Головна Монографії та посібники Адвокатура Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката Ч.1 3.6. Право на свободу і особисту недоторканність. Свобода пересування.

3.6. Право на свободу і особисту недоторканність. Свобода пересування.

Адвокатура - Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката Ч.1
158

3.6. Право на свободу і особисту недоторканність. Свобода пересування.

Стаття 5 Європейської конвенції гарантує право кожного на свободу та особи­сту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж від­повідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як:

законне ув'язнення особи після її засудження компетентним судом;

законний арешт або затримання особи за невиконання законної вимоги су­ду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом;

законний арешт або затримання особи, здійснені з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою засто­сування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою припровадження його до встановленого законом компетентного органу;

законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захво­рювань, законне затримання психічно хворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;

законний арешт або затримання особи, здійснені з метою запобігання її незаконному в'їзду в країну, чи особи, щодо якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції.

Згідно з ч. 2 цієї статті кожного заарештованого має бути негайно поінформо­вано зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обви­нувачення проти нього.

Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту (с) п. 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд >продовж

розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в судове засідання.

Частина 4 ст. 5 Європейської конвенції гарантує кожному, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або затримання, право на судовий розгляд, при якому суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

Відповідно до ч. 5 Європейської конвенції, кожен, хто є потерпілим від ареш­ту або затримання на порушення положень цієї статті, має захищене позовом право на відшкодування.

Серед багатьох тисяч звернень, які щороку надходять на адресу Європейсько­го суду з прав людини, найбільша їхня кількість — це скарги на порушення ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пра­во на справедливий суд) і ст. 5 (право на свободу і особисту недоторканність). Тобто порушення цих прав найбільше турбують жителів Європи, і саме ці права вони готові захищати на будь-якому рівні, включаючи Європейський суд з прав людини. По цих двох статтях вже існує досить значна судова практика. Водночас система прецедентного права, на основі якої побудований контрольний механізм Європейської конвенції, змушує постійно стежити за новими судовими рішення­ми, оскільки в них містяться нові підходи, тлумачення, що встановлюють нові європейські стандарти в галузі прав людини.

У самому тексті Європейської конвенції часто зустрічаються так звані оціночні судження». За їх тлумаченням необхідно звертатися до рішень Євро­пейського суду з прав людини. Застосовуючи норми матеріального права, Суд намагається уникати загальних тлумачень. Рішення приймається, виходячи з обставин конкретної справи. Це відрізняється від принципів, закладених у нашій правовій системі, коли існує процесуальне законодавство, що регламентує більшість процедурних питань, а норми матеріального права значною мірою деталізовані.

Гарантії захисту права на свободу і особисту недоторканність можна знайти і в текстах Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, у конституціях різних країн, у тому числі у Конституції України, ст. 29 якої дослівно відтворює формулювання тексту Конвенції: «кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність». Це пояснюється тим, що Європейська конвенція була одним із джерел, яким користувалися наші законодавці під час розроблення Конституції. У Конституції Білорусі, наприклад, формулювання дещо різниться, проте зміст є схожим: «Держава забезпечує свобо­ду, недоторканність і достоїнство особистості» (ст. 25).

Законодавство України визначає три аспекти права на свободу і особисту не­доторканність: фізична недоторканність особи (життя, здоров'я, тілесна недотор­канність, статева свобода); моральна недоторканність (захист честі й гідності); психологічна недоторканність (незаконні методи впливу на психіку тощо).

Під правом на свободу в контексті ст. 5 Європейської конвенції слід розуміти фізичну свободу особи, при цьому право на свободу і особисту недоторканність розглядається як єдине сполучення слів і має на увазі захист «від будь-якого свавільного процесуального чи матеріального зазіхання на особисту свободу» з боку державних органів (рішення у справі Бозано проти Франції). Таким чином, під особистою недоторканністю розуміється «гарантія від арешту і попереднього ув'язнення» (рішення у справі X проти Сполученого Королівства).

Європейському судові неодноразово у своїй практиці доводилося звертатися до поняття «позбавлення волі», до визначення його меж. У справі Гудзарді проти Італії Суд визначав різницю між обмеженням права на свободу пересування і позбавленням волі.

Крім того, при розкритті змісту права на свободу і особисту недоторканність слід також враховувати положення Протоколу № 4 до Конвенції. Відповідно до ст. 1 Протоколу № 4, нікого не може бути позбавлено волі лише на підставі не­спроможності виконати своє договірне зобов'язання. Стаття 2 гарантує кожному, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи свою власну. На здійснення цих прав не встановлюються жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або гро­мадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочи­нам, для охорони здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб. Перераховані права також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдовуються суспільними інтересами в демократичному суспільстві.

Стаття 3 Протоколу гарантує, що нікого не може бути вислано, шляхом засто­сування індивідуальних або колективних заходів, з території держави, громадя­нином якої він є. Нікого не може бути позбавлено права в'їзду на територію держави, громадянином якої він є.

Розглянемо детальніше.

Отже, в п. 1 ст. 5 Конвенції кожному забезпечено право на свободу та особис­ту недоторканність. Винятками з цього права є шість типів обставин, які сформу­льовані в наступних положеннях і які є завершеним переліком винятків із загаль­ного правила. Іншими словами, Висока Договірна Сторона не має права створю­вати додаткові види підстав для арешту або затримання осіб, а повинна діяти в рамках, визначених Конвенцією. На додаток до цього Суд надав чітке роз'яснен­ня винятків, підкресливши, що лише така інтерпретація відповідає завданням цієї статті. Суд визнав, що порушенням п. 1 ст. 5 було позбавлення свободи члена парламенту за незаконне привласнення державних коштів. Підставою було те, що цей парламентар як член уряду брав участь у прийнятті рішення про надання допомоги окремим країнам, які розвивалися. При цьому не було представлено жодного доказу, який би свідчив про те, що участь цього парламентаря в прий­нятті такого рішення була незаконною стосовно національного законодавства, та, зокрема, що він отримав якусь фінансову вигоду від ухвали такого рішення (Луканов проти Болгарії (1997)). Подібна ситуація склалася, коли національним законодавством з 1995 р. «Свідків Єгови» було визнано як «відому релігію». У результаті цього на законній підставі від військової служби звільнялися служи­телі культів відомих релігій, а тому позбавлення волі двох служителів культу цієї релігії через їхню відмову служити в армії не було законним з огляду на п. 1 ст. 5 (Цирліс та Коулумпас проти Греції (1997)). Навіть у менш очевидних справах Суд часто враховував висновки, ухвалені національними властями або інституціями, що розглядали скарги, пов'язані з положенням цієї статті. У справі Ранінен проти Фінляндії (1997) Суд ухвалив рішення про те, що мало місце порушення ст. 5 у справі, коли фінський омбудсман визнав неприйнятними умови арешту та утри­мання під вартою особи, яка через свої переконання відмовлялася від військової та альтернативної служби.

У пункті 1 ст. 5 також вимагається, щоб держава позбавляла свободи особу тільки «відповідно до процедури, встановленої законом». Ця вимога обмежує по­вноваження держави, тому що в практиці Комісії та Суду чітко встановлено, що термін «закон», який використовується в Конвенції, не означає виключно внутрішні законодавчі та підзаконні акти, а має більш широкий та об'єктивний зміст. (Див. нижче розгляд питань щодо обмеження підстав для реалізації прав). У випадку, коли держава позбавляє свободи фізичну особу на більший строк, аніж це передбачено внутрішнім законодавством, таке позбавлення свободи порушує конвенційне положення (К.-Ф. проти Німеччини (1997)).

Загалом у ст. 5 розглядається питання про захист фізичної свободи, а також про захист від незаконного арешту або затримання. Як це видно на прикладі кількох заяв, що їх Комісія визнала неприйнятними, стаття не гарантує захисту від менш серйозних форм обмеження особистої свободи, наприклад, при дотри­манні правил дорожнього руху, при обов'язковій реєстрації іноземців або грома­дян, у значній кількості випадків, коли йдеться про нагляд за умовно звільнени­ми особами, запровадження комендантської години або про інші види контролю, які серйозно не обмежують свободу пересування в межах території проживання. Практика Суду свідчить, що питання про те, чи особу було позбавлено свобо­ди з порушенням ст. 5, має вирішуватись у кожній справі окремо з урахуванням усіх обставин. Так, у справі Енгель та інші проти Нідерландів (1976) Суд ухвалив рішення про те, що необхідність проживання військовослужбовців у казармах не суперечить ст. 5, тому що таке обмеження «не виходить за межі звичайної військової служби». Водночас подібні обмеження щодо цивільних осіб є неприйнятними. У справі Гущарді проти Італії (1980) Суд ухвалив рішення про те, що особа,яка була вимушена залишатися на невеликому острові й була обмежена у кількості та різновиді контактів із суспільством, може вважатися такою, яку позбавлено свободи. Але у справі Ныъсен проти Данії (1988) Суд, навпаки, прийшов до висновку, що ст. 5 неприйнятна у випадку, коли опікун віддав дванадцятирічного хлопчика до психіатричної лікарні (див. нижче подальший розгляд цієї справи). Таким чином, різниця між позбавленням свободи, яке порушує ст. 5, і обмеженням свободи, коли не відбувається порушення статті, полягає більшою мірою в рівні обмежень, а не в їхній суті.

Варто зазначити, що особа не може відмовитися від прав, гарантованих їй у ст.5. Іншими словами, навіть якщо особа сама здається на ласку властей і висловлює згоду на подальше ув'язнення, таке ув'язнення може бути незаконним та по­рушувати ст. 5. Суд довів це у справі Де Вільде, Оомс та Версіп проти Бельгії (ця справа здебільшого відома як Справа про волоцюг (1971)): Право на свободу в «демократичному суспільстві» за змістом Конвенції є настільки важливим, що особа не може бути позбавленою захисту з боку Конвенції на єдиній підставі — якщо вона добровільно зголосилася на позбавлення волі.

У пункті 1 ст. 5 передбачено, що держава може законно позбавити свободи будь-яку особу на підставі кримінального або цивільного законодавства, підпункти (а) та (с) п. 1 ст. 5 знаходяться у сфері кримінального права. У пункті (а) п. 1 ст. 5 встановлено, що держава може ув'язнити особу після її засудження компетентним судом. Суд не визнав порушення цього положення у випадку, коли держава помістила засудженого злочинця до звичайної в'язниці, тоді як національний суд призначив йому відбувати покарання у в'язниці зі спеціальним медичним обладнанням. Суд відзначив, що за цих конкретних умов основною метою ув'язнення було покарання, а не лікування (Біццотто проти Греції (1996)). У справі Вемхофф проти Федеративної Республіки Німеччини (1968) Суд зробив роз'яснення, що держава може утримувати особу в ув'язненні навіть тоді, коли ця особа звернулася із апеляцією, оскаржуючи ухвалений вирок та призначене покарання. З іншого боку, Суд підкреслив, що подальше ув'язнення є неприпустимим, коли рішення про збільшення строку ув'язнення за правопо­рушення, яке має бути розглянуте в судовому порядку, ухвалюється тюремною адміністрацією (Дроогенбрьок проти Бельгії (1982)). Термін «компетентний суд» відповідно до підпункту (а) п. 1 ст. 5 означає компетентний судовий орган, який діє незалежно від виконавчої влади та сторін у даній справі.

У підпункті (с) п. 1 ст. 5 передбачено, що держава може заарештувати або ув'язнити особу з метою припровадження її до встановленого законом компе­тентного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні цією особою право­порушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчинен­ню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення. Слід зазначити, що основним дієвим чинником у цьому положенні є обгрунтованість, а це залишає державі певні межі розсуду при визначенні критеріїв застосування цього поло­ження. Суд визнав порушення підпункту (с) п. 1 ст. 5 у справі Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства (1990), в якій уряд Сполученого Коро­лівства заарештував та ув'язнив авторів заяв, підозрюючи їх у терористичній діяльності Ірландської республіканської армії (ІРА), однак обвинувачуваним не було пред'явлено у національному суді відповідних доказів або інформації, які б підтвердили «обґрунтовану підозру у вчиненні правопорушення».

У значній кількості справ піднімалося питання про порушення підпункту (с) п. 1 ст. 5 при застосуванні законів та практики антитерористичного спрямування. Суд визнав, що під час розгляду поданих згідно з підпунктом (с) п. 1 ст. 5 скарг «він обов'язково враховував специфіку терористичних злочинів, загрозу, яку ці злочини становлять для демократичного суспільства та труднощі, які виникають при боротьбі з тероризмом» (Мюррей проти Сполученого Королівства (1994)). У справі Броуген проти Сполученого Королівства (1988) Суд постановив, що заяв­ники були ув'язнені з метою проведення поліцейського розслідування фактів і обставин, на яких ґрунтувалися конкретні підозри, і тому не було порушено підпункт (с) п. 1 ст. 5. У справі Лоулесс проти Ірландії (1961) Суд дійшов виснов­ку, що держава не може нікого позбавляти свободи без попереднього судового розгляду або без наміру провести такий розгляд.

Важливо підкреслити, що будь-яке позбавлення свободи, яке здійснюється згідно з підпунктом (с) п. 1 ст. 5, повинно перебувати під судовим контролем, згідно з положеннями пунктів 3 та 4 ст. 5.

У підпунктах (b), (d), (є) та (1) п. 1 ст. 5 йдеться про позбавлення свободи в контексті цивільного права. У підпункті (Ь) п. 1 ст. 5 визначено дозволені види позбавлення свободи, які застосовуються з метою забезпечити присутність свідка під час розгляду справи у суді, коли йдеться про примусове проходження чоловіка­ми тесту на батьківство або здійснення психіатричного огляду. Цей підпункт та­кож допускає позбавлення свободи з тим, щоб забезпечити виконання особою «будь-якого обов'язку, передбаченого законом». На думку Суду, таке зобов'язання повинно мати точно визначений та конкретний характер, а не бути лише загаль­ним зобов'язанням дотримуватися закону (Енгель та інші проти Нідерландів (1976) та Лоулесс проти Ірландії (1961)) або «змінити свою поведінку» (Чюлла проти Італії (1989)). Важливо зазначити, що це положення не стосується виконання договірних зобов'язань: у ст. 1 Протоколу № 4 забороняється «позбавляти волі лише на підставі неспроможності виконати своє договірне зобов'язання». У підпункті У підпункті(d) п. 1 ст. 5 Високим Договірним Сторонам дозволяється затри­мувати неповнолітнього з метою «застосування наглядових заходів виховного характеру» або «з метою припровадження його до встановленого законом компетентного органу». У справі Буамар проти Бельгії (1988) Суд ухвалив, що бельгійські органи влади не могли посилатися на «застосування наглядових заходів виховного характеру», виправдовуючи поміщення дитини до ізольованої камери у в'язниці. У справі Нільсен проти Данії (1988) датський хлопчик, неодру­жені батьки якого розійшлися, коли він ще був зовсім маленьким, визнав за краще залишитися з батьком і прожив з ним кілька років, незважаючи на те, суд кількома своїми рішеннями віддавав право на опікунство матері. Врешті-решт мати віддала сина до державної психіатричної лікарні. Навіть визнаючи, що ст. 5 Конвенції захищає «кожну особу» і що в підпункті (d) п. 1 ст. 5 захищаються права неповнолітніх, Суд визнав, що ст. 5 у цій справі неприйнятна, тому що «госпіталізація заявника не була тим позбавленням свободи, яке б відповідало змісту ст. 5, а була здійсненням опікунських прав з боку його матері, яка несла відповідальність за свої дії».

У підпункті (е) п. 1 ст. 5 в окремих випадках дозволяється позбавлення свободи з метою медичного та соціального контролю. У більшості справ, в яких робилося посилання на цю статтю, оскаржувалося примусове утримання в психіатричних лікарнях. У справі Вінтерверп проти Нідерландів (1979) Суд сформулював три критерії, які дозволяють точніше визначити поняття «психічно хворий» в рамках підпункту (є) п. 1 ст. 5. По-перше, держава має використовувати об'єктивні медичні стандарти при вирішенні питання про те, чи може особа вважатися «психічно хворою». По-друге, характер або ступінь психічної хвороби мають бути достатньо гострими, щоб виправдати примусову госпіталізацію. І по-третє, держава має право утримувати хворого в лікарні лише протягом часу загострення психічного розладу. Останній критерій передбачає, що хворий, який примусово утримується в лікарні через «психічне захворювання», має право на здійснення періодичного огляду: примусове утримання в лікарні не може тривати протягом невизначеного періоду. Проте як у справі Вінтерверп проти Нідердів (1979), так і у справі Ешінгдейн проти Сполученого Королівства (1985) Суд ухвалив рішення про те, що підпункт (є) п. 1 ст. 5 не зобов'язує державу надавати особі, яку тримають в лікарні примусово, особливе лікування з тим, щоб на підставі діагнозу «психічно хворий» перебування цієї особи в лікарні не переви­щувало межі необхідних для лікування строків. Держава, наприклад, не може навмисно продовжувати курс лікування психічного захворювання особи, яка вже не має виражених ознак такого захворювання і очікує на звільнення місця в притулку, де забезпечується спеціальний догляд. Коли уряд встановлює подібні умови звільнення особи з лікарні, то він же повинен і вжити належних заходів тим. щоб забезпечити своєчасне виконання цих умов {справа Джонсон проти Сполученого Королівства (1997)). Суд розглянув кілька справ про порушення Нідерландами як підпункту (є) 1 ст. 5, так і одного або кількох процедурних положень, які містяться у ст. 5. у справі Ван дер Леєр проти Нідерландів (1990) Суд визнав, що уряд Нідерландів порушив пункти 1, 2 та 4 ст. 5, тому що дозволив помістити заявника до психіатрічної лікарні, не поінформувавши його про таке рішення і залишивши без і відповіді його клопотання. У справі Вассінк проти Нідерландів (1990) Суд визнав, що процедура, за якою особу можна помістити до психіатричної лікарні на підставі телефонного опитування, не порушує положень ст. 5, але відсутність се­кретаря суду під час наступного слухання суперечила національному законодав­ству і, таким чином, мало місце порушення «вимоги законності». У справі Кенджбіхарі проти Нідерландів (1990) Суд визнав, що чотиримісячний строк, протягом якого ухвалювалося рішення про продовження утримання в психіат­ричній лікарні, становив порушення п. 4 ст. 5.

Комісія та Суд розглянули порівняно небагато справ про порушення підпунк­ту (f) п. 1 ст. 5, який передбачає затримання у зв'язку з імміграцією, пошуком притулку та екстрадицією. Слід зазначити, що Європейська конвенція з прав лю­дини взагалі не гарантує права на політичний притулок. Але вимога до «закон­ності», яку викладено у підпункті (f) п. 1 ст. 5, означає, що Високі Договірні Сторони не можуть довільно здійснювати свої суверенні права в області, що підпадає під юрисдикцію цієї статті (Бозано проти Франції (1986)). Суд визнав по­рушення цього положення у справі Амююр проти Франції (1996), в якій йдеться про те, що декілька осіб, які шукали притулку, були затримані в зоці міжнародних вильотів французького аеропорту на майже тритижневий строк і не мали при цьому можливості оскаржити своє затримання.

Серед процесуальних гарантій, передбачених ст. 5 Конвенції, частина є дій­сними у випадках, коли особу затримують як у кримінальному, так і в цивільно­му порядку, а решта є дійсними лише коли особу затримують у кримінальному порядку. Пункт 2 ст. 5, який передбачає право особи бути негайно поінформова­ною зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і про будь-яке обвинувачен­ня проти неї, стосується випадків позбавлення свободи згідно з нормами як кримінального, так і цивільного права. Суд дійшов висновку про порушення п. 2 ст. 5 у справі Ван дер Леєр проти Нідерландів (1990), оскільки органи державної влади Нідерландів не тільки не поінформували жінку, яка пізніше звернулася із заявою до Комісії, про її поміщення до психіатричної лікарні, а й взагалі не поінформували її про факт позбавлення свободи. Комісія та Суд вважають, що при позбавленні волі згідно з нормами як кримінального, так і цивільного права інформація, що надається, не повинна бути такою детальною, як це визначено у п. З ст. 6, де йдеться про право на справедливий судовий розгляд.

У пункті 3 ст. 5 вимагається, щоб кожна особа, яку було затримано згідно з підпунктом (с) п. 1 ст. 5, негайно постала перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу; у цьому пункті перед­бачено також процесуальний і матеріально-правовий порядок захисту цієї особи. Як було визнано у постанові Суду у справі Шіссер проти Швейцарії (1979), суддя або інша службова особа, якій закон надає право здійснювати судову владу, має вислухати особу, якій пред'явлене обвинувачення. Для цього остання має поста­ти перед судовим органом особисто. У справі Шіссера Суд також визнав, що судовий орган повинен контролювати всі питання, пов'язані з утриманням під вартою, і ухвалити остаточне рішення на підставі об'єктивних правових критеріїв. Щоб мати змогу здійснювати такі функції, судовий орган повинен ухвалювати свої рішення неупереджено, відповідно до процедури та норм, що визначені законом. Суд дійшов висновку про те, що державний службовець, який одночасно виконує ролі обвинувача та слідчого, цим вимогам не відповідає (Скоогстрьом проти Швеції (1984) та Хубер проти Швейцарії (1990)).

Термін «негайно» у п. З ст. 5 є більш жорстким стандартом, ніж термін «без зволікання» у п. 4 ст. 5. Хоча Комісія та Суд не встановлювали тривалості мінімального строку, цілком зрозуміло, що навіть в області, яка покривається заявами, що зроблені згідно зі ст. 15 про відступ від зобов'язань під час надзвичайної ситуації, затримання без будь-якого повідомлення на 14 днів і більше без можливості для затриманого постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, порушує ст. 5 в частині п. З (Аксой проти Туреччини (1996)). У справі Броуген проти Сполученого Королівства (1988) Суд визнав, що чотири дні та шість годин є занадто довгим строком, щоб відповідати цій нормі, незважаючи навіть на те, що виникли специфічні труд­нощі, які були пов'язані з розслідуванням терористичних актів.

Суд визнав, що першопричиною затримання може бути спроба вилетіти літа­ком з території, на яку поширюється юрисдикція держави (Ноймайстер проти Австрії (1968), Штьогмюллер проти Австрії (1969) і Мацнеттер проти Австрії 1969)), а також загроза вчинення нових злочинів (Мацнеттер). Проте Суд роз'яс­нив, що п. З ст. 5 не передбачає затримання особи державою на невизначений строк. У справі Штьогмюллера Суд зазначив, що у разі припинення дії критерію обгрунтованої підозри», який викладено в підпункті (с) п. 1 ст. 5, подальше за­тримання стає незаконним, зважаючи на положення підпункту (є) п. 1 ст. 5. Суд також зазначив, що навіть якщо «обґрунтована підозра» зберігається, це не є единим вирішальним фактором, який виправдовує подальше затримання в усіх випадках. У справах Ноймайстера, Штьогмюллера та Мацнеттера Суд ухвалив рішення про те, що можливість вносити заставу зведе до мінімуму ризик втечі і зробить подальше затримання на підставі «обґрунтованої підозри» неприйнятним. Проте у справі Мацнеттера Суд ухвалив рішення про те, що ризик вчинен­ня нових злочинів був достатньою підставою для подальшого затримання, однак подібний аргумент було відхилено у справах Штьогмюллера та Рінгайзена проти Австрії (1971). Якими б не були мотиви, що виправдовують продовження ув'яз­нення, держава повинна дуже ретельно підходити до вирішення питання про до-ання судової процедури (Лєтельє проти Франції (1991), Ван дер Танг проти ш (1995) та Скотт проти Іспанії (1996)). Суд не взяв до уваги аргументи дер­жави, згідно з якими довгі строки позбавлення свободи могли застосовуватися на зі правової презумпції, і в результаті було визнано порушення у справах Ягчі т.а Саргін проти Туреччини (1995), Мансур проти Туреччини (1995), при цьому було піддано сумніву доречність правової презумпції, згідно з якою кожна особа, яку звинувачено у вчиненні тяжкого злочину, може вдатися до втечі.

Пункт 3 ст. 5 також гарантує право на судовий розгляд упродовж розумного строку, якщо затриману особу не було звільнено. Мета цього положення — за­побігти затриманню на невизначений строк протягом часу, коли держава роз­слідує справу. Суд визнав порушення цього положення у випадку, коли чоловік, який ще на початку розслідування зізнався у вчиненні злочинів, у яких його було обвинувачено, протягом чотирьох років перебував у попередньому ув'язненні

(Мюллер проти Франції (1997)). Як Суд зазначив у справі Вемхофф проти Федеративної Республіки Німеччини (1968), справа обвинуваченого, якого заарештовано,має пріоритет порівняно зі справами обвинувачених, які перебувають на волі. Але одночасно Суд відзначив, що тимчасове звільнення обвинуваченого з-під арешту не скасовує його права на судовий розгляд упродовж розумного строку. Критерій «розумний», який вміщено у п. З ст. 5, не ототожнюється з нормою справедливого судового розгляду, яка викладена в п. 1 ст. 6.

Пункт 4 ст. 5 передбачає, що особа, яку було позбавлено волі в результаті арешту або затримання, має право опротестувати у суді законність таких дій. Цей протест повинен розглядатися невідкладно, і якщо суд визначить таке затримання як незаконне, особа має бути негайно звільнена. Пункт 4 ст. 5 є автономним за змістом навіть якщо підстави для затримання особи є прийнятними згідно з іншими умовами ст. 5, державу може бути визнано винною у порушенні лише одного цього положення. Норма п. 4 ст. 5 передбачає наявність контролю за законністю затримання.

Більшість справ за п. 4 ст. 5 пов'язані зі скаргами на відсутність періодичного контролю за законністю затримання, що є порушенням статті. Комісія та Суд ви­робили досить послідовну практику з цього питання. Затримання, що мало місце внаслідок рішення компетентного суду згідно з підпунктом (а) п. 1 ст. 5, різнить­ся від інших форм затримання, які стосуються головним чином сфери дії п. 4 ст. 5. Комісія та Суд взяли за вихідний стандарт появу нових обставин або зміну попе­редніх обставин, які стосуються затриманої особи, щоб зумовити перегляд попе­реднього, можливо, цілком законного рішення про затримання. У справах Хуссейн проти Сполученого Королівства (1996) та Сінгх проти Сполученого Коро­лівства (1996) Суд постановив, що неповнолітні особи, яких було засуджено до позбавлення свободи протягом усього строку покарання (tariff) (пізніше три­валість цього строку була визначена так: «наскільки на це буде ласка її Велич­ності»), мали право вимагати перегляду того часу перебування в ув'язненні, яке мало місце після закінчення визначеного спочатку терміну покарання. Підста­вою для цього було те, що при подібному ув'язненні потрібно враховувати небез­пеку, яку ці особи становлять для суспільства. У справі Вінтерверп проти Нідер­ландів (1979) Суд ухвалив, що особа, яку було позбавлено свободи, повинна мати право через деякий час «подавати скаргу» з вимогою перегляду законності позбавлення свободи. У справі Безікері проти Італії (1989) Суд роз'яснив, що інтервали часу для перегляду рішень про продовження терміну попереднього ув'язнення мають бути відносно короткими, тоді як інтервали часу для утриман­ня в психіатричних лікарнях можуть бути довшими, якщо це не порушує Кон­венцію. У цій справі інтервал у п'ять з половиною місяців для перегляду другого подання про звільнення з-під арешту був визнаний занадто довгим. У справі Де Йонг, Бальєт і Ван ден Брінк проти Нідерландів (1984) Суд дійшов висновку, що строк від шести до одинадцяти днів є занадто довгим для того, щоб чекати на пер­шу перевірку рішення про затримання. Удвох справах про перевірку рішень що­до утримання в психіатричних лікарнях Суд також констатував, що чотири місяці (Кенджбіхарі проти Нідерландів (1990)) та вісім тижнів (Е проти Норвегії (1990)) були занадто великим строком.

Хоча процедура habeas corpus може і не відповідати всім вимогам справедливо­го судового розгляду, про який йдеться у ст. 6 Конвенції, Комісія та Суд підкрес­лили, що треба дотримуватися певних стандартів справедливого судового розгля­ду відповідно до п. 4 ст. 5. Принципів справедливого розгляду потрібно дотриму­ватися також у випадках, коли держава при позбавленні свободи окремої особи як причину визначає загрозу державній безпеці. Для того щоб визначити порушення п. 4 ст. 5 у справі Шагал проти Сполученого Королівства, Суд зробив наступні зауваження.

Суд визнає, що коли йдеться про державну безпеку, є випадки, коли не можна уникнути використання конфіденційних матеріалів. Однак це не означає, що державні органи стають непідконтрольними національним судам відразу після того, як цими органами буде визнано, що справа має відношення до національ­ної безпеки чи пов'язана з тероризмом (...) [І]снують технології, що дають змогу одночасно брати до уваги законну потребу органів безпеки зберігати в таємниці способи та джерела походження оперативної інформації, та, з іншого боку, врахо­вують необхідність здійснення судової процедури відповідно до вимог справедли­вого судочинства.

У справі Санчес-Райсе проти Швейцарії (1986) Суд ухвалив рішення про те, що принцип змагальності і рівності шансів має застосовуватися також до процедур habeas corpus. У справі Ламі проти Бельгії (1989) Суд визначив, що обвинувачений повинен мати право доступу до матеріалів справи, які були використані органами провадження слідства при перевірці рішення про попереднє затримання обвину­ваченого. А у справі Буамар проти Бельгії (1988) Суд вказав на те, що коли скаргу стосовно перегляду законності затримання подає неповнолітня особа, то цій особі може бути надано юридичну допомогу з тим, щоб були дотримані основні проце­суальні права, гарантовані у п. 4 ст. 5.

Слід відзначити, що в п. 4 ст. 5 вимагається, щоб держави, які є сторонами Конвенції, запровадили на національному рівні ефективні засоби правового захисту. У справі Сакік та інші проти Туреччини (1997) Суд визнав порушення нього положення у зв'язку з тим, що уряд не зміг представити жодного прикладу, коли особа успішно скористалася п. 4 ст. 5 або відповідною статтею Конституції Туреччини.

У кількох справах було зроблено посилання на п. 5 ст. 5, який передбачає пра­во на відшкодування «кожному, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень цієї статті». Для того, щоб Комісія та Суд визнали пору­шення п. 5 ст. 5, необхідно спочатку встановити порушення одного або кількох прав, що гарантуються попередніми пунктами цієї статті (Мюррей проти Сполуче­ного Королівства (1994)). Важливо зазначити, що право на відшкодування за цією статтею є правом, яке заінтересована сторона оскаржує перед державними орга­нами своєї держави, це саме стосується і решти інших прав, які визначені в розділі І Конвенції. Так, п. 5 ст. 5, подібно до п. 4 ст. 5, є засобом захисту права на національному рівні, які Суд може розглядати при тлумаченні інших статей Кон­венції. У вже згадуваній справі Сакіка Суд визнав порушення п. 5 ст. 5 на підставі того, що уряд Туреччини не зміг довести, що хоча б одна особа отримала компен­сацію відповідно до норм національного законодавства, яке уряд визначив як чинне. У справі Цирліс та Коулумпас проти Греції (1997) Суд також ухвалив рішення про порушення п. 5 ст. 5; заявники були позбавлені свободи всупереч нормам національного законодавства і п. 1 ст. 5 Конвенції. Національні судові органи відмовили їм у виплаті компенсації за незаконне ув'язнення, мотивуючи не тим, що таке ув'язнення було наслідком грубої помилки, якої припустились їхні заявники.

З іншого боку, ст. 41 Конвенції надає Європейському суду з прав людини право за певних обставин ухвалювати рішення про «справедливу сатисфакцію» по­терпілій стороні. Суд постановив, що ці два положення не виключають одне одно­го, і навіть якщо потерпілий вже отримав відшкодування відповідно до п. 5 ст. 5, це не перешкоджає Суду переглянути питання і за ст. 41 (Броуген та інші проти Сполу­ченого Королівства (1988) та Чюлла проти Італії (1989)).

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук