Головна Монографії та посібники Адвокатура Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката Ч.1 3.4. Заборона катувань, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження або покарання.

3.4. Заборона катувань, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження або покарання.

Адвокатура - Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката Ч.1
201

3.4. Заборона катувань, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження або покарання.

Відповідно до ст. З Конвенції про захист прав людини і основоположних сво­бод, нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що при­нижує гідність, поводженню або покаранню.

Стаття 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вста­новлює безумовну заборону «катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження й покарання», — або «поганого поводження» (ill-treatment), як узагальнено його визначає Європейський суд з прав людини. На відміну від більшості норм у сфері захисту прав людини, ця заборона не знає відступів ні за яких обставин, і порушення її не може бути виправданим.

Проте Конвенція не дає визначень для понять, використаних у статті 3. її зміст охоплює практично будь-які акти чи обставини, що можуть містити елемент «по­ганого поводження». На відміну від Конвенції ООН проти катувань, яка встанов­лює такі ознаки «катування», як: 1) специфічна мета — «одержати... відомості чи визнання, покарати... за дії.., залякати чи примусити...»; 2) «причину, засновану на дискримінації будь-якого характеру», ст. З Європейської конвенції таких об­межень не містить. Це дало можливість Європейському суду поширити дію ст. З Європейської конвенції на ситуації, де такі ознаки відсутні.

Та слід пам'ятати, що незважаючи на широкий зміст ст. З, Конвенція заборо­няє не будь-яке насильство чи примус. «Погане поводження» передбачає, що певне фізичне чи психічне насильство застосовується з незаконною метою чи нерозмірно з законною метою, а це іноді вимагає оцінки складної сукупності обставин. Певні фізичні чи моральні страждання можуть складати невід'ємний елемент законних дій або викликатися необхідністю. Так, Суд не встановив пору­шення ст. З у застосуванні протягом мі

сяця наручників та інших засобів до психічно хворої людини через її агресивну поведінку. Суд виходив з того, що «заходи, викликані терапевтичною необхідністю, не можуть вважатися нелюдсь­кими чи такими, що принижують гідність».

Аналогічним є підхід Суду до визначення покарання, що принижує гідність. Стаття 3, забороняючи «нелюдське» чи «таке, що принижує гідність» покарання, має на увазі відмінність між таким покаранням і покаранням взагалі. На думку Суду, для того, щоб покарання було «таким, що принижує гідність» і порушувало ст. З, пов'язані з ним образа чи приниження (humiliation or debasement) мають сягати особливого ступеня і відрізнятися від звичайного елемента приниження. Оцінка його, за станом речей, відносна: вона залежить від усіх обставин справи \т зокрема, від характеру покарання та способу й методу його виконання.

Суд, наприклад, не визнав порушення ст. З у можливому несприятливому впливі «дорослого» судового процесу на малолітніх підсудних (V. v. the United Kingdom judgement of 16 December 1999; T. v. the United Kingdom judgement of 16 December 1999). Також не було встановлено порушення Конвенції в дис­циплінарному покаранні ув'язненого, хоча воно передбачало обов'язки з приби­рання, менш комфортні умови утримання, обмеження передач, свободи пересу­вання та ін. (Valasinas v. Lithuania judgement of 24 July 2001, §§ 103—112).

Однак, по-перше, застосовані з законною метою насильницькі заходи мають бути помірними до вимог конкретної ситуації. У справі Rehbock Суд, наприклад, не визнав, що обставини арешту виправдовували заподіяний апелянту подвійний перелом щелепи і знайшов, що «застосоване насильство було надмірним і невиправданим у цих обставинах» (Rehbock v. Slovenia judgement of 28 November 2000, § 76). По-друге, законна мета повинна дійсно існувати. Наприклад, Суд визнав таким, що принижує гідність, поводженням обшук роз­дягненого догола ув'язненого, хоча такий захід іноді може бути виправданим. Однак у цьому випадку таку необхідність не було доведено, і, крім того, Суд узяв до уваги, що при обшуку не тільки не було дотримано належну процедуру, а й форма його проведення була образливою (Iwanczuk v. Poland judgement of 15 November 2001, §§ 58—59). В іншій справі «принижуючим» було визнане про­ведення обшуку ув'язненого в присутності особи іншої статі (Valasinas v. Lithuania judgement of 24 July 2001, §117).

Деякі елементи поганого поводження можуть бути присутніми в інших пору­шеннях прав людини. Наприклад, дискримінація або позбавлення волі самі по собі можуть містити певний елемент принизливості і призвести до несприятли­вих психологічних наслідків для особи. Однак якщо ці принизливі елементи не сягають «мінімального рівня жорстокості», Суд не розглядатиме це як порушен­ня ст. З, а обмежиться констатацією порушення, що превалює. Наприклад, у справі Olsson проти Швеції Суд не став обговорювати з погляду ст. З відібрання ди­тини в одного з батьків, а обмежився лише констатацією порушення ст. 8 Кон­венції (Olsson v. Sweden judgement of 24 March 1988, Series A no 130, § 86). В іншій справі про порушення права на приватне життя Суд вирішив, що «хоча розглянуті правові норми, можливо, містять певний аспект, який апелянти могли відчувати як образливий, вони не утворюють поводження, що принижує гідність, яке нале­жить до сфери дії ст. З» (Marckx v. Belgium judgement of 13 June 1979, Series A no 31, § 66). У справі Smith ma Grady проти Великобританії Суд, хоча і відзначив дис­кримінаційну політику Міністерства внутрішніх справ Великої Британії на грунті сексуальної орієнтації апелянтів, але не визнав порушення ст. З, тому що су­купність елементів такого поводження не досягла «мінімального рівня жорсто­кості» (Smith and Grady v. the United Kingdom judgement of 27 September 1999, §§121-122).

Однак Суд не відкидає можливості того, що дискримінація за якою-небудь оз­накою може скласти порушення також і ст. З Конвенції. У певних випадках сама сукупність порушень низки прав по Конвенції щодо окремої категорії осіб може скласти погане поводження. У справі Кіпр проти Туреччини було встановлено безліч порушень прав грецьких кіпріотів. Зокрема, їм за певних умов не дозволя­лося заповідати нерухомість навіть найближчим родичам; у них були значні фактичні та юридичні перешкоди до отримання середньої освіти; була обмежена свобода пересування, що утруднювало як втілення приватних і сімейних прав, так і здіснення релігійних обрядів. Суд вирішив, що «розглянуті порушення були спрямовані проти громади грецьких кіпріотів Карпаса на тій лише підставі, що ті належать до цієї категорії осіб. Поводження, якого вони зазнали ... можна пояс­нити лише їх відмінностями від турецьких кіпріотів, а саме їхнім етнічним похо­дженням, расою та релігією» (Cyprus v. Turkey judgement of 10 May 2001, §§ 245, 292-293, 307, 309).

Також у деяких справах, пов'язаних зі знищенням майна, Суд визнав елемент «поганого поводження» достатньо значним, щоб установити порушення ст. 3.

Під час обговорення питання, чи можна в тому або іншому випадку говорити про порушення ст. З Конвенції, Суд використовує базове поняття «мінімального рівня жорстокості» (minimal level of severity) заподіюваних страждань. Але і понят­тя «страждання» досить складно визначити, тому що воно включає як суб'єктив­ний, так і об'єктивний моменти. Суд намагається з'ясувати певні об'єктивні обставини, що дають змогу — спираючись на практичний досвід — як установи­ти факт перенесених страждань, так і визначити їх силу.

Спектр обставин, що довелося розглядати Суду, досить широкий, і кожна ка­тегорія випадків вимагала свого підходу до оцінки розглянутих обставин. Прак­тично неможливо дати усталену класифікацію обставинам, які Суд бере до уваги, коли оцінює, чи досягло поводження необхідного «мінімального рівня жорсто­кості». Суд враховує «характер поводження чи покарання, в якій обстановці, яким чином і якими методами воно здійснюється, його тривалість, його фізичні чи психічні наслідки, а також у деяких випадках стать, вік і стан здоров'я по­терпілого» (V. v. the United Kingdom judgement of 16 December 1999, § 70; Soeringv. the United Kingdom judgement of 7 July 1989, Series A no 161, § 100; Cruz Varas and Others v. Sweden judgement of 20 March 1991, Series A no 201, § 83; Nsona v. the Netherlands judgement of 28 November 1996, § 92).

Можна відзначити певну зміну в підході Суду до оцінки тих чи інших обста­вин. Якщо раніше Суд надавав більше значення наслідкам, які мали поводження, що оскаржується, для фізичного здоров'я потерпілого, то тепер більшу вагу здобувають інші чинники.

Наприклад, у рішенні у справі Ірландія проти Великої Британії Суд відмовив­ся розцінити як катування п'ять методів допиту, застосованих силами безпеки до підозрюваних, хоча вони «спричиняли якщо не реальні тілесні ушкодження, то принаймні сильні фізичні і психічні страждання особам, які зазнавали їх, а також призводили до гострого психічного розладу під час допиту. Хоча п'ять методів, що застосовуються в сукупності, без сумніву становлять нелюдське і принижуюче гідність поводження, хоча їх метою було одержання зізнання, імен інших осіб і відомостей, і хоча вони використовувалися систематично, вони не заподіювали особливо сильних і жорстоких страждань, які має на увазі... слово «катування» (Ireland v. the United Kingdom judgement of 18 January 1978, Series A no 25, § 167).

У справі Selmouni проти Франції Суд розцінив поводження, якого зазнав апе­лянт, як катування, хоча здоров'ю апелянта не було заподіяно надто серйозної шкоди. До уваги були взяті різні фактори: численність ушкоджень (медичні об­стеження виявили ушкодження на усім тілі апелянта), знущальний і мерзенний характер поводження, зазнаного апелянтом, неодноразовість і тривалість зну­щань, а також мету такого поводження — одержання зізнання апелянта (Selmouni v. France judgement of 28 July 1999).

Така зміна в оцінці відповідає загальній тенденції до «більш жорсткого підходу до оцінки попрания фундаментальних цінностей демократичного суспільства».

Хоча Суд у цьому випадку говорив про зміну межі між поняттями «катування» та «нелюдського поводження», однак можна з достатньою впевненістю говорити про таку саму тенденцію у визначенні «мінімального рівня жорстокості». Тому те, що два десятки років тому могло не визнаватися «поганим поводженням», сьогодні чи завтра може бути витлумачене як порушення ст. З Конвенції.

Під час застосування Конвенції Суд установив певні відмінності між поняття­ми «катування», «нелюдське поводження» та «таке, що принижує гідність, пово­дження». Шкала оцінок," що застосовує Суд, не має визначених меж. Важко заздалегідь передбачити, які особливості справи переконають Суд кваліфікувати поводження як «катування» на відміну від менш тяжкого порушення ст. З — «нелюдського» чи «такого, що принижує гідність, поводження». «Щоб визначи­ти, чи може та чи інша форма поганого поводження розцінюватися як катування, Суд має врахувати відмінність, що міститься у статті 3, між цим поняттям і поняттям нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження. Як вже відзначалося, ця відмінність була втілена в Конвенції, щоб надати можливість затаврувати термінам «катування» тільки навмисне (deliberate) нелюдське повод­ження, яке викликає дуже сильні і жорстокі страждання» (Aksoy v. Turkey judge­ment of 18 December 1996, Reports... 1996-VI, § 63).

Суд розцінив як катування застосування силами безпеки «палестинського підвішування» (Aksoy v. Turkey judgement of 18 December 1996, Reports ... 1996-VI, § 64). Так само Суд оцінив випадок, коли заарештована була зґвалтова­на і піддана іншому брутальному та принизливому поводженню з метою одержа­ти інформацію від неї та її родини (Aydin v. Turkey judgement of 25 September 1997, § 83). Тим самим терміном було визначено і мордування потерпілої за допомогою електричного струму, обливання гарячою і холодною водою, удари по голові, що супроводжувалися погрозами піддати поганому поводженню і її дітей (Аккод v. Turkey judgement of 10 October 2000, § 116). Удар прикладом гвинтівки у сукупності з побиттям руками і ногами, що закінчилися ушкодженням і тривалою утратою функцій мозку, визначив оцінку Суду в ще одній справі проти Туреччини (Ilhan v. Turkey judgement of 27 June 2000).

Може також бути встановлене порушення ст. З і стосовно загиблого, якщо є докази застосування до нього катувань.

З певною визначеністю можна констатувати тенденцію до більш жорстких оцінок з боку Суду щодо прямого насильства чи інших нелюдських дій проти осо­бистості. Як уже зазначалось, Суд відкрито позначив цю тенденцію у справі Selmouni проти Франції, де пославшись на свою традицію тлумачити Конвенцію у світлі сучасних умов, заявив, що «певні дії, які раніше розглядалися як «нелюдсь­ке чи таке, що принижує гідність, поводження» на відміну від «катувань», можуть надалі оцінюватися інакше».

З одного боку, як нелюдське поводження Суд може розцінити навмисне за­подіяння страждань, якщо певні обставини все таки не дають змогу йому охарак­теризувати таке поводження як «катування». Так само може розцінюватися не ли­ше безпосереднє використання сили, але і створення обстановки, за якої людина зазнає страждань. Суд визнав нелюдським і таким, що принижує гідність, пово­дженням тримання апелянта в холодній і темній камері, із зав'язаними очима, і поводження з ним таким чином, що залишилися рани і синці на тілі. В іншій справі такий самий висновок ґрунтувався на доказах, які свідчили, що апелянти страждали не тільки від холоду, але і від страху і занепокоєння щодо своєї долі.

«Погроза застосуванням поводження, забороненого ст. З, за умови, що вона достатньо реальна і безпосередня, може як така суперечити цьому положенню.

Таким чином, погроза застосувати до людини катування може в деяких обстави­нах утворити, щонайменше, нелюдське поводження» (Campbell and Cosans v. the United Kingdom judgement of 25 February 1982, Series A no 48, §25—26).

З іншого боку, «нелюдське поводження» охоплює більш широкий спектр мож­ливих порушень. Для визнання нелюдського поводження певні дії не обов'язко­во повинні мати характер безпосереднього насильства. У певних випадках ті чи інші дії з боку держави можуть порушувати ст. З Конвенції, навіть якщо вони не­навмисні та не мають на меті заподіяти страждання.

Суд розглянув кілька справ, у яких знищення майна було визнано нелюдсь­ким поводженням. У справі Dulas проти Туреччини заявниці було під час подій понад 70 років. її будинок і майно були знищені на її очах під час операції сил без­пеки; вона позбавилася даху над головою і засобів існування і змушена була зали­шити село і громаду, де прожила все життя. Влада не вжила ніяких заходів, щоб допомогти їй у такому становищі. З огляду на те, яким чином її будинок був зни­щений і її особисті обставини, Суд вважав, що заявниця мала була зазнати доволі жорстоких страждань через дії сил безпеки, аби класифікувати їх як нелюдське поводження у значенні ст. З Конвенції. Схожі рішення були прийняті ще в деяких справах проти Туреччини.

У деяких випадках Суд визнав жертвами порушення ст. З родичів осіб, які зникли безвісти у зв'язку з операціями сил безпеки. Чи є члени родини зниклих безвісти потерпілими за ст. З «залежить від певних обставин, що надають страж­данням потерпілих ступінь і характер, відмінні від моральних страждань, яких неминуче зазнають родичі жертв серйозного порушення прав людини. Мають значення близькість родинних зв'язків — у цьому плані певне значення надається відносинам батьки — діти, — особливі обставини споріднення, ступінь, в якому члени родини були очевидцями розглянутих подій, участь членів родини у спробах одержати інформацію про зниклих осіб та спосіб, у який органи влади реагували на ці спроби з'ясувати долю зниклих». Часто саме позиції органів влади в ситуації, коли людина зникла безвісти і є підозра, що до цього причетні агенти держави, Судом надається велике значення.

У відносно самостійну категорію слід виокремити рішення щодо умов тримання в закритих установах (в'язниці, психіатричні лікарні тощо). Суд вважає, що держава зобов'язана забезпечити, щоб людина трималася в умовах, сумісних з її людською гідністю, щоб спосіб і методи виконання покарання не за­подіювали їй страждань і тягот такої інтенсивності, яка перевищує неминучий ступінь страждань, притаманних триманню під вартою, і щоб, з огляду на прак­тичні потреби тюремного ув'язнення, її здоров'я та благополуччя належним чином забезпечувалися, у тому числі і шляхом надання необхідної медичної до­помоги.

Під час обговорення умов тримання в закритих закладах з погляду ст. З Суд за­стосовує власні критерії, що ґрунтуються на зважуванні найрізноманітних чинників, і не зв'язаний з оцінками інших, у тому числі і міжнародних інститутів. Наприклад, у справі Aerts проти Бельгії Суд узяв до уваги висновок Комітету з попередження катувань, де зазначалося, що загальні умови тримання в психіат­ричному відділенні були «нижче мінімального прийнятного рівня з етичної і гуманітарної точок зору». Однак Суд не визнав порушення ст. З щодо апелянта, оскільки не встановив, що ці умови особливо серйозним чином позначилися на психічному здоров'ї апелянта.

В іншій справі, з огляду на вкрай погані умови тримання (зокрема, недостат­ню кількість спальних місць, відсутність денного світла та ін.), а головне — надзвичайно довгий термін тримання в таких умовах, Суд визнав порушення ст. З Конвенції.

До цієї категорії слід віднести справу Кеепап проти Великої Британії, де держа­ва була визнана відповідальною за неналежну турботу про здоров'я апелянта. Подовживши тюремне ув'язнення апелянта лише на дев'ять днів до його звіль­нення, адміністрація недооцінила можливого впливу такого заходу на психіку потерпілого, що призвело до його самогубства. Це було розцінено як нелюдське поводження. В іншій справі, схожій за обставинами з попередньою, низка фак­торів не дозволили визнати порушення державою Конвенції.

Як таке, що принижує гідність, поводження може розцінюватися, «якщо воно викликає в потерпілих почуття страху, пригніченості і неповноцінності, здатні образити й принизити них, зламати їх фізичний чи моральний опір», або «спону­кати їх діяти проти своєї волі і совісті».

Однак відсутність будь-якої з цих специфічних цілей не виключає можливості класифікувати поводження як таке, порушує ст. З Конвенції. Наприклад, у справі Price проти Великої Британії Суд не встановив наміру образити чи принизити за­явницю, однак зважив, що «тримати під вартою каліку в умовах, де вона могла одержати... загострення хвороб, оскільки її ліжко було занадто тверде і недосяж­не в її становищі, і вона не могла користуватися туалетом і підтримувати чистоту без надмірних труднощів, складає поводження, що принижує гідність». Той самий підхід був застосований у справі Peers щодо умов тримання у в'язниці.

Можна помітити тут серйозну еволюцію в поглядах Суду, якщо згадати вис­новки Суду у справі Ірландії проти Великої Британії: «Хоча вправи, що затримані були змушені виконувати, містили певний ступінь примусу і мали заподіювати страждань, це було скоріше наслідком браку розважливості (lack of judgment), ніж наміру завдати болю або приниження». Суд визнав, що «Королівська поліція Ольстера і війська додержувались... ганебної і гідної осуду практиці», однак відмовився встановити порушення ст. З Конвенції.

«Публічність може бути релевантною обставиною при оцінці, чи є покарання «таким, що принижує гідність», у значенні ст. 3. Однак Суд не вважає, що відсут­ність публічності обов'язково перешкоджає зарахуванню того чи іншого пока­рання до цієї категорії: цілком достатньо може бути того, що потерпілий прини­жений у своїх власних очах, навіть якщо він не був принижений в очах інших осіб».

Суд також має встановити, що певне поводження спричинило для особи потерпілого несприятливі наслідки, несумісні з вимогами ст. 3. Суд не визнав по­рушення у справі Raninen проти Фінляндії, де апелянт оскаржував застосування на­ручників під час арешту і припровадження його до місця затримання. Хоча Уряд визнав, що у застосуванні наручників не було потреби, і Суд врахував багато чинників, у тому числі те, що події відбувалися під час незаконного арешту і при­вселюдно, однак він не встановив причинного зв'язку між цими подіями і тими психологічними проблемами, що виникли в апелянта кількома місяцями пізніше.

Як вже зазначалося, для того, щоб скласти порушення ст. З, ступінь принижен­ня має перевищувати звичайний елемент приниження, властивий будь-якому по­каранню. Однак якщо така надмірність доведена, Суд не знаходить виправдань для застосування такого покарання. «Не припустимо ні в якому разі вдаватися до покарань, що порушують ст. З, який би стримуючий ефект вони не мали».

Як і у всіх випадках міжнародної відповідальності держави захист ст. З спрямо­вано тільки проти дій держави — учасниці Конвенції (її «органів, агентів чи служ­бовців»).

Іноді виникають питання про відповідальність держави-учасниці за дії — можливі чи дійсні — держав, що не зв'язані зобов'язаннями щодо Конвенції. Такі проблеми виникають у справах про висилку та екстрадицію в треті країни. Євро­пейський суд виробив концепцію, відповідно до якої держава не повинна виси­лати чи видавати людину в країну, де існує ймовірність стати жертвою поганого поводження. Суд фактично сформулював зобов'язання, аналогічне зобов'язанню держав за Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (Конвенція ООН проти катувань). З цього погляду особливий випадок становить справа D. проти Великої Британії. На відміну від справ, де висилка ставила апелянта під загрозу поганого поводження, тут висилка вступала в протиріччя зі ст. З через те, що внаслідок її апелянт — невиліковно хвора людина — позбавлявся відповідного медичного догляду, тобто певного блага, яке він мав у країні, що висилає.

Дії приватних осіб, навіть якщо вони підпадають під визначення «поганого поводження» можуть спричинити відповідальність держави тільки у специфічних обставинах. Наприклад, в одному з рішень Суд визнав Великобританію відповідальною за погане поводження, допущене батьками щодо своїх дітей. Суд відзначив, що до поганого поводження з дітьми привернули увагу місцевої влади ще у жовтні 1987 p., однак дітей узяли під опіку лише ЗО квітня 1992 р. Суд вва­жав, що держава «мала законний обов'язок захистити дітей і низку повноважень для цього, у тому числі можливість забрати їх з дому». Також може ставитися пи­тання про відповідальність держави у випадку поганого поводження з боку при­ватних осіб, якщо події відбуваються в місцях позбавлення волі, коли державні органи несуть певні позитивні обов'язки щодо безпеки тих, хто там знаходиться.

Підхід Суду до доказів визначається конкретними обставинами справи. На відміну від інших порушень Конвенції розгляд щодо можливого порушення ст. З найчастіше викликає проблеми встановлення фактів. Якщо при порушенні інших статей Конвенції питання іноді зводиться до вирішення питань права, з яких сторони дотримують різних думок, то щодо «поганого поводження» Суду майже завжди доводиться вирішувати, чи відбулася сама подія, особливо якщо мова йде про застосування насильства агентами держави. Оскільки погане пово­дження, як правило, становить злочин за національним законом держави-учас­ниці, то особи, які припустили таке поводження, намагаються приховати або сам факт, або свою причетність до цих подій. Дуже часто ці злочини відбуваються в місцях позбавлення волі, коли потерпілий цілком знаходиться в руках поліції чи інших агентів держави, і для нього вкрай важко забезпечити докази зазнаного ним поганого поводження.

При вирішенні питання щодо порушення ст. З Конвенції Суд має переконати­ся «поза розумним сумнівом» в існуванні самої стверджуваної події. Однак з огля­ду на труднощі в доведенні, Суд може дійти до такого переконання на підставі «сукупності досить міцних, ясних і погоджених висновків чи такого ж роду не спростованих фактичних презумпцій».

Європейський суд не розглядає питання щодо персональної відповідальності тієї чи іншої особи, а виносить рішення щодо міжнародної відповідальності дер­жави. На це важливо звернути увагу, визначаючи предмет доведення. Апелянту не обов'язково доводити причетність певних осіб до застосування насильства, він іноді навіть не в змозі їх впізнати. Наприклад, апелянту досить довести, що тілесні ушкодження заподіяні в період перебування його в поліції, аби скинути із себе тягар доведення. У такому випадку вже на державі лежить обов'язок надати «повне і достатнє пояснення у відношенні того, яким чином була заподіяна шкода». У справі Sevtap Veznedaro glu проти Туреччини було встановлено порушення ст. З лише тому, що таке пояснення не було надане.

Значний тягар доведення лягає на державу, якщо стверджується порушення ст. З у зв'язку з невиконанням державними органами позитивних обов'язків. Суд виходить із презумпції невиконання обов'язків. Так, у згаданій вище справі Кеепап проти Великої Британії ut було встановлено, що самогубство потерпілого було безпосереднім наслідком недостатньої турботи тюремної адміністрації. Однак Суд у своєму рішенні вказав, що «це ускладнення не є вирішальним в пи­танні, чи виконали органи влади свої зобов'язання за статтею 3 захистити Марка Кінана від поводження і покарання, які суперечать цьому положенню». Суд узяв до уваги обставини (у тому числі і повну відсутність записів у медичному жур­налі), які доводять недостатнє спостереження за психічним станом апелянта всупереч поінформованості адміністрації про його схильність до суїциду.

Хоча органи Конвенції мають великі повноваження з дослідження доказів, Суд не завжди використовує ці повноваження, оскільки «усвідомлює допо­міжний характер своєї ролі і має обачно приймати на себе роль суду факту першої інстанції».

В інших категоріях справ Суд досить часто спирається на висновки національ­них органів, особливо судів. Під час розгляду порушень щодо ст. З Суд, залежно від обставин, може взяти до уваги висновки національних органів. Наприклад, у справі Klaas проти Німеччини Суд не переглядав несприятливу для апелянта оцінку національних судів, оскільки були відсутні «переконливі обставини, щоб змусити його відступити від висновків, до яких дійшли ці суди». В іншій справі Суд спирався на висновки органів виконавчої влади, які, на його думку, мали великий досвід в оцінці заяв щодо застосування катувань у Чилі.

Але Суд також може не взяти до уваги висновків національних органів і спи­ратися на власну оцінку, як, наприклад, у справі Rehbock проти Словенії, де розслідування було розпочате лише через п'ять місяців після інциденту і прово­дилося силами підрозділу, співробітники якого були причетні до розслідуваної події. Суд може дійти до інших висновків, навіть якщо у нього не викликає сумніву об'єктивність оцінок національних судів. «Відповідальність держави за Конвенцією, яка випливає з дій його органів, агентів і службовців, не слід плута­ти з національними правовими питаннями персональної кримінальної відповідальності, розглянутої в національних кримінальних судах. Суд не прагне дійти до будь-яких висновків щодо винуватості чи невинуватості в цьому сенсі». Так, у справі Ribitsch проти Австрії Суд вирішив, що «виправдання офіцера поліції Маркля у кримінальному обвинуваченню судом, зобов'язаним дотриму­ватись принципу презумпції невинуватості, не звільняє Австрію від відповідаль­ності за Конвенцією».

У справах щодо ст. З Конвенції Суду найчастіше доводилося використовувати всі доступні йому засоби для безпосереднього дослідження події, оскільки «коли твер­дження стосуються статей 2 і 3 Конвенції, Суд повинен здійснити особливо ретель­ну перевірку». Крім того, коли мова йде про прямі акти насильства з боку агентів держави, інколи немає ніяких висновків національних органів, оскільки не прово­диться ефективне і невідкладне розслідування заяв про застосування катувань.

Суд при оцінці фактів бере до уваги усні і письмові пояснення апелянта й уря­ду, показання свідків, свідчення апелянта, документи й інші докази, результати перевірок і спостережень делегатів Суду. Суд не зв'язаний якими-небудь зазда­легідь встановленими правилами допустимості доказів, тому оцінює їх, виходячи з обставин кожного випадку.

Особливе значення мають об'єктивні медичні дані отриманих ушкоджень. Однак Суд зважує на те, чи можливо було для апелянта одержати медичні свідоцтва. Наприклад, у справі Текіп проти Туреччини Суд парирував той аргумент Уряду, що апелянт не зміг надати медичних звітів, зазначивши, що держава не вжила ніяких заходів, щоб забезпечити огляд апелянта доктором під час його затримання і після звільнення, хоча той скаржився на погане поводження проку­рору, який був зобов'язаний за законом розслідувати скаргу.

Під час оцінки надійності і достатності показань свідків Суд бере до уваги ба­гато чинників. «У цьому плані поведінка сторін під час одержання доказів має братися до уваги». Суд часто надає значення тому, чи надає уряд допомогу у про­веденні розслідування, наприклад, відмовленню посадових осіб держави давати показання, неможливості одержати ті чи інші документи. У деяких випадках Суд зазначив, що якщо уряд недостатньо співпрацює з органами Конвенції у розслідуванні справи, то він не може посилатися на недостатність доказів, на яких Комісія будує свої висновки. Під час оцінки показань апелянта можуть бра­тися до уваги певні обставини. Наприклад, Суд надав значення тому факту, що протягом 18 місяців апелянт мовчав про те, що був жертвою катувань у Чилі, куди його мали намір вислати органи влади Швеції.

Суд може взяти до уваги оцінки неурядових організацій, особливо коли постає питання про загальну обстановку у певній країні або районі, звичайних методах поліції та ефективності проведення розслідувань. Суд спирався на висновки «Міжнародної амністії» під час розгляду ситуації у штаті Пенджаб (Індія), на вис­новки Європейського Комітету з запобігання катувань під час оцінки умов тримання у в'язниці.

Труднощі в доведенні, а також те, що встановлення обставин події, які можуть розцінюватися як порушення ст. З, значною мірою залежить від ефективних дій національних органів, визначили ще один напрям практики Суду. У справі Assenov проти Болгарії було вирішено, що держава несе не тільки обов'язок утри­муватися від застосування заборонених видів поводження і покарання, але також і позитивний обов'язок провести «ефективне і негайне» розслідування. За дум­кою Суду, Конвенція не може допустити, щоб вирішення питання про порушен­ня Конвенції цілком залежало від сумлінності державних органів. Через те, що внаслідок свого характеру порушення ст. З вимагає негайного розслідування, відсутність якого може унеможливити вирішення питання про самий факт пору­шення, Суд дійшов висновку, що відсутність такого розслідування як таке скла­дає порушення Конвенції.

Оцінка «негайності» та «ефективності» також залежить від різних чинників. Суд розглядає обсяг проведеного розслідування, вади слідства. Наприклад, у справі Assenov Суд визнав неадекватними заходи, вжиті для розслідування скарги про погане поводження. Зокрема, Суду було незрозумілим, чому, попри те, що події відбувалися в людному місці і, за свідченням поліцейського офіцера, на місці події знаходилося близько 15 чи 20 циган і 20 водіїв, останні не були допи­тані безпосередньо після події, а було допитано лише одного незалежного свідка, який не зміг навіть згадати, що трапилося. Лише через 9 місяців було допитано ще двох свідків, які не змогли докладно пригадати обставини події.

Надається також велике значення позиції осіб, від яких залежить порушення кримінальної справи чи проведення розслідування. У тій же справі Assenov слідчий заздалегідь був готовий визнати, що ушкодження, виявлені в апелянта, були заподіяні його батьком, хоча не було встановлено, що батько завдав апелян­ту удари з такою силою, яка могла заподіяти ушкодження, зазначені в медичному свідоцтві. Ще більш незадовільною Суд визнав позицію інших органів. Так, Суд був здивований, що Генеральна військова прокуратура змогла без яких-небудь доказів дійти до висновку, що заявник не підкорився поліції, і, навіть не з'ясувавши характер непокори, зробила висновок, що «навіть, якщо удари і були нанесені по тілу неповнолітнього, це трапилося внаслідок непокори наказу поліції».

У деяких справах проти Туреччини Суд зважив на те, що формулювання рішень слідчих органів «практично не припускають думки, ніби сили безпеки могли в чомусь бути винні, у тому числі з погляду помірності застосованих засобів обставинам».

Як і в будь-якому іншому випадку звернення до Європейського Суду, апелянт має вичерпати національні засоби правового захисту.

Стаття 35 § 1 Конвенції вимагає, що перш ніж певні обставини стануть пред­метом розгляду в Європейському суді, скарги щодо цих обставин мають бути по­дані в належний національний орган згідно з формальними вимогами національ­ного права і містити виклад обставин справи принаймні у головних рисах. Саме цим моментом, до речі, визначається й час, з якого виникає позитивний обов'язок держави провести «ефективне та негайне розслідування».

Належний засіб правового захисту визначається змістом порушення. Якщо це певні акти насильства з боку агентів держави, апелянту необхідно спробувати порушити кримінальне переслідування.

У певних випадках Суд визнавав, що апелянт вичерпав національні засоби захисту, навіть за відсутності формальної скарги. У справі Ilhan проти Туреччини Суд встановив: «Прокурор знав, що [потерпілому] були заподіяні серйозні ушко­дження, коли той був затриманий жандармами в селі. Таким чином, він був зо­бов'язаний відповідно до кримінально-процесуального кодексу розслідувати, чи не було вчинено злочину. За таких обставин Суд вважає, що відповідні національні органи в достатній мірі були поінформовані про цю справу. З огляду на те, що [потерпілий] опинився в обставинах, в яких почував свою вразливість, безсилля та страх перед представниками держави, він міг обґрунтовано очікува­ти, що необхідне розслідування буде здійснене без спеціальної, формальної скарги від нього чи його родини».

Дослідники практики Європейського суду роблять такі висновки:

Відповідно до Конвенції держава відповідає за дії своїх представників. Така відповідальність може бути очевидна, наприклад, коли «погане поводження» сталося з боку співробітників правоохоронних органів або персоналу закритої ус­танови. У деяких випадках держава може бути визнаною відповідальною також за заборонене поводження, що було завдане (або може бути завдане) агентами іншої держави чи навіть приватними особами, але такі випадки спричиняють досить складні правові питання. Захист від катувань є абсолютним правом: за жодних обставин порушення ст. З не можна виправдати.

Суд розглядає погане поводження як заподіяння страждання з незаконною метою, або — якщо мова йде про застосування насильства з законною метою — заподіяння страждань понад міру, необхідну за даних обставин. У будь-якому ви­падку інтенсивність заподіюваних страждань повинна сягати «мінімального рівня жорстокості».

Суд у ході практики виробив шкалу оцінок «поганого поводження» з погля­ду його тяжкості. Катування характеризується Судом як найбільш тяжке пору­шення, пов'язане з навмисним заподіянням страждань. Менш тяжкі порушення Суд розглядає як «нелюдське» або «таке, що принижує гідність» поводження.

Іноді Суд кваліфікує поводження одночасно як «нелюдське і таке, що принижує гідність».

Як оцінка «мінімального рівня жорстокості», так і кваліфікація тяжкості того чи іншого поводження залежать від усіх обставин конкретної справи, однак у практиці Суду можна помітити тенденцію до все більш жорстких оцінок дій агентів держави і зростання впливу «нематеріальних», психологічних чинників на оцінку Суду.

При оскарженні «поганого поводження» до Європейського суду заявник, як правило, стикається зі значними труднощами в доведенні фактичних обставин справи. На потерпілому лежить обов'язок повідомити компетентний орган про зазнане ним погане поводження, щоб той міг здійснити необхідні заходи щодо встановлення і покарання винних.

Однак вирішальне значення для встановлення факту «поганого» має те, наскільки «негайно» і «ефективно» національні органи провели потрібне роз­слідування. Оскільки Конвенція не може дозволити, щоб встановлення відпо­відальності держави цілком залежала від сумлінності її органів, може бути визна­не порушення ст. З тільки тому, що не було проведено належне розслідування.

Також у цій сфері для України є чинними такі міжнародні договори, як: Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що при­нижують гідність, видів поводження та покарання від 10 грудня 1984 p., Євро­пейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню від 26 листопада 1987 p., Прото­кол № 1 і Протокол № 2 до Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню від 4 листопада 1993 р.

У вересні 2005 р. було підписано Факультативний протокол до Конвенції ООН щодо катувань, який, крім іншого, передбачає запровадження національного превентивного механізму, спрямованого на попередження катувань та жорстоко­го поводження. 22 червня 2006 р. Факультативний протокол до Конвенції ООН проти тортур, інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження та покарання, ратифікований 20 країнами світу, відповідно до ст. 28 набрав чинності.

Від імені України він був підписаний 23 вересня 2005 р. Протокол вступає в силу на тридцятий день після здачі на зберігання Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй двадцятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.

Комітет приймає до уваги практику Європейського суду з прав людини, а та­кож стандарти, закріплені в інших міжнародних договорах. На сьогодні і Коміте­том, і Судом визнано: для того, щоб надати практичне значення забороні кату­вань, необхідним є ефективне розслідування, здатне привести до встановлення і покарання тих, хто є відповідальним за жорстке ставлення. Дотримання цього принципу передбачає, що органи влади, відповідальні за розслідування, наділя­ються усіма необхідними ресурсами як людськими, так і матеріальними. Крім то­го, розслідування має відповідати певним основним критеріям.

Законом України від 12 січня 2005 р. № 2322-ІУбули внесені зміни до ст. 127 КК України. Було змінено склад злочину, передбаченого ч. 1 цієї статті, який зараз сформульовано так: «Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізич­ного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи інформацію, свідчення або визнання, покарати його за дії, які він скоїв або в скоєні яких підозрюється, або залякування його або інших осіб...».

Крім того, статтю було доповнено ч. З, яка визначає як спеціального суб'єкта «працівника правоохоронного органу», та ч. 4, яка як обтяжуючу обставину (кваліфікуючу ознаку) передбачає завдання смерті внаслідок застосування кату­вань. Частина 3 передбачає покарання від 10 до 15 років позбавлення волі, ч. 4 — від 12 до 15 років позбавлення волі або довічне ув'язнення. Але все ж у криміналізації катувань, на думку деяких експертів, залишаються певні прогали­ни:

по-перше, у ст. 127 ознакою катування залишається насильницька дія. Це звужує сферу застосування статті порівняно з визначенням ст. 1 Конвенції ООН проти катувань, яка визнає катуванням будь-яку дію, що завдає сильний біль або страждання;

по-друге, певні терміни, наприклад, «отримати визнання» та «покарати за дії», через формулювання ознак злочину стосовно загального суб'єкта, втрачають свою визначеність;

по-третє, у ст. 127 відсутній один з елементів катування, згаданий у ст. 1 Кон­венції ООН проти катувань, а саме: «будь-яка причина, що грунтується на дискримінації будь-якого характеру».

Набула певного резонансу проблема дотримання міжнародних норм щодо за­борони повернення особи в країну, де цій особі загрожує застосування катувань або жорстоке поводження.

Слід також звернути увагу на діяльність такої структури, як Європейський Комітет з запобігання катуванням та нелюдському чи принизливому поводжен­ню або покаранню. Європейська конвенція про запобігання катуванням чи не­людському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню була прийнята з метою створення позасудових засобів превентивного характеру для реалізації ст. З Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Комітет шляхом здійснення інспекцій перевіряє поводження з позбавленими волі особами з метою посилення, у разі необхідності, захисту таких осіб від кату­вань чи нелюдського або такого, що принижує їхню гідність, поводження чи по­карання. Згідно зі ст. 2 кожна Сторона дозволяє інспектувати, відповідно до цієї Конвенції, будь-яке місце, яке знаходиться під її юрисдикцією і в якому трима­ються особи, позбавлені волі органом державної влади. Виконуючи цю Конвенцію, Комітет та компетентні національні органи відповідної Сторони співпрацюють між собою.

Діяльність Комітету покликана бути складником системи Ради Європи з захи­сту прав людини і створювати профілактичний несудовий механізм поруч з наяв­ними контрольними судовими механізмами Європейської Комісії і Європейсь­кого суду з прав людини.

Комітет здійснює свої здебільшого профілактичні функції завдяки двом різно­видам візитів — періодичним і спеціальним. Періодичні візити всіх держав — учасниць Конвенції здійснюються через певні проміжки часу. Спеціальні візити — відбуваються, коли Комітет вважає, що цього потребують обставини.

Згідно з Конвенцією Комітет має широкі повноваження під час таких візитів: необмежений доступ до території відповідної держави і право подорожувати без жодних обмежень; вільний доступ до будь-яких місць, де перебувають особи, позбавлені волі, а також право вільно входити в такі місця; доступ до вичерпної інформації про місця утримання осіб, позбавлених волі, а також до іншої інфор­мації, відомої державі-учасниці і потрібної Комітету для виконання своїх завдань.

Комітет також має право опитувати осіб, позбавлених волі, віч-на-віч, а також вільно спілкуватися з будь-якою особою, яка, на думку Комітету, може надати не­обхідну інформацію.

Відвідини можуть здійснюватися до будь-якого місця, «де особи позбавлені волі органами державної влади». Отже, мандат Комітету не обмежується в'яз­ницями і поліцейськими управами, а охоплює і психіатричні заклади, гаупт­вахти у військових казармах, центри для утримання шукачів політичного при­тулку або інших груп іноземців, а також місця, де молодь або старші люди мо­жуть перебувати позбавленими волі за рішенням судового або адміністратив­ного органу.

Після кожного візиту Комітет складає доповідь, яка містить результати пе­ревірки і, коли треба, рекомендації, на підставі яких триває діалог з відповідною державою-учасницею. Доповіді Комітету про всі візити є, як правило, конфі­денційними. Проте майже всі держави-учасниці відмовляються від правила конфіденційності і публікують доповіді Комітету.

Однією з проблем, на яку звертає увагу Комітет, є проблема доступу до право­вої допомоги іммігрантів. Так, він зазначає, що право доступу до адвоката має до­держуватися протягом усього затримання та гарантувати як право спілкуватися з адвокатом віч-на-віч, так і право адвоката бути присутнім під час допитів затри­маного компетентними державними органами. В усіх центрах затриманим іммігрантам має гарантуватися доступ до медичних послуг. Окрему увагу слід приділяти фізичному і психічному здоров'ю шукачів політичного притулку, деякі з котрих могли зазнати катувань або інших різновидів неналежного поводження у країнах, звідки вони прибули.

У своїй Двадцятій Загальній доповіді [CPT/Inf (2002) 15] Комітет відзначив, що для належного функціонування суспільства необхідно, щоб поліція мала по­вноваження затримувати, тимчасово утримувати під вартою і допитувати осіб, підозрюваних у вчиненні кримінальних злочинів, та інших категорій осіб. Утім, здійсненню цих повноважень внутрішньо притаманні ризики залякування затри­маного та фізичної наруги над ним. Суть діяльності Комітету полягає в пошуку способів зведення подібного ризику до абсолютного мінімуму, але без невиправ­даного чинення перепон поліції в належному виконанні її обов'язків. Комітет відзначає, що у кількох країнах заохочуються позитивні зрушення у практиці три­мання під вартою у поліції осіб, позбавлених волі; водночас, висновки Комітету також у численних випадках свідчать про необхідність подальшої пильної по­зиції.

Допитування підозрюваних у вчиненні кримінальних злочинів має здійснюва­тися фахівцями і буде задовільним у разі отримання ними спеціальної професійної підготовки. Насамперед треба якомога ясніше визначити чітку ціль проведення допиту: такою ціллю має бути отримання точної та достовірної інформації задля встановлення правди щодо питань, які розслідуються, а не задля отримання зізнання від особи, яку співробітники поліції, котрі проводять допит, вже вважають винуватою. Додержанню представниками правоохоронних служб зазначеної вище цілі значно сприятиме, окрім відповідної підготовки, розробка кодексу поведінки при допитуванні осіб, які підозрюються у вчиненні криміна­льних злочинів.

Протягом багатьох років інспектори Комітету спілкувались із значною кількістю позбавлених волі осіб у різних країнах; ці особи достовірно скаржи­лися, що працівники поліції, прагнучи отримати зізнання, піддавали їх фізично­му насильству та в інакші способи вдавалися до погроз і залякувань. Вочевидь

зрозуміло, що система кримінального правосуддя, яка вважає зізнання головним доказом вини, заохочує представників органів, котрі беруть участь у розсліду­ванні злочинів, — і на котрих часто тиснуть, вимагаючи результату, — застосову­вати методи фізичного чи психологічного примушення. У контексті запобігання катуванням та іншим формам жорстокого поводження особливого значення на­буває розроблення методики кримінального розслідування, застосування якої уможливить менше покладання на зізнання та інші свідчення чи відомості, отри­мані шляхом допитів, при засудженні винуватих.

Здійснення електронних записів (тобто аудіо- чи відеозаписів) проведених поліцією допитів є важливою додатковою гарантією запобігання жорстокому по­водженню із затриманими. Комітет із задоволенням відзначає, що кількість країн, де розглядається запровадження такої практики, наразі зростає. Подібна практика призведе до наявності повного й автентичного запису перебігу допитів, що значно полегшить розслідування будь-яких тверджень щодо жорстокого по­водження. Це відповідає як інтересам осіб, з якими жорстоко поводились у поліції, так і, водночас, інтересам поліцейських, котрих безпідставно обвинува­чують у фізичних чи психологічних знущаннях. Наявність записів здійснених поліцією допитів також зменшить вірогідність навмисної відмови підсудних від попередньо даних свідчень.

Інспекторам Комітету неодноразово та не в одній країні доводилося бачити приміщення для допитів, сам вигляд яких не міг не лякати. Наприклад, суцільний чорний колір і яскраве світло, яке точково спрямовується на допитувану особу. Таких приміщень не повинно бути в правоохоронних органах.

Приміщення для допитів мають бути належно освітлені, опалені та вентильо­вані; крім того, всі учасники процесу мають однаково зручно розміститися на схожих за дизайном стільцях. Працівник поліції, який проводить допит, не має розташовуватися так, щоби домінувати над підозрюваним, — тобто він не має сидіти ані на висоті, ані на відстані. Приміщення для допитів мають бути витри­мані в нейтральній кольоровій гаммі.

Представники Комітету в окремих країнах зустрічалися з практикою зав'язу­вання очей особам під вартою у поліції, особливо під час допитів. Комітету про­понувалися різні та нерідко суперечливі пояснення представників правоохорон­них органів щодо цілей подібної практики. Інформація, накопичена протягом років, дає Комітету підстави стверджувати, що у багатьох чи навіть у переважній більшості випадків затриманим зав'язують очі, щоби вони потім не могли упізна­ти правоохоронців, які з ними жорстоко поводилися. Навіть за умови невжиття фізичного насильства зав'язування очей затриманому (особливо при проведенні допиту) є щодо нього утиском, котрий часто дорівнює психологічно жорстокому поводженню. Комітет рекомендує суворо заборонити практику зав'язування очей особам, які перебувають під вартою у поліції.

Досить часто представники Комітету знаходять у поліцейських приміщеннях такі підозрілі предмети, як дерев'яні кийки, ручки від швабр, бейсбольні бити, металеві стрижні, важкі шмати кабелю або муляжі пістолетів чи ножів. Виявлення таких предметів неодноразово підкріплювало зроблені представникам Комітету заяви осіб, які стверджували, що під час перебування у відповідних установах під вартою такими предметами їх залякували і/або били.

Представники правоохоронних органів найчастіше кажуть, що такі предмети були конфісковані у підозрюваних і будуть використані як докази. Однак той факт, що подібні предмети ніколи не мають ніякого маркування і часто є розки­даними по всьому приміщенні (чи навіть схованими за завісами або в шафах), спонукає до скептичного ставлення до такої версії правоохоронців. Щоб розвіяти припущення стосовно неправомірної поведінки своїх працівників і одночасно відвернути потенційну небезпеку як для персоналу, так і для затриманих, поліція завжди має належно маркувати всі вилучені предмети, які надалі фігуруватимуть як докази, реєструвати їх і зберігати в спеціально обладнаному приміщенні. Будь-які інші подібні предмети не можуть знаходитися у приміщеннях правоохорон­них органів.

З самого початку своєї діяльності Комітет наполягав на забезпеченні трьох ос­новних прав осіб, затриманих поліцією: право на доступ до адвоката, право бути оглянутим лікарем і право на сповіщення родича або іншої третьої сторони, на розсуд затриманого, про факт його затримання. Багато держав вдалися до заходів, рекомендованих Комітетом і спрямованих на запровадження чи краще забезпе­чення таких прав. Зокрема, право на допомогу адвоката під час перебування під вартою у поліції широко визнається в багатьох країнах, які відвідуються інспек­торами Комітету, а ті нечисленні країни, де це право ще не існує, мають плани щодо його запровадження.

Утім, у кількох країнах неохоче додержуються рекомендацій Комітету щодо гарантування затриманому допомоги адвоката з моменту його взяття під варту. У деяких країнах затримані поліцією особи отримують таке право лише після то­го, як пробудуть під вартою протягом певного, визначеного законом часу; в інших країнах затриманий набуває права на допомогу адвоката лише з моменту, коли його офіційно оголошують підозрюваним.

Комітет багаторазово наголошував, що, як свідчить його досвід, небезпека за­лякувань і фізичної жорстокості щодо затриманої особи є найбільшою відразу після взяття її під варту. Отже, можливість затриманих залучити свого адвоката саме у цей проміжок часу становить засадничу гарантію від жорстокого повод­ження. Існування такої можливості переконливо впливатиме на тих, хто може схилятися до жорстокого поводження із затриманими. Більше того, адвокат доб­ре знатиме, до яких дій удатися, якщо жорстоке поводження справді трапиться. Комітет визнає, що за виняткових обставин захист законних інтересів поліцейсь­кого розслідування може унеобхіднити деяке відкладення можливості затрима­ного поспілкуватися з адвокатом, на кандидатурі якого він наполягає. Однак подібні обставини не повинні призводити до того, щоб затриманий протягом усього цього часу взагалі не мав адвокатської допомоги: йому треба забезпечити можливість спілкуватися з іншим, незалежним адвокатом.

Право на допомогу адвоката має включати право бесідувати з ним віч-на-віч. У принципі, затриманому має бути надане право на присутність його адвоката на всіх допитах, що їх проводить поліція. Природно, це не має позбавляти поліцію можливості допитати затриманого з невідкладних питань за відсутності адвоката (якщо він не може з'явитися одразу) чи виключати заміну адвоката, який заважає належному ходу розслідування.

Комітет також знову наголошує на тому, що право на адвоката має належати не тільки підозрюваним у вчиненні кримінальних злочинів, а й тим, кого закон зобов'язує з'явитися — і якийсь час провести — у поліцейському приміщенні — наприклад, особам, які фігурують як свідки.

Для того, щоб право на адвоката ефективно забезпечувалось на практиці, не­обхідно передбачити відповідну процедуру для осіб, які не мають фінансової змо­ги оплатити послуги адвоката.

Особам, яких тримають у поліції під вартою, закон має надавати право бути оглянутим лікарем. Іншими словами, якщо особа вимагає медичного огляду, лікар має бути викликаний негайно, а представники поліції не повинні відсіюва­ти жодні подібні вимоги. Більше того, право бути оглянутим лікарем має включа­ти право затриманого бути оглянутим тим лікарем, на якому він зупинить свій вибір (додатково до будь-якого медичного огляду, здійсненого лікарем, якого викликала поліція).

Всі медичні огляди затриманих поліцією осіб мають проводить так, щоб роз­мову між затриманим і лікарем ніколи не було чутно і також не було видно (крім випадків, коли сам лікар вимагає інакшого) представникам правоохоронних органів.

Також важливо, щоб всі особи, звільнені з-під поліцейської варти без постан­ня перед суддею, мали право безпосередньо вимагати медичного огляду (медич­ної довідки) у/від лікаря, визнаного судово-медичним експертом.

Право затриманого на те, щоб про його затримання повідомили третій сто­роні, має, у принципі, бути гарантоване з самого початку перебування під вартою у поліції. Комітет, звичайно, усвідомлює, що здійснення цього права може підля­гати певним виняткам заради захисту законних інтересів поліцейського розсліду­вання. Однак подібні винятки мають бути чітко визначеними і жорстко обмеженими в часі, а застосування виняткової процедури має супроводжуватися відповідними гарантіями (наприклад, реєстрація на письмі необхідності відклас­ти сповіщення про затримання, із зазначенням підстав, і отримання дозволу на відкладення сповіщення від старшого за посадою працівника правоохоронних органів, не пов'язаного з розслідуванням цієї справи, або від прокурора).

Права позбавлених волі осіб будуть не надто вартими, якщо такі особи про них не знають. Тому необхідно, щоб особам, яких поліція бере під варту, чітко повідо­мляли про їхні права, без зволікань і мовою, яку вони розуміють. Для цього слід запровадити систему надання кожному затриманому, на самому початку його перебування під вартою, спеціальної форми із чітко викладеними правами. Більше того, кожний затриманий має розписатися, що його поінформовано про відповідні права.

Комітет неодноразово наголошував на ролі органів судової влади і прокурату­ри у відверненні жорстокого поводження поліції із затриманими. Наприклад, усі особи, які затримані поліцією і яких пропонують утримувати під вартою до суду, мають особисто постати перед суддею, котрий прийме відповідне рішення; у дея­ких країнах, які відвідують представники Комітету, такої практики не існує. Якщо підозрюваний, з яким жорстоко поводилися, вчасно постане перед суддею, він зможе подати скаргу. Більше того, навіть за умови неподання скарги суддя зможе своєчасно вжити належних заходів у разі наявності ознак жорстокого поводжен­ня (зокрема, видимі пошкодження, загальний вигляд затриманого чи його поведінка).

Зрозуміло, що у випадках наявності ознак жорстокого поводження поліції суддя має вжити належних заходів. Отже, у всіх випадках, коли підозрювані у вчи­ненні кримінальних злочинів, які постали перед суддею після перебування під вартою в поліції, стверджують, що з ними жорстоко поводилися, суддя має пись­мово запротоколювати такі скарги, негайно призначити судово-медичну експер­тизу і забезпечити належне розслідування заявлених тверджень. Таких заходів слід вживати незалежно від того, чи на особі, яка перебувала під вартою, є видимі зовнішні пошкодження. Більше того, навіть за відсутності конкретних тверджень про жорстоке поводження судця має призначати судово-медичну експертизу в усіх випадках, коли є підстави вважати, що постала перед ним особа могла пост­раждати від жорстокого поводження з нею.

Сумлінне розслідування судовими та іншими відповідними органами всіх скарг про жорстоке поводження поліції із затриманими і, коли треба, призначен­ня належного покарання матимуть потужний стримуючий ефект. З іншого боку, невжиття згаданими органами дієвих заходів за отриманими скаргами означати­ме, що правоохоронці, схильні до жорстокого поводження із затриманими, швидко дійдуть висновку про безкарність власних вчинків.

Певні обставини подеколи вимагають проведення поліцією додаткових до­питів осіб, які до суду перебувають в тюрмі. Комітет вважає, що з погляду попе­редження жорстокостей краще, щоби такі допити проводилися не в поліції, а у відповідному тюремному закладі. Передання осіб, які до суду перебувають у тюрмі, під варту поліції для подальших допитів має запитуватися і дозволятися лише тоді, коли є безумовно необхідним.

Перебування під вартою у поліції триває (чи, принаймні, має тривати) доволі недовго. Утім, умови утримання в поліцейських камерах мають відповідати пев­ним основним вимогам.

Всі поліцейські камери повинні бути чистими і мати належний розмір — з ог­ляду на кількість осіб, які можуть там перебувати — а також відповідне освітлен­ня (достатнє для читання у час, що не відводиться для сну) і вентиляцію. Бажано, щоб камери мали природне освітлення. Окрім цього, вони повинні бути облад­нані засобами для відпочинку (наприклад, закріпленим стільцем або закріпле­ною лавкою); особи, які мають провести ніч в місці тримання, мають бути забез­печені чистими матрацом та ковдрами.

Особам, яких тримають під вартою в поліції, слід дозволяти справляти при­родні потреби в час, коли вони того забажають, у чистих і пристойних умовах; їм також слід надавати відповідну можливість для умивання. Ці особи повинні бути забезпечені питною водою і, у відведений для цього час, харчуванням, включаю­чи, як мінімум один раз на день, повноцінне харчування (щось більш суттєве, ніж бутерброд). Особам, яких тримають під вартою 24 години або довше, треба, якщо це можливо, щодня пропонувати прогулянки на свіжому повітрі.

Представники Комітету під час інспекцій бачили багато місць перебування за­триманих, які не відповідають зазначеним мінімальним стандартам. Такий стан справ особливо шкодить тим, хто потім, після кількох днів перебування, без на­лежних харчів та відпочинку, в неприйнятно облаштованих камерах, брудними й неохайними постають перед суддею.

Обов'язки поліції з догляду за особами, які перебувають у неї під вартою, включають гарантування безпеки і особистої недоторканності затриманих. Отже, належний моніторинг місць утримання є невід'ємною складовою зазначених обов'язків. Необхідно вдатися до заходів, які в будь-який час уможливлювати­муть контакт затриманих із персоналом місця утримання.

У деяких випадках інспектори Комітету натрапляли на камери, які були роз­ташовані далеко від кабінетів чи приміщень, де зазвичай присутні працівники поліції, і які не мали ніяких засобів (як, наприклад, системи виклику) для при­вернення уваги поліцейських. За таких обставин значно зростає небезпека не­своєчасного втручання в усілякі можливі інциденти (насильство серед затрима­них, спроби самогубства, пожежі тощо).

Комітет вже висловлював свої занепокоєння щодо поширеної в деяких країнах практики, коли в поліцейській структурі кожний оперативний відділ (з боротьби з незаконним обігом наркотиків, боротьби з тероризмом, боротьби з організованою злочинністю і т. д.) має власне місце для утримання взятих під вар­ту осіб, в якому працюють співробітники цього ж відділу. Комітет вважає, що подібна система має поступитися місцем практиці централізованого утримання взятих під варту, і що в місці утримання мають працювати співробітники, які от­римали відповідну спеціальну підготовку. Така система неодмінно призведе до кращих результатів у запобіганні катуванням. Більше того, звільнення окремих оперативних відділів від обов'язків щодо утримання позбавлених волі може дати чималі переваги з погляду управління і забезпечення правоохоронної діяльності. Насамкінець, важливу роль у запобіганні жорстокому поводженню поліції із затриманими особами і, в цілому, в забезпеченні задовільних умов утримання під вартою може зіграти інспектування поліцейських закладів незалежним повно­важним органом. Ефективність здійснюваних таким органом інспекцій суттєво зросте, якщо вони будуть як регулярними, так і несподіваними, а представники інспекційного органу матимуть змогу розпитувати затриманих віч-на-віч. Більше того, інспекційний орган має досліджувати всі аспекти утримання під вартою: протоколювання фактів затримання, надання затриманим інформації про їхні права, фактичне здійснення цих прав, додержання правил щодо проведення до­питів осіб, підозрюваних у вчиненні кримінальних злочинів, і матеріальні умови утримання.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук