3.11. Свобода вираження.

Адвокатура - Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката Ч.1
71

3.11. Свобода вираження.

Стаття 10 Європейської конвенції гарантує свободу вираження поглядів. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу до­тримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втру­чання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкод­жає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

Відповідно до ч. 2 Конвенції, здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної без­пеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демокра­тичному суспільстві.

Конвенційні органи, колишня Європейська комісія з прав людини (далі — Комісія) і Європейський суд з прав людини (далі — Суд) мали в останні деся­тиліття справу зі значною кількістю скарг осіб, визнаних національними судами винними у дифамації чи в образливих зауваженнях, якщо суди не кваліфікували їх вчинки як реалізацію їхнього права на свободу висловлювань. Також новий Європейський суд з прав людини, який було створено Протоколом № 11 і який діє з листопада 1998 р. вже вирішив декілька справ, в яких він повинен був знай­ти баланс між правом особи на захист його (її) репутації і честі з одного боку, і права на свободу висловлювань, з другого.

Слід виокремити такі основні принципи, що покладено в основу теперішніх і колишніх рішень Суду, що стосуються ст. 10 Конвенції:

Свобода

висловлювань складає одну з невід'ємних основ демократичного суспільства і одну з основних умов для його прогресу і самореалізації кожної осо­би. З врахуванням п. 2 ст. 10, прийнятними є не тільки «інформація» чи «ідеї», які прихильно сприймаються, вважаються необразливими чи сприймаються з бай­дужістю, але також і ті, які ображають, шокують чи дратують. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів без яких немає «демократичного суспільства».

Сфера обмежень згідно з п. 2 ст. 10 Конвенції щодо політичних промов чи дебатів з питань, що мають суспільний інтерес є невеликою. Крім того, межі до­пустимої критики є більш широкими стосовно уряду ніж відносно окремого гро­мадянина, який не займає публічних посад чи, навіть, політика. У демократичній системі поведінка чи помилки уряду повинні підлягати детальній перевірці не ли­ше законодавчих і судових органів, але і громадської думки. Більше того, доміну­юче положення, що займає уряд, робить її (перевірку) необхідною. Проте для компетентних державних органів влади, звичайно, залишається відкритою мож­ливість вживати, в межах їхньої компетенції як гарантів громадського порядку, заходів, навіть кримінально-правового характеру, намагаючись відреагувати відповідним чином на такі зауваження. Органи державної влади мають широкі межі оцінювання у визначенні потреби втручання у свободу висловлювань, особ­ливо, коли такі зауваження стимулюють насилля проти індивіда, публічної поса­дової особи чи прошарку населення.

Політику надається право захищати свою репутацію, навіть коли він діє не як приватна особа, але вимоги такого захисту повинні бути зважені у світлі інте­ресів відкритої дискусії з політичних питань, оскільки виключення зі свободи висловлювань повинні тлумачитися вузько. Тому межі прийнятної критики ширші стосовно політиків, які виступають у своїй публічній якості ніж відносно до приватної особи. Перший сам свідомо робить себе відкритим для детальної пе­ревірки кожного його слова і вчинку як журналістами, так і всім суспільством, і повинен показати вищий рівень толерантності, особливо, коли він сам вислов­лює публічні твердження, що легко піддаються критиці.

Принцип, згідно з яким свобода висловлювань охоплює інформацію чи ідеї, які ображають, шокують чи дратують має особливу важливість стосовно преси. Хоча преса не повинна переступати обмеження, встановлені «для захисту репутації інших», проте її завданням є передавати інформацію та ідеї щодо питань, які становлять загальний інтерес. Преса здійснює важливу функцію у демократично­му суспільстві, і це має враховуватись Судом при винесенні рішень у справах про захист честі та гідності. Суд уважно ставиться до того факту, що журналістська свобода передбачає можливість застосування перебільшень чи навіть провокації. Для журналістів може бути неприйнятним позбавлення судовими рішеннями можливості вираження критичної оцінки, незважаючи на те, чи можна довести свою правдивість.

Під час виконання своєї наглядової юрисдикції, Суд повинен досліджувати матеріали, виходячи з бачення справи в цілому, включаючи зміст спірної праці (статті, висловлювання) і контекст, в якому її було опубліковано. Зокрема, вона повинна визначати, чи були вжиті заходи у спірному питанні «відповідними (релевантними) щодо переслідуваної законної мети», і чи причини, наведені національними органами влади для підтвердження цього, є «достатніми і такими, що стосуються даної справи». Діючи таким чином, Суд повинен забезпечити, щоб національні органи влади застосовували стандарти, які відповідають прин­ципам, що містяться у ст. 10.

Виклавши основні принципи, які Суд застосовує в усіх справах, в яких питан­ням спору є свобода слова, наведемо тепер деякі конкретні приклади.

1. У справі Лінгенс проти Австрії перед Судом вперше було поставлене питан­ня про можливість кримінальної відповідальності щодо журналіста за критику ним голови уряду, а саме тодішнього австрійського канцлера Крайського (Kreisky), здійснену образливим чином.

Заявника було визнано винним національними судами у дифамації через те, що він описав Крайського як «аморального», «негідного» і такого, який діє з «підлим опортунізмом». Газетна стаття з питань, яка зачіпає політичну проблему, яка представляє суспільний інтерес у Австрії, призвела до численних палких дис­кусій стосовно позиції австрійців загалом — і канцлера, зокрема, — до націонал-соціалізму та участі колишніх нацистів в управлінні державою. Заявник критику­вав канцлера Крайського через те, що його підтримував інший австрійський політик, Петер (Peter), голова політичної партії, яка, ймовірно, у відповідний час разом із партією Крайского (соціалістичною) могла сформувати коаліційний уряд. Пан Петер зазнав критики від Візенталя {Wiesenthal), президента Єврейсь­кого центру документації, як особа, яка була колишнім нацистом і служила у бригаді піхотинців СС.

В інтерв'ю Крайского рішуче підтримав Петера і згадував організацію Візен­таля та її діяльність як «політичну мафію» і «методи мафії».

Це спонукало заявника до критики Крайського і до використання виразів -підлий опортунізм», «аморальний» і «негідний».

У ході вирішення цього питання, Суд відзначив, що оскільки справа має відношення до Крайського як політика, слід звернути увагу на той фон, на якому ці статті були написані. Саме тому оскаржені вислови розглядалися на фоні політичної полеміки. У цій боротьбі кожен використовував зброю, яка була у його розпорядженні і в цьому не було нічого незвичного для запеклих політичних сутичок.

Щодо урядового заперечення, що обговорювана стаття була вже широко по­ширена під час кримінального засудження заявника австрійським судом, і тому покарання, накладене на автора не перешкоджало йому висловлюватися, Суд відзначив, що воно було рівнозначне цензурі, яка б, імовірно, могла відбити у нього бажання до створення критичних статей такого роду у майбутньому.

Суд розкритикував національні суди за прагнення визначити, чи підсудний стверджував правду у своєму вислові. Оскаржувані вирази «підлий опортунізм», «аморальний» і «негідний» були оціночними судженнями, а не ствердженням факту. Незважаючи на існування фактів, які може бути доведено, правдивість оціночних суджень неможливо довести.

Суд вирішив, що покарання заявника було невідповідним законній цілі, яка переслідується, і порушило ст. 10 Конвенції.

2. В іншій справі проти Австрії (Обершлік № 2, рішення від 1 липня 1997 р.) Суд подібним чином виявив порушення ст. 10. Заявник, журналіст і редактор періодичного видання «Форум» опублікував коментар щодо промови Йорга Хайдера (Jorg Haider), лідера Австрійської партії свободи і добре відомого своїми екс­тремістськими політичними переконаннями. Хайдер у своїй промові прославляв роль «покоління солдатів», яке брало участь у Другій світовій війні. Він також критикував письменника, який, на думку Хайдера, принизив всіх, кого вбили у цій війні. Хайдер сказав стосовно цього: «свобода думки... досягає своїх меж там, де люди скаржаться, що духовна свобода, яку б вони ніколи не отримали, якби інші не ризикували своїми життями, формує їх так, щоб вони могли тепер жити в демократії і свободі».

Цю промову було повністю відтворено у «Форумі» і прокоментовано заявни­ком, який написав, між іншим: «Я скажу про Йорга Хайдера, по-перше, що він не є нацистом, по-друге, що він є, однак, ідіотом (trottel)». Заявник тоді пояснив на основі аналізу промови Хайдера, чому він вважав його ідіотом.

Внаслідок цього Хайдер пред'явив позов про дифамацію і образу, і журналіста було визнано винним. Австрійський суд вважав, що використання слова «ідіот» є образою. Цей термін ніколи не використовується для будь-якої об'єктивної кри­тики.

З точки зору Суду стаття заявника і, зокрема, слово trottel, можуть бути визнані полемічними, але ця оцінка не становить безпричинний особистий напад, оскільки автор забезпечив для нього отримання об'єктивно зрозумілого пояснен­ня з промови Хайдера, яка сама була провокаційною. Як такі, вони були части­ною політичної дискусії, спровокованої промовою Хайдера і прирівнюються до оціночного судження, правдивість якого неможливо довести. Таким чином, оціночні судження можуть, однак, бути надмірними, зокрема за відсутності будь-яких фактичних підстав, але у світлі згаданих вище міркувань, воно не було таким у цьому випадку.

Це правда, що публічне називання політика trottel'може ображати його. У цьому випадку, однак, це слово не здається непропорційним до зумисне викликаного Хайдером обурення. Щодо полемічного тону статті, то його не потрібно підтверд­жувати, потрібно нагадати, що ст. 10 захищає не лише сутність виражених ідей і інформації, але також і форму, в якій вони виражені.

3. У справі Кастеллс проти Іспанії, заявника, який був сенатором, обраним за списком політичної партії, що підтримувала незалежність регіону басків, було визнано винним за спробу образи уряду. Його було засуджено до одного року ув'язнення.

Це звинувачення базувалося на тому факті, що він опублікував статтю у що­тижневому журналі, звинувативши уряд у приховуванні численних фашистських вбивств, вчинених у баскському регіоні. Іспанські суди не взяли до уваги доказ, наданий заявником на підтримку його тверджень.

Європейський суд з прав людини відзначив, що заявник у своїй статті склав довгий список вбивств і нападів, вчинених у баскському регіоні; наголосив, що вони залишилися непокараними; стверджував участь різних екстремістських ор­ганізацій, які він назвав; приписував уряду відповідальність за цю ситуацію.

Ці твердження були, на думку Суду, спробою встановити їхню правдивість, точно так, як заявник міг би обґрунтовано намагатися продемонструвати свої добрі наміри.

Враховуючи, що національний суд визнав неприйнятним доказ, який заявник намагався представити, Суд зробив висновок, що втручання у використання за­явником свободи висловлювань не було необхідним у демократичному суспільстві.

4. У справі Торгейр Торгейрсон проти Ісландіїзаявник був звинувачений у дифа­мації поліції, через те, що він надрукував дві газетних статті, в яких засуджував брутальність поліції у Рейк'явіку, базуючись на тому, що нібито повідомили йому жертви.

Він, між іншим, використав такі терміни, як: «звірі у формі», «жертви поліцейських звірюк», «дозвіл звірам і садистам задіяти їхні збочення».

Суд відзначив, що заявник висвітлював, власне, те, що говорили інші про бру­тальність поліції і вважає, що оскільки від нього вимагалося встановити прав­дивість його твердження, він зіштовхнувся з нерозумним, якщо не неможливим, завданням.

Далі Суд вирішив, що критика заявника не могла бути сприйнята як напад на одного, зокрема, чи на всіх членів поліцейських сил, і що уважне прочитання йо­го записів виявило його принципову мету спонукати Міністерство юстиції засну­вати незалежний і безпристрасний орган для розслідування скарг про брутальність поліції.

Суд постановив, що оскаржені звинувачення і вирок були здатними обмежи­ти відкриту дискусію на суспільно важливі теми і порушували ст. 10.

Було б банальним стверджувати, що без свободи збирання, володіння і роз­повсюдження інформації про все, що стосується публічного життя на терені цілої країни чи місцевих громад, немає мови про демократію і верховенство пра­ва. Свобода висловлювань є фундаментом демократії, оскільки лише добре поінформовані громадяни можуть надати мандат на здійснення влади тим, хто зробить це мудро і чесно. Свобода висловлювань є, однаковою мірою, фунда­ментом верховенства права — тому що становить один із найкращих засобів запобігання порушенню права державними службовцями і посадовими особами, особливо завдяки корупції. Погане управління на рівні держави або органів самоврядування потребує таємності для збереження «класу управителів», для приховування неефективності, марнотратства громадських грошей, а також ко­рупції. Таке управління — що найважливіше — «саме себе годує». Люди влади полюбляють трактувати офіційну інформацію як свою власність, а не як спільне надбання.

Найбільшу загрозу для прав людини становлять поліція та інституції, що сто­ять на сторожі безпеки. Звідси — значна потреба в зовнішньому контролі щодо них. Ці інституції, однак, оберігають себе від зовнішньої допитливості, намагаю­чись зберегти в таємниці свої методи роботи, джерела інформації і справи, над якими вони працюють. Ці інституції схильні, з одного боку, до розширення знань громадської думки про свої функції і інформацію з обмеженим доступом резуль­татів їхньої діяльності (демонструючи щораз різноманітніші сторони діяльності різних поліцейських формацій, наприклад, через WEB-сайт в Інтернеті), прагну­чи одночасно, з другого боку, поширити можливість вилучення з обігу фактів, пов'язаних із порушенням права на інформацію про осіб, щодо яких збирали інформацію у справах, де не ставилося за мету розпочати кримінальне пересліду­вання або до нього не дійшло.

На перший погляд здається, що природнім інструментом захисту порушених органами безпеки і правопорядку прав є суди. Відповідно до доктрини поділу влади суди не можуть, однак, контролювати внутрішню і зовнішню політику уря­ду. Це — завдання парламенту. На практиці в парламентській демократії метою більшості є, тим часом, збереження уряду при владі. У тій ситуації порушення в досліджуваній сфері часто знаходяться у своєрідній «тіні». Іноді також суди самі «спричиняються» до порушення прав людини у сфері внутрішньої політики дер­жави, коли намагаються покарати журналістів, які критикують політику уряду. Ситуація ще більш ускладнюється, особливо для національних судів, коли авто­ри таких публікацій — радикальні журналісти або активісти екстремістських політичних партій або соціальних груп. Національні суди в питанні трактування таких спорів знаходяться в делікатній ситуації. Вони стають об'єктом тиску з бо­ку преси і з-за лаштунків. Державна влада, що аргументує необхідність охорони даних, визнаних таємними чи секретними (не згадуючи про особливо таємні), знаходиться, як правило, у кращому становищі ніж журналіст, який порушує за­борону, і покладається в той час «тільки» на свою добру волю, діючи відповідно до стандартів своєї професії і з бажання надати громадській думці важливу для неї інформацію. У тих випадках неоціненну роль відіграє практика Європейського суду з прав людини. Суд інституційно і політично вільний від такого, цілком при­родного, тиску.

У контексті свободи інформації у сфері внутрішньої і зовнішньої політики, Суд декілька разів повторював у своїх рішеннях фрагмент вироку 1976 р. у справі Хендісайд, в якій стверджувалося, що ця свобода «може застосовуватися щодо «інформації» чи «ідей», які ображають, шокують чи дратують органи держави чи будь-яку частину громадської думки. Такі, власне, вимоги плю­ралізму, толерантності і широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства» [§ 49].

Суд кілька разів також стверджував, зокрема у бельгійській справі де Таїс і Ґійзельс, стосовно припустимості опублікування дуже критичного висловлюван­ня поглядів на тему функціонування судів, що потрібно пам'ятати, що ст. 10 захи­щає не тільки сутність ідей і вираженої інформації, але також і спосіб їхнього закріплення [§ 48].

Сфера і межі обмежень. Головною метою ст. 10 є, звичайно, захист права на свободу висловлювань. Щоб гарантувати цю свободу, Суд створив тест суворого тлумачення будь-якого з обмежень, згаданих у п. 2 ст. 10. У справі Санді Тайме (1) 1979 р. Суд стверджував, що: «Суворе тлумачення означає, що ніякі інші критерії, крім тих, які згадані в пункті винятків, не можуть бути підставою обмежень, і ці критерії, у свою чергу, повинні розумітися таким чином, щоб мова не поширюва­лася поза межі звичайного значення. У випадку пункту винятку... принцип суво­рого тлумачення зустрічає певні труднощі через широке значення самого пункту. Тим не менше, той пункт накладає на владу деякі ясно визначені обов'язки...» [§§ 194-195].

Іншими словами, Суд впровадив юридичний стандарт, згідно з яким у будь-якій справі, де постає питання допустимої сфери втручання в свободу слова, сво­бода індивіда повинна бути пропорційно сприятливо збалансована з вимогами держави щодо охорони його інтересів. Приймаючи рішення у такій справі, орга­ни Конвенції найперше перевіряють, чи втручання здійснювалося у «випадку, передбаченому правом». Тільки в разі позитивного розв'язання цього питання, далі визначається, чи втручання можна визнати «необхідним у демократичному суспільстві» для однієї з цілей, зазначених у ст. 10.

Вирішуючи справу Санді Тайме (1), Суд окреслив (а потім повторив, при на­годі, в інших випадках) необхідні характерні риси національних законів (як писа­них, так і неписаних, встановлених конституцією, законом або розпорядженням виконавчої влади) у будь-якій сфері, а це означає також і там, де йдеться про інте­реси національної безпеки або громадського порядку. Національне право повин­но дотримуватися також двох головних вимог: «По-перше, право повинно бути відповідно доступним: громадянин повинний бути спроможним мати вказівку, відповідну до обставин, щодо юридичних норм у даній справі. По-друге, норма не може бути розцінена як «право», якщо її не сформульовано з достатньою точністю, з тим щоб дозволити громадянину регулювати свою поведінку: він повинний бути спроможний у цих обставинах, знати наслідки, які дана дія може потягти за собою» [§ 49].

Це означає, що повідомлення про зміст норми (досяжність) і точність (перед­бачуваність) потрібні для дотримання законності в ступені, в якому вони розумні й відповідні за даних обставин. У справі Мелоун Суд сказав, що фраза «випадок, передбачений правом» означає, що «це стосується не лише національного права, як такого, але також і якості закону, вимагаючи його сумісності з верховенством права, про що явно згадано у преамбулі Конвенції. ...Ця фраза, таким чином, має на увазі... що у національному праві повинна бути міра юридичного захисту проти довільного втручання органів влади в права гарантовані ч. 1 цієї норми... особливо там, де виконавча влада здійснюється в таємниці, ризики свавільності — очевидні...» [§ 67].

У будь-якому випадку, стверджував Суд у справі Мелоун і в шведській справі Ліндер (1987), у справах адміністрації, пов'язаних з національною безпекою і боротьбою з організованою злочинністю, в яких пункт передбачуваності не може бути точно таким же самим з огляду на ефективність охорони національної безпе­ки і поліцейських операцій, право, тим не менше, має бути достатньо ясним. Така ясність права повинна досягатися таким чином, аби кожний громадянин міг бачи­ти, в яких обставинах і на яких підставах влада має право втручатися в його права і свободи, які захищаються Конвенцією. У справі Ліндер Суд сказав, що: «В оцінці того, чи критерій передбачуваності задоволений, можуть бути також взяті до уваги інструкції і адміністративна практика, які не мають статусу матеріального права, настільки, щоб ті, кого це стосується, достатнім чином розуміли їхній зміст» [§ 51].

У справі Ліндер Суд розглядав таке питання: чи використання інформації, що зберігається в таємному реєстрі поліції безпеки, при оцінці придатності людини для обіймання посади, важливої для національної безпеки, становило порушен­ня права заявника на повагу його приватного життя. Суд дав на це запитання та­ку відповідь: «Там, де виконання закону складається із таємних заходів, недоступ­них для дослідження заінтересованими особами або суспільством в цілому, закон безпосередньо, на противагу супутній адміністративній практиці, повинен з достатньою чіткістю вказати сферу поширення свободи, визнану відповідною владою, з огляду на законність мети застосування даних заходів, що застосову­ються з цього питання для того, щоб забезпечити адекватний захист особі від свавільного втручання» [§ 50].

Законність мети, необхідної в демократичному суспільстві. Цей пункт у більшості справ використовувався з метою підтвердження того, чи існувала «невідкладна суспільна потреба» (pressingsocial need) при накладанні державою обмеження в об­ставинах, що склалися в даній справі. У справах, що стосуються ст. 10, це поняття повинно пов'язуватися з одним чи кількома особливими пунктами, передбачени­ми п. 2 цієї статті. У перспективі внутрішньої й зовнішньої політики держави та­кими пунктами можуть бути: «національна безпека», «територіальна цілісність», «громадська безпека», «охорона порядку або запобігання злочинам», «запобігання розголошенню конфіденційної інформації» і «підтримання авторитету і безсто­ронності суду». Визначення балансу пропорційності будь-якого з тих пунктів і свободи вираження поглядів не належить до відання національної влади без мож­ливості оцінки Судом. Як, наприклад, у справі Клас та інші: «Договірні сторони не мають необмеженого розсуду ... Держави-учасниці не можуть... застосовувати будь-які заходи, які вони вважають відповідними» [§ 49].

Це означає, що кожний правомочний судовий вирок у справах щодо свободи інформації повинен особливо залежати від обставин справи. Чим сильніше спра­ва стосується характеру свободи висловлювань, тим більш вагомою повинна бути причина втручання з боку органів влади. Згідно з прецедентним правом, вироб­леним Комісією і Судом стосовно ст. 10, державам — учасницям Конвенції важче дотримуватися вимоги пропорційності, ніж вимоги законності цілі. Суд заявив, що виняток повинен тлумачитися вузько, і необхідність обмеження цієї свободи на основі однієї з підстав, передбачених п. 2 ст. 10, повинна бути переконливо до­ведена. Ця норма дуже важлива для захисту свободи преси. У британській справі Обсервер і Ґардіан Суд підкреслив: «Хоча [преса] не повинна переступати межі, встановлені, між іншим, в «інтересах національної безпеки», або для «підтримки авторитету судової влади», тим не менше її обов'язком є передача інформації та ідей, що становлять суспільний інтерес. Не тільки преса має завдання передачі такої інформації та ідей, але громадськість також має право її отримати. Якби це було інакше, преса не могла б відігравати для нас життєво необхідну роль «сторо­жового собаки суспільства» [§ 59(b)].

Для розуміння питання «нагальна суспільна потреба» у контексті внутрішньої і зовнішньої політики держави у справі Обсервер і Ґардіан видається важливим на­гадати тут рішення ірландського судді Велша. Цей суддя, на противагу поглядам більшості складу суддів у тій справі, висловив думку, що попередня судова забо­рона публікації сенсації колишнього агента британської розвідки Пітера Райта становила неправомірне втручання у свободу слова. Він сказав таке: «...Газети ма­ють право слідкувати за такою інформацією і публікувати результати своїх розслідувань тією мірою, наскільки чинять це, не входячи в конфлікт, наприклад, з національною безпекою. На цей факт не можна, однак, посилатися з метою от­римання попередньої [судової] заборони звичайного шляху вираження їхнього погляду перед державою, як це мало місце в даній справі. Уряд, у першому запиті на заборону, пов'язав питання порушення таємності і національної безпеки таким чином, що це стерло межу поміж ними. Питання правдивості чи фальши­вості «викриттів» не розв'язано. Мені здається, що для мети ст. 10 Конвенції публікація «викриттів» не може бути обмежена, принаймні, без твердження про їхню правдивість стороною, що його вимагає. Якщо, як це сталося [щодо сен­саційних повідомлень того агента] в ході судового розслідування в Австралії, [британський] уряд просто «визнає правдивість», для справи позов щодо обме­ження публікації стає спірним. Надбанням громадськості стало так багато тверд­жень п. Райта, що це повинно було дозволити встановити їхню правдивість чи фальшивість. Ідентифікація п. Райта в якості їхнього джерела не вплинула на це питання. Приймаючи навіть правдивість основних тверджень [в сенсаційних повідомленнях Райта] — що агенти Служби Безпеки провадили незаконну діяльність — факт, який вже привселюдно обговорювався у спосіб, який не залишає місця сумніву, що п. Райт був, щонайменше, одним з джерел тих звинувачень завдяки своїм мемуарам, розмовам і телевізійним інтерв'ю. Газети, що виступа­ють сьогодні як заявники, провадили кампанію на користь початку розслідуван­ня у справі звинувачень, а його пізніше проведення становило подальше продов­ження тієї кампанії. Вони не були ані безпосередньо, ані опосередковано втягнуті в утримання від п. Райта іншої інформації, яку він здобув, будучи агентом спеціальних служб. Ніщо не вказувало на те, щоб газети планували надрукувати щось інше, окрім матеріалів, безпосередньо пов'язаних з інформацією, що вже було опубліковано, по відношенню до яких не отримано заборони. «Відкриття», що п. Райт був особисто втягнутий у здійснення нібито незаконних дій, у світлі вже оприлюднених справ, важко вважати інформацією, що могла підлягати попе­редній забороні публікацій.

Зважаючи на той факт, що твердження про таємність попереднього позову про заборону публікації, розпочатого для підтвердження, не підтверджувало ясно за­грозу існування, насправді, порушення таємності, тобто небезпеки оприлюднен­ня правдивих фактів, позиція Генерального прокурора, захисту якого вимагалося, залишилася на цьому етапі невідомою. На мою думку, обставини не були до­статніми для застосування у справі заборони, що дозволяється на підставі п. 2 ст. 10 Конвенції. Є очевидним, що факти, із якими заявники бажали мати справу, стосувалися предмета, що становить значний суспільний інтерес, а, можливо, і непокоїть громадську думку. Суспільний інтерес, до якого апелював уряд, був прирівняний, як видається, до політики влади. На думку уряду, ця політика може обґрунтувати застосування будь-яких можливих зусиль для запобігання витоку інформації] зі Служби безпеки, утримування від будь-якої діяльності для розслідування обвинувачень, чи пряме переслідування п. Райта всілякими до­ступними методами. Ця проблема належить до сфери політики і не може стано­вити підстави винесення заборони, що допускається п. 2 ст. 10. Також може бути зрозумілим, що — це не підлягало сумніву — головною метою процесу було наля­кати осіб, які могли б, у майбутньому, спробувати оприлюднити таємниці, отри­мані під час їхньої праці як таємних агентів або працівників Служби безпеки. Ця обставина не може служити, однак, обґрунтуванням висновку про обмеження свободи преси, передбаченого п. 2 ст. 10. Беручи до уваги сукупність обставин, уряд не зумів довести, що засоби, які він вимагав стосовно заявників — не до п. Райта — були необхідними у демократичному суспільстві, яким є Об'єднане Королівство [§ 4—5 особливої думки судді Веліла]».

Роком пізніше, у 1992 р., Суд виніс вирок у ісландській справі Торгейрсон. Заявником був журналіст, засуджений за посягання на честь і гідність у двох над­рукованих статтях, в яких описав нібито брутальне поводження поліцейських у приміщенні столичної комендатури. Суд постановив: «Заявником переважно повідомлялося, що було сказано іншими про брутальну поведінку поліцейських. Ного було засуджено частково через неспроможність довести те, що розглядало­ся як його власні твердження, як-от, що невідомі працівники поліції Рейк'явіку озно побили значну кількість осіб, результатом цього було каліцтво їхніх - агентів, також скоювали підробку та інші правопорушення. Зобов'язання заявника довести правдивість його тверджень, на думку Суду, було не лише необгрунтованим, але і нездійсненним.

Суд також не погодився з аргументами уряду, що головною метою статтей заявника було спричинити шкоду репутації поліції Рейк'явіку в цілому... Як стверджувалося у першій статті, заявник вважав, що «порівняно невелика леть осіб [була] відповідальна», і що незалежне дослідження допомогло б довести, що тільки декілька поліцейських були відповідальними... [Таким чи­ном,] його основна мета полягала в тому, щоб пришвидшити встановлення Міністром юстиції незалежного і неупередженого органу для розгляду скарг про брутальну поведінку поліцейських....

Ніхто не сумнівався, що обидві статті значною мірою зачіпали суспільний інтерес. Це правда, що обидві статті були написані з використанням особливо сильних термінів. Проте, враховуючи їхню мету і вплив, який вони мали вчини­ти, Суд має думку, що мова, що використовувалася, не може розцінюватися як надмірна.

Врешті-решт, Суд вважає, що засудження і вирок були здатні перешкодити відкритому обговоренню справ, що представляють суспільний інтерес» [§§65-68].

Вісьмома голосами проти одного Суд вирішив, що у справі Торгейрсон було по­рушено приписи ст. 10. Суд підтримав свою лінію винесення рішень, згідно з якими не можна всупереч тому, що підтримував ісландський уряд, проводити розрізнення, між політичним обговоренням і обговоренням у справах, що мають політичну причетність [§ 64].

Справа Торгейрсон показала, як важко журналісту ініціювати суспільні дебати на одну з найважливіших тем, що стосується громадянських свобод, тобто бру­тального поводження поліцейських щодо осіб, затриманих в комісаріатах. Жур­налісти, звичайно, не спроможні надати безсумнівні докази, доки вони самі без­посередньо не стали жертвами брутального поводження поліцейських.

Але набагато важче розпочати дебати стосовно ще важливішого внутрішнього питання, такого як негативні аспекти функціонування судової влади, коли крити­ка зосереджується на конкретних судах. Всі ті труднощі унаочнила бельгійська справа Гаєс і Ґійзельс 1997 р. Заявники — два журналісти — опублікували п'ять статей, в яких докладно і єхидно критикували суддів Апеляційного суду в Антверпені за те, що у справі про розлучення вони доручили віддати опіку над дітьми батьку, п. X, нотаріусу. Двома роками раніше дружина цього нотаріуса пода­ла скаргу, в якій звинувачувала його у кровозмішенні та знущанні над дітьми. Кримінальну справу було припинено. Заявники звинуватили суддів і Генерального прокурора в явному упередженні і боягузтві, а також, крім цього, ще двох суддів у явній симпатії до крайніх правих. Заявники були визнані у ході кримінального про­цесу винними у бездоказовому представленні фактів з приватного життя суддів і Генерального прокурора.

Суд зауважив, що заявники у справі Гаєс і Ґійзельс «не можуть бути звинувачені у невиконанні їхніх фахових обов'язків за опублікування того, що вони дізнали­ся щодо справи. На пресі лежить обов'язок передавати інформацію і ідеї, що представляють суспільний інтерес... Це особливо справедливо в поточній справі з огляду на серйозність тверджень, що стосувалися як долі малих дітей, так і функціонування системи правосуддя в Антверпені. Заявники, крім того, самі яс­но виразилися у цьому відношенні, коли вони писали статтю... «Не для преси узурпувати собі роль суду, але в цій образливій справі є неможливим і нерозумним зберігати тишу»... [§ 39].

Суд повторює, що належить проводити обережне розрізнення оціночних суд­жень і фактів. Існування фактів можна продемонструвати, тоді як правдивість оціночних суджень не піддається доведенню... [§ 42].

Хоча коментарі де Гаєса і Ґійзельса були, без сумніву, дуже критичними, тим не менше, вони видаються пропорційними щодо хвилювання і обурення, викли­каних питаннями, згаданими в їхніх статтях...» [§ 48].

У цій справі Суд ще раз підтримав свою постійну лінію на ствердження того, що преса відіграє фундаментальну роль у демократичному суспільстві. «Хоча пре­са не повинна переходити певний бар'єр, особливо щодо поваги доброго імені і прав інших, але її обов'язком є розповсюдження — у спосіб, що відповідає її обов'язкам і відповідальності, — інформації та ідей про будь-які справи, що про­буджують інтерес громадської думки, у тому числі і тих, які стосуються функціонування правосуддя. Суди — будучи гарантом справедливості і граючи фундаментальну роль у правовій державі — повинні користуватися суспільною довірою. Відповідно до цього [вони] повинні охоронятися перед руйнівними на­падами в тому разі, якщо вони незначні. Це особливо важливо, зважаючи на той факт, що суддя, як це випливає з сутності суддівської влади, не може відповідати на критику. У цій справі і в подібних найпершим обов'язком державної влади є окреслити потребу втручання у користування свободою слова. її рішення у сфері становлення і застосування права є, однак, предметом контролю Суду, навіть якщо були предметом вирішення найвищого суду» [§ 37].

У справі де Гаєс і Ґійзельс Суд сімома голосами проти двох вирішив, що бельгійська влада порушила ст. 10 Конвенції.

Судова заборона вразливої публікації. Національне право держав — членів Ради Європи дозволяє попередню заборону публікацій після внесення позову з тим, аби запобігти передачі інформації, вразливої для внутрішньої і зовнішньої політи­ки. У Польщі це ст. 730 КПК. Про цей інститут згадувалося вище, проте варто розглянути діяльність Суду з цього питання детальніше. Норми про тимчасове задоволення позову, які полягають в забороні публікації якоїсь статті або книги, можуть бути, якщо вони застосовуються судом без особливої обережності, болісним інструментом, спрямованим проти преси. Якщо судовий процес швид­ко не закінчується остаточним вироком, тимчасова заборона перетворюється в інструмент превентивної цензури.

Як уже згадувалося, тимчасову заборону публікацій було видано у Великій Британії щодо книги «Ловець шпигунів», мемуарів Пітера Райта, офіцера бри­танських спеціальних служб у відставці. Дві газети, «Обсервер» і «Ґардіан», опублікували фрагменти цієї книги, що була видана в Австралії. Частина книги також була оприлюднена у Великій Британії в інших книгах і в телевізійних інтерв'ю. «Ловець шпигунів» містив розповіді про нібито протиправну діяльність британських спеціальних служб.

Британський уряд одержав від суду заборону на подальші публікації в обох га­зетах фрагментів книги, які становили розголошення таємної інформації, а тому є протиправними. Інша газета, «Санді Тайме», також почала видавати фрагменти з цієї книги. Генеральний прокурор розпочав судовий процес проти «Санді Тайме». У цьому випадку приводом до порушення справи була образа суду.

У той час книга була видана також у Сполучених Штатах, і британський уряд не вчинив ніякої спроби, щоб запобігти її імпорту до Великої Британії. Цей останній факт був вирішальним для Суду, який заявив, що поки книгу не було опубліковано в Сполучених Штатах, британський уряд, враховуючи його становище, мав право чинити дії, спрямовані на запобігання оприлюдненню інформації, що загрожує національній безпеці. Проте, Суд визнав одноголосно, що після подвійного опублікування за кордоном втручання влади не було «необ­хідним» через те, що газети стали жертвами порушення гарантій, що випливають зі ст. 10.

Чотирма роками пізніше, у 1995 р., до Суду надійшла подібна справа Ференігінґ Вікблад Блуф проти Нідерландів. У цій справі редактори лівого часопису одержали рапорт, складений шість років тому про офіцерів Служби безпеки (BVD). Ре­дактори вирішили видати цей рапорт. Директор BVD повідомив прокуратуру що­до наміру видавців. На його думку, це порушило б кримінальне право.

Незважаючи на судову заборону і короткий арешт, накладений на трьох осіб, втягнутих у справу, редактори часопису прийняли рішення опублікувати і розповсюдити цей рапорт. Врешті, влада відступила від кримінального пересліду­вання видавців газети. Часопис звернувся до суду про повернення конфіскованих екземплярів першого накладу. Верховний суд Нідерландів остаточно відмовив у проханні, ствердивши, що кримінальний процес міг би привести до заборони впровадження газети в обіг. Разом з тим, що стосується національної безпеки, то суд визнав, що газета «Ференіґінґ Вікблад Блуф» опублікувала інформацію, таємність якої була дуже важливою для інтересів держави. Нарешті, на думку суду, конфіскація і вилучення з обігу не може порівнюватися з постановою про попе­реднє забезпечення позову, навіть якщо громадська думка не може погодитися з надрукованими думками і ідеями.

Відправна точка Суду була інакшою, ніж у справі Обсервер і Ґардіан. У справі Ференіґінґ Вікблад Блуф Суд відзначив, що: «Суд не може прийняти той аргумент, що ст. 10 запобігає інакше, ніж в кримінальному судочинстві, призначенню конфіскації і вилученню з обігу надрукованих матеріалів.

Національні органи влади повинні бути спроможні застосувати такі заходи виключно для того, щоб запобігати розголошенню таємниці без застосування кримінального процесу проти заінтересованої сторони, забезпечуючи, щоб національне право надавало тій стороні достатні процедурні гарантії. Право Нідерландів виконує цю вимогу шляхом надання можливості такій стороні пода­вати скаргу як на конфіскацію предмета, так і на його вилучення з обігу, яким об'єднання користувалося у цій справі [§ 32].

Європейський суд визнає, що належне функціонування демократичного суспільства, заснованого на верховенстві права, може потребувати інституції, подібні до BVD, які для того, щоб бути ефективними, повинні діяти таємно і от­римувати необхідний захист. У такий спосіб держава може захистити себе від дій осіб і груп, які намагаються підірвати основні цінності демократичного суспільства [§35].

Через природу обов'язків, що виконуються внутрішньою службою безпеки, чия цінність не потребує обговорення, Суд, подібно до Комісії, визнає, що така інституція повинна забезпечувати високий рівень захисту там, де це стосується оприлюднення інформації щодо її діяльності» [§ 40].

Після того, як без дозволу було розповсюджено часопис, ситуація змінилася. Суд розглянув також, чи необхідною була подальша конфіскація накладу часопи­су. Суд вважав, що це не відповідало ст. 10, тому що: «вилучення з обігу повинно бути розв'язане з урахуванням сукупності обставин справи. Після конфіскації на­кладу щотижневика його видавці додрукували велику кількість копій і розпрода­ли їх на вулицях Амстердама, який у той день був дуже людним. Відомості з ра­порту були потім широко розповсюджені до того, як щотижневик було вилучено з обігу. Суперечливою залишається кількість розповсюджених екземплярів. Суд не бачить, однак, приводу, аби сумніватися, що, в будь-якому разі, було продано велику кількість екземплярів, і що рапорт BVD став широко відомим [§ 43].

У зв'язку зі згаданим вище Суд підкреслив, що, як це він вже чинив у подібних справах, не було необхідним запобігати розповсюдженню певних відо­мостей, якщо вони попередньо потрапили до громадськості або перестали бути таємними [§44].

Без сумніву, у розглядуваній справі ступінь поширення інформації відрізнявся [порівняно зі справою Обсервер і Ґардіан чи Санді Тайме]. Відомості, що містили­ся у рапорті, потрапили до значної кількості людей, які могли переказати її іншим. Більше того, ці події були прокоментовані засобами масової інформації. Беручи це до уваги, потрібно визнати, що захист тієї інформації як державної таємниці більше не був виправданим і вилучення видання № 267 «Bluf» більше не було необхідним для досягнення переслідуваної законної мети. Було б цілком можливим подати позов проти кривдників» [§ 45].

Суд не поділяв думку заявника, що нідерландська влада не врахувала його (заявника) явного впливу, шляхом видання матеріалів, на поширення суспільних дебатів, які тоді відбувалися в Нідерландах і стосувалися діяльності BVD.

Свобода слова і обов'язки та завдання представників державної служби. Державні службовці, передусім посадові особи, що займають високий щабель, мають особливий обов'язок дотримуватися певного ступеня розсуду. Такою була позиція Комісії у справі заяви проти Норвегії, де посадова особа високого рангу, яка мала психічний розлад, стверджувала, що її переміщення на іншу посаду в уряді після того, як він привселюдно звинуватив державу у встановленні спосте­реження за ним, є порушенням ст. 10. Національні суди відхилили обвинувачен­ня. Комісія зазначила, що: «Залишення на посаді начальника відділу особи, яка справляє враження психічно неврівноваженої, зменшило б престиж Міністерст­ва і довіру до нього як у внутрішній, так і у зовнішній сфері» [№ 9401/81, D. R. 27, с 228].

Комісія винесла подібне рішення у британській справі, в якій заявник був по­садовою особою, обіймаючи посаду політичного характеру (політично обмежений пост — politically restricted post) і одночасно був обраний членом ради графст­ва. Його було запрошено взяти участь у телевізійній програмі, але його начальник не дав йому на це дозволу. Всупереч забороні, він брав участь у тій програмі, яку було присвячено його роботі. У результаті його було піддано дисциплінарному покаранню. У тій справі Комісія зазначила, що: «Захист розмаїтості думки від пе­реслідування — фундаментальна риса демократичних суспільств, в яких права людини, що містяться в Конвенції, захищені...

Обрані представники мають відігравати спеціальну роль у функціонуванні демократичного суспільства, і очікується, що вони можуть часто опитуватися за­собами масової інформації для того, щоб дати публічний коментар. [Проте,] там де особа, яку обрано представником, також займає іншу посаду, яка, за своєю природою, накладає обов'язки і відповідальність, в даних обставинах повинні бути враховані обидві сукупності обов'язків. У обставинах, де обов'язки, що виникають з однієї посади можуть виконуватися за рахунок інших обов'язків, звичайно, оцінка таких суперечливих зобов'язань — особисте питання. Проте, якщо, як це було в цій справі, користування свободою вираження поглядів тягне за собою відповідальність особи перед державою, з огляду на її знання, отримані завдяки його праці у вразливому Міністерстві, ст. 10 Конвенції припускає мож­ливість, що національні органи влади можуть цілком законно самостійно оціню­вати такі суперечливі обов'язки, якщо так необхідно чинити в демократичному суспільстві для однієї з цілей п. 2 ст. 10» [№ 10293/83, D. R. 45, с 41].

Дуже схожий фактичний стан мала інша британська справа, в якій Суд виніс вирок у 1998 р. У справі Ахмед і інші чотири службовці обіймали в органах самовря­дування Лондону посади політичного характеру, так як окреслив їх міністр охоро­ни довкілля. У зв'язку з тим вони не могли ні бути кандидатами на посади, які обіймаються в результаті виборів, ні відмовитися від партійних посад. На думку

Суду, тут не було порушення ст. 10 Конвенції, оскільки свобода слова не може означати перенесення партійних спорів до урядів.

У справі Ахмед і інші Суд повторив своє положення, згідно з яким там, де в гру входить свобода висловлювань працівника державної служби, влада має певні межі вільного прийняття рішень з огляду на обов'язки і відповідальність тих осіб як державних посадових осіб (§ 61). Отже, Суд визнав, що наказ міністра, який накладав обмеження на політичну діяльність службовців місцевих влад, є припу­стимим у світлі ст. 10 Конвенції (§ 63). Ужиті заходи не були непропорційними. Тому «держава не може бути звинувачена у порушенні свободи слова через ухи­ляння від переговорів між роботодавцем і заінтересованими посадовими особами у справі впровадження обговорюваних обмежень, ані за охоплення тими обме­женнями майбутніх посадових осіб, які обіймають посади політичного характе­ру». Суд погодився з позицією уряду, що у тій справі йшлося не про унеможливлення службовцям будь-яких коментарів у політичних справах, а про уникання ними таких відповідей, які були б визнані місцевими виборцями такими, що зневажають або суперечать поглядам якоїсь політичної партії.

В іспанській справі Кастеллс заявником був сенатор, засуджений за загрозу безпеці країни через спроби дискредитації демократичних інституцій. Він видав у 1979 р. статтю, що звинувачувала уряд в участі в нападах збройних груп правих і вбивств басків, що виявилося правдою 20 років опісля. Іспанські суди не були пе­реконані щодо певної підстави розпочати кримінальну справу. Як зауважив Суд в одному з вироків, виявилося, що метою діяльності влади була не охорона гро­мадського порядку і національної безпеки, а збереження гідності уряду. Заяви Кастеллса, аби розпочати розгляд доказів щодо правдивості наведених ним фактів і їхньої загальновідомості, були відкинуті судами, оскільки вивчення тих доказів було неприпустимим з огляду на звинувачення в образі державних інститутів.

Суд визнав, що в тій справі іспанська влада порушила приписи ст. 10 і аргумен­тував це тим, що: «Пан Кастеллс не висловив своєї думки з трибуни Сенату, що він міг би зробити без страху санкцій, але вирішив зробити це на сторінках часопису. Це не означає, проте, що він втратив своє право критикувати уряд. Не потрібно за­бувати, яким є головне завдання преси у правовій державі... Свобода преси... на­дає політичним діячам можливість критики і коментування того, що становить суспільну думку, надаючи можливість кожному брати участь у вільній демокра­тичній дискусії, що становить саму сутність демократичного суспільства...» [§ 43].

Суд також у тій справі відзначив, що згідно зі ст. 10: «межі припустимої крити­ки є ширшими щодо уряду, ніж щодо... політичного діяча. У демократичній сис­темі дії чи бездіяльність влади мусять підлягати прискіпливій перевірці не тільки законодавчої і судової влади, але також преси і суспільної думки. Крім того, домінуюче положення, яке займає уряд, робить необхідним накладання обме­жень на застосування кримінального процесу, особливо в тій сфері, де для відповіді доступні інші засоби...» [§ 46].

У такий спосіб Суд відхилив скаргу іспанського уряду щодо того, що заявник, маючи свої «обов'язки» і «відповідальність» як член Парламенту, переступив нор­мальні межі політичних дискусій, намагаючись дестабілізувати демократичну си­стему під час найбільш критичного моменту відразу після прийняття Конституції в 1977 р.

Концепція «обов'язків» і «відповідальності», звісно, не порожня. Найкращим прикладом у цьому питанні є грецька справа Гаджіанастасі 1992 р. Офіцер Гаджіанастасі був засуджений військовим судом за оприлюднення інформації незначної важливості, яка, однак, вважалася таємницею. Він оприлюднив інформацію стосовно певної зброї і її технічних характеристик, що могло спричинити значні збитки національній безпеці. Заявник стверджував, що звичайне технічне вивчення, яке базується повністю на його власній документації, не могло стано­вити загрозу національній безпеці. Засудження заявника апеляційним судом спиралося, проте, на розкриття «загальної інформації», щодо якої існує військо­ва вимога збереження таємниці. Два експерти, призначені апеляційним судом, визнали, однак, незважаючи на те, що вони використовували різні методи для дослідження, що «частину технічного знання неминуче було розголошено» [§ 45].

У справі Гаджіанастасі суд одностайно вирішив, що ст. 10 не було порушено. Члени Суду аргументували це так: «Потрібно взяти до уваги спеціальні умови, невід'ємні від військового життя, військові або спеціальні «обов'язки» і «відпо­відальність», які стосуються членів збройних сил... Заявник — офіцер К. Е. Т. А., відповідальний за експериментальну ракетну програму, був зв'язаний обов'язком збереження таємниці, якщо йдеться про будь-що, пов'язане з його обов'язками.

Грецькі військові суди не можуть підозрюватися у порушенні меж сфери оцінки, що повинна бути залишена внутрішній владі в питаннях національної безпеки. Надалі докази не виказують нестачі розумних пропорцій між застосову­ваними засобами і законною обґрунтованою ціллю, яку потрібно осягнути» [§§46-47].

Доступ до праці у державному секторі. Зрозуміло, що в деяких відділах держав­ної служби, передусім у тих, які особливо важливі з погляду внутрішньої і зовнішньої політики, держава повинна мати широкі межі свободи в призначенні і звільненні членів персоналу. Як уже згадувалося, посадові особи державної служби виконують обов'язки і несуть відповідальність, згадані в п. 2 ст. 10, що безпосередньо впливає на їхню свободу передавати іншим інформацію та ідеї. Це призводить до вирішення двох питань: право кандидата на публічну посаду мати доступ до інформації, зібраної про нього спеціальними чи іншими урядовими службами, з одного боку, або встановлення списку тих посад, щодо яких повинні бути виконані спеціальні вимоги «політичної коректності», з другого.

Суд займався правом на отримання інформації у шведській справі Ліндер 1987 р. Заявника було звільнено з посади теслі в публічному музеї військового флоту тому, що поліція безпеки вважала, що він створює загрозу для національ­ної безпеки, з огляду на його минулі тісні зв'язки з крайніми лівими. Заявник хотів мати доступ до свого персонального досьє з зібраними про нього поліцією даними. Таким чином, він хотів з'ясувати можливі неточності. Влада відхилила з прохання.

Суд вирішив, що в тій справі не було порушення «свободи одержання інфор­мації» у світлі ст. 10, тому що доступ до праці у публічному секторі не захищений Конвенцією. Суд сказав, що хоча ст. 10 гарантує право на свободу одержання інформації і «в основному забороняє уряду накладання обмеження у сфері отри­мання особою інформації, яку інші бажають або можуть бажати передати їй», це, однак, «в обставинах даної справи не надає права особі на доступу до реєстру, що містить інформацію щодо його особистої позиції, і при цьому це не зобов'язує уряд передати йому таку інформацію», взагалі забороняє уряду перешкоджати доступу до інформації, якою інші люди хотіли або могли поділитися. Що також]в таких обставинах, як в тій справі, не надає особі права доступу до реєстру, що містить інформацію про його посаду, і при цьому не покладає на уряд обов'язку ися такою інформацією з тією особою» [§ 74].

Десятьма роками пізніше, у квітні 1997 р., два шведські правники ще раз звер­нулися до Суду у справі Ліндера, з проханням про новий розгляд. Відповідно до представлених доказів, Уряд, нібито, подав до Суду неправдиві свідчення щодо центральних фактів. Один із правників заявив: «У зв'язку із тим, що п. Ліндер програв справу чотирма голосами проти трьох, і шведський суддя знав про не­правдиві твердження уряду, просимо про новий розгляд справи. Я думаю — при­наймні, якщо йдеться про пізніше твердження уряду, що Суд і Комісія вважають, що немає ніяких проблем із шведською системою керування персоналом — не­обхідно, щоб судовий процес було засновано на правдивих характеристиках цієї справи».

Суд застосовував подібний підхід протягом декількох років у німецьких спра­вах щодо відповідності німецького права і практики «Berufsverbot» Конвенції. Відповідно до політики «Berufsverbot», кожний державний службовець повинен присягати на вірність Конституції і її вартостям. Осіб, які поділяли крайні ліві і крайні праві симпатії, не приймали на державну службу навіть на найнижчу по­саду. Суд не визнавав тієї практики як такої, що суперечить ст. 10 Конвенції (справи 1986 р. Ґлансенап і Косєк). У тих справах Суд обмежився, в основному, твердженням, що право доступу до державної служби не охороняється Кон­венцією. Це означає, що відмова у працевлаштуванні особи на посаду публічно­го характеру не може бути предметом скарги на підставі Конвенції {Ґлансенап §49).

Після 1989 p., коли Німеччина більше не межувала з комуністичним блоком. Суд змінив своє ставлення у справі Фоґт. У 1987 р. пані Фогт була звільнена зі школи, де вона працювала, починаючи з 1979 р., тому що вона з 1972 р. належала до Комуністичної партії Німеччини. Вона відмовилася залишити діяльність у цій партії, і для керівництва це означало, що вона не виконує обов'язок кожного державного службовця, що має на меті підтримку вільної конституційної демо­кратичної системи. У 1995 р. Суд підтримав позицію уряду, яка полягала у тому, що державна служба, яка знаходиться далеко від політичних радикалізмів, «є га­рантом Конституції і демократії» [§ 59]. У зв'язку з цим Суд визнав, однак, що «незважаючи на те, що держава і право накладають на державних службовців, з огляду на їхній статус, обов'язок діяти на власний розсуд, державні службовці є індивідами і, як такі, підлягають захисту ст. 10 Конвенції» [§ 59]. Суд підкреслив у тому рішенні, що він розуміє, що аргументи уряду викликані історією Німеччи­ни і тим фактом, що країна бажала уникнути повторення колишнього досвіду створюючи нову державу, яка б відповідала передумові, що це повинна бути «демократія, здатна захистити себе сама». Суд визнав, однак, що цей погляд не означає, що «особа, призначена для виконання функцій державної влади, не може подавати скарги з приводу її звільнення, якщо це звільнення порушує її права, гарантовані Конвенцією. У приписах статей 1 і 14 Конвенція містить по­станову, що «кожний, хто підлягає юрисдикції» договірних сторін, повинен кори­стуватися правами і свободами «без дискримінації на будь-якій підставі». Більше того, у кінці п. 2 ст. 11 державі дозволяється накладати спеціальні обмеження на свободу зібрань та об'єднань для «осіб, які входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління». Це підтверджує, як загальне прави­ло, що гарантії Конвенції поширюються на працівників державної служби. Отже, статус державного працівника, який набула пані Фогт з моменту визнання її вчи­телем середньої школи, не позбавляє її охорони ст. 10» [§ 43]. Остаточно, однак. Суд не визнав, що у тій справі німецька влада порушила припис ст. 10 Конвенції. Таким чином, визнається, що діяльність відповідно до конституційного порядку «є обов'язком кожної посадової особи державної служби незалежно від її/його позиції і рангу. Це означає, що кожна посадова особа державної служби... мусить однозначно відмовитися від участі в групах і рухах, які компетентна влада вважає ворожими Конституції. Це не дає змоги провести різницю між службою і приват­ним життям» [§ 59]». Отже, на відміну від справ Ґлансенап і Косєк, в яких заявни­кам відмовлено у доступі до державної служби, Суд визнав, що у справі Фоґт дійшло до втручання в права, гарантовані Конвенцією. Пані Фоґт працювала і була звільнена зі школи у зв'язку з виявленням у неї радикальних політичних поглядів. Втручання те містилося однак у межах тексту п. 2 ст. 10 Конвенції.

Свобода слова і потреба охорони громадського порядку. У нідерландській справі Енґель та інші йшлося про заборону розповсюдження газети, в якій солдати кри­тикували деяких офіцерів. Суд не знайшов порушення ст. 10. У цій справі Суд сказав, що під поняттям «громадський порядок» потрібно розуміти «порядок, який повинен панувати в межах певної соціальної групи... у випадку збройних сил, безладдя в групі може мати наслідки у цілому суспільстві [§ 98]. Належне функціонування армії важко уявити без юридичних норм, розроблених для того, щоб запобігти підриву військової дисципліни військовослужбовцями, напри­клад, статтями... [Право Нідерландів] засноване на цій законній вимозі не супе­речить ст. 10...» [§ 100].

Суд визнав, проте, що ця умова захищає також права солдат, які відбувають строкову службу: «Тут не було питання позбавлення їхньої свободи вираження поглядів, а тільки покарання за образливе здійснення тієї свободи з їхнього боку. Тому видається, що це рішення не порушило п. 2 ст. 10» [§ 101].

Через вісімнадцять років, у 1994 р., Суд знайшов порушення державою ст. 10 у справі, дуже схожій до справи Енґель. Це була австрійська справа Ференіґунґ Демократішер Зольдатен Остеррайхс і Ґубі. Влада заборонила розповсюдження серед солдатів, що проходили службу, часопису, в якому критикувалася військова адміністрація. У той же час інші приватні й урядові періодичні видання розпов­сюджувалися серед призовників. Австрійський уряд стверджував, що часопис заявника загрожував системі оборони й ефективності армії. Заявник посилався на те, що уряд поступово здійснював більшість реформ, запропонованих часопи­сом. Суд погодився з аргументами заявника і стверджував, що: «Жоден із випусків [часопису] «der Igel», поданий як доказ, не містив заклик до непокори або насильства і навіть не брав під сумнів корисність армії. За загальним визнан­ням, більшість видань містять скарги, пропозиції реформ або заохочують читачів розпочати подавати скарги. Проте, незважаючи на те, що статті часто мали полемічний характер, не виглядає, що заявники переступили межу того, що при­пустимо у контексті простого обговорення ідей, які повинні допускатися в армії демократичної держави також, як це повинно бути в суспільстві, якому така армія служить» [§ 38].

Розглядаючи питання про свободу вираження, не можна оминути увагою ARTICLE XIX — принципи, прийняті на конференції у Лондоні в серпні 2000 р. Як зазначено у преамбулі цього документа, він був прийнятий згідно з проголо­шеними у Хартії ООН принципами, про які йдеться у Загальній декларації з прав людини, що в основі свободи, справедливості і миру покладено визнання рівності і невід'ємності прав усіх людей, підтверджуючи те, що свобода виражен­ня поглядів і обміну інформацією, включаючи вільне і відкрите обговорення питань, які становлять суспільний інтерес, навіть якщо це передбачає критику окремих осіб, мають велике значення у демократичному суспільстві для особис­того розвитку, гідності, самореалізації кожної особи, а також для забезпечення прогресу і добробуту суспільства та користування іншими правами людини і основними свободами; беручи до уваги відповідні положення Загальної декларації з прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Африканської хартії з прав людини і народів, Американської конвенції з прав лю­дини, Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, а також положення національних конституцій; зважаючи на фундаментальну не­обхідність у незалежній і неупередженій судовій системі, у забезпеченні дотри­мання верховенства права і захисті прав людини, включаючи права на свободу вираження поглядів, а також необхідності у постійному вдосконаленні рівня підготовки суддів у галузі прав людини і, зокрема, у галузі права на свободу вира­ження поглядів; пам'ятаючи про важливість для людей їхньої репутації і необхідності забезпечення достатнього рівня її захисту; знаючи також про поши­реність законів про дифамацію, які безпідставно обмежують можливості суспільного обговорення питань, що становлять суспільний інтерес, і про те, що такі закони підтримуються урядами на підставі необхідності у захисті репутації, а також про часте зловживання цими законами окремими державними посадови­ми особами; усвідомлюючи важливість відкритого доступу до інформації, і особ­ливо права на доступ до наявної в органах державної влади інформації, плекання акуратної журналістики та обмеження публікацій, які не відповідають дійсності або заяви з потенційно паплюжуючим змістом; знаючи про роль засобів масової інформації у задоволенні права суспільства бути поінформованим, в забезпеченні атмосфери для суспільного обговорення питань, які становлять суспільний інте­рес та у виконанні ролі «сторожового пса», який є запорукою прозорості дій уря­ду, визнаючи важливість створення засобами масової інформації механізмів са-моврегулювання, які були б ефективними і доступними у забезпеченні захисту репутації і безпідставно не обмежували б право на свободу вираження поглядів: бажаючи сприяти найкращому розумінню важливості пошуку необхідної рівно­ваги між правом на свободу вираження поглядів і необхідністю у захисті репу­тації. На підставі викладеного національним, регіональним і міжнародним орга­нам було рекомендовано вжити, у межах їхньої компетенції, достатні заходи для забезпечення повсюдного поширення, прийняття і впровадження викладених у документі принципів.

Принцип 1. Свобода вираження думки, поглядів і інформації.

а) Кожен має право на безперешкодне висловлення своєї думки.

б) Кожен має право на свободу вираження поглядів, що включає в себе свобо­ду пошуку, отримання і надання будь-якої інформації та ідей, незалежно від кор­донів, як в усній, так і у письмовій чи друкованій формі, у формі мистецтва або у будь-якій інший спосіб за його чи її вибором.

в) Здійснення передбаченого у пункті б) права може, якщо можна довести в цьому необхідність, бути підданим обмеженням за наявності конкретних підстав, передбачених системою міжнародно-правового регулювання, включаючи захист репутації інших.

г) Кожен, хто зазнав обмеження свободи вираження поглядів як у прямий, так і у непрямий спосіб, повинен мати можливість оспорити обґрунтованість такого обмеження як питання конституційного законодавства або законодавства з пи­тань прав людини у незалежному суді чи органі правосуддя.

д) Будь-яке накладення обмеження на право на свободу вираження поглядів повинно бути забезпечено адекватним захистом, що включає право на доступ до незалежного суду чи судового органу як одного з аспектів верховенства права.

Цей принцип має забезпечуватися підпорядкованими йому принципами: — принцип 1.1. Передбачення законодавством:

будь-яке обмеження права на свободу вираження поглядів або на інформацію мусить бути передбачене законодавством. Законодавство має бути доступним, однозначним, конкретним і чітким з тим, щоб особа могла, з достатньою впевненістю, завчасно передбачити законність або незаконність певної дії;

принцип 1.2. Законність захисту репутації: введення будь-якого обмеження права на свободу вираження поглядів або інформації, яке намагаються виправда­ти на підставі захисту репутації інших, мусить насправді мати цю мету і викону­ватися так, щоб фактично досягти захисту лише легітимного інтересу задля збереження репутації;

принцип 1.3. Необхідність у демократичному суспільстві: будь-яке обме­ження права на свободу вираження поглядів або інформації, включаючи захист репутації інших, не може бути виправдане, якщо переконливо не доведено його необхідність у демократичному суспільстві. Зокрема, обмеження є безпідстав­ним, якщо в певних обставинах існують менш обмежувальні і доступні засоби законного захисту репутації; або, зважаючи на всі обставини, обмеження виявиться невідповідним через те, що користь захисту репутації не набагато пере­важить шкоду, завдану свободі вираження поглядів.

Принцип 1 створено, спираючись на міжнародні і конституційні гарантії сво­боди вираження поглядів, які авторитетно й докладно визначені міжнародним і порівняльним правом, а також Сіракузькими принципами, в яких йдеться про положення Міжнародного пакту про громадянські і політичні права з питань об­меження і часткового скасування. У переважній більшості актів системи міжна­родно-правового регулювання і багатьох національних законодавствах з питань свободи вираження поглядів часто йдеться про триступеневу перевірку закон­ності введення обмеження права на свободу вираження поглядів, про що йдеться у Принципах 1.1 і 1.3 або їх відповідному варіанті.

Принцип 2. Легітимність мети у законодавстві з питань дифамації.

а) Закони з питань дифамації є безпідставними, якщо їх справжня мета і ре­зультат застосування чітко не зводяться до захисту репутації окремих осіб — або окремих суб'єктів, які мають право подавати позов і відповідати в суді, — а не до завдання їм шкоди, до якої входить зменшення поваги до них в їхньому оточенні, перетворення їх на об'єкт суспільного посміховища чи неприязні, або створення умов, за яких їх будуть остерігатися чи уникати.

б) Закони з питань дифамації є безпідставними, якщо вони мають за мету або за результат захист осіб від спричинення шкоди їхній репутації, якої вони не мають чи не заслуговують, або захист репутації інших суб'єктів, ніж ті, які мають право пода­вати позов і відповідати в суді. Зокрема, запровадження законодавства з питань дифамації є безпідставним, якщо воно має на меті або його результатом є:

захист посадових осіб від законної критики або викриття їх посадових пра­вопорушень чи корупції;

захист «репутації» таких об'єктів, як державна або релігійна символіка, пра­пори або національна символіка;

захист «репутації» держави або народу (нації) як таких;

надання особам можливості подавати позов від імені померлих осіб;

дозвіл особам подавати позов від імені групи, яка за своїм статусом не може цього робити.

в) Закони про дифамацію також не можуть бути справедливими на підставі того що вони орієнтовані радше на захист інтересів, ніж репутації, де такі інтереси, навіть якщо вони могли би виправдати обмеження свободи висловлювань, краще залишені спеціальними законами для таких цілей. Особливо закони про дифамацію не можуть бути справедливими на підставі того, що вони забезпечують громадський порядок, національну безпеку або дружні стосунки з іншими держа­вами або урядами.

Єдиною законною метою законів з питань дифамації є захист репутації. Разом з тим, практика багатьох держав світу свідчить про зловживання законами з пи­тань дифамації з метою запобігання відкритому суспільному обговоренню і за­конної критики правопорушень посадових осіб. У багатьох державах створено такі закони, які стоять на захисті певних об'єктів, включаючи національну або релігійну символіку. Оскільки об'єкт як такий не може мати репутацію, мета та­ких законодавств є незаконною.

Завдана репутації людини шкода в результаті безпідставної критики має пря­мий і особистий характер. На відміну від власності, репутація не успадковується, будь-який інтерес у репутації покійної людини, який міг залишитися у родичів після смерті його володаря, фундаментально різниться від живої особи з її влас­ною репутацією. Крім того, правом на судовий захист за дифамацію репутації по­мерлої особи можна легко зловживати задля запобігання вільній та відкритій дис­кусії щодо історичних подій.

Групи без законного статусу не мають особистої репутації у будь-якому значенні цього терміна. Закон з питань дифамації є безпідставним, якщо він має на меті підтримку репутації подібних груп. У Принципі 2 (б) (5) йдеться як про подання групового позову з питань дифамації від імені всіх членів групи, так і про подання окремих осіб, які стверджують, що їх було піддано дифамації, у непрямій формі, як окремих членів цієї групи. Окремі члени цієї групи можуть подати по­зов за дифамацію, якщо вони можуть довести, що це стосувалося саме їх і саме вони постраждали.

Деякі держави намагаються знайти підстави для виправдання законів з питань дифамації, особливо кримінального характеру, у тому, що вони, крім репутації, захищають такі державні інтереси, як підтримка громадського порядку чи національної безпеки або дружніх стосунків з іншими державами. Оскільки закон з питань дифамації спеціально не створюється для захисту цих інтересів, він не витримує перевірки на його необхідність, коли йдеться про можливість обмежен­ня права на свободу вираження поглядів, про яке йдеться у Принципі 1.3. Подібні інтереси, якщо вони законні, повинні знайти захист у спеціально призначених для цього законах.

Принцип 3. Дифамація органів влади.

Усім органам державної влади, включаючи законодавчі, виконавчі чи судові, або деяких, що пов'язані з виконанням державних функцій, треба повністю забо­ронити порушувати пов'язані з дифамацією справи.

У деяких державах вищі державні суди обмежили можливість органів держав­ної влади, включаючи обраних органів, державних підприємств і навіть політич­них партій порушувати пов'язані з дифамацією справи. Цей крок було зроблено як знак визнання надзвичайної важливості для демократії відкритої критики уря­ду і органів державної влади, обмеженого і суспільного характеру репутації цих органів і широкого набору засобів, які мають у своєму розпорядженні органи державної влади для свого захисту від критики. Застосовуючи цей принцип, необхідно взяти до уваги світову тенденцію поширення такої заборони на все більше коло органів державної влади.

Розділ 2 ARTICLE XIX присвячений питанню кримінальної відповідальності за наклеп (дифамацію). Всі кримінальні закони з питань дифамації (наклеп, образа) необхідно скасувати і замінити, якщо необхідно, на відповідне цивільне законодавство з питань дифамації. Державам, у яких ще існує кримінальне законодавство з питань дифамації, необхідно вжити заходів для поступового впрова­дження цього принципу.

Державам необхідно вжити негайних заходів для забезпечення повної відповідності чинного кримінального законодавства з питань дифамації таким умовам:

ніхто не може бути засудженим за дифамацію згідно з кримінальним зако­нодавством, якщо сторона, яка стверджує, що вона була піддана дифамації, повністю не доведе наявність всього складу злочину, як вказано нижче;

вислови паплюжуючого характеру не визнаються правопорушенням згідно з кримінальним законодавством з питань дифамації доти, доки не буде доведено, що оскаржувані вислови не відповідають дійсності, їх було зроблено зі знанням того, що вони не відповідають дійсності, або їх було зроблено з нехтуванням того, відповідають вони дійсності чи ні, і що їх було зроблено навмисно, аби завдати шкоди стороні, яка стверджує, що була піддана дифамації;

органи державної влади, включаючи поліцію і прокуратуру, не повинні бра­ти участі у порушенні кримінальних справ про наклеп або розпочинати пе­реслідування щодо них, незалежно від статусу сторони, яка стверджує, що її було піддано дифамації, навіть якщо він або вона обіймає вищу державну посаду;

засудження до позбавлення волі, умовне засудження до позбавлення волі, тимчасове позбавлення права на вираження думки через будь-який засіб або жур­налістику, або будь-яку іншу професію, накладення надмірних штрафів та інших жорстких видів кримінального покарання не можуть використовуватись як засоби покарання за порушення законодавства з питань дифамації, незалежно від того, якими б грубими або вульгарними не були ці вислови паплюжуючого характеру.

Криміналізація якоїсь діяльності передбачає наявність чіткого державного інтересу контролювати цей вид діяльності і накладає на неї певне соціальне тав­ро. Беручи це до уваги, міжнародні суди наголосили на необхідності обмеження застосування урядами правових засобів кримінального законодавства у випадках обмеження основних прав. У багатьох державах захист репутації вважається передусім або виключно приватним інтересом. Досвід свідчить про те, що немає необхідності у криміналізації заяв паплюжуючого характеру як відповідного захисту репутації.

У багатьох державах органи державної влади зловживають кримінальним законодавством з питань дифамації з тим, щоб обмежити критику і поставити перешкоду можливості громадського обговорення. Загроза введення жорстких кримінальних санкцій, особливо позбавлення волі, дуже стримує свободу вира­ження поглядів. Подібні санкції явно безпідставні, особливо у світлі відпо­відності введення некримінальних санкцій у випадку відшкодування шкоди, завданої репутації осіб. Можливість зловживання кримінальним законодавством з питань дифамації, навіть у державах, де воно загалом помірно застосовується, існує завжди. Про незаконність застосування кримінального законодавства з питань дифамації для підтримки громадського порядку або для захисту держав­ного інтересу вже йшлося. З огляду на це, існує необхідність у скасуванні кримінального законодавства з питань дифамації.

Разом з тим, у багатьох державах кримінальне законодавство з питань дифа­мації залишається головним засобом вирішення справ, пов'язаних з заподіянням невиправданої шкоди репутації. Для зведення практично до мінімуму можливості зловживань і безпідставних обмежень права на свободу вираження поглядів важ­ливо вжити невідкладних заходів для забезпечення відповідності цих законів чо­тирьом умовам, викладеним у підпункті б). Основний принцип кримінального законодавства, а саме презумпція невинуватості, вимагає від сторони, яка пору­шила кримінальну справу, довести весь склад правопорушення. У випадку дифа­мації складом злочину є невідповідність поширеної інформації дійсності і відповідна ступінь вини. В основу третьої умови покладено часте зловживання державними посадовими особами кримінальним законодавством про наклеп. включаючи можливості використання державних ресурсів у порушенні справ для захисту суто особистої репутації. Четверта умова виходить з того, що санкції повинні бути відповідними і не повинні стримувати свободу вираження поглядів у майбутньому.

Розділ 3 присвячено цивільній відповідальності за дифамацію. Так, строк по­дання позову з питань дифамації не повинен перевищувати одного року від дати публікації, за винятком особливих обставин. Суди повинні забезпечити достат­ньо розумні строки виконання кожного етапу провадження з питань дифамації з тим, щоб обмежити негативний вплив затримки на свободу вираження поглядів. Разом з тим, за жодних обставин швидкість провадження у справі не повинна позбавляти відповідача достатньої можливості для здійснення свого захисту.

Надання дозволу на порушення справи з великою затримкою після того, як були поширені вислови як основа для порушення справи, позбавляє можливості сторін у цій справі представити відповідний захист. У будь-якому разі, безпідстав­но порушені справи стримують свободу вираження поглядів відповідачів, а також знижують здатність позивачів вчасно отримати відповідну компенсацію. Разом з тим, законодавством деяких правових систем передбачено безпідставно малий строк для сторін у справах з питань дифамації. Це означає, крім іншого, що відповідачі не мають змоги здійснити належний захист. Ця проблема стає ще більшою (особливо щодо доведення правди), коли відповідачі посилаються на конфіденційні джерела інформації, які вони не хочуть розголошувати в суді.

Журналісти та всі інші, хто дістає інформацію від конфіденційних джерел з метою її поширення, переслідуючи суспільні інтереси, мають право не розголошу­вати конфіденційності своїх джерел. За жодних обставин це право не повинно скасовуватися або обмежуватися у контексті справи з питань дифамації.

Інтереси всіх, на кого поширюється цей принцип, не повинні зачіпатися тільки через відмову цих осіб розголосити конфіденційне джерело.

Таким чином, було чітко визначено, що гарантія свободи вираження поглядів дає право журналістам і іншим особам, які переслідують суспільні інтереси, відмовлятися розголошувати конфіденційне джерело. У цьому принципі йдеться просто про застосування цього права у контексті законодавства з питань дифа­мації. У разі відмови розголосити конфіденційне джерело особа повинна надати в суді докази його існування. Вагомість і належність доказів вирішує суддя.

У всіх випадках правдивість оскаржуваних висловів звільняє відповідача від будь-якої відповідальності. У випадках, коли вислови зачіпають питання, що ста­новлять суспільний інтерес, позивач мусить довести невідповідність дійсності будь-якого вислову або факту, який вважає дифамаційним. Необхідно перегляну­ти практику безпідставного обмеження можливості відповідачів довести відповідність їх заяв дійсності.

У деяких правових системах безпідставно обмежується можливість відповідачів довести відповідність їх висловів дійсності. Від тих, кому це зробити не вдається, може вимагатися додаткове відшкодування шкоди тільки за те, що вони стверджу­вали, що їх вислови відповідали дійсності, незважаючи на причини, які їм заважа­ють врешті-решт це довести. Це може безпідставно стримувати відповідача надава­ти докази відповідності своїх заяв дійсності, навіть якщо ці заяви насправді заповідають дійсності, через побоювання про недостатність цих доказів. Так само, будь-які правила, якими забороняється надання у справах з питань дифамації за­звичай прийнятних доказів, безпідставно обмежують можливість відповідача дове­сти, що їх заяви відповідають дійсності. Прикладами цьому можуть бути відмови у дозволі відповідачеві пред'явити докази колишньої судимості позивача або інших історичних фактів.

Закони з питань дифамації не мають, за жодних обставин, передбачати особли­вий захист державних посадових осіб, незалежно від їхньої посади або статусу. У цьому принципі йдеться про спосіб подання і розгляду скарг, норми визначення щодо того, несе відповідальність відповідач чи ні, та про можливі види покарання. У багатьох правових системах законодавством з питань дифамації для держав­них посадових осіб передбачено більший захист, ніж для звичайних громадян. Серед прикладів таких пільг — сприяння з боку державних органів у порушенні справ з питань дифамації, вищі стандарти захисту репутації державних посадових осіб і вищі міри покарання для відповідачів, які вважаються такими, що піддали державних посадових осіб дифамації. У системі міжнародно-правового регулю­вання вже чітко визначено, що такі державні посадові особи повинні більш, а не менш, толерантно ставитися до критики. Зрозуміло, що особливий захист дер­жавних посадових осіб суперечить цьому правилу.

Навіть якщо було доведено, що вислів про факт, який становить суспільний інтерес, не відповідає дійсності, відповідачі повинні мати захист «достатніх летав для публікації». Такий захист передбачається, якщо відповідач мав до­статні підстави, враховуючи всі обставини, поширювати матеріал у той спосіб і у тій формі, у яких він або вона це зробила.

Для визначення достатності підстав, з огляду на обставини даного випадку, поширення матеріалу Суд повинен зважити на важливість свободи виражен­ня поглядів щодо питань, які становлять суспільний інтерес і щодо права насе­лення вчасно отримати інформацію щодо цих питань.

Збільшується кількість правових систем, які визнають «обґрунтованість» захи­сту або аналогічного захисту, в основі якого покладено ідею «достатньої ретель­ності» або «сумлінності», — з огляду на жорсткий характер традиційного правила деяких правових системах, згідно з яким відповідачі несуть відповідальність, не­залежно від того, чи вони поширюють вислови, які не відповідають дійсності або заяви, відповідність яких дійсності, не можна довести. Таке традиційне правило особливо несправедливе до засобів масової інформації, обов'язок яких полягає у тому, щоб задовольнити право людей бути поінформованими, і часто не можуть зволікати з публікацією або трансляцією матеріалу доти, доки їм не буде досте­менно відомо, що кожен факт, про який йдеться у матеріалі, відповідає дійсності. Навіть найкращі журналісти роблять сумлінні помилки, і залишати їх незахищеними перед покаранням за кожну заяву, яка не відповідає дійсності, означало б вибивати суспільний інтерес до отримання вчасно інформації. Більш прийнят­ною рівновагою між правом на свободу вираження поглядів і репутацією є захист тих. чиї дії були обґрунтованими, дозволяючи, при цьому, позивачам подати в суд на тих, чиї дії були необгрунтованими. Для засобів масової інформації дії в межах загальноприйнятих професійних норм за звичаєм повинні витримувати випробу­вання на обґрунтованість.

Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності, згідно з законом з пи­тань дифамації, за вираження своєї думки. Думка визначається як: 1) вислів, в якому не міститься твердження фактів, які можна довести як такі, що не відпо­відають дійсності; 2) вислів, який ніяк не можна тлумачити як такий, в якому йдеться про реальні факти, зважаючи на всі обставини, включаючи використану мову (такі, як риторика, гіпербола, сатира або жарт).

Чітка норма, яку необхідно застосовувати у справах з питань дифамації, які стосуються свободи вираження думки (або оціночних суджень), ще знаходиться в стані розвитку. Разом з тим, судова практика доводить, що вираження думок за­слуговує на високий рівень захисту. У деяких правових системах вираженню ду­мок надається повний захист, виходячи з того, що абсолютне право полягає у то­му, щоб мати свій погляд. Високий ступінь суб'єктивності у визначенні «обґрун­тованості» думки також свідчить на користь забезпечення повного захисту.

Деякі вислови ззовні можуть бути схожі на те, що в них йдеться про реальні факти. Проте завдяки їх мові або контексту було б безпідставно розуміти їх як такі. Чіткими прикладами є такі засоби риторики, як гіпербола, сатира та жарт. Тому існує необхідність у визначенні думок для законів з питань дифамації у та­кий спосіб, щоб можна було чітко побачити, що діє справжнє, а не поверхове зна­чення.

Законодавство з питань дифамації не повинно ніколи передбачати відпо­відальності за певні вислови. До них можна, як мінімум, віднести:

будь-який вислів, зроблений під час засідань органів законодавчої влади, включаючи заяви, зроблені обраними членами під час відкритого обговорення і засідання комітетів, та свідками, які повинні давати свідчення перед законодав­чими комітетами;

будь-яку заяву, зроблену під час засідань місцевих органів влади, членами цих органів влади;

будь-яку заяву, зроблену під час судового провадження (включаючи проміжний і досудовий етапи) від будь-кого, хто безпосередньо бере участь у цьо­му провадженні (включаючи суддів, сторони, свідків, адвокатів і присяжних), як­що ця заява будь-яким чином стосується цього провадження;

будь-яку заяву, зроблену під час засідання органу, що має офіційне повно­важення проводити розслідування або дізнання у питаннях, пов'язаних із пору­шенням прав людини, включаючи комісію, яка займається встановленням істи­ни;

будь-який документ, розпорядження щодо опублікування якого було вида­но органом законодавчої влади;

неупереджений і точний виклад матеріалу, про який йдеться у згаданих ви­ще пунктах;

неупереджений і точний виклад матеріалу, офіційний статус якого дає підстави для його поширення. Це такий матеріал, як офіційна документація дер­жавного органу дізнання, іноземного суду або законодавчого органу або міжна­родної організації.

Певні заяви не повинні тягти за собою відповідальності, окрім тих, які були доведені як такі, що були зроблені зі злим умислом, через відчуття неприязні або в результаті недоброзичливого ставлення. Ці заяви можуть бути також зроблені під час здійснення юридичного, морального або соціального обов'язку або права.

Ніхто не повинен нести відповідальності, відповідно до законів з питань ди­фамації, за вислови, автором, редактором або видавцем яких він або вона не був, або якщо він або вона не знали та не мали підстав думати, що те, що вони вчини­ли, сприяло поширенню дифамації.

Органи, єдина функція яких щодо певної заяви зводиться до забезпечення технічного доступу до Інтернету, до передачі даних через Інтернет або до зберіган­ня всіх або частини веб-сторінки, не несуть ніякої відповідальності за подібні вислови, окрім, за певних обставин, випадків, коли відомо, що ці органи прийня­ли відповідний документ. Разом з тим ці органи повинні будуть вжити певних заходів проти подальшої публікації цієї заяви, згідно з накладеними тимчасови­ми або постійними заборонами.

У поширенні дифамації може брати участь велика кількість людей. Особи, які не брали участі у процесі створення або публікації цього вислову, і які не мають підстави думати, що він є дифамацією, такі, як розповсюджувачі та представни­ки засобів масової інформації або їх продавці, не повинні нести за такий вислів ніякої відповідальності.

Ніхто не повинен бути зобов'язаний законом нести відповідальність, окрім випадків, коли дані особи визнані такими, що несуть відповідальність за публікацію дифамації, згідно з вказаними вище принципами. Разом з тим, це не означає, що газети або інші засоби масової інформації не повинні вживати за­ходів, наприклад на добровільній основі чи на основі системи самоврегулювання, на підставі твердження про те, що вислови даних осіб завдали шкоди репутації.

Свобода вираження поглядів вимагає, щоб правові засоби захисту від дифа­мації в усіх, крім виняткових, випадках, були спрямовані тільки на компенсацію прямої шкоди, завданої репутації особи чи осіб, які були піддані дифамації. Засто­сування правових засобів захисту від дифамації в будь-яких інших цілях спричи­няється до неприйнятного стримування свободи вираження поглядів, а це, у свою чергу, ніяк не може бути сумісним з необхідністю у демократичному суспільстві.

Згідно із загальним принципом права, позивачі у цивільних справах зобо­в'язані зменшити ступінь шкоди. Стосовно законів з питань дифамації це озна­чає, що позивач повинен скористатися будь-якими іншими механізмами, про які йдеться у частині в) цього принципу, який може компенсувати або зменшити ступінь шкоди, завдану його чи її репутації.

Суди повинні віддавати перевагу наявним нематеріальним правовим засобам компенсації будь-якої шкоди репутації, завданої дифамацією.

Випробування на можливість обмеження свободи вираження поглядів для з'ясування «необхідності» у такому обмеженні заважає введенню певних обме­жень з менш стримуючими, але все ж з ефективними альтернативними діями. Нематеріальні правові засоби захисту часто менше впливають на вільний потік інформації та ідей, ніж їх матеріальні аналоги, і можуть, разом з тим, стати ефек­тивним засобом компенсації за будь-яку шкоду, завдану репутації особи. Виходя­чи з цього, подібним правовим засобам захисту треба віддавати перевагу.

У різних правових системах упроваджуватимуться різні правові засоби захисту з менш стримуючою дією, ніж у матеріальних правових засобах. До цих правових засобів можуть бути включені оголошення пробачення, поправки та/або відповіді або публікація судового рішення, яким визнаються дані заяви як дифамація.

Матеріальна компенсація повинна присуджуватися тільки у випадках, коли нематеріальні правові засоби виявляються недостатніми для компенсації шкоди репутації, завданої дифамацією. Оцінюючи кількісну сторону матеріальної ком­пенсації, необхідно зважити, крім іншого, на потенційно стримуючу дію подібної компенсації на свободу вираження поглядів. Матеріальна компенсація завжди повинна відповідати завданій шкоді, брати до уваги можливість застосування будь-якого іншого правового засобу нематеріальної компенсації і присудження певного рівня компенсації за інші правопорушення цивільного характеру.

Компенсація за реальні фінансові збитки або матеріальну шкоду, спричинену дифамацією, повинна присуджуватися тільки у випадках точного встановлення обсягу цих збитків.

У випадках компенсації нематеріальної шкоди, завданої репутації, тобто тієї шкоди, обсяг якої не можна визначити у грошовому відношенні, необхідно вста­новити найвищу межу рівня такої компенсації. Такий найвищий рівень компен­сації повинен застосовуватися тільки у найбільш серйозних справах.

Присудження матеріальної компенсації, яка не стосується компенсації за за­вдану репутації шкоду, необхідно здійснювати тільки у дуже виняткових випад­ках, коли позивач довів, що відповідачеві було попередньо відомо про невідповідність його висловів дійсності і що він навмисно намагався завдати по­зивачеві шкоду.

Під час здійснення провадження у справі з питань дифамації ніколи не можна накладати заборону як запобіжний засіб до опублікування вислову. Не можна на­кладати тимчасову заборону до повного завершення судового розгляду по суті справи з метою заборони подальшого опублікування, за винятком, коли це відбу­лося згідно з судовою постановою, а також і у дуже виняткових випадках, у разі задоволення таких умов:

позивач може довести, що він або вона зазнає непоправної шкоди, яку не можна компенсувати іншими правовими засобами, у разі подальшого опубліку­вання вислову;

позивач може продемонструвати високу ймовірність виграти справу, а та­кож довести, що вислів безсумнівно був дифамацією; та будь-які інші потенційні правові засоби захисту проти його позову будуть явно необгрунтованими.

Накладення тимчасової заборони є крайнім засобом обмеження свободи вира­ження поглядів. Якщо заборона накладається до опублікування, то така заборона є запобіжним засобом стримування, який повністю забороняється певними міжнародно-правовими актами з питань прав людини. Накладення заборони навіть після першого опублікування має здійснюватись у дуже незначних випад­ках і тільки тоді, коли цього повністю вимагають обставини. Зокрема, коли відповідач пред'являє будь-який доказ на користь захисту, то цього зазвичай буває достатньо для доведення того, що захист не є небезпідставний, і, відповідно, для скасування клопотання про накладення заборони.

Постійна заборона повинна накладатися тільки у формі судової постанови і після повного завершення справедливого судового розгляду справи по суті. Постійна заборона має накладатися тільки щодо конкретних висловів, які були виз­нані дифамацією, і щодо конкретних людей, які визнані такими, що несуть відповідальність за опублікування цих заяв. Тільки відповідач вирішує, як запобігти подальшому опублікуванню, наприклад, шляхом вилучення цих заяв з книги.

Присуджуючи компенсацію витрат як позивачам, так і відповідачам, суди по­винні приділити особливу увагу потенційному впливу цієї компенсації на свобо­ду вираження поглядів.

У багатьох правових системах судові справи з питань дифамації все більше ускладнюються і дорожчають з погляду можливості їх захисту. У деяких випадках присуджена компенсація витрат відповідачам, які виграли справу, покриває тільки невелику частину реальних витрат для оплати правової допомоги захисни­ка. Це може значно стримати майбутню публікацію інформації, яка становить суспільний інтерес.

Відповідачі повинні бути забезпечені ефективними засобами захисту у випад­ках, коли позивач порушує явно необгрунтовану справу з метою стримування свободи вираження поглядів, а не з метою захисту своєї репутації.

У деяких випадках впливові у політичному плані, фізичні і юридичні особи порушували справи з питань дифамації, навіть якщо у них не було жодних перспектив їх виграти, з тим, щоб запобігти критиці своїх дій з боку засобів масової інформації. Відповідачі повинні мати у своєму розпорядженні деякі правові засо­би захисту від подібних заходів.

Для кожної судової системи існує свій вид правового захисту, але можливі варіанти включають право порушити справу з питань зловживань цивільним проце­сом та/або процедурним механізмом вилучення позовів на початковому етапі про­вадження, окрім випадку, коли позивач може довести ймовірність виграти справу.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук