141

---

3.2. Правова система України та європейська правова традиція

У науковій літературі виокремлюють такі основні характеристики європейсь­кої, як її ще називають — західної, традиції права:

Проводиться різке розмежування між правовими інститутами й установами (включаючи правові процеси: законодавство, правозастосування, у тому числі — здійснення правосуддя) та іншими типами установ. Хоча право залишається під сильним впливом релігії, політики, моралі, звичаю, але його можна відрізнити від них. Європейська традиція права виходить з того, що воно має власний характер, певну відносну самостійність.

Управління правовими установами надано спеціальному корпусу людей, які здійснюють дії, що мають юридичне значення на професійній основі за спеціаль­ною юридичною освітою.

Названі характерні риси європейської традиції права розділяє й традиція римського права (яке й стало першоосновою для європейської традиції права), яка розвивалася у Римській республіці й Римській імперії з II ст. до н. є. до VIII ст. н. є. і пізніше.

В європейській традиції права закон сприймається як єдине ціле, єдина си­стема, що розвивається у часі.

Співвіднесення між динамічністю і стабільністю права.

Визнання людини вищою соціальною цінністю, вироблення й застосування міжнародних стандартів прав людини.

Саме остання з названих рис набуває більш визначального значення, виступає інтегративною якістю, що об'єднує національні правові системи, які відповіда­ють європейській правовій традиції.

Важливе значення для набуття українською національною правовою систе­мою ознак європейської правової традиції має визначення місця європейських стандартів прав л

юдини, закріплених у міжнародно-правових актах, у націо­нальній правовій системі.

У науці міжнародного права існує два підходи до питання про співвідношення норм міжнародних договорів і внутрішньодержавних актів: моністичний і дуалістичний. Принципова відмінність цих теорій полягає в такому. Прибічники моністичної теорії визнають єдність двох систем права, а дуалістичної — запере­чують її і наполягають на існуванні двох самостійних правових систем.

Ці напрями фактично включають чотири концепції. Прибічники першого із зазначених напрямів розподіляються на дві групи: одні моністи виходять із при­мату міжнародного права над внутрішньодержавним, інші, навпаки, стверджу­ють, що примат належить праву внутрішньодержавному. Дуалістичний же напрям полягає в затвердженні принципу рівності міжнародного договору і внутрішньодержавного закону. Проте серед представників дуалістичної теорії та­кож немає єдності: одні з них дотримуються думки про те, що питання про пріоритет міжнародного або національного права не може виникнути, інші вва­жають, що у процесі вирішенні цього питання перевага має надаватися фактору часу — пізніший акт скасовує попередній.

Перший із зазначених напрямів дуалістичної теорії, що виник наприкінці XIX ст., виходить з відокремлення норм міжнародного і внутрішньодержавного права і затверджує їх не підпорядкованість один одному. Причини того, що міжнародне і внутрішньодержавне право існують як окремі самостійні системи права, представники дуалістичної теорії вбачають у такому:

1) різні об'єкти регулювання (міжнародне право регулює відносини виключно на міжнародному рівні; внутрішньодержавне — тільки на національному);

2) різний суб'єктний склад правовідносин (суб'єктами міжнародних пра­вовідносин, згідно з дуалістичною концепцією, можуть бути тільки держави і міжнародні організації; внутрішньодержавних правовідносин — фізичні та юри­дичні особи, органи державної влади і місцевого самоврядування);

3) відмінність джерел виникнення юридичних норм (міжнародне право вини­кає як результат волевиявлення держав, узгодження їх інтересів; норми внут­рішньодержавного права розглядаються представниками цієї концепції як за­гальнообов'язкові установлені державою правила поведінки, гарантією реалізації яких є державний примус).

Таким чином, прибічники цього напряму дуалізму стверджують, що дві назва­ні правові системи ніколи не можуть вступити у конфлікт між собою, оскільки обслуговують різні правопорядки.

Представники другого напряму дуалістичної теорії визнають можливість перетину двох систем права, а значить, — можливість виникнення колізій між їх нормами. Такі колізії, на їхню думку, повинні долатися за правилом вирішення темпоральних колізій — пізніший акт скасовує попередній.

На відміну від дуалістичної теорії, моністичні концепції обґрунтовували єдність двох цих правових систем, визнаючи пріоритет якої-небудь однієї з них над іншою. Згідно з поглядами моністів одного з напрямів, міжнародне право є ніби продовженням національних правових систем, їх сумою або «зовнішньодержавним правом», норми якого мають юридичну силу лише тоді і тією мірою, коли і якою мірою вони включені до внутрішньодержавного права. Представники іншої гілки моністичної теорії, навпаки, відстоюють позиції визнання міжнарод­ного права як верховної правової системи, що визначає не лише сферу дії внутрішньодержавного права, а й зміст його нормативного масиву.

Міжнародне право не визначає статус міжнародних договорів у національних правових системах. Цей статус встановлюється внутрішнім законодавством кож­ної держави-учасниці договору. Відповідно, саме національна правова система визначає, чи зобов'язані національні суди та інші правозастосовники вдаватися до норм міжнародного договору при вирішенні конкретної справи. Національ­ною правовою системою вирішується також питання, чи набувають громадяни держави-учасниці договору прав, які можуть бути захищені в національних судах унаслідок ратифікації або приєднання до договору. Таким чином, питання про за­стосування Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок вирішується на рівні внутрішнього права тієї або іншої держави.

Висновок про те, якої із цих концепцій дотримується держава, слід зробити проаналізувавши її законодавство. Багато держав вирішують це питання на кон­ституційному рівні. Конституції цих країн містять положення, відповідно до яко­го міжнародні договори внаслідок ратифікації або приєднання стають частиною національного законодавства. Це процес так званої «автоматичної інкорпорації» Так, ч. 1 ст. 9 Конституції України передбачає, що «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства». Це положення дозволяє зробити висновок, що Україна дотримується моністичної концепції, оскільки міжнародні договори, відповідно до зазначеного конституційного положення, є частиною національно­го законодавства.

Цей висновок підтверджується Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98 у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення ч. З ст. 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміна «законодавство»), згідно з якою під терміном «законодавство» необхідно розуміти прийняті в межах повноважень і відповідно до Конституції та законів України: закони України чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких дана Верхов­ною Радою України; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; декрети і постанови Кабінету Міністрів України.

Положення, згідно з яким міжнародні договори є частиною національного законодавства, закріплене Цивільним кодексом України (ч. 1 ст. 10), Сімейним кодексом України (ч. 1 ст. 13), іншими законодавчими актами України. Згідно зі ст. З КК України законодавство України про кримінальну відповідальність стано­вить КК України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжна­родних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою Ук­раїни.

Органи державної влади України у своїй діяльності повинні керуватися нор­мами міжнародних договорів. Так, згідно зі ст. 4 Закону України «Про прокурату­ру» від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХП одним із завдань органів прокуратури є за­хист від протиправних посягань, гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політич­них, особистих прав і свобод людини та громадянина. Однією з цілей парла­ментського контролю, який здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, є захист прав і свобод людини та громадянина, проголошених Кон­ституцією України, законами України і міжнародними договорами України (ст. З Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. № 776/97-ВР).

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд ухвалює рішення у справах на підставі Конституції, інших актів законодавства України, міжнародних договорів України в порядку, передбаченому Кодексом. Аналогічне положення закріплене ч. 1 ст. 4 ГПК України. Важливою нормою є те, що Верховний Суд України переглядає в касаційному порядку постанови та ухвали Вищого господарського суду у випад­ках, коли вони оскаржені через мотиви їх невідповідності міжнародним догово­рам, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України (ст. 11115 Госпо­дарського процесуального кодексу України). Вищий господарський суд України в Інформаційному листі від 18 листопада 2003 р. № 01-8/1427 «Про юрисдикцію Європейського суду з прав людини в Україні», посилаючись на ст. 9 Конституції України і ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. (їй відповідає ст. 19 чинного наданий момент Закону України «Про міжна­родні договори України» від 29 червня 2004 p.), зазначив, що господарські суди у процесі здійснення правосуддя повинні керуватися нормами міжнародних дого­ворів, ратифікованих у встановленому порядку.

На підставі викладеного вище слід зробити висновок про те, що в Україні діє принцип автоматичної інкорпорації міжнародних договорів, тобто для того, щоб міжнародний договір став частиною національного законодавства, достат­ньо, щоб він був ратифікований і опублікований у встановленому законом по­рядку.

Проте всі зазначені положення не дають можливості зробити висновок щодо співвідношення норм національного і міжнародного права в системі національ­ного законодавства України. У країнах, в яких міжнародні договори стають час­тиною національного законодавства автоматично в результаті акта ратифікації (як це відбувається в Україні), є два варіанти вирішення цього питання. У бага­тьох конституціях світу безпосередньо закріплений пріоритет міжнародних дого­ворів перед внутрішнім законодавством. У міжнародній практиці також є приклади конституційного закріплення положень, відповідно до яких міжна­родні договори мають рівну юридичну силу із внутрішніми нормативно-правови­ми актами. У разі виникнення колізії між нормами внутрішнього законодавства і положеннями міжнародних договорів, правозастосовник використовує одне з двох правил: перше — спеціальна норма має пріоритет перед загальною нормою, друге — новий закон скасовує старий.

У країнах, у яких для того, щоб положення міжнародного договору отримали статус норм національного права, необхідне ухвалення відповідних законів, що повторюють ці положення (тобто в країнах, що визнають дуалістичну кон­цепцію), норми міжнародного права мають той самий статус, що й норми внутрішнього права. Проте і ці правові системи виходять з того, що всі акти, які увалюються після набуття міжнародним договором чинності, повинні тлумачи­тися відповідно до цілей і змісту договору. Підкреслюється, що суди у разі зіткнення з багатозначними нормами права повинні виходити з презумпції, що ці акти відповідають міжнародним договорам, тлумачити їх положення в контексті цілей договору. У деяких правових системах судді виходять з того, що навіть неінкорпорований договір може бути використаний у судовій практиці для тлу­мачення права в цілому.

В Україні питання про співвідношення юридичної сили міжнародних дого­ворів і актів внутрішньодержавного законодавства розв'язується таким чином. Загальновизнаним є принцип вищої юридичної сили Конституції України. Для визначення співвідношення юридичної сили міжнародних договорів і законів України необхідно провести аналіз законодавства України.

Питання про дію міжнародних договорів регулюється Законом України «Про міжнародні договори» від 29 червня 2004 p. № 1906-IV, згідно з ч. 2 ст. 19 якого, як­що міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому по­рядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті зако­нодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору Аналогічне положення було закріплено в Законі України «Про міжнародні договори» від 22 грудня 1993 р. № 3767-ХІІ, який утратив силу після набуття чинності Законом України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-1V

Крім того, положення про пріоритет міжнародних договорів закріплені в галу­зевому законодавстві. Це, передусім, кодекси України: Цивільний кодекс України (ч. 2 ст. 10), Господарський кодекс України (ч. 4 ст. 39, ч. 2 ст. 72), Цивіль­ний процесуальний кодекс України (ст. 428), ГПК України (ст. 4), Кодекс законів про працю України (ст. 81), Житловий кодекс України (ст. 193), Лісовий кодекс України (ст. 103), Водний кодекс України (ст. 112), Кодекс України про надра (ст. 69), а також інші закони України.

Верховний Суд України у своїй практиці також дотримується принципу прима­ту міжнародного права. Так, наприклад, в узагальненні судової практики з вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про оподаткуван­ня суб'єктів підприємництва, використано таке положення: «Якщо міжнародним договором України, ратифікованим Верховною Радою України, установлені інші правила, ніж ті, що містяться в законах України про оподаткування, застосову­ються правила міжнародного договору».

Згідно зі ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів держави не можуть відмовитися від дотримання міжнародного договору на тій підставі, що він суперечить національному праву. Це положення свідчить про визнання пріори­тету норм міжнародного права перед нормами внутрішнього законодавства.

Питання про механізм застосування європейських стандартів з прав людини вирішуються відповідно до загальних положень про імплементацію норм міжна­родного права.

У міжнародному праві для позначення поняття «реалізація» норм міжнарод­ного права широкого розповсюдження набув термін «імплементація» (від англ. implementation — здійснення, виконання). Укорінений у міжнародно-правовій практиці термін «імплементація» відповідає значною мірою українському еквіва­ленту «реалізація».

Навіть якщо в державі діє принцип «автоматичної інкорпорації» (як в Україні), деякі положення міжнародних договорів можуть вимагати прийняття імплементаційного законодавства з тим, щоб вони могли бути застосовані національними судами. Це пов'язано з існуванням двох основних моделей імпле­ментації норм міжнародного права. Наявність цих моделей обумовлена характе­ром самих норм. Будь-яку норму міжнародного права можна віднести або до самовиконуваних, або до несамовиконуваних.

Визначення того, чи є міжнародний договір самовиконуваним (self executing) має важливе значення для його застосування в національній правовій системі.

Вперше в міжнародному праві питання про самовиконуваність або несамови-конуваність договорів було розглянуто Постійною Палатою міжнародного право­суддя у справі Jurisdiction of the Courts of Danzig. Суть справи полягала у визначенні, чи можуть міжнародні договори безпосередньо створювати права і обов'язки для суб'єктів національного права. За даною справою Палата, зокрема, визначила: «Відповідно до існуючого принципу міжнародного права, міжнародні договори не можуть створювати прямі права і обов'язки для приватних осіб... Проте не викликає сумнівів той факт, що сам об'єкт міжнародного договору може поляга­ти в прийнятті сторонами певних норм, що створюють індивідуальні права і обов'язки, які підлягають захисту в національних судах». У цьому випадку йшло­ся про несамовиконувані норми міжнародного права, які не можуть бути безпо­середньо реалізовані у процесі врегулювання відносин усередині держави без спеціального законодавства, в якому буде закріплений сам механізм їх реалізації, конкретні кроки з імплементації.

У науці міжнародного права існує декілька підходів до визначення природи і ха­рактеру самовиконуваних договорів. Серед них слід виокремити чотири основні:

Концепція, згідно з якою міжнародний договір є угодою двох держав, а не законодавчим актом. Тому міжнародний договір може вважатися самовиконуваним лише в тому випадку, якщо держави погодяться на це під час його укладання і висновок про його самовиконуваність буде безпосередньо виходити з його змісту. Відповідно, несамовиконуваними є договори, які не спрямовані на те, щоб установлювати права та обов'язки окремих осіб, а навпаки — визначають, що такі права та обов'язки повинні передбачатися імплементаційними актами національного законодавства.

Концепція, представники якої розглядають самовиконуваність або несамовиконуваність міжнародних договорів як характеристику, що існує незалежно від волевиявлення держав, які уклали цей договір, незалежно від їхнього наміру приймати або не приймати імплементаційне законодавство. Згідно з цією концепцією договори є самовиконуваними, якщо вони встановлюють конкретні зобов'язання, а не декларативні положення. Якщо договір містить виключно дек­ларативні положення, він не може бути застосований як чинне право в національному суді.

Концепція, яка грунтується на позиції, що договір є несамовиконуваним, якщо він спрямований на встановлення правових положень, що входять до сфе­ри виключного правового регулювання парламентом.

Концепція, відповідно до якої самовиконуваність міжнародних договорів визначається у такий саме спосіб, як і у випадку з актами внутрішньодержавного права, оскільки міжнародний договір є частиною національного законодавства.

Проте на практиці виникла необхідність в синтезованому підході до визначен­ня самовиконуваності міжнародного договору. Такий підхід був розроблений Судом Європейського Союзу, який у своїй практиці виходить із того, що не всі міжнародні договори, які входять до внутрішнього права, можуть безпосередньо застосовуватися в судочинстві для захисту відповідних прав та інтересів приват­них осіб. Отже, суд повинен самостійно встановити, чи можливе пряме застосу­вання його положень.

Самовиконувані норми (або норми прямої дії) не вимагають конкретизації і вживання додаткових законодавчих заходів з боку держави для їх реалізації на національному рівні. Це готові до застосування правила, за допомогою яких мо­жуть бути врегульовані правовідносини за участю суб'єктів національного права. У цьому випадку достатньо акта ратифікації, що означатиме визнання обов'язко­вості міжнародного договору для держави. Процес реалізації самовиконуваних норм міжнародних договорів ідентичний реалізації норм національного права.

Процес імплементації несамовиконуваних норм міжнародного права склад­ніший. Несамовиконувана норма, як правило, передбачає, який фактичний результат досягатиметься у процесі її реалізації, а також може вказувати на кон­кретні заходи, яких повинна вжити держава-учасниця відповідного міжнародно­го договору для досягнення таких результатів і виконання передбачених цим договором зобов'язань. Це можуть бути насамперед законодавчі заходи (ухвален­ня нових законодавчих актів, внесення змін до тих, що є чинними, або їх скасу­вання). Проте вжиття таких заходів лише з боку держави не достатньо для того, щоб норма була реалізована, а зобов'язання за договором виконані. Як зазна­чається в юридичній літературі, механізм імплементації норм міжнародного права не завершується законодавчими заходами держави, а передбачає проведен­ня цілої низки заходів правозастосовного характеру.

Таким чином, після того, як держава визнала для себе обов'язковість норми міжнародного права, яка є самовиконуваною (шляхом ратифікації, приєднання тощо), вона може бути безпосередньо застосована без звернення до національно­го законодавства у разі виникнення фактичної ситуації, на яку поширюється дія цієї норми. Щодо несамовиконуваних норм міжнародного права, то після вклю­чення їх до національної правової системи держава повинна прийняти низку нормативно-правових актів, положення яких конкретизуватимуть ці норми. Тільки після цього несамовиконувані норми міжнародного акта можуть застосо­вуватися для врегулювання відносин усередині держави і лише разом із нормами національного законодавства, що їх конкретизують.

Необхідно відзначити, що міжнародна практика в більшості випадків дотри­мується положення про свободу вибору державами засобів імплементації міжна­родного договору. Це положення є офіційно визнаним у системі ООН. Способи, за допомогою яких держава виконує положення міжнародної угоди, установлю­ються дискреційним шляхом (на власний розсуд) компетентними органами та установами. Проте в багатьох міжнародно-правових актах визначаються загальні умови імплементаційної діяльності держави. Так, Міжнародний пакт про гро­мадянські і політичні права передбачає, що держава у випадках, коли відповідні положення ще не закріплені законодавством або іншими актами, бере на себе зо­бов'язання вжити необхідних заходів відповідно до конституційної процедури для видання законодавства або інших актів, необхідних для втілення в життя прав, що визнаються Пактом (п. 2 ст. 2 Пакту).

Радянська правова доктрина і практика не визнавала конструкцію самовиконуваних міжнародних договорів. Такий підхід був пов'язаний із тим, що суб'єктом міжнародного права (а значить і суб'єктом, який наділяється правами і має обов'язки відповідно до норм міжнародного права) визнавалася виключно держа­ва, а не її громадяни, органи державної влади та місцевого самоврядування, інші суб'єкти внутрішньодержавних відносин. Тому вважалося, що для імплементації норм міжнародного права необхідне перетворення міжнародно-правової норми, що зобов'язує лише держави, на норму національного права, що «регулює відно­сини між такими суб'єктами, як органи держави, організації, установи, відомства, юридичні особи, посадовці, громадяни». Радянська юридична наука виходила з того, що ратифікація будь-якого міжнародного договору, набуття ним чинності зовсім не означають, що міжнародний договір тим самим набув характеру джере­ла внутрішньодержавного права прямої дії, тобто акта, який зобов'язані виконува­ти і громадяни, і юридичні особи, а суди та інші органи держави застосовувати.

Сьогодні негативний вплив цього підходу виявляється в тому, що застосуван­ня норм міжнародного договору за наявності норм внутрішньодержавного права, які регулюють ті ж самі відносини, вважається факультативним. Поширеною є думка, що суддя за своїм бажанням, може використовувати такі норми міжнарод­ного договору лише для додаткового аргументування своєї позиції у конкретній справі. Такий підхід перешкоджає імплементації положень міжнародних дого­ворів і, як результат, виконанню Україною взятих на себе відповідно до них зобов'язань. Це суперечить одному з принципів міжнародних відносин — прин­ципу добросовісного виконання зобов'язань, що випливають з укладених міжна­родних договорів. На цю проблему звертають увагу члени Комітету ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок. Вони підкреслюють той негативний факт, що судді всіх систем — як тих, що визнають міжнародні договори частиною національного законодавства, так і тих, що вимагають ухвалення додаткових за­конодавчих актів, — практично не враховують у своїй практиці положення міжнародних договорів. При цьому відповідні конституційні положення не є єди­ною підставою для застосування міжнародних договорів. Багато в чому можли­вість впливу міжнародних договорів з прав людини на національну правову систему залежить від готовності до цього судової влади конкретної держави.

Усе викладене вище дає змогу виокремити наступні підстави застосування судами України норм міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких нада­на Верховною Радою України (зокрема Конвенції про ліквідацію усіх форм дис­кримінації щодо жінок):

конституційне положення (ст. 9 Конституції України), відповідно до якого такі договори є частиною національного законодавства;

загальновизнаний принцип міжнародного права про сумлінне виконання зобов'язань, узятих на себе державою, що ратифікувала відповідний договір;

положення законів України, які визнають міжнародні договори частиною національного законодавства та їх пріоритет над нормами внутрішньодержавних законів;

процесуальні норми, які прямо встановлюють, що суди ухвалюють рішен­ня, ґрунтуючись на нормах Конституції, міжнародних договорів і законів;

позиція найвищих органів судової влади України;

позиція міжнародних організацій, членом яких є Україна, а також тих, вступ до яких є пріоритетним напрямом зовнішньої політики України (наприклад, Європейського Союзу).

Слід виокремити дві основні форми застосування норм міжнародних дого­ворів у процесі врегулювання відносин усередині держави:

самостійне застосування норм міжнародного договору;

спільне застосування норм міжнародного договору і «споріднених» норм національного законодавства.

Перша форма включає: а) застосування норм міжнародного права за наяв­ності в акті внутрішнього законодавства прямого відсилання до нього; б) застосу­вання норми міжнародного договору для врегулювання внутрішньодержавних відносин за наявності прогалини у внутрішньому законодавстві; в) застосування норми міжнародного договору у разі колізії з нормою внутрішнього законодавст­ва, що регулює ті самі відносини.

Друга форма включає: а) паралельне рівнозначне застосування норми міжна­родного договору і норми внутрішнього законодавства, що регулюють одні й ті самі відносини і не суперечать одне одному; б) застосування норми міжнародно­го договору і норми внутрішнього законодавства, що конкретизує норму міжна­родного договору.

Слід зазначити, що застосування самовиконуваних норм міжнародного догово­ру може відбуватися в будь-якій із зазначених форм. Несамовиконувані норми мо­жуть застосовуватися лише спільно з нормами внутрішнього законодавства, спря­мованими на їх конкретизацію та імплементацію (остання із зазначених форм).

Необхідно підкреслити, що значення Конвенції про ліквідацію усіх форм дис­кримінації щодо жінок не повинне зводитися виключно до можливості застосування її положень у процесі подолання прогалин і колізій у внутрішньодержавно­му законодавстві України. Правові акти України закріплюють принцип рівності чоловіків і жінок. їх положення за формальними ознаками загалом відповідають вимогам міжнародного права. Проте Конвенція спрямована на реалізацію не ли­ше принципу формальної рівності, а й принципу фактичної рівності. Іншими словами, правозастосовник у своїй практиці повинен також звертатися до поло­жень Конвенції у процесі тлумачення положень законодавства. Урахування норм Конвенції у правозастосовній практиці є гарантією недопущення формального використання положень національного законодавства, що може призвести до фактичної дискримінації за ознакою статі.

Питання про форми застосування норм міжнародних договорів було предме­том розгляду Верховного суду Російської Федерації, внаслідок чого була прийня­та постанова Пленуму Верховного суду Російської Федерації «Про застосування судами загальної юрисдикції загальновизнаних принципів та норм міжнародного права і міжнародних договорів Російської Федерації» від 10 жовтня 2003 р. № 5. Досвід ухвалення такої постанови може стати корисним для України, тому де­тальніше зупинимося на її змісті.

У цій постанові Верховний суд Російської Федерації звернув особливу увагу на те, що міжнародним договорам належить першорядна роль у сфері захисту прав людини та основних свобод. У зв'язку з цим, як зазначає Верховний суд Російської Федерації, необхідним є подальше вдосконалення судової діяльності, пов'язаної з реалізацією положень міжнародного права на внутрішньодержавному рівні. Вер­ховний суд у названій вище постанові також розглянув питання про самовиконувані та несамовиконувані договори. Він підкреслив, що чинними безпосередньо на території Російської Федерації (іншими словами — самовиконуваними) є поло­ження офіційно опублікованих міжнародних договорів Російської Федерації, що не вимагають для свого застосування видання внутрішньодержавних актів.

Найбільш яскравим прикладом несамовиконуваних норм міжнародного пра­ва є норми, що передбачають ознаки складів кримінально караних діянь. Верхов­ний суд Російської Федерації у постанові підкреслив, що такі положення міжна­родних договорів не можуть застосовуватися безпосередньо, оскільки такими до­говорами прямо встановлюється обов'язок держав забезпечити виконання перед­бачених договором зобов'язань шляхом установлення кримінальної відповідаль­ності за певні злочини внутрішнім (національним) законом.

Верховний суд Російської Федерації прямо вказує на пріоритет правил чинно­го міжнародного договору щодо законів Російської Федерації.

У постанові підкреслюється, що у процесі здійснення правосуддя суди по­винні мати на увазі, що неправильне застосування судом загальновизнаних прин­ципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів Російської Федерації може бути підставою для скасування або зміни судового акта. При цьому, на дум­ку Верховного суду Російської Федерації, неправильне застосування норм міжна­родного права може мати місце у випадках, коли:

судом не була застосована норма міжнародного права, що підлягає застосуванню;

суд застосував норму міжнародного права, яка не підлягала застосуванню;

судом було дано неправильне тлумачення норми міжнародного права. Крім того, в постанові звертається увага суддів на необхідність тлумачення

міжнародних договорів відповідно до Віденської конвенції про право міжнарод­них договорів від 23 травня 1969 p., яка закріплює принцип добросовісного вико­нання зобов'язань, взятих державою-учасницею міжнародного договору. Верховний суд Російської Федерації рекомендує суддям при виникненні ускладнень у процесі тлумачення загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, міжнародних договорів Російської Федерації використовувати акти й ухвали міжнародних організацій, зокрема органів ООН та її спеціалізованих установ.

Верховним Судом України був розроблений проект постанови «Про застосу­вання загальновизнаних принципів та норм міжнародного права і міжнародних договорів України у процесі здійснення правосуддя». Однак цей проект постано­ви, що вимагає істотного доопрацювання, так і не був прийнятий. Він багато в чо­му повторив істотні положення Постанови Пленуму Верховного суду Російської Федерації «Про застосування судами загальної юрисдикції загальновизнаних принципів та норм міжнародного права і міжнародних договорів Російської Фе­дерації» від 10 жовтня 2003 р. № 5, яка була розглянута вище, з урахуванням специфіки їх дії в Україні. Йдеться, зокрема, про такі положення: визнання на конституційному рівні чинних міжнародних договорів частиною національного законодавства; вказівка на те, що права і свободи людини згідно із загальновиз­наними принципами і нормами міжнародного права, а також міжнародними договорами України є такими, що безпосередньо діють у межах юрисдикції України; вказівка на необхідність вдосконалення судової діяльності, пов'язаної із застосуванням міжнародного права на національному рівні.

 

< Попередня   Наступна >