3.9. Право на повагу до приватного життя.

Адвокатура - Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката Ч.1
103

3.9. Право на повагу до приватного життя.

Відповідно до ст. 8 Європейської конвенції, кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції. Частиною 2 передбачено, що органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Право на приватність гарантується Конституцією України. Зокрема, ст. 30 захищає територіальну приватність (недоторканність житла), ст. 31 — комуніка­ційну приватність (таємниця листування, телефонних розмов, телеграфна та інша кореспонденція), ст. 32 — інформаційну приватність («ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Консти­туцією України», «не допускається збирання, зберігання, використання та поши­рення конфіденційної інформації про особу без її згоди»), а ст. 28 — деякі аспекти фізичної приватності («жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам»).

Право на приватність гарантується низкою міжнародних документів, серед яких: ст. 19 Загальної декларації прав людини; статті 6, 8, 10 Європейської кон­венції з прав людини та основоположних свобод; Конвенція ООН про доступ до інформації, участь громадськості у процесі вироблення рішень та доступі до правосуддя у питаннях, коли йдеться про захист довкілля (ухвалена в Оргусі, Данія, 25 червня 1998 р.), та Конвенція про захист осіб стосовно автоматизова­ної обробки даних особистого характеру від 28 січня 1981 p. (ETS № 108);

Декларація про свободу вираження поглядів та інформації, ухвале

на 28 січня 1982 p., а також Рекомендація № R (81) 19 про доступ до інформації, яка знахо­диться в розпорядженні органів державної влади; Рекомендація № R (91) 10 про повідомлення третім сторонам даних персонального характеру, які зберігають­ся в державних органах; Рекомендація № R (97) 18 щодо захисту даних персо­нального характеру, які збираються та записуються для статистичних цілей, а також Рекомендація № R (2000) 13 стосовно європейської політики в питанні доступу до архівів.

Приватність тісно пов'язана з людською гідністю й іншими ключовими цінностями, такими, як свобода асоціацій та свобода слова. Вона стала одним із найбільш важливих питань у галузі прав людини новітнього часу.

Майже всі країни світу визнають право на приватність безпосередньо у своїх конституціях. Щонайменше, такі правові норми передбачають право на недотор­канність житла та таємницю кореспонденції. Найновіші конституції, наприклад, Південної Африки та Угорщини містять спеціальні норми щодо доступу та кон­тролю за інформацією особистого характеру.

У багатьох країнах, де приватність не визнано безпосередньо у конституції, наприклад, Сполучених Штатах, Ірландії та Індії, для реалізації цього права суди застосовують інші норми. Зокрема, міжнародні договори, де визнається право на приватність: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права або Євро­пейська конвенція про права людини, що є частиною законодавства багатьох країн.

На початку 70-х років XX ст. у різних країнах почали прийматися законодавчі акти з метою захисту приватності. У всьому світі існує загальний рух у напрямі прийняття всеохоплюючого закону, яким встановлювалися б рамки для захисту. Більшість таких законів побудовані на моделях, запроваджених Організацією еко­номічного розвитку та співробітництва й Радою Європи.

У 1995 p., взявши до уваги недоліки законодавства та різний рівень захисту в кожній із держав, Європейський Союз запровадив загальноєвропейську директи­ву, що має забезпечити громадянам більш широкий обсяг захисту від зловживань їхніми даними. Директива щодо «Захисту осіб у зв'язку з обробкою інформації про особу та відсутністю обмежень на переміщення такої інформації» встановлює основу для національного законодавства. Кожна країна — член Європейського Союзу була зобов'язана внести необхідні зміни в національне законодавство до жовтня 1998 р.

Директивою також накладено зобов'язання на держав-членів забезпечити, щоб інформація особистого характеру щодо громадян держав — членів Євросоюзу передавалася та оброблялася за межами Європейського Союзу тільки у випад­ках, передбачених законом. Результатом цієї вимоги стало зростання тиску за межами Євросоюзу щодо ухвалення закону з питань приватності. Більше 40 країн вже мають закони з питань захисту даних або захисту приватності в інфор­маційному законодавстві. Багато інших започаткували процес розробки подібних законів.

Деякими країнами, особливо у Центральній Європі, Південній Африці та Південній Америці ухвалено законодавчі акти з метою захисту від порушень при­ватності, що допускалися за часів попередніх авторитарних режимів.

У багатьох країнах, особливо в Азії, а також у Канаді, існує розвинене або та­ке, що активно розвивається, законодавство з метою просування електронної торгівлі. У цих країнах визнають складність роботи із персональними даними споживачів, що відправляються з усього світу. Закон щодо приватності вводиться як частина правової бази, що має створити необхідні умови для електронної торгівлі шляхом встановлення загальних правил.

У 90-х роках XX ст. майбутній суддя Верховного Суду США Луїз Брандез сфор­мулював концепцію приватності як права особи «бути залишеною у спокої» (right to be left alone). Брандез переконував, що приватність — найцінніша із демократич­них свобод і виступав за те, щоб це було відображено в Конституції. У преамбулі до австралійської Хартії приватності йдеться, що «вільне та демократичне суспільство вимагає поваги до автономії особи та обмеження повноважень державних і приватних організацій порушувати цю автономію... Приватність є ключовою цінністю, що тісно пов'язана з людською гідністю та іншими ключови­ми цінностями, як свобода асоціацій, свобода слова... Приватність — фундамен­тальне право людини, на яке кожна особа може сподіватись». Алан Вестін, автор праці 1967 р. «Приватність та свобода», визначив приватність як прагнення людей вільно вибирати, за яких обставин та до яких меж вони будуть виставляти на по­каз перед іншими себе, свої переконання та дії. На думку Едварда Блоуштейна, приватність — інтерес людини. Вона захищає незалежність та гідність особи.

На думку Рута Гавісона, існує три складових елементи приватності: таємність, анонімність, усамітнення. Це стан, який може бути втрачено або за вибором са­мої особи, або через дії іншої особи.

Британський Calcutt Committee визначив, що «нами ніде не було знайдено аб­солютно прийнятного правового визначення приватності». Але комітет задоволь­нився можливістю знайти правове визначення і дав його у своєму першому звіті з питань приватності.

Право особи бути захищеною від втручання в її особисте життя та стосунки чи її родини безпосередньо фізичним шляхом або через публікацію інформації.

Інтерес до права на приватність особливо зріс у 60—70-х роках XX ст. з появою інформаційних технологій. Потенційні можливості для стеження з допомогою потужних комп'ютерних систем поставив на перший план вимоги встановлення спеціальних правил щодо збору та обігу інформації особистого характеру. У бага­тьох країнах це право було відображено в конституціях. Походження сучасного законодавства у цій сфері було закладено першим у світі законом про захист даних, який було введено в дію на землі Гессе у Німеччині в 1970 р. Наступними були національні законодавчі акти Швеції (1973), Сполучених Штатів Америки (1974), Німеччини (1977) та Франції (1978).

З цих законів виникло два надзвичайно важливих міжнародних інструменти. Це — прийнята в 1981 р. Конвенція Ради Європи «Про захист осіб у зв'язку з об­робкою інформації про особу та відсутністю обмежень на переміщення такої інформації» та Правила забезпечення захисту приватності у зв'язку із транскор­донним переміщенням інформації про особу, встановлені Організацією економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), якими визначено спеціальні вимоги стосовно обігу електронних даних. Правила, встановлені цими двома до­кументами, були покладені в основу законів про захист даних багатьох країн. Ці Правила визначають інформацію особистого характеру як дані, щодо яких вста­новлюється захист на кожному рівні їх використання від збору, зберігання до надання. Первинним серед цих Правил є право людини на доступ та внесення змін до своїх даних. Стосовно захисту даних немає великих розбіжностей у різних деклараціях та законах. Усі включають вимоги стосовно інформації особистого характеру. Отже, вона має бути: отримана чесним та законним шляхом; викорис­таною лише із заздалегідь визначеною метою; відповідною до поставленої мети, без зайвої інформації, що виходить за межі визначеної мети; точною і регулярно оновлюватися; знищеною, коли мета досягнута.

Отже, під час розгляду питання про те, чи була порушена ст. 8 Конвенції, не­обхідно відповісти на такі питання:

чи мало місце втручання у приватне життя; якщо так, то:

чи є це втручання обґрунтованим, а саме:

чи було втручання законним; якщо так, то:

чи переслідувало втручання законну мету; якщо так, то:

чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві (зокрема, чи було воно адекватною реакцією на суспільну необхідність, що не потребує зволікань)?

Як згадувалося вище, ст. 8 включає, крім права на повагу до приватного жит­тя, також права на повагу до сімейного життя, житла і кореспонденції.

Щоб визначити поняття «сімейне життя», органи Конвенції вважають за не­обхідне встановити ступінь кровного споріднення у залучених до справи людей і наявність у них діючих сімейних зв'язків. Сімейне життя у трактуванні ст. 8 вклю­чає зв'язки між родичами, наприклад, між батьком, матір'ю і дітьми усередині од­ного шлюбу, а також між бабусею, дідусем і онуками. Не робиться різниці між «оформленою за законом» і «не оформленою за законом» родиною.

Гомосексуальні стосунки належать до сфери приватного, але не сімейного життя. Стаття 8 має справу з де-факто, а не де-юре сімейним життям між різно­статевими людьми, але поки не поширюється на де-факто сімейне життя між одностатевими людьми, що мають тривалі стійкі стосунки.

Стаття 8 гарантує право на повагу до сімейного життя. Це положення не доз­воляє особам вимагати права на сімейне життя, наприклад, шляхом вступу у шлюб чи шляхом одержання можливості мати дітей. Воно не ставить за обов'язок державі надавати іноземному громадянину в'їзд на свою територію з метою ство­рення там нових сімейних відносин. Однак вислання особи з держави, де живуть близькі члени його родини, може становити порушення ст. 8.

«Житло» означає місце, де людина проживає осіло. Щоб визначити, чи потрібно вважати те чи інше приміщення «житлом» за змістом ст. 8, суд надає важливого значення цілій низці питань. Серед них такі: чи визначає закон приміщення як житло? Чи має мешканець право власності на нього? Чи мав він на меті перетворити його в постійне місце проживання? Чи має ця людина інше «житло»? Відповідно до деяких рішень, ст. 8 поширюється і на службові приміщення.

Право на повагу до «кореспонденції» є правом на комунікації з іншими людь­ми, що не перериваються і не є підцензурними. Однак це право перестає діяти, як тільки лист досяг адресата. Поняття «кореспонденція» включає, щонайменше, листи і телефонні комунікації. Захист належить до засобів комунікацій, а не до їхнього змісту (яке звичайно належить до компетенції ст. 10 Конвенції).

Коли постає питання про те, чи мало місце втручання в права, що гарантують­ся ст. 8 Конвенції, необхідно відзначити, що не всі заходи, які вживаються держа­вою і зачіпають життя окремої людини, можуть вважатися «втручанням» за змістом ст. 8. Найчастіше держава і сама не заперечує, що її дії є втручанням: на­приклад, у випадках позбавлення батьківських прав, позбавлення в'язнів права листування, проведення обшуків житла. Сам позивач повинен встановити факт втручання.

Вимога поваги до приватного життя знижується, якщо людина активно зай­мається громадською діяльністю. Під час розгляду прав, гарантованих ст. 8, най­складніше встановити, чи мало місце втручання саме у приватне життя.

Європейський суд свідомо уникає визначення «приватного життя» і надає пе­ревагу, як правило, зосередженню на конкретному питанні. Кількість справ, пов'язаних із правом на приватне життя (чи приватність, як його часто назива­ють), відносно невелика. Крім того, це поняття стикається з іншими сферами, що захищаються ст. 8 Конвенції: сімейним життям, житлом, кореспонденцією. У низці справ такий збіг був відображений у загальному підході, який був обра­ний судом стосовно порушень ст. 8, не конкретизуючи, який саме аспект був по­рушений. Наприклад, у справі Класса обвинувачення у перехопленні ко­мунікацій (пошти і телефонних розмов) було визначено судом як потенційне втручання в сімейне і приватне життя, кореспонденцію і житло.

У справах Ментес та інші проти Туреччини і Кіпр проти Туреччини Суд вирішив, що навмисне знищення спецслужбами житла і майна заявників торкається всієї сфери прав особистості, які захищаються ст. 8: сімейне життя, приватне життя і житло. Суд ухвалив, що немає потреби у їх розподілі. Вислання осіб, які довгий час проживали у країні, Суд також визначив як втручання у приватне життя за ст. 8.

Якщо вивчати судові прецеденти, можна побачити, що концепція «приватно­го життя» належить до сфери безпосередньої особистої автономії. Сюди відно­сяться аспекти фізичної і моральної недоторканності. Концепція виходить за вузькі межі гарантій життя, вільного від небажаної публічності. Вона забезпечує поле, у межах якого кожний може вільно займатися розвитком своєї особистості. Сюди входить право на самоідентифікацію, а також право (можливість) розвива­ти взаємостосунки з іншими особами, у тому числі емоційні та сексуальні.

Виходячи з цієї концепції, Суд ухвалив, що право на повагу до приватного життя включає фізичну і психологічну недоторканність людини. Гарантії ст. 8 Конвенції, у першу чергу, покликані забезпечити розвиток особистості без втру­чання ззовні. Сексуальне життя будь-якої людини, без сумнівів, слід віднести до приватного життя. Під дію ст. 8 підпадають також право на прізвище і на ім'я, тому що прізвище та ім'я є засобом ідентифікації особи всередині родини і співтовариства.

Збереження персональних даних, що мають відношення до приватного життя, підпадає під дію ст. 8. Сюди ж належить захист медичних даних.

Такий підхід Суду наштовхує читача на думку, що приватне життя — не суво­ро окреслене захищене коло, а велика зона з доволі розмитими кордонами. Останні стають усе більш туманними в міру того, як приватне життя зближується із громадською діяльністю. Страсбурзькі інститути, починаючи з рішень за най­першими справами, підкреслювали, що існують обмеження щодо приватного життя. Багато дій держави прямо чи побічно торкаються можливості людини у самореалізації, але не всі вони можуть вважатися втручанням у приватне життя за змістом ст. 8. Так, у рішенні від 1972 р. знайшла відображення точка зору, що вимога поваги до приватного життя автоматично знижується в міру того, як лю­дина дедалі більше й більше займається суспільною діяльністю чи торкається інтересів третіх осіб. У числі розглянутих випадків було рішення про відсутність втручання у приватне життя при фотографуванні людей, які брали участь у публічному заході, і щодо заяв, зроблених у ході публічних слухань. Можна ствер­джувати, що приватне життя закінчується там, де починається суспільна діяльність. У справі Фрідла (Frield) такий підхід вважали цілком доречним. Мова йшла про застосовність ст. 8. Поліція сфотографувала позивача під час публічно­го заходу і зберігала знімки в досьє. Було вирішено, що фотозйомка не була вторг­ненням у приватне життя, оскільки була зроблена під час публічного заходу Про­те у рішенні говорилося, що допит позивача, здійснений після інциденту, і запис цього допиту дійсно становили втручання в приватне життя позивача, оскільки ці дії належали більше до його особистих справ.

Хоча фотоспостереження за діями осіб у громадських місцях без запису саме по собі не веде до втручання в приватне життя, регулярний чи постійний запис даних можуть означати таке втручання. Суд підтвердив цю позицію у недавній справі Пека (Peck). Тема набула розвитку в рішенні Суду за іншою справою, Перрі проти Великої Британії (Perry v. the UK). Суд вирішив, що звичайне використання відеокамер у громадських місцях, на вулиці чи у приміщеннях, таких, як торгові центри або поліцейські дільниці, де вони служать законним і передбачуваним цілям, не є порушенням ст. 8. Однак у справі Перрі поліція змінила кут огляду ка­мери таким чином, щоб одержати ясне зображення позивача, потім змонтувала відеозапис і показала свідкам, щоб ті упізнали його в ході кримінального проце­су. Було прийняте рішення, що ст. 8 у цьому випадку застосовна.

Інтерес представляє справа про ісландських собак. До 1984 р. закон забороняв жителям столиці Ісландії мати собак. За скаргою одного з городян Суд прийняв рішення, відповідно до якого гаранти ст. 8 не поширюються на взаємостосунки осіб із безпосереднім оточенням, якщо мова не йде про відносини з людьми. Утримання собаки як домашньої тварини, вирішив суд, неминуче вторгається в права інших осіб і суспільства.

Отже, питання «приватності» (що саме заслуговує на захист, якого ступеня захисту) повинні співвідноситися з правами інших осіб і співтовариства. Суд інтерпретував ст. 8 таким чином, що вона накладає і заборону на необгрунтоване втручання, і позитивне зобов'язання у наданні захисту від втручання інших.

У досить спірному рішенні, винесеному не на користь Росії, Суд ухвалив, що ст. 8 застосовна до відмови влади повернути паспорт позивачці після звільнення з ув'язнення. Суд відзначив, що позивачка не навела жодного конкретного при­кладу, який би виявляв собою неповагу до її приватного життя. Суд узяв до уваги, що в повсякденному житті російським громадянам найчастіше приходиться засвідчувати свою особистість навіть при здійсненні самих звичайних дій. Внутрішній паспорт необхідний для більш важливих потреб, таких, як влашту­вання на роботу й одержання медичного обслуговування. Тому позбавлення по­зивачки паспорта становило постійне втручання в її приватне життя. Відповідно до внутрішнього законодавства країни, паспорт повинен бути повернутий за ви­могою особи, звільненої з ув'язнення, а держава не надала доказів того, що відмо­ва повернути його за вимогою позивачки після звільнення з місць позбавлення волі має законну підставу.

Установивши, що розглянута справа має відношення до приватного життя особи у межах ст. 8, Суд розглядає питання про те, чи відповідало втручання в гарантовані ст. 8 права законам країни. Це робиться з метою переконатися у то­му, чи обмежені повноваження виконавчої влади щодо свавільного втручання в права людини з боку внутрішньої законодавчої чи судової влади. При цьому кон­цепція «законодавства» не обмежується внутрішніми юридичними нормами, а включає більш абстрактні і загальні уявлення про вимоги поняття «законності».

Щоб вирішити, чи було втручання «законним», потрібно відповісти на питан­ня: чи дозволене втручання внутрішньою законодавчою системою країни? чи є відповідна законодавча норма доступною для громадянина? Іншими словами, чи мав громадянин можливість одержати достатнє для обставин справи уявлення про норми закону, застосовні до цього випадку; чи достатньо точна норма закону, шоб дозволити громадянину передбачати (у розумних межах) можливі наслідки своїх дій; чи надає закон достатні гарантії від свавільного втручання в права?

Позиція Суду така: «Не можна вважати втручання законним, якщо юридичні повноваження виконавчої влади виражаються в термінах необмеженої влади. Закон повинен указувати межі будь-яких повноважень компетентної влади і спо­собів їх здійснення. Закон повинен з достатньою ясністю і з урахуванням закон­ної мети конкретного заходу надавати особі необхідний захист від свавільного втручання».

Висновок про те, що втручання не відповідає закону, достатній для висновку про порушення ст. 8.

Держава повинна вказати мету, заради якої вона втручалася у права позивача, гарантовані ст. 8.

Критерій втручання — його необхідність. Але «необхідно» — не синонім «обов'язково», «розумно» чи «бажано». Щодо поняття «демократичне суспільство», Суд висловився так: «Одним з фундаментальних принципів демо­кратичного суспільства є законність, на яку ясно посилається преамбула до Кон­венції. Законність передбачає, серед іншого, що втручання з боку виконавчої вла­ди в права осіб повинне бути предметом ефективного контролю. Цей контроль звичайно здійснюється судовою владою (принаймні, як останньою інстанцією), оскільки судовий контроль надає найкращі гарантії незалежності, неупередже­ності і належної процедури. Демократичне суспільство характеризується плю­ралізмом, терпимістю, широтою поглядів. Таким чином, держави мають позитив­не зобов'язання з забезпечення процедурних гарантій від свавілля як умову обґрунтованості втручання в права, що захищаються ст. 8. Щоб втручання було визнано «необхідним у демократичному суспільстві», воно повинно бути обґрун­товано «гострою соціальною необхідністю». Причини, що наводяться внут­рішніми судами для обґрунтування оскаржених заходів, повинні бути достатніми і стосуватися справи.

Суд визнав, що деякі аспекти прав, що захищаються ст. 8, мають більшу «вагу», ніж інші. Це, наприклад, право на сексуальні стосунки. Втручання в такі права дозволено, якщо маються «особливо серйозні причини». Суд розраховує, що європейські країни дійдуть до угоди між собою і встановлять, чи є втручання «необхідним».

Стаття 8 передбачає деякі обмежені рамки, в яких рішення приймає держава. Однак саме органи Конвенції визначають (враховуючи відповідні внутрішні законодавчі і нормативні акти), чи відповідають Конвенції мета і необхідність конкретного втручання в права. Якщо мова йде про особливо важливий аспект існування чи ідентифікації осіб, Суд буде з меншою ймовірністю погоджуватися з тим, щоб державі надавалися більш широкі повноваження приймати рішення. При цьому у справах про транссексуалів Суд припускає широкі повноваження для держави, хоча мова йде про той саме «інтимний аспект приватного життя» (сексуальна ідентифікація людини).

У деяких справах ступінь наданих державі меж розсуду залежить не так від того, наскільки права, що розглядаються, важливі для конкретної особи, як від того, з якими інтересами вступають у конфлікт ці права. Винятки зі ст. 8 повинні трактуватися у вузькому значенні.

Зупинимося докладніше на справах про втручання у «приватне» життя. Поди­вимося, як Суд установлював баланс між індивідуальними і суспільними інтере­сами у сфері «приватності». Існує низка важливих сфер, які можна в цьому зв'яз­ку піддати ретельному аналізу: захист персональних даних, сексуальна ідентифікація та орієнтація, фізична недоторканність.

Хоча термін «захист персональних даних» має специфічне юридичне значен­ня (що відображено у законах європейських країн), однак для розгляду прецедентних випадків у межах Конвенції потрібно дотримуватися підходу, який визначає «персональну інформацію» («персональні дані») у широкому значенні, включаючи питання доступу до такої інформації і проблеми, що належать до її збору, збереженню, використанню й опублікуванню. Захист персональних даних безпосередньо належить до сфери приватного життя за ст. 8 Конвенції.

Щодо змісту терміна «персональні дані», то Суд не став спеціально вдаватися у докладний розгляд того, що саме входить у це поняття. Дані щодо осіб можуть знаходитися у відкритому доступі і належати до суспільного, а не до приватного життя особи. Іноді Суд брав до уваги, що розглянутий матеріал знаходився у відкритому доступі. Нещодавно розглядалася справа засудженого вбивці, який звернувся зі скаргою: офіцер поліції, що його вистежив, розкрив конфіденційні розмови у своїй опублікованій біографії. Скарга на втручання у приватне життя позивача була відкинута. Суд вирішив, що коментування інформації щодо вчинення до скоєння позивачем різних злочинів, не можна віднести до його при­ватного життя.

У справі братів Файєд (Fayed) Європейська комісія з прав людини відкинула скаргу позивачів на те, що опублікування ревізорського звіту Департаменту торгівлі і промисловості про поглинання компанії з'явилося вторгненням у їхнє приватне життя. Комісія вирішила, що деякі аспекти звіту дійсно становили втру­чання в приватне життя позивачів. У звіті містилася інформація про сімейну і ділову історію братів Файєд. Однак це втручання було обґрунтованим, з огляду на важливість поставленої мети (ефективне розслідування великомасштабних ко­мерційних справ) і той факт, що позивачі відкрито хвалилися своєю особистою і діловою біографією у спробі домогтися вигідної угоди.

У рішенні за однією бельгійською справою Суд вирішив, що обов'язок носити посвідчення особи і пред'являти їх поліції не є втручанням, якщо картки не містять інформації щодо приватного життя. Картка містила ім'я, адресу, стать, дату і місце народження, а також персональний ідентифікаційний номер (від нього, утім, мож­на відмовитися). Проте у справі Фрідла (Friedl), де позивача заарештували під час демонстрації і зажадали надати посвідчення особи, це було визнано втручанням у приватне життя, хоч і обґрунтованим як необхідне за даних обставин.

Отже, прецедентне право не зовсім послідовно в підході до того, яка персо­нальна інформація підпадає під захист ст. 8, а яка вимагає специфічного обґрун­тування для її опублікування.

Якщо інформація щодо приватного життя зберігається у державних установах, можуть виникнути суперечки за відмови надати до неї доступ. На сьогодні найбільш показовим у цьому відношенні є справа Гаскіна (Gaskin). Позивач, який майже усе дитинство провів на державному піклуванні, звернувся в місцеві орга­ни влади з проханням надати доступ до документів про нього самого. На думку позивача, ці документи характеризували період його дитинства і дорослішання і фактично заміняли собою те, що в звичайних родинах розповідають дітям їхні батьки. Право особи на дані подібного роду випливає з відношення цієї інфор­мації до його сутнісної особистості. Інформація мала формуюче значення для його особистості: вік, про який йде мова, такий, що достовірні спогади ще не форму­ються. Суд вирішив, що особи, які знаходяться в ситуації, близької до положення позивача, мають захищений Конвенцією життєвий інтерес в одержанні інфор­мації, необхідної для пізнання і розуміння періоду свого дитинства і раннього розвитку. З іншого боку, не можна забувати, що конфіденційність державних баз даних важлива для одержання об'єктивної (достовірної) інформації і для захисту інтересів третіх осіб. У британській системі доступ до архівів залежить від згоди особи, яка надала про себе інформацію. Ця практика може розглядатися як така, що відповідає ст. 8 з урахуванням повноважень держави. Проте що робити, якщо людина, яка надала інформацію, знаходиться поза межами досяжності або відмов­ляється дати згоду з неповажної причини? Інтереси осіб, які прагнуть одержати доступ до даних, у цьому випадку теж повинні бути захищені. Остаточне рішення про розкриття інформації повинен приймати незалежний орган. Така система буде відповідати принципу домірності. Але у справі Гаскіна цієї можливості в позивача не було.

Суд вирішив, що мова йде, швидше, про бездіяльність, ніж про акт втручання, і розглядав справу з огляду на те, чи малося позитивне зобов'язання з боку дер­жави щодо надання доступу. Конфіденційність баз даних захищає дітей і права осіб, які надали інформацію. Вона важлива для одержання об'єктивної і до­стовірної інформації. Однак хоча позивач мав життєвий інтерес в одержанні інформації, не було незалежної процедури доступу до даних. Отже, мало місце порушення ст. 8.

Якщо доступ позивача до персональної інформації обмовлявся визначеним!: умовами, страсбурзькі інститути розглядали обґрунтованість цих умов. Так було, наприклад, у справі АМА. Лікар одержав доступ до даних із правом самостійно вирішувати, передавати інформацію далі чи ні. Було вирішено, що така умова не є необгрунтованою чи свавільною, оскільки мова йшла про особу з душевним розладом, а дані відносилися до короткого періоду часу. Необхідність у доступі була, мабуть, менш настійною, ніж у справі Гаскіна.

У справі Од'євр проти Франції (Odievre v. France) Суд застосував особливий підхід у відношенні 38-літньої жінки, яка намагалася встановити особистості своїх біологічних батьків. Ще при народженні мати відмовилася від дівчинки, і та була залишена на піклування Міністерства охорони здоров'я і соціального забез­печення. Мати позивачки побажала, щоб її особистість трималася в таємниці віл дочки. Дівчинку удочерили. Коли вона вже у зрілому віці зробила спробу з'ясува­ти, хто її біологічні батьки і брати, їй вдалося одержати лише загальну, не іден­тифікуючу інформацію. Суд розглянув справу в межах ст. 8 і вирішив, що народ­ження (зокрема, обставини народження) є для дитини, а надалі і дорослого, аспектом приватного життя (необов'язково сімейного життя), що захищена ст. 8 Конвенції. Суд погодився: Конвенція застосовна до цієї справи.

По суті справи Суд відзначив: людина має насущний інтерес, що захищається Конвенцією, в одержанні необхідної інформації для пізнання і розуміння свого дитинства і періоду раннього розвитку. Вислів «кожен» у ст. 8 Конвенції є засто­совним і до дитини, і до матері. Право знати своє походження випливає з широ­кого тлумачення поняття приватного життя. Конвенція взагалі широко визнає інтерес дитини до розвитку її особистості. З іншого боку, необхідно поважати інтереси жінки, яка хоче зберегти анонімність з метою захисту здоров'я під час пологів у належних медичних умовах. Таким чином, справа стосується приватних інтересів двох дорослих людей, і компроміс знайти важко. Суд підкреслив відмінність цього випадку від справи Гаскіна. Суд відзначив, що проблема анонімних пологів торкається інтересів третіх осіб, а саме прийомних батьків, батька та інших членів природної родини, кожен з яких має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. У підсумку Суд ухвалив, що через делікатний характер справи держава має широкі повноваження для врегулювання ситуації, а французькі закони надавали адекватний захист інтересів сторін і права на повагу до приватного життя. У справі не було знайдено порушення ст. 8.

Буває, що людина заперечує проти збору і запису персональних даних з бою. держави. Досвід розглянутих Судом справ показує: запис персональної інформації для цілей кримінального розслідування звичайно розглядається як втручання у приватне життя, але є обґрунтованим для боротьби зі злочинами і заворушення­ми. Сюди належать і записи про колишні правопорушення, і дані, що були отри­мані поліцією під час розслідувань, які не завершилися пред'явленням криміналь­ного обвинувачення. Навіть якщо відсутні вагомі підозри щодо якого-небудь кон­кретного правопорушення, особливі міркування (наприклад, боротьба з терориз­мом) можуть служити обґрунтуванням збереження даних. У справі Маквея (McVeigh) допит, обшук, зняття відбитків пальців і фотографування позивачів і на­ступне збереження відповідних записів було визнано втручанням, але втручанням обґрунтованим (в інтересах суспільної безпеки і запобігання злочинності). Обста­вини справи такі. Позивачі прибули до Англії з Ірландії. їх затримали на підставі закону про боротьбу з тероризмом, але кримінальна справа не була порушена. Суд визнав, що існувала настійна соціальна необхідність боротьби з тероризмом, яка переважувала те, що було визнано незначним порушенням прав позивачів.

У справі Мюррей (Murray) аналогічно було вирішено, що арешт позивачки, за­пис персональних подробиць (включаючи досить невтішний опис її зовнішності) і фотографування не виходять за загальні законні межі процесу розслідування те­рористичного злочину. Жодна деталь не була врахована як така, що не стосується процедури арешту і допиту. Це, очевидно, передбачає, що Суд має намір і далі встановлювати обмеження на характер і ступінь інформації, що збирають поліція і сили безпеки (хоча, судячи з досвіду справ, розглянутих на сьогодні, на практиці державі надаються широкі межі розсуду).

У справі Фрідла (Friedl) зйомка і збереження фотографій публічної демонст­рації не була визначена навіть як втручання. На фотографіях особистості не іден­тифікувалися, а самі знімки зберігалися в загальному адміністративному досьє і не були введені до системи обробки даних. Підкреслювалося, що фото не були зроблені в ході якої-небудь операції з вторгненням у житло позивача. Збір персо­нальних даних, що встановлюють особистість, і запис таких даних, дійсно, були втручанням, але обґрунтованим, оскільки робилися для розслідування (утім, кримінальну справу так і не було порушено через незначність правопорушень). Оскільки дані зберігалися лише в загальному адміністративному досьє за цим інцидентом, а не були введені до якої-небудь системи обробки даних, суд вирішив, що це «відносно невелике втручання» у приватне життя позивача.

У згадуваній справі Перрі проти Великої Британії (Perry v. the UK) Суд вирішив, що звичайне використання відеокамер, що стежать (чи на публічній вулиці чи в приміщенні, такому, як торговий центр чи поліцейська дільниця, де вони служать законним і передбачуваним цілям), саме по собі не викликає пи­тань у контексті ст. 8. Однак у цьому випадку поліція відрегулювала кут огляду камери для одержання ясного зображення позивача, а отримане зображення змонтувала і продемонструвала свідкам для упізнання. Відеокадри були показані під час відкритого судового процесу. Незалежно від того, знав позивач про існу­вання відеокамери чи ні, він не мав підстав розраховувати, що його будуть зніма­ти для наступного упізнання. Задум поліції перевищив звичайне й очікуване ви­користання камер відеоспостереження. Тому запис кадрів і наступний монтаж можна розглядати як збір і обробку персональних даних про позивача. Більше того, кадри не були отримані добровільно чи за обставин, коли можна було б обгрунтовано очікувати, що вони будуть записані і використані з метою упізнан­ня. Тому мало місце втручання у приватне життя. У внутрішньому законодавстві існувала достатня підстава для втручання, однак суди ухвалили, що поліція не дотрималася закладеної у процесуальному кодексі процедури. У світлі цих судових постанов можна дійти висновку, що дії поліції в цій справі не відповідають вимогам законів країни.

В іншій справі, Краксі проти Італії (Craxi v. Italy), мова йшла про зачитування на суді роздруківок телефонних розмов, що були перехоплені під час слідства за кримінальною справою. Позивач, який був прем'єр-міністром Італії, піддався те­лефонному прослуховуванню. Роздруківки були представлені в суді і прийняті як докази. Уривки з низки перехоплених розмов були пізніше опубліковані в пресі (хоча ніхто не зізнався в їхньому розголошенні). Позивач був визнаний винним По суті справи, Європейський суд підтвердив, що висвітлення пресою судового процесу цілком відповідає вимозі ст. 8 про відкритість процесу. До завдань засобів масової інформації входить поширення інформації, а суспільство має право одер­жувати їх, особливо якщо це інформація про державних діячів. Однак суспільні;: інтерес в одержанні інформації поширюється лише на факти, пов'язані з кримінальними обвинуваченнями, висунутими проти обвинувачуваного.

У справі Краксі деякі розмови, чий переказ потім був опублікований у пресі, мали приватний характер і майже не були (зовсім не були) пов'язані з криміналь­ними обвинуваченнями. їхня публікація у пресі не відповідала насущній соціальній необхідності, отже, втручання було невідповідним. Проте постає пи­тання про те, чи є тут відповідальність держави? Публікації були зроблені приват­ними газетами, ніхто не заявляв про який-небудь контроль над ними з боку державної влади. Суд вважав установленим, що джерелом інформації були роз­друківки, внесені до реєстру окружного суду. Державний прокурор прийняв рішення не передавати їх у відкритий доступ (за італійськими законами внесення документа до бази даних відкриває до нього доступ лише сторонам процесу, але не громадськості). Отже, розголошення розмов не було прямим наслідком дій прокурора, а, швидше за все, було викликано збоєм у функціонуванні реєстр або одержанням пресою інформації від однієї зі сторін процесу або від адвокатів Необхідно було встановити, чи прийняла влада необхідні кроки для забезпечен­ня ефективного захисту прав позивача шляхом надання належних гарантій і про­ведення ефективного розслідування. Однак влада не виконала ці зобов'язання Отже, була порушена ст. 8.

У справі Пека (Peck) Суд підтвердив, що зйомка осіб у громадському місці без збереження інформації не представляє втручання у приватне життя. Однак регу­лярний і постійний запис даних може бути таким втручанням. У справі Пека мова йшла про передачу в засоби масової інформації відеокадрів, зроблених за допо­могою камери. На плівці була знята людина, яка здійснила спробу самогубства у громадському місці. Позивач не стверджував, що спостереження за ним під час спроби самогубства і постійний запис були втручанням у приватне життя. Замість цього в позові говорилося, що розголошення цього запису у спосіб, який позивач не міг передбачати, призвело до втручання у приватне життя. Сама спроба само­губства, до речі, не була записана чи обнародувана. Однак усі події після цього були розкриті без належного маскування особистості позивача. Це становило серйозне втручання у приватність. Щодо необхідності обнародування даних, то мова не йшла про вчинення злочину. Не заперечувалося і важливе значення відеоспостереження для виявлення і запобігання злочинів (роль, яку реклама ро­била ще більш ефективною). Однак у місцевої влади існували й інші можливості По-перше, влада могла ідентифікувати людину і спробувати одержати у неї згс і Хоча в загальному випадку це нелегко (у кадрі може опинитися відразу кілька людей), у цій ситуації була знята тільки одна людина. Очевидно, влада могла навести довідки в поліції й установити його особистість. По-друге, влада могла підретушувати зображення. Хоча в них і не було відповідного обладнання, у їх власних документах йшлося про намір таке обладнання одержати. Однак влада не зробила спроби підретушувати картину, яку самі ж представники влади надали засобам масової інформації. По-третє, влада могла докласти зусиль, щоб переко­нати засоби масової інформації підретушувати зображення. Можна було, напри­клад, не обмежуватися усними проханнями, а зажадати письмової гарантії. Влада зневажила першими двома можливостями, а початих нею кроків стосовно треть­ого варіанту було недостатньо. Таким чином, обнародування інформації не забез­печувалося достатніми гарантіями і становило непомірне втручання у приватне життя позивача.

Іншою великою сферою, де записуються персональні дані, є медицина. Збере­ження інформації в історіях хвороби (наприклад, збереження даних про утриман­ня у психіатричній лікарні після виписки пацієнта) є втручанням. Однак воно може бути обґрунтованим, якщо дотримується суворий режим конфіденційності, що виключає публічний доступ, і якщо система збереження записів служить за­конним інтересам функціонування лікарні і захисту прав самих пацієнтів. Такий підхід зайняла Комісія у справі проти Франції, незважаючи на те, що французь­кий суд узагалі визнав утримання позивача в лікарні незаконним.

Щодо збору персональних даних про приватних осіб державними структурами, то практика Європейського суду вказує: такі втручання загалом сумісні з гарантією приватності, що міститься у ст. 8, але тільки за умови, що вони переслідують закон­ну мету і супроводжуються достатнім захистом.

Наприклад, обов'язкова вимога надавати інформацію для перепису населення (включаючи стать, сімейний стан, місце народження) було визначено як втручан­ня у приватне і сімейне життя (людей також просили надати подробиці про інших мешканців будинку). Однак страсбурзькі інститути були задоволені тим, що інте­реси особи були достатньо захищені: відповіді були суворо конфіденційні, імена не використовувалися в комп'ютерному аналізі, заповнені формуляри не вноси­лися в загальнодоступні бази даних. Було враховано, що перепис має на меті економічний добробут країни.

Обов'язкова вимога з боку податкових органів щодо розкриття подробиць персональних витрат (теж деталі приватного життя) було визначено втручанням, але за обставин, що склалися, цілком обґрунтованим. Мова йшла про історію, коли позивач продав майно і виникло запитання, як він розпорядився великою сумою. В інтересах економічного добробуту країни було визнано обґрунтованим, що позивач повинен дати інформацію. Також був зроблений непрямий натяк на те, що подібні повноваження, застосовані з меншою вибірковістю, будуть вважа­тися непомірними.

У справі А. К. проти Нідерландів у пресі були опубліковані подробиці арешту позивача, який підозрювався в розпусних діях щодо малолітніх. Серед іншого згадувалося і про те, що поліція конфіскувала в будинку позивача велику кількість дитячої порнографії. Позивач стверджував, що поліція надала пресі неправильні відомості, а також розголосила подробиці, що давали змогу сусідам упізнати його. Було вирішено, що немає вказівок на те, що відомості були неправильні чи явно негативні за тоном. Навіть якщо припустити, що розголо­шення відомостей було втручанням у приватне життя, ця інформація була фак­тично точним коротким викладом, становила загальний інтерес і тому може розглядатися як необхідна для цілей права суспільства на одержання інформації. (Той факт, що інформація дала змогу упізнати позивача кільком людям, розгля­нутий не був).

Система персональних ідентифікаційних номерів (яка використовується, на­приклад, при реєстрації актів громадського стану, при рішенні адміністративних питань, сплаті податків, в охороні здоров'я, для потреб соціальних служб тощо) не є втручанням. Однак якщо система торкається приватного життя, її викорис­тання підпадає під ст. 8. Так, було встановлене втручання у справі, де ім'я позива­ча фігурувало у реєстрі неплатників податків. Реєстр знаходився у відкритому доступі. Втручання було визнано незначним і необхідним в інтересах економічного добробуту країни. Позивач не продемонстрував, що йому дійсно відмовили у видачі кредиту через реєстр, — навпаки, він сам заявив про борги, коли звернувся в кредитну компанію. Крім того, він міг звернутися до суду. При винесенні остаточного рішення було визнано, що принцип публічного доступу до офіційних баз даних має велике значення.

Однак той факт, що цілі категорії даних зараз визнані відкритими для всіх заінтересованих осіб, у майбутньому може призвести до розголошення персональ­них даних. Подібне відбулося у незвичайній справі 3. проти Фінляндії (Z. v Finland). Предметом судового розгляду були факти зґвалтування (і спроб зґвалтування) жінок людиною, який знав, що є ВІЛ-інфікованим. Щоб установити, наскільки обвинувачуваний усвідомлював цей факт, обвинувачення включило у справу історію хвороби його дружини, що теж проходила лікування як ВІЛ-інфікована. Дружина обвинувачуваного звернулася зі скаргою до Суду, і той визначив, що мало місце порушення ст. 8. Архіви у справі, що належать до історії хвороби пози­вачки, повинні були бути відкриті через 10 років, тобто, можливо, ще за її життя. За іншими справами визначався більш тривалий термін нерозголошення архівів.

У справі Вільямса (Williams) кілька британських організацій протягом тривало­го часу висловлювали занепокоєння з приводу намірів поліції створити велику базу даних про населення, зокрема, реєстр ДНК. У 1982 р. Вільямса засудили на 1 рік за крадіжку зі зломом і завдання тілесних ушкоджень. Поліція тоді взяла в нього пробу ДНК. Шість років потому він був знову заарештований, і від нього зажадали здати нову пробу: поліція припускала, що знайдена на місці убивства кров може бути його кров'ю. Після проведення аналізів підозри були зняті. Однак позивач заперечував проти того, що дані про його кров десь фіксуються як зразок для подальших розслідувань. Позов було відкинуто як неприпустимий на тій підставі, що насправді поліція ніколи не зберігала аналіз ДНК позивача в комп'ютерній базі даних. У поліції малося лише згадування про його групу крові. На прохання адвокатів позивача поліція стерла з комп'ютерної бази даних поси­лання на його пробу крові. Питання про те, чи відповідає Конвенції загальна база даних такого роду, залишається невирішеним.

Більшість справ, що розглядаються в Європейському суді, стосується поліцейських і медичних питань. Але існує значний список справ, пов'язаних із «секретними досьє», що ведуть спецслужби і розвідки. Досьє за своїм визначен­ням секретні, тому позивачі майже ніколи не знають, яка інформація в них запи­сана і для яких цілей застосовується. Про це стає відомо завдяки витокам зі спец­служб у пресу або у випадках, коли людина зверталася за одержанням роботи в режимну державну установу. Своїми рішеннями Європейський суд визнає необхідність збору розвідданих, у тому числі за допомогою прослуховування телефонів. Під час розгляду справ Суд зосереджувався на процесуальних аспек­тах. Перше: чи існують достатні юридичні підстави в законах країни для втручань у права, що викладені у позові? Друге: чи маються достатні процесуальні гарантії для запобігання зловживання владою? При цьому існування судового контролю і навіть прямого парламентського контролю не вважається обов'язковим, хоча за наявності цих видів контролю Суд звертав на них увагу. У Великій Британії діє не­залежна комісія з обмеженими правами з перегляду справ, а також спеціальний парламентський уповноважений. Таку систему Суд вважає достатньою. Суд визнає широкі межі розсуду за державами — учасницями Конвенції. Тому Суд не прийняв аргументацію позивачів з Великої Британії, які заявляли, що в інших країнах існують системи судового контролю і більш жорсткі законодавчі обме­ження повноважень держави. На думку Суду, державі-учасниці достатньо вико­нувати мінімум умов, що накладаються Конвенцією.

Сексуальне життя людини, безсумнівно, є важливим аспектом його приватно­го життя. Держава, утім, може втручатися в приватне життя, якщо це відповідає § 2 ст. 8. Прикладом може слугувати суд над гомосексуалістом за статевий акт із дитиною, яка не досягла 16 років. Але в цілому Суд дотримується точки зору, що приватне життя гарантує сферу, у межах якої людина може встановлювати найрізноманітніші стосунки, зокрема, сексуальні. Таким чином, сексуальна іден­тифікація підпадає під захист ст. 8.

Питання сексуального життя людини мають інтимний характер і займають особливе місце в її приватному житті. Втручання в цю сферу повинне бути дуже серйозно обґрунтованим. Відмінними рисами демократичного суспільства є тер­пимість і широта поглядів. Для вторгнення у приватне життя зовсім недостатньо того, що визначена дія може когось шокувати, стривожити чи образити. Кримінальна заборона на гомосексуальні дії дорослих людей за взаємною зго­дою у приватній обстановці неодноразово визнавалася несумісною з повагою приватного життя за ст. 8, зокрема, у справі Даджіона (Dudgeon), де мова йшла про Північну Ірландію, Норріса (Norris) проти Ірландії і Модіноса (Modinos) про­ти Кіпру. Позивач може подати позов про те, що він є жертвою вже самого фак­ту існування в чинному законодавстві норм, що дорівнюють гомосексуалізм до злочину. Органи Конвенції не прийняли доводи представників держав про те, що конкретний позивач насправді не піддавався судовому переслідуванню чи погрозі переслідування. Навіть запевнень в існуванні політики толерантності з боку влади виявилося недостатньо у справі проти Кіпру: генеральний прокурор не міг скріпити такими зобов'язаннями своїх спадкоємців. На Суд не справили враження аргументи, якими держава намагалася обґрунтувати кримінальну за­борону на гомосексуальні дії дорослих у приватній обстановці. Аргумент Вели­кої Британії про те, що ця заборона продиктована глибокими релігійними почуттями жителів Північної Ірландії, був відкинутий. Аналогічна доля спіткала аргумент про необхідність захисту легко вразливого юнацтва від морального розтління.

Поняття «дорослих гомосексуальних» дій неодноразово розглядалося Судом з точки зору віку. З якого віку гомосексуальні дії повинні вважатися дозволеними? У Великій Британії починалися кількаразові спроби заперечити обмежувальний вік у 21 рік. На думку супротивників цього обмеження, воно надто високе і не­обгрунтоване, тим більше, гетеросексуальні дії вважаються законними з 16 років, а жіночі гомосексуальні дії взагалі не мають визначеного вікового обмеження. Суд відкинув ці аргументи, погодившись (можливо, спірно) з позицією Великої Британії, що ґрунтувалася на соціологічних висновках про те, що юнаки більш мають потребу в захисті від розтління, ніж дівчини. У Великій Британії, до речі, існує заборона на дорослі гомосексуальні дії за участю більш двох партнерів.

Тема була порушена також у справі Laskey, Brown і Jaggard. Група осіб піддала­ся судовому переслідуванню за садомазохистські дії. Незважаючи на велику кількість учасників, держава визнала факт втручання у приватне життя. Розглядаючи питання про домірність втручання, Суд відзначив, що дії мали організова­ний характер, у них брала участь велика кількість осіб, дії знімалися на відеоплівку, що потім поширювалася. Подібна поведінка не представлялася настільки «приватною», як стверджували позивачі. Проте Суд визнав, що садомазохистські дії позивачів у справі Las key, Brown і Jaggard не виходять за межі доб­ровільних сексуальних дій дорослих у «приватній обстановці». Суд не перекона­ла більшість Палати лордів, яка вирішила, що мова йде не про секс, а про насиль­ство. Цілком достатньо, що всі дії відбувалися у приватній обстановці для взаємного сексуального задоволення. Однак у питанні про те, чи обґрунтована заборона на подібні дії у кримінальному праві, думки членів Суду розійшлися. Більшість вважала, що така заборона переслідує законну мету захисту здоров'я, а державі дозволено вживати заходів, що захищають здоров'я. З огляду на надзви­чайний (а не незначний чи випадковий) характер розглянутих дій, втручання не виходило за межі розсуду держави. Суд не знайшов у справі порушення ст. 8.

Які «сексуальні» дії не захищає ст. 8? Вона не поширюється на секс за про­фесійну винагороду та інші дії, аналогічні проституції. Обґрунтованим вважається винесення судових вироків гомосексуалістам за полові акти з дітьми до 16 років з метою захисту останніх. Утім, дисциплінарне покарання поліцейсь­кого офіцера за співжиття з гомосексуалістом, який займався проституцією, було визначене як втручання, що не виходить за межі необхідності для запобігання за­ворушень (тобто для захисту доброї репутації поліції). Крім того, поліцейського всього лише звільнили, але не позбавили права на одержання пенсії.

У 2002 р. було остаточно і безумовно визнане право транссексуалів на визнан­ня їхньої нової особистості державою. До цього часу Суд займав іншу позицію, на­магаючись у кожній конкретній справі визначити, чи переважує вимога позивачів про внесення їхньої нової особистості до всіх відповідних документів (включаючи свідоцтво про народження) інтерес держави у захисті встановленої системи метрик громадян. Так, було встановлене порушення у справі Б. проти Франції, а у справі проти Італії сторони дійшли угоди. При цьому у справах проти Великої Британії (Rees, Cossey, and Sheffield and Horsham) порушень установлено не було.

Серед інших правових позицій Суду можна відзначити такі.

Вимога пристібатися ременями безпеки в автомобілях не вторгається у при­ватне життя. Тут проводиться аналогія з технікою безпеки у промисловості та обов'язок для людей користуватися пішохідними і підземними переходами.

У справі, коли розумово неповноцінному правопорушнику був призначений піклувальник, який міг дати згоду на лікування від його імені, не було встановле­не вторгнення у приватне життя. Втручання визнали обґрунтованим заради за­побігання злочинів і заворушень (інакше позивач міг становити небезпеку для своїх наглядачів).

Навіть якщо держава не вторгається у приватне життя чи фізичну або мораль­ну цілісність особи, на ній (державі) може лежати позитивне зобов'язання у за­хисті осіб від вторгнення в їхнє приватне життя з боку інших (справа X. і Y. проти Нідерландів).

Суд вважає, що обов'язкове медичне втручання, навіть якщо воно має незнач­ний характер, є втручанням у приватне життя. Обґрунтованим було визнане взят­тя обов'язкового аналізу сечі на наркотики у в'язницях. Суд вирішив, що це необхідно для запобігання заворушень і злочинів (може виправдати більш значне втручання у життя вільних громадян — обґрунтоване розходження). Обов'язко­вий аналіз крові водія, який перебуває під дією алкоголю, є обґрунтованим як необхідний захист прав і свобод інших людей.

Інший приклад — добровільна державна вакцинація. Батьки, чиї діти в резуль­таті одержали ускладнення на мозок чи померли, звернулися зі скаргою на пору­шення ст. 8. Суд не визнав вакцинацію втручанням: держава почала розумні за­побіжні заходи, навіть якщо заінтересовані особи не мали всіх наукових даних, що дають змогу оцінити можливий ризик. Не встановлено, що держава пов'яза­на яким-небудь загальним зобов'язанням за ст. 8 у наданні певної докладної інформації про вакцини чи протипоказання. Проведення за судовим рішенням аналізу крові на визначення батьківства було визнано обґрунтованим для захисту прав і свобод інших людей.

Ще приклад: батьки були оштрафовані за відмову піддати своїх дітей тестуван­ню на туберкульоз і направити дітей на флюорографію. Це було визнано втручан­ням у приватне життя, однак сумісним із загальним інтересом захисту здоров'я: позивачі не продемонстрували шкідливих наслідків, що стосуються справи.

Постанова про психіатричне обстеження осіб, яким було висунуто криміналь­не обвинувачення, було визнано необхідним втручанням, що обґрунтоване ме­тою запобігання злочинів.

Хоча основною метою ст. 8 є захист людей від свавільного втручання з боку державної влади, вона не просто вимагає від держави утримуватися від такого втручання. Крім цього негативного зобов'язання в ефективній повазі «приватно­го» життя можуть існувати і позитивні зобов'язання. Прецедентне право вказує на те, що держава, яка приєдналася до Конвенції, повинна не тільки обмежувати власне втручання межами ст. 8 (насамперед, негативне зобов'язання), але від дер­жави може також вимагатися захист можливості користуватися цими правами і забезпечення поваги до цих прав і свобод у внутрішньому законодавстві.

Ці зобов'язання можуть вимагати заходів, що спрямовані на забезпечення по­ваги до приватного життя навіть у сфері відносин людей між собою. Однак понят­тя «повага» не має точного визначення. Щоб визначити, чи існує таке зобов'язан­ня, потрібно враховувати справедливий баланс між загальним інтересом та інте­ресами особистості. При цьому державі в будь-якому випадку надані межі розсу­ду для ухвалення рішення про те, чи повинна вона виконувати таке зобов'язання, і якщо так, то як саме.

Ступінь позитивного зобов'язання держави у внесенні змін у закони чи вжи­вання тих чи інших заходів залежить від умов конкретної країни. Держави мають широкі межі розсуду при вирішенні питання, які кроки потрібно зробити для за­безпечення відповідності Конвенції з урахуванням потреб і ресурсів суспільства й окремих громадян. Суд вирішував, що держава має зобов'язання такого роду, ко­ли знаходив прямий і безпосередній зв'язок між заходами, що пропонував вжити позивач, і його приватним та (або) сімейним життям. Хиткість такого підходу ілю­струє, зокрема, термінологія, що використовувалася Судом. Указувалося, що в то­му, що стосується позитивних зобов'язань, немає точного визначення поняття «по­ваги» до приватного життя.

Розглянуті справи демонструють: для того, щоб було визнане порушення пози­тивного зобов'язання за ст. 8, втручання у права позивача повинне бути серйозним і значним, як у справі X. і Y. проти Нідерландів. Там мова йшла про основні цінності та істотні аспекти приватного життя: відсутності права в розумово неповноцінної дівчини порушити кримінальну справу проти людини, яка підозрювалася в її зґвал­туванні. Інший випадок — справа В. проти Франції, в якому транссексуалка жила в умовах щоденного приниження, будучи не в змозі змінити своє ім'я для відобра­ження нового соціального статусу.

Ще одним прикладом позитивного зобов'язання, що накладається ст. 8, є зобов'язання надати особі інформацію, яка є життєво важливою для ефективно­го користування цією особою правами за ст. 8.

У справі Герра (Guerra) Суд підтвердив позицію, зайняту у справі Гаскіна. Позов стосувався ненадання позивачам, які жили неподалік від хімічного заводу, інформації про можливу шкоду для довкілля і про те, що потрібно робити у випадку аварії на заводі. Суд вирішив, що свобода одержання інформації не по­винна означати, що вона накладає на державу позитивне зобов'язання зі збору та поширення інформації з власної ініціативи. Було вирішено, що ст. 10 незастосов­на. Проте, якщо особа може продемонструвати, що до її приватного чи сімейно­го життя прямо торкається ненадання чи відмова у наданні інформації, то пози­тивне зобов'язання за ст. 8 може накладати на державу обов'язок надати таку інформацію. Тому Суд у справі Guerra вирішив, що Італія не виконала свого пози­тивного зобов'язання за ст. 8, оскільки не надала «суттєву» інформацію, яка могла б дозволити позивачам самим оцінити екологічний ризик подальшого проживан­ня поблизу від заводу.

Інший випадок виник у справі Макгінлі та Іген проти Великої Британії (McGinley and Egan). Позивачі стверджували, що мали право на доступ до доку­ментів, які дозволили б їм визначити, чи піддавалися вони небезпечному впливу радіації на Острові Різдва, де Велика Британія проводила ядерні випробування, для того, щоб оцінити можливі наслідки цих випробувань для здоров'я. Суд відзначив, що один із позивачів (Макгінлі) під час програми ядерних випробу­вань Великої Британії на острові служив оператором на заводі і знаходився на відстані 40 км від місця п'яти вибухів. Пан Іген служив машиністом котельні на кораблі, що, відповідно до оборонного відомства, знаходився на відстані при­близно 100 км від одного з вибухів. Під час кожного вибуху позивачам було нака­зано брати участь у шикуванні під відкритим небом. Індивідуальний контроль за станом здоров'я був відсутній. Позивачі залишилися в неведенні про те, чи підда­лися вони впливу радіації, чи був ризик їхньому здоров'ю.

Суд вирішив, що питання доступу до інформації, яка могла або розвіяти побо­ювання позивачів, або дозволити їм оцінити ступінь небезпеки, був тісно пов'язаний з їх приватним і сімейним життям у межах ст. 8. Тому скарга підпадає під дію статті і стосується не якоїсь дії з боку держави, а ненадання позивачам до­ступу до інформації. Суд зазначив: оскільки відомо, що вплив високих рівнів радіації має приховані, але серйозні і тривалі наслідки для здоров'я, то цілком природно, що занепокоєння позивачів заподіяло їм значні страждання. Наявні в держави матеріали містили інформацію, яка могла б допомогти позивачам оціни­ти рівень радіації там, де вони знаходилися під час випробувань. У позивачів був інтерес в одержанні доступу до цих документів у межах ст. 8. Зважаючи на те, що адекватний суспільний інтерес був відсутній, Суд вирішив, що має місце пози­тивне зобов'язання за ст. 8. У рішенні Суду говорилося: якщо держава розпочи­нає небезпечні дії, які можуть мати приховані шкідливі наслідки для здоров'я тих, хто залучений у такі дії, повага до приватного і сімейного життя за ст. 8 вимагає встановлення ефективної і доступної процедури, яка б дала змогу особам зверта­тися за всією інформацією, що стосується справи.

Однак на підставі поданих фактів, існування яких-небудь документів, що свідчать про небезпечний рівень радіації, не було доведено і тому є тільки припу­щенням. Справа Макгінлі та Іген проти Великої Британіївідрізняється від справи Гуерра та інші проти Італі. В італійській справі не заперечувалося, що жителі Манфредонії піддавалися ризику з боку згаданого заводу, і що державна влада ма­ла у своєму розпорядженні інформацію, яка дала змогу жителям оцінити цей ри­зик і вжити заходів з його запобігання.

В англійській справі позивачі мали право на процедуру, що дала б змогу їм за­питати документи в оборонного відомства. Суду не були представлені свідчення того, що процедура не забезпечувала ефективний доступ до таких документів. Жоден із позивачів не вирішив скористатися цією процедурою або запитати у компетентних органів надати ці документи. Суд вирішив, що держава виконала своє позитивне зобов'язання за ст. 8.

Доступ до інформації іноді може бути отриманий на підставі інших статей Конвенції. Наприклад, це можливо, якщо позивач звертається зі скаргою на відмову держави надати документи через «національну безпеку», або якщо пози­вач указує на те, що має потребу в цих документах для ефективного ведення спра­ви в суді. В останньому випадку питання може підпадати не під статті 8 чи 10, а під ст. 6 у контексті ефективного доступу до правосуддя.

Не було знайдено позитивне зобов'язання й у справі Османа (Osman). Пози­вачі, мати і син, обвинувачували поліцію в бездіяльності. За їхніми словами, поліція не зуміла, по-перше, покласти кінець залякуванню і погрозам їх родині з боку третьої особи, по-друге, запобігти пораненню другого позивача й убивству його батька цією третьою особою. Позивачі заявили, що була порушена ст. 8. Суд не визнав установленим, що поліція знала чи зобов'язана була знати у відповідні моменти часу про те, що ця третя особа становить пряму і наявну загрозу життю другого позивача. Реакція поліції відповідала обов'язкам держави у межах ст. 2 (гарантія права на життя). Не було порушено позитивне зобов'язання відповідно до ст. 8 (гарантії фізичної цілісності другого позивача). Суд прийняв висновок поліції про відсутність необхідних підстав для кримінального обвинувачення цієї третьої особи в переслідуванні.

Щодо охорони довкілля, то на сьогодні Суд не пішов далі твердження, що позитивне зобов'язання за ст. 8 обмежується необхідністю з боку влади надавати доступ до відповідної інформації щодо різних екологічних небезпек та інших джерел незручностей. Влада також повинна забезпечувати адекватний законо­давчий (процесуальний) захист у справах з обвинувачення у спричиненні незруч­ностей місцевим жителям. Суд не визнає фінансове або інше зобов'язання держави за ст. 8 ні у зв'язку із впливом міського розвитку на екологічну ситуацію поблизу майна позивача (Kyrtatos v. Greece), ні у зв'язку з незручностями від шуму в результаті нічних авіапольотів (Hatton and Others v. the UK).

У справі Ботта проти Італії (Botta v Italy) мова йшла про те, що приватні лаз­неві заклади перешкоджали доступу інвалідів до пляжу і моря, а держава не тур­бувалася вирішенням цієї проблеми. Суд ухвалив, що право на повагу до приват­ного життя включає фізичну і психологічну цілісність людини (гарантії ст. 8 Конвенції). Це, насамперед, повинно забезпечити розвиток (без стороннього втручання) особистості кожної людини в його стосунках з іншими людьми. Суд вирішив, що заявлене позивачем право (одержувати доступ до пляжу і моря в місці, розташованому вдалині від звичайного місця його проживання, під час своєї відпустки) належало до міжособистісних відносин дуже широкого і невиз-наченого масштабу. Суд не знайшов можливого прямого зв'язку між заходами, шо (на думку позивача) повинна була вжити держава, і приватним життям пози­вача. Суд дійшов висновку, що ст. 8 незастосовна.

До 2002 р. (справа Christine Goodwin v. the UK) Суд не визнавав безумовного позитивного зобов'язання держав у законному визнанні зміни статі, як це було й у більш ранніх справах про транссексуалів (див. Rees, Cossey, Sheffield and Horsham). У справі Christine Goodwin Суд вирішив, що зростаюча європейська традиція визнання транссексуалів виправдовує необхідність зміни прецедентно­го права у цьому питанні. Потім Суд пішов ще далі, визнавши порушенням ст. 8 відмову приватної страхової компанії відшкодувати витрати на хірургічну операцію зі зміни статі.

Суд (непрямо) визначив деякого роду позитивне зобов'язання у згаданій вище справі Пека (Peck). Нагадаємо, Суд відзначив неприйняття державою певних за­ходів для захисту приватного життя позивача: передаючи приватним засобам ма­сової інформації делікатні кадри невдалого самогубства позивача, влада повинна була докласти максимум зусиль, щоб забезпечити ретушування кадрів.

На державі також лежить зобов'язання не допустити витік у засоби масової інформації відомостей, що торкаються приватного життя громадян. З цього при­воду повинні бути надані належні гарантії. Якщо витік відбудеться, держава повинна ефективно розслідувати ситуацію.

У той самий час не були визнані позитивним зобов'язанням питання імміграції (справа Abdulaziz, Cabales and Balkandali), оскільки інтереси контролю імміграції переважують бажання позивачів (легальних іммігрантів) запросити своїх родичів на постійне проживання у Великій Британії. Не було визначено позитивне зобов'язання й щодо делікатного питання анонімних пологів.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук