Головна Монографії та посібники Адвокатура Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката Ч.2 10.2. Співвідношення міжнародних угод про працю і законодавства України.

10.2. Співвідношення міжнародних угод про працю і законодавства України.

Адвокатура - Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката Ч.2
162

10.2. Співвідношення міжнародних угод про працю і законодавства України.

Право на працю гарантується низкою міжнародних договорів, звернення до яких дозволить розкрити його зміст. Відповідно до ст. 23 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі та сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Особливої ува­ги на міжнародному рівні набуло питання захисту від дискримінації у сфері тру­дових відносин. Так, ч. 2 ст. 23 Загальної декларації прав людини підкреслює, що кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Важливими положеннями, закріпленими ст. 23 Загальної декларації прав людини, також є положення, згідно з якими кожний, хто працює, має право на справедливу і задовільну винагороду, що забезпечує людині гідне існування для нього самого та його сім'ї і доповнюване, у разі необхідності, іншими засобами соціального забезпечення; кожна людина має право створювати професійні спілки з метою захисту своїх інтересів. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права в ст. 7 закріплює положення, відповідно до якого держави, що беруть участь у Пакті, визнають право кожного на справедливі та сприятливі умови праці, включаючи, зокрема:

винагороду, що забезпечує, як мінімум, усім трудящим:

справедливу зарплату та рівну винагороду за працю рівної цінності без жодної різниці; зокрема, жінкам повинні гарантуватися умови праці не гірші за ті, які мають чоловіки, з рівною оплатою за рівну працю;

задовільне існування для них самих та їх сімей відповідно до положень Пакту;

умови роботи, що відповідають вимогам безпеки та гігієни;

однакову для всіх можливість просування на службі виключно на підставі трудового стажу і кваліфікації;

відпочинок, дозвілля та розумне обмеження робочого часу, оплачувану періодичну відпустку, так сам

о як і винагороду за святкові дні.

Декларація МОП (Міжнародної організації праці) про основні принципи і права у сфері праці (затверджена Міжнародною конференцією праці на 86-й сесії в Женеві, 18 червня 1998 р.) проголошує принцип недопущення дискримінації у сфері праці та зайнятості.

Відповідно до п. 20 преамбули Європейської соціальної хартії (переглянута, Страсбург, 3 травня 1996 p.), всі трудящі мають право на рівні можливості та рівне ставлення до них при вирішенні питань про працевлаштування та професію без дискримінації за ознакою статі. Усі особи з сімейними обов'язками, які працюють і хочуть працювати, мають право робити це без дискримінації і по можливості так, щоб їх службові обов'язки не суперечили сімейним.

Згідно зі ст. 20 Європейської соціальної хартії держави зобов'язуються визнати і вжити відповідних заходів з метою забезпечення реалізації права на рівні можливості та рівне ставлення при вирішенні питань про працевлаштування та професію без дискримінації за ознакою статі в таких сферах:

працевлаштування, захист від звільнення та професійна реадаптація;

професійна орієнтація, підготовка, перепідготовка та перекваліфікація;

умови працевлаштування та праці, включаючи оплату праці;

професійне зростання, включаючи просування по службі. Спеціальна стаття Європейської соціальної хартії присвячена забороні

дискримінації: «Реалізація прав, передбачених Хартією, забезпечується без будь-якої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших поглядів, національного або соціального походження, стану здоров'я, належності до національних меншин або за іншими ознаками». Водночас, відповідно до Хартії, нерівне ставлення, яке ґрунтується на об'єк­тивних і розумних засадах (підставах), не вважається дискримінаційним. Відповідно до Хартії, держави зобов'язані гарантувати право працюючих чоло­віків і жінок на рівну винагороду за працю рівної цінності.

Згідно з Рекомендаціями МОП № 57 щодо професійного навчання трудящі обох статей повинні користуватися рівними правами на вступ до всіх технічних і професійних установ, а також на отримання однакових свідоцтв і дипломів після закінчення одних і тих самих курсів навчання.

Крім того, Україна є учасницею декількох спеціальних міжнародних дого­ворів, що забороняють дискримінацію у сфері праці. Так, 22 листопада 1999 р. Ук­раїна ратифікувала Конвенцію Міжнародної організації праці № 156 про рівне ставлення і рівні можливості для трудящих чоловіків і жінок: трудящі із сімейни­ми обов'язками, прийнята 67 сесією Генеральної Конференції Міжнародної ор­ганізації праці 23 червня 1981. Відповідно до неї забезпечення справжньої рівності чоловіків і жінок — одна з цілей національної політики кожного члена Організації — полягає у тому, щоб особи з сімейними обов'язками, які виконують або бажають виконувати оплачувану роботу, могли здійснювати своє право на працю, не відчуваючи дискримінації, і, наскільки це можливо, гармонійно поєднували професійні та сімейні обов'язки.

Частиною національного законодавства України також є Конвенція № 111 про дискримінацію у сфері праці та занять. Стаття 1 цієї Конвенції закріплює по­ложення, відповідно до якого термін «дискримінація» включає:

будь-яку різницю, недопущення або перевагу, що проводиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного або соціального походження, що призводить до знищення або порушення рівності можливостей або ставлення в галузі праці та занять;

будь-яку іншу різницю, недопущення або перевагу, що призводить до зни­щення або порушення рівності можливостей або ставлення у галузі праці та заняття, визначене відповідним Членом у разі консультації з представницькими організаціями підприємців і трудящих, де такі існують, та іншими відповідними органами.

Будь-яка різниця, недопущення або перевага щодо певної роботи, яка ґрун­тується на специфічних вимогах, дискримінацією не вважається.

Стаття 2 Конвенції № 111 про дискримінацію у сфері праці та занять покладає на держави такі зобов'язання: визначати і проводити національну політику, спря­мовану на заохочення рівності можливостей та ставлення до праці та зайнятості з метою викорінювання будь-якої дискримінації.

Конвенція 117 про основні цілі та норми соціальної політики (дата ухвален­ня — 22.06.1962, дата набуття чинності — 23.04.1964) містить спеціальний розділ, положення якого спрямовані на заборону дискримінації за ознаками раси, ко­льору шкіри, статі, віросповідання, належності до племені або профспілкового членства (Розділ V). Згідно зі ст. 14 цього розділу, метою політики відповідно до Конвенції про основні цілі та норми соціальної політики є скасування будь-якої дискримінації серед трудящих за ознаками раси, кольору шкіри, статі, віросповідання, належності до племені або профспілкового членства щодо: а) трудового законодавства та угод, які надають рівні економічні умови тим, хто законно проживає і працює в цій країні; Ь) допуску на державну або приватну службу; с) умов найму та просування по службі; d) можливостей для професійно­го навчання; є) умов праці; і) заходів з охорони здоров'я, охорони праці та забез­печення добробуту трудящих; g) дисципліни; h) участі в переговорах про укладан­ня колективних договорів; і) ставок заробітної плати, які визначаються відповідно до принципу рівної оплати за працю рівної цінності.

Метою здійснення політики у сфері зайнятості держав — учасниць Конвенції про політику у сфері зайнятості від 15 липня 1966 р. № 122, згідно зі ст. 1 є забезпечення свободи вибору зайнятості та найширших можливостей для кожного трудящого щодо одержання підготовки та використання своїх навичок і здібнос­тей з метою виконання роботи, для якої він придатний, незалежно від раси, коль­ору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, іноземного або соціального поход­ження.

Багато із зазначених положень міжнародно-правових актів було враховано при підготовці Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права та ос­новні свободи людини 26 травня 1995 р., ст. 14 якої закріплює положення, відповідно до якого кожна людина має право на працю і захист від безробіття, а також на рівну винагороду за рівноцінну роботу, включаючи отримання пільг, на однакові умови щодо праці рівної цінності та на рівний підхід до оцінки якості роботи. Частина 2 цієї статті спрямована на захист прав жінок. Відповідно до цієї норми, з метою забезпечення ефективної реалізації прав працюючих жінок До­говірні Сторони зобов'язуються:

а) надавати оплачувану відпустку, достатню допомогу по соціальному забезпе­ченню або допомогу із громадських фондів для жінок, які беруть відпустку до і після пологів тривалістю, передбаченою національним законодавством;

б) вважати незаконним, якщо підприємець повідомляє будь-якій жінці про звільнення під час її перебування у відпустці у зв'язку з вагітністю або повідомляє її про звільнення з роботи в такий час, коли термін повідомлення закінчується за її відсутності;

в) забезпечити для працюючих матерів, що годують своїх немовлят, вільний час, достатній для цієї мети;

г) регулювати прийом на роботу жінок для роботи у нічну зміну в промисло­вості;

д) регулювати прийом на роботу жінок на підземних гірничорудних роботах і відповідно на інших видах роботи, які не прийнятні для них через небезпеку, шкідливості для здоров'я або важкість.

Визначення місця Конвенції в національній правовій системі має величезне практичне значення, оскільки дозволяє розв'язати питання про її юридичну си­лу. Для цього необхідно розглянути такі аспекти даної проблеми:

місце і роль міжнародних договорів1 у системі національного законодавства;

механізм імплементації норм міжнародного права, форми застосування норм міжнародного права у процесі врегулювання внутрішньодержавних пра­вовідносин.

У науці міжнародного права існує два підходи до питання про співвідношення норм міжнародних договорів і внутрішньодержавних актів: моністичний і ду­алістичний. Принципова відмінність цих теорій полягає в тому, що прибічники моністичної теорії визнають єдність двох систем права, а дуалістичної — запере­чують її і наполягають на існуванні двох самостійних правових систем.

Ці напрями фактично включають чотири концепції. Прибічники першого із зазначених напрямів розподіляються на дві групи: одні моністи виходять із при­мату міжнародного права над внутрішньодержавним, інші, навпаки, стверджу­ють, що примат належить праву внутрішньодержавному. Дуалістичний же напрям полягає в затвердженні принципу рівності міжнародного договору і внутрішньодержавного закону. Проте серед представників дуалістичної теорії також немає єдності: одні з них дотримуються думки про те, що питання про пріоритет міжнародного або національного права не може виникнути, інші вва­жають, що у процесі розв'язання даного питання перевага має надаватися факто­ру часу — пізніший акт скасовує попередній.

Перший із зазначених напрямів дуалістичної теорії, що виник наприкінці XIX ст., виходить з відокремлення норм міжнародного і внутрішньодержавного права і затверджує їх непідпорядкованість один одному. Причини того, що міжнародне і внутрішньодержавне право існують як окремі самостійні системи права, представники дуалістичної теорії вбачають у наступному:

1) різні об'єкти регулювання (міжнародне право регулює відносини виключно на міжнародному рівні, внутрішньодержавне, відповідно, — тільки на національ­ному);

2) різний суб'єктний склад правовідносин (суб'єктами міжнародних пра­вовідносин, згідно з дуалістичною концепцією, можуть бути тільки держави і міжнародні організації; внутрішньодержавних — фізичні та юридичні особи, ор­гани державної влади і місцевого самоврядування);

3) відмінність джерел виникнення юридичних норм (міжнародне право виникає як результат волевиявлення держав, узгодження їх інтересів; норми внутрішньодержавного права розглядаються представниками даної концепції як загальнообов'язкові установлені державою правила поведінки, гарантією ре­алізації яких є державний примус).

Таким чином, прибічники цього напряму дуалізму стверджують, що дві на­звані правові системи ніколи не можуть вступити у конфлікт між собою, оскільки вони обслуговують різні правопорядку

Представники другого напряму дуалістичної теорії визнають можливість пе­ретину двох систем права, а значить, — і можливість виникнення колізій між їх нормами. Такі колізії, на їхню думку, повинні долатися за правилом вирішення темпоральних колізій — пізніший акт скасовує попередній.

На відміну від дуалістичної теорії, моністичні концепції обґрунтовували єдність двох даних правових систем, визнаючи, проте пріоритет якої-небудь однієї з них над іншою. Згідно з поглядами моністів одного з напрямів, міжнарод­не право є ніби продовженням національних правових систем, їх сумою або «зовнішньодержавним правом», норми якого мають юридичну силу лише тоді і тою мірою, коли і якою мірою вони включені до внутрішньодержавного права. Представники іншої гілки моністичної теорії, навпаки, відстоюють позиції виз­нання міжнародного права як верховної правової системи, що визначає не лише сферу дії внутрішньодержавного права, а й зміст його нормативного масиву.

Міжнародне право не визначає статус міжнародних договорів у національних правових системах. Цей статус встановлюється внутрішнім законодавством кож­ної держави-учасниці договору. Відповідно, саме національна правова система визначає, чи зобов'язані національні суди та інші правозастосовники вдаватися до норм міжнародного договору при вирішенні конкретної справи. Національ­ною правовою системою вирішується також питання, чи набувають громадяни держави-учасниці договору прав, які можуть бути захищені в національних судах унаслідок ратифікації або приєднання до договору. Таким чином, питання про за­стосування Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок вирішується на рівні внутрішнього права тієї або іншої держави.

Висновок про те, якої із цих концепцій дотримується держава, можна зроби­ти, проаналізувавши її законодавство. Чимало держав вирішують дане питання на конституційному рівні. Конституції цих країн містять положення, відповідно до якого міжнародні договори внаслідок ратифікації або приєднання стають час­тиною національного законодавства. Це процес так званої «автоматичної інкор­порації». Так, ч. 1 ст. 9 Конституції України передбачає, що «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є части­ною національного законодавства». Дане положення дозволяє зробити висновок, що Україна дотримується моністичної концепції, оскільки міжнародні договори, відповідно до зазначеного конституційного положення, є частиною національно­го законодавства.

Цей висновок підтверджується Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98 у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення ч. З ст. 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміна «законодавство»), згідно з якою під терміном «законодавство» необхідно розуміти прийняті в межах повноважень і відповідно до Конституції та законів України: закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких дана Верхов­ною Радою України; постанови Верховної Ради України; укази Президента Ук­раїни; декрети і постанови Кабінету Міністрів України.

Положення, згідно з яким міжнародні договори є частиною національного за­конодавства, закріплене також ЦК України (ч. 1 ст. 10), Сімейним кодексом Ук­раїни (далі — СК України) (ч. 1 ст. 13), іншими законодавчими актами України. Згідно зі ст. З КК України законодавство України про кримінальну відповідаль­ність становить КК України, який ґрунтується на Конституції України та загаль­новизнаних принципах і нормах міжнародного права. Закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Органи державної влади України у своїй діяльності повинні керуватися нор­мами міжнародних договорів. Так, згідно зі ст. 4 Закону України «Про прокурату­ру» від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХП одним із завдань органів прокуратури є за­хист від протиправних посягань, гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політич­них, особистих прав і свобод людини та громадянина. Однією з цілей парла­ментського контролю, який здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, є захист прав і свобод людини та громадянина, проголошених Кон­ституцією України, законами України і міжнародними договорами України (ст. З Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. № 776/97-ВР).

Відповідно до ст. 11 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України), суд ухвалює рішення у справах на підставі Конституції, інших актів за­конодавства України, міжнародних договорів України в порядку, передбаченому Кодексом. Аналогічне положення закріплене ч. 1 ст. 4 ГПК України. Важливою нормою є те, що Верховний Суд України переглядає в касаційному порядку по­станови та ухвали Вищого господарського суду у випадках, коли вони оскаржені через мотиви їх невідповідності міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України (ст. 11115 ГПК України). Вищий господарсь­кий суд України в Інформаційному листі від 18 листопада 2003 р. № 01-8/1427 «Про юрисдикцію Європейського суду з прав людини в Україні», посилаючись на ст. 9 Конституції України і ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори Ук­раїни» від 22 грудня 1993 р. (їй відповідає ст. 19 чинного на даний момент Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р.), зазначив, що господарські суди в процесі здійснення правосуддя повинні керуватися нормами міжнародних договорів, ратифікованих у встановленому порядку.

На підставі вищевикладеного можна зробити висновок про те, що в Україні діє принцип автоматичної інкорпорації міжнародних договорів, тобто для того, щоб міжнародний договір став частиною національного законодавства, достатньо, щоб він був ратифікований та опублікований у встановленому законом порядку.

Проте всі зазначені положення не дають можливості зробити висновок щодо співвідношення норм національного і міжнародного права в системі національ­ного законодавства України. У країнах, в яких міжнародні договори стають час­тиною національного законодавства автоматично в результаті акта ратифікації (як це відбувається в Україні), є два варіанти розв'язання даного питання. У бага­тьох конституціях світу безпосередньо закріплений пріоритет міжнародних дого­ворів перед внутрішнім законодавством. У міжнародній практиці також є при­клади конституційного закріплення положень, відповідно до яких міжнародні договори мають рівну юридичну силу із внутрішніми нормативно-правовими ак­тами. У разі виникнення колізії між нормами внутрішнього законодавства і поло­женнями міжнародних договорів, правозастосовник використовує одне з двох правил: перше — спеціальна норма має пріоритет перед загальною нормою, дру­ге — новий закон скасовує старий.

У країнах, в яких для того, щоб положення міжнародного договору отримали статус норм національного права, необхідне ухвалення відповідних законів, що повторюють дані положення (тобто в країнах, що визнають дуалістичну кон­цепцію), норми міжнародного права мають той самий статус, що й норми внутрішнього права. Проте і ці правові системи виходять з того, що всі акти, які увалюються після набуття міжнародним договором чинності, повинні тлумачи­тися відповідно до цілей і змісту договору. Підкреслюється, що суди у разі зіткнення з багатозначними нормами права повинні виходити з презумпції, що дані акти відповідають міжнародним договорам, тлумачити їх положення в кон­тексті цілей договору. У деяких правових системах судді виходять з того, що навіть не інкорпорований договір може бути використаний у судовій практиці для тлу­мачення права загалом.

В Україні питання про співвідношення юридичної сили міжнародних дого­ворів і актів внутрішньодержавного законодавства розв'язується таким чином. Загальновизнаним є принцип вищої юридичної сили Конституції України. Для визначення співвідношення юридичної сили міжнародних договорів і законів України необхідно провести аналіз законодавства України.

В Україні питання про дію міжнародних договорів регулюється Законом України «Про міжнародні договори» від 29 червня 2004 p. № 1906-IV, згідно з ч. 2 ст. 19 якого якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародно­го договору. Аналогічне положення було закріплено в Законі України «Про міжна­родні договори» від 22 грудня 1993 р. № 3767-ХИ, який утратив силу після набут­тя чинності Законом України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. у № 1906-IV.

Відповідно до Заключних положень Закону України «Про міжнародні договори Украї­ни від 29.06.2004 № 1906-IV втратили чинність Закон України «Про міжнародні догово­рі України» від 22.12.1993 і Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10.12.1991.

Положення про пріоритет міжнародних договорів закріплені в Кодексі за­конів про працю України (ст. 81).

Верховний Суд України у своїй практиці також дотримується принципу при­мату міжнародного права. Так, наприклад, в узагальненні судової практики з розв'язання спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про оподаткуван­ня суб'єктів підприємництва, використано наступне положення: «якщо міжна­родним договором України, ратифікованим Верховною Радою України, установ­лені інші правила, ніж ті, що містяться в законах України про оподаткування, застосовуються правила міжнародного договору».

Згідно зі ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, держави не можуть відмовитися від дотримання міжнародного договору на тій підставі, що він суперечить національному праву. Дане положення свідчить про визнання пріоритету норм міжнародного права перед нормами внутрішнього законодавства.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук