69

---

3. Захист прав людини

3.1. Захист прав людини та приведення української систе­ми цього захисту за формою і змістом до європейського рівня.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяль­ності держави, утвердження і забезпечення прав і свобод людини, є її головним обов'язком (ч. 2 ст. З Конституції України). Тому їх поняття, визначені Євро­пейським судом з прав людини, мають методологічне значення, виступають інструментом національного судового тлумачення норм права. Другий розділ Конституції України, що нараховує майже третину з загальної кількості консти­туційних норм, містить велику кількість прямих запозичень з двох загальновідо­мих міжнародних пактів ООН про права людини 1966 р.

Забезпечення прав людини є суттєвим напрямом державної політики, що реалізується через національні механізми захисту прав людини. Основні вимоги до національних механізмів:

мають бути підпорядковані посадовій особі максимально високого рівня;

здійснюють децентралізоване планування, виконання та контроль з метою залучення представників громадянського суспільства;

мають бути забезпеченими необхідними людськими, фінансовими та мате­ріально-технічними ресурсами.

Центральна структура національного механізму може існувати:

на парламентському рівні;

на рівні органів центральної виконавчої влади;

бути незалежною структурою.

Структурні складові національного механізму залежать від завдань, для вирішення яких він безпосередньо створюється. Механізм — це не тільки самостійне існування інституалізованих структур, а й напрями взаємодії між ни­ми, їх співпраця, що не обмежується відносинами підпорядкування.

Складовими національного механізму

забезпечення прав людини в Україні є:

Комітет Верховної Ради України з прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин;

інші комітети Верховної Ради України в частині діяльності по забезпечен­ню та захисту прав людини;

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

Генеральна прокуратура України;

інститут адвокатури (інститут надання правової допомоги);

МВС України (в частині формування та розвитку внутрішньовідомчого контролю за дотриманням прав людини);

Міністерство юстиції України (зокрема, Національне бюро по дотриманню Європейської конвенції з основних прав та свобод людини);

інші центральні органи виконавчої влади (в частині забезпечення та захис­ту прав людини);

правозахисні організації (національні та міжнародні);

науково-дослідні установи;

засоби масової інформації.

З надбанням незалежності Україна вступила в Раду Європи, метою якої є до­сягнення більшої єдності між її членами (учасниками), а одним із засобів досяг­нення цієї мети — захист і розвиток прав людини і основних свобод (п. а і b ст. 1 Статуту Ради Європи). Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та прото­колів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 р. Верховна Рада України надала згоду на обов'язковість для України цих чинних міжнародних договорів і вони, згідно з ч. 2 ст. 8 Конституції України, є частиною національного законо­давства України.

Конвенція і протоколи до неї закріплюють основні права і свободи людини, встановлюють міжнародні норми, яких повинні дотримуватися держави у своїх відносинах з людьми, обов'язки держав ефективно забезпечувати всім, хто підпа­дає під їх юрисдикцію, користування основними правами і свободами.

Перешкодою на шляху приведення української системи захисту до європейсь­кого рівня є сприйняття юридичної природи основних прав людини виключно з позитивістських позицій, залишене у спадщину з радянських часів. Традиційно українські науковці-позитивісти не визнають de facto прямої дії конституційних норм про права і свободи людини та громадянина у так званих важких справах, ко­ли ці норми не можуть застосовуватися судами безпосередньо, а потребують кон­кретизації шляхом прийняття законів, які визначатимуть зміст цих прав та вста­новлюватимуть обмеження на їх реалізацію. Так, ці науковці переконані, що з прийняттям Закону «Про свободу слова» мають бути конкретизовані положення ч. 1 ст. 34 Конституції України, де закріплено право на свободу слова. Без «конкре­тизуючого закону» це право є суто декларативним, оскільки воно не може бути захищене безпосередньо в суді.

Слід додати, що у розвинутих демократіях до категорії важких належать спра­ви, в яких розглядаються випадки конфлікту основних прав між собою, нечіткості правових текстів або коли окремі положення нормативно-правового акта неможливо застосувати без порушення панівної у суспільстві концепції справедливості. Тому традиційне позитивістське бачення правосуддя як застосу­вання факту до формалізованої норми, прийнятої авторитетним суб'єктом політичної влади, зазнає суттєвого коригування, коли йдеться про визнання су­дового прецеденту як джерела права.

На думку прихильників позитивістської теорії, фізичні особи не можуть бути активними суб'єктами застосування конституційних норм, проте саме їм адресу­ються державно-владні веління, що формулюються у відповідному процесі. Іншими словами, у відносинах між державою та людиною остання займає підпо­рядковане, «пасивне» становище і не може захистити в суді свої конституційні права лише на підставі Конституції України. Логічним наслідком такого підходу до визначення юридичної природи та змісту конституційних прав є їх практична вилученість із судового процесу саме тому, що вони не мають самостійного юри­дичного значення, оскільки вони лише «припасовуються» до відповідного конкретизуючого закону. Крім того, позитивістська теорія не визнає основних прав людини як засобу обмеження державної влади та державного суверенітету, і насамперед суверенітету парламенту.

Як зазначено у постанові Судової палати Веймарської Республіки (аналог сучасного Конституційного Суду), «законодавцеві належатиме вся повнота вла­ди, він не зв'язаний ніякими обмеженнями, крім тих, які сам накладає на себе конституцією та іншими законами». Причому в Європі до 1950 р. під консти­туцією розумівся тільки текст — сукупність конституційних норм та норм «кон­ституційного законодавства». Визнання і практичне значення природного права, природних прав та неписаних правових принципів (маються на увазі специфічні правоположення, що не містяться у нормативних текстах, а формулюються суда­ми у процесі тлумачення) як допозитивного та надпозитивного права повністю заперечувалося на офіційному рівні. Аналогічні тенденції ще й досі мають місце на теренах колишнього СРСР.

Підписання Конвенції 4 листопада 1950 р. викликало негативну загальноєвро­пейську реакцію на правовий позитивізм. Така реакція була зумовлена не лише необхідністю пристосувати право до нових умов, модернізувати його відповідно до природно-правових ідей, що містять високий гуманістичний потенціал (розумність, справедливість, рівність, високі моральні стандарти, а й політико-правовою рефлексією на тотальне нехтування правами людини з боку фашистсь­ких режимів, що постали на підвалинах необмеженої та брутальної державної влади. Це дало можливість німецьким теоретикам права прямо пов'язати безсил­ля громадянського суспільства перед тоталітарною державною владою з теорією юридичного позитивізму. За словами відомого німецького науковця Г. Радбруха, «юридичний позитивізм відповідає за збочення права при націонал-соціалізмі, оскільки він своїм ствердженням «закон є закон» обеззброїв німецьких юристів перед його свавільним та злочинним змістом. Трактування юридичними пози­тивістами влади як засадничого критерію чинності права означало готовність юристів до сліпої покори всім законодавчо оформленим приписам влади».

Головна мета прийняття Конвенції — забезпечити верховенство людини над державою, пріоритетність її прав перед будь-яким правовим актом держави, запобігти поверненню фашизму та перешкодити наступові комунізму.

Починаючи з 1950 p., людина, за влучним висловом відомого юриста-міжнародника Г. Лаутерпахта, перетворилася з об'єкта міжнародного співчуття на суб'єкт міжнародного права. Тому з моменту ратифікації Конвенції в Україні питання за­безпечення верховенства людини над державою, перетворення її на суб'єкт не тільки конституційного, а й міжнародного права, набуває практичного характеру.

Конвенція підтвердила наявність загальноєвропейської тенденції побудови конституційної демократії, яка з 1953 р. є додатковим інструментом для захисту основних прав не тільки від свавілля держави в цілому, а й для усунення обмежень свободи, які встановлені не свавільно, а в інтересах суспільства, згідно з легітим­ною метою, але з диспропорційним або нечесним тягарем, що покладається на окремих осіб.

Необхідність забезпечення прямої дії норм Конвенції, в якій закріплено права людини та основні свободи, практично полягає не тільки у визнанні їх природно-правового характеру, тобто такими, які не надаються державою, а є «невідчужуваними» та «непорушними». Йдеться про встановлення нових стандартів правосуддя при тлумаченні тих норм Конвенції, яга з огляду на специфіку юридичної при­роди прав людини не можуть бути сформульовані абсолютно чітко, не потребу­ють додаткового та конкретизуючого тлумачення, оскільки існують у вигляді «відкритого тексту» з метою вирішення майбутніх проблем.

Цій меті максимально прислужилося створене Європейським судом з прав людини прецедентне право, яке надає правам людини необхідної конкретизації, визначає їхню юридичну природу, універсалізує їх розуміння і надає чіткості та ясності розуміння тексту Конвенції.

Це стало можливим завдяки широкому застосуванню практичних підходів щодо прийняття судових рішень, запозиченому в країн загального права (com­mon law). Саме це забезпечило безпосередню дію норм Конвенції шляхом суддівського формулювання певних юридичних конструкцій — силогізмів, відповідно до яких вирішуються справи і які наповнюють права людини новим морально-етичним та гуманітарним змістом. Адже узагальнення практичного досвіду — це й використання судових рішень у справах щодо захисту прав лю­дини, загальноправових принципів, міжнародних звичаїв, а також наукової до­ктрини. Як зазначено, наприклад, у п. d ч. 1 ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН, Суд повинен застосовувати судові рішення та роботи найкваліфіко-ваніших науковців різних націй як додатковий засіб визначення принципу, згідно з яким має бути вирішена справа (rules of law).

Приведення національних механізмів захисту прав людини за формою і змістом до європейського рівня проходить, у тому числі, через подолання термі­нологічних розбіжностей між національним законодавством і міжнародними договорами з прав людини.

Так, національні суди мають звертатися до значення конвенційних слів і термінів необхідно встановлювати в значенні, визначеному цими нормами та тлумаченнями, наданими Судом. Суди України також використовують у своїй правоінтерпретаційній діяльності щодо прав і свобод людини та їх гарантій прин­ципи, методи, правила тлумачення конвенційних норм, які вироблені Євро­пейським судом з прав людини.

Україна, ратифікувавши Конвенцію, започаткувала процес зміни панівної позитивістської парадигми права, що спричинило виникнення у правовій теорії та правозастосуванні необхідного для подальшого розвитку плюралізму. Ні в ко­го не викликає сумнівів юридична своєрідність Конвенції, оскільки країни, які її підписали, не розглядають її виключно як текст, що містить норми про права лю­дини. Така дещо спрощена думка набула поширення тільки у країнах колишньо­го радянського табору, де протягом радянської історії насаджувався «пози­тивістсько-командний» погляд на право, зокрема і на права людини.

Конвенція, на відміну від інших міжнародних договорів, є комплексним та складним правовим механізмом захисту прав людини, який включає власне кон­венційні норми, а також рішення Європейської комісії з прав людини та Коміте­ту міністрів Ради Європи, судову практику Європейського суду з прав людини, прецедентне право, загальновизнані принципи та норми міжнародного права, специфічні методи тлумачення Конвенції, наукову доктрину з питань її застосу­вання тощо. Усе це визнала Україна 17 липня 1997 p., прийнявши Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 p., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» за № 475/97-ВР. У пункті 1 цього Закону зазначено, що Україна повністю визнає на своїй території дію ст. 46 Конвенції про захист прав і основоположних свобод лю­дини 1950 р. щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлу­мачення і застосування Конвенції.

Як додаткову аргументацію на користь такого положення можна навести ч. 4 ст. 55 Конституції України: «Кожен має право після використання всіх національ­них засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнарод­них організацій, членом або учасником яких є Україна»; ст. 26 Віденської кон­венції «Про право міжнародних договорів» від 23 травня 1969 р. (ратифікована Україною 14 травня 1986 р. у складі СРСР): «Кожен чинний договір є обов'язко­вим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись» (pacta sunt servan­da); ст. 27: «Учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього пра­ва як на виправдання для невиконання ним договору»; а також підпункти (а) та (Ь) п. З ст. 31 Конвенції, в яких спеціально наголошується на тому, що разом із текстом міжнародного договору враховується практика його застосування та тлу­мачення, якщо на це є згода сторін договору. 17 липня 1997 р. Верховна Рада Ук­раїни, ратифікувавши Конвенцію, дала таку згоду.

Прецедентне право Європейського суду з прав людини є допоміжним засобом при тлумаченні й визначенні змісту та обсягу основних прав людини й принципів Основного Закону. Цікаво зазначити, що у Великій Британії — країні, яка була одним із ініціаторів прийняття Конвенції, прецедентне право Європейського суду з прав людини досить довго при винесенні судових рішень не визнавалося як авторитетне джерело з огляду на принцип парламентського суверенітету та традиційний консерватизм суддівського корпусу. Це призвело до того, що у 1994 р. Велика Британія стала лідером за кількістю програних справ у Європейсь­кому суді з прав людини (понад 50) серед держав, які підписали Конвенцію. Таким чином, необхідність зменшення кількості випадків порушення основних прав законом, захисту від дій державної бюрократії тощо зумовили прийняття Закону України «Про права людини», затвердженого королевою Єлизаветою II у листопаді 1998 р.

Мета цього Закону — «надання людям юридичної можливості захищати їхні конвенційні права від держави у британських судах, замість довгого очікування і значних судових витрат під час підготовки та розгляду справи в Європейському суді з прав людини». Закон інкорпорує всі конвенційні права, включаючи ті, які містяться в протоколах до Конвенції, та надає право судам Великої Британії на їх безпосереднє застосування. Він вимагає від суддів брати до уваги права людини при розгляді справ і тлумачити чинні закони з урахуванням цих прав, а також бра­ти до уваги рішення та прецедентне право Європейського суду з прав людини, висновки і рішення Комісії, рішення Комітету міністрів Ради Європи з цих питань.

Оскільки Конвенція як комплексний механізм має пряму дію у межах юрис­дикції української судової системи, принципи тлумачення Конвенції, що засто­совуються Європейським судом з прав людини, мають особливе значення та цінність для українських суддів.

При застосуванні та тлумаченні конвенційних норм українські судді перш за все мають враховувати загальні принципи тлумачення міжнародних договорів. Вони містяться у статтях 31—34 Віденської конвенції «Про право міжнародних договорів», яка інкорпорує загальноприйняті принципи міжнародного права. Конвенція має добросовісно тлумачитися відповідно до загального значення, що його слід надавати термінам цього міжнародного договору в їхньому контексті, а також відповідно до об'єкта і цілей Конвенції. Потрібно брати до уваги й відповідну судову практику та норми міжнародного права, які застосовуються у відносинах між державами, які ратифікували Конвенцію. Термінам, що містять­ся у Конвенції, можна надавати спеціального значення в тому разі, коли встанов­лено, що учасники мали такий намір.

Так, наприклад, Верховний суд Канади, при тлумаченні розділу першого Канадської хартії прав та свобод, яка проголошує, що права та свободи гаранту­ються і можуть бути обмежені тільки в розумних межах згідно з правом, що може бути наочно виправдано у «вільному та демократичному суспільстві», спеціально наголосив, що «цінності і принципи, притаманні вільному та демократичному суспільству, зокрема, передбачають гідність людини з моменту її народження, відданість соціальній справедливості та рівності, різноманітність широкого спек­тра світогляду і віросповідання, повага до культурної та групової самобутності, віру в соціальні й політичні інститути, через які особи та їхні об'єднання беруть участь у справах суспільства».

У рішенні у справі Klass v. Germany (1978) Суд зазначив, що одним із фунда­ментальних принципів демократичного суспільства є принцип верховенства права, закріплений у Преамбулі до Конвенції. За цим принципом, втручання дер­жавної адміністрації у сферу дії особистих прав має бути об'єктом ефективного контролю, що, як правило, здійснюється суддями, оскільки судовий контроль є найкращою гарантією незалежності, неупередженості та належної процедури.

Конвенція при її тлумаченні має сприйматися як єдине ціле, а не як сукуп­ність окремих норм, для забезпечення «справедливого балансу між суспільним інтересом та вимогами захисту основних прав особи».

Юридичною основою для встановлення «справедливого балансу» є принцип пропорційності: обмеження на свободи, що гарантуються Конвенцією, мають бути «пропорційними законній меті, для якої застосовуються ці обмеження», а та­кож «між засобами, що обираються, та законною метою, для якої встановлюють­ся відповідні обмеження, має існувати розумне пропорційне співвідношення».

Власне, принцип пропорційності, який застосовується Судом при тлумаченні Конвенції, передбачає наявність цілої низки вимог до правових актів держави, що регулюють поведінку індивіда. Вони не можуть бути свавільними, нерозумни­ми, несправедливими, необгрунтованими або зумовленими примхами законо­давців. Обрані засоби мають органічно та раціонально співвідноситися з бажаним результатом, досягнення якого реалізується прийняттям державного рішення. Ці вимоги є гарантією від застосування проти особи свавільних і необгрунтованих дій державних органів, що чиняться на підставі антиправового акта.

У статтях 8—11 Конвенції закріплено обмеження на здійснення таких прав, як права на повагу до приватного і сімейного життя, житла і до таємниці листування, права на свободу думки, совісті і віросповідання, право на свободу вираження поглядів, право на свободу мирних зібрань та на свободу об'єднання з іншими. Обмежуючи ці права, держава зобов'язана довести, що будь-яке обмеження на­кладається згідно із законом та є необхідним у демократичному суспільстві для певних суспільних цілей (захист публічного порядку, здоров'я та моралі, а також інтересів інших осіб).

Коли розглядаються справи щодо захисту цих прав, які обмежені державою «згідно із законом», державі необхідно довести, що вона діяла на підставі національного закону, під яким розуміється як статутне (акт парламенту), так і за­гальне право. При цьому слід мати на увазі, що Конвенція «не просто відсилає до внутрішнього права, вона також покладається на якість цього права, вимагаючи його відповідності принципові верховенства права», і вимагає наявності «засобів правового захисту у внутрішньому праві проти свавілля державних органів з метою захисту цих прав» там, де «закон надає виконавчій владі широкі дискреційні по­вноваження». У справі Winterwerp v. the Netherlands (1979) Суд вирішив, що слова «згідно із законом» відсилають до внутрішньодержавного права і означають не­обхідність дотримання існуючої в цьому праві процедури. Водночас, зауважує Суд, саме внутрішньодержавне право має відповідати Конвенції, зокрема викладеним у ній принципам або тим загальним принципам, що розуміються. У понятті «згідно із законом» мається на увазі справедлива та належна процедура, а саме — вимога, щоб будь-який захід, який позбавляє людину свободи, призначався та ви­конувався відповідним органом і не був свавільним. З метою запобігання свавільним законам, на думку Суду, необхідно дотримуватися двох основних ви­мог: 1) закон має бути загальнодоступним, щоб громадянин міг зрозуміти, за яких обставин застосовується саме цей закон; 2) норма не є нормою закону, доки вона не сформульована настільки чітко, щоб громадянин міг відповідно регулювати свою поведінку, а також, у разі надання йому кваліфікованої консультації, — розумно передбачити наслідки, до яких приведе його певна дія.

У справі Kruslin v. France (1990) Суд вирішив, що навіть у правовій системі кон­тинентального права прослуховування телефонних розмов може бути передбаче­не законом тільки тому, що чинна правова норма була розвинута судовими рішеннями, оскільки «прецедентне право відіграє важливу роль у континенталь­них країнах».

При тлумаченні слів «необхідні в демократичному суспільстві» потрібно врахо­вувати відповідне тлумачення Суду, який вважає, що, коли втручання держави виправдане нагальною суспільною необхідністю і при цьому є пропорційним визначеній законній меті, пояснення, які надаються представниками держави для виправдання своїх дій, мають виправдовувати цю необхідність і бути суттєвими.

Отже, коли конвенційні права обмежуються відповідним законом, не можна беззастережно вважати, що Конвенція не порушується. Державі необхідно дове­сти, що цей закон не є свавільним і що він відповідає принципові пропорційності та верховенства права. Причому обов'язково слід мати на увазі, що «обмеження, які дозволяються цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, можуть засто­совуватися тільки з тією метою, для якої вони передбачені» (ст. 18 Конвенції).

Одним із найважливіших принципів (методів) тлумачення Конвенції є прин­цип stare decisis, або судового прецеденту. Судове прецедентне право становить органічну частину правової системи країн загального права, а тенденція до поши­рення судового прецеденту спостерігається у країнах континентальної Європи протягом XX ст. Суд від самого початку став на позиції доктрини судового преце­денту, посилаючись на попередню прецедентну практику у своїх рішеннях, оскільки ця доктрина є надійним інструментом захисту прав людини безпосе­редньо на основі Конвенції. Судовий прецедент сприяє чіткості та універсалізації розуміння Конвенції, встановлює певні стандарти правосуддя, яких повинен до­тримуватися Суд, конкретизує та розвиває конвенційні положення, дає змогу правильно зрозуміти їхню букву та дух, дисциплінує суддів, які ухвалюють рішен­ня, обмежує суддівське свавілля. Власне, прецедентом вважається принцип (ratio decidendi), який сформулював суд і відповідно до якого вирішено справу. На відміну від континентальної правової системи, де основним джерелом права вважався закон, а судді вирішували справи, застосовуючи факти до норм, судді у країнах загального права застосовували факти до принципу, який вони формулю­вали при винесенні рішення. Структурно у цей принцип входять норми статутно­го права, попередні прецеденти, логічне розмірковування суддів, цитати з доктринальних джерел тощо. Те, що надає цьому принципові обов'язкового характе­ру, є його застосування Судом при вирішенні інших справ; інакше він не є преце­дентом. Не можна вважати, що судовий прецедент міститься в резолютивній час­тині рішення, оскільки він є одним із засобів мотивування ухваленого рішення, тобто він входить у мотивувальну частину.

Так, прецедентом у справі Lingens v. Austria (1986) є квінтесенція положень пунктів 39—47 рішення, зокрема стосовно розмежування понять публічної та приватної особи, тобто висновок Суду про те, що «межі допустимої критики є ширшими, коли вона стосується власне політика, а не приватної особи. На від­міну від останньої, перший неминуче і свідомо відкривається для прискіпливого аналізу кожного свого слова і вчинку як з боку журналістів, так і громадського за­галу і, як наслідок, повинен виявляти до цього більше терпимості. Безсумнівно, п. 2 ст. 10 дає можливість захищати репутацію інших осіб, тобто всіх людей, і цей захист поширюється і на політиків також, навіть коли вони не виступають як приватні особи; але у цьому разі вимоги такого захисту мають розглядатися у зв'язку з інтересами відкритого обговорення політичних питань».

Таким чином, Конвенція є важливим і надзвичайно впливовим чинником залучення у правову систему України європейських правових цінностей, які сто­суються захисту прав людини і мають високий гуманітарний потенціал. Застосу­вання Конвенції в Україні дає можливість змінити унітарні позитивістські погля­ди на право і ввести в теорію та практику необхідний плюралізм, включаючи рецепцію природного права; застосувати нові та «динамічні» принципи і методи тлумачення норм про права людини; змінити стиль написання судових рішень; розвинути конституційну юриспруденцію основних прав людини.

 

< Попередня   Наступна >