108

---

3.7. Право на справедливий судовий розгляд.

Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод у ст. 6 гарантує право на справедливий судовий розгляд. Згідно з її положеннями кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, вису­нутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини в інтересах збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін чи в разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих випадках публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Частина 2 ст. 6 Європейської конвенції передбачає, що кожен, кого обвинува­чено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом.

Відповідно до ч. З Європейської конвенції, кожен, кого обвинувачено у вчи­ненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права:

бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причину обвинувачення проти нього;

мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту;

захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або — якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника — одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя;

допитувати свідків обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також в

и­магати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обви­нувачення;

якщо він не розуміє мову, яка використовується у суді, або не розмовляє нею, — отримувати безоплатну допомогу перекладача.

Ця стаття разом із прийнятими додатковими протоколами за своїм змістом збігається зі статтями 8 і 10 Загальної декларації прав людини і ст. 14 Міжнарод­ного пакту про громадянські та політичні права. Зазначені статті займають особ­ливе місце в системі правових норм про права людини й основні свободи, тому що в них гарантується найбільш надійна та ефективна система захисту прав і свобод — механізм судового захисту.

Європейський суд неодноразово заявляв про особливо важливе місце, що займає в демократичному суспільстві право на справедливий судовий розгляд. Варто зазначити, що численні скарги, що надходять до Європейського суду з прав людини, часто пов'язані саме з порушенням ст. 6 Конвенції. Це пояс­нюється, зокрема, й тим, що скарги на порушення інших статей Конвенції часто виникають внаслідок порушення вимог до справедливого правосуддя. До таких справ входить і низка справ проти України, зокрема, такі: Півень проти України, Трегубенко проти України, Сем Меріт проти України, Світлана Науменко проти України, Войтенко проти України, Жовнер проти України, Шмалько проти України, Ромашов проти України, Бакай та інші проти України, Деркач і Палек проти України.

Стаття 55 Конституції України зазначає, що «Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від по­рушень і протиправних посягань». Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ч. З ст. 8 Конституції).

Українське законодавче регулювання доступу до суду має загальнодозвільний характер, гарантує право на звернення у судові інстанції та оскарження рішень органів влади й посадових осіб.

Юрисдикція судів поширена на всі правовідносини, що виникають у державі. Однак розширення юрисдикції судів, розвиток суспільних відносин та усклад­нення їхнього правового регулювання призвели також до перевантаження судо­вої системи. Тому судді нерідко самі створюють штучні перешкоди для доступу до правосуддя, зокрема відмовляють у прийнятті заяв. Велика завантаженість зумов­лює порушення розумних строків вирішення судових справ. На сьогодні відсутні достатні правові механізми, які б давали можливість оскаржувати у судовому порядку бездіяльність суддів, зокрема зволікання з вирішенням судових справ. Єдиний спосіб вплинути на суддю у таких випадках — це звернення до суб'єктів, які мають право ініціювати дисциплінарне провадження.

Показниками доступності правосуддя як вимоги, що є складовою права на справедливий судовий розгляд, у будь-якій державі вважаються:

відсутність необгрунтованих перешкод для звернення до суду за захистом та одержання своєчасного судового захисту;

обізнаність людей про систему судів, порядок звернення до них та судову практику;

наявність оптимальної системи судових витрат та розвинутих механізмів надання правової допомоги для найбідніших верств населення;

виконання судових рішень.

Серед найбільш поширених порушень цієї вимоги можна назвати такі:

недоступність або недостатня чіткість інформації, необхідної для звернен­ня до суду;

відсутність доступних для населення консультацій з правових питань;

недоступність текстів судових рішень для осіб, які не є безпосередніми сто­ронами справи; неофіційна і вибіркова їх публікація;

розмір судових витрат часто стає перешкодою для звернення до суду найбідніших верств населення; неефективність механізмів надання державою до­помоги у несенні судових витрат у цивільних та адміністративних справах для ма­лозабезпечених верств населення;

низька якість безоплатної правової допомоги;

незадовільний стан матеріального і фінансового забезпечення судів та ін.

Ще однією умовою реалізації права на справедливий судовий розгляд є пуб­лічність розгляду справ. Судова процедура може вважатися справедливою тільки тоді, коли вона спрямована на забезпечення верховенства права та заснована на засадах законності, рівності учасників процесу перед законом і судом, змагаль­ності, диспозитивності, гласності й відкритості, обов'язковості виконання судо­вих рішень. Будь-які обмеження цих засад можливі тільки як виняток і лише у передбачених законом, обґрунтованих випадках, необхідних у демократичному суспільстві.

Публічність і гласність вимагає від суду забезпечити сторонам право знати про час і місце судового засідання у їхній справі, право бути вислуханим у суді, а також знати про всі ухвалені рішення в їхній справі. Негласне проведення судо­вих засідань позбавляло б сторони та інших учасників судового процесу будь-яких гарантій для доведення обґрунтованості своєї позиції.

Відкритість судового процесу надає особам, які не причетні до судової справи, право бути присутніми у судових засіданнях. Відкритим має бути також доступ до судової статистики і судових рішень.

Правова визначеність є одним з основних напрямів справедливості суду та дося­гається насамперед завдяки однозначності і чіткості законодавства. Водночас суд, застосовуючи положення закону, повинен враховувати його цілі і давати таке тлумачення, яке утверджуватиме принцип верховенства права. Відкритий доступ до судо­вих рішень повинен стати однією з найефективніших форм контролю громадсь­кості за діяльністю судової влади. Крім того, відкритість судових рішень сприятиме однаковому застосуванню законів і передбачуваності результатів вирішення аналогічних справ. Обмеження щодо відкритості судових рішень можуть бути встановлені відповідно до закону і тільки в інтересах нерозголошення конфіденційної інформації про особу чи іншої таємниці, що охороняється законом.

Важливою гарантією права на справедливий судовий розгляд є розгляд спра­ви упродовж «розумного строку», що гарантує ст. 6 Європейської конвенції. Вка­зана гарантія підкреслює важливість того, що правосуддя повинно здійснюватися без затримок, які можуть підірвати його ефективність та довіру до нього.

Критерій «розумний строк», про який йдеться у п. 1 ст. 6, є суб'єктивним по­няттям, що може варіюватися залежно від того, які саме справи розглядаються — цивільні чи кримінальні. Складність справи, підхід органів влади до розгляду конкретної справи, окремі аспекти поведінки заявника, що могли вплинути на продовження строку розгляду, а також певні обставини, які виправдовують більш тривалий строк судового розгляду, є тими факторами, які Комісія та Суд беруть до уваги, з'ясовуючи, чи відповідає судова процедура стандартам «розумного строку».

Суд встановив, що при розгляді кримінальних справ цей строк починається з моменту, коли «компетентний орган вручає особі офіційне повідомлення із зви­нуваченням цієї особи у вчиненні кримінального злочину» (Де Вейєр проти Бельгії (1980)). У справі Еклє проти Федеративної Республіки Німеччини (1982) Суд додав «критерій, за яким з'ясовується, наскільки така ситуація вплинула на ста­новище підозрюваної особи». Подібний стандарт використовується і при вирі­шенні питання про те, чи слід вважати заявника особою, яка вчинила криміналь­ний злочин. У справі Еклє процес тривав 7 і 10 років. В іншій справі Суд визнав, що розгляд справи в національних судових інстанціях протягом шести років (ще шість років тривала процедура судового розгляду в Страсбурзі) відповідав стандартам «розумного строку» згідно зі ст. 6 (Претто та інші проти Італії (1983)). Суд відхилив аргументи уряду стосовно того, що недостатня кількість персоналу та загальні адміністративні проблеми є достатнім виправданням пору­шенню критерію «розумного строку» (ДеКюббе проти Бельгії (1984) та Гуінчо про­ти Португалії (1984)).

Усі розглянуті вище справи були пов'язані з кримінальним судочинством. У контексті цивільного судочинства Суд визнав порушення ст. 6 у випадках, ко­ли процес розлучення тривав дев'ять років (Бок проти Федеративної Республіки Німеччини (1989)), коли при розгляді справи знадобилось сім років і сім місяців для переходу з суду першого адміністративного рівня до рівня Державної ради (Н. проти Франції (1989)), а також коли остаточне рішення у справі про відшкоду­вання збитків було винесене через шість років та сім місяців (Невеш і Сільва про­ти Португалії (1989)). У випадку, коли при розгляді позовів у порядку цивільно­го судочинства держава встановлює складні і такі, що взаємо перехрещуються, адміністративні та судові механізми, і якщо в результаті цього збільшуються стро­ки розгляду позовів, це може становити порушення п. 1 ст. 6 (Гійємен проти Франції (1997)). Суд не взяв до уваги аргументи уряду стосовно того, що три­валість розгляду справи може бути виправдана політичними обставинами у випадку, коли такі обставини виникли вже через декілька років після початку розгляду справи у суді (Паммель проти Німеччини (1997) та Пробстмайєр проти Німеччини (1997)).

Хоч Суд і визнає, що при розгляді цивільної справи держава може допускати більшу тривалість строків розгляду порівняно з розглядом кримінальної справи, однак Суд при цьому послідовно дотримується жорстких стандартів, коли йдеть­ся про справи щодо виплати через суд відшкодувань, яких вимагають особи, котрі отримали вірус імунодефіциту під час переливання зараженої крові.

Значення критерію «розумного строку» полягає у встановленні межі стану невизначеності, в якому знаходиться та чи інша особа через пред'явлення їй кримінального обвинувачування чи у зв'язку з цивільно-правовими відносина­ми. Кінцевим моментом стану невизначеності є момент вступу вироку чи рішен­ня у законну силу чи зняття обвинувачення (закриття кримінальної справи).

Повернення справи на додаткове розслідування є яскравим прикладом пору­шення як строків розгляду справ, так і безпосередньо прав людини у захисті їхніх прав (проміжна резолюція ResDH(2004)14 стосовно судового рішення Євро­пейського суду з прав людини від 25 липня 2002 р. (остаточне від 6 листопада 2002 р.) у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України (прийнято Комітетом Міністрів 11 лютого 2004 р. на 81-й зустрічі міністрів).

Прикладом порушення вимоги щодо розумності строків є рішення Європейсь­кого суду, у справі Меріт проти України (Європейський суд з прав людини, заява № 66561/01, рішення від 30 березня 2004 р). Пан Меріт, громадянин Ізраїлю, зай­мався в Україні комерційною діяльністю. У зв'язку з підозрою у вчиненні декількох посадових злочинів щодо нього було порушено кримінальну справу, йо­го було затримано і обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Це сталося у 1998 р. Хоча після того щодо заявника було обрано інші запобіжні захо­ди — спочатку підписка про невиїзд, а потім зобов'язання з'являтися на виклик органів слідства, і заявник мав можливість залишити територію України, криміна­льна справа щодо нього все ще продовжувала розслідуватися, а його майно зали­шалося під арештом, хоча минуло вже шість років з початку цієї справи.

У цій справі Європейським судом винесено рішення, в якому констатовано порушення прав, гарантованих п. 1 ст. 6 (в частині розумності тривалості прова­дження у кримінальній справі) та ст. 13 (в частині відсутності ефективних національних засобів оскарження такої тривалості) Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Україна зобов'язана сплатити за­явнику 2500 євро моральної шкоди і 1500 євро судових витрат.

З погляду Європейського суду судовий розгляд справи стосовно кримінально­го обвинувачення має розглядатися в розумні строки. Це поняття є достатньо ши­роким, а тому за роки своєї діяльності Європейський суд неодноразово вказував, що встановлені три критерії, згідно з якими визначається «розумність» строку розгляду справи: складність справи, поведінка заявника, поведінка органів влади.

Виходячи із фактів цієї справи, тривалість розслідування кримінальної справи протягом шести років не могла бути визнана Європейським судом такою, що відповідає принципу «розумності» строків розгляду справи. Але визначивши, що строк був нерозумним, Європейський суд зробив ще одне зауваження Україні — в рішенні зазначено, що в українському законодавстві відсутній ефективний засіб захисту особи від порушення строків розгляду справ або можливість отримання компенсації у випадку, коли строки все ж такі порушені.

Цікавою щодо розумності строків є справа Трегубенко проти України. У ній Європейський суд одностайно визнав порушення Україною п. 1 ст. 6 Європейсь­кої конвенції в контексті можливості винесення протесту суддею ВСУ на судове рішення, що вже набуло законної сили. Беручи до уваги фінансовий та соціаль­ний статус заявника, його вік та стан здоров'я, суд визнав, що скасування цього рішення також становить непропорційне втручання в його права щодо користу­вання своєю власністю. Тому Суд також одностайно визнав порушення ст. 1 Про­токолу № 1 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і присудив заявнику 3 тис. 536 евро за нанесені йому збитки, а також 5 тис. евро за нанесену йому моральну шкоду.

Важливою гарантією є також незалежність і безсторонність суду. Незалежність судової влади та її рівноправність з іншими гілками державної влади є ознаками правової держави, в якій кожен громадянин має право на захист своїх прав і сво­бод повноважним, незалежним, неупередженим і об'єктивним судом.

Згідно з Основними принципами незалежності судових органів, схваленими резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй 29 листопада та 13 грудня 1985 р., на кожну державу — члена ООН покладається зобов'язання виділяти відповідні кошти, що давали б змогу судовим органам на­лежним чином виконувати свої функції. Незалежність судових органів гаран­тується державою і закріплюється в Конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов'язані поважати незалежність судових органів і дотримува­тися її (пункти 1 та 7).

Пункт «б» ч. 2 принципу 1 Рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи що­до незалежності судочинства від 13 жовтня 1994 р. зазначає, що виконавча та законодавча влади повинні забезпечити незалежність суддів і протидіяти будь-яким спробам позбавити їх незалежності.

Крім того, Віденська декларація і Програма дій, прийнята на другій Всесвітній конференції з прав людини 25 червня 1993 p., наголосила на необхідності належним чином фінансувати установи, які здійснюють правосуддя (п. 27).

Згідно з положеннями ст. 6 Європейської хартії про статус суддів «судді мають право на винагороду, рівень якої повинен бути таким, щоб вони були захищені від тиску при прийнятті ними рішень і в роботі взагалі. Розмір винагороди може за­лежати від стажу, від характеру обов'язків, виконання яких доручається суддям у професійній якості, і від важливості завдань, покладених на них, причому оцінка всіх цих факторів повинна проводитися в умовах гласності. Судді, які досягли встановленого законом віку для виходу у відставку із суддівської посади, повинні одержувати пенсію після виходу у відставку, рівень якої повинен бути якнай­ближчим до рівня їхньої останньої заробітної плати як судді».

При визначенні того, чи є судовий орган незалежним, Європейський суд бере до уваги такі фактори: процедуру призначення його членів; тривалість їхньої служби; існування гарантій, що перешкоджають здійсненню тиску на них, а також те, чи має цей орган зовнішні атрибути незалежності (див. рішення Євро­пейського суду з прав людини у справі Кемпбелл й Фелл проти Об'єднаного Королівства, 28 червня 1984 р.).

Європейський суд з прав людини ухвалив, що судовий орган повинен бути не­залежним як від виконавчої влади, так і від сторін у справі (див. рішення Євро­пейського суду з прав людини у справі Рінгайзен проти Австрії, 16 липня 1971 p.).

Організація судової системи і судочинства повинна запобігати будь-яким можливостям чинити тиск на суддів та виникненню обґрунтованих сумнівів в учасників судового процесу у неупередженості суддів при вирішенні справи (див. наприклад, рішення Європейського суду з прав людини у справах Енгел (Engel) та інші (1976),Джонг (Jong), Бальєт (Baljet) і Брінк (Brink) (1984), Н.С.М.А. проти Ко­ролівства Нідерланди (1989); Фіндлі (Findlay) (1997), Морріс (Morris) (2002) проти Об'єднаного Королівства; Інкал (Іпсаі) (1998), Сайнер (Sahiner) (2001) проти Туреч­чини). Відповідно до неї, участь військового судді, який перебуває на військовій службі і має офіцерське звання, незважаючи на наявність деяких гарантій його незалежності, викликає сумнів у його незалежності і неупередженості та є пору­шенням п. 1 ст. 6 Європейської конвенції (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі Сіраклар проти Туреччини від 28 жовтня 1998 p.).

У справі Добертен проти Франції Європейський суд відзначив ліквідацію у Франції Суду національної безпеки і Паризького військового суду як таку, що покликана поліпшити забезпечення права на справедливий суд, яке захищається п. 1 ст. 6 Конвенції (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі До­бертен проти Франції від 25 лютого 1993 p.).

Складовою права на справедливий судовий розгляд є право на правову допо­могу. Європейська конвенція не містить чіткого вираження гарантії права на без­коштовну юридичну допомогу в процесі розгляду цивільних справ. Але Євро­пейський суд виніс рішення, відповідно до якого правова допомога повинна надаватись у тому випадку, коли цього вимагають інтереси правосуддя. Консти­туція України у ст. 59 закріплює право кожного на правову допомогу.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, держава повинна гарантувати допомогу правника, якщо «це необхідно для забезпечення реального доступу до правосуддя або у разі, якщо у деяких категоріях справ за внутрішнім законодавством деяких держав-учасниць є обов'язковим юридичне представ­ництво, або ж у разі складності процесу» (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі Айрей проти Ірландії від 9 жовтня 1979 р.). На виконання стан­дартів, виведених Європейським судом з прав людини, у більшості держав — членів Ради Європи запроваджено процедури надання правової допомоги безоплатно або за доступну плату і в цивільних та адміністративних справах.

У розумінні Європейського суду право на правову допомогу є передумовою існування та визначальною складовою ширшого за своїм обсягом та значенням права на доступ до суду, гарантованого ст. 6 Конвенції.

Відповідно до Рекомендації № R (93)1 Комітету міністрів Ради Європи, дер­жавам-членам щодо ефективного доступу до закону і правосуддя для найбідніших прошарків населення від 8 січня 1993 p., держави мають сприяти ефективному доступу найбіднішого населення до судів, зокрема через надання правової допомоги у судах у всіх змагальних чи незмагальних процесах, покриття вартості правової допомоги. Державам також рекомендується заохочувати ство­рення консультаційних центрів у районах проживання бідних.

Однією з найбільших перешкод реалізації права на справедливий судовий захист є невиконання судових рішень. Скарги на порушення ст. 6 Конвенції у зв'язку з невиконанням рішень національних судів становлять найбільшу части­ну серед заяв до Європейського суду з прав людини проти України. Йдеться про невиконання судових рішень у цивільних справах, насамперед щодо стягнення заборгованості з заробітної плати та соціальних виплат.

Європейський суд приділяє особливу увагу тривалості виконання рішення в світлі заходів, вжитих державою для прискорення вирішення внутрішніх систе­матичних проблем (остаточна ухвала щодо прийнятності у справі Сокур проти України; рішення у справах Півень проти України, Жовнер проти України, Войтенко проти України, Шмалько проти України, Ромашов проти України). У своїх рішеннях Суд зазначає, що, не виконуючи рішення суду, державні органи позба­вили положення п. 1 ст. 6 будь-якого сенсу.

Необхідно враховувати той факт, що порушення були констатовані через тривалість виконання рішень національних судів. У згаданих справах рішення виконувалися протягом чотирьох-шести років, за що Європейський суд присудив заявникам до сплати від 2000 до 3200 евро компенсації моральної шкоди кожно­му. При цьому розмір компенсації значно перевищував суму заборгованості. Тоб­то, практика Європейського суду свідчить, що розмір присудженої заявнику ком­пенсації значною мірою залежить від строку невиконання рішення суду.

У справі Шмалько проти України Європейський суд наголосив, що п. 1 ст. 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовне будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати по­зов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзор­ним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незро­зуміло, якби ст. 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторо­нам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити ст. 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже. для цілей ст. 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюва­тися як складова судового розгляду.

Європейський суд у цій справі констатував, що не можна було, посилаючись на нібито фінансові труднощі, яких зазнавала держава, перешкоджати заявникові отримати вигоду від ухваленого на його користь судового рішення, що було для нього надзвичайно важливо. Рішення стосувалося надання заявнику компенсації органами державної влади через їхню неспроможність забезпечити заявника б період з 1996 р. до 1998 р. безкоштовними ліками, які заявник мав приймати що­денно. Тому Європейський суд вважав, що випадок заявника з огляду на його вік. стан здоров'я та природу інвалідності вимагав від відповідних органів виконати рішення суду та виділити необхідні кошти без неналежних затримок. Суд у пін справі присудив заявнику суму 1000 євро компенсації моральної шкоди та 300 євро відшкодування судових витрат.

Справи щодо невиконання судових рішень, як правило, розглядаються Євро­пейським судом за спрощеною процедурою, оскільки не містять складних питань права. Тобто, визначивши, що заява є прийнятною до подальшого розгляду та такою, що може бути розглянута по суті, Суд часто відразу виносить рішення у справі.

Також прикладом невиконання судових рішень є справа Войтенко проти України, в якій Суд знайшов порушення п. 1 ст. 6, ст. 13 та ст. 1 Протоколу № І Конвенції. У цій справі уряд частково визнав необхідність виконання рішення, винесеного на користь заявника. Він зазначив, що рішення залишалося невико­наним через відсутність бюджетних коштів та законодавчих заходів. Проте у справі Суд розглядав затримку тривалістю у чотири роки. Належна заявникові су­ма відшкодування складалася з двох платежів, що підпадали під різні категорії бюджетної класифікації. Тому повна сплата заявникові одного платежу, здійсне­на у 2001 р., не означала, що відбувся поступовий прогрес у відшкодуванні за іншим платежем. Цей останній період у чотири роки був спричинений тим, шо держава не передбачила відповідних видатків у Державному бюджеті України. Суд вважає, що неможливість заявника домогтися виконання його рішення про­тягом чотирьох років, крім порушення ст. 6, становить втручання у його право на мирне володіння майном у сенсі п. 1 ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції. Як наслідок заявникові було присуджено 2000 євро на відшкодування немайнової шкоди та 33 євро на відшкодування витрат.

Неналежне виконання судового рішення щодо невиплати заборгованості по заробітній платні є також підставою задоволення заяви у справі Жовнер проти України. Суд присудив 3200 евро на відшкодування моральної шкоди та 50 евро матеріальної шкоди на користь заявниці.

 

< Попередня   Наступна >