118

---

3.8. Заборона зворотної дії кримінального права.

Стаття 7 Європейської конвенції закріплює принцип «Ніякого покарання без закону». Так, згідно з ч. 1 цієї статті нікого не може бути визнано винним у вчи­ненні кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії або бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення за національними законами або за міжнародним правом. Не може також признача­тися покарання, тяжче від того, яке застосовувалося на час скоєння криміналь­ного правопорушення. Частина 2 передбачає, що ця стаття не стоїть на перешкоді судовому розглядові і покаранню будь-якої особи за будь-які дії чи бездіяльність, які на час їх скоєння становили кримінальне правопорушення згідно із загальни­ми принципами права, визнаними цивілізованими націями.

Пункт 1 ст. 7 Конвенції захищає особу від покарання за вчинення криміналь­ного злочину, який на час його вчинення законодавчо не кваліфікувався як злочин. У цьому положенні відображено принцип, згідно з яким лише закон мо­же визначати злочин і призначати покарання (nullum crimen, nulla poena sine lege). Звідси випливає, що особа повинна знати про заборонені форми поведінки, щоб нести відповідальність за порушення такої заборони. У разі, коли особа може зрозуміти та оцінити ризик, який є наслідком певної поведінки, накладення на цю особу кримінальної відповідальності не спричиняє порушення ст. 7. Суд визначився у загальному підході при застосуванні ст. 7, ухваливши, що еволюція правил кримінальної відповідальності у вигляді судової практики дає в розпоря­дження заінтересованої особи належні «знання», якщо така еволюція логічно відповідає суті злочину і є логічно передбачуваною. У справах С. Р. проти Сполу­ченого Королівства (1995) та С. В. проти Сполученого Королівства (1995) Суд, на­приклад, ухвалив, що засудження в кримінальному порядку чоловіків за спробу зґвалтування, в одному в

ипадку, і за зґвалтування, в другому випадку, власних дружин не становило порушення ст. 7 Конвенції. При цьому Суд зазначив, що відмова від неприйнятної ідеї, згідно з якою чоловіка не можна переслідувати за зґвалтування власної жінки, відповідає не лише цивілізованій концепції подруж­нього життя, але, передовсім, основним завданням Конвенції, квінтесенцією якої є захист людської гідності та свободи людини.

Суд також ухвалив, що особа, яка активно займається професійною діяль­ністю, як правило, зустрічається з різними застереженнями, що пов'язані з її професією, і така особа може сподіватися на отримання юридичних порад у тих зипадках, коли відповідний закон може отримувати різні тлумачення, а за пору­шення цього закону загрожує кримінальна відповідальність {Кантоні проти Франції (1996)).

На відміну від розглянутих вище справ, у справі проти Сполученого Королівства йшлося про те, що заявник, який показав журналісту вже публічно зачитані в суді документи, був визнаний через це винним у неповазі до суду. Комісія визнала заяву прийнятною на тій підставі, що заявник не міг реально передбачити, яким чином суд кваліфікуватиме складові елементи такого право­порушення як «неповага до суду» у контексті загального права, особливо коли врахувати, що ніхто і ніколи до цього не був визнаний винним у подібному зло­чині (заява № 10038/82). Сторони досягай в цій справі дружнього врегулювання.

Пункт 1 ст. 7 Конвенції також забороняє державі призначати визнаній вин­ною у вчиненні кримінального злочину особі більш тяжке покарання, ніж те, що застосовувалось на час вчинення кримінального злочину. Суд роз'яснив, що поняття покарання за змістом ст. 7 є досить широким і воно потенційно охоп­лює всі втрати й утиски, яких може зазнати особа від моменту, коли вона скоїла правопорушення. Наприклад, у справі Уелч проти Сполученого Королівства (1995) Суд ухвалив рішення про те, що конфіскація власності заявника відповідно до закону, який був ухвалений вже після засудження цієї особи за злочин, за який новий закон передбачав таку міру покарання, становила пору­шення ст. 7. Подібно до цього у справі Джаміль проти Франції (1995) Суд дійшов висновку про те, що було порушено ст. 7 у випадку, коли держава продовжила до 20 місяців строк тюремного ув'язнення особи за несплату митних штрафів, тоді як на час скоєння правопорушення максимальний строк тюремного ув'яз­нення становив 4 місяці.

Пункт 2 ст. 7 Конвенції не забороняє ретроспективно застосовувати кримінальні закони за будь-які дії або бездіяльність, які на час їх вчинення стано­вили кримінальне правопорушення «згідно із загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями». У цьому положенні зроблене посилання на Принципи Нюренберга (і Токіо), в яких розглядаються воєнні злочини. Саме ж формулювання безпосередньо пов'язане зі ст. 38 Статуту Міжнародного суду. Варто зазначити у цьому контексті, що при застосуванні п. 2 ст. 7 використання терміна «цивілізовані нації» передбачає обов'язкове врахування законів та прак­тики держав, які не є Високими Договірними Сторонами Європейської конвенції з прав людини.

 

< Попередня   Наступна >