Головна Монографії та посібники Адвокатура Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката Ч.1 4.17. Права людини згідно з Конституцією України. Захист прав людини і громадянина. Механізм реалізації цих прав.

4.17. Права людини згідно з Конституцією України. Захист прав людини і громадянина. Механізм реалізації цих прав.

Адвокатура - Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката Ч.1
234

4.17. Права людини згідно з Конституцією України. Захист прав людини і громадянина. Механізм реалізації цих прав.

Відповідно до Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії виз­начають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. З Конституції України).

Права людини представляють собою певні можливості людини, необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, які об'єктивно визнача­ються досягнутим людством рівнем розвитку і мають бути рівними для усіх людей.

В юридичній науці розглядається питання співвідношення понять «свободи» і «права». Відмінність між правами і свободами людини є не абсолютною, а віднос­ною. І поняття прав людини, і поняття свобод людини відображають людські мож­ливості. У цьому — принципова спільність цих понять. Та все ж права і свободи лю­дини не є цілком тотожними явищами: вони розрізняються головним чином за шляхами, засобами їх здійснення та забезпечення. Права людини можуть бути здійсненими, як правило, за наявності певних юридичних засобів, «механізмів» (наприклад, права на працю, на освіту, на соціальне забезпечення неможливо реалізувати, якщо не встановлено відповідної юридичної процедури). А свободи людини у багатьох випадках можуть бути здійсненими і без такого втручання дер­жави; її місія щодо них полягає в охороні, непорушуванні й захисті відповідних можливостей людини (наприклад, свободи слова, сповідування будь-якого віровчення, вибору місця проживання).

Гарантії прав і свобод людини — це такі засоби і механізми, які сприяють здійсненню прав і свобод людини, забезпечують їх охорону й захист. Згадка про такі гарантії зобов'язує державу не тільки проголошувати, декларувати у Конституції та інших законах права і свободи, а й дбати, піклуватися про

їх здійсненність (схему див. на наст. стор.).

1. Однією з головних ознак прав і свобод людини є їх природний характер. Права людини є соціально-історичним, а не біологічним або фізіологічним явищем, а це означає, що природний характер є ознакою прав людини у тому розумінні, що саме від народження люди вважаються рівними у своїй гідності та правах. Реалізація особистістю прав людини має своєю основною метою «забез­печення свого нормального існування, розвитку, задоволення потреб, що сформувалися».

 

Таким чином, природний характер прав людини знаходить свій прояв у тому, що вони надаються від народження і їх виникнення не обумовлене волевиявлен­ням якоїсь особи, в тому числі держави. Крім того, людина не може бути позбав­лена її прав або свавільно обмежена в них.

З цією тезою пов'язана наступна ознака прав людини — їх невід'ємний ха­рактер. Позбавлена прав людина не може бути повноцінним суб'єктом не тільки у вузькому, юридичному сенсі, як суб'єкт права, а й у більш широкому розумінні, як особистість, оскільки не має гарантованих можливостей брати участь у вирішенні питань суспільного й свого власного життя. Права людини окреслю­ють той простір, який забезпечує кожній людині умови її самореалізації.

Права людини мають визнаватися державою й закріплюватися у законо­давстві. Визнання державою прав людини шляхом закріплення їх у Конституції чи в іншому законі є не тільки формальним (процедурним) моментом, але також має досить конкретну соціальну цінність для їх реалізації. Річ у тім, що хоча пра­ва людині не «даруються» державою і їх виникнення не залежить від її волевияв­лення, але визнання, забезпечення й захист прав і свобод людини є однією з основних функцій демократичної держави, що потребує їх формулювання на законодавчому рівні.

Однією з важливих рис прав людини є їх рівність.

Універсальний характер прав людини, їх «всезагальність», вони не обмежені територією держави (є позатериторіальними) і не залежать від національної при­належності людини (наднаціональні): вони належать людині вже тому, що вона людина.

Усі права і свободи можна також поділити на дві групи:

Права людини як фундаментальні, абсолютні, невід'ємні права, які прита­манні людині від народження, їх об'єм і зміст не залежить від того, громадянином чи підданим якої держави є людина. Серед них — право на життя, фізичну і мо­ральну недоторканність, особисту свободу і безпеку, свободу віросповідання та ін.

Права громадянина, які випливають із факту правової належності людини до певної держави — громадянства або підданства. Це ті права, які людина може реалізувати тільки перебуваючи у певному правовому зв'язку з певною державою. Це право на участь в управлінні справами суспільства і держави, право бути членом політичної партії тощо.

Принципи, на яких ґрунтується інститут прав і свобод людини та громадянина:

невідчужуваність і непорушність прав і свобод людини (цей принцип закріплено у ст. 21 Конституції України);

визнання усіх людей вільними та рівними у своїй гідності та правах (ст. 24 Конституції України);

невичерпність прав і свобод людини та громадянина, закріплених Консти­туцією (ст. 22 Конституції);

гарантованість прав і свобод з боку держави (ст. З Конституції України). Зокрема, в Конституції зазначається, що права і свободи людини та громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за за­хистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захи­щати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань;

недопустимість звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прий­нятті нових законів або внесенні змін до чинних законів;

рівність громадян перед законом;

заборона привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політич­них, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походжен­ня, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками (ст. 24 Конституції України);

визнання за іноземцями та особами без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користування тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, вста­новленими Конституцією, законами та міжнародними договорами України (ст. 26 Конституції України).

Класифікація конституційних прав та свобод людини і громадянина:

1. За наявністю залежності реалізації прав від сприяння з боку держави:

негативні — права, що не потребують для своєї реалізації втручання з боку держави; від держави вимагають лише утримуватися від втручання до сфери реалізації цих прав;

позитивні — права, для реалізації яких є необхідним сприяння держави: держава зобов'язана створювати умови для реалізації цих прав;

2. За часом виникнення:

права першого покоління — громадянські та політичні права, які були сформульовані під час буржуазних революцій (друга пол. XVIII ст.);

права другого покоління — економічні, соціальні, культурні права (кінець ХІХ-поч. ХХст.);

права третього покоління — колективні права, особливість яких полягає у тому, що вони здійснюються не окремим індивідом, а колективно: право на мир. на міжнародне спілкування (друга пол. XX ст.);

3. За суб'єктом прав:

індивідуальні, які реалізуються окремою особою;

колективні, які можуть бути реалізовані тільки групою людей.

Колективні права є такими за своєю природою, що індивідуально здійснити їх неможливо, наприклад, право на страйк.

4. За своїм змістом права поділяються на: політичні, громадянські, економічні, соціальні та культурні.

За Конституцією України до громадянських прав і свобод відносяться: право на життя (ст. 27); право на повагу гідності (ст. 28); право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29); недоторканність житла (ст. ЗО); таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32); свобода пересування, вільний вибір місця про­живання для тих, хто на законних підставах перебуває на території України, пра­во вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлю­ються законодавством України.

Політичні права і свободи притаманні, як правило, лише громадянам України або переважно їм. Це їх суб'єктивні права і свободи у політичній сфері або пере­важно у цій сфері. Вони опосередковують взаємовідносини особи і держави як політичної організації, суспільства, особи і органів державної влади та місцевого самоврядування, особи і народу, суспільства в цілому як носія і джерела влади, особи і політичних партій та інших інститутів держави і суспільства.

До цих прав і свобод належать: право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути об­раними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38); право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та по­садових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і да­ти обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (ст. 40); право на свобо­ду об'єднання у політичні партії і громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, куль­турних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інте­ресах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населен­ня або захисту прав і свобод інших людей (ст. 36); право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самовряду­вання (ст. 39) тощо.

Соціально-економічні права і свободи — суб'єктивні права і свободи у сфері еко­номічних (майнових) відносин. До цих прав за Конституцією України належать насамперед право приватної власності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність (ст. 42); право громадян на користування об'єктами права публічної (суспільної) власності: загальнонародної, загальнодержавної та комунальної (статті 13, 41); право на працю (ст. 43); право на страйк (ст. 44); право на відпочи­нок (ст. 45); право на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на медичну допомогу і медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50) тощо.

Культурні (духовні) права і свободи найменш систематизовані, проте вони надзвичайно багатогранні за своєю суттю, змістом і формами. За своїм змістом культурні (духовні) права і свободи людини та громадянина — це суб'єктивні пра­ва особи в культурній (духовній, ідеологічній) сфері. Вони становлять межі мож­ливого, дозволеного для особи, її поведінки чи діяльності у цій сфері. За Консти­туцією України до культурних (духовних) прав і свобод належать: право на освіту (ст. 53); право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54); право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54) тощо (схему див. на наст. стор).

Система прав і свобод людини і громадянина, що гарантуються Консти­туцією України, розроблена з урахуванням відповідних міжнародних правових актів: Загальної декларації прав людини (1948), Міжнародного пакту про грома­дянські та політичні права (1966), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966), Європейської конвенції про права людини і основні свободи (1950), Паризької хартії для нової Європи (1990) та ін. Аналіз статей розділу II Конституції України дозволяє дійти до висновку, що Основний Закон України закріпив основні міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини.

Міжнародні стандарти в галузі прав людини — універсальний перелік фундамен­тальних прав людини, без реалізації яких є неможливим нормальне існування і розви­ток людини у сучасному суспільстві.

Універсальні стандарти — стандарти, закріплені у міжнародних договорах, нор­ми яких розповсюджують свою дію на більшість країн світу. Це, перш за все, стан­дарти, закріплені в конвенціях і пактах ООН. З метою забезпечення здійснення міжнародних стандартів прав людини функціонують механізми міжнародного захисту прав людини. Механізм міжнародного захисту прав людини складається з двох рівнів:

I рівень — процедура моніторингу;

II рівень — процедура індивідуальних скарг.

Процедура моніторингу полягає у тому, що спеціально уповноважені міжна­родні органи здійснюють нагляд за реалізацією міжнародних стандартів прав людини в країнах, що зобов'язалися їх дотримуватися. Кожна держава-учасниця певного міжнародного договору з прав людини звітує перед відповідними коміте­тами ООН чи іншими міжнародними організаціями, які здійснюють нагляд за до­триманням положень міжнародних договорів, шляхом представлення доповіді представника держави з зазначенням конкретних фактів дотримання чи недотри­мання норм даного міжнародного договору. Держави звітують кожні 4-5 років (період звітування встановлено договорами). Члени комітетів ставлять питання перед державою, на які вона повинна дати відповіді. Крім того, деякі міжнародні договори передбачають процедуру розслідування.

Процедура подання індивідуальних скарг передбачена чотирма міжнародними договорами ООН у галузі прав людини:

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права;

Конвенція про ліквідацію расової дискримінації;

Конвенція проти катувань;

Конвенція з ліквідації всіх форм дискримінації щодо ЗгСІНОК. Індивідуальні скарги подаються до відповідних комітетів ООН:

Комітет з прав людини;

Комітет проти расової дискримінації;

Комітет проти катувань;

Комітет проти дискримінації щодо жінок.

Необхідною умовою подання скарги до міжнародних установ є вичерпання всіх національних засобів захисту (тобто отримання рішення найвищої судової інстанції в державі). Індивідуальні скарги подаються громадянами держави, яка ратифікувала відповідний міжнародний договір, у разі порушення права, закріпленого даним договором.

Регіональні стандарти — стандарти у галузі прав людини, які розповсюджуються на держави, розташовані у межах певного регіону світу (наприклад, Європи, Афри­ки тощо). Одним з найбільш відомих міжнародних органів, що здійснюють захист регіональних стандартів у галузі прав людини, є Європейський суд з прав людини.

Міжнародні стандарти в галузі прав людини можна також поділяти на загальні та спеціальні залежно від того, розповсюджуються вони на всіх людей чи тільки на окремі категорії. Так, стандарти, закріплені в Конвенції ООН з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок, можна віднести до спеціальних, оскільки вони розповсюджуються тільки на жінок.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук