3.5. Заборона рабства та примусової праці.

Адвокатура - Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката Ч.1

3.5. Заборона рабства та примусової праці.

Стаття 4 Європейської конвенції з захисту прав людини і основоположних свобод встановлює заборону рабства та примусової праці. Згідно з ч. 1 ст. 4 ніхто не може триматися в рабстві або в підневільному стані. Частина 2 передбачає, що ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов'язкову працю. Відповідно до ч. З для цілей цієї статті значення терміна «примусова чи обов'яз­кова праця» не поширюється на:

будь-яку роботу, виконання якої звичайно вимагається під час тримання під вартою, призначеного згідно з положеннями ст. 5 Конвенції, або під час умовно­го звільнення з-під варти;

будь-яку службу військового характеру або — у випадку, коли особа відмов­ляється від неї з релігійних чи політичних мотивів у країнах, де така відмова виз­нається, — службу, яка має виконуватися замість обов'язкової військової служби;

будь-яку службу, яка має виконуватися у випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспільства;

будь-яку роботу чи службу, яка входить у звичайні громадянські обов'язки.

У статті 4 Конвенції рабство та підневільна праця відрізняються від примусової та обов'язкової праці. Перші два терміни передбачають встановлення більшого контролю над особою та характеризуються жорсткими умовами, яких ця особа не може ані змінити, ані уникнути. Два останні терміни підкреслюють примусовий ха­рактер окремих видів роботи або послуг, які виконуються тимчасово або ж як до­повнення до інших обов'язків, у тому числі й громадських.

Комісія та Суд розглянули кілька справ за заявами, в яких піднімалося питан­ня стосовно заборони рабства та підневільного стану, про що йдеться в п. 1 ст. 4. Більшість скарг були подані особами, які перебували в ув'язненні, і жодна з них не була прийнята до розгляду (ди

в. розгляд підпункту (а) в п. З ст. 4).

У справі Ван Дроогенбрьок проти Бельгії (1982) рецидивіст, якого було переда­но під нагляд адміністративних органів, скаржився на те, що контроль, під яким він перебував, був підневільним станом згідно з п. 1 ст. 4. Суд не погодився з цим, зазначивши, що обмежувальні заходи не тільки мали тимчасовий характер, а й здійснювалися під судовим наглядом. Суд також підкреслив, що ці заходи не вплинули на правовий статус заявника настільки, щоб мова могла йти про рабст­во чи підневільний стан.

У справі W, X, Yi Zпроти Сполученого Королівства (заяви № № 3435-3438/67) четверо юнаків у віці 15—16 років зобов'язалися відслужити у військово-морсько­му флоті по 9 років. Пізніше всі вони попросили звільнити їх в запас, але всім було відмовлено. У своєму зверненні до Комісії юнаки стверджували, що беручи до уваги їхній вік на час укладення угоди, примушування їх виконувати її умови було підневільним станом згідно з п. 1 ст. 4. Визнаючи заяву неприйнятною. Комісія зазначила, що військова служба може розглядатись як виняток із п. 2 ст. 4, але не розглядається як підневільний стан відповідно до п. 1 ст. 4. Вона та­кож зауважила, що держава одержала дозвіл від батьків неповнолітніх, які бажа­ли служити на флоті, як того вимагало національне законодавство. Дозвіл було отримано в усіх чотирьох випадках, і тому кожен юнак був зобов'язаний відслу­жити цей дев'ятирічний строк. Комісія окремо відзначила, що такий дозвіл поз­бавляє працю або службу примусового характеру.

Предметом розгляду були також справи, пов'язані з положеннями п. 2 ст. 4, де забороняється примусова чи обов'язкова праця, та п. З ст. 4, де визначено чотири винятки з цього загального положення. До останнього часу Суд лише в одному випадку визнав порушення заборони примусової чи обов'язкової праці. В основі цієї справи лежала дискримінація за ознакою статі, оскільки уряд, проти якого була подана заява, звертався лише до чоловічої частини населення, а не до жінок, коли йшлося про вибір між проходженням служби в пожежній бригаді і виплатою компенсаційного відшкодування замість проходження такої служби {Карлхайнц Шмідт проти Німеччини (1994)).

Не розробляючи власного визначення терміна «примусова чи обов'язкова праця», Суд звернувся до дефініцій, що використовуються у відповідних кон­венціях Міжнародної організації праці (МОП). Наприклад, у справі Ван дер Мюссель проти Бельгії (1983) молодий бельгійський адвокат скаржився на те, що зобов'язання без подальшої компенсації за роботу чи відшкодування відповідних витрат представляти в суді підсудних, які не мають коштів для оплати правової допомоги захисника, є порушенням п. 2 ст. 4. Суд почав розгляд справи з циту­вання ст. 2 Конвенції № 29 МОП, де примусова праця визначається як «праця або послуги, що вимагаються від особи під загрозою покарання, і які ця особа не зби­ралася виконувати добровільно». Не знайшовши порушення п. 2 ст. 4, Суд відзна­чив також декілька деталей: ця робота входила до звичайного кола обов'язків адвоката, сприяла його професійному зростанню і не була занадто обтяжливою. Суд також відзначив, що бельгійська система призначення захисників для осіб, які не мають коштів для оплати правової допомоги, не тільки гарантує право на захисника відповідно до підпункту (с) п. З ст. 6, а й становить собою «звичайні громадянські обов'язки» згідно підпункту (d) п. З ст. 4.

Комісія розглянула кілька звернень, в яких представники різних професій стверджували, що зобов'язання, згідно з яким вони повинні були надавати послу­ги конкретного характеру або в конкретній місцевості, порушували п. 2 ст. 4 Кон­венції. Як і слід було очікувати, більшість цих звернень надійшла від представ­ників правничої професії. У справі Іверсена (заява № 1468/62) вже норвезький дантист стверджував, що порушенням п. 2 ст. 4 було примушування його обслу­говувати пацієнтів у віддаленій частині країни після того, як зазнали поразки усі спроби знайти спеціаліста, що бажав би оселитися у цій частині країни. Окремі члени Комісії визнали, що таке примушування виконувати обов'язок може бути виправдане на підставі положень підпункту (с) п. З ст. 4, а саме: «надзвичайної ситуації або стихійного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспільства». Інші члени Комісії дійшли висновку, що обмежений термін цієї роботи, належна винагорода та характер послуг, що мали бути надані, відповідали професії, яку об­рав собі заявник.

Комісія визнала неприйнятними кілька справ з посиланням на положення підпункту (Ь) п. З ст. 4, і це виключило з поняття «примусова або обов'язкова пра­ця» альтернативну службу, проходження якої є обов'язковим у разі відмови від військової служби через переконання у країнах, де така відмова визнається. Це положення не зобов'язує Високі Договірні Сторони визнавати відмову від військової служби на підставі переконань або ж звільняти від альтернативної служби осіб, які відмовилися від військової служби на підставі переконань.

Ще одним суб'єктом міжнародно-правового регулювання праці є спеціалізо­ваний орган ООН — Міжнародна організація праці (МОП). МОП була заснована урядами низки країн згідно з рішенням Паризької конференції 11 квітня 1919 р. з метою міжнародного співробітництва для усунення соціальної несправедли­вості шляхом поліпшення умов праці. На сьогодні членами МОП є 174 держави. Україна є членом МОП з 1954 р. Головним принципом роботи МОП є трипартизм, який означає, що формування майже всіх органів МОП базується на основі трьохстороннього представництва — від урядів, представників працівників і підприємців (роботодавців). Отже, кожна держава представлена чотирма делега­тами: двома — від уряду, по одному — від підприємців і працівників. Вищий орган МОП — Міжнародна конференція праці (Генеральна конференція), яка скликається щорічно і складається з делегатів усіх держав — членів МОП. До компетенції Генеральної конференції входить прийняття міжнародних конвенцій : рекомендацій, визначення завдань і напрямів діяльності МОП, внесення змін до Статуту, прийняття у члени МОП окремих держав, спостереження за застосу­ванням державами ратифікованих ними конвенцій, а також рекомендацій МОП.

Згідно зі Статутом МОП одним з головних напрямів діяльності цієї організації є нормотворчість, тобто створення міжнародних трудових стандартів. МОП прий­має конвенції та рекомендації, що стосуються різних аспектів праці. Конвенції приймаються Генеральною конференцією більшістю голосів присутніх делегатів. Конвенція набуває статусу багатосторонньої міжнародної угоди після ратифікації її як мінімум двома державами — членами МОП і з цього моменту накладає певні зобов'язання як на ті держави, що ратифікували її, так і на держави, що цього не зробили. Для окремої держави — члена МОП конвенція стає юридично обов'язко­вою тільки після ратифікації її вищим органом державної влади (конвенції містять правила також про порядок їх денонсації). У разі ратифікації конвенції держава зобов'язана прийняти законодавчі акти для проведення її в життя і раз на 2—4 роки подавати в МОП доповіді щодо вжитих заходів щодо ефективного застосування ратифікованої конвенції.

Рекомендація не є міжнародним договором, її не потрібно ратифікувати. Рекомендація є побажанням, пропозицією ввести відповідні норми до національ­ного законодавства. Рекомендація доповнює, уточнює і деталізує положення конвенції, дає можливість вибору державам при застосуванні міжнародної нор­ми. Рекомендація подається уряду держави — члена МОП з тим, щоб її положен­ня шляхом прийняття закону або іншого нормативно-правового акта набули юридичної сили.

МОП приймає міжнародно-правові акти у сфері праці у таких напрямах, як: право на працю, заборона примусової праці, право на колективні переговори, право на страйк, зайнятість і працевлаштування, умови праці, охорона праці, соціальна співпраця працівників і роботодавців, мирні засоби вирішення трудо­вих конфліктів, право працівників на створення професійних організацій тощо.

Систематизовані конвенції і рекомендації МОП утворюють Міжнародний ко­декс праці. З 1919 р. МОП прийняла 181 конвенцію і 188 рекомендацій з широко­го спектра питань у сфері праці.

Право на працю — одне з основних прав людини. Уперше це право було про­голошене у Загальній декларації прав людини. Стаття 23 Декларації проголошує, що кожна людина має право на працю, вільний вибір роботи, справедливі і спри­ятливі умови праці та захист від безробіття. У Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права зазначається, що право на працю — це право кожної людини на отримання можливостей заробляти собі на життя пра­цею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується. Міжнародно-правові акти про працю підкреслюють неприпустимість примусової праці. Євро­пейська конвенція про права людини (1959 p.), Конвенція МОП № 29 про при­мусову або обов'язкову працю (1930 р.) визначають примусову працю як будь-яку роботу або службу, що вимагається від будь-якої особи під загрозою покарання, якщо тільки ця особа не запропонувала добровільні послуги. При цьому зазна­чається, що не є примусовою праця, що застосовується в зв'язку з надзвичайни­ми (непереборними) обставинами, внаслідок законів про обов'язкову військову службу, а також що виконується внаслідок судового вироку. Конвенція № 105 про скасування примусової праці вказує на неприпустимість примусової праці як засобу політичного впливу (виховання) або як міри покарання за наявність чи за висловлення політичних поглядів (переконань), протилежних встановленій політичній, соціальній або економічній системі. Україна, що ратифікувала назва­ну конвенцію, закріпила у ст. 43 Конституції заборону використання примусової праці відповідно до міжнародно-правових стандартів.

 

< Попередня   Наступна >
 
загрузка...
Авторизація
Пошук
загрузка...
загрузка...