший етап внутріпартійної боротьби пов’язаний з так званою «дискусією про профспілки». Вона виникла в кінці 1920 р. Тяжке становище в країні, про яке вже говорилося вище, не могло не вплинути на настрої робітників, селян, на ситуацію в правлячій партії. Прагнення знайти вихід з кризового стану призвело до загострення ідейно-політичної боротьби серед більшовиків, бо висувалися різні, часто протилежні, точки зору щодо перспектив розвитку країни. Основна дискусія розгорнулася навколо питання про роль та місце профспілок. Вони були наймасовішою організацією трудящих, тому питання про профспілки – це було фактично питання про форми і методи роботи з масами, про структуру і суть політичної системи країни.

Початок дискусії поклав Л.Троцький, який висунув гасло «одержавлення» та «перетрусу» профспілок. Він вважав, що профспі

лки повинні зосередити в своїх руках все керівництво економічним життям, підкреслював необхідність збереження принципу «призначенства», захищав мілітаризацію виробництва, пропонував «зрощування» господарського апарату з апаратом спілок.

Проте у керівництва профспілок існувала інша думка, яка передбачала необхідність перебудови діяльності профспілок, розширення самодіяльності (тобто демократичних початків) в роботі профспілок.

У зв’язку з наростанням протиріч у кінці грудня 1920 р. було вирішено розпочати дискусію в партії з питань порядку денного чергового з’їзду. В ході дискусії сформувалося декілька окремих груп зі своїми платформами. Представник групи «демократичного централізму» В.В.Осінський (Оболенський) стверджував, що важливою передумовою успіху партії є введення в ній течій та угрупувань. «Без зштовхування точок зору, без боротьби течій і груп, без «опозиції» не може існувати пролетарська демократія», – писав він. Ця ідея стала однією з центральних у внутріпартійній боротьбі протягом наступних майже 10 років. Опозиція відстоювала права меншості висловлювати свою думку, Сталін і його прибічники виступали за «єдність» партії, що означало припинення інакомислення і підкорення більшості.

Дещо інші ідеї висувалися групою «робітнича опозиція». Її представники стверджували, що вплив робітничих союзів зведено до нуля й пропонували передати організацію управління всім народним господарством «всеросійському з’їзду виробників». Це означало відсторонення правлячої партії та держави від управління економікою і тому викликало різку відсіч з боку Леніна. Проте в Україні ця платформа спочатку мала досить значну підтримку.

Точка зору більшості ЦК була висловлена в «платформі 10-ти» (названа так за кількістю осіб, які вперше підписали її). Ленін сформулював її суть у декількох пунктах: «1) Звичайний демократизм (без всяких перебільшень, без всякої відмови від прав ЦК «призначати» і т.п., але й без упертого захисту помилок і крайностей деяких «призначенців», що потребують виправлення); 2) Виробнича пропаганда (сюди входить усе, що є слушного … в «формулах» як – от «виробнича демократія», «виробнича атмосфера» і т. п…)».

В ході дискусії виникла так звана «буферна група» на чолі з М.Бухаріним. Вона намагалася поєднати дві основні точки зору: Леніна та Троцького.

Цікавим документом ідейно-політичної боротьби є стаття Сталіна «Наші незгоди» («Наши разногласия»). Стаття написана у властивій Сталіну манері, яка стала згодом звичною, де основна увага зосереджена на критиці опонентів і майже немає конструктивних ідей та пропозицій. Сама назва статті також типова для Сталіна, вона показує, що мова піде, перш за все, про розходження, тобто про негативне, а не позитивне. Основний удар та пафос статті спрямований проти Троцького. Ніхто інший з опонентів більшості ЦК з питання про роль профспілок в ній навіть не згадується («робітнича опозиція», «децисти» і т.д.). Це говорить про прагнення Сталіна завдати удару саме Троцькому. Нічого принципово нового в його критиці немає. Він, в основному, повторює аргументацію Леніна, за винятком деяких моментів. Сталін відзначає, що Троцький прагне перенести воєнні методи роботи у робітниче середовище, а це груба помилка, оскільки «метод, придатний для армії, може виявитися непридатним, шкідливим для робітничого класу та його профспілок». Тут же Сталін зробив спробу показати відмінності між армією й робітничим класом. Збройні сили, за його думкою, «не є однорідна маса, вона складається з двох основних соціальних груп, селян і робітників», причому «селяни не підуть боротися за соціалізм, що їх можна й потрібно заставляти боротися за соціалізм, застосовуючи методи примусу». Таким чином, «боротися за соціалізм» основну масу населення країни (а саме нею були селяни) треба примусово. Ясніше й не скажеш. Переконання, ніби селянство можна лише силою привести до соціалізму, Сталін проніс через роки й активно використовував на практиці в період проведення колективізації.

Можна без сумніву стверджувати, що Сталіну були близькі й погляди Троцького про використання методів примусу в роботі з усіма прошарками трудящих, про мілітаризацію виробництва, бюрократизм та ін. Подальша його діяльність підтверджує це. Однак у цій дискусії він виступив проти тих положень, які були йому до вподоби. Сталін хотів бути з більшістю, з Леніним, вірно розрахувавши співвідношення сил, і до того ж відома була його особлива «любов» до Троцького.

Слід відзначити ще одну, як мінімум, неточність у цій статті Сталіна. Він пише, що «на противагу армії, робітничий клас є однорідним соціальним середовищем». Не може бути й мови про однорідність робітничого класу навіть і у той час (різні прошарки робітників, кваліфіковані й некваліфіковані, відмінності між окремими професіями, культурно-освітній та матеріальний рівень і т.д.).

Слід відзначити, що у пресі був підданий критиці і Ленін. М.Бухарін у своїй статті «Синдикалізм і комунізм» стверджував, що для «бажаючих ловити голоси найкращий засіб – це підписати платформу, що має за собою авторитет Леніна», натякаючи цим, що «платформа 10» збирає голоси не завдяки своїй конструктивності, а лише з-за авторитету Леніна.

Ще різкішим був тон відповіді на статтю Леніна «Криза партії» з боку Ю.Ларіна. Ларін вказав, що Ленін у своїй статті дав приклад «допустимості в ідейно-політичній боротьбі такої ідейно-чистої, позбавленої особистих міркувань демагогії за принципом». Ларін стверджував, що Ленін використав для цього методи «оглушення», «осліплення», «самозречення», «маскування». У своїй статті він намагався довести, що оцінка Леніним однієї з тез Бухаріна «як повний розрив з комунізмом» – «метод оглушення», стверджуючи, що якби це було так, то Ленін вимагав би виключити Бухаріна з партії. Такий метод, – писав Ларін, – «може впливати лише при деякій хоча б відповідності слів справам». «Метод самозречення», за Ларіним, полягає у тому, що Ленін відмовляється від різних колишніх своїх помилок, «вимагаючи, щоб й інша дискутуюча сторона визнала помилкою свою нинішню позицію». «Метод маскування», за думкою Ларіна, полягав у «словах Леніна: слово – срібло, мовчання – золото – переказ відомих слів: це роблять, але про це не кричать». Резюмуючи, Ларін писав, що «слабкістю «метода маскування» є необхідність ретельного відшліфування деталей, що при значному дефіциті часу не завжди доступно партійним діячам».

Необхідно відзначити, що в українській пресі в цей час публікувалися в основному передруки з питань дискусії з московських газет. Газета «Коммунист» передрукувала з «Правди» статті Троцького та Леніна, газета «Киевский пролетарий» – виклад платформ всіх основних угрупувань в дискусії. Газета «Вісті Київського губернського революційного комітету» в двох номерах розповіла про перебіг ідейно-політичної боротьби, виклала зміст деяких статей в центральній пресі, рекомендуючи читачам звернути увагу на статті в газетах «Правда» і «Известия» Троцького, Файнгольда, Сталіна, Радзімінського та ін.

7-9 січня 1921 р. відбувся пленум ЦК КП(б)У, який розглянув питання дискусії. Позицію Леніна відстоював В.Чубар, Троцького – М.Іванов, Х.Раковський. Пленум досить жорстко обмежив права членів ЦК – опозиціонерів, яким було заборонено виступати зі своїми тезами від імені ЦК, щоб «не допустити неправильної орієнтації членів партії». Було також вказано, що в центральному органі ЦК КП(б)У – газеті «Коммунист» – треба опублікувати тільки тези ЦК КП(б)У, інші ж тези публікувати тільки у дискусійному листку. Пленум вказував, що дискусію слід проводити тільки на партійних зборах, не допускаючи туди безпартійних, а також представників інших партій. Таким чином, в Україні дискусія проводилася в жорсткіших рамках, ніж у центрі, можливості опозиції відразу ж були обмежені. В Україні різні опозиційні платформи підтримували Х.Раковський – голова Раднаркому України, Г.Пятаков – голова Центрального правління кам’яновугільної промисловості Донбасу, Одеський губком КП(б)У очолював прихильник позиції Троцького С.Сирцов, а Одеський губвиконком – Я.Дробніс, агітпроп Донецького губкому КП(б)У – «децист» Т.Харечко.

12 січня 1921 р. на пленумі ЦК РКП(б) 8 голосами проти 7 було прийнято рішення про повну свободу дискусій для всіх організацій і виборів на з’їзд за платформами. Проти цього виступили Троцький, Бухарін, Дзержинський, Крестінський, Серебряков, Преображенський та Андрєєв.

21 січня 1921 р. приймається резолюція ЦК РКП про характер передз’їздівської дискусії, в якій вказується, в якій формі і якими методами слід надалі вести дискусію (опублікована лише 5 лютого 1921 р.). Резолюція застерігала від можливого перетворення дискусії у внутріпартійні чвари. «Усілякі спроби внести у обговорення дискусійних питань елемент чвар, взаємного цькування – повинні зустріти рішучу відсіч». Усім відтінкам партійної думки надавалося право на розвиток своєї точки зору в рівних умовах, в тому числі і у пресі. Вибори на з’їзд по платформам не означали «імперативності» мандатів, тобто за делегатами на з’їзді залишалося право вільного голосування.

Напружено проходила дискусія і в Донецькій парторганізації. Платформу Троцького тут підтримували Г.Пятаков і І.Дашков­ський, «робітничої опозиції» – Ф.Мітін, «децистів» – Т.Харечко. За «платформу 10» висловлювались усі повітові партконференції. На губпартконференції «платформа 10» про профспілки отримала 79 голосів, «робітничої опозиції» – 21, Троцького – 2; за тези ЦК КП(б)У про партійне будівництво голосувало 84 особи, «робітничої опозиції» – 12.

У Миколаївській парторганізації перемогу здобули представники «робітничої опозиції». На ІІІ губернській партконференції їм вдалося домогтися підтримки своєї платформи і очолити губком. ЦК КП(б)У зразу ж «вжив заходів». У Миколаїв виїхала комісія на чолі з Д.З.Мануїльським. Близько 40 чоловік було усунено від керівництва губкомом і повіткомами. Одного з найактивніших опозиціонерів – Гольденберга – ЦК КП(б)У виключив з партії. Так ЦК КП(б)У дотримувався «свободи думок» і «вільного» обміну ними, зразу ж застосовуючи «організаційні» заходи впливу.

Під час проведення дискусії були й курйозні випадки. Газета «Коммунист» (Харків) розповіла випадок, коли на уроці історії в одній із харківських шкіл вчитель так пояснював сутність дискусії: «Троцький стоїть за те, щоб усіх робітників повернути в Червону Армію. Прогуляв, промазав (?), – відповідай перед військовим судом. Ленін стоїть за селян і говорить, що не треба налягати на робітників. Робітнича опозиція – правильно каже – в Наркомпроді специ та спекулянти сидять».

У статтях за підсумками роботи деяких повітових партконференцій відзначалося, що багато делегатів з місць брали недостатню участь в обговоренні, оскільки були не досить знайомі з дискусійними матеріалами (ІV Юзівська конференція КП(б)У).

Слід відзначити, що спочатку до «робітничої опозиції» належав один з керівників КП(б)У, «всеукраїнський староста» Г.І.Петров­ський. Про це він згадав уже під час дискусії 1923-1924 рр. Виступаючи на Харківському партактиві у грудні 1923 р. він заявив, що був одним з родоначальників «робітничої опозиції», але потім, переконавшись у неправильності її позиції, відійшов від неї. «Приїхавши до Москви, – згадував Г.Петровський, – тт. Шляпников та Медведєв говорять мені: «Що ж ти зрадив нам. Ми хотіли призначити тебе наркомвнуделом (наркомом внутрішніх справ – Авт.), а тепер не призначимо».

Обговорення платформи на місцях мало досить гострий характер. Так, наприклад, у Харківському губкомі при голосуванні питання про роль і завдання профспілок за тези Х.Раковського, які в основному співпадали з точкою зору Л.Троцького, голосувало 5 членів губкому, за тези Леніна – 4, «робітничої опозиції» – 2. На губернській конференції розклад сил був іншим – більшість проголосувала за «платформу 10» (Леніна), тому було прийнято рішення про перевибори губкому. В Житомирі на губпартконференції за тези з питань про профспілки Леніна голосував 81 делегат, «робітничої опозиції» – 77, з партійного будівництва були схвалені тези «робітничої опозиції».

Підсумки дискусії підбив Х з’їзд РКП(б). На з’їзді боротьба продовжувалась. Делегат з України І.Перепечко у своєму виступі відзначив, що у партії спостерігається негативна тенденція «замінити колективну волю, класову волю пролетаріату окремими бюрократичними відомствами», «між партією та робітничими масами розірвалася та зв’язуюча нитка, яка в минулому була сильною…». Представник «децистів» Рафаїл (Р.Б.Фарбман) піддав критиці діяльність преси під час дискусії і особисто Сталіна. Він відзначив, що «в наших партійних органах, замість зведень про військові фронти стали давати місце фронту партійному, під наглядом військового стратега і архідемократа т.Сталіна це зведення редагувалося. І кожен раз ми могли отримати повідомлення, що на такому-то фронті отримано такі-то перемоги, що за точку зору Леніна голосувало стільки-то, за точку зору Троцького – 6 голосів, з них один комісар, один заступник і т.д.». Таким чином, вже в період цієї дискусії Сталіна звинувачують у «редагуванні» зведень, тобто їх фальсифікації. Дійсно, Сталін давав у газету «Правда» таку інформацію про підсумки голосування в місцевих парторганізаціях, але таку інформацію давав і Троцький. Вражає характеристика, яку дав Рафаїл Сталіну з урахуванням того, що це був лише 1921 р., а Сталін ще не був генсеком.

До речі, ця промова Рафаїла не була опублікована газетою «Правда» на відміну від абсолютної більшості інших промов, які знайшли своє висвітлення на сторінках цієї газети. Можна припустити, що це було зроблено не випадково – різка критика на власну адресу («Правди») та Сталіна не випускалася «в люди».

Цікавим є момент з виступу делегата С.К.Мініна (в той час редактора ЦО КП(б)У газети «Комуніст»). Мінін назвав М.Крестин­ського, який робив доповідь про організаційну діяльність ЦК, «генеральним секретарем нашої партії». Крестинський заперечував, заявивши, що такої посади немає і усі секретарі рівноправні. Але, можливо, звідси походження цього терміну та посади.

У звітній доповіді, у промові про профспілки Ленін, хоча і підбив у досить різкій формі підсумки дискусії («ми таких хитань забувати не повинні») стосовно Троцького та його близьких прибічників, постарався зберігати стриманий тон. Він називав Троцького «моїм необережним другом». Очевидно, це було пов’язано з кількома причинами. Напередодні з’їзду, на пленумі ЦК 12 січня 1921 р. Троцький звернувся з заявою про звільнення його з посади Наркомвоєнмора, але ЦК відзначив «крайню шкідливість для Республіки» цього кроку. Не бажаючи повторення цього, а також поглиблення незгод у період Кронштадтської кризи та дуже суттєвого повороту до непу, Ленін значно пом’якшив свою позицію порівняно з дискусією. Проте Троцький не дуже бажав зменшення гостроти боротьби. Називаючи «платформу 10» «безформеною», «компрометуючою партію», він обвинуватив Леніна в проведенні методики «двох кімнат» у ЦК, коли представники різних платформ розходились для розробки рішень «по різним кімнатам». Слід відзначити, що у Троцького для такого обвинувачення були певні підстави. Підготувавши проект резолюції про єдність партії, Ленін вирішив ознайомити з ним делегатів з’їзду – колишніх підпільників – на спеціальній нараді 14 березня 1921 р. Були присутніми до 200 осіб. Учасники наради у своїх спогадах пишуть, що Ленін гостро поставив перед ними питання про єдність партії та негативні наслідки дискусії. Він заявив: «Ви стара гвардія партії, ви в першу чергу несете перед партією відповідальність за збереження її єдності». На нараді він оголосив проекти двох резолюцій: «Про єдність партії» та «Про синдикалістський та анархістський ухил в нашій партії».

Ще про один факт фракційних зборів пише у своїх спогадах А.Мікоян. Він згадує, як після одного з засідань, коли наближалося обговорення питання про вибори ЦК, його, як представника Нижнього Новгорода, який підтримував «платформу 10», раптом запросили на нараду в Кремль. Це було годин у 7-8 вечора. У невеликій кімнаті зібралися Ленін, Сталін, Каменєв, Петровський, Каганович, Молотов, Рудзутак, Риков. Ленін сидів за столом, Сталін позаду Леніна ходив і курив трубку.

Коли Ленін запропонував зібрати прибічників платформи таємно від інших, щоб намітити кандидатури для виборів в ЦК, Сталін, який весь час мовчав, подав репліку: «Товаришу Ленін, це ж буде засідання фракції. Як це можна допустити?». Ленін відповів: «Дивіться, старий і ревний фракціонер – і боїться організації. Ось дивно! В цей час, поки ми тут сидимо, троцькісти ж другий раз збираються. У них вже готовий список кандидатів в ЦК. Вони ведуть свою роботу. Не можна з цим не рахуватись. Треба підготуватись, щоб не дати їм можливості перемогти, а то вони можуть провести багато своїх людей в ЦК». «Дійсно, тоді на з’їзді, – пише А.Мікоян, – «авторитетних діячів» було порівняно мало, і ті у більшості були на боці Троцького. На боці ж Леніна були організатори з робітників». Ось такі цікаві спогади, які свідчать, що Ленін був більшим фракціонером, ніж Сталін і останній навіть критикував першого вождя партії за це, а Ленін змушений був роз’яснювати Сталіну для чого необхідне таке фракційне зібрання. Ось у кого, виявляється, навчався Сталін, майстерності внутріпартійної боротьби.

В інших своїх спогадах А.Мікоян пише, що Ленін проводив цю нараду ввечері 9 березня і на ній не заперечував, щоб прибічники інших платформ були представлені в ЦК, але складали незначну меншість. Ленін запропонував збільшити склад ЦК і забезпечити в ньому при виборах 2/3 прибічників «платформи 10», а також перерахував осіб, яких не слід обирати до ЦК знову. Ці питання були поставлені Леніним також на двох інших нарадах делегатів з’їзду і на вечірньому закритому засіданні 14 березня, присвяченому виборам ЦК.

За «платформу 10» було подано 83% голосів. Прийняття з’їздом резолюції «Про єдність партії» фактично означало суттєве обмеження політичної демократії, оскільки передбачало розпуск усіх угрупувань, недопущення будь-яких фракційних виступів. За невиконання цієї вимоги – виключати з партії. Спроби підвищити роль профспілок не мали успіху, оскільки це б обмежувало роль правлячої партії. Профспілки залишились «привідним ременем» – засобом впливу більшовицької партії на маси. Не отримали схвалення у більшості комуністів і пропозиції щодо розширення політичної демократії, закріплення плюралізму думок. Таким чином, ці рішення Х з’їзду РКП(б) багато в чому визначили подальший хід ідейно-політичної боротьби, долю політичної демократії, ознаменували еволюцію партії у бік тоталітаризму.

Нове загострення ідейно-політичної боротьби відбулося у 1923- 1924 рр. Криза непу, яка призвела до погіршення політичної та економічної ситуації, недоліки в діяльності комуністичної партії в цілому і місцевих парторганізацій, зокрема, загострення боротьби за владу і особистого суперництва у керівництві більшовицької партії у зв’язку з хворобою Леніна – ось які були головні причини нової внутріпартійної дискусії.

Протягом другої половини 1922-1923 рр. «трійка» у складі Г.Зінов’єва (в ній він грав спочатку ключову роль), Л.Каменєва та Й.Сталіна за допомогою цілого комплексу методів істотно посилила контроль за партійним апаратом. Такі органи, як Оргбюро і Секретаріат ЦК, виявились повністю підконтрольними Сталіну до кінця 1922 р. Влітку цього року широкі права з точки зору вирішення кадрових питань на місцях отримали відповідальні інструктори ЦК; Оргбюро прийняло ряд рішень щодо покрашення умов життя номенклатурних партпрацівників.

За час хвороби Леніна «керівне ядро ЦК», всупереч статутним та морально-етичним нормам, таємно від більшості членів ЦК РКП(б) утворило фракційний центр, в якому фактично наперед вирішувались усі рішення, що приймались, як партійними, так і іншими вищими інстанціями країни. Ставились завдання всебічного зміцнення «тріумвірату» та дискредитації Л.Троцького, якого вважали найбільшою небезпекою для трійки.

В основі розходжень Троцького з більшістю Політбюро знаходилось і його небільшовицьке минуле, і розходження періоду революції 1917 р. та громадянської війни, і несхожість характерів. Безсумнівний організаторський, ораторський та публіцистичний таланти, активна участь у революції, створенні та керівництві Червоної Армії забезпечили Троцькому великий авторитет, і його ім’я часто ставили поруч з Леніним. Інші члени Політбюро ставилися з підозрою до владності та самовпевненості Троцького, хоча дехто з них (перш за все Зінов’єв та Сталін) самі мали особисті значні амбіції та претензії на владу. Для боротьби проти Троцького вони використовували на першому етапі широко розповсюджену думку про те, що у партії немає людини, здатної одноособово замінити Леніна. А питання про таку заміну, враховуючи характер хвороби Леніна, було досить актуальним і гострим.

У кінці 1922 р. і у 1923 р. у Троцького відбулось кілька зіткнень зі Сталіним, Зінов’євим, Каменєвим та іншими лідерами з ряду питань, таких, наприклад, як про кількість та функції заступників голови Раднаркому, про призначення одним із замів самого Троцького, а також про збільшення чисельності ЦК і ЦКК, про співвідношення промисловості та сільського господарства, де Троцький виступив за «диктатуру промисловості», і про розмежування сфери діяльності партійних та господарських органів. Проте за межі Політбюро та ЦК ці розходження поки що не виходили.

Одним з етапних у цій невидимій для партії і народу боротьбі став Пленум ЦК, що відбувся 23-25 вересня 1923 р. На ньому розглядалося питання про зміну складу Реввійськради країни, яку очолював Троцький. Його супротивники прагнули включити у склад Реввійськради шість членів ЦК і створити при голові цієї Ради виконавчий орган. Сюди мали увійти Сталін, Ворошилов, Лашевич (креатура Зінов’єва) – тобто усі, хто протистояв би Троцькому. Це означало б явне послаблення позицій Троцького у такому силовому відомстві як армія. Троцький це зразу ж зрозумів і покинув засідання Пленуму, заявивши: «Прошу викреслити мене з числа акторів цієї принизливої комедії».

Таким чином, ця подія стала безпосереднім приводом до розгортання конфлікту та наступної політичної боротьби. «Трійка» спровокувала Троцького, а Троцький не витримав атаки на свої позиції, і спалахнув вогонь відкритого протистояння.

Основним програмним документом Л.Троцького на першому етапі політичної боротьби став його лист («лист-платформа») членам ЦК і ЦКК РКП(б) від 8 жовтня 1923 р., в якому він виклав суть своїх розходжень з керівництвом ЦК і дав розгорнуту критику його політики. Він вважав, що основні питання господарсько-політичного і внутріпартійного розвитку вирішувались керівництвом незадовільно. Погіршення становища, на його думку, мало дві причини: «а) у корені неправильний і нездоровий внутріпартійний режим і б) незадоволення робітників і селян тяжким економічним становищем, яке склалося не лише у результаті об’єктивних труднощів, але і в результаті явних корінних помилок господарської політики».

Троцький піддав різкій критиці внутріпартійний режим, підкресливши, що він «набагато далі від робітничої демократії, ніж режим самих жорстких періодів військового комунізму. Бюрократизація партійного апарату досягла нечуваного розвитку застосуванням методів секретарського відбору», і у згадці немає «такого відвертого обміну думками з питань, що дійсно хвилюють партію». У листі відзначалося, що «офіційні мотиви призначень, зміщень, переміщень, переводів далеко не завжди співпадають з дійсними мотивами та з інтересами справи». Як приклад, Троцький двічі вказав на Україну, де велась «систематична робота зверху проти старого українського Раднаркому», маючи на увазі усунення Голови Раднаркому України Х.Раковського та зміну багатьох радянських працівників після червневого (1923) Пленуму ЦК КП(б)У.

Тривогу у Троцького викликала пропозиція комісії Дзержинського (створена 18 вересня 1923 р.) про те, що комуністам, які знають про угрупування в партії, необхідно обов’язково повідомляти про це в ГПУ, ЦК і ЦКК.

Не обійшов Троцький і такого актуального питання, як випуск горілки. В червні 1923 р. Пленум ЦК ВКП(б) черговий раз обговорював питання про впровадження державної монополії на продаж горілки. Троцький заперечував проти цього, аргументуючи це тим, що доходи держави стануть незалежними від успіхів господарського будівництва, а це він вважав стратегічною помилкою.

«Спроба перетворити негативне відношення до легалізації горілки ледве не в злочин проти партії і усунення з редакції центрального органу товариша, який вимагав свободи обговорення цього згубного плану, залишається назавжди одним з самих недостойних моментів в історії партії», – писав Троцький.

Як вихід з ситуації, Троцький пропонував покласти край «секретарському бюрократизму» і добиватися, щоб «партійна демократія – в тих, у крайньому разі, межах, без яких партії загрожує закостеніння та виродження, – повинна вступити в свої права». «Найменш безболісним і найкоротшим виходом із становища, – писав Троцький, – стало б усвідомлення нинішньою керівною групою усіх наслідків штучно підтримуваного нею режиму та щира готовність сприяти переводу партійного життя на більш здорові рейки».

Слабким місцем критики з боку Троцького було те, що зовсім недавно він сам був активним захисником принципу «назна­ченства» і обмеження демократії.

Лист Троцького від 8 жовтня хоч і був написаний авторитетним членом Політбюро, але все ж відбивав думку однієї людини. Ситуація змінилася, коли 15 жовтня 1923 р. в Політбюро надійшов ще один лист, підписаний 46 авторитетними членами партії з дореволюційним стажем, в т.ч. В.Антоновим-Овсієнком, Є.Преображен­ським, Г.П’ята­ко­вим, Я.Дробнісом, Є.Бош, Т.Сапроновим, Т.Харечко, М.Лоба­новим, – частина яких раніше або й в той час працювала в Україні. За змістом, духом, навіть стилем «Заява 46-ти» мала багато спільного з листом Троцького. У ній відзначалася наявність «фракційної диктатури» та жорсткої боротьби всередині партії.

19 жовтня 1923 р. більшість Політбюро надала відповідь на лист Троцького, охарактеризувавши його як ряд жахливих помилок, причому без практичних пропозицій в господарській сфері. Троцького звинувачували в тому, що він не приділяє достатньої уваги армії, надуманості трьох криз: господарської, загально-політичної та внутріпартійної, «підготовці грунту для відриву радянського апарату від партії». У відповіді Політбюро стверджувалося, що «весь радянський апарат дивиться і повинен дивитися на з’їзд РКП, як на джерело урядової влади». Резюмуючи, більшість Політбюро констатувала, що «Троцький стає центром усіх елементів, що борються проти основних кадрів нашої партії», «у вирішальний для Республіки і для світової революції момент розхитує єдність партії».

Позицію більшості Політбюро ЦК РКП(б) повністю підтримало Політбюро ЦК КП(б)У, яке на засіданні 22 жовтня 1923 р. разом з членами та кандидатами ЦК та ЦКК обговорило доповідь М.Фрунзе про внутріпартійне становище у зв’язку з листом Троцького та «Заявою 46-ти». У постанові, запропонованій Е.Квірінгом, були схвалені оцінки документів опозиції, зроблені більшістю Політбюро ЦК РКП(б), підкреслена необхідність розглянути це питання на пленумах ЦК РКП(б) та ЦК КП(б)У, дії опозиції кваліфіковані «як спроба створити кризу в партії і оформитися всередині партії в окрему фракцію».

Для того, щоб посилити свої позиції, більшість в Політбюро терміново скликає об’єднаний пленум ЦК і ЦКК (вперше в історії партії) 25-27 жовтня 1923 р., тим більше, що зміст листа Троцького від 8 жовтня і «Заяви 46-ти» стали відомими у парторганізаціях. На Пленум були запрошені по 2 представники від 10 найбільших промислових парторганізацій (в т.ч. від Харківської – К.Кіркіж та К.Гулий, Донецької – О.Криницький та М.Рухимович), а також 12 авторів «Заяви 46-ти». Від ЦК КП(б)У були присутні також М.Фрунзе, Д.Мануільський, Г.Петровський, В.Чубар, Е.Квірінг.

З доповіддю від більшості виступив Сталін, а із співдоповіддю – Троцький. Наступного дня вони виступили із прикінцевими словами. Обговорення питання проходило у гострій боротьбі. У дебатах взяли участь 42 особи. Позицію більшості захищало 30 ораторів. Троцький в основному повторив тези свого листа, і промова його була досить суперечливою. Він говорив про переслідування його прибічників – «троцькістів», про перетворення ЦКК в знаряддя Секретаріату у внутріпартійній боротьбі, про необхідність підвищення ролі Держплану, про причини своєї відмови від роботи заступником Голови уряду (єврейська національність), закликав до демократії, але сам же заявляв, що «він не демократ».

Полемічне загострення стосунків дійшло до того, що Г.Петровський звинуватив Троцького у хворобі Леніна, що викликало заперечення Н.К.Крупської.

Пленум відхилив проекти резолюцій Преображенського (від опозиції), Гончарова (компромісну) і прийняв за основу резолюцію, оголошену представником України О.Радченком, в якому лінія ЦК визначалась вірною, а опозиція засуджувалась. Резолюція в цілому, запропонована від редакційної комісії Ф.Дзержинським, була затверджена 102 голосами проти 2 і при 10 тих, що утрималися (серед них був і Троцький). Пленум визнав його виступ з листом від 8 жовтня політично помилковим, а «Заяву 46-ти» як крок фракційно-розколь­ницької політики. Одночасно Пленум схвалив курс на внутріпартійну демократію і визнав необхідним прискорити роботу комісій з господарських питань («ножиці цін», зарплата) і з внутріпартійного становища. Було також вирішено не розголошувати зміст листа Троцького, «Заяву 46-ти» і постанову Пленуму. Проте це рішення стало запізнілим, оскільки документи стали вже відомими місцевим організаціям, тому більшість змушена була розпочати відкриту дискусію на сторінках преси з конфліктних питань.

Початком такої дискусії стало опублікування в «Правді» статті Зінов’єва «Нові завдання партії». В статті відзначалися деякі недоліки в партійному житті – «штиль» і «застій» – і пропонувалося робітничу демократію застосувати на ділі.

Дещо інакшу позицію займав Сталін, який писав: «При правильній лінії партії … практика на місцях не скрізь, звичайно, але в деяких районах була неправильною». Говорив він також про «недостатню активність деяких наших осередків, відсталість і іноді навіть суцільну неграмотність, особливо на окраїнах. Осередки в цих районах мало активні, політично й культурно відсталі». Таким чином, Сталін провину за недоліки поклав на місцеві парторганізації – прийом, який він в подальшому використовував неодноразово (характерний приклад – стаття «Запаморочення від успіхів»).

Після публікації статті Зінов’єва в пресі з’явилася значна кількість відгуків, де висловлювались найрізноманітніші думки про стан і перспективи розвитку внутріпартійної демократії, дуже активно і гостро дискусійні питання обговорювалися на зборах місцевих парторганізацій. При обговоренні питань дискусії в Іваново-Лисогірському районі Харкова рядові члени партії зазначали, що досі їм затикали рота, не давали висловитись і лише тепер вони змогли це зробити. Проте була й протилежна точка зору: в іншому районі того ж Харкова такі ж рядові комуністи заявляли, що та демократія, яку вимагають представники опозиції, є шкідливою, оскільки призводить до падіння дисципліни в партії, порушення її міцності. Таким чином, в партії існували дві основні точки зору щодо розвитку демократії (прикладів можна навести багато), і саме на останню з цитованих опирався Сталін, прокладаючи собі дорогу до диктаторської влади.

Цікаво відзначити, що другою важливою причиною дискусії Сталін вважав масові відпустки керівників-комуністів (тобто те, що вони знаходились не на роботі, а у відпустці) – у результаті «темп партійного життя виявився значно ослабленим». Цю точку зору «підхопив» і Г.Петровський, який відзначав, що «створився курортний настрій, це створило затор у правильному функціонуванні усього нашого господарського апарату».

Значний резонанс в українській парторганізації мала стаття Є.Преображенського, опублікована в «Правді» у кінці листопада 1923 р. Тут у найбільш концентрованому вигляді були оприлюднені погляди опозиції. У цій статті Є.Преображенський стверджував, що «партія ось уже два роки веде в основному невірну лінію у своїй внутріпартійній політиці. Ця політика опинилася у різкому протиріччі з тими задачами, які висуває перед нами неп». Преображенський звинуватив верхівку партії в тому, що вона не здійснила переходу «від мілітарних методів до методів внутріпартійної демократії», хоча сам в період дискусії про профспілки був прибічником «мілітарних методів». Далі він відзначав, що в партії виникла «чисто стихійна змова мовчання», що «величезний кадр старих більшовиків…повністю відрізаний від фактичного впливу на партійне життя, їх досвід не потрапляє в колективну партійну переробку». Для обгрунтування своєї позиції Преображенський апелював до В.І.Леніна, заявивши, що «не треба багато логіки, щоб зрозуміти, у якій мірі знамениті статті Леніна про рабсельінспекцію та проти бюрократизму радянського апарату цілком повертаються усією їх аргументацією проти нинішнього партійного курсу».

Положення статті Є.Преображенського були піддані критиці у публікаціях Й.Сталіна, Г.Зінов’єва, Е.Квірінга (тоді – генерального секретаря ЦК КП(б)У), Й.Варейкіса (тоді – секретаря Київського губкому партії), Г.Петровського (голови ВУЦВК) та ін.

Сталін фактично нічого не зміг протиставити твердженням Преображенського, окрім їх «голого» заперечення.

У статті Е.Квірінга основна увага була приділена аналізу поглядів Преображенського з питання про роль партійного апарату і секретаря партійного комітету. «Замість курсу на колективну самодіяльність організацій і підняття рівня всіх членів партії в процесі живої участі у всіх внутріпартійних рішення…було взято курс на добрий апарат і на хорошого партійного чиновника», – писав Преображенський. У зв’язку з цим Е.Квірінг досить резонно відзначив, що «за Преображенським виходить, що робоча демократія і «курс на хорошого секретаря» взаємно виключаються і що одне неминуче замінюється іншим. Не той секретар поганий, який рекомендований зверху і прийнятий низовою організацією, а той, який не вміє працювати; не той «чиновник», якого «призначено», а той, якого хоч двадцять разів обирай, все одно залишиться чиновником».

Зовсім іншого аспекту питання статті Є.Преображенського торкнувся Й.Варейкіс. Щоб довести правильність основної лінії партії, він навів ряд цифр, які характеризують успіхи радянської економіки. Газета «Комуніст» (орган ЦК КП(б)У) піддала критиці газету «Правда» за те, що стаття Преображенського була вміщена без редакційної примітки.

6 грудня 1923 р. «Правда» публікує виклад доповіді Й.Сталіна на розширених зборах Краснопресненського райкому РКП(б). Цікавим є свідчення учасника зборів про реакцію деяких комуністів на основні положення доповіді. Один з працівників райкому (його прізвище в інформації не вказане) закінчив свій виступ заявою: «Тов. Сталін сказав нам: поменше демократії – і це правильно» (хоча в доповіді Сталіна цього немає, але у слухача, очевидно невипадково, склалося таке враження). Сталін у заключному слові змушений був уточнювати: «Не поменше демократії я сказав, а побільше», оскільки відкрито говорити по обмеження йому було «не з руки».

Відчуваючи небезпечність подальшого розвитку дискусії і намагаючись зменшити вогонь критики на свою адресу, більшість Політбюро ЦК пішло на компроміс з опозицією, в результаті чого з’явилася резолюція «Про партбудівництво», одноголосно затверджена на засіданні Політбюро та Президії ЦКК 5 грудня 1923 р. У цій резолюції були накреслені деякі заходи удосконалення внутріпартійного життя, зокрема говорилося про необхідність «слідкувати за суворим дотриманням виборності посадових осіб», «звернути увагу на висунення нових працівників знизу», посилити інформацію членів партії та виховну роботу серед них.

Ця резолюція була результатом компромісу двох груп у партійному керівництві, і цей компроміс був тимчасовим і неміцним. Не були вирішені питання про гарантії реалізації резолюції та зміни у керівництві партії. Тому дискусія прийняттям цієї компромісної резолюції не могла закінчитися. Крім того, в цей період дискусійні матеріали лише почали обговорюватись у партійних організаціях, причому, як свідчать документи того часу, дуже бурхливо, і зупинити це обговорення вихід резолюції не міг. При цьому також необхідно враховувати активну діяльність опозиції, що продовжувалась. У грудні 1923 р. активно відбувалося обговорення питань внутріпартійного життя в партійних організаціях губерній, повітів та осередків, продовжували публікуватися матеріали прибічників опозиції. Активніше в дискусії у грудні 1923 р. стали брати участь й керівники партії, які до цього у пресі не виступали: Л.Б.Каменєв, М.І.Калінін, Й.В.Сталін.

Резолюція «Про партбудівництво» стала предметом обговорення на засіданні політбюро ЦК КП(б)У. Проробивши ритуальне дійство і висловивши «повну довіру» ЦК РКП(б), політбюро ЦК і ЦКК КП(б)У запропонували доповнити цю резолюцію деякими пунктами. Серед них – пропозиція про необхідність різкого відмежування від позиції Преображенського та інших, які «ставили під сумнів усі рішення ХІ і ХІІ з’їздів партії». Пропонувалось «більш визначено» відредагувати пункт про фракції та угрупування, щоб не було сумнівів у неприпустимості їх утворення. Підтримуючи оновлення партапарату, ЦК КП(б)У відкинув виступ проти апарату взагалі. Висловлювалось також побажання посилити партосвітню роботу, щоб вона не була «відсунута на другий план».

В ідейно-політичну боротьбу на сторінках преси в цей період активно включився і Л.Троцький, який опублікував три статті (він назвав це листом до партійних нарад), відомих під назвою «Новий курс». Головне завдання він бачив у тому, що «партія повинна підпорядкувати собі свій апарат, ні на хвилину не перестаючи бути централізованою організацією». Троцький закликав до постійної взаємодії «старшого покоління з молодшим», оскільки за його думкою, лише це «може зберегти стару гвардію, як революційний фактор. Інакше старики можуть закостеніти і непомітно для себе стати найбільш закінченим виразом апаратного бюрократизму». При цьому Троцький підкреслював, що «переродження «старої гвардії» спостерігалося в історії не раз», а молодь називав «вірним барометром партії». Теза про можливість «переродження «старої гвардії» мала досить двозначний характер і може бути віднесена до старих більшовиків. Цікавим є погляд Троцького на те, як повинна поводити себе меншість у партії. Він вважав, що представник меншості повинен підкоритись рішенню, «тому що це його партія». Але це, зрозуміло, не завжди означає, що він неправий. Він, можливо, тільки раніше інших побачив чи зрозумів нове завдання чи необхідність повороту. Він настійливо підіймає питання і у другий раз, і третій, і десятий. Цим він робить послугу партії, допомагаючи їй зустріти у всеозброєнні нове завдання…».

Для попередження утворення фракцій та угрупувань Троцький вважав необхідним врахування думки широких партійних мас, закликав не вважати «усіляку критику виявом фракційності». При цьому Троцький робив екскурс у післяреволюційну історію партії, згадавши епізоди внутріпартійної боротьби у жовтні 1917 р. (що було нагадуванням про помилки Зінов’єва і Каменєва), «лівих комуністів» (натяк на помилку Бухаріна), «військової опозиції» і дискусії про профспілки, відзначивши при цьому, що резолюцію про профспілки довелось радикально змінювати через кілька місяців (цим він у якійсь мірі намагався дезавуювати свою позицію в період профспілкової дискусії).

Троцький висловив припущення про можливі перспективи розвитку партії, вважаючи, що найвірогіднішими є два варіанти: або «перегрупування на основі резолюції ЦК», або партапарат «під гаслом боротьби з фракційністю» знову відкине партію на вчорашні позиції «штилю». Не можна не відзначити, що Троцький у цьому прогнозі виявився, по суті, правим.

Дискусійні матеріали свідчать, що у центрі внутріпартійної боротьби знаходились питання, пов’язані з боротьбою за владу в партії, зміною її керівництва, про свободу фракцій та угрупувань.

Про те, що внутріпартійна боротьба пов’язана з боротьбою за владу, говорили на Харківському партактиві М.Скрипник та М.Фрунзе, про це відверто писав у «Правді» І.Рабчинський: «Боротьба за владу, йде боротьба за володіння партійним апаратом, з випадами проти апарату… Справа у тому, хто буде при владі: Бухарін, Зінов’єв, Каменєв та ін… чи Шляпников, Преображенський, Невський та ін.». Характерно, що всі учасники боротьби вже зрозуміли значення у партії апарату, що в цій публікації і констатується. Цікаво також відзначити, що у переліку керівників партії відсутня згадка про Сталіна, що було б неможливим, скажімо, два роки потому. Мабуть, що це відбивало багато в чому авторитет Сталіна в партії у той час і думку комуністів про нього, хоча існувала й інша точка зору.

Але на партійних зборах в Україні і у пресі в той час висловлювались і критичні зауваження на адресу Сталіна, зокрема за різкий тон його статей. Такі публікації містилися, зокрема, в газетах «Пролетарская правда», «Звезда», «Всероссийская кочегарка», у виступах комуністів у Харкові, Києві, Катеринославі, Полтаві, Донецькій губернії.

За деякими даними, Сталін зробив кроки для того, щоб фальсифікувати хід дискусії, продемонструвати ніби-то наявність переважної підтримки з боку парторганізацій більшості політбюро, щоб мати психологічну перевагу і тиснути на тих комуністів чи парторганізації, які ще не визначилися. Б.Бажанов, який був у той час технічним секретарем політбюро, згадував у своїх нотатках, що Сталін доручив своєму співробітнику А.Назаретяну виправляти на користь більшості ЦК звіти про збори і дані про голосування в парторганізаціях і подавати їх до газети «Правда» вже «відкоректованими». Якщо вірити Бажанову, Сталін сказав: «Я вважаю, що зовсім неважливо, хто і як буде в партії голосувати; але ось що надзвичайно важливо, це – хто і як буде рахувати голоси». Зведення про дійсні підсумки голосування в парторганізаціях, разом з тим, стали відомими Троцькому, який висловив своє обурення на засіданні Політбюро. Провину за викривлення інформації поклали на Назаретяна, якого вислали з Москви на Урал.

Подібні звинувачення, крім газети «Правда», були висловлені також представниками опозиції на адресу газет «Коммунист» (Харків), «Звезда» (Катеринослав), «Пролетарская правда» (Київ). У зв’язку з тим, що питання, пов’язані з публікацією дискусійних статей, набули особливої гостроти, редакція «Коммуниста» – органу ЦК КП(б)У звернулася в ЦКК КП(б)У із запитом, чи друкувати статті, які мають гострий фракційний характер і містять особисті випади проти окремих комуністів. ЦКК КП(б)У в своїй постанові від 7 січня 1924 р. відзначила, що «дискусійні статті повинні мати лише принциповий характер і зовсім не бути засобом для випадів проти окремих товаришів. Усі непорозуміння та конфлікти, які виникають у процесі дискусії, повинні вирішуватись в контрольних комісіях. ГубКК, у свою чергу, повинні спостерігати за правильним ходом дискусії і попереджати демагогічні виступи окремих членів партії, незалежно від того, яку точку зору в дискусії вони відстоюють».

В ході дискусії рядові комуністи висловлювали обурення матеріальною нерівністю серед членів партії, відривом відповідальних працівників від осередків та робітників, відривом партії в цілому від робітників, недемократизмом окремих керівників. Пропонувалось давати директиви не згори, а знизу, тобто від первинних організацій, налагодити вільний обмін думок і покласти край «призначенству», організувати звіти відповідальних і керівних працівників, підвищити рівень політичних знань.

Під час дискусії дебатувалось також питання про її особливості в Україні, про специфіку діяльності КП(б)У та її завдання в галузі національного питання. Полеміка з цього приводу виникла між першим секретарем ЦК КП(б)У Е.Квірінгом та публіцистом М.Равичем-Черкаським. Останній піддав критиці ЦК КП(б)У за те, що «у нього не виявилось своєї власної лінії» в дискусії, вважав, що полеміка була занесена «з далекої півночі» і залучила тих, хто «живе настроями Москви». Особливі завдання Равич-Черкаський бачив у закріпленні КПУ як партії України. Разом з тим, він виступав проти розгортання внутріпартійної демократії, вважаючи, що це призведе до планування в КП(б)У «осіб російського походження», які мають перевагу… в партстажі й питомій вазі в партії». В цій статті порушувалися важливі і актуальні питання: про розширення самостійності КП(б)У, про надмірну залежність її верхівки від Москви, про необхідність врахування специфіки України в діяльності партії. Багато в чому справедливими були зауваження автора з приводу переважання в КП(б)У представників некорінного населення (у 1923 р. українці у компартії України складали більш 24%, а в державному апараті України – лише 5%).

Більшість керівництва Політбюро компартії змушена була визнати наявність суттєвих недоліків в партійній роботі і здійсненні внутріпартійної демократії, накреслити заходи щодо їх виправлення, але ніяких змін в керівництві зроблено не було, а це означало, що немає твердих гарантій змін.

З кінця грудня 1923 р. у пресі та місцевих парторганізаціях почали обговорювати питання економічної політики. У резолюції ЦК РКП(б) «Про чергове завдання економічної політики», опублікованій 25 грудня 1923 р., розвивалися та конкретизувалися положення економічної частини резолюції «Про партбудівництво», підбивались підсумки господарської діяльності партії після ХІІ з’їзду РКП(б) та накреслювались заходи подальшого розвитку народного господарства країни. Ці заходи стосувалися питань удосконалення планування економіки, розвитку сільського господарства (сільгоспкредиту, збільшення виробництва сільгоспзнарядь та машин, підтримки кооперації і т.д.), промисловості (перш за все металургійної, удосконалення політики цін), соціальної сфери (впорядкування зарплати, підвищення ролі профспілок), внутрішньої та зовнішньої торгівлі і т.д.

1 січня 1924 р. у пресі з’явилась контррезолюція опозиції з економічних питань. Представники опозиції піддали критиці резолюцію ЦК з економічних питань, вказали, що недостатня увага приділяється необхідності переходу до планового господарства, затушоване питання про швидке накопичення приватного капіталу, з яким, на їх думку, слід посилити боротьбу, не висвітлено питання про безробіття. Як контрпропозиції висувались ідеї про відміну активного зовнішньоторгового балансу і проведення широкої товарної інтервенції, тобто посиленого завезення з-за кордону різних товарів, у тому числі і для сільського господарства. Разом з тим слід відзначити, що повної єдності поглядів з економічних питань у опозиції не було. Теза опозиції про «товарну інтервенцію» була піддана особливо гострій критиці у пресі. При цьому можна констатувати, що дискусія з питань економічної політики мала менш гострий характер, ніж з питань партійного будівництва. Можливо, що це було пов’язане з більшою складністю цього питання (складністю розуміння), коротшим періодом обговорення, а також певною втомою від дискусії, яка йшла вже третій місяць.

З кінця грудня 1923 р. у пресі та парторганізаціях почалося обговорення економічних питань. Представники більшості ЦК вважали однією з головних причин економічної кризи надвиробництво хліба всередині країни. З точки зору сьогоднішнього дня це пояснення виглядає майже неймовірним. Про реальні причини кризи писалося вище. Серед заходів по виходу з кризи передбачалося покрашення сільськогосподарського кредиту, збільшення виробництва сільськогосподарських знарядь і машин, удосконалення політики цін, впорядкування зарплати.

Дискусійні збори на місцях проходили досить бурхливо і нерідко тривали по кілька днів. У Москві опозицію підтримувало 38,5% членів партії, в Києві – близько 50%, в Одесі – приблизно 1/3. В Донбасі опозицію підтримала незначна кількість учасників дискусії. Одним з наслідків дискусії було прийняття «організаційних» заходів з боку ЦК компартії України щодо тих, хто опонував лінії більшості (Сталін і К?) і навіть просто виявляв хитання. Так, за опозицію більшості ЦК компартії України і відмову засудити Троцького був звільнений з посади нарком внутрішніх справ України І.І.Ніколаєн­ко, за нездатність згуртувати партійні маси на боротьбу з опозицією – секретар Київського губкому компартії Й.М.Варей­кіс і з ним ще 14 керівників Київської парторганізації.

Впадає в око, що опозицію підтримували в основному люди з більш високим рівнем освіти – комуністи з навчальних закладів, установ. Інша, більша частина партії, яка мала низький рівень освіти, орієнтувалась не за логікою життя, а за вказівним пальцем секретарів парторганів, які, в свою чергу, керувались директивами вищестоящих органів.

В цілому опозиція зазнала поразки. В резолюції ХІІІ конференції РКП(б) (січень 1924 р.) був зроблений тенденційний висновок про те, що опозиція – це «ревізія більшовизму» і «дрібнобуржуазний ухил». Лише якщо вважати, що інакомислення – це ревізія більшовизму, то з цією думкою можна погодитись.

Дискусії початку 20-х років – це ще дискусії в широкому розумінні цього слова: в них є і обговорення, і полеміка, й політична боротьба. Меншість ще має можливість висловитись в пресі, на зборах, публікуються критичні матеріали, в тому числі й неприємні для керівництва. Проте дискусія не привела до істотних змін у політичному житті, шанс демократизації не реалізувався, політична ситуація ще більше погіршилася.

Однак боротьба за владу не закінчилася. Позиції Троцького та його прибічників послабли, але все ж залишалися досить міцними. Смерть Леніна стимулювала новий оберт політичної боротьби. Приводом до початку чергової дискусії стали публікації Троцького з історії більшовизму. Його супротивники прагнули скористатися цим, щоб розвінчати його, показати його помилки, підірвати авторитет. В пресі були піддані критиці публікації Троцького «О Ленине» та «Уроки Октября». Це вже власне була не дискусія (хоч її назвали «літературна дискусія»), а критичне обговорення і паплюження Троцького. Головний дискусійний документ – «Уроки Октября» більшості членів партії був невідомий. Особливостями дискусії було, по-перше, те, що в ній фактично не було боротьби думок, а лише однобічна критика; по-друге, вперше предметом обговорення стали питання історії і теорії більшовизму; по-третє, дискусія в основному проходила на сторінках преси.

Цікаво відзначити, що в цей же час вийшли подібного роду книги Сталіна «О Ленине и ленинизме» і стаття М.Бухаріна «Ленин как марксист», але предметом дискусій вони не стали, що говорить про те, що питання теорії та історії більшовизму були лише приводом до дискусії. До речі, книга Сталіна в цей час отримала досить помірну оцінку з критичними зауваженнями: «Робота цікава своїм синтетичним підходом до теми, своєю сміливою прямолінійністю (курсив наш – Авт.) в формулюваннях…». Автор рецензії відзначив схематизм роботи («вся книга – одна схема»), виправдовуючи це необхідністю «максимально наблизити до читача книгу». Критичні зауваження були висловлені з приводу висвітлення Сталіним філософських та економічних питань («Те, що говорить тов. Сталін… про філософські погляди Леніна, звучить, у крайньому випадку, туманно і, так би мовити, «нечітко»). «Великим лукавством» назвав автор рецензії оцінку Сталіним внеску Плеханова в боротьбу з антиматеріалістичними поглядами». Як видно, спроби Сталіна «популяризувати» ленінізм оцінювались тоді досить об’єктивно, але такі оцінки стали вже неможливими через 2-3 роки.

В багатьох публікаціях повідомлялося про небільшовицьке минуле Троцького, що в той час вважалося істотним компроматом, критикувались теорія «перманентної революції» Троцького, детально розглядалися основні епізоди Жовтневої революції 1917 р. Троцького намагалися звинуватити в тенденційності, для чого були певні підстави. Деякі епізоди в історії революції висвітлювалися ним дійсно суб’єктивно, велика увага надавалася власній ролі в подіях. В публікаціях Троцького акцентувалася увага на помилках Зінов’єва і Каменєва у 1917 р., що було вигідно Сталіну, для якого вони були суперниками в боротьбі за владу.

23 листопада у пресі публікується постанова ЦК КП(б)У, в якій засуджується виступ Троцького, а парторганізаціям рекомендується «обмежити дискусію виступами у пресі та спеціальними доповідями в дискусійних клубах (партклубах) та гуртках з ленінізму, що, звичайно, не означає заборону осередкам обговорення дискусійних питань». Президія ЦКК КП(б)У прийняла рішення, в якому, з одного боку, оголошувалась рішуча боротьба з усілякими «прагненнями, спрямованими до підриву єдності партії», а з іншого – неприпустимість під час перевірки непролетарського складу партії «залякування тих членів партії, які або підтримують лінію Троцького, або не уяснили характеру його виступу». Проте це лише проголошувалося. Як свідчать матеріали перевірки, опозиціонерам обов’язково задавали питання, як вони оцінюють виступ Троцького, і таке запитання під час партперевірки не було випадковим, а мало на меті взнати настрої опозиції. Проте представники опозиції в Україні не виявляли активності і займали вичікувальну позицію, що згодом не допомогло, а лише погіршило їх становище. На захист Троцького висловились одиниці, в основному серед військових. Їх аргументацією було те, що вони не знайомі із змістом книг Троцького, а заслухали лише однобічну інформацію «офіційного доповідача».

Сталін з приводу «оргвисновків» щодо Троцького заявив: «Що стосується репресій, то я рішуче проти них. Нам потрібні тепер не репресії, а розгорнута ідейна боротьба проти троцькізму, що відроджується». Разом з тим Сталін у цій роботі («Троцькізм чи ленінізм?») 46 разів використав термін «троцькізм», «випустивши» його в обіг. Знаючи подальший хід подій і натуру Сталіна, навряд чи можна вважати його заяву щирою. Більш відвертим був Г.Петровський, який у своїй статті у газеті «Вісті ВУЦВК» (до речі, передрукованій ще 13 газетами України, що надало їй фактично офіційного характеру) заявив: «Якщо треба буде, то партія змете зі свого шляху і Троцького».

Проти Троцького використовувалась і така форма боротьби, як памфлети у віршах. Зокрема, у вірші Д.Бєдного, надрукованому, до речі в день народження Сталіна (очевидно, як подарунок останньому), містились такі рядки: «Из-за пресловутых «уроков Октября»

Получилась немалая пря.

Закатили учителю сплошные «октябрины»

Подавали его на манер осетрины –

И пареного, и жареного, и соленого, и перченого,

И толченого, и моченого

И в виде маринада, и в виде студня,

Не пропуская ни праздника, ни будня».

Враховуючи, що Троцький в той час ще був одним з керівників партії та держави, вражає грубість тону і прямі образи на його адресу.

Не дивлячись на те, що рядові комуністи не були знайомі з публікаціями Троцького, вони майже одностайно засудили його. Троцького звинуватили в «ревізії ленінізму» і зняли з поста керівника Червоної Армії. Дискредитація Троцького під час «літературної дискусії» фактично поставила його на межу політичного краху. Його впливу і авторитету було нанесено сильного удару, від якого він вже не зміг піднятися. Троцького умовно залишили в політбюро і він не міг вже претендувати на роль лідера в країні. Його пасивність під час цієї «проробки» мала негативне значення для нього.

В результаті цієї пропагандистської кампанії зріс авторитет Сталіна як «борця за єдність комуністичної партії та чистоту марксизму-ленінізму», тим більше, що він не обвинувачувався в цей час у помилках, на відміну від інших членів керівництва партії – Зінов’єва, Каменєва, Рикова, Бухаріна. Саме після цих подій Сталін починає висуватись на роль першого керівника країни та партії.

Знову були зроблені «оргвисновки» щодо тих, хто не чітко розумів лінію московського партійного керівництва і мав окрему думку. На цей раз постраждав головний комуніст України – генеральний секретар ЦК КП(б)У Е.Квірінг. Приводом для відставки стало те, що Квірінг під час дискусії висловив точку зору, яка на той час більше співпадала з думками Зінов’єва і Каменєва, ніж Сталіна. Крім того, Сталіну не сподобалась пропозиція Квірінга про звільнення його (Сталіна) з посади генсека і призначення на посаду голови Реввійськради. Сталін, цілком усвідомивши переваги своєї посади, звичайно, й думати про це не хотів і добився зняття Квірінга, щоб і думка про його, Сталіна, переміщення, на високому політичному рівні не виникала.

Економічні труднощі 1925 р. гостро поставили питання про перспективи розвитку непу, доцільність і правильність політичного курсу керівництва. Зміна у співвідношенні сил у керівному ядрі, висунення Сталіна на перші позиції не влаштовувало інших лідерів більшовиків, зокрема Зінов’єва і Каменєва, які об’єдналися у так звану «нову опозицію». Розходження торкалися ряду теоретичних питань, зокрема про характер соціально-економічного ладу в СРСР, про відношення до куркулів (заможних селян), про можливість побудови соціалізму в СРСР. «Нова опозиція» вважала, що державний капіталізм, а не соціалізм, є домінуючою формою народного господарства країни, оскільки існує свобода торгівлі, оренда, концесії.

В центрі уваги керівництва КП(б)У та активістів партії в цей час опинилася стаття І.Дашковського «На середпартійні теми», опублікована у газеті «Коммунист» восени 1925 р. Стаття була написана у дусі дискусійних матеріалів 1923 р. Вона згадувалась у публікаціях центрального органу ВКП(б) – газеті «Правда», закордонних емігрантських виданнях, широко обговорювалась на ІХ з’їзді КП(б)У в грудні того ж року. В ній була критика існуючого становища у партії, пропозиції щодо поліпшення ситуації. Дашковський зазначав, що з 1923 р. лунають заклики проводити внутріпартійну демократію на ділі та при цьому мовчазно передбачається, що вона проводиться лише на словах. «Неможливий нормальний партійний режим, – писав Дашковський, – коли одну, хай численно незначну, частину партії оголошують майже «поза законом» на тій підставі, що під час дискусії її погляди не збіглися з поглядами більшості». Далі Дашковський підкреслював, що партапарат не здійснив демократії тому, що в нього немає інших традицій, крім командування. У цей апарат, за його думкою, нерідко потрапляли ті товариші, яких тільки тому не можна було звинуватити в «ідеологічних ухилах», що вони не мали ніякої ідеології. У своїх пропозиціях Дашковський не був оригінальним: оновлення партапарату та підвищення культурного та політичного рівня мас, про що вже йшлося під час дискусії 1923 р.

Дашковського піддали критиці і у «Правді», і у «Коммунисте», і на ІХ з’їзді КП(б)У. З приводу його статті висловились 11 делегатів з’їзду, у тому числі Л.Каганович (двічі), М.Калінін, Г.Петров­ський, І.Клименко. Каганович заявив, що Дашковський «безладдя у своїй голові приписує всій партії». На з’їзді Дашковський говорив про «особистий режим у всій партії», про «рекламування особи» вірно помітивши нові тенденції у партійному житті. Звичайно ж, делегати дружно засудили його «ідеологічно чужі погляди».

«Нова опозиція» вважала, що побудувати соціалізм в одній країні без перемоги революції в інших країнах неможливо. Сталін, Бухарін та їх прибічники, навпаки, підкреслювали, що це можливо і реально.

Окрім теоретичних, в ході боротьби вирішувалися питання про владу. «Нова опозиція», зокрема Каменєв, різко виступила проти Сталіна як керівника партії. Але це прозріння було запізнілим. Якби ці пропозиції висувались у 1924 р., тоді все ще можна було змінити, але у 1925 р. ситуація була іншою. Виступи представників опозиції проти Сталіна були сприйняті як прагнення самим взяти владу, як замах на єдність партії, тому їх пропозиції не були підтримані.

Це підштовхнуло лідерів «нової опозиції» до об’єднання з Троцьким, що відбулося влітку 1926 р. Знову дискутувалися питання про можливість побудови соціалізму, про єдність партії, критикувалась загальна політика керівництва, в першу чергу Сталіна. Все це перепліталося з особистими випадами один проти одного, з вишукуванням помилок, обвинуваченням в немарксистських поглядах.

Діяльність опозиції була засуджена липневим пленумом ЦК і ЦКК ВКП(б) (1926 р.) і піддавалась критиці на партактивах округів України. На них були присутніми лише 12% складу парторганізацій (очевидно, найперевіреніші й найвірніші члени сталінської фракції). У деяких парторганізаціях, як відзначав часопис «Известия ЦК КП(б)У», – не були готові до обговорення питань пленуму. Більше того, для деяких комуністів рішення пленуму були несподіванкою (навіть деякі секретарі сільосередків не знали про пленум). Це відзначалось у 5 округах України. В огляді журналу висвітлювалася характерна деталь: певна частина парторганізацій (особливо сільських), хоч і не засвоїли сутності принципових розходжень, але категорично вимагали збереження єдності партії, тобто фактично не знали, хто правий, але вимагали єдності, що було для них зрозумілим і простим гаслом.

Газета «Комуніст» (Харків) повідомила про обговорення підсумків пленуму в одному з цехів Бердянського машинобудівного заводу. Після інформації про рішення пленуму робітники йшли, заявляючи: «Головних учнів Ілліча повикидали з ЦК та політбюро. Вже щось буде». Інтуїція їх не зрадила – сталінська диктатура утверджувалась, і тоталітаризм наступав.

Новим етапом засудження опозиції стала Перша Всеукраїнська конференція КП(б)У (17-21 жовтня 1926 р.). Виступи на ній мали, в основному, характер різкого осуду опозиції без суттєвих аргументів та обгрунтувань. Головним завданням була дискредитація опозиціонерів. Делегат Морокін з Артемівська, наприклад, з гнівом розповідав, що коли Г.Пятаков працював у 1920-1921 рр. в Донбасі, робітники отримували макуху, а Пятаков ведмедя годував білим хлібом. Ведмідь втік з двору й пішов на базар і наробив там галасу, Пятаков змушений був заплатити велику суму за збитки від «діяльності» ведмедя. Ось такими були супротивники Сталіна! Хіба ж можна було їх підтримувати, коли вони ведмедів годують білим хлібом!

Найбільшого загострення ідейно-політична боротьба набуває у 1927 р. З’являються опозиційні платформи, де в концентрованому вигляді висловлюються погляди противників лінії Сталіна. Найрадикальнішою з них була «платформа 15-ти» (названа за кількістю підписів під нею), серед авторів якої знаходились чимало тих, хто в різні часи працював в Україні: Т.Сапронов, Т.Харечко, І.Дашков­ський та ін. В цьому документі зазначалось, що «партійний апарат перетворюється з слуги партії в її господаря». Далі автори писали, що пануюча сталінська група застосовує явно фашистські методи боротьби з опозиційним блоком, заборону дискусії, виключення з партії, загрози звільнити з роботи. Пропонувалось відновити режим внутріпартійної демократії, забезпечити всім членам партії право обговорювати всередині партії всі питання, ліквідувати матеріальну залежність посадових осіб як від вищих парторганів, так і від радянських і господарських органів; відновити виборність усіх парторганів. «Практика будь-яких привілеїв … повинна бути знищена.» Для свого часу ці тези були досить сміливі і цікаві, але у пресі їх піддали нищівній критиці, заборонивши пропагувати. В боротьбі проти опозиції дедалі більше використовуються «організаційні методи», особливо висилання в інші райони, а також за кордон. Лише за липень-серпень 1927 р. з партії виключили близько 600 чол. за розповсюдження опозиційних платформ і підпис під ними, тобто для вирішення внутріпартійних завдань використовуються адміністративні заходи і репресивний апарат.

Коли у серпні 1927 р. на пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У генерального секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича запитали, чому Зінов’єву і Троцькому не дають друкувати свої статті, він змушений був визнати, що це дійсно так, тобто, що рівних прав у дискусії немає і пояснив це тим, що опозиція є маленькою групкою і не може рівнятися з більшістю партії. Ця група дійсно не була численною, проте її лідери ще входили до складу ЦК і мали право на висловлення думки. Але це зробити їм не давали, замовчуючи критику і затискаючи демократію.

В день святкування 10-річчя Жовтневої революції представники опозиції намагалися влаштувати свою контрдемонстрацію. Вони поширювали листівки, де ВКП(б) зображувалася як така, що знаходиться за гратами; несли транспаранти «Проти опортунізму, проти розколу – за єдність ленінської партії», «Виконаємо заповіт Леніна». Троцький так пояснював ці гасла: «Проти опортунізму», – це значить проти Сталіна… «За ленінський ЦК ВКП(б)… – це зрозуміють так: за той ЦК, який був при Леніні. Сталінцям потрібен сталінський, а не ленінський ЦК».

Крапку у боротьбі з опозицією повинен був поставити ХV з’їзд ВКП(б).

Троцький згадував: «Так звані вибори на місцеві конференції, що посилали делегатів на з’їзд, зроблені були до офіційного оголошення наскрізь фальшивої «дискусії», під час якої організовані на військовий лад загони свистунів зривали збори за чисто фашистським зразком».

Якщо в кінці 1923 р. Троцький відмовився використовувати у внутріпартійній боротьбі «безпартійні штики», то Сталін у боротьбі з опозицією у другій половині 1926 р. і в 1927 р. використовує ГПУ, агентів зовнішнього спостереження, міліцію. Починаються арешти учасників опозиційних груп, виключення їх з партії, висилка в Сибір, Казахстан і т.д.

ГПУ реально сприяло тому, що були придушені залишки опозиції в Україні. В.Балицький, виступаючи на Х з’їзді КП(б)У (1927), запевняв делегатів у тому, що українська опозиція має «підпілля» і «надпілля», причому в останньому «у них маленькі люди, ті, які зв’язуються із безпартійними, і ті, які зв’язуються із антирадянськими партіями. Це тепер уже майже доведений факт». Опозиція обвинувачувалась і в тому, що її представники матеріально підтримують підпілля, використовуючи своє перебування на радянській роботі, а також встановлюють зв’язок «через меншовиків» із закордоном.

Ще до закінчення 1927 р. Сталін почав депортацію опозиціонерів. Як пише Ісак Дойчер, «безжалісний майстер майбутніх кривавих чисток в той час ще дуже турбувався про своє алібі і створення пристойної зовнішньої картини. Він намагався уникнути скандалу відкритими і насильницькими висилками і тому обставляв вигнання своїх ворогів так, що воно виглядало як добровільний від’їзд».

Один з лідерів опозиції Х.Раковський здійснив агітаційну поїздку по Україні, намагаючись отримати підтримку комуністів республіки, де він раніше працював Головою уряду, проте його місія закінчилася невдачею (він побував у Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Києві). На зборах партколективу заводу «Комунар» (м. Запоріжжя) йому надали лише 10 хвилин для виступу, у Києві на деревообробній фабриці відмовилися його прийняти та ухвалили перейменувати Раковський район м. Києва в район Жовтневої революції.

Завісу над цими подіями підіймає лист П.Постишева – тоді секретаря Харківського окркому КП(б)У, на адресу Сталіна (генерального секретаря ВКП(б), Кагановича (генерального секретаря ЦК КП(б)У) та Орджонікідзе (голови ЦКК ВКП(б). Він пише, що напередодні 10-річчя Жовтневої революції було влаштовано урочисте засідання міськради з громадськими організаціями, на якому був присутній і Раковський. «Не встиг він встати на трибуну, як у залі піднявся неймовірний шум та крик: «Геть», «Розкольники» і т.д.» – пише П.Постишев. Він відзначає, що «активка» комунарів була підготовлена. До Раковського підбігла жінка, намагаючись схопити його за рукав і стягнути з трибуни. Раковський стояв блідий, як полотно. У президії сиділи представники іноземних делегацій, до яких він звернувся з промовою приблизно такого змісту: «Дивіться, як тут зажимають і не дають інакомислячим висловитися» і що «тут виховали фашизм», після чого він покинув зал засідань…».

Дуже показовим є вірш Д.Бєдного, опублікований у дні ХV з’їзду ВКП(б):

«На съезде была картина такова:

Сталин, засучив рукава,

С полным знанием дела,

Отсекая гниль от здорового тела

Производил операцию,

Очень похожую на кастрацию,

Так как ею у опозиционного движения

Убивалась способность размножения».

І закінчувався цей вірш знаменною фразою:

«Опозиция! Вечный тебе упокой!»

Колись Л.Троцький фантазував, що в майбутньому соціалістичному суспільстві «люди будуть поділятися на «партії» з питань про новий гігантський канал, про розподіл оазисів у Сахарі…, про регулювання погоди та клімату, про новий театр, про хімічну гіпотезу, про дві течії в музиці, що борються, про кращу систему спорту. Ці угрупування не будуть отруєні ніякою класовою чи кастовою корисливістю. Усі будуть однаково зацікавлені в успіхах цілого. Боротьба буде мати чисто ідейний характер. У ній не буде погоні за зиском ницості зрадництва, підкупу, всього того, що складає душу «змагання» у класовому суспільстві».

Проте не так сталося, як гадалося. У внутріпартійній боротьбі чітко виявилися і зрадництво, і інтриги, і підкуп, і усі прояви гріхів людських.

Слід відзначити, що частина лідерів опозиції (особливо це стосується Зинов’єва і Каменєва) багато в чому сприяли поступу Сталіна. А.Мікоян у своїх спогадах писав: «…Одні з них не бачили в Сталіні серйозного суперника, інші – претендента на роль вождя бонапартистського типу. Тому віддали перевагу збереженню його, чим висуненню кого-небудь з більш авторитетних, ніж Сталін, керівників партії, що мали престиж як теоретики та ідеологи. Боялись, що такий лідер зможе більше, ніж Сталін, нав’язувати свою волю і завдати шкоди колективному керівництву. Сьогодні це виглядає не просто дивно, а навіть неймовірно, але саме так, на мою думку, було».

Троцький висловився з цього приводу ще образніше й конкретніше. Говорячи про позицію Зінов’єва у 1923-1924 роках, він писав, що Зінов’єв «на буксирі тягнув за собою свого майбутнього ката». Після того, як Сталін відсторонив Зінов’єва і Каменєва від влади, Зінов’єв, нагадуючи засідання пленуму ЦК після ХІІІ з’їзду РКП(б) і оголошення ленінського «Листа до з’їзду» і те, як йому вдалося врятувати Сталіна від падіння в політичне небуття, з гіркотою спитав: «Чи знає товариш Сталін, що таке вдячність?» Товариш Сталін витягнув трубку з рота і відповів: «Ну, як же, знаю, дуже добре знаю, це така собача хвороба».

В опозиції було мало можливостей для своєї агітації і пропаганди, оскільки преса і апарат влади знаходились під контролем Сталіна. В складних економічних питаннях не всі могли розібратися, оскільки рівень освіти у більшості комуністів був невисоким. Багато хто з рядових членів партії голосував автоматично, за вказівкою партійного керівника. Об’єднана опозиція зазнала поразки, її лідери виведені з керівництва, що ще більше посилило роль Сталіна, якого багато хто щиро вважав захисником вірного «ленінського» курсу і єдності партії.

Проте на цьому політична боротьба не закінчилася. Новий її оберт пов’язаний з третьою кризою непу (1927-1928). Восени 1927 р. знову виникли труднощі з хлібозаготівлями. Погіршилось міжнародне становище країни, і селяни, побоюючись війни, стали притримувати хліб. Іншою причиною були низькі ціни, і селяни не продавали зерно, чекаючи поки воно зросте в ціні. У відповідь уряд ввід надзвичайні заходи. Дозволялось застосовувати репресії щодо тих селян, які притримували хліб і мали його надлишки в обсязі більше 30 т. Все це означало повернення до воєнно-комуністичних методів управління. Проти цього виступили М.Бухарін, О.Риков та їх прибічники. Вони пропонували більше використовувати економічні, ринкові методи господарювання, виступали проти постійного впровадження надзвичайних заходів, за розгортання непу.

Як вважає Д. Шелестов, якби «кризи хлібозаготівель 1927-1928 рр. не було, то Сталіну довелось би вигадати її чи щось подібне». Дискусії в Політбюро, що почалися згодом з приводу застосування надзвичайних заходів та їх продовження, швидко охопили більш широке коло питань, дали можливість Сталіну повести справу до вигідного для нього розколу керівництва, поступової ізоляції його меншості і зміцненню лав своїх прибічників.

У той час як більшість ЦК вважала необхідним будь якою ціною прискорити темпи соціалістичного будівництва, у тому числі колективізацію сільського господарства, група Бухаріна продовжувала захищати концепцію еволюційних перетворень з поступовим переходом селянства на шлях соціалізму. Рішуче виступив Бухарін проти сталінського курсу на загострення класової боротьби, яка ніби-то неминуче супроводжує процес соціалістичного будівництва.

У статті «Замітки економіста» Бухарін застерігав: «Великі помилки господарського керівництва, викликаючи порушення основних господарських пропорцій у країні, можуть тим самим викликати до життя і надто несприятливі для пролетаріату перегрупування класів. Порушення необхідних економічних співвідношень має своєю іншою стороною порушення політичної рівноваги в країні». Бухарін пропонував пустити в хід «мобільний максимум господарських факторів», який передбачав «найскладнішу комбінацію особистої, групової, масової, суспільної і державної ініціативи».

Сталін з роздратуванням відзначав з приводу статті Бухаріна: «Для нас, для більшості членів Політбюро, в усякому разі не підлягало сумніву, що «Замітки економіста» є антипартійна еклектична стаття, розрахована на уповільнення темпу розвитку індустрії і заміну нашої політики на селі…».

Важливим етапом внутріпартійної боротьби стали події січня – лютого 1929 р. 21 січня 1929 р. М.Бухарін виступив на траурному засіданні, присвяченому п’ятиріччю з дня смерті В.І.Леніна, з доповіддю «Політичний заповіт Леніна». Бухарін вказав шляхи можливого подолання економічних труднощів: «Не емісія, не проїдання запасів (золотих, товарних, валютних), не переоподатковування селянства, а якісне зростання продуктивності загальнонародної праці і рішуча боротьба з непродуктивними витратами – ось головні джерела нагромадження». Бухарін радив у політиці щодо селянства дотримуватися правил: «Зачіпляти селянина за його інтереси, не мудруючи, без будь-яких викрутів, нам необхідно шукати найпростіші підходи до нього».

Доповідь Бухаріна була піддана спочатку завуальованій, а потім і відкритій критиці в пресі. Особливе роздратування у Сталіна викликала спроба Бухаріна тлумачити ленінізм – він вважав, що це лише його, Сталіна, прерогатива. Проте відкрито про це говорити він не міг і тому у пресі «роз’яснювалося», що «тлумачення принципів і заповітів Леніна є винятковим правом з’їздів партії».

Вирішальним моментом у внутріпартійній боротьбі став квітневий (1929 р.) об’єднаний Пленум ЦК і ЦКК. На ньому група Бухаріна висунула альтернативну програму, в якій, зокрема, пропонувала ввезти хліб з-за кордону для нормалізації продовольчого становища міст; рішуче відмовитися від надзвичайних заходів; застосувати гнучкішу систему податків і цін на хліб (при цьому Бухарін вважав, що не можна говорити про еквівалентний обмін між містом і селом); збільшити випуск сільськогосподарських машин і знарядь.

Головне протиріччя, за визнанням самого Бухаріна, було у визначенні характеру подальшого руху, його методів.

З великою промовою на Пленумі виступив Сталін. Він намагався завдати вирішального, нокаутуючого удару по групі Бухаріна. З цією метою він нагадав Бухаріну всі його минулі помилки, сипав словами: «дурниці», «нісенітниця», «знахарство», «липовий марксист», «напіванархістська калюжа Бухаріна» і т.д.

Як вважають Г.Бордюгов та В.Козлов, «в позиції Бухаріна менше всього було боротьби за владу». На їх думку, і за своїми людськими якостями йому не властиві були претензії на роль вождя. При цьому вони посилаються на свідчення Ф.П.Новиченкова, який був присутнім у 1933 р. на «партійній чистці» Бухаріна. У відповідь на обвинувачення у вождизмі, Бухарін відповів: «Я ніколи не ліз у вожді. Немає у мене даних для вождя». І у 1929 р. група Бухаріна не вимагала усунення Сталіна з посту генсека. «Ми лише думаємо, – писали вони, – що тов. Сталіну треба врахувати пораду (дуже мудру), дану Леніним, і не відступати від колективності в керівництві. Ми вважаємо, що тов. Сталіна, як і кожного іншого члена Політбюро, можна і потрібно поправляти, не ризикуючи за це бути перетвореним у «ворога народу». Проте Бухарін та його група глибоко помилялися. Сталін нічого не забував, і вони таки стали ворогами народу уже не в лапках, і не у листі, а у реальному житті лише кілька років потому.

Назад до непу! У цьому гаслі містилась як сила групи Бухаріна, так і її слабкість. На тому етапі зберегти розвиток на шляхах непу, вдихнути в нього живу душу могли лише перетворення політичної системи. До того часу надзвичайно розрісся і бюрократизувався партійний і державний апарат. Цей процес, який почався в роки громадянської війни, призвів до того, що до кінця 20-х років у країні склався міцний бюрократичний прошарок, який схилявся до авторитарно-бюрократичних форм керівництва, а не до демократичних, на яких була заснована нова економічна політика. Бухарін та його прибічники ставили над усе недоторканість існуючої системи і наперед прирікали себе не поразку у боротьбі з тими, хто стояв на чолі цього апарату.

Політика «батога та пряника», яка проводилася сталінською організацією (від спокуси висунення на вищу посаду до загрози репресій), також вплинули на голоси членів ЦК, які хиталися. Як вважає

С. Коен, «принципові партійні керівники, у тому числі українці та ленінградці, на яких розраховував Бухарін, хотіли, щоб підлеглі їм області отримували якомога більшу частину асигнувань. Це одночасно налаштовувало їх на користь сталінської політики «максимальних капіталовкладень» і нагадувало їм, що саме від Сталіна залежить, куди підуть ці капіталовкладення». По суті члени ЦК лише затвердили рішення, прийняті вужчою, неофіційною групою старших членів ЦК, 20-30 впливових осіб, таких, як вищі партійні керівники і глави найважливіших делегацій в ЦК (Москви, Ленінграду, Сибіру, Північного Кавказу, Уралу та України).

С.Коен також зазначає, що серед цих «обраних» бюрократична влада Сталіна була значно менш вражаючою. Про її справжні межі свідчить наявність значної кількості правих у вищих ешелонах влади (включаючи навіть секретаріат і оргбюро) та цілого ряду керівників, які виявляли хитання, нерішучість яких тримала під запитанням результат боротьби протягом кількох місяців. «Ставили їй межу» і самі члени «групи обраних», типовими представниками якої були Г.Орджонікідзе, В.Куйбишев, Ст. Косіор, Г.Петровський, С.Кіров, – «практичні політики» партії, які висунулися на високі військово-політичні посади в період громадянської війни і з того часу посідали ключові посади у найважливіших сферах. Як адміністратори та політичні діячі, вони часто були пов’язані з генсеком, але у своїй більшості не були бездумними політичними креатурами, а крупними, незалежно мислячими керівниками. Рішучі, прагматичні, вони цікавились, головним чином, внутрішніми справами, і як групу їх все більше цікавили проблеми перетворення СРСР у сучасну індустріальну країну. До квітня 1929 р. ці впливові діячі віддали перевагу Сталіну і забезпечили йому більшість у вищому керівництві. Очевидно, що вони вчинили так не стільки з-за його бюрократичної влади, скільки тому, що надали перевагу його керівництву і його політиці.

На наш погляд, С.Коен дещо перебільшує самостійність цих керівників, але вірно пише про їх прагматизм.

У пресі проводилася різка критика правих, в партійних організаціях – їх «проробка». Бухарін та його група були позбавлені можливості відповідати на звинувачення, навіть на неймовірні. Вони були фактично ізольовані в партії.

Як писав Д.Волкогонов, «Сталін розчищав собі місце на п’єдесталі – ще один соратник Леніна опинився на узбіччі. Генсек відчув, що він може, вправі одноособово приймати найкрупніші рішення. А хіба це суперечить, думав він, принципам диктатури пролетаріату, ролі вождя в революції?!».

Таким чином, група Бухаріна зазнала поразки. Її оголосили «правим ухилом» і вивели з керівництва. Конструктивні пропозиції знову не були враховані. Це сталося тому, що в тих конкретно-історичних умовах, екстремальній ситуації, в якій перебувала країна, програма Бухаріна не була оцінена більшістю ЦК як помітно краща, ніж політика групи Сталіна. По-друге, Сталіну і на цей раз вдалося краще організувати не стільки захист своїх поглядів, скільки боротьбу проти опонентів. Їм давалась дуже різка оцінка, насамперед у пресі та партійних документах. Крім того, значна частина партійців не позбавилася настроїв і психології «воєнного комунізму». Вони, як і Сталін, виступали за використання рішучих, «революційних» методів будівництва соціалізму.

Рядові комуністи не знали конкретної альтернативної програми групи Бухаріна. Їм постійно твердили про «небезпеку правого ухилу», а потім, коли вони вже були «підготовлені» до його засудження, назвали прізвища лідерів «ухилу» (вперше Бухарін був підданий критиці в центральній пресі 21 серпня 1929 р., хоча боротьба у керівництві йшла з літа 1928 р.).

Але підтримка лінії Сталіна не була скрізь одностайною. На партійних зборах у Києві один з ораторів говорив: «Я не впевнений, що правда Сталіна, постанови ХV партз’їзду здійснюються, але помилки можуть бути, не чистий же він (тобто небезгрішний – Авт.), Сталін». «Хіба ми розумніші за Бухаріна, Рикова та інших, що ми звинувачуємо їх у правому ухилі, як можна сказати, що Бухарін помиляється». А в Харкові комуніст Лосинець заявив: «Якби наш уряд прийняв пропозиції Бухаріна, не було б таких труднощів». Таким чином, деякі члени партії навіть схильні були бачити у поглядах Бухаріна альтернативу. Проте знову переміг Сталін.

Виведення групи Бухаріна з керівництва ще більше зміцнило становище Сталіна, який став фактично диктатором країни. Форсованим темпом почав складатися культ його особи. В ході ідейно-політичної боротьби КП(б)У в абсолютній більшості підтримувала сталінську фракцію.

Однією з причин перемог Сталіна було те, що йому вдалося висловити точку зору тієї частини партії, яка прагнула до форсованої побудови соціалізму, не сприймала неп. Адже основна боротьба в ідеологічній сфері йшла з двох проблем: суть та перспективи непу та роль і ступінь розвитку внутріпартійної демократії. Громадянська війна навчила вивчати усі питання швидко і радикально, наказним методом, вона зміцнила настрої зрівнялівки, які були достатньо сильними. Серед значної кількості комуністів не просто існував, а домінував «воєннокомуністичний» синдром.

Очевидно, що найяскравішим виразником цих тенденцій був у партії Сталін. Суттєве значення мало також те, що в його руках знаходився партійний апарат і місцеві керівники, їх доля та кар’єра прямо залежали від стосунків зі Сталіним. Ще одним суттєвим фактором у боротьбі був вплив преси, яка в основному висловлювала думку більшості, а в останні роки політичної боротьбі – винятково більшості і відіграла істотну роль у дискредитації суперників Сталіна. Слід визнати і у цілому вдалі тактичні ходи у середпартійній боротьбі самого Сталіна, який виявив цілеспрямованість і значні організаторські здібності. У цій боротьбі у повній мірі виявились і його негативні риси характеру: мстивість, підозрілість, підступність, безпринципність. Сталін уміло маніпулював поняттям «єдність партії». Він вимагав від опозицій дотримуватись єдності партії і цим багато в чому нейтралізував їх діяльність та пропозиції. Основні гасла Сталіна (єдність партії та будівництво соціалізму, який сприймався багатьма як «світле майбутнє») були простими і зрозумілими багатьом. Як пише І.Курас, «опозиції всередині ВКП(б) були приречені внаслідок того, що не наважувалися апелювати до народу. Така тактика випливала з більшовицької догми, згідно з якою всяка політична діяльність поза партією вважалася незаконною і потенційно контрреволюційною».

Під впливом національного Відродження в Україні виникло т. з. «націонал-ухильництво» – прояв націонал-комунізму, представники якого намагалися поєднати комунізм з національним рухом. Його речниками в Україні були М.Хвильовий, О.Шумський, М.Волобуєв і М.Скрипник.

О.Я.Шумський, працюючи наркомом освіти, виступив за розширення українізації, за її дійсне, а не формальне проведення. Своє розуміння українізації (а ця проблема є актуальною і зараз) він виклав у квітні 1925 р. на пленумі ЦК КП(б)У. О.Шумський говорив про два завдання з національного питання: «вирощування і зміцнення кадрів з місцевих людей і наближення радянської влади у національних республіках до трудящих цих республік щодо мови і культури … тобто українізація в її широкому суспiльно-культурному розумінні». При цьому він підкреслював, що «в поняття українізації вкладаються вивчення української мови й культури, а не перетворення будь-кого в українську національність».

Спочатку така позиція не викликала заперечень. Але коли О.Шумський у розвиток ідеї про зміцнення партійних кадрів з місцевих людей запропонував Сталіну замінити генерального секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича на українця (пропонувалися В.Чубар, Г.Петровський, М.Скрипник) та висловив ряд пропозицій щодо удосконалення українізації, ситуація суттєво змінилася. О.Шумський відзначив, що на українізацію дивляться, як на повинність, яку виконують з небажанням, висловив незадоволення поведінкою партійної та профспілкової верхівки, яка не залучає до керівництва людей, безпосередньо пов’язаних з українською культурою. Для виправлення цих недоліків Шумський вважав за необхідне змінити склад партійного і радянського керівництва під кутом зору українізації.

За словами Шумського, ЦК КП(б)У повинен контролювати й керувати національними і культурними процесами, що проходили тоді на Україні, але з Москви надсилаються на Україну працівники, котрі не розуміють українських національних питань. Шумський заявляв, що українські комуністи вже виросли й в змозі самі обирати собі керівників партії та уряду. Так згадував про ці події один з діячів Компартії Західної України М.М.Теслюк.

Сталін погодився з деякими з зауважень Шумського, відзначивши, що чимало комуністів не зрозуміли смислу і значення українізації, що необхідно добитися зламу у свідомості партійно-радянських працівників, усе ще пройнятих духом іронії та скептицизму в питанні про українську культуру та українську громадськість, треба старанно добирати людей, здатних оволодіти новим рухом на Україні.

Однак, разом з тим Сталін вважав, що Шумський плутає українізацію партійного апарату з українізацією пролетаріату. Апарат можна і треба українізувати, а пролетаріат українізувати зверху не можна. Це тривалий, стихійний процес. Генсек вважав, що Шумський не бачить тіньових сторін українізації, яка може призвести до боротьби за «відчуження української культури і української громадськості від культури і громадськості загально-радянської, боротьби проти «Москви» взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури та її найвищого досягнення – ленінізму». Звідси видно, що Сталін вважав можливим проводити українізацію до певних меж з тим, щоб вона не вийшла з-під контролю компартії і не призвела до спрямування проти «вищого досягнення російської культури – ленінізму». Сталін не підтримав і пропозицій Шумського щодо змін у партійно-радянському керівництві республіки.

Після отримання листа Сталіна, Політбюро ЦК КП(б)У розглянуло питання про попередні підсумки українізації та заяву Шумського. Шумський знову різко виступив проти перебування Кагановича на посту генсека КП(б)У і заперечив Сталіну з приводу обвинувачень в насильницькій українізації. Керівництво КП(б)У в листі-відповіді Сталіну повідомило про успіхи українізації, піддало критиці виступ Шумського, відзначило особливі заслуги Кагановича у «згуртованості і політичній твердості української організації».

Обговорювалося це питання і на червневому (1926 р.) Пленумі ЦК КП(б)У. На закритому засіданні пленуму Каганович різко виступив проти Шумського, звинуватив його в «тероризуванні» ЦК КП(б)У, в ухиленні від прямих відповідей на запитання. Він вимагав від Шумського визнати помилковість арґументів і самого питання про усунення Кагановича з поста генерального секретаря ЦК КП(б)У. У відповідь на це Шумський заявив: «Я дуже здивований тим темпераментом, з яким виступав тов. Каганович. Нічиїм довготерпінням я не хочу зловживати і не зловживаю… Треба пленумові ЦК для заспокоєння організації, щоб я визнав помилковість того, що я порушив перед тов. Сталіним питання про зняття тов. Кагановича і що я пропонував тов. Чубаря в генеральні секретарі? Пленум ставить це питання переді мною руба, вимагаючи, щоб я визнав, що зробив помилку… Я роблю цю заяву, я говорю, що я визнаю постановку питання про зняття Кагановича помилковою».

Пленум ухвалив рішення – підтвердити повноваження Політбюро ЦК КП(б)У, залишивши генеральним секретарем ЦК Кагановича.

Вже на лютнево-березневому (1927 р.) об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У йшлося про «націоналістичний ухил» Шумського. У доповіді на пленумі Каганович перебільшував недоліки в роботі Наркомпросу: «Багато було помилок у тов. Шумського. ЦК зняв його з поста Наркомпросу за те, що він наробив багато помилок… Ми поставили питання принципово, політично». З приводу звинувачень Кагановича Шумський заявив на пленумі: «…Тов. Каганович тут щось нерозбірливо говорив про якийсь мій ухил і про помилки. Але що за ухил і в чому і які помилки? Так це й залишилось вкрите мороком невідомості і секретом для партії. Але ж це треба було сказати, щоб партія могла подолати цей ухил і на виправленні цих помилок набути певного досвіду. Однак у тому-то й річ, що розмови про мій ухил і про помилки – лише пусті балачки, і не тут криються причини мого відходу. Причина відходу – неспрацьованість з генеральним секретарем т. Кагановичем. З його приїздом на Україну, незважаючи на повне бажання з мого боку, мені ніяк не вдавалося налагодити з ним, як з найбільш відповідальним (принаймні формально) політичним керівником, контакту і встановити політичне співробітництво, хоч зі свого боку я робив усе можливе у цьому напрямі».

Л.Каганович у своїх спогадах писав, що «на Україні поряд з боротьбою з загальнопартійною опозицією ми вели боротьбу з націоналістичними виступами проти ленінської національної політики партії… Ця боротьба велась перш за все заходами політичними, шляхом розкриття їх змов» (курсив наш – Авт.). Щодо Шумського, то Каганович пояснював це так: «Загострення боротьби з українським націоналістичним ухилом в КП(б)У вийшло в результаті того, що Шумський … став лідером націонал-ухильників в КП(б)У…». Свою позицію у цей період Л.Каганович подавав так: «Розкривши глибоко помилки націонал-ухильників, ми все ще не втрачали надії врозуміти кращу їх частину; враховуючи складність національного питання, ми намагались вирішувати його за змістом, по суті, не застосовуючи «оргвисновки». Можу підкреслити, що я особисто особливо наполягав на переконанні ухильників, щоб позбутися «оргвисновків». На пленумі (червень 1926 р.) Л.Каганович говорив: «… Створимо умови для дружної роботи, хоча б для того ж самого т. Шумського». Звучить дуже «достовірно» і «правдиво», особливо у світлі того, що ми знаємо про вказівку саме Л.Кагановича знищити Шумського. Не міг забути і пробачити Л.Каганович і через 20 років того, що Шумський хотів зняти його з поста генсека КП(б)У, що скаржився на нього «самому» Сталіну. Адже це могло означати невиправдання довіри останнього і кінець або падіння особистої кар’єри, яка так стрімко підіймалася до олімпійських вершин Політбюро. Саме тому Л.Каганович особисто виїжджав у 1946 р. у Саратов для керівництва ліквідацією О.Шумського.

Проте це буде через два десятиліття, а у 1926-1927 рр. Шумського починають критикувати і вимагають, щоб він відмовився від пропозицій про зняття Кагановича, що він і був змушений зробити. В лютому 1927 р. Шумський подає заяву про звільнення з посади наркома освіти, яка згодом була задоволена. Проте цькування Шумського продовжувалося. ЦК КП(б)У подав спеціальну заяву у Виконком Комінтерну, в якому відзначалося, що в КП(б)У склався націоналістичний ухил на чолі з Шумським. Цей ухил, підкреслювалося в заяві, виявлявся у «форсованому підході» до українізації, в «систематичному прагненні підірвати довіру до основних парткадрів, зокрема російських товаришів», «у викривленому уявленні про нашу партію, як носія російського шовінізму, який, ніби-то, пригнічує комуністів-українців», «в злісному цькуванні українських товаришів, які проводять правильну партійну лінію, і що їх кваліфікують як зрадників, ренегатів».

Проте з такою оцінкою діяльності О.Шумського не погодилась більшість ЦК Компартії Західної України (КПЗУ). У своїй заяві до Виконкому Комінтерну від 19 березня 1928 р. керівне ядро КПЗУ – Васильків, Турянський, Максимович – писали, що керівництво КП(б)У «замість того, щоб ясно поставити національне питання, – приписують Шумському погляди, яких він ніколи не притримувався…, таврує погляди Шумського, як націоналістичний ухил, а до всіх, хто обстоює правильність цих виступів, застосовує не методи переконання, а методи, які можна застосовувати тільки до ворогів пролетаріату, СРСР…». За це керівники КПЗУ Й.Крілик (Васильків), Р.Кузьма (Турянський) та їх прихильники були виключені з партії і з Комінтерну; їх обвинуватили «в розколі на користь фашистській диктатурі Пілсудського». Л.Каганович дійшов до того, що заявив, що він не знає, на чиєму боці в разі війни проти Радянського Союзу буде Комуністична партія Західної України. Така лінія призвела до розколу КПЗУ і трагічної долі її керівників.

Від Шумського знову вимагали каяття і «відмежування» від позиції керівництва КПЗУ. Його таврувала і різко критикувала партійна преса. Спроба висловити і захистити власні погляди з національного питання закінчилася для О.Шумського політичними, а згодом і кримінальними репресіями з боку керівництва більшовицької партії, яке не терпіло відхилень від «генеральної лінії» та виявів інакомислення. «Крамольна» суть позиції Шумського полягала в тому, що він пропонував дозволити ЦК КП(б)У самому обирати з свого середовища керівника, бажано етнічного українця. І справа була навіть не в особі Кагановича. Головне було в самому принципі призначення керівника України з Москви.

Окрім О.Шумського до «націонал-ухильників» офіційна пропаганда відносила також письменника Миколу Хвильового (псевдонім Миколи Григоровича Фітільова, 1893-1933 рр., вихідця з містечка Тростянець на Сумщині). Хвильовий був підданий критиці за те, що висунув гасло «Геть від Москви!», аргументуючи це тим, що «Москва – центр всесоюзного міщанства» і Україні необхідно більше орієнтуватися на Захід, безпосередньо, а не опосередковано збагачуючись західною культурою. На цей заклик зреагував і Сталін, який з обуренням писав: «…В той час, коли західноєвропейські пролетарі з захопленням дивляться на прапор, який майорить в Москві, український комуніст Хвильовий не має сказати на користь «Москви» нічого іншого, окрім як закликати українських діячів тікати від «Москви» «якомога скоріше».

Роз’яснюючи свою позицію і відповідаючи критикам, Хвильовий говорив: «Всі ці фрази, що українська культура мусить розвиватися на базі російської (як це культура на базі культури, коли культура завжди бере базою свою економіку?), що «язык русский – язык Ленина» (а хіба «язык мордвы» чи то киргизів – не може бути «языком Ленина»?), що на Україні російська культура є культурою пролетаріату (а чому в низових професійних рядах свідомого українського пролетаріату, як говорить статистика, вдвічі більше, ніж росіян з євреями вмісті?)… всі ці фрази є все-таки фрази – не більше, і їм місце в архівах керенщини».

Хвильовий виступив з захистом теорії боротьби двох культур на Україні (російської і української). Він вважав, що боротьба «за гегемонію на культурному фронті двох братських культур на Україні – російської та української – це та життєва правда і проза, яка далека від сентиментів і романтики, і яка з кожним днем стає яснішою». У цій боротьбі, як відзначав Хвильовий, треба «негайно встати на сторожі активного молодого українського суспільства». Тут Хвильовий мав на увазі як безпосередньо конкуренцію на книжковому ринку, так і загальний смисл обох літератур. Слабкість українських позицій на книжковому ринку Хвильовий вбачав в рабській природі української інтелігенції, яка «північну культуру завжди обожнювала і тим не давала можливості Україні виявити свій національний геній».

Що стосується загального смислу російської літератури, то Хвильовий вважав, що «велика російська література є, перш за все, література песимістична, повніша, пасивно-песимістична». Подолання «пасивного християнського дуалізму» літератури Достоєвського і Толстого – ось, за Хвильовим, історична місія України, що грунтується на її особливій ролі посередника між Європою та Азією.

Точку зору Хвильового з приводу орієнтації на Європу підтримував і О.Шумський, який заявив, що не поділяє лише тієї форми, в якій Хвильовий її висловив.

У провину Хвильовому було поставлено те, що в його виступах криється небезпека порушення єдності пролетаріату, що він боїться будівництва соціалізму і змикається з троцькістською опозицією. Хвильового змусили каятися, але це не врятувало його від таврування і критики.

Звичайно, що у поглядах Хвильового було суттєве раціональне зерно, особливо коли він говорив про необхідність для української літератури «брати … західний матеріал не через російську трансмісію, а безпосередньо з першоджерел», що навіть журнал «Більшовик України» визнав «цілком вірним». Заслуговують уваги вислови Хвильового з приводу гласності, якості преси, терпимості до інакомислення. Він писав: «З одного боку, ти повинен … душити «живе слово», бо воно не що інше, як продукт буржуазної культури, але з іншого – ти, всупереч диктатурі пролетаріату, сам хочеш почути це «живе слово», бо ти вже засмучений за ним і задихаєшся у сірій нудній та роздериротній казенщині «єпархіальних відомостей…».

До вини Хвильового було віднесено те, що у його виступах «приховується небезпека порушення єдності пролетаріату» («Більшовик України»), що він боїться будівництва соціалізму, з’єднуючись з опозицією («Правда», «Комуніст»). Найвиразніше погляди критиків Хвильового висловив журнал «Красная печать», який писав: «Широким шляхом йдуть мільйони трудящих. Вони бачать ясну ціль – соціалізм. А в закуток, де смердить болячками неп, забився Хвильовий, він не бачить виходу…». Цю фразу було написано ще не у 1937 р., а у 1927 р., проте вона дає уявлення щодо того, якими методами боролись тоді з інакомисленням, і яка доля чекала опонентів більшості ЦК КП(б)У в подальшому. Л.Каганович у своїх спогадах і через 60 років продовжує називати Хвильового «махровим націоналістом», «націонал-ухиль­ни­ком», який продовжував свою «підривну справу». Проте зараз це звучить як позитивна характеристика, тим більше, що одіозність поглядів та постаті Кагановича досить відомі.

Як вважає Юрій Шаповал, «надто загострених суджень, ригоризму М.Г.Хвильовому більш ніж вистачало». Але він по-перше, пропонує враховувати, що це були судження не партійного керівника, який вирішальною мірою визначав перебіг громадсько-політичних подій, а літератора. По-друге, необхідно зважати на те, що у 20-ті роки сталінський лист і інтенсивні «викривальні» дії Кагановича блокували можливість серйозно розібратися у літературній та громадській позиції М.Хвильового. По-третє, письменник під тиском сам гостро і неодноразово засуджував ті чи інші свої тези. Сам Хвильовий, пояснюючи свою «методологічну позицію», писав: «Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою».

У 1933 р. він покінчив життя самогубством, протестуючи проти репресій щодо українських літераторів.

На сторінках преси, на партійних зборах різного рівня в кінці 20-х років піддавали критиці ще одного представника «націонал-ухильництва» в Україні – Михайла Волобуєва. На початку 1928 р. він опублікував у журналі «Більшовик України» дискусійну статтю «До проблем української економіки». Тут Волобуєв проаналізував основні фази розвитку колоніальної політики царизму в Україні, намагаючись спростувати поширену думку про єдність російської та української економік. Він вважав, що українське народне господарство розглядають як південний економічний район СРСР, ігноруючи необхідність самостійного розвитку її економіки як складової частини світового економічного господарства. (До речі, у вступі до своєї статті Волобуєв застеріг, що буде використовувати термін Україна, як точніший, ніж УСРР, що було досить симптоматичним). Волобуєв розвивав і з економічної точки зору намагався обгрунтувати ті погляди про західну орієнтацію, які висловлював Хвильовий. Він стверджував, що СРСР по суті продовжує колонізаторську політику царизму щодо України. Конкретні пропозиції, які висував Волобуєв, передбачали забезпечення за українськими економічними центрами права й можливості дійсного керівництва всім народним господарствам без винятку; необхідність переглянути бюджетне законодавство, застерігаючи від занадто великого вилучення народногосподарських прибутків поза межами України; за союзним Держпланом та іншими центрами зберегти лише загально-директивні функції; встановити відповідну всеукраїнську систему регулювання притоку робочої сили з тим, щоб стежити за пропорційним розподілом місць на українських заводах між Україною і Росією. Все це мало на меті подолання «спроби розривати єдиний український національно-господарський терен».

Волобуєв цілком справедливо акцентував увагу на тому, що економічне питання є центральною частиною національної проблеми: «Ліквідація «провінціального становища» нашої мови, нашої культури взагалі буде наслідком забезпечення Україні нестримного розвитку проекційних сил, забезпечення їй становища оформленого й закінченого національно-господарського організму, остаточного відмовлення розглядати її як просту суму районів єдиної неподільної економіки».

Пропозиції Волобуєва, в разі їх втілення, призвели б до значного розширення економічної самостійності України, а значить – політичної і культурної. Але цього керівники більшовиків допустити не могли, тому стаття Волобуєва у тому ж номері журналу була піддана критиці. Його самого двічі примушували каятися на сторінках преси. У 1930 р. він опублікував статтю «Проти економічної платформи націоналізму (До критики волобуєвщини)». Волобуєв у ролі критика «волобуєвщини» – таке було можливим лише у тоталітарній державі, в умовах придушення всілякого інакомислення.

Але виникає питання – чому ж було дозволено опублікувати таку статтю в центральному теоретичному органі більшовиків України? Часткову відповідь на це питання дає публікація М.Скрипника у цьому ж часопису. «Виявляючи хибні погляди, – писав він, – ми озброюємо нашу партію. Містячи статтю Волобуєва в нашому журналі, ми, зрозуміло, даємо зброю, за яку може вчепитися, як тепер «Діло», так і група Василькова, зрадників з КПЗУ. Але ця зброя нічого спільного не має з дійсним науковим розумінням українського питання. Вона заснована на псевдонауковій базі, не має наукового підходу, хибна й шкідлива політично. Розбиваючи її, ми водночас даємо зброю нашій партії, нашим пролетарям, даємо розуміння того, що є у нас, якими шляхами ми йдемо, правильне розуміння, і тим готуємо дійсну пролетарську єдність». На наш погляд, якщо це було дійсно так, то редакція «Більшовика України» пішла дещо ускладненим шляхом. Опублікувати помилкову за їх критеріями статтю лише для того, щоб викрити її – занадто складно. Можна висловити припущення, що публікація такої статті була: 1) залишковим елементом часткової гласності кінця непу, що є маловіроґідним; 2) провокацією з боку компартійного керівництва з метою (через відгуки, листи, обговорення) виявити і «взяти на облік» прихильників подібних поглядів; 3) хитромудра популяризація поглядів «націонал-комунізму» таким чином, що, враховуючи відому тепер загальну позицію з цих питань М.Скрипника, не є «теорією неймовірності».

У 1933 р. Волобуєва було відправлено на заслання до Казахстану на 5 років. Він чудом уцілів під час репресій і помер у Ростові в 1972 р.

Після О.Шумського наркомом освіти став Микола Скрипник (1927-1933), який відігравав дуже суттєву роль в державному житті республіки в цей час і якого згодом офіційна пропаганда зарахувала до лідерів «українського національного ухилу».

М.Скрипник велику увагу приділяв підготовці та впровадженню нового українського правопису. Він був головою комісії Раднаркому України з цього питання, і його зусиллями новий правопис було затверджено у вересні 1928 р. Цей правопис дістав назву «скрипниківського» і діяв до 1933 р., тобто до року загибелі Скрипника.

Як нарком освіти УСРР Скрипник займався питаннями культурного життя українців і за межами України, чим викликав роздратування московського центру. Його стараннями вдалося на території Російської Федерації створити близько 500 українських шкіл та 2 технічні вузи, хоча у цьому було чимало формалізму. М.Скрипник навіть поставив питання про приєднання до України адміністративних територій, населених українцями. Називав це питання «пекучим, яке слід розв’язати».

Суть поглядів М.Скрипника полягала у тому, що він вважав: Україна, якщо вона держава, повинна і в змозі мати свою власну мову, літературу, мистецтво, котрі є не гіршими від мов, літератури й мистецтва інших народів. Скрипник активно підтримував або захищав тих діячів, котрі працювали на користь національного відродження України, зокрема талановитого режисера Л.Курбаса, вченого О.Бадана-Яворенко; пропонував запросити 1500 вчителів із Західної України для покрашення викладання української мови і літератури в школі.

М.Скрипник намагався обґрунтувати марксистську тезу про спілку робітників і селян з точки зору національного питання в Україні: «Шлях свідомого пролетаря: щоб український селянин пішов за донбасівським пролетарем, у соціальному плані став на бік донбасівського пролетаря, треба, щоб донбасівський пролетар став на бік українського селянина в національному змісті. Українська культура є одна з передумов перемоги соціалізму на Україні».

Як справедливо зазначають Д.Мейс та В.Солдатенко, М.Скрип­ник «більше, ніж будь-хто інший, був теоретичним творцем українського шляху до соціалізму, одним з родоначальників того специфічного явища, яке ми сьогодні називаємо національним комунізмом».

М.Скрипник був одним з небагатьох, хто піддав критиці відому сталінську тезу «про загострення класової боротьби». Виступаючи в Одесі в кінці 1929 р., він говорив: «Справді, гадати, що сила і опір буржуазії весь час буде більшою й більшою аж до нашої остаточної перемоги, це значить повторювати стару приказку – «таскати вам не перетаскати». Ми б’ємо і б’ємо буржуазію, а вона все сильніше й сильніше виступає проти нас, і тоді врешті-решт остаточна перемога стає неможливою».

Авторові згаданої тези такі висловлювання були, звісно, не до вподоби, так само як і намагання Скрипника довести шкідливість «централізаторських» законопроектів кінця 20-х років. Під час обговорення проекту Закону СРСР про землекористування Скрипник виступив проти пункту, який передбачав, що земля є власністю не республік, а усього Союзу. Він вважав, що у такому разі суверенність республік зводиться до того, що вони мають свій уряд, але не мають території. Таку ж реакцію з боку Скрипника викликали й інші прояви «забутливості» щодо суверенітету союзних республік. Зокрема, він виступив проти пропозиції, щоб конституції союзних республік затверджувались з’їздом Рад СРСР, назвавши це «своєрідним державним переворотом».

В період голодомору 1932-1933 рр. М.Скрипник виступив проти застосування надзвичайних заходів, «методів адміністрування й окрику», як він висловився.

На початку 1933 р. політика українізації різко згортається, а боротьба з «націоналізмом», навпаки, швидко й потужно розгортається. У центрі цієї політичної кампанії опинився М.Скрипник, наркомат освіти та вся система культури, освіти й науки. Скрипника було знято з посади, піддано жорстокій критиці та цькуванню. 7 липня 1933 р., доведений до відчаю і не маючи бажання каятися прилюдно в неіснуючих помилках і в спотвореному вигляді подавати свою попередню діяльність, Микола Скрипник застрелився. Проте його таврування продовжувалося й після його загибелі. В доповіді П.Постишева на листопадовому (1933 р.) об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У діяльність Скрипника кваліфікувалась як «націоналістичний ухил, що змикався з імперіалістичними інтервентами фашистської Німеччини й панської Польщі, які намагаються відірвати Україну від Радянського Союзу». Розправа з Скрипником стала прелюдією для розгрому культурно-освітньої системи України. З системи Наркомпросу було звільнено понад 2000 осіб, понад 300 наукових та редакторських працівників. Протягом лише 1933 р. в обласних управліннях наукової освіти за політичними мотивами замінено 100% керівництва, у районних – 90%. Всі вони були піддані різним формам репресій. 4 тис. вчителів були звільнені із шкіл України як «класово-ворожі елементи». Розширювалася сітка російських шкіл і класів. З 29 директорів педагогічних вузів звільнили 18 чол., роботу втратили також 210 викладачів.

Протягом усього 1933 р. республіканська преса рясніла погромними статтями, в яких «пророблялися» інститут філософії, інститут історії, Український науково-дослідний інститут педагогіки, всеукраїнське товариство «Педагог-марксист» та інші установи. Не був обійдений увагою й «театральний фронт». До постановки заборонили 200 «націоналістичних творів» і 20 «націоналістичних перекладів світової класики».

Так закінчилися спроби поєднати комунізм з національними інтересами українського народу. Таке поєднання і не могло бути успішним, оскільки комунізм по своїй суті суперечить національним прагненням і цілям будь-якого народу.

Як на підтвердження цього наведемо слова одного із апостолів більшовизму – Л.Троцького. Він писав: «Більшовизм на Україні був слабким. Причину цього слід шукати в національній та соціальній конструкції країни. Міста, населення яких лише в незначній кількості складали українці, мали в значній мірі колонізаторський характер. Українські соціалістичні фракції в містах не відчували себе пов’язаними з життям широких мас, головним чином села, і представляли в українських містах великоруську культуру, яку багато хто з них … не дуже добре знали. Звідси в значній мірі екзотичний характер українського більшовизму, відсутність у нього глибоких коренів, глибока залежність від Великоросії, прагнення відстояти свою незалежність та багаточисельні конфлікти, чвари, постійна внутрішня фракційна боротьба». Головне у цій тезі, на наш погляд, – це те, що Троцький вказує на слабкість власне українського комунізму і підкреслює його залежність і походження від великоруського комунізму. Тому й були безплідними спроби поєднати національне з кому­­ністичним. «Великоросійськість» (а інакше – шовінізм) комунізму робить неможливим його співіснування з національними факторами. Як тільки національні фактори звільнились від кайданів комунізму, радянська імперія – СРСР – розпалася.

Вірним є й інше спостереження Троцького – з приводу багаточисельних конфліктів, які виникали на ґрунті «українського більшовизму». За підрахунками Григорія Костюка, за одне лише перше пореволюційне десятиріччя питання про конфлікти між Україною і Росією, питання українських домагань й опозиційних рухів виникало понад сім разів перед керівництвом Комінтерну – на його міжнародних конґресах і на пленумах його Виконавчого Комітету.

Як справедливо зазначає Юрій Шаповал, «впливові сили, починаючи з самого Сталіна, зробили все, щоб дискусія навколо «шумськизму» і «хвильовизму» не закінчилася лише каяттям Шумського і Хвильового, а постійно переводилася в площину політичну й більше того – «перманентно» актуалізувалась». Це прояснюється, на його думку, тим, що боротьбу проти «націонал-ухильництва» у лавах КП(б)У слід розглядати не як епізод, а як «закономірну фазу у політиці «подвійно бухгалтерії», у діях, що їх спрямовував Сталін і його прибічники… Це була лише ланка у ланцюзі сталінської боротьби з «ізмами», яким Сталіна для різних регіонів країни незмінно подавав націоналістичного забарвлення…».

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук