3.10. Свобода думки, совісті і віросповідання.

Адвокатура - Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката Ч.1
112

3.10. Свобода думки, совісті і віросповідання.

Право на свободу думки і слова, світогляду і віросповідання забезпечується:

можливістю вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб (п. 2 ст. 34 Конституції України):

правом на свободу віросповідання, безперешкодно відправляти релігійні культи та обряди (п. 1 ст. 35 Конституції України);

правом на відшкодування матеріальної та моральної шкоди (ст. 56 Консти­туції України).

Стаття 9 Європейської конвенції гарантує свободу думки, совісті і віро­сповідання. Кожен має право на свободу думки, совісті і віросповідання; це право включає свободу змінювати свою релігію або свої переконання, а також свобод) сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і спільно з інши­ми, прилюдно чи приватно, в богослужінні, ученні, виконанні та дотриманні релігійних і ритуальних обрядів. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в де­мократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадсь­кого порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Терміни «думка», «переконання», «совість» і «релігія» можуть охоплювати ши­рокий спектр інтелектуальної та духовної діяльності. Тому Суд особливо ретель­но підходить до аналізу звернень про порушення ст. 9, вирішуючи, чи дійсно ці переконання, певні дії чи «вияв» потрапляють під сферу дії положень цієї статті. Як і під час розгляду справ про можливі порушення статей 8, 10, 11, при визнанні органами Конвенції факту порушень державою порядку здійснення одного з прав, що гарантується в п. 1, справа розглядається далі на предмет того, чи це об­меження права «встановлене законом» і є «необхідним у демократичном) суспільстві» згідно з п. 2. Варто

зазначити у зв'язку з цим, що серед усіх статей із подібною структурою ст. 9 є єдиною, яка не дає змогу державі посилатися на «дер­жавну безпеку» для того, щоб виправдати обмеження у здійсненні прав, що га­рантуються.

Право на свободу думки, совісті та релігії здійснюється всередині кожної лю­дини, переважно в її почуттях та думках. Лише коли людина виказує свої думки або переконання, держава дізнається про їх існування та характер. Але саме здійснення виявлення думок або переконань може бути пов'язане зі сферою пи­тання про свободу вираження поглядів (ст. 10) або з іншими статтями Конвенції.

Коли у справах, що розглядалися конвенційними органами, йшлось про пору­шення положень ст. 9 і при цьому робилося посилання на порушення інших статей, то Комісія і Суд завжди обмежувалися у своєму виборі розглядом можли­вих порушень цих інших статей.

Роблячи тлумачення закріплених у ст. 9 термінів, Суд відмовився визнати як аргумент те, що «думка» та мова настільки пов'язані між собою, що будь-яке обмеження державою використання обраної людиною мови є порушенням свободи думки за ст. 9 (Бельгійська мовна справа (1968)). Комісія та Суд ніколи не розмежовували терміни «совість» та «переконання», але, як правило, погоджува­лися з твердженням окремих заявників про те, що певна ідея або інтелектуальна позиція може входити до понятійного кола цих термінів. Проте вияв переконан­ня може і не потрапляти під захист п. 1 ст. 9, якщо така дія не є виявом самого пе­реконання, а лише здійснювалася під впливом або внаслідок його. Наприклад, у справі Ерроусміт проти Сполученого Королівства (1978) заявниця оскаржувала су­дове розслідування проти неї та засудження її за розповсюдження серед військо­вослужбовців прокламацій із закликом відмовлятися від служби у Північній Ірландії та закликами відмовлятись від військової служби взагалі. Вона заявила, що уряд Сполученого Королівства порушив її свободу совісті та переконань за ст. 9, оскільки вона була переконаною пацифісткою. Комісія погодилася з тим, що пацифізм підпадає під дію ст. 9, але визнала, що розповсюдження прокламацій не є виявом пацифістських переконань. Комісія погодилася з тим, що заявниця ма­ла всі підстави посилатися на ст. 10 у зв'язку з розповсюдженням прокламацій, але визнала дії держави законними і такими, що здійснювалися в інтересах національної безпеки і з метою запобігти заворушенням (в армії). Запобігання порушенню дисципліни у збройних силах було також визнано законною підста­вою для відправки у відставку з турецьких військово-повітряних сил офіцера, який відзначався радикальними фундаменталістськими релігійними поглядами. Тому у справі Калач проти Туреччини (1996) Суд погодився з доводами уряду про те, що підставою для вимушеної відставки офіцера із лав збройних сил стали його по­ведінка та вчинки, але аж ніяк не вияв релігійних переконань.

Суд розглянув декілька справ, в яких оскаржувалося порушення свободи віросповідання, що гарантується ст. 9. У справі Коккінакіс проти Греції (\99Ъ) Суд визнав порушення ст. 9 у випадку, коли уряд не зміг довести того, що заявник, якого було засуджено за прозелітизм, використовував незаконні методи під час дискусій із приводу релігійних поглядів. Суд також визнав порушення у справі Мануссакіс та інші проти Греції, коли заявника було засуджено за створення молитовного дому і проведення служінь без отримання відповідного дозволу від органів влади. Суд відзначив, що незважаючи на відчайдушні спроби заявників отримати необхідний дозвіл, органи влади, які мали надати такий дозвіл, відкла­дали ухвалу рішення у цьому питанні на невизначений строк. Тому факт застосу­вання кримінального покарання за невиконання заявниками належних формальностей становив порушення ст. 9.

Не розглядаючи спеціально ознаки «віросповідання» за змістом ст. 9, Комісія визначила дві категорії питань, що допомагають з'ясувати, які саме типи справ не підлягають захисту відповідно до положення ст. 9 про свободу віросповідан­ня. По-перше, Комісія зазначила, що держава не зобов'язана дозволяти певній релігійній секті визначати свій офіційний статус в існуючій правовій структурі на власний розсуд, тому що члени секти можуть виявляти свої релігійні переко­нання поза межами обраної структури (заява № 8652/79). По-друге, Комісія визнала, що особа не може посилатися на положення про свободу релігії для виправдання дій, що відповідають практиці цієї релігії (заява № 10180/82, в якій ортодоксальний єврей був вимушений або підкоритися вимогам релігійного за­кону про розлучення, або сплатити відшкодування своїй колишній дружині). Особа також не може оскаржувати загальну політику і стан державної церкви, тому що вона (особа) може вільно залишити цю церкву (заяви № 11045/84 та № 12356/83 про визнання церквою абортів; заява № 7374/76 про деякі аспекти обряду хрещення).

Комісія визнала, що положення ст. 9 вимагають від держави впровадження механізмів, які дозволятимуть особі відійти від церкви. Вона дійшла висновку, що держава не має права накладати на особу зобов'язання підтримувати державну церкву фінансово шляхом сплати податків чи в інший спосіб (заява № 9781/82). У справі Дарбі проти Швеції (1990) автора заяви, жителя Аландських островів (Фінляндія), який працював у Швеції, примушували сплачувати податки для підтримки лютеранської церкви Швеції, тоді як громадяни Швеції могли зверну­тися з проханням про увільнення від сплати цього податку. Заявник вказав на порушення його права на свободу віросповідання за ст. 9, а також на порушення права вільно володіти своїм майном згідно зі ст. 1 Протоколу № 1 і дискримінацію згідно зі ст. 14 (у поєднанні з відповідними статтями, де вміщені основні права). Суд визнав порушення ст. 1 Протоколу № 1, а також порушення ст. 14; він ухва­лив, що за таких обставин немає необхідності розглядати цю справу з огляду на порушення ст. 9.

Комісія розглянула кілька заяв, що торкались одночасно права на свободу совісті чи переконання відповідно до ст. 9 та положень підпунктів п. З ст. 4, яка дає змогу Договірним Сторонам — але не зобов'язує їх — визнавати відмову від військової служби за власними переконаннями і разом з тим встановлювати обов'язкову альтернативну службу. Комісія не знайшла жодного порушення ст. 9 у заявах проти Швейцарії, коли йшлося про винесення кримінального покаран­ня чоловіку, який відмовився проходити військову службу (заява № 10640/83), та коли Федеративна Республіка Німеччина відмовилася звільнити заявника від проходження альтернативної цивільної служби (заява № 7705/76). Комісія також не знайшла порушення ст. 9 та ст. 14 у справі, коли заявник, який відмовився від військової служби з мотивів переконання, скаржився на те, що шведські закони дозволяли одночасно увільняти від обов'язкової та альтернативної військової служби тільки членів певних релігійних общин (у цьому випадку — свідків Ієгови).

З метою забезпечення свободи думки у травні 1984 р. були ухвалені Сиракузькі принципи групою експертів, скликаною Міжнародною комісією юристів, Міжнародною асоціацією з кримінального права, Американською асоціацією на підтримку Міжнародної комісії юристів, Інститутом прав людини Урбана Морга­на, а також Міжнародним інститутом вищих студій у кримінальних науках. У пре­амбулі цього документа вказується, що він приймається, враховуючи, що згідно з принципами, проголошеними в Статуті ООН, визнання природної гідності та рівних і невід'ємних прав усіх членів людської спільноти є основою свободи, справедливості та міжнародного миру; підтверджуючи своє переконання, що свобода висловлювань і свобода інформації є потрібними для демократичного суспільства і важливими для його поступу і добробуту, а також для здійснення інших людських прав та основних свобод; зважаючи на відповідні положення За­гальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Конвенції ООН про права дитини, Основних принципів ООН про незалежність судових органів, Африканської хартії прав людини і народів.

Американської конвенції про права людини та Європейської конвенції про пра­ва людини; занепокоєні тим, що найбрутальніші порушення прав людини та основних свобод виправдовуються урядами як необхідні для захисту національ­ної безпеки; бажаючи сприяти відвертому визнанню потреби зменшити обсяг таких обмежень свободи висловлювань та інформації, які можуть накидатися в інтересах захисту національної безпеки, аби відвернути уряди від використання інтересів національної безпеки як приводу для накидання невиправданих обме­жень на здійснення цих свобод; визнаючи необхідність правового захисту цих свобод завдяки ухвалі законів, що містять чіткі та однозначні норми, а також задовольняють істотним вимогам верховенства права; і знов наголошуючи на доконечності судового захисту цих свобод незалежними судами.

У документі розкривається принцип свободи думки, висловлювання та інфор­мації через такі складові:

а) кожна особа має право вільно дотримуватися власних думок і переконань;

б) кожна особа має право вільно висловлювати свої думки, яке включає сво­боду шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї попри дер­жавні кордони, усно, письмово або друком, художніми формами або будь-якими іншими засобами масової інформації за власним вибором;

в) користування цими правами, передбачене у § б, може підлягати обмежен­ням на певних підставах, визначених міжнародним правом, серед них і в інтере­сах захисту національної безпеки;

г) жодне обмеження свободи висловлювань або інформації на підставі захисту національної безпеки не може накидатися, якщо уряд неспроможний довести, що таке обмеження приписано законом і є необхідним у демократичному суспільстві для захисту законних інтересів національної безпеки. Тягар доказу­вання законності такого обмеження покладається на уряд.

Будь-яке обмеження свободи висловлювань або інформації повинно бути приписано законом. Закон має бути доступним, однозначним та містити чіткі і точні формулювання, щоб дозволити особі передбачати, чи не скоїть вона право­порушення. Закон має містити належні гарантії проти зловживань, серед них об'єктивну, всебічну та правосильну перевірку законності такого обмеження не­залежним судом або трибуналом.

Будь-яке обмеження свободи висловлювань або інформації, яке уряд прагне обґрунтувати захистом інтересів національної безпеки, повинно мати істинною метою і наочним результатом захист законних інтересів національної безпеки.

Для з'ясування, чи необхідне обмеження свободи висловлювань та інформації для захисту законних інтересів національної безпеки, уряд повинен довести, що:

а) певне висловлювання або інформація наражає на серйозну небезпеку законні інтереси національної безпеки;

б) накинуте обмеження є якнайменш суворим засобом захистити такі інтереси;

в) обмеження є сумісним із принципами демократії.

Обмеження, яке має бути виправдане захистом інтересів національної безпе­ки, є незаконним, хіба що його істинною метою і наочним результатом є захист існування країни або її територіальної цілісності проти застосування або загрози застосування сили, або її здатності відповідати на застосування або загрозу засто­сування сили, як від зовнішніх чинників (військової агресії), так і від чинників внутрішніх (підбурення до повалення уряду силою).

Обмеження, яке має бути виправдане захистом інтересів національної безпе­ки, є незаконним, якщо його істинною метою і наочним результатом є захист інтересів, що не стосуються національної безпеки, серед них, наприклад, захист «престижу уряду» або захист від викриття правопорушень, або ж приховування інформації про діяльність державних установ, або щеплення певної ідеології, або придушення мирних акцій протесту.

Під час дії надзвичайного стану, який загрожує існуванню країни, і наявність якого офіційно і законно оголошено згідно з нормами національного і міжнарод­ного права, держава може передбачати обмеження на свободу висловлювань та інформації, проте лише такою мірою, яка суворо відповідає вимогам певної ситу­ації, і лише допоки вони не стають несумісними з іншими зобов'язаннями уряду згідно з міжнародним правом.

Обмеження свободи висловлювань, хоча б на підставі інтересів захисту на­ціональної безпеки, в жодному разі не повинно передбачати дискримінацію на підставі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переко­нань, національного або соціального походження, громадянства, майнового стану, народження або інших статусних обставин.

Нікого не можна піддавати жодним обмеженням, обтяженням або санкціям на підставі особистих думок чи переконань.

Згідно з Принципами особа може бути покарана за висловлювання як таке, що загрожує інтересам національної безпеки, тільки якщо уряд спроможеться до­вести, що:

а) висловлювання прямо спрямоване на підбурення до насильства;

б) висловлювання, ймовірно, матиме наслідком спалахи такого насильства;

в) існує прямий і негайний причинний зв'язок між висловлюванням та ймовірністю спалаху такого насильства або дійсним спалахом.

Згідно з Принципами мирне користування правом на свободу висловлювань не повинно вважатися загрозою для національної безпеки або піддаватися будь-яким обмеженням чи покаранням. Висловлювання, які не повинні вважатися такими, що становлять загрозу для національної безпеки, включають, але не обмежуються, висловлюванням, що:

обстоюють ненасильницькі зміни політики уряду або самого уряду;

містять критичні або образливі зауваження щодо нації, держави або її сим­волів, уряду, його установ, або окремих урядовців, або іноземної нації, держави або її символів, уряду, його установ або окремих урядовців;

містять заперечення або обстоюють заперечення — на підставі релігії, сумління або переконань — щодо військової мобілізації або служби, певного конфлікту, або застосування чи загрози застосування сили у вирішенні міжнарод­них конфліктів;

спрямовані на поширення інформації про гадані порушення міжнародних стандартів з прав людини або норм міжнародного гуманітарного права.

жодна особа не повинна бути покараною за критичні або образливі заува­ження щодо нації, держави або її символів, уряду, його установ, або окремих урядовців, або іноземної нації, держави або її символів, уряду, його установ або окремих урядовців, хіба що такі зауваження прямо спрямовані та матимуть імовірним наслідком спалахи насильства.

Заборонено заважати висловлюванню або карати за висловлювання лише тому, що воно містить інформацію, створену організацією або про організацію, яку уряд оголосив такою, що загрожує інтересам національної безпеки або спорідненим інтересам.

Висловлювання, письмові або усні, в жодному разі не підлягають забороні на підставі того, що їх подано певною мовою, зокрема, мовою національної меншини.

Уряди повинні вживати належних заходів задля запобігання окремим особам або групам осіб незаконно заважати мирному здійсненню свободи висловлю­вань, навіть коли висловлювання засуджують уряд або політику уряду. Зокрема, уряди повинні засудити незаконні дії, спрямовані на обмеження свободи вислов­лювань, а також розслідувати такі справи і віддавати винуватців під суд.

Кожна особа, обвинувачена у вчиненні злочину проти національної безпеки, який містить висловлювання або інформацію, має право на всі засоби правового захисту, які передбачено принципом верховенства права і нормами міжнародно­го права. Вони охоплюють, але не обмежуються ними, такі права:

а) право на презумпцію невинуватості;

б) право не піддаватися свавільному затриманню;

в) право бути належно поінформованим мовою, яку особа розуміє, про обви­нувачення і наявні докази проти себе;

г) право на вільний доступ до адвоката за власним вибором;

д) право на судовий розгляд без невиправданих зволікань;

є) право мати досить часу для підготовки власного захисту;

є) право на справедливий і публічний розгляд справи незалежним і неупередженим судом чи трибуналом;

ж) право допитувати свідків обвинувачення;

з) право заперечувати подання доказів суду, якщо обвинуваченого не повідо­мили про такі докази і особа не мала змоги спростувати ці докази;

и) право апелювати до незалежного суду або трибуналу, компетентного пере­глянути присуд на підставах права або фактів і скасувати такий присуд.

Всі засоби правового захисту, також і спеціальні, як-от: habeas corpus або атраго, повинні надаватися усім особам, обвинуваченим у вчиненнні злочинів проти національної безпеки, також під час надзвичайних обставин, що загрожу­вали існуванню країни.

За вибором обвинуваченого, кримінальне обвинувачення у вчиненні злочину проти національної безпеки має розглядатися судом присяжних, якщо такий ор­ган існує, або ж справді незалежними суддями. Розгляд справ осіб, обвинуваче­них у вчиненні злочинів проти національної безпеки, суддями, чия незалежність не гарантована, презумується як порушення права на розгляд справи незалежним судом.

У жодному разі цивільну особу не може судити за скоєння злочину проти національної безпеки військовий суд чи трибунал.

Жодна особа, засіб масової інформації, політична або інша організація не по­винні піддаватися таким санкціям, обмеженням або покаранням за вчинення злочинів проти національної безпеки, що зачіпають свободу висловлювань чи інформації, котрі є несумірними з тяжкістю дійсно вчиненого ними злочину.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук