53

---

Рада Європи

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

РІШЕННЯ

Справа «Менешева проти Росії»

Страсбург, 9 березня 2006 р.

Європейський суд з прав людини ухвалює таке рішення:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою проти Російської Федерації, поданою до Суду згідно зі ст. 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод росіянкою Ольгою Євгенівною Менешевою (далі — заявниця) 20 червня 2000 р.2. Російський уряд був представлений уповноваженою особою Російської Федерації у Європейському суді з прав людини П. Лаптєвим.3. Заявниця нарікала на неналежне поводження міліції, відсутність ефективного розслідування її скарг щодо цього, на незаконний арешт і тримання та на відсутність ефективних засобів правового захисту щодо цих скарг.ФАКТИ ОБСТАВИНИ СПРАВИ8. Заявниця народилася в 1979 р. Проживає в Батайську Ростовської області.9. 11.02.99 міліція розпочала розслідування справи щодо вбивства, в якій правоохоронці вважали Л. підозрюваним. Вважалося, що Л. був хлопцем заявниці.10. Того ж дня міліція вирішила провести пошук Л. у домі заявниці.11. 12.02.99, близько опівночі, міліція прибула до квартири заявниці для проведення обшуку. Проте, оскільки вони не мали ордера на обшук, заявниця їх не впустила.12. Наступного дня, 13.02.99, близько 16.30, три міліціонери в цивільному одязі очікували на заявницю біля її дверей. Один з них пред'явив посвідчення майора С. і звернувся з вимогою, щоб їх пустили до квартири. Оскільки вони не мали ордера, заявниця знову відмовилася. Правоохоронці наполягали, і заявниця гаряче сперечалася з ними. Упродовж суперечки обидві сторони висловлювали погрози та ображали одне одного. Зрештою, майор наказав заарештувати заявницю. Його підлеглі П. та Б.

схопили її, перевернули догори ногами і, продовжуючи залякувати, кинули в машину без міліцейських ознак. У боротьбі заявницю штовхнули до дверей і вона поранила ногу та голову. Вона також вдарилася головою об машину, коли її кидали туди. По дорозі майор С погрожував заявниці — говорив, що він поб'є її сім'ю та пограбує її квартиру під час обшуку.13. Заявницю доставили в Желєзнодорожне відділення міліції в Ростові-на-Дону. Заявницю не поінформували, чому її сюди доставили. Відповідно до подальших пояснень уряду було необхідно скласти офіційний звіт щодо опору нею працівникам міліції із застосуванням сили. Однак у міліцейському звіті значилося, що її привезли до відділка для допиту.14. У відділку заявницю відвели до заступника голови відділу кримінальних розслідувань, який допитав її про місцезнаходження «її чоловіка». Заявниця сказала, що вона ніколи не була одружена. Після цього він почав душити її руками, а декілька інших міліціонерів почали її бити. Впродовж двох годин вони завдавали ударів по її ногах, кидали її через кімнату, били дубцями та головою об стіну. Під час цього її звинувачували у брехні, ображали і погрожували зґвалтуванням та жорстокістю проти її сім'ї.15. Заявниця вимагала повідомити родичів про свій арешт. Вона також вимагала медичної допомоги та дозволу на спілкування з адвокатом. Проте у всіх цих вимогах їй відмовили.16. Під кінець допиту заявниці до відділку міліції випадково завітав заступник прокурора Железнодорожного району Д. Він зайшов до кімнати, де били заявницю. Вона скористалася нагодою і поскаржилася на свій арешт та побиття. Заступник прокурора вислухав її і порадив подати йому письмову скаргу щодо незаконного арешту, однак сказав, аби вона не згадувала про неналежне поводження. Заявниця стверджує, що вона одразу ж написала свою скаргу і подала Д.17. Після цього заявницю доставили додому, оскільки правоохоронці хотіли провести в її квартирі обшук. Сусідці заявниці 3., яку взяли понятою, сказали, що вони шукали Л., і вона підтвердила, що Л. тут не живе. Міліція наполягала на обшуку квартири. Однак виявилося, що вони все ще не мали ордера на обшук, а заявниця знову відмовилася їх впустити. Після короткої боротьби заявницю знову схопили і понесли до машини так, що вона билася головою об східці та стіни. її забрали знову до Железнодорожного відділку міліції, де знову били, залякували та звинувачували у переховуванні Л. Потім її помістили в камеру для арештованих.18. Заявницю тримали в камері до 14.30 14.02.99. Хоча цей факт ніколи не заперечувався, жодного запису стосовно цього періоду тримання заявниці знайдено не було.19. 14.02.99, близько 14.00, заявницю обшукали і забрали ключі від квартири. Пізніше, в той же день, прокурор Железнодорожного району видав ордер на обшук квартири заявниці й останній був проведений.20. У той же день заявниця постала перед службовцем, який, не представившись, промовив: «П'ять днів». Згодом заявниця дізналася, що то був суддя Железнодорожного райсуду Ростова П. та що «п'ять днів» означало п'ять днів ув'язнення за адміністративне правопорушення — вчинення опору правоохоронним органам із застосуванням сили. В той же день заявницю відправили до центру адміністративного ув'язнення.21. 18.02.99, коли заявницю мали звільнити після п'ятиденного ув'язнення, майор С, який її арештував, забрав її з центру ув'язнення, відвіз до Железнодорожного відділку міліції та наказав вимити підлогу в холі відділення. Після того як вона це зробила, її відпустили.22. 19.02.99 заявниця пройшла огляд судового експерта, який встановив, шовона мала численні синці на обличчі та ногах, садна на обличчі, щелепі, шиї таногах і травму м'яких тканин голови.1. Провадження щодо неналежного поводження та незаконного арешту23. 11.03.99 уповноважений з прав людини Ростовської обласної губернатори подав від імені заявниці скаргу до голови УМВС Ростовської області. У скарзі містилася вимога щодо проведення розслідування стверджуваного неналежного поводження правоохоронців та незаконного арешту заявниці. До скарги додавався детальний звіт заявниці щодо фактів та звіт медичного експерта від 19.02.99.24.15.03.99 заявниця подала до Батайського міського суду Ростовської області скаргу щодо компенсації шкоди, заподіяної неналежним поводженням правоохоронців, її незаконним арештом та обшуком її квартири.25. 30.05.99 заступник голови УМВС Ростовської області поінформував заявницю, що відповідно до її скарги було проведене внутрішнє розслідування та її звинувачення визнані безпідставними. Висновки внутрішнього розслідування були направлені до прокуратури. Однак її також поінформували, що певні правоохоронці були звинувачені в дисциплінарних злочинах. Уповноважений з прав людини отримав таку саму відповідь.26. 12.04.99 заявниця отримала листа від заступника прокурора Железнодорожного району Д., з яким вона зустрілася у відділку міліції (див. § 16). Він доводив до відома заявниці, що прокуратурою Ростова йому було направлено її скаргу проти правоохоронців та що він прийняв рішення не розпочинати кримінального розслідування стосовно звинувачених правоохоронців.27.07.05.99 прокурор Железнодорожного району X. поінформував Батайський міський суд, очевидно на їхній офіційний запит, що неможливо знайти документи стосовно арешту та тримання заявниці.28. 09.06.99 заступник прокурора прокуратури Ростова підтримав це рішення.29.22.12.99 Батайський міський суд Ростовської області ознайомився зі скаргою заявниці та постановив, що обшук її квартири, арешт та п'ятиденне ув'язнення були законними. Суд встановив, що правоохоронці діяли законно, оскільки вони мали дозвіл прокурора та оскільки було необхідно провести розслідування вбивства Щодо тверджень про неналежне поводження, то суд послався на відмову прокурора у відкритті кримінальної справи проти правоохоронців та висновки внутрішнього розслідування, де вказувалося, що неналежного поводження встановлено не було. Він відхилив звіт судового експерта як такий, яким можна знехтувати, і постановив, що твердження стосовно неналежного поводження були безпідставними.30. 23.02.2000 Ростовський обласний суд ознайомився з апеляцією заявниці і підтримав попередні висновки.2. Апеляція проти адміністративного ув'язнення31. 15.03.99 заявниця спробувала оскаржити своє п'ятиденне ув'язнення в Ростовському обласному суді. Вона стверджує, що їй не сказали імені посадовця, який прийняв рішення про її ув'язнення, та що він не ставив їй запитань, не поінформував про те, в чому її звинувачують, не пояснив цілей постановлення її перед ним і не надав копії свого рішення щодо її ув'язнення.32. 17.03.99 той самий суддя, який призначив п'ятиденне тримання під вартою, поінформував заявницю, що це рішення не може бути оскаржене жодною звичайною апеляцією та що воно може бути оскаржене лише за поданням прокурора в порядку виключного провадження.33. 25.03.99 заявниця подала до Ростовського обласного суду через Желєзно-дорожний районний суд Ростова апеляцію. Вона оскаржувала відмову розглянути її справу за цивільною процедурою.34. 26.05.99 голова Ростовського обласного суду відповів заявниці, що матеріали справи вказують на те, що її тримання було законним, оскільки воно було застосоване за адміністративне правопорушення відповідно до процесуального законодавства.35. 17.07.99 заявниця подала іншу скаргу до Ростовського обласного суду проти рішення щодо її тримання.36. 23.08.99 голова Ростовського обласного суду відповів, що згідно із законом рішення про адміністративне затримання не може бути оскаржене.37. Далі заявниця намагалася оскаржити вищевказані рішення, однак жодна з її скарг не була прийнята. Підставою був брак компетенції судів на розгляд цього питання. Останнє рішення з цього приводу було прийняте Ростовським обласним судом 01.12.99.3. Подальші процедури38.15.01.2003 прокуратура Железнодорожного району розпочала кримінальне розслідування обставин арешту заявниці та її добового тримання, а також розслідування неналежного поводження.39. 28.02.2003 прокурор Ростовської області за своєю ініціативою подав до Ростовського обласного суду прохання щодо скасування рішення від 14.02.99. яким до заявниці застосовувалося ув'язнення за адміністративне правопорушення. Він указував, що опір заявниці міліції не становив адміністративного правопорушення, оскільки правоохоронці діяли незаконно, та що в будь-якому випадку тримання було невідповідною мірою покарання.40. 05.03.2003 голова Ростовського обласного суду задовольнив прохання прокурора і скасував рішення на підставі того, що суддя, який постановив рішення про ув'язнення заявниці, не ознайомився з обставинами справи і не встановив, чи була вона винною в адміністративному правопорушенні. Було встановлено, що ніякого опору із застосуванням сили не було, оскільки на час опору заявниці правоохоронці здійснювали розслідування, а не охорону громадського порядку. Також було встановлено, що правоохоронці діяли з порушенням процесуального законодавства.41. 25.08.2003 прокуратура Железнодорожного району припинила кримінальне розслідування стверджуваного неналежного поводження та незаконного арешту на підставі того, що міліція не вчинила жодної незаконної дії.42. 03.03.2004 Генеральна прокуратура скасувала рішення від 25.08.2003 про припинення розслідування і відновила його щодо неналежного поводження та незаконного арешту. Прокуратурі Железнодорожного району дали 30 днів на завершення розслідування під наглядом генерального прокурора. Це рішення зазначає таке: «[Заявниця] послідовно стверджувала, що вона зазнала незаконного проникнення міліції до її помешкання та незаконного обшуку за відсутності ордера прокурора і, відповідно, була піддана незаконному арешту і триманню та була побита...Медичний огляд вказав на численні ушкодження внаслідок побиття... час походження та причина яких узгоджується з твердженнями [заявниці]... Розслідування не встановило обставин, за яких відбулися ці ушкодження.Звіт щодо адміністративного порушення та арешту заявниці 13.02.99 містить обманні твердження щодо участі понятих... Ці обставини не були повністю з'ясовані, хоча вони стали основою для адміністративного арешту заявниці. Рішення від 29.04.2003 щодо відсутності потреби у кримінальному провадженні проти [правоохоронців, які подавали звіт,] є необгрунтованим».43. У своєму листі від 19.04.2000 уряд вказав, що розслідування ще тривало. Сторони не надали жодних нових міркувань щодо подальшого кримінального розслідування.Відповідне національне право1. Опір із застосуванням силиВідповідні гарантії КпАП РРФСР, чинні на 01.07.2002, зазначають таке:Стаття 165Опір із застосуванням сили законному наказу чи вимозі міліції чи добровільній народній дружині... карається штрафом у розмірі 10—15 розмірів мінімальної заробітної плати... чи від одного до двох років виправних робіт... чи. якщо ці заходи вважаються недостатніми, до 15 днів ув'язнення.2. Допит свідківКпАП РРФСР, чинний на час подій, зазначав таке:Стаття 155Свідок має бути викликаний на допит письмовим повідомленням, врученим йому особисто чи, за його відсутності, дорослому членові його сім'ї...Повідомлення повинно містити ім'я особи, яка викликається як свідок, вказувати де, у присутності кого, дату та час, коли він повинен з'явитися, та наслідки його неявки. Свідок може також бути викликаний по телефону або телеграмою.Стаття 157Допит свідка відбувається за місцем проведення розслідування. Слідчий може вирішити допитати свідка за місцезнаходженням свідка.3. Адміністративний арешт та триманняКонституція Російської Федерації, прийнята референдумом 12.12.93, зазначає таке: Стаття 221. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність.2. Арешт, взяття під варту та тримання під вартою допускаються лише за судовим рішенням. До судового рішення особа не може бути піддана затриманню на строк більше ніж 48 годин.Стаття 19 КпАП гарантувала, що міліція може піддати особу адміністративному арешту для запобігання адміністративному правопорушенню, встановлення особи, видання документа, що засвідчує вчинення адміністративного правопорушення, якщо в цьому є потреба і цього не можна зробити одразу, та забезпечення ефективного провадження чи виконання адміністративних заходів. Стаття 142 КпАП гарантувала, зокрема, що термін адміністративного арешту не має перевищувати трьох годин, за винятком певних категорій порушників, включаючи тих. хто із застосуванням сили опирався законному розпорядженню міліції, які можуть триматися під вартою стільки, скільки необхідно, до того часу, поки їхню справу розгляне районний (міський) суддя чи вища посадова особа міліції. Стаття 240 Кодексу встановлює вимоги для звіту щодо арешту.КпАП не передбачає жодного оскарження проти адміністративного арешту, накладеного суддею. Відповідні гарантії зазначають таке:Стаття 266Рішення районного (міського) суду чи судді про застосування адміністративного заходу є остаточним і не піддається оскарженню в адміністративних провадженнях...Стаття 274Рішення районного (міського) судді про застосування адміністративного заходу... може бути змінено чи скасовано тим самим суддею після подання прокурором протесту в порядку виключного оскарження, чи головою вищого суду з власної ініціативи. ПРАВОІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТ. З КОНВЕНЦІЇ44. Заявниця нарікала на неналежне поводження з нею під час арешту та під час перебування під вартою у відділку міліції. Вона також нарікала, що її твердження про неналежне поводження не були ефективно розслідувані. Стаття 3 зазначає таке:«Жодна людина не може зазнавати катувань чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання». А. Неналежне поводження міліції1. Подання сторін45. Заявниця стверджувала, що 13.02.99 її заарештували у спосіб, що суперечить ст. З Конвенції. Далі вона стверджувала, що після того, як її привезли до відділку, її побили правоохоронці, які її допитували, а потім знову в той же день ті ж правоохоронці, коли вона відмовилася впустити їх для обшуку квартири. Вона стверджувала, що зазнала ушкоджень, таких як синці та садна, та що під час такого поводження вона почувалася заляканою. Вона також указувала, що після цього їй не було надано медичну допомогу.46. Заявниця надала медичний звіт, складений невдовзі після її звільнення, де вказувалися ушкодження, що узгоджувалися з викладеними нею подіями.47. Уряд у своєму меморандумі від 15.03.2004 та в листі від 19.04.2004 вказував, що розслідування тверджень заявниці тривало. Він поінформував Суд, що Генеральна прокуратура переглянула кримінальну справу стосовно тверджень про перевищення повноважень міліцією і 03.03.2004 відновила розслідування. Уряд зазначав, що, поки не закінчено розслідування, він не може надати коментарі по суті цих тверджень.48. З того часу уряд не зробив жодних подань щодо ходу розслідування чи встановлених ним фактів.2. Оцінка Суду49. Суд наголошує: якщо особа була доставлена у відділок у доброму здоров'ї, але на час звільнення має ушкодження, держава має надати переконливе пояснення, звідки взялися ці ушкодження, ненадання якого порушує питання за ст. З Конвенції (див. рішення у справах «Tomasi v. France» від 27.08.92, серія А, № 241-А, стор. 40—41, § 108-111; Ta«Selmouni v. France» [GC], заява № 25803/94, § 87, ECHR1999-V).50. Оцінюючи свідчення, Суд загалом звертався до доказів «поза розумним сумнівом» (див. рішення у справі «Ireland v. the United Kingdom» від 18.01.78, серія A, № 25, стор. 64-65, § 161). Однак такі докази можуть випливати зі співіснування достатньо сильних, зрозумілих, чітких та узгоджених висновків чи подібних незаперечуваних припущень. Якщо події, що розглядаються, є повністю або в більшій частині в межах знань державних органів, як у випадку осіб, що перебувають під контролем держави у відділку, виникатиме серйозне припущення факту щодо ушкоджень, які трапилися під час такого тримання. Дійсно, тягар доказів може вважатися таким, що лежить на органах державної влади, які мають надати задовільне й переконливе пояснення (див. рішення у справах «Ribitsch v. Austria» від 04.12.95, серія А, № 336, § 34 та «Salman v. Turkey» [GC], заява № 21986/93, §100, ECHR 2000-VII).51. Суд вважає, що уряд не заперечив викладу заявницею подій чи звіту медексперта. Розслідування, проведене в 2003—2004 pp., не виявило нових фактів чи свідчень, окрім наданих заявницею. Не надав уряд і альтернативного пояснення того, як могли виникнути ушкодження. Зокрема, як узагальнення можна припустити, що заявниця не мала цих ушкоджень до того, як потрапиладо відділку.52. Крім того, владні органи припускали, що твердження заявниці були правдивими. Зокрема, Генеральна прокуратура визнала, що вона постійно доводила свої твердження стосовно неналежного поводження і зауважила, що ушкодження заявниці, записані в медичному звіті, узгоджувалися з її викладенням подій (див. § 42 вище).53. Суд зазначає, що міліція очікувала від заявниці надання інформації щодо вбивства, нібито вчиненого Л., припускаючи, що Л. є її хлопцем. Суд вказує на суперечливі твердження державних органів щодо того, чому заявницю забрали до відділка, і робить висновок, що її сюди доставили для допиту як свідка злочину, а не у зв'язку з незначним адміністративним порушенням, яке використовувалося як привід. Цей допит не узгоджувався зі звичайними процедурними гарантіями російського законодавства, такими як запис розмови, присутність адвоката та ін.. отже, Суд не може виключити застосування сили міліцією для отримання інформації від заявниці.54. Беручи до уваги послідовні та детальні твердження, підтверджені медичним звітом, та з огляду на відсутність будь-якого іншого переконливого пояснення походження ушкоджень, встановлених на тілі заявниці після її звільнення з-під варти, Суд погоджується, що у відділку міліції з нею поводилися неналежно.55. Суд наголошує, що для визначення того, чи варто це неналежне поводження кваліфікувати як тортури, треба розглянути різницю між визначенням тортур та нелюдським поводженням, викладеним у ст. З Конвенції. Є очевидним те, що Конвенція наголошує на особливому негативному ставленні до умисного нелюдського поводження, яке стає причиною значних і жорстоких страждань. Суд раніше розглядав справи, в яких було встановлено, що нелюдське поводження може бути охарактеризоване як тортури (див. рішення у справі «Aksoy v. Turkey» від 18.12.96, збірник судових рішень і постанов, 1996-VI, стор. 2279, § 64; «Aydin v. Turkey», від 25.09.97, збірник 1997-VI, стор. 1891-92, §§ 83-84 та 86; рішення Selmouni, цитоване вище, § 105; «Dikmev. Turkey», заява № 20869/92, §§ 94-96, ECHR 2000-VIII та «Bati and Others v. Turkey». №№ 33097/96 та 57834/00, § 116).56. Оскаржувані дії були такими, що спричинили в заявниці почуття страху, болю та меншовартості, що є ознаками неналежного та такого, що принижує її гідність, поводження і, можливо, зламали її фізичний та моральний опір. Суд наголошує, що до осіб, котрих позбавили волі, застосування фізичної сили, яка не є необхідною з огляду на "їхню поведінку, принижує людську гідність та є в принципі порушенням прав, викладених у ст. З Конвенції (див. рішення Selmouni, цитоване вище, § 99).57. Суд робить висновок, що в поточній справі існування фізичного болю чи страждання є підтвердженим медичним експертом та твердженнями заявниці щодо неналежного поводження з нею у відділку міліції. Послідовність подій також демонструє, що біль та страждання були спричинені їй умисне, зокрема, з намірами отримання інформації щодо Л. (див. §§ 53—54 вище).58. Для оцінки «болю та страждання», завданих заявниці, Суд посилається на обставини справи, такі як тривалість поводження, його фізичні та психологічні впливи та, як у деяких справах, стать, вік і стан здоров'я потерпілого (див. справу Bati, цитовану вище, § 120). Суд зауважує, що на той час заявниці було лише 19 років і, оскільки вона була жінкою, яка протистояла кільком чоловікам-право-охоронцям, вона була особливо вразливою. Крім того, неналежне поводження тривало кілька годин, упродовж яких її двічі жорстоко били й піддавали іншим формам жорстокого фізичного й морального впливу.59. За таких обставин Суд, беручи неналежне поводження в цілому і посилаючись на його цілі та жорстокість, робить висновок, що неналежне поводження в цьому випадку дорівнює тортурам у розумінні ст. З Конвенції.60. Суд робить висновок, що з цього погляду сталося порушення ст. З Конвенції.В. Стверджуване непроведения ефективного розслідування1. Подання сторін61. Заявниця стверджувала, що відразу після подій вона подала кілька прохань провести кримінальне розслідування проти працівників міліції, котрі порушили закон; що вона вказала їхні імена та звання і стверджувала, що могла їх упізнати; що вона подала медичний звіт, який підтверджує завдані їй ушкодження. Проте жодне з її прохань не було успішним, не було проведено жодного розслідування до того часу, коли подана нею заява до Суду була передана урядові-відповідачеві. Розслідування, розпочате у 2003 p., заявниця не вважає швидким чи ефективним. Крім того, вона зіткнулася з негативною реакцією державних органів на її заяву до Суду і вважає їхнє ставлення до неї зверхнім. Тому заявниця не відігравала активної ролі в цих процедурах. Вона вказала також, що, хоча надала слідчому свідчення, її не поінформували про результат цих процедур.62. Уряд не коментував по суті цих нарікань (див. §§ 47—48 вище).2. Оцінка Суду63. Суд вважає, що, по-перше, медичні висновки та скарги заявниці, взяті разом, викликають обґрунтовану підозру, що її ушкодження могли бути спричинені міліцією.64. Якщо особа висуває спірну претензію, що з нею неналежно поводилися працівники міліції, всупереч ст. З Конвенції, то обов'язком держави за ст. 1 Конвенції є «гарантувати кожній людині... юрисдикції права і свободи, визначені в... Конвенції». З цього випливає, що має бути проведене ефективне офіційне розслідування, здатне встановити і покарати винних (див. рішення у справах «Assenov and Others v. Bulgaria» від 28.10.98, збірник 1998-VIII, стор. 3290, § 102 та «Labita v. Italy» [GC], № 26772/95, § 131, ECHR 2000-IV). Мінімальні стандарти щодо ефективності, визначені у прецедентному праві Суду, також включають вимогу того, що це розслідування має бути незалежним, неупередженим і доступним громадськості, а компетентні органи мають діяти зі зразковою працьовитістю та швидкістю (див., наприклад, рішення у справі «Isayeva and others v. Russia», від 24.02.2005, заяви №№ 57947/00, 57948/00 та 57949/00, §§ 208-213).65. Суд встановив, що держава була зобов'язана провести розслідування фактів, наведених заявницею, щодо неналежного поводження відразу ж, як тільки вона повідомила про це компетентні органи, тобто прокуратуру та високих посадовців міліції. її прохання про проведення розслідування були подані в місячний строк після інциденту і містили детальний опис подій, чітко вказували на причетних до цього осіб і супроводжувалися медичним звітом, який підтверджував її виклад подій. Проте не було проведено жодного розслідування. Внутрішнє розслідування, проведене управлінням МВС (див. § 25 вище), хоча й мало наслідком якісь дисциплінарні звинувачення, не назвало ні імен звинувачених, ні підстав для їхнього покарання. Лише на цих підставах його не можна вважати ефективним розслідуванням, і уряд правильно не називав його таким.66. Розслідування було розпочато лише майже через чотири роки після оскаржуваних подій, коли справа була передана національним органам влади у зв'язку з початком заявницею провадження в Суді. Справу було розслідувано пізно, проте це не означає, що провадження обов'язково мало бути приреченим на невдачу, оскільки справа вже містила велику кількість документальних свідчень, поданих заявницею. Проте це розслідування не було задовільним, оскільки воно не встановило відповідних обставин і не розглядало питань, поставлених перед ним, таких як походження ушкоджень заявниці (див. § 42 вище).67. 03.03.2004 генеральний прокурор видав розпорядження щодо відновлення розслідування, однак з того часу нічого не було розслідувано. Отже, Суд не може не дійти висновку, що за останні три роки державні органи не виправили недоліки, про які їм, власне, було відомо.68. Відповідно, сталося порушення ст. З Конвенції — з огляду на брак ефективного розслідування тверджень заявниці щодо неналежного поводження.II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТ. 13 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО НЕНАЛЕЖНОГО ПОВОДЖЕННЯ69. Заявниця також стверджувала, що їй було відмовлено в ефективному засобі правового захисту в питанні оскарження неналежного поводження. Вона вказувала, що всі її спроби ініціювати кримінальну процедуру були безуспішними. Так само і її спроби отримати компенсацію в цивільних процедурах у судах. Вона посилалася на ст. 13, яка зазначає таке:«Кожна людина, права і свободи якої, викладені в цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі незалежно від того, що порушення було вчинене особами, які діяли як офіційні особи».70. Уряд не подав інших коментарів, окрім тих, що були подані за ст. З Конвенції.71. Суд нагадує, що ст. 13 Конвенції вимагає: якщо розглядається більш ніж одне порушення прав, потерпілий повинен мати право скористатися механізмом для встановлення відповідальності державних службовців чи органів за ці порушення Конвенції. Високим Договірним Сторонам дозволений певний вибір щодо способу, в який вони виконають свої конвенційні обов'язки щодо цієї гарантії. Як правило, якщо один засіб сам по собі в цілому не задовольняє вимог ст. 13. можна використати кілька засобів, передбачених національним правом (див. серед багатьох інших джерел «Kudla v. Poland» [GC], заява№ 30210/96, § 157, ECHR 2000-ХІ; «Сопка v. Belgium», заява № 51564/99, § 75, ECHR 2002-1).72. Однак межі обов'язків держави за ст. 13 варіюються залежно від природи скарги заявника, а в деяких ситуаціях конвенція вимагає забезпечення особливого засобу. Так, у справах з підозрілою смертю чи неналежним поводженням, зважаючи на фундаментальну важливість прав, що захищаються ст. ст. 2, З, 13 Конвенції, вимагається (на додаток до виплати, де це є необхідним — компенсації проведення ретельного і ефективного розслідування, яке б мало наслідком встановлення і покарання винних (див. рішення у справах «Anguelova v. Bulgaria», заява № 38361/97, §§ 161-162, ECHR 2002-IV; «Assenov and others v. Bulgaria», § 114 et seq.; «Suheyla Aydin v. Turkey», від 24.05.2005, заява № 25660/94, § 208).73. На підставі наявних у поточній справі свідчень Суд робить висновок, що державні органи несуть відповідальність за ст. З Конвенції за ушкодження, яких зазнала заявниця 13.02.99. Скарги заявниці до державних органів стосовно цього ґрунтувалися на тих самих свідченнях і, таким чином, були «спірними» для цілей ст. 13 Конвенції (див. рішення у справі «Boyle and Rice v. the United Kingdom» ви 27.04.88, серія A, no. 131, p. 23, § 52). Таким чином, державні органи мають обов'язок провести ефективне розслідування проти працівників міліції. На підставах, викладених вище, можна сказати, що жодного ефективного розслідування проведено не було. Таким чином, жодний інший засіб із доступних заявниці, включаючи вимогу компенсації шкоди, мав мало шансів на успіх. Якщо суди мають компетенцію на незалежну оцінку факту, то значущість відповідно проведеного розслідування є настільки важливою, що навіть найбільш переконливі протилежні свідчення, запропоновані позивачем, будуть відкинуті як «невідповідні». Цивільні провадження, розпочаті заявницею, демонструють це. Суд просто підтримав думку прокурора стосовно того, що скарги заявниці є безпідставними без оцінки фактів справи (див. §§ 29—30 вище). Таким чином, процедура щодо компенсації шкоди була (за вказаних обставин) лише теоретичним та ілюзорним засобом, не здатним гарантувати заявниці компенсацію.74. Суд робить висновок, що заявнику було відмовлено в ефективному національному засобі захисту від неналежного поводження міліції. Отже, є порушення ст. 13 Конвенції.III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 5 ТА 6 ЩОДО АДМІНІСТРАТИВНОГО ТРИМАННЯ75. Заявниця нарікала, що її арешт 13.02.99, нічне тримання у відділку міліції та наступне п'ятиденне ув'язнення були незаконними. Ці скарги були проголошені прийнятними за ст. ст. 5 та 6 Конвенції.76. Уряд визнав, що арешт заявниці та її тримання були незаконними. Однак він стверджував, що заявниця припинила бути потерпілою стверджуваних порушень під цим заголовком. Він посилається на постанову голови Ростовського обласного суду від 05.03.2003, в якій зазначається, що арешт заявниці відбувся з порушенням національного законодавства і якою скасовується рішення від 14.02.99.77. На думку уряду, це рішення надає заявниці можливість вимагати в окремій цивільній процедурі компенсацію моральної шкоди, спричиненої незаконним позбавленням волі, як передбачено статтями 1070 та 1100 Цивільного кодексу. Уряд вважає, що, оскільки заявниця не ініціювала таку справу стосовно компенсації, вона не вичерпала національних засобів захисту і, відповідно, Суд має відхилити скарги щодо її тримання.78. Заявниця не погодилася з позицією уряду і наполягала на своїх скаргах.79. У своїх запереченнях уряд пропонував Судові визнати, що постанова від 05.03.2003 вплинула на статус заявниці як потерпілої та що вона повинна вимагати компенсації. Однак Суд зазначає, що ті самі заперечення вже були запропоновані відповідачем і були відхилені Судом у рішенні стосовно прийнятності скарги. Відповідно, Суд не буде вивчати заперечення уряду.А. Законність тримання80. Спершу Суд зазначає, що, оскільки сторони не дискутували з цього приводу, арешт заявниці, її нічне тримання у відділку міліції та подальше п'ятиденне адміністративне ув'язнення дорівнювало позбавленню волі в розумінні § 1 ст. 5 Конвенції.81. Перше питання, що має розглядатися: є чи існували у вичерпному переліку § 1 ст. 5 Конвенції будь-які підстави для тримання. Суд вказує, що тримання заявниці розділяється на два чітких періоди, тобто до та після її зустрічі із суддею 14.02.99. У цей день заявницю ув'язнили на 5 днів за вчинене нею адміністративне правопорушення. Відповідно, з цього моменту її тримання мало чітко визначені підстави. Попереднє добове тримання залишається головним чином непоясненим. Суд буде вивчати ці періоди окремо.1. Арешт та нічне тримання82. Суд зазначає, що на одній зі стадій тримання заявниці вона формально була звинувачена в адміністративному порушенні і теоретично могла вважатися такою, що ув'язнена за ст. 242 КпАП до того часу, поки її справа не була заслухана суддею. Однак виявляється, що справжньою причиною її доставлення у відділок було примушування її надати інформацію у «справі Л.» та змусити її віддати ключ від своєї квартири. Звинувачення її в адміністративному правопорушенні було використане лише як привід для того, щоб її можна було допитати.83. За таких обставин Суд може обійтись без вирішення того, чи підпадало взагалі нічне тримання заявниці під будь-який з підпараграфів § 1 ст. 5 Конвенції, оскільки наступні міркування були б застосовані в будь-якому випадку.84. По-перше, Суд зазначає, що жодних документів стосовно саме початкового арешту заявниці та її нічного тримання пізніше не можна було знайти (§ 27 вище). З цього випливає, що впродовж понад 20 годин після арешту заявниці не існувало жодного запису стосовно того, хто була заявниця та які були підстави та очікувана тривалість її тримання. Навіть припускаючи, що правоохоронці намагалися винести звинувачення в адміністративному правопорушенні, це не звільняє їх від дотримання цих простих формальностей перед закриттям її в камері. Цей факт сам по собі має вважатися найбільш серйозним упущенням, оскільки традиційною думкою Суду є та, що невизнане тримання особи є повним нехтуванням фундаментальними гарантіями, які містяться у ст. 5 Конвенції. Відсутність запису таких речей, як дата, час та місце затримання, ім'я заарештованого, підстави тримання та ім'я особи, яка здійснила затримання, мають вважатися такими, що не узгоджуються з вимогами законності та із самою метою ст. 5 Конвенції (див. рішення у справах «Anguelova v. Bulgaria», § 154 та «Kurt v. Turkey» від 25.05.98, збірник судових рішень і постанов 1998-ИІ, § 125).85. Крім того, з коментарів уряду, поданих після прийняття рішення щодо прийнятності заяви, можна робити висновок, що арешт заявниці був незаконним за національним законодавством (див. §§ 39—40 вище).86. На цих підставах Суд робить висновок, що період тримання заявниці до її постання перед суддею 14.02.99 не узгоджується з гарантіями § 1 ст. 5 Конвенції. Таким чином, сталося порушення цієї статті.2. П'ятиденне тримання за звинуваченням у чиненні опору міліції із застосуванням сили87. 14.02.99 заявниця постала перед суддею, який ухвалив, що вона вчинила опір міліції із застосуванням сили (порушення за ст. 165 КпАП) і виніс вирок про п'ятиденне ув'язнення. 05.03.2003 це рішення було проголошене незаконним і скасоване. Має бути встановлено: чи відбуття цього покарання відповідно до засудження в адміністративному провадженні узгоджувалося зі ст. 5 Конвенції без урахування скарги за ст. 6 Конвенції стосовно того ж рішення.88. Суд нагадує загальні принципи, викладені в рішенні у справі «Benham v. the United Kingdom» (від 10.06.96, збірник 1996-Ш, §§ 40-42) і повторені в інших справах (див. рішення у справах «Lloyd and others v. the United Kingdom» від 01.03.2005, заяви №№ 29798/96 та наступні; «Perks and others v. the United Kingdom» від 12.10.99, заяви №№ 25277/94 та наступні):«40. Головне питання, що має бути визначене в поточній справі, — чи оскаржуване тримання було законним», включаючи й узгодження з «процедурою, визначеною законом». Тут Конвенція головним чином повертається до національного права та встановлює обов'язок узгоджуватися із матеріальним та процесуальним законодавством, однак на додаток вона вимагає, щоб будь-яке позбавлення волі узгоджувалося з цілями ст. 5 Конвенції, тобто захищало осіб від сваволі.41. Національне право передусім мають тлумачити та застосовувати національні органи влади, тобто суди. Однак, якщо § 1 ст. 5 Конвенції не узгоджується з національним правом, Суд може й повинен використати повноваження щодо розгляду того, чи дотримано закону.42. Період тримання в принципі буде законним, якщо воно було здійснене відповідно до судового вироку. Наступне встановлення того, що суд за національним правом зробив помилку у винесенні вироку, не обов'язково ретроспективно вплине на чинність періоду тримання, що тлумачиться. На цих підставах органи Страсбурга послідовно відмовлялися підтримувати заяви від осіб, звинувачених у кримінальних злочинах, які скаржилися, що їхні засудження чи вироки були встановлені апеляційними судами як такі, що ґрунтувалися на помилках факту чи права».89. Суд зазначає, що п'ятиденне тримання відбулося відповідно до наказу судді, який у принципі був уповноваженим на прийняття рішення з цього питання. Субстантивна коректність цього наказу загалом підпадає під розгляд Судом, як випливає із прецеденту, цитованого вище. Проте ця справа відрізняється від справ, де оскаржувані рішення приймалися владними органами, відповідно до процедури, передбаченої законом. У поточній справі суддя використав свої повноваження всупереч процесуальним гарантіям, передбаченим конвенцією. Таким чином, видання наказу про арешт після цього не узгоджувалося із загальним захистом від спірності, гарантованої ст. 5 Конвенції.90. З цього випливає, що § 1 ст. 5 Конвенції щодо п'ятиденного тримання заявниці було порушено.В. Право на справедливий суд1. Застосовуваність § 1 ст. 6 Конвенції91. Хоча застосовуваність § 1 ст. 6 Конвенції до адміністративних процедур не дискутується, Суд вважає за необхідне розглянути це питання за власною ініціативою* 3 причин, викладених нижче, він вважає, що ці процедури включали визначення кримінального обвинувачення проти заявниці.92. Суд зазначає: аби визначити, чи порушення можна кваліфікувати як кримінальне для цілей Конвенції, найперше треба переконатися, чи підпадає вказане порушення під кримінальне право у правовій системі держави-відповіда-ча. Далі має бути розглянута сама природа порушення та ступінь жорстокості покарання (див. рішення у справах «Oeztuerk v. Germany» від 21.02.84, серія А, № 73, стор. 18, § 50 та «Demicoli v. Malta» від 27.08.91, серія А, № 210, стор. 15-17, §§31-34).93. Суд раніше вивчав сфери, визначені в певних правових системах як адміністративні, і встановив, що вони охоплюють деякі злочини, які є кримінальними за своєю природою, але досить прості, аби розглядатися в кримінальному праві та процедурі (див. рішення у справі «Palaoro v. Austria» від 23.10.95, серія А, № 329-В, стор. 38, §§ 33—35). Те ж саме ми бачимо і в російській системі.94. Суд також вказує, що позбавлення волі, застосоване як покарання за порушення, належить до кримінальної сфери доти, доки за природою, тривалістю та способом виконання воно не є відчутно шкідливим (див. рішення у справах «Engel and others v. the Netherlands» від 08.06.76, серія А, № 22, §§ 82—83 та «Ezeh and Connors v. the United Kingdom» [GC], №№ 39665/98 та 40086/98, §§ 69-130, ECHR 2003-X). У поточній справі заявницю позбавили волі на п'ять днів і тримали під вартою у в'язниці впродовж цього терміну покарання. Нарешті, мета застосованого до заявниці заходу є чисто каральна.95. Ці міркування є достатніми для встановлення того, що порушення, в якому звинуватили заявницю, могло кваліфікуватися як кримінальне для цілей Конвенції. З цього випливає, що воно підпадає під ст. 6 Конвенції.2. Чи був суд над заявницею справедливим96. Уряд погодився (і на національному, і на конвенційному рівнях), що у провадженнях були недоліки. Дійсно, постанова суду, за якою скасовувалося попереднє рішення, зазначала таке: «Суддя, який виносив заявниці вирок, не ознайомився з обставинами справи і не встановив її винність в адміністративному злочині». Це підтверджує слова заявниці, що сталося упереджене провадження як таке та що навіть основними ознаками суду знехтували до такої міри, що вона не мала шансу дізнатися про мету своєї короткої зустрічі з суддею П.97. З цього випливає, що відбулося порушення § 1 ст. 6 Конвенції.IV. НЕМОЖЛИВІСТЬ АПЕЛЯЦІЙНОГО ОСКАРЖЕННЯ ЗАСУДЖЕННЯ ЗА АДМІНІСТРАТИВНЕ ПОРУШЕННЯ98. Заявниця нарікала, що за національним законодавством рішення, за яким виносилося адміністративне покарання, не могло бути оскаржене. Вона стверджувала, що з цього погляду вона не мала ефективного національного засобу захисту. Вона посилалася на ст. 13 Конвенції.Ця скарга була проголошена прийнятною також за § 4 ст. 5.99. Уряд підтвердив, що за національним правом це рішення не можна оскаржити.100. По-перше, Суд посилається на свій вищевикладений висновок, що рішення стосовно адміністративного арешту заявниці було прийняте «судом, передбаченим законом», у процедурі, що підпадає під розгляд за ст. 6 Конвенції (див. §§ 90 та 95 вище).101. Суд нагадує, що право оскарження помилкового судового рішення не є визнаним як загальна гарантія (див. рішення у справі «Dekourt v. Belgium» від 17.01.70, серія А, № 11, стор. 14, § 25). Це право гарантоване в кримінальних справах у ст. 2 Протоколу № 7 Конвенції за винятком незначних злочинів. Проте заявниця не покладалася на цю статтю і не подала жодного аргументу щодо того, чи було її звинувачення просто «незначним порушенням». Суд не вважає за необхідне розглядати це питання за власною ініціативою.102. Суд зазначає, що § 1 ст. 6 Конвенції є lex specialis стосовно ст. 13 Конвенції, інакше кажучи, вимоги ст. 13 Конвенції поглинаються і є менш жорсткими, ніж умови ст. 6 Конвенції (див. серед іншого рішення у справі «Kamasmski v. Austria» від 19.12.89, серія А, № 168, стор. 45-46, § ПО). Як правило, ст. 13 Конвенції не застосовується тоді, коли стверджуване порушення Конвенції відбулося в контексті судових процедур (див. рішення у страві «Pizzetti v. Italy» від 26.02.93, серія А № 9257-С, стор. 40-41, § 41). Єдиним винятком із цього були скарги за ст. 13 Конвенції стосовно порушення вимоги розумності терміну (див. рішення у справі «Kudla v. Poland» [GC], № 30210/96, §§ 146-149, ECHR 2000-XI). Оскільки це до справи не стосується, окремо порушення ст. 13 Конвенції розглядатися не буде.103. Оскільки йдеться про § 4 ст. 5 Конвенції, Суд зазначає, що ці гарантії є в принципі зайвими — з огляду на тримання під вартою за § 1 (с) ст. 5 Конвенції, оскільки судовий контроль за позбавленням волі вже був поєднаний у початковому засудженні та винесенні вироку (див. рішення у справі «De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium», від 18.06.71 (суть), серія А, № 12, стор. 40, § 76). Повертаючись до фактів поточної справи, п'ять днів тримання заявниці ґрунтувалися лише на її засудженні суддею. Таким чином, § 4 ст. 5 Конвенції не вимагає, щоб окрема судова інстанція переглядала це рішення.104. Беручи до уваги вищесказане, Суд робить висновок, що ця скарга не порушує окремого питання за ст. 13 чи § 4 ст. 5 Конвенції.IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТ. 41 КОНВЕНЦІЇ105. Стаття 41 Конвенції передбачає: <...>.А. Шкода106.Заявниця вимагала 100 000 евро компенсації моральної шкоди за ушкодження та страждання, яких вона зазнала внаслідок неналежного поводження в міліції, та психологічні страждання, яких вона зазнала від адміністративних процедур та внаслідок наступного ув'язнення, а також за неспроможність уряду вжити заходів за її скаргами щодо неналежного поводження.107.Як компенсацію матеріальної шкоди вона вимагала 25 руб., гроші, стягнуті з неї за п'ятиденне перебування у в'язниці.108.Уряд не коментував вимоги заявниці, як він вказав, частково — через розслідування, що триває, частково через незгоду з тим, що заявниця не вичерпала національних засобів захисту щодо її тримання.109. Суд зазначає, що він уже встановив вище: державні органи піддали заявницю тортурам і не забезпечили швидкого й відкритого розслідування, яке відповідало га­рантіям ст. З Конвенції. Суд також встановив, що її позбавили волі з порушенням гарантій ст. 5 Конвенції та процедурою, що суперечила ст. 6 Конвенції. Крім того, заяв­ниця згаяла місяці на безуспішні спроби отримати за допомогою національних процедур компенсацію за неналежне поводження. Заявниця зазнала болю та психологічних страждань за вказаних обставин. Беручи до уваги всі вищевказані міркування, Суд призначає заявниці на справедливій основі 35 000 євро компенсації моральної шкоди та 25 руб. матеріальної шкоди, плюс будь-які податки, що можуть вимагатися.В. Судові витратиПО. Заявниця вимагала 5 000 руб. судових витрат, яких вона зазнала в національних та конвенційних провадженнях, включаючи марки, переклади, поштові витрати та канцелярське приладдя.111. Уряд не заперечував.112. Беручи вказане до уваги, Суд вважає вимогу заявниці обґрунтованою і призначає їй 5 000 рублів компенсації судових витрат плюс будь-які податки, що можуть вимагатися.С Відсотки в разі несвоєчасної сплати113. Суд вважає за необхідне, щоб відсотки в разі несвоєчасної сплати ґрунту валися на офіційному обмінному курсі Європейського центрального банку, до якого має бути додано 3 %.НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОСТАЙНО:1. Постановляє, що було порушено ст. З Конвенції стосовно неналежного поводження.2. Постановляє, що було порушено ст. З Конвенції стосовно відсутності ефективного розслідування неналежного поводження із заявницею.3. Постановляє, що було порушено ст. 13 Конвенції з огляду на брак ефективних засобів захисту від оскаржуваного заявницею неналежного поводження.4. Постановляє, що було порушено § 1 ст. 5 Конвенції стосовно арешту заявниці та нічного тримання.5. Постановляє, що було порушено § 1 ст. 5 Конвенції щодо п'ятиденного тримання заявниці.6. Постановляє, що було порушено § 1 ст. 6 Конвенції.7. Постановляє, що не порушено окремих питань за § 4 ст. 5 та ст. 13 Конвенції стосовно відсутності права на апеляційне оскарження рішення про застосування покарання за адміністративне порушення.8. Постановляє:а) держава-відповідач має сплатити заявниці впродовж трьох місяців з дати, коли рішення стає остаточним відповідно до § 2 ст. 44 Конвенції, такі суми:і) 25 (двадцять п'ять) рублів матеріальної шкоди;іі) 35000 (тридцять п'ять тисяч) євро моральної шкоди, які мають бути конвертовані в національну валюту за курсом, який діє на день винесення цього рішення;Ь) після спливу вищевказаних трьох місяців до дати виплати на вказані суми мають нараховуватися відсотки за несвоєчасну сплату плюс 3 % за офіційним курсом Європейського центрального банку.9. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції. < Попередня   Наступна >