53

---

Рада Європи

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Перша секція

РІШЕННЯ

Справа «Алтай проти Туреччини»

(Affaire Altay c. Turquie)

Страсбург, 22 травня 2001 p.

У справі «Алтай проти Туреччини» Європейський суд з прав людини,... постановляє таке рішення:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою, поданою проти Турецької Республіки, виходець з якої п. Мехмет Алтунч Алтай (Mehmet Altunc Altay) (заявник) звернувся до Європейської комісії з прав людини (Комісія) відповідно до колишньої ст. 25 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція).2. Інтереси заявника представляє п. Ерґін Кінмен (Ergin Cinmen), адвокат стамбульської колегії адвокатів. Турецький Уряд (Уряд) на судові слухання представника не призначив.3. Скарга заявника стосується умов тримання його під вартою, незалежності та безсторонності суду державної безпеки, що засудив його, а також несправедливого розгляду його справи в цьому суді — на тій підставі, що, з одного боку, суд приймав як докази свідчення заявника, як стверджується, одержані під примусом, та — з другого, заявника під час тримання його під вартою було позбавлено допомоги адвоката.6. Ухвалою від 15 липня 1999 р. палата оголосила заяву прийнятною. ЩОДО ФАКТІВI. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИА. Арешт заявника та тримання його під вартою10. 2 лютого 1993 року п. Алтай був заарештований у Стамбулі працівниками поліції. Його підозрювали в керівництві незаконною організацією, відомою як TKP/B-SHB (Комуністична партія Туреччини, озброєний рух), та у вчиненні, крім іншого, спроби бомбового теракту і збройного пограбування від імені згаданої вище організації. Заявник тримався під вартою в приміщенні відділу боротьби з тероризмом управління держа

вної безпеки (відділ боротьби з тероризмом).II. Відповідно до протоколу арешту, заявник, який мав при собі фальшиве посвідчення особи, вчинив спробу втекти, і поліцейські застосували силу, щоб заарештувати його.12. Пана Алтая не було піддано ніякому медичному огляду після арешту та перед взяттям його під варту.13. 4 лютого 1993 р. адвокат п. Алтая звернувся до стамбульської прокуратури з клопотанням про бесіду зі своїм клієнтом, яке прокуратура задовольнила.Однак відповідальні особи стамбульської поліції заперечили факт перебування заявника в приміщеннях поліції, і адвокат не зміг зустрітися з клієнтом.14. 15 лютого 1993 p. відділ боротьби з тероризмом звернувся до стамбульського Інституту судово-медичної експертизи з проханням провести медичний огляд заявника на предмет наявності на його тілі слідів поганого поводження.У наданому того самого дня медичному висновку було зазначено, що на тілі п. Алтая не виявлено ніяких слідів травматичного характеру, окрім «одного свіжого шраму від рани розміром один сантиметр, рожевуватого кольору, на лівій передній частині голови, та двох шрамів розміром два і три сантиметри в ділянці лівої скроні». Судовий медик надав п. Алтаю припис про непрацездатність на три дні.15. 16 лютого 1993 р. заявник постав перед суддею-асесором Стамбульського суду державної безпеки (суд державної безпеки), який видав наказ про його запобіжне ув'язнення.B. Скарга голови Стамбульської асоціації з прав людини16. 12 лютого 1993 р. заступник голови Стамбульської асоціації з прав людини направив до Міністерства юстиції скаргу, в якій він повідомляє про надмірні строки тримання під вартою певних осіб, серед яких був і заявник.17. 4 березня 1993 р. стамбульська прокуратура, на яку було покладено обов'язок вести розслідування за зазначеною вище скаргою, оголосила, що цей розгляд перебуває поза межами її юрисдикції і, відповідно до Закону про притягнення до відповідальності службових осіб (пункт 31 нижче), передала слідчу справу до префектури Стамбула.18. 8 квітня 1993 р. префектура Стамбула видала вказівку про те, щоб слідство за скаргою прийняв до провадження прокурорський працівник стамбульської прокуратури.19. 5 липня 1993 р. прокурор надав свою доповідь, в якій він оцінив строк тримання під вартою заявника як такий, що відповідає законодавству з цього питання, і звернувся до стамбульської префектури з клопотанням про відхилення скарги.20. 19 липня 1993 р. префектура Стамбула дала згоду на відхилення скарги.C. Скарга заявника на співробітників поліції з приводу поганого поводження21.11 травня 1993 р. адвокат п. Алтая подав скаргу прокуророві з приводу поганого поводження. У ній він стверджував:«Пана Алтая було піддано інтенсивному катуванню під час тримання його під вартою. Медичним висновком... засвідчено наявність слідів тортур... З цього приводу доречно нагадати, що «катування» є караним діянням не тільки відповідно до національного законодавства; ст. З Конвенції про захист прав людини та основних свобод також забороняє будь-яке катування».Він висунув вимогу про встановлення особи трьох працівників поліції, підписи яких фігурували під свідченнями п. Алтая, які він дав під час тримання його під вартою, та про притягнення цих поліцейських до відповідальності за катування.22. Як випливає з матеріалів справи, прокурор передав скаргу п. Алтая до стамбульської префектури відповідно до Закону про притягнення до відповідальності службових осіб. Префектура доручила вести слідство із зазначеного вище питання начальникові Стамбульського управління служби державної безпеки.23. Листом від 21 червня 1993 р. начальник Стамбульського управління служби державної безпеки повідомив стамбульській префектурі результати розслідування за скаргою заявника. У листі він зазначив: «Із протоколу арешту та з інших протоколів випливає, що при арешті п. Алтая працівники поліції застосували силу і що під час допиту він спробував утекти і вдарився головою об двері. Крім того, у своїх свідченнях службові особи заперечували усі звинувачення». Отже, він звернувся до стамбульської префектури з проханням закрити справу за недостатністю доказів для висунення обвинувачення.24. Того самого дня префект Стамбула надав свою згоду і, таким чином, справу було закрито. Рішення щодо закриття справи до відома заявника доведено не було.25. Після того як заявник звернувся зі скаргою до Комісії, його адвокат отримав копію рішення про закриття справи і листом від 6 листопада 1998 р. подав її СудуD. Провадження у справі проти заявника26. 4 березня 1993 р. прокурор при суді державної безпеки висунув проти заявника обвинувачення в тому, що він є одним із засновників і керівників збройного бандформування, що мало на меті повалення конституційного ладу та підрив національної єдності, а також обвинувачення у спробі вчинити бомбовий терористичний акт і збройне пограбування від імені TKP/B-SHB. Він вимагав засудження заявника за § 1 ст. 168 Кримінального кодексу.27. Під час слухання в суді державної безпеки адвокат заявника послався на те. що єдині доводи, подані прокуратурою на підтримку обвинувачення, являли собою свідчення інших співобвинувачених, отримані поліцією шляхом примусу Він звернув увагу на те, що ці співобвинувачені особи відмовилися від свідчень, даних ними у поліції, коли вони постали перед магістратом. Крім того, він зазначив, що тривалий строк тримання під вартою та відсутність адвокатської допомоги впродовж цього періоду дали співробітникам поліції змогу допитувати його клієнта, як і інших обвинувачених, із застосуванням тортур.Що стосується заявника, який відкидає висунуті проти нього обвинувачення, то він категорично заперечує зафіксовані у протоколах свідчення, отримані поліцією під час тримання його під вартою, стверджуючи, що до цих свідчень його було примушено катуванням. Погоджуючись, у свою чергу, зі змістом протоколу арешту (див. вище пункт 11), він заявив, що поліція застосувала силу з метою його затримання. Крім того, заявник визнав той факт, що він мав при собі фальшиві документи, оскільки не відбув служби в армії.28. Стамбульський суд державної безпеки, у складі двох цивільних суддів та одного військового судді у званні полковника, виніс своє рішення 26 травня 1994 р. Цей суд визнав п. Алтая винним в інкримінованих йому діяннях, які він вчинив від імені збройного руху TKP/B-SHB з метою повалення конституційного ладу. Заявника було засуджено до смертної кари, заміненої довічним ув'язненням, за ст. 146 Кримінального кодексу, згідно з якою будь-яка спроба повалення конституційного ладу і підриву національної єдності вважається злочином.Оцінюючи докази, суд державної безпеки констатував, що обвинувачений відмовився підписувати свідчення, дані ним під час перебування під вартою. Виникає висновок, що з того моменту, коли підпис заявника перестав фігурувати під свідченнями, ці свідчення не мали юридичної сили. З цього випливає, що судовий висновок щодо винуватості побудовано саме на свідченнях інших співобвинувачених та на основі протоколу арешту заявника, з посиланням на той факт, що останній мав при собі фальшиві документи.29. Рішенням від 2 червня 1995 p., проголошеним 14 червня того самого року» касаційний суд затвердив судове рішення від 26 травня 1994 p., вважаючи, що мотиви його винесення відповідали вимогам закону та процесуальним нормам.II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВОА. Загальні положення щодо протидії поганому поводженню30. Кримінальний кодекс Туреччини визнає застосування катування чи погане поводження злочинним діянням (статті 243 та 245).31. Положення статей 151 та 153 Кримінально-процесуального кодексу Туреччини (КП К) передбачають можливість звернутися зі скаргою щодо таких діянь до прокурора або місцевих адміністративних органів.Якщо прокурор Республіки дійде висновку, що немає підстав для порушення справи, про прийняте рішення має бути повідомлено особу, щодо якої проводилася перевірка, потерпілу сторону та скаржника (ст. 164 КПК). Скаржник має право заперечити це рішення перед головою суду присяжних (ст. 165 КПК) упродовж двох тижнів з моменту повідомлення. Голова може або прийняти заперечення та вирішити питання щодо провадження за кримінальним позовом (ст. 168 КПК), або відхилити його. У цьому останньому випадку провадження за кримінальним позовом може бути відкрито тільки після подання нових фактів чи доказів (ст. 167 КПК).32. Якщо той, кому інкримінуються зазначені діяння, на момент їх вчинення був службовою особою і перебував при виконанні посадових обов'язків, попереднє розслідування справи регулюється Законом 1913 р. про переслідування службових осіб, який визначає межі повноважень ratione personal органів прокуратури на цій стадії провадження. У таких випадках попереднє слідство, а отже, і повноваження відкривати кримінальне переслідування належать до виняткової компетенції відповідної місцевої адміністративної комісії (районної чи окружної, залежно від становища фігуранта у справі), очолюваної префектом чи його заступником. У разі надання згоди на переслідування обов'язок розслідування справи покладається на прокурора.Рішення зазначених комісій може переглянути Державна рада; якщо ж комісія вирішить не відкривати переслідування, то справа приймається до провадження у порядку обов'язку порушити справу.B. Порядок тримання під вартою33. На час, коли мали місце факти, що розглядаються, у статті 16 Закону № 2845 щодо процедури розгляду в суді державної безпеки справ за злочинними діяннями, які належать до зазначеної вище підсудності, було визначено, що будь-яка заарештована особа повинна постати перед суддею не пізніше ніж через 48 годин або, у разі вчинення правопорушень колективного характеру поза межами місцевості, де оголошено надзвичайний стан, упродовж двох тижнів, без урахування часу, необхідного для припровадження затриманого до згаданого судді.34. Стосовно допомоги адвоката, то ст. 144 КПК в частині, яка стосується цього випадку, встановлює, що обвинувачений може зустрічатися та листуватися з адвокатом тільки після застосування запобіжного ув'язнення.C. Чинне законодавство щодо кримінального провадження проти заявника в суді державної безпеки35. Норми щодо складу та діяльності судів державної безпеки містяться і в Законі № 2845, який ці суди запровадив і який регулює процедуру провадження в них. Цей Закон спирається на ст. 143 Конституції. 18 червня 1999 р. Великі національні збори Туреччини внесли зміни до ст. 143 Конституції, виключивши членів військових трибуналів (суддів та прокурорів) зі складу судів державної безпеки. Після цього, 22 червня 1999 р., до Закону № 2845 було внесено зміни відповідно до змін у Конституції.36. Суди державної безпеки були встановлені Законом № 1773 від 11 липня 1973 року, відповідно до ст. 136 Конституції 1961 р. 15 червня 1976 р. Конституційний суд скасував цей Закон. Згодом Конституцією 1982 р. ці суди було відновлено у складі судової системи. Визначення мотивів цього відновлення містить такий уривок:«Можуть мати місце дії стосовно існування та стабільності держави, щодо яких, якщо їх було вчинено, є спеціальні повноваження для оперативного та найкращого врегулювання. Саме для таких випадків видалося за необхідне передбачити суди державної безпеки. Відповідно до принципів, властивих Конституції, заборонено створювати спеціальні трибунали, до компетенції яких належить розгляд таких діянь після їх вчинення. Ось чому Конституція передбачає суди державної безпеки, до компетенції яких належить відповідне переслідування за вчинення зазначених вище правопорушень. Оскільки окремі положення, що регулюють їхні повноваження, зафіксовані наперед, а їхня юрисдикція визначе­на раніше... ці суди не можуть бути кваліфіковані як трибунали, сформовані для розгляду того чи іншого діяння після його вчинення».На час, коли відбувалися зазначені події, склад та діяльність цих судових установ регулювалися наведеними нижче правилами.1. Конституція37. У конституційних положеннях, що регулюють питання організації судочинства, сказано:Стаття 138 §1,2«При виконанні своїх обов'язків судді є незалежними; вони приймають рішення відповідно до внутрішнього переконання, на основі Конституції, закону та права.Ніякий орган, представник влади чи особа не може видавати наказів та приписів судам і суддям щодо виконання ними суддівських повноважень, а також направляти послання на їхню адресу, давати їм рекомендації чи робити натяки».Стаття 139 § 1«Судді є незмінюваними, вони не можуть бути відправлені у відставку до досягнення віку, передбаченого Конституцією, якщо на це немає їхньої згоди...».Стаття 143 § 1-5«Запроваджується суд державної безпеки, уповноважений розглядати злочини проти Республіки, ознаки яких визначаються Конституцією, спрямовані проти територіальної цілісності держави чи неподільної єдності нації, проти вільного та демократичного порядку, так само як і злочини, які прямо стосуються внутрішньої та зовнішньої безпеки держави.Суди державної безпеки складаються з голови суду, двох штатних членів суду двох членів суду на заміщення, прокурора та необхідної кількості його заступників.Голова суду, один штатний член суду, один член суду на заміщення та прокурор обираються згідно з процедурою, визначеною спеціальним законом, із числа судців та прокурорів Республіки першого рангу. Один штатний член суду, один член суду на заміщення обираються з числа військових суддів першого рангу. Заступники прокурора обираються з числа прокурорів системи прокуратури та військових суддів.Голови, штатні члени та заступники прокурора... судів державної безпеки призначаються на строк чотири роки, який може бути поновлено.Скарги щодо рішень судів державної безпеки розглядає касаційний суд...».Стаття 145 § 4«Військова юстиція...особистий статус військових суддів... встановлений законом з повагою до незалежності суду, до гарантій суддям та до вимог щодо військової служби. Крім того, закон визначає відносини між суддями та військовим командуванням, які виникають під час виконання суддями їхніх завдань, відмінних від судових...».2. Закон № 2845, яким засновуються суди державної безпеки та регулюється процедура провадження в них38. На час, коли відбувалися зазначені події, відповідні положення Закону № 2845 визначали таке:Стаття 1«В адміністративних центрах провінцій... засновуються суди державної безпеки, уповноважені розглядати злочини проти Республіки, ознаки яких визначаються Конституцією, спрямовані проти територіальної цілісності держави чи неподільної єдності нації, проти вільного та демократичного порядку, так само як і злочини, які прямо стосуються внутрішньої та зовнішньої безпеки держави».Стаття З«Суди державної безпеки складаються з голови суду, двох штатних членів суду, а також двох членів суду на заміщення».Стаття 5«Голова суду державної безпеки, як один [з двох] штатний член суду, один [з двох] член суду на заміщення обираються з числа суддів... що є цивільними особами, інші штатні члени суду та члени суду на заміщення обираються з числа військових суддів першого рангу...».Стаття 6 § 2, 3 та 6«Призначення штатних членів суду та членів суду на заміщення, обраних з числа військових суддів, здійснюється відповідно до процедури, передбаченої законом про членів військових трибуналів.Голова суду державної безпеки, штатні члени суду та члени суду на заміщення не можуть бути призначені на іншу посаду чи переведені в інше місце без їхньої згоди до спливу чотирирічного строку... крім випадків, передбачених цим законом.Якщо в результаті розслідування, яке згідно із законами з цих питань проводиться щодо голови, штатного члена або члена на заміщення суду державної безпеки, компетентні комісії або органи приймають рішення про необхідність змінити місце виконання службових обов'язків цією особою. Таке місце, як і службові обов'язки самі по собі... можуть бути змінені відповідно до процедури, передбаченої зазначеними законами».Стаття 9 § 1«Суди державної безпеки мають повноваження щодо провадження справ про злочини, які:d) стосуються обставин щодо необхідності оголошення надзвичайного стану—в регіонах, де режим надзвичайного стану було впроваджено згідно з положеннями статті 120 Конституції;є) вчинені проти Республіки і ознаки яких визначаються Конституцією, спрямовані проти неподільної єдності держави — як територіальної, так і єдності нації, — проти вільного та демократичного порядку, або ж якщо вони прямо стосуються внутрішньої та зовнішньої безпеки держави».Стаття 27 § 1«Скарги щодо рішень судів державної безпеки розглядає касаційний суд».Стаття 34 § 1, 2 «Статутний порядок і контроль щодо військових суддів, які залучені до засідань у судах державної безпеки... відкриття щодо них дисциплінарного розслідування та застосування до них дисциплінарних стягнень, як і проведення слідства та переслідування з приводу порушення ними службових обов'язків... встановлюються відповідними положеннями законів, що регулюють їхню професійну діяльність...Зауваження касаційного суду, кваліфікаційні свідоцтва, видані уповноваженими особами органів юстиції... та слідчі справи щодо військових суддів... передаються до Міністерства юстиції.Стаття 38«У разі оголошення надзвичайного стану в межах судової округи в цілому або її частини за умови, що він не є єдиним судом у цій окрузі, суд державної безпеки в наведених нижче умовах може бути перетворений на військовий трибунал...».3. Закон № 357 про військові суди39. Відповідні положення Закону про військові суди визначали:Стаття 7 (додаткова)«Правоздатність офіцерів — військових суддів, призначених у суди державної безпеки на посади... штатних суддів та суддів на заміщення, щодо клопотання про службове підвищення та просування, про звання та вислугу років визначається на основі кваліфікаційних свідоцтв, що видаються згідно з наведеною нижче процедурою, відповідно до положень цього Закону та Закону № 926 про особовий склад збройних сил Туреччини:а) Першою за ієрархією інстанцією вищого рівня, що має повноваження проводити атестацію офіцерів, які є штатними суддями та суддями на заміщення, і видавати їм свідоцтва, є державний секретар з питань оборони; за ним іде міністр оборони».Стаття 8 (додаткова)«Члени... судів державної безпеки, які належать до військових судів... призначаються комісією у складі керівника з кадрових питань та юридичного радника штабу, керівника з кадрових питань та юридичного радника командування роду військ, до яких приписаний кандидат, а також начальника юридичного підрозділу Міністерства оборони...».Стаття 16 § 1, З«Призначення військових суддів... здійснене спільним наказом міністра оборони та прем'єр-міністра, підлягає схваленню Президентом Республіки відповідно до положень про призначення та службове переміщення військовослужбовців...<...>Призначення на посаду військових суддів... здійснюється з урахуванням думки касаційного суду, доповідей уповноважених осіб та кваліфікаційних свідоцтв, виданих начальником вищого рівня...».Стаття 18 § 1«Нарахування платні, її підвищення та різноманітні особисті права військових суддів... визначаються відповідно до нормативних вимог щодо офіцерського складу».Стаття 29«Заслухавши пояснення офіцерів, які є військовими суддями, міністр оборони може накладати на них такі дисциплінарні стягнення:A. Попередження у вигляді письмового сповіщення заінтересованої особи про те, що вона має бути більш уважною при виконанні своїх службових обов'язків.B. Догана у вигляді письмового сповіщення про те, що подібні дії чи поведінка розглядаються як помилкові.Зазначені стягнення мають остаточний характер, інформація про їх накладення вноситься до кваліфікаційного свідоцтва особи, а потім фіксується в особистій справі...».Стаття 38«Під час судового засідання військові судці... носять спеціальну форму одягу, як і їхні колеги з цивільних судів...».4. Військовий кримінальний кодекс40. Стаття 112 Військового кримінального кодексу Туреччини від 22 травня1930 р. встановлює:«Будь-який вплив на військові суди з використанням службового становища карається позбавленням волі до п'яти років».5. Закон № 1602 від 4 червня 1972 р. про Вищий військовий адміністративний суд41. Відповідно до статті 22 Закону № 1602, до повноважень першої палати Вищого військового адміністративного суду належить розгляд клопотань про скасування та відшкодування завданої шкоди у зв'язку з оскарженнями щодо особистого становища офіцерів, особливо з питань службового просування.ЩОДО ПРАВАІ. СТОСОВНО ПОРУШЕННЯ СТ. З КОНВЕНЦІЇ42. Заявник посилається на статтю 3 Конвенції, в якій сказано:«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню». А. Попередні заперечення Уряду43. Держава-відповідач посилається на невичерпання заявником національних засобів правового захисту. Як стверджує Уряд, 12 лютого 1993 р. заступник голови Асоціації з прав людини (м. Стамбул) звернувся до Міністерства юстиції зі скаргою щодо тривалості строку тримання під вартою певної кількості осіб, серед яких був і заявник. Ця скарга була відхилена рішенням від 19 липня 1993 p., що його виніс префект Стамбула за доповідною прокурора Республіки. Особливо слід зауважити, що ні заявник, ні його адвокат не подавали скарги щодо поганого поводження.44. Заявник стверджує, що він виконав вимогу щодо вичерпання національних засобів правового захисту, беручи до уваги, що 11 травня 1993 р. він подав скаргу. Цю скаргу було відхилено без призначення ґрунтовного розслідування.45. Суд звертає увагу на те, що 11 травня 1993 р. заявник незалежно від голови Асоціації з прав людини (пункти 21 та 26 вище) подав скаргу на трьох працівників поліції, відповідальних за його тримання під вартою, з приводу застосування ними «тортур». Потому прокурор передав цю скаргу до префектури м. Стамбула, яка призначила начальника управління служби державної безпеки дізнавачем у справі.21 червня 1993 р. начальник поліції поінформував префектуру про результати розслідування і звернувся до неї з клопотанням про відхилення скарги. Стамбульська префектура, яка не вважала за необхідне піддавати скаргу перевірці з боку адміністративної комісії м. Стамбула, погодилася з клопотанням про її відхилення.46. Слід підкреслити, що адміністративне рішення про відхилення скарги без її подальшого розгляду, винесене префектом Стамбула, не є рішенням про закриття кримінальної справи у значенні ст. 165 Кримінально-процесуального кодексу чи Закону 1913 року (п. 32 вище). На відміну від двох видів рішень про закриття кримінальної справи, які регулюються правовими нормами за цими актами, в даному випадку йдеться про адміністративне рішення щодо закриття справи без її перевірки прокуратурою чи відповідною адміністративною комісією. До того ж під час цього адміністративного розслідування матеріали справи залишалися недоступними для заявника та його представника, а адміністративне рішення за результатами такого розслідування до його відома взагалі доведене не було (п. 24 вище).47. У світлі викладеного вище Суд доходить висновку, що заявник задовольнив вимогу щодо вичерпання національних засобів правового захисту, оскільки адміністративними органами відхилено його скаргу без подальшого розгляду. Отже, попереднє заперечення Уряду не може бути взяте до уваги.В. Обґрунтованість скарги48. Посилаючись на медичний висновок, яким засвідчено наявність на його голові трьох шрамів від ран, п. Алтай стверджує, що його було піддано жорстокому поводженню, зважаючи на систематичне катування, якому його піддавали впродовж двох тижнів тримання під вартою у приміщеннях відділу боротьби з тероризмом; протягом цього строку він був позбавлений допомоги захисника.49. Суд передовсім нагадує, що для підпадання під дію статті 3 погане поводження має досягти мінімального рівня тяжкості. Оцінка цього мінімуму є за самою своєю природою відносною; вона залежить від сукупності обставин у справі, таких, як тривалість цього поводження або ж наслідки фізичного чи психологічного характеру, а також, в окремих випадках, від статі, віку та стану здоров'я потерпілого. Якщо особа перебуває у стані позбавлення свободи, застосування щодо неї фізичної сили тоді, коли вона не вдається до необхідних дій у відповідь, є посяганням на людську гідність і загалом становить порушення права, гарантованого ст. З Конвенції (справа «Текін проти Туреччини» (Tekin c. Turquie) від 9 червня 1998 p., Requeil 1998-IV, с. 1517-1518, п. 52-53; справа «Лабіта проти Італії» (Labita с. Italie) [GC], № 26772/95, п. 120, CEDH 1999, та справа «Калок проти Франції» (Caloc c. France), № 33951/96, п. 84, CEDH 2000).50. Для оцінки доказів Суд до цього часу в основному вдавався до критерію доказовості «за відсутності розумних підстав для сумніву» (згадана вище справа Лабіти, п. 121). Однак така доказовість може випливати із сукупності ознак та неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою. Якщо особі було завдано тілесних ушкоджень під час її тримання під вартою, коли вона повністю перебувала під контролем службових осіб поліції, то будь-яке ушкодження, що з'явилося у цей період, дає підстави для вагомих фактичних презумпцій (справа «Салман проти Туреччини» (Salman с. Turquie) [GC]. № 21986/93, п. 100, CEDH 2000). Це покладає саме на Уряд обов'язок забезпечити правдоподібне пояснення щодо походження цих ушкоджень і навести доводи, які встановлюють факти, що піддають сумніву твердження заявника, особливо якщо ці твердження підкріплені медичними довідками (див., зокрема, справи «Селмуні проти Франції» (Selmouni с. France) [GC], № 25803/94, п. 87, CEDH 1999, та «Берктай проти Туреччини» (Berktay с. Turquie), № 22493/93, п. 167. CEDH 2001).51. У даному випадку Суд передовсім відзначає, що, як випливає із матеріалів справи, хоча п. Алтая й було заарештовано 2 лютого 1993 p., лікар оглянув його тільки 15 лютого 1993 p., тобто через два тижні з моменту арешту. У своєму висновку лікар констатував наявність на голові заявника трьох шрамів від поранень розміром один, два і три сантиметри, і ніхто не стверджував, що ці тілесні ушкодження з'явилися ще до арешту заявника.Як зазначив заявник у своїй скарзі від 11 травня 1993 р. (п. 21 вище), ці поранення є наслідком жорсткого поводження, якому його піддали працівники поліції під час тримання його під вартою. У своєму оскарженні, поданому до касаційного суду, він стверджує, що його свідчення були отримані під примусом. Зі свого боку, представник заявника у своїх письмових скаргах наголошує, що довгий строк тримання під вартою та відсутність допомоги адвоката у цей період дали працівникам поліції змогу допитувати його клієнта під примусом (п. 27 вище).52. Уряд не подав пояснень щодо походження шрамів, виявлених у заявника.53. За словами начальника Стамбульського управління служби державної безпеки, якого префект призначив дізнавачем у справі, тілесні ушкодження п. Алтая були спричинені, по-перше, застосуванням поліцією сили при його арешті та. по-друге, внаслідок несподіваного інциденту, коли заявник спробував утекти і вдарився головою об двері (п. 23 вище).54. Щодо застосування сили під час арешту Суд зазначив, що після цього заявника не було піддано медичному огляду, за допомогою якого можна було встановити сліди поранень, якщо такі мали місце. З огляду на це слід нагадати, що якщо поранення п. Алтая були спричинені застосуванням сили при його арешті, саме на Уряд покладається обов'язок навести відповідні докази, а саме — медичну довідку і докладні протоколи, на підтвердження того, що застосування сили працівниками поліції було пропорційним і абсолютно необхідним (див., mutatis mutandis, справу «Рехбок проти Словенії» (Rehbock c. Slovenie), № 29462/95. п. 72-76; див. також справу «Рибіч проти Австрії» (Ribitsch c. Autrche) від 4 грудня 1995 p., серія А, № 336, с 25-26, п. 34). У справі, що розглядається, цього зроблено не було. Крім того, жоден із доказів, перевірених Судом, не встановлює факту завдання п. Алтаю при арешті ударів по голові, який міг би пояснити появу поранень на цій частині тіла. Водночас начальник поліції обмежився поясненням, що наявність поранень у п. Алтая може бути викликана тільки пропорційним застосуванням сили.55. Щодо спроби втечі під час допиту, то пояснення начальника поліції містять висновки, які не мають під собою ніяких встановлених фактів та не фіксують жодної дати появи тілесних ушкоджень. Крім того, ні заявник, ні Суд не були ознайомлені з протоколами свідчень працівників поліції, на яких ґрунтувалося це пояснення.Важливою обставиною є те, що жоден національний орган, відповідальний за розслідування скарги п. Алтая, чи то прокурор, що отримав скаргу, чи то начальник поліції, якого префект Стамбула призначив дізнавачем у справі, не зробив жодної спроби заслухати заявника, який міг би навести свою версію подій.Отже, слід нагадати, що у випадку, коли всі факти, про які йде мова, в сукупності або здебільшого становлять виключну сферу обізнаності органів влади, як це має місце у справі осіб, що перебувають під контролем таких органів, версія скаржників є основним чинником визнання причин тілесних ушкоджень. Таким чином, органи влади повинні перевірити достовірність тверджень про погане поводження, співставивши результати медичного обстеження з версією скаржника.56. Як підсумок, Суд зауважив, що докази не підтверджують заяви начальника поліції про те, начебто тілесні ушкодження були завдані під час арешту та/або по час спроби втечі.За відсутності правдивого пояснення Суд визнав, що в цій справі встановленим фактом є те, що тілесні ушкодження, сліди яких було виявлено на тілі заявника, стали наслідком поводження, відповідальність за яке несе Уряд.57. Суд також відзначив, що заявника було взято під варту, коли його стан здоров'я був добрим, а згодом він зазнав тілесного ушкодження голови, одного з життєво важливих органів. Ці ушкодження були зафіксовані на чотирнадцятий день його перебування під вартою в поліції й викликали необхідність надання припису про непрацездатність на три дні. Протягом п'ятнадцяти днів перебування під вартою в поліції п. Алтай був позбавлений будь-якої можливості скористатися адвокатською допомогою та до чотирнадцятого дня — лікарською допомогою. Отже, він перебував в ізоляції та був залежним від співробітників поліції, тобто його становище було особливо вразливим.58. У світлі викладеного вище та беручи до уваги всю сукупність даних, взятих до вивчення, Суд дійшов висновку, що те, яким чином поводилися із заявником під час тримання його під вартою, являло собою нелюдське поводження, заборонене ст. З Конвенції.59. Таким чином, мало місце порушення ст. З Конвенції.II. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ П. З СТ. 5 КОНВЕНЦІЇ60. Заявник оскаржує надмірну тривалість тримання під вартою і висуває твердження про порушення ст. 5, яка у відповідній частині викладена так:«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як:с) законний арешт або затримання особи, здійснені з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в судове засідання».61. Суд зауважує, що Уряд не надав пояснень з цього приводу.62. У випадку, що розглядається, тримання під вартою п. Алтая почалося з моменту його арешту 2 лютого 1993 р. та закінчилося 16 лютого 1993 p., коли він постав перед суддею-асесором суду державної безпеки (пункти 10 та 15 вище). Отже, тримання заявника під вартою продовжувалося п'ятнадцять днів. 63. У справі «Броуґан та інші проти Сполученого Королівства» (Brogan et autres с. Royaume-Uni) (рішення від 29 листопада 1988 p., серія А, № 145-В, с 33, п. 62) Суд дійшов висновку, що строк тримання під вартою упродовж чотирьох днів та шести годин без судового контролю виходить за суворі межі такого тримання, встановлені пунктом 3 статті 5, навіть якщо це мало на меті убезпечити суспільство від тероризму.64. Раніше Суд уже неодноразово визнавав, що розслідування справ про терористичні злочини, безсумнівно, наражається на певні проблеми для органів влади (див. згадану вище справу Броуґана та інших, с 33, п. 61, справу «Мюррей проти Сполученого Королівства» (Murrey et autres c. Royaume-Uni) від 28 жовтня 1994 p., серія А, № 300-А, с 27, п. 58, та справу «Дікме проти Туреччини» (Dikrr.e с. Turquie), № 20869/92, п. 64, CEDH 2000). Це не означає, однак, що ці органи мають «карт-бланш», з погляду статті 5, щодо арешту та взяття під варту підозрюваних осіб під прикриттям повного ефективного контролю з боку національних судів та, в останній інстанції, з боку контрольних органів Конвенції кожного ра­зу, коли вони вважатимуть за потрібне стверджувати, що мав місце прояв тероризму (див., mutatis mutandis, згадану вище справу Мюррея, с 27, п. 58).65. Суд також нагадує про важливість статті 5 у системі Конвенції; вона закріплює фундаментальне право людини — захист особи від свавільних посягань держави на її свободу. Судовий контроль такого втручання з боку органів виконавчої влади становить основну складову гарантії за п. З ст. 5, яка задумана для зменшення, наскільки це можливо, ризику прояву свавілля, а також для забезпечення верховенства права — одного з «основоположних принципів» «демократичного суспільства», на який «недвозначно посилається преамбула Конвенції» (див., наприклад, справу «Сакік та інші проти Туреччини» (Sakik et autres с. Turquie) від 26 листопада 1997 p., Requeil 1997-VII, с. 2623-2624, п. 44). Зреш­тою, тільки судове втручання може привести до ефективного виявлення фактів поганого поводження та запобігання їм. Про такі факти заявив п. Алтай (п. 48 вище), і є ризик застосування подібного поводження до затриманих осіб, особливо з метою примусити їх до зізнання (див. згадану вище справу Дікме, п. 66).66. Як підсумок, можна стверджувати, що тримання під вартою впродовж тринадцяти днів без припровадження до судді, як це було в даному випадку, не відповідає поняттю негайності в сенсі наведеної вище судової практики. Отже, мало місце порушення п. З ст. 5 Конвенції.III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ П. 1 СТ. 6 КОНВЕНЦІЇ67. Заявник стверджує, що було допущено подвійне порушення п. 1 ст. 6 Конвенції. З одного боку, він скаржиться, що його справа не була розглянута незалежним і безстороннім судом. Щодо цього він пояснює, що суди державної безпеки є структурою, відмінною від кримінальних судів загальної юрисдикції. З другого боку, він скаржиться на відсутність справедливого розгляду з боку суду державної безпеки в частині винесення йому обвинувального вироку на основі свідчень, отриманих шляхом примусу. Крім того, він скаржиться на відмову йому в доступі до свого адвоката всупереч положенням п. 1 ст. 6 у поєднанні з п. З (с).Пункти 1 та 3 (с) ст. 6 Конвенції у відповідних частинах викладено так:«1. Кожен при... встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий... розгляд... незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права:с) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або — якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника — одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя».А. Щодо незалежності і безсторонності Стамбульського суду державної безпеки68. За твердженням заявника, Стамбульський суд державної безпеки не може відповідати критерію «незалежний і безсторонній суд» у значенні п. 1 ст. 6, оскільки один з трьох його членів є військовим суддею.69. Уряд, зі свого боку, вважає, що положення, які регулюють призначення військових суддів, що засідають у судах державної безпеки, та гарантії, якими вони користуються при виконанні своїх суддівських обов'язків, є такими, що ці суди повністю задовольняють вимоги щодо незалежності та безсторонності, встановлені п. 1 ст. 6. Він заперечує, що судді є підзвітними своїм військовим начальникам. По-перше, положення ст. 112 Військового кодексу визнають злочинним діянням спробу вплинути на військового суддю при виконанні ним суддівських обов'язків. По-друге, під час виконання військовими суддями своїх суддівських обов'язків вони підлягають атестації за тими ж позиціями, що й цивільні судді.Уряд підкреслює, що суди державної безпеки є не судами виняткової юрисдикції, а спеціалізованими кримінальними судами. Турецькі власті вважали за необхідне введення до суду державної безпеки військового судді з огляду на існуючу впродовж багатьох років ситуацію в Туреччині та зважаючи на досвід, набутий збройними силами в боротьбі з тероризмом.70. Заявник заперечує проти цих тверджень. Посилаючись на справу «Інкат проти Туреччини» (Incal с Turquie) від 9 липня 1998 p. (Requeil 1998-1V), він повторює свою претензію, згідно з якою такі суди не є незалежними та безсторонніми. Слід зазначити, що відсутність незалежності цих судів породжує проблему щодо безсторонності розгляду справ у них.71. Суд передовсім бере до уваги, що з моменту вивчення ним справи нормативні положення щодо складу судів державної безпеки було змінено (див. п. 35 вище). Однак він уточнює, що його завданням є тільки оцінка обставин справи як таких. У зв'язку з цим він зупиняється на тому факті, що заявник постав переї суддями, серед яких був кадровий офіцер, що належав до військового трибуналу72. Суд нагадує, що у згаданій вище справі Інкала та у справі «Чілаклар проти Туреччини» (Ciraklar c. Turquie) від 28 жовтня 1998 p. (Requeil 1998-VII) він вивчив аргументи, подібні до тих, що мають місце у даному випадку (див., зрештою, справу «Ґерґер проти Туреччини» (Gerger с. Turquie) [GC], № 24919/94, 08.07.99. п. 61). У цій справі Суд констатував, що статус військових суддів, які засідають у судах державної безпеки, надає досить чіткі гарантії незалежності та безсторонності (див. згадану вище справу Інкала, с 1571, п. 65). Проте він також наголосив на тому, що певні параметри статусу цих суддів ставлять під сумнів їхню незалежність та безсторонність (там само, п. 68), як у випадку, коли йдеться про військовослужбовців, що продовжують належати до збройних сил, які, в свою чергу, залежать від виконавчої влади, а також з огляду на те, що вони підкоряються військовій дисципліні і що їх призначення на посаду та заохочення значною мірою залежить від втручання адміністративних та військових органів.73. Суд не має своїм завданням перевіряти in abstracto необхідність запровадження суду державної безпеки як інституції у світлі виправдань, поданих Урядом-Він має на меті з'ясувати, чи діяльність суду державної безпеки несе в собі посягання на право п. Алтая на справедливий розгляд та, особливо, чи останні об'єктивно мав законні підстави боятися, що суд, який розглядає його справу, не є незалежним та безстороннім (див. зазначену вище справу Інкала, с 1572, п. 70174. У зв'язку з цим Суд не вбачає жодних підстав відходити від висновку, якого він дійшов стосовно п. Інкала та п. Чіраклара, котрі, як і заявник, були невільними особами. Певна річ, що заявник, притягнутий до суду державної безпеки за обвинуваченням у посяганні на конституційний лад та національну єдність (пункти 25 і 27 вище), боявся постати перед суддями, серед яких були кадрові офіцери, що належали до військового трибуналу. У зв'язку з цим він міг законно остерігатися, щоб Стамбульський суд державної безпеки не керувався, всупереч правилам, міркуваннями, які не стосуються суті справи. Інакше кажучи, побоювання заявника щодо незалежності та безсторонності такого суду стосуються можливості обійти об'єктивне доведення невинуватості.75. Отже, Суд дійшов висновку про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.В. Щодо використання свідчень заявника, здогадно отриманих під примусом. та щодо відсутності адвоката під час тримання його під вартою76. Заявник також стверджує, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки суд державної безпеки, що його засудив, ґрунтував своє визнання його винним на його свідченнях, отриманих під примусом. Крім того, він скаржиться на позбавлення доступу до адвоката на порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 3 (с) цієї статті.77. З огляду на констатацію факту порушення права п. Алтая на розгляд його справи незалежним і безстороннім судом Суд вважає, що немає підстав для розгляду цієї скарги.IV. ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ СТ. 41 КОНВЕНЦІЇ78. У статті 41 Конвенції зазначено:«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».A. Шкода79. Пан Алтай вимагає, без визначення суми, справедливої сатисфакції щодо шкоди, яку йому було завдано.80. Уряд своїх міркувань не подав.81. На думку Суду, заявник зазнав такої моральної шкоди, що самої лише констатації цим рішенням факту порушення не буде достатньо для її відшкодування. У зв'язку з цим Суд одноголосно встановив суму компенсації у розмірі 100 000 французьких франків, конвертованих у турецькі ліри за курсом на день винесення рішення.B. Судові витрати82. У своїх застереженнях, поданих 7 серпня 1999 p., заявник звернувся до Суду з клопотанням про відшкодування витрат, яких він зазнав у зв'язку з провадженням у Суді, без визначення їх розміру.83. Уряд своїх міркувань не подав.84. Суд вважає, що п. Алтай зазнав певних витрат у зв'язку з провадженням справи в Суді. Керуючись принципом справедливості та з огляду на існуючу в цій ділянці практику органів Конвенції, Суд вважає розумним присудити йому суму в розмірі 10 000 французьких франків, конвертовану в турецькі ліри за курсом на день винесення рішення, як компенсацію судових витрат.С Відсотки у разі несвоєчасної сплати85. Суд постановляє передбачити нарахування відсотків у разі несвоєчасноїсплати за ставкою 4,26 % річних від суми у французьких франках.НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО1. Відхиляє попередні заперечення Уряду.2. Постановляє, що було порушено ст. З Конвенції.3. Постановляє, що було порушено п. З ст. 5 Конвенції.4. Постановляє, що було порушено п. 1 ст. 6 Конвенції.5. Постановляє, що немає підстав розглядати інші скарги, які стосуються п. 1 та п. З (с) ст. 6 Конвенції.6. Постановляє, що:a) держава-відповідач упродовж трьох місяців з дня, коли рішення стає остаточним відповідно до п. 2 ст. 44 Конвенції, повинна сплатити заявникові такі суми компенсації, конвертовані у турецькі ліри:і) 100 000 (сто тисяч) французьких франків — за моральну шкоду; іі) 10 000 (десять тисяч) французьких франків — за судові витрати, без урахування суми, що може бути виплачена як податок на додану вартість;b) ці суми підлягають збільшенню за простою річною ставкою 4,26 % починаючи зі спливу зазначеного вище строку та до моменту виплати.5. Відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції. < Попередня   Наступна >