262

---

3.3. Право на життя та обов'язок позитивних дій держави. Заборона смертної кари, питання екстрадиції та видачі правопорушників.

Стаття 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що має назву «Право на життя», передбачає:

Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умис­но позбавлено життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачене таке по­карання.

Позбавлення життя не розглядається як таке, що його вчинено на порушен­ня цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:

при захисті будь-якої особи від незаконного насильства;

при здійсненні законного арешту або для запобігання втечі особи, яка за­конно тримається під вартою;

при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.

Право на життя є основоположним правом людини та правом, що забезпечує основні демократичні цінності. Воно гарантується Загальною декларацією прав людини (ст. 3): «Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недо­торканність». Стаття 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права визнає право кожного на життя, додаючи, що це право «має бути захищене зако­ном», а також, що «ніхто не може бути позбавлений життя свавільно». Право на життя осіб віком до 18 років та обов'язок держави гарантувати це право визнається ст. 6 Конвенції ООН про права дитини.

Конституція України зазначає, що «Людина, її життя і здоров'я, честь і гід­ність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (ст. 3) та «Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя» (ст. 27).

Практика

Європейського суду з прав людини у тлумаченні права на життя ста­новить особливий інтерес, оскільки його рішення є обов'язковими при тлума­ченні Конвенції. У тлумаченні обов'язків держави згідно зі ст. 2 Конвенції Суд їх поділяє на негативні та позитивні. Частиною позитивних обов'язків держави є також процесуальні обов'язки, що стосуються ретроспективного розслідування будь-якого насильницького позбавлення життя.

Розглянемо детальніше негативні обов'язки держави за ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Під негативними обов'язками держави розуміють обов'язок не перешкоджати в реалізації права, у цьому разі — не позбавляти життя. Протягом тривалого часу в аспекті ст. 2 про право на життя розглядалося як питання про обставини, за яких застосування представниками держави примусу, що призводить до смерті людини, є виправданим.

За загальним правилом застосування сили, у тому числі вогнепальної зброї, навіть з метою забезпечення правопорядку, становлять грубе порушення права на життя.

Проте можуть існувати ситуації, коли застосування сили визнається виправда­ним, оскільки було «виключно необхідним». Ці ситуації стосуються самооборони або захисту інших осіб від незаконного насильства; арешту або запобігання втечі особи під час затримання на законних підставах; правомірного придушення заво­рушення або повстання.

Крім Конвенції, іншими правовими джерелами, які потрібно брати до уваги під час розгляду скарг на надмірне застосування сили, є стандарти ООН, основні принципи застосування сили та вогнепальної зброї представниками правоохо­ронних органів, принципи ефективного запобігання та розслідування позасудових свавільних та вчинюваних у спрощеному порядку страт. Увагу світового співтовариства також зосереджено на необхідності підготовки поліцейських у дусі поваги до прав людини, включаючи вивчення міжнародних стандартів щодо застосування сили у правоохоронній діяльності.

Українське законодавство, що регламентує застосування зброї, визнано в ціло­му як таке, що не суперечить міжнародним стандартам. Але є й істотні недоліки.

Перейдемо до позитивних обов'язків держави з реалізації права на життя, під якими розуміється зобов'язання держави створювати належні умови для ре­алізації цього права.

Так, як порушення позитивних зобов'язань держави у цій сфері розглядають неефективну діяльність системи охорони здоров'я. Держава повинна розробити правила, які б зобов'язували державні та приватні лікарні вживати належних за­ходів для захисту життя пацієнтів. Позитивні зобов'язання також вимагають за­провадження ефективної незалежної системи розслідування з метою одержання інформації і забезпечення відповідальності з боку медичних працівників за смерть пацієнтів.

У світовій практиці є різноманітні приклади контролю над ефективністю сис­теми охорони здоров'я. Так, наприклад, у Великій Британії діє омбудсман з прав людини та охорони здоров'я; в Італії працює Трибунал із захисту прав пацієнтів, представники якого є в усіх регіонах країни; у США, де, крім комісій з етики, куди входять лікарі, юристи, представники страхових компаній, права пацієнтів відстоює безліч громадських організацій.

За твердженням правозахисників України основними проблемами в Україні у сфері законодавчого забезпечення ефективності системи охорони здоров'я є не­досконалість існуючого законодавства, що унеможливлює отримати призначену судом компенсацію; відсутність закону про права пацієнтів.

На розгляд Верховної Ради України на початку 2003 р. було подано законопро­ект про права пацієнтів, внесений народним депутатом України С Шевчуком. Законопроект визначає і конкретизує права пацієнтів у контексті основних прав людини в галузі охорони здоров'я, формує систему, за допомогою якої кожна лю­дина отримує можливість користуватися цими правами та бути захищеним від будь-яких порушень, забезпечити повагу до гідності пацієнта, залучаючи, у разі необхідності, засоби правового захисту.

Ще одним напрямом, через який мають реалізовуватись позитивні зобов'язання держави з забезпечення права на життя, є інформування населення про ризик. На думку експертів, навіть сьогодні, незважаючи на тривалий час, що вже пройшов після Чорнобильської трагедії, справа про Чорнобиль може бути доведена до Європейського суду.

28 квітня 1983 р. було прийнято Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод — Протокол щодо скасування смертної кари. Як вказано у преамбулі цього документа, він був прийнятий з огляду на те, що розвиток подій у державах — членах Ради Європи відображає загальну тенденцію до скасування смертної кари.

Стаття 1 Протоколу № 6 проголошує скасування смертної кари. Нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено. Відповідно до ст. 2 Протоколу, держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни; таке покарання засто­совується лише у випадках, передбачених законом і згідно з його положеннями. Держава повідомляє Генерального секретаря Ради Європи про відповідні поло­ження цього закону.

Заборона смертної кари є важливою гарантією виконання державою її нега­тивних зобов'язань у цій сфері.

Конвенція прямо не регулює питання екстрадиції. У цьому питанні вона на­дає перевагу національному законодавству кожної країни. Втім питання, пов'язані з екстрадицією, регламентовано ст. 5 Конвенції, відповідно до якої: «Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як ... законний арешт або затримання особи, здійснене з метою запобігання її незаконному в'їзду в країну, чи особи, щодо якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції».

У цьому аспекті норми Конвенції встановлюють, щоб під час екстрадиції осо­би до запитуючої держави вказаний процес був здійснений із дотриманням вимог ст. 5 Конвенції, зокрема, оперативно та законно.

Європейський суд з прав людини (далі — Суд) у своїй прецедентній практиці неодноразово констатував порушення положень Конвенції у випадках, коли правоохоронні органи запитуваної держави не продемонстрували достатньої оперативності під час здійснення екстрадиції. Необхідно зазначити, що у цих ви­падках Суд не ставив під сумнів сам факт здійснення екстрадиції заявників, а констатував порушення ст. 5 Конвенції, яке пов'язане з необгрунтовано довгим триманням особи під вартою. Оцінка тривалості тримання особи під вартою — оціночний показник. Те саме стосується іншого аспекту, висвітленого у ст. 5 Кон­венції — законності затримання особи з метою її екстрадиції. Це означає, що затримання особи з метою її екстрадиції має відповідати не тільки вимогам Кон­венції, але у першу чергу вимогам національного законодавства країни, яка затримала особу. В таких випадках Суд констатував порушення не у частині проведення екстрадиції як такої, а саме щодо недотримання вимог, регламентованих національним законодавством. Незважаючи на відсутність у Конвенції чітких норм, які регулювали б питання екстрадиції, у будь-якому разі Конвенція охороняє права екстрадованих осіб у запитуючій країні.

Виходячи із загальної «філософії» Конвенції та завдання держав охороняти права та свободи осіб, які перебувають під їх юрисдикцією, держава, яка видає особу, зобов'язана пересвідчитись, що права цієї особи, гарантовані Конвенцією, не будуть порушені запитуючою країною, навіть якщо ця країна не є учасником Конвенції. Зокрема, це стосується загрози застосування до екстрадованої особи смертної кари або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження. У цих випадках Суд констатує порушення положень Конвенції саме з боку дер­жави, яка здійснила видачу особи. Тому дуже важливо для компетентних органів запитуваної держави пересвідчитись у тому, що з боку запитуючої сторони до екстрадованої особи не буде застосовано жодних дій, які порушують її права за Кон­венцією.

 

< Попередня   Наступна >