Головна Монографії та посібники Адвокатура Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката Ч.1 4.11. Право на освіту та охорону здоров'я. Правова допомога адвоката з дотримання зазначених конституційних гарантій громадян.

4.11. Право на освіту та охорону здоров'я. Правова допомога адвоката з дотримання зазначених конституційних гарантій громадян.

Адвокатура - Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката Ч.1
263

4.11. Право на освіту та охорону здоров'я. Правова допо­мога адвоката з дотримання зазначених конституційних гарантій громадян.

Право на освіту гарантовано ст. 26 Загальної декларації з прав людини та ст. 13 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права. У цих докумен­тах обговорюються умови повної реалізації права на освіту: обов'язкова і безкош­товна початкова освіта для всіх; доступність середньої, професійно-технічної та ви­щої освіти; свобода батьків вибирати школи для своїх дітей і забезпечувати релігійне та етичне виховання дітей відповідно до власних переконань. Окремі особи та установи мають право створювати приватні навчальні заклади і керувати ними тільки за умови відповідності освіти в них мінімуму вимог, установлених дер­жавою. Крім того, стаття, що коментується, кореспондує положенням Конвенції про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти. Відповідно до ст. 1 цієї Конвенції, поняття «дискримінація» охоплює будь-яку різницю, виключення, обмеження або перевагу за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, економічного становища або народження, яке має на меті або слідством знищення або порушення рівності відносин у галузі освіти, зокрема: а) закриття для будь-якої особи або групи осіб до­ступу до освіти будь-якого ступеня або типу; Ь) обмеження освіти для будь-якої особи або групи осіб більш низьким рівнем освіти; с) створення або збереження роздільних систем освіти або навчальних закладів для будь-яких осіб або групи осіб, крім випадків, передбачених положенням ст. 2 цієї Конвенції; д) положення, несумісне з гідністю людини, в яке ставиться будь-яка особа або група осіб. Кон­венція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти спрямована на надання всім рівних можливостей в отриманні освіти «без жодної різниці, виключення або пере­ваги за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релі

гії, політичних або інших пе­реконань, національного або соціального походження, економічного становища або народження». З цією метою, згідно зі ст. 4 Конвенції про боротьбу з дис­кримінацією в галузі освіти, держави зобов'язуються: а) зробити початкову освіту обов'язковою і безкоштовною; зробити середню освіту в різних її формах загаль­ним надбанням та забезпечити її загальнодоступність; зробити вищу освіту доступ­ною для всіх на засадах повної рівності і залежно від здібностей кожного; забезпе­чити дотримання передбаченої законом обов'язковості навчання; Ь) забезпечити в усіх державних навчальних закладах рівного ступеня однаковий рівень освіти та рівні умови щодо якості навчання; с) заохочувати і розвивати відповідними мето­дами освіти осіб, які не здобули початкової освіти або які не закінчили її, та продов­ження їх освіти відповідно до здібностей кожного; 6) забезпечити без дискримінації підготовку до викладацької професії.

Важливість отримання освіти дітьми підкреслена також у Конвенції про пра­ва дитини від 20 листопада 1989 р. (ратифікована Україною 27 лютого 1991 р.).

Декларація ООН закликає забезпечити для дітей у всьому світі як хлопчиків, так і дівчаток, можливість одержувати в повному обсязі початкову шкільну освіту і мати рівний доступ до всіх рівнів освіти.

Конституція України відповідає міжнародним стандартам у сфері освіти. Відповідно до ст. 53 Конституції України, повна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність і безкоштовність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої та післядипломної освіти, різних форм навчання, надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Громадяни мають право безкоштовно здобувати вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах.

Стаття 53 Конституції України закріплює за кожним право на освіту. Повна за­гальна середня освіта є обов'язковою.

Державні гарантії реалізації права на освіту:

1. Відповідно до Конституції держава забезпечує:

доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, профе­сійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах;

розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, про­фесійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання;

надання державних стипендій та пільг учням і студентам;

громадянам можливість безоплатно здобути вищу освіту в державних і ко­мунальних навчальних закладах на конкурсній основі;

право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гаран­тується.

2. Для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, створюють­ся школи-інтернати, дитячі будинки, у тому числі сімейного типу, з повним дер­жавним утриманням.

Для дітей, які потребують тривалого лікування, створюються дошкільні навчальні заклади, загальноосвітні санаторні школи-інтернати, дитячі будинки. На­вчальні заняття з такими дітьми проводяться також у лікарнях, санаторіях, вдома.

Для осіб, які мають вади у фізичному чи розумовому розвитку і не можуть навчатися в масових навчальних закладах, створюються спеціальні загально­освітні школи-інтернати, школи, дитячі будинки, дошкільні та інші навчальні заклади з утриманням за рахунок держави.

Для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання, створюють­ся загальноосвітні школи і професійно-технічні училища соціальної реабілітації.

Держава забезпечує умови для одержання учнями і молоддю позашкільної освіти.

Громадяни, які потребують соціальної допомоги і реабілітації, а також гро­мадяни, які навчаються окремим професіям за переліком, визначеним Кабінетом Міністрів України, можуть отримувати професію не маючи базової загальної се­редньої освіти.

Учні державних професійно-технічних навчальних закладів із числа дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, і дітей, які потребують особ­ливих умов виховання, перебувають на повному утриманні держави, інші учні за­значених навчальних закладів забезпечуються безкоштовним харчуванням і сти­пендією. Порядок повного державного утримання та забезпечення учнів держав­них професійно-технічних навчальних закладів безкоштовним харчуванням і стипендією визначається Кабінетом Міністрів України.

Правове регулювання відносин у галузі освіти грунтується на законах України «Про освіту» від 23 березня 1996 р., «Про дошкільну освіту» від 12 липня 2001 р., «Про позашкільну освіту» від 22 червня 2002 р., «Про професійно-технічну освіту» від 10 лютого 1998 р., «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 р. Фінансування освіти здійснюється відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України».

Право на освіту забезпечується з боку держави:

розгалуженою мережею навчальних закладів, заснованих на державній та комунальній формах власності, наукових установ, закладів післядипломної освіти;

відкритим характером освіти, створенням умов для вільного вибору профілю навчання відповідно до здібностей та інтересів громадянина; різними формами навчання.

Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами.

Громадяни України мають право на безкоштовну освіту в усіх державних на­вчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і май­нового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров'я, місця проживання та інших обставин.

Основними принципами освіти в Україні є:

доступність для кожного громадянина всіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

органічний зв'язок зі світовою та національною історією, культурою, тра­диціями;

незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

науковий, світський характер освіти;

інтеграція з наукою і виробництвом;

взаємозв'язок з освітою інших країн;

гнучкість і прогностичність системи освіти;

єдність і наступність системи освіти;

безперервність і різноманітність освіти;

поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті. Навчально-виховний процес у навчальних закладах є вільним від втручання політичних партій, громадських, релігійних організацій.

Залучення учнів, студентів до участі в політичних акціях і релігійних заходах під час навчально-виховного процесу не допускається.

Належність особи до будь-якої політичної партії, громадської, релігійної ор­ганізації, що діють відповідно до Конституції України, не є перешкодою для її участі в навчально-виховному процесі.

Учні, студенти, працівники освіти можуть створювати у навчальних закладах первинні осередки об'єднань громадян, членами яких вони є.

Навчальні заклади в Україні незалежно від форм власності відокремлені від церкви (релігійних організацій), мають світський характер, крім навчальних за­кладів, заснованих релігійними організаціями.

Важливість досягнення рівноправності у сфері освіти обумовлюється місцем та метою освіти в житті суспільства. Відповідно до Закону України «Про освіту», освіта — основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, еконо­мічного розвитку суспільства та держави. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових та фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищен­ня освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфіковани­ми фахівцями.

Відповідно до ч. 1 ст. ЗО Закону України «Про освіту», в Україні встановлюють­ся такі освітні рівні: початкова загальна освіта, середня загальна освіта (базова та повна), професійно-технічна освіта, вища освіта (базова та повна).

Початкову загальну освіту становить система дошкільної освіти. Згідно з ч. 2 ст. 4 Закону України «Про дошкільну освіту», дошкільна освіта — цілісний процес, спрямований на забезпечення різнобічного розвитку дитини дошкільного віку відповідно до її задатків, нахилів, здібностей, індивідуальних, психічних та фізичних особливостей, культурних потреб; формування у дитини дошкільного віку моральних норм, набуття нею життєвого соціального досвіду.

Відповідно до ст. З Закону України «Про загальну середню освіту», загальна середня освіта — це цілеспрямований процес оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво засобами пізнавальної і практичної діяльності, результатом якого є інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності.

Згідно зі ст. З Закону України «Про професійно-технічну освіту», професійно-технічна освіта є комплексом педагогічних та організаційно-управлінських заходів, спрямованих на забезпечення оволодіння громадянами знаннями, уміннями і навичками в обраній ними галузі професійної діяльності, розвиток компетентності та професіоналізму, виховання загальної і професійної культури.

Частина 1 ст. 1 Закону України «Про вищу освіту» визначає вищу освіту як рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в резуль­таті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації.

Згідно з ч. 1 ст. З Закону України «Про освіту» громадяни України мають право на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від статі. раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров'я, місця проживання та інших обставин. Схожа норма закріплена в ч. 1 ст. 9 Закону України «Про дошкільну освіту», в ч. 1 ст. 6 Закону України «Про загальну середню освіту», в ч. 1 ст. 9 Закону України «Про позашкільну освіту», в ч. 1 ст. 5 Закону України «Про професійно-технічну освіту», в ч. 1 ст. 4 Закону України «Про вищу освіту», хоча останні два закони не декларують заборону дискримінації за ознакою статі, обмежуючись загальною фразою про право громадян України на відповідний вид освіти. Серед основних принципів освіти в Україні ч. 1 ст. 6 Закону України «Про освіту» виділяє до­ступність для кожного громадянина всіх форм і типів освітніх послуг, що нада­ються державою, а також рівність умов для кожної людини з метою повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку.

Державна національна програма «Освіта» (Україна XXI ст.), затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1993 р., до пріоритетних напрямів реформування освіти відносить створення умов для задоволення освітніх та професійних потреб і надання можливостей кожному громадянину України постійно вдосконалювати свою освіту, підвищувати професійний рівень, оволодівати новими спеціальностями.

Питання доступності і безоплатності освіти стало предметом розгляду Консти­туційного Суду України. Це питання розглядалося за конституційним поданням 50 народних депутатів України, які звернулися до єдиного органу конституційної юрисдикції за офіційним тлумаченням положень ч. З ст. 53 Конституції України «держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах». Відповідне рішення Конституційного Суду України було прийняте 4 березня 2004 р. № 5-рп/2004 (Справа № 1-4/2004). Приводом для роз­гляду справи відповідно до ст. 39 Закону України «Про Конституційний Суд України» стало конституційне подання народних депутатів України. Підставою хтя розгляду справи згідно зі ст. 93 Закону України «Про Конституційний Суд України» стала практична необхідність в офіційній інтерпретації зазначених поло­жень ч. З ст. 53 Конституції України.

У конституційному поданні, по-перше, наголошувалося, що хоча прийом дітей у дошкільні навчальні заклади проводиться за бажанням батьків або осіб, які їх замінюють (ст. 34 Закону України «Про освіту»), це не звільняє державу від зобов'язання «забезпечити обов'язкову початкову освіту», оскільки міжнародні акти «гарантують права дітей на дошкільну освіту».

Крім того, народні депутати України стверджували, що недостатнє державне фінансування та скорочення у зв'язку з цим мережі державних і комунальних дошкільних освітніх закладів призвело до того, що громадяни, не маючи можли­вості влаштувати дітей у ці заклади через їх недостатню кількість у певному насе­леному пункті, водночас не спроможні оплатити дошкільну освіту в закладах іншої форми власності.

По-друге, народні депутати України просили роз'яснити, чи включає гаранто­вана ч. З ст. 53 Конституції України безоплатність повної загальної середньої освіти в державних і комунальних навчальних закладах «обов'язок держави фінансувати витрати на забезпечення процесу навчання».

По-третє, суб'єкт права на конституційне подання зазначав, що «ч. З ст. 53 Конституції України не передбачає виключень з конституційного права на безо­платне здобуття вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах», тому звертається за роз'ясненням, чи «обсяг безоплатної вищої освіти (на кон­курсній основі) обмежується виключно обсягом державного замовлення» або ж «чи є пріоритетним для державних і комунальних навчальних закладів забезпечен­ня права громадян безоплатно здобувати вищу освіту».

Президент України у листі до Конституційного Суду України зазначив, що держава забезпечує здобуття безоплатної освіти лише у дошкільних та загально­освітніх навчальних закладах державної і комунальної форм власності. У навчаль­них закладах інших форм власності держава забезпечує розвиток освіти не шляхом їх фінансування, а засобами державного управління, які визначені у законодавстві про освіту.

Президент України висловив думку, що положення ч. З ст. 53 Конституції України, яке стосується вищої освіти, та положення частини четвертої цієї статті про конкурсну основу її здобуття слід розглядати з урахуванням положень ч. 2 ст. 43, ч. 2 ст. 95 Конституції України, тобто безоплатне здобуття вищої освіти за рахунок державних коштів здійснюється «лише для суспільних потреб, які визна­чаються обсягом державного замовлення на підготовку фахівців».

На думку Голови Верховної Ради України, державні гарантії доступності і безоплатності освіти у державних і комунальних навчальних закладах визнача­ються переважно фінансово-економічною спроможністю держави, проте бю­джетні асигнування на освіту держава зобов'язана забезпечувати у розмірі не мен­ше 10 % національного доходу.

Держава і територіальна громада, як зазначалося у листі Голови Верховної Ради України до Конституційного Суду України, зобов'язані забезпечити фінан­сування дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладів як їх власники. Разом з тим законодавством України не заборонено залучення державними і комунальними закладами освіти додаткових джерел фінансування, зокрема за надання додаткових освітніх послуг. Такий же обов'язок щодо фінансування цих навчальних закладів лежить на власниках, які самостійно повинні вирішувати питання їх реорганізації та фінансування, у тому числі дошкільних навчальних закладів, створених колишніми державними підприємствами та організаціями.

Голова Верховної Ради України звернув увагу на те, що «метою здобуття вищої освіти в Україні є забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих фахівцях», а також те, що «вищі навчальні заклади можуть здійснювати прийом студентів та слухачів у межах чисельності, обумовленої ліцензією, з оплатою вар­тості навчання на договірній основі».

Комітет Верховної Ради України з питань науки і освіти, Комітет Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин стверджували, що обсяг безоплатної вищої освіти в навчальних закладах державної і комунальної форм власності (на конкурсній основі в межах ліцензо­ваного обсягу) регулюється державним замовленням і фінансується за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів. Положення частин 2, 3 ст. 53 Консти­туції України не покладають на державу обов'язку фінансування навчальних закладів інших форм власності.

Позиція Кабінету Міністрів України, Міністерства юстиції України, Міністер­ства освіти і науки України, Міністерства фінансів України полягала в тому, що національним законодавством України реалізовано положення Конституції України щодо забезпечення доступності і безоплатності всіх видів освіти у дер­жавних і комунальних навчальних закладах. Забезпечення фінансування зазначе­них у ч. З ст. 53 Конституції України видів освіти здійснюється за відповідними державними стандартами і нормативами за рахунок бюджетних асигнувань.

Вирішуючи справу про офіційне тлумачення положень ч. З ст. 53 Конституції України щодо забезпечення державою доступності і безоплатності освіти в державних і комунальних навчальних закладах, Конституційний Суд України виходив з того, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, в якій людина визнається найвищою соціальною цінністю. Права та свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, голо­вним обов'язком якої є утвердження і забезпечення прав і свобод людини (статті 1, 3 Конституції України). Освіта визнається однією з пріоритетних сфер соціально-економічного, духовного та культурного розвитку суспільства. Право на освіту — це право людини на здобуття певного обсягу знань, культурних нави­чок, професійної орієнтації, які необхідні для нормальної життєдіяльності в умовах сучасного суспільства. Освіта — це цілеспрямований процес виховання і навчання з метою набуття встановлених державою освітніх рівнів. За положення ст. 53 Конституції України право на освіту гарантовано кожному (ч. 1); держа­ва забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних за­кладах (ч. 3). Право на освіту гарантується кожній людині на принципах рівності, визначених ст. 24 Конституції України. Визнання права кожної людини на освіту відповідає, зокрема, Загальній декларації прав людини (ст. 26), Міжнародному пакту про економічні, соціальні та культурні права (ст. 13).

Розглядаючи порушені у конституційному поданні питання, Конституційний Суд України вважав, що при тлумаченні терміна «доступність» стосовно освіти в державних і комунальних навчальних закладах слід виходити із граматичного визначення слова «доступність» як «доступ для всіх отримати, користуватися, придбати щось», «відповідність силам, здібностям, можливостям кого-небудь».

Системний аналіз положень Конституції України, в яких вживається термін -поступність», дає підстави для висновку, що поняття «доступність освіти» у ч. З ст. 53 Конституції України означає створення державою можливостей для ре­алізації права людини на освіту. При цьому необхідно зазначити, що доступність дошкільної і загальної середньої освіти є гарантією права кожного на здобуття та­кої освіти, якому кореспондує обов'язок держави забезпечити реалізацію цього права. Доступність вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах полягає у створенні державою відповідних умов для їх функціонування і розвит­ку, за яких особа змогла б реалізувати своє право на здобуття вищої освіти на ос­нові конкурсного відбору, з урахуванням своїх здібностей та інтересів у вільному зиборі типу вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності, профілю навчання.

Таким чином, виходячи із змісту поняття «доступність», яке вживається у положеннях Основного Закону України, відповідних законах про освіту, інших нормативно-правових актах, Конституційний Суд України вважав, що поступність освіти за конституційно-правовим смислом необхідно розуміти так, піо нікому не може бути відмовлено у праві на освіту, і держава має створити мож­ливості реалізувати це право.

Аналізуючи положення статей Основного Закону України, де вживається термін «безоплатність», а також виходячи з тлумачення цього терміна в Рішенні Конституційного Суду України від 29 травня 2002 р. № 10-рп/2002 (справа про безоплатну медичну допомогу) Конституційний Суд України дійшов висновку, що «безоплатність» зазначених у положеннях ч. З ст. 53 Конституції України рівнів освіти у державних і комунальних навчальних закладах слід розуміти як можливість здобуття освіти у цих закладах без оплати, тобто без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги, відповідно до державного стандарту в межах тих видів освіти, безоплатність яких визначена у цих положеннях. Забезпечення безоплатності освіти на всіх рівнях є однією з гарантій її доступності. Безоплатність здобуття громадянами освіти забезпечується фінансуванням на­вчальних закладів цих форм власності за рахунок державних і місцевих бюджет­них асигнувань згідно з визначеними законами та іншими правовими актами нормативами їх фінансового і матеріально-технічного забезпечення, що, однак, не виключає можливості фінансування галузі освіти за рахунок розвитку позабю­джетних механізмів залучення додаткових коштів, як це визначено законодавст­вом про освіту.

Стосовно порушеного у конституційному поданні питання про застосування положень ст. 53 Конституції України, за якими держава має забезпечити доступність і безоплатність здобуття дошкільної освіти, зокрема щодо влаштування дітей у дошкільні навчальні заклади державної і комунальної форм власності, Конституційний Суд України виходив з такого. Аналіз положень статей Консти­туції України (статті 51—53) та прийнятих на їх реалізацію законів України про освіту свідчить, що хоча відповідно до Закону України «Про освіту» прийом дітей у дошкільні навчальні заклади проводиться за бажанням батьків або осіб, які їх замінюють (ч. 2 ст. 34), тобто за вибором ними типу дошкільного навчального за­кладу чи форми навчання, це, проте, не обмежує права дітей на освіту і не ставить здобуття дошкільної освіти в залежність від бажання батьків. Як передбачено ч. 1 ст. 8 Закону України «Про дошкільну освіту», сім'я зобов'язана сприяти здобуттю дитиною освіти у дошкільних та інших навчальних закладах або забезпечити дошкільну освіту в сім'ї відповідно до вимог Базового компонента дошкільної освіти.

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про дошкільну освіту» та ст. 14 Закону України «Про освіту», на органи управління системою дошкільної освіти держа­ва покладає, зокрема, ведення обліку дітей дошкільного віку та контроль за вико­нанням вимог щодо їх навчання. В Україні функціонує система безперервної освіти, обов'язковою первинною складовою частиною якої є дошкільна освіта. Громадяни мають рівні права на її здобуття у дошкільних навчальних закладах не­залежно від підпорядкування, типів і форми власності, а також у сім'ї (статті 4, 9 Закону України «Про дошкільну освіту»).

Щодо порушеного у конституційному поданні питання про збереження ме­режі дошкільних навчальних закладів, у тому числі недержавних і не комунальних, за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів, то, як вважав Консти­туційний Суд України, забезпечення доступності та безоплатності дошкільної освіти покладено на державу лише щодо навчальних закладів державної і кому­нальної форм власності (ч. З ст. 53 Конституції України). Відповідно до ч. 2 ст. З Закону України «Про дошкільну освіту», держава тільки сприяє розвиткові та збе­реженню мережі дошкільних навчальних закладів інших форм власності. Тому ч. 6 ст. 16 зазначеного Закону забороняється безпідставна ліквідація дошкільних навчальних закладів лише державної і комунальної форм власності. Реорганізація або ліквідація діючих комунальних дошкільних навчальних закладів, у тому числі створених колишніми сільськогосподарськими колективними та державними господарствами (несільськогосподарськими підприємствами, організаціями), допускається лише у випадках і в порядку, визначених цим Законом.

Фінансування дошкільної освіти залежить від форми власності дошкільного навчального закладу, обов'язок фінансування якого покладається на власника (засновника). Стосовно дошкільних навчальних закладів інших, ніж державної і комунальної, форм власності рішення про ліквідацію приймається засновником (власником) за погодженням з відповідним органом виконавчої влади з питань освіти.

У контексті положень ст. 53 Конституції України, які передбачають обов'яз­ковість повної загальної середньої освіти (ч. 2), забезпечення доступності і безоплатності повної загальної середньої освіти покладає на державу обов'язок створити умови для безоплатного здобуття такої освіти в державних і комуналь­них навчальних закладах (ч. 3). На виконання зазначених положень Конституції України обов'язковою основною складовою безперервної освіти визнано загаль­ну середню освіту (ч. 2 ст. З Закону України «Про загальну середню освіту»).

Для забезпечення реалізації права кожного на обов'язкову повну загальну середню освіту та створення для цього належних умов держава сформувала систему загальної середньої освіти (ст. 4 Закону України «Про загальну середню освіту»). Нормативи матеріально-технічного та фінансового забезпечення загаль­ноосвітніх навчальних закладів затверджуються Кабінетом Міністрів України згідно з Державним стандартом загальної середньої освіти. Матеріально-технічна база цих закладів фінансується за рахунок коштів їх засновників (власників). Фінансування за визначеними нормативами, зміцнення матеріальної бази дер­жавних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладів передбачають покриття витрат на навчально-виховний процес за рахунок коштів відповідних бюджетів згідно з державними стандартами освіти.

Конституційний Суд України у Рішенні від 21 листопада 2002 р. № 18-рп/2002 (справа про безоплатне користування шкільними підручниками), виклавши свою позицію щодо фінансування витрат на забезпечення загально­освітніх закладів засобами навчання та навчальним обладнанням, зазначив, що обов'язок створити умови для здобуття повної загальної середньої освіти в дер­жавних і комунальних навчальних закладах Конституцією України покладено на державу.

Виходячи з того, що безоплатність і доступність повної загальної середньої освіти в державних і комунальних навчальних закладах пов'язані з її обов'яз­ковістю, держава повинна фінансувати у повному обсязі процес навчання учнів у межах Державного стандарту загальної середньої освіти.

Конституційний Суд України вважав, що положення ст. 53 Конституції України про забезпечення державою безоплатності вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах необхідно розглядати у контексті гарантованого Основним Законом України права на освіту та доступу громадян України до її здобуття в цих навчальних закладах на конкурсній основі. За змістом положень цієї статті здобут­тя вищої освіти не є обов'язковим. У Рішенні Конституційного Суду України від 21 листопада 2002 р. № 18-рп/2002 саме з обов'язковістю повної загальної серед­ньої освіти пов'язана її безоплатність.

На виконання положень ст. 23 Конституції України, якими гарантується право людини на вільний розвиток своєї особистості, та ч. З ст. 53 Конституції України у законах України про освіту закріплено право на вільний вибір форми здобуття вищої освіти, виду вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціаль­ності. Реалізація права громадян на безоплатне здобуття вищої освіти в держав­них і комунальних навчальних закладах здійснюється на конкурсній основі (ч. 4 ст. 53 Конституції України).

За Конституцією України (ч. 2 ст. 43) держава створює умови для підготовки кадрів за основними напрямами відповідно до суспільних потреб, на задоволен­ня яких виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які бюджетні видатки держави (ч. 2 ст. 95). Виходячи з суспільних потреб та розмірів бюджетних призначень, визначених у законі про Державний бюджет України, формується державне замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою за напрямами і спеціальностями відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів. Тому обсяги фінансування вищих державних і комунальних навчальних закладів за рахунок бюджетних коштів пов'язані передусім з підготовкою такої кількості фахівців з вищою освітою, яка визначається щорічно у державному за­мовленні.

Проте здобуття освіти в цих закладах не може обмежуватися лише обсягом державного замовлення, фінансовою основою якого є бюджетні кошти. Підго­товка фахівців з вищою освітою за напрямами і спеціальностями відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів у вищих навчальних закладах державної і комунальної форм власності може здійснюватися також за рахунок інших джерел фінансування, не заборонених законом, що є додатковим засобом здобуття і за­безпечення права на вищу освіту. У законодавстві України визначено, що понад установлений обсяг, який фінансується за рахунок бюджетних коштів, вищі навчальні заклади можуть здійснювати прийом студентів у межах чисельності, обумовленої ліцензією, з оплатою вартості навчання на договірній основі.

Отже, безоплатність вищої освіти (безоплатність навчання) в державних і ко­мунальних навчальних закладах зобов'язує державу створити відповідні можли­вості, за яких громадянин України на рівних конкурсних умовах (ч. 4 ст. 53 Кон­ституції України) може здобути без внесення плати у будь-якій формі вищу освіту в межах обсягу потрібних державі та суспільству фахівців.

На підставі викладеного вище Конституційний Суд України вирішив, що до­ступність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту на принци­пах рівності, визначених ст. 24 Конституції України, означає, що нікому не може бути відмовлено у праві на освіту, і держава має створити можливості для ре­алізації цього права; безоплатність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту означає можливість здобуття освіти в державних і комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги виз­начених законодавством рівня, змісту, обсягу і в межах тих видів освіти, безо­платність яких передбачена ч. З ст. 53 Конституції України. Виходячи з положень ч. 2, 3 ст. 53 Конституції України, за якими повна загальна середня освіта є обов'язковою і безоплатною, витрати на забезпечення навчально-виховного про­цесу в державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах здійсню­ються на нормативній основі за рахунок коштів відповідних бюджетів у повному обсязі. Безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути її відповідно до стандартів вищої освіти без внесення плати в державних і кому­нальних навчальних закладах на конкурсній основі (ч. З ст. 53 Конституції України) в межах обсягу підготовки фахівців для загальносуспільних потреб (державного замовлення).

Право на охорону здоров'я є важливим конституційним правом кожної люди­ни. Відповідно до Конституції України, кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медич­ного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медич­на допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

19 листопада 1992 р. Верховною Радою України були прийняті Основи законо­давства про охорону здоров'я. Основи законодавства України про охорону здо­ров'я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпе­чення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впли­вають на їх здоров'я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Законодавство України про охорону здоров'я базується на Конституції України і складається з Основ законодавства про охорону здоров'я та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що регулюють суспільні відно­сини у галузі охорони здоров'я.

Охорона здоров'я — система заходів, спрямованих на забезпечення збережен­ня і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

Основними принципами охорони здоров'я в Україні є:

визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;

гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інте­ресами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств насе­лення;

рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної до­помоги та інших послуг у галузі охорони здоров'я;

відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;

орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом у галузі охорони здоров'я;

випереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;

багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінан­сування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції;

децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі.

Кожний громадянин України має право на охорону здоров'я, що передбачає:

а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціаль­не обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'я людини;

б) безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;

г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

ґ) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря закладу охорони здоров'я;

д) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;

є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров'я;

є) участь в управлінні охороною здоров'я та проведенні громадської експерти­зи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;

ж) можливість об'єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров'я;

з) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я;

и) відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди;

і) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів зхорони здоров'я;

ї) можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди грома­дянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охоро­ни здоров'я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина.

Законодавством України може бути визначено й інші права громадян у галузі охорони здоров'я.

Громадянам України, які перебувають за кордоном, гарантується право на охорону здоров'я у формах і обсязі, передбачених міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

Держава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у галузі охорони здоров'я шляхом:

а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров'я;

б) організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров'я;

в) подання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги в обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України;

г) здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в

галузі охорони здоров'я;

ґ) організації державної системи збирання, обробки й аналізу соціальної, еко­логічної та спеціальної медичної статистичної інформації;

д) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів гро­мадян у галузі охорони здоров'я.

Держава визнає право кожного громадянина України на охорону здоров'я і за­безпечує його захист. У разі порушення законних прав і інтересів громадян у га­лузі охорони здоров'я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особи і громадяни зобов'язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди.

Судовий захист права на охорону здоров'я здійснюється у порядку, встановле­ному законодавством.

На підставах і в порядку, передбачених законами України, громадяни можуть бути визнані тимчасово або постійно не придатними за станом здоров'я до професійної або іншої діяльності, пов'язаної з підвищеною небезпекою для оточуючих, а також з виконанням певних державних функцій.

Застосування примусових заходів медичного характеру щодо осіб, які вчини­ли суспільно небезпечні діяння, обмеження прав інших громадян у вигляді примусового медичного огляду або примусової госпіталізації, а також у зв'язку з проведенням карантинних заходів допускається тільки на підставах і в порядку, передбачених законами України.

Рішення про обмеження прав громадян, пов'язані зі станом їх здоров'я, можуть бути оскаржені в судовому порядку.

Конституційний Суд України дав офіційне тлумачення Конституції України стосовно права кожного громадянина на безкоштовну медичну допомогу в дер­жавних і комунальних закладах охорони здоров'я в справі за конституційним по­данням 53 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положення ч. З ст. 48 Конституції України «в державних і комунальних закладах охорони здо­ров'я допомога надається безкоштовно» (справа про безкоштовну медичну допо­могу від 29 травня 2002 № 1-13/2002). Конституційний Суд України, зокрема, відзначив, що це положення слід розуміти так, що у державних та комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги. Крім того, Конституційний Суд звернув увагу на те, що поняття медичної допомоги, умови запровадження медичного страхування, у тому числі державного, формування і використання добровільних медичних фондів, а також порядок надання медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги, на платній основі у державних і комунальних закладах охорони здо­ров'я та перелік таких послуг мають бути визначені законом.

Таким чином, наведене вище рішення Конституційного Суду України дає мож­ливість виділити три концептуальні складові права громадян на безкоштовну медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров'я:

рівність усіх громадян у праві на охорону здоров'я;

безкоштовність медичних послуг, що надаються державними і комунальни­ми закладами цієї сфери;

безкоштовність медичних послуг незалежно від їх обсягу. Винятковий перелік платних послуг визначається в постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти» від 17 вересня 1996 р. № 1138. До таких послуг належить косметологічна допомога, анонімні обстежен­ня, проведення різних експертиз тощо, тобто діє правило: вся медична допомога, не визначена в законі як платна, є безкоштовною без спеціальних застережень про це. Крім того, виходячи зі ст. З Конституції України, яка закріплює, що лю­дина, її життя та здоров'я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, можна зробити висновок, що не можуть бути платними медичні послуги, надан­ня або ненадання яких може вплинути на життя людини.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук