8.11. Захист неповнолітніх у кримінальному процесі.

Адвокатура - Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката Ч.1
123

8.11. Захист неповнолітніх у кримінальному процесі.

Відповідь на це питання доцільно розпочати з посилання на Лист Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України «Судова практика у спра­вах про злочини неповнолітніх і втягнення їх у злочинну діяльність», в якому наголошується про значення профілактики злочинності серед неповнолітніх процесуальної діяльності судів, що здійснюють провадження у кримінальних справах. Ефективні правові заходи, які суди застосовують щодо неповнолітніх, можуть реально сприяти попередженню вчинення підлітками нових злочинів та їх виправленню. Здійснюючи правосуддя, суди повинні забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод як підсудного неповнолітньо­го, так й інших учасників процесу.

Порядок провадження у справах про злочини неповнолітніх, як передбачено ст. 432 КПК України, визначається загальними правилами КПК України для про­вадження кримінальних справ і, крім того, додатковими нормами, викладеними у главі 36 КПК України «Особливості провадження в справах про злочини непо­внолітніх». У зазначеній главі містяться норми, якими передбачено підвищення захищеності прав неповнолітніх у кримінальному судочинстві.

У багатьох країнах світу (США, Великобританії, Бельгії, Франції, Німеччині та ін.), на відміну від України, судочинство у справах про злочини неповнолітніх здійснюється спеціалізованими судами різних модифікацій. Діяльність таких судів для неповнолітніх оцінюється вченими-юристами досить високо.

Правосуддя щодо неповнолітніх має бути складовою процесу національного розвитку кожної країни. Відповідно до ст. 9 Конституції, чинні міжнародні дого­вори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Тому суди повинні враховувати вимоги міжнародних правових актів, з

окрема тих, які стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх. У міжнародно-правових актах наголошується на необ­хідності особливого захисту дітей та підлітків. Україною було підписано міжнародний договір від 29 листопада 1985 р., за яким вона взяла на себе зобов'язання виконувати Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення пра­восуддя щодо неповнолітніх («Пекінські правила»). У пр. 2.1 зазначених Правил підкреслюється необхідність неупередженого їх застосування.

В іншому важливому міжнародному документі — Конвенції про права дитини, прийнятій 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН у 1989 р. і ратифікованій Вер­ховною Радою України 27 лютого 1991 р. (далі — Конвенція), міститься гуманне положення щодо застосування до неповнолітнього міри запобіжного заходу. Відповідно до ст. 37 Конвенції, «арешт, затримання чи тюремне ув'язнення дити­ни здійснюється згідно з законом та використовується лише як крайній захід і протягом якомога більш короткого відповідного періоду часу».

Основні напрями державної політики України стосовно дітей і заходи щодо її реалізації центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, організаціями, суспільними інститутами були визна­чені в Національній програмі «Діти України» (затверджена Указом Президента від 18 січня 1996 р. № 63/96; далі — Національна програма). Серед її основних за­вдань — здійснення заходів щодо профілактики злочинності, наркоманії, алко­голізму і куріння серед дітей.

Виконання основних положень Національної програми у 1996-2000 рр. акти­візувало процеси практичного розв'язання проблем поліпшення становища дітей і виконання положень Конвенції, а також сприяло деякому поліпшенню стану профілактики підліткової злочинності. З метою вирішення нагальних питань що­до покращання становища дітей і захисту їхніх прав Указом Президента України від 24 січня 2001 р. № 42/2001 «Про додаткові заходи щодо забезпечення вико­нання Національної програми «Діти України» на період до 2005 року» були перед­бачені відповідні заходи. Соціальна політика стосовно дітей у 2001-2005 рр. спрямовувалась насамперед на зменшення впливу на них негативних явищ, які виникають під час реформування суспільства. Незважаючи на певні позитивні зрушення — зменшення кількості зареєстрованих злочинів, вчинених непо­внолітніми, — рівень злочинності серед підлітків залишається високим. Так, у 2002 р. засуджено 3 235, або 16,1 % від неповнолітніх, які раніше вчиняли злочи­ни і притягалися до кримінальної відповідальності. Апеляційні суди областей відмічають негативну тенденцію до послаблення контролю з боку міліції та комісій у справах неповнолітніх за поведінкою засуджених, які були звільнені від відбування покарання з випробуванням. Ситуація зі злочинністю у дитячому се­редовищі вимагає удосконалення профілактичної роботи, пошуку ефективних форм взаємодії всіх заінтересованих організацій, діяльність яких спрямована на запобігання втягненню підлітків у протиправну діяльність.

Законом України від 24 січня 1995 р. «Про органи і служби у справах непо­внолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх», виходячи з положень Конституції України та Конвенції, визначено правові основи діяльності органів і служб у справах неповнолітніх та спеціальних установ для неповнолітніх, на які покладається здійснення соціального захисту і профілактики правопорушень серед осіб, які не досягли 18-річного віку. Цим же Законом (ст. 6) передбачено створення при судах інституту судових вихователів для здійснення контролю за виконанням рішень щодо неповнолітніх, який діє згідно з Положенням, яке затверджується Верховним Судом України, Міністерством юстиції України, Міністерством освіти України. Але такий інститут поки що практично не діє.

Роз'яснення судам з питань застосування законодавства щодо кримінальної відповідальності неповнолітніх надані Пленумом Верховного Суду України у постановах:

а) від 26 червня 1981 р. № 5 (зі змінами) «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх і про втягнення їх у злочинну та іншу антигромадську діяльність» (далі — постанова Пленуму Верхов­ного Суду від 26 червня 1981 р. № 5);

б) від 23 грудня 1983 р. № 6 (зі змінами) «Про практику застосування судами України законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у зло­чинну та іншу антигромадську діяльність» (далі — постанова Пленуму Верховно­го Суду від 23 грудня 1983 р. № 6);

в) від 22 грудня 1995 р. № 21 (зі змінами) «Про практику застосування судами примусових заходів виховного характеру».

З часу прийняття зазначених постанов відбулися значні зміни у правовій сфері. 28 червня 1996 р. прийнято Конституцію України, в якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Держава гарантує утвердження й забезпечення прав і свобод людини. З 1 вересня 2001 р. набрав чинності новий КК України, значно­го оновлення зазнав КПК України. Зміни у законодавстві щодо неповнолітніх та поява нових питань, які виникли у судовій практиці, стали підставою для прове­дення узагальнення судової практики у справах про злочини неповнолітніх і втяг­нення їх у злочинну діяльність.

Основними причинами скасування та зміни вироків, як зазначила Судова палата з кримінальних справ Верховного Суду України, було порушення прав неповнолітніх на захист, а також призначення підсудним занадто м'якого або суворого покарання, порушення норм КК України у призначенні покарання, однобічність або неповнота досудового чи судового слідства, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, істотні порушення кримінально-процесуального закону тощо.

Зупинимося на деяких особливостях провадження у справах за участю непо­внолітніх, на які звернула увагу Судова палата з кримінальних справ Верховного Суду України.

Так, обставини, що підлягають доказуванню у кримінальній справі, визнача­ються статтями 64 і 23 КПК України і є загальними для всіх справ, у тому числі й у справах про злочини неповнолітніх. Однією з особливостей провадження у зазначених справах є розширення меж предмета доказування. Тому, крім обста­вин, встановлення яких є обов'язковим під час провадження кожної криміналь­ної справи, у справах про злочини неповнолітніх згідно зі ст. 433 КПК України необхідно також з'ясувати: вік неповнолітнього; стан його здоров'я та загального розвитку; характеристику особи, умови життя і виховання неповнолітнього; обставини, що негативно впливали на його виховання; наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність. Невстановлення зазначених обставин свідчить про істотну неповноту провад­ження у справі. У постанові Пленуму Верховного Суду від 26 червня 1981 р. № 5 зазначено, що в разі, коли не встановлені обставини, передбачені ст. 433 КПК України, і неможливо усунути таку неповноту досудового слідства в судовому засіданні, суд повинен повернути справу на додаткове розслідування.

На судову практику позитивно вплинули зміни, внесені до ст. 246 КПК України Законом від 21 червня 2001 р., про обмеження підстав для повернення справ на додаткове розслідування зі стадії її попереднього розгляду. Наведений у ст. 246 КПК України перелік таких підстав є вичерпним. Тому суд із цієї стадії не може повернути справу на додаткове розслідування, наприклад, з мотивів непо­вноти дізнання чи досудового слідства, у зв'язку з тим, що обвинувачений після передачі справи до суду зник і місце його перебування невідоме тощо.

Основними причинами повернення справ на додаткове розслідування, за да­ними апеляційних судів, є: неповнота досудового слідства, для усунення якої потрібне проведення слідчих та розшукових дій, спрямованих на збір нових до­казів (обшук, виїмка, відтворення обставин події, розшук свідків, пошук речових доказів); істотне порушення процесуальних прав неповнолітніх; відсутність про­токолу огляду місця події, медичного висновку про причину смерті потерпілого; невиконання вимог суду, викладених у попередніх судових рішеннях про повер­нення справ на додаткове розслідування; порушення права підсудного на захист, у тому числі, коли вимоги КПК України виконані без участі адвоката тощо.

Так, справа щодо неповнолітнього М. та інших, які обвинувачувалися за ч. 2 ст. 17, ч. 2 ст. 140 КК України 1960 р., постановою Дніпровського районного суду м. Херсона направлена на додаткове розслідування через те, що на досудовому слідстві порушено право на захист. Відповідно до вимог ст. 45 КПК України, участь у справі захисника є обов'язковою. Незважаючи на те, що до участі у спра­ві за обвинуваченням неповнолітнього був допущений адвокат, вимоги статей 218-220 КПК України виконані, але без його участі.

У судах мають місце факти тяганини під час розгляду справ щодо неповно­літніх. Відповідно до ст. 40 Конвенції, будь-яке рішення щодо неповнолітнього має невідкладно прийматися компетентним чи судовим органом у ході справед­ливого слухання згідно із законом.

Судова палата з кримінальних справ Верховного Суду України звернула також увагу на особливості з'ясування обставин про особу неповнолітнього, його вік, стан здоров'я та загальний розвиток. Так, оцінюючи дії неповнолітніх, суди мають зважати на ту обставину, що в цілому неповнолітні за рівнем інтелектуаль­ного і вольового розвитку відстають від дорослих. Життєвий досвід у них ще не­достатній, а якщо є упущення у вихованні, то вони можуть неправильно оціню­вати конкретну ситуацію та обирати лінію поведінки, помилятись у трактуванні змісту таких понять, як сміливість, дорослість, взірець для наслідування. Зважа­ючи на вікові особливості неповнолітніх, необхідно посилювати їх правову захищеність. Для гарантування правового захисту неповнолітніх на досудовому слідстві і в судовому розгляді законом передбачено спеціальні норми, що вста­новлюють особливість провадження у цих справах:

участь законного представника, який має статус учасника судочинства (ст. 441 КПК України);

обов'язкова участь захисника (п. 1 ст. 45 КПК України);

доповнення предмета доказування у кримінальній справі (ст. 433 КПК України);

виділення справи стосовно неповнолітнього в окреме провадження за наяв­ності в ній дорослих учасників (ст. 439 КПК України);

вирішення судом у вироку додаткових питань (ст. 445 КПК України);

можливість застосування примусових заходів виховного характеру замість кримінального покарання (ст. 447 КПК України);

порядок затримання та взяття від варту як запобіжний захід щодо непо­внолітнього (ст. 434 КПК України);

порядок виклику неповнолітнього обвинуваченого (ст. 437 КПК України);

участь у судовому розгляді справи представників служби у справах непо­внолітніх, міліції у справах неповнолітніх (ст. 442 КПК України), підприємств, установ і організацій (ст. 443 КПК України);

участь педагога або лікаря, батьків чи інших законних представників у до­питі неповнолітнього обвинуваченого, коли йому не виповнилося 16 років або якщо його визнано розумово відсталим (ст. 438 КПК України);

видалення неповнолітнього підсудного із залу судового засідання під час дослідження обставин, що можуть вплинути на неповнолітнього (ст. 444 КПК України);

порядок пред'явлення обвинувачення і матеріалів справи неповнолітньо­му та його допит у присутності захисника (статті 438, 440 КПК України).

Велике значення для індивідуалізації особи обвинуваченого (підсудного) у вирішенні питань, пов'язаних із застосуванням до нього кримінального та кримінально-процесуального закону, має з'ясування даних про його вік. Стат­тею 22 КК України встановлено вік, з якого може настати кримінальна відпо­відальність за вчинення злочину. Судам слід мати на увазі, що вік неповнолітньо­го входить до переліку обставин, які відповідно до вимог ст. 433 КПК України не­обхідно обов'язково з'ясувати. У справах стосовно неповнолітніх орган, який здійснює провадження, зобов'язаний вжити заходів до встановлення точної дати народження (число, місяць, рік) особи, яка притягається до кримінальної відповідальності. При цьому особа вважається такою, яка досягла певного віку, починаючи з наступної доби після дня народження. Дані про вік неповнолітньо­го мають підтверджуватися свідоцтвом про його народження. За відсутності документа, який підтверджує вік, або є обґрунтовані сумніви щодо оригіналу до­кумента про народження, для встановлення віку обвинуваченого необхідно відповідно до п. 5 ст. 76 КПК України призначити судово-медичну експертизу. У випадках, коли рік народження неповнолітнього встановлюється судово-медичною експертизою, днем народження треба вважати останній день року, зазначеного експертами, а при визначенні ними віку мінімальною і максималь­ною кількістю років (наприклад, від 14 до 15 років) необхідно виходити із перед­бачуваного експертизою мінімального віку такої особи. За даними апеляційних судів, у вивчених під час проведення узагальнення справах вік неповнолітніх був установлений за документами про їх народження, якими є свідоцтва про народ­ження; їх копії, додані до справ. У разі відсутності свідоцтва про народження до справи додається копія запису державного органу про народження непо­внолітнього.

Відповідно до вимог ст. 433 КПК України, в кожній кримінальній справі щодо неповнолітнього необхідно з'ясувати стан його здоров'я та загального розвитку, а за наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов'язану з душевним захворюванням, має бути також з'ясовано, чи міг він повністю усвідо­млювати значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними. Дані про стан здоров'я та загального розвитку неповнолітнього можуть впливати на вирішення таких важливих питань, як притягнення його до кримінальної відповідальності, обрання запобіжного заходу, міри покарання та ін.

Для з'ясування стану здоров'я неповнолітнього відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК України мають бути допитані як свідки його батьки або особи, які їх замінюють (опікун, піклувальник), про те, чи не хворів неповнолітній тяжкими хворобами, чи немає у нього психічних або фізичних вад, які його здібності щодо логічного мислення, чи не відстає він у розвитку від однолітків. Якщо неповнолітній пере­бував на обліку у зв'язку з психоневрологічним захворюванням або перебував у лікарні, слід витребувати відповідні медичні документи. За наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього відповідно до статей 76 і 433 КПК України має бути призначена судово-психологічна експертиза або комплексна психо­логічно-психіатрична експертиза. Такі ж рекомендації дано судам постановою Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 р. № 8 «Про судову експер­тизу в кримінальних і цивільних справах». Так, у п. 15 цієї постанови зазначається, що для встановлення рівня загального розвитку неповнолітнього, ступе­ня його розумової відсталості та для з'ясування питання, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними, може бути проведена відповідно до вимог ст. 433 КПК України судово-психіатрична, психо­логічна або комплексна психологічно-психіатрична експертиза.

У випадках, коли одержані дані свідчать про розумову відсталість неповно­літнього, не пов'язану з психічним розладом, необхідно з'ясовувати рівень його розумової відсталості порівняно з рівнем розвитку осіб такого ж самого віку. Підліток з розумовим відставанням має менший запас знань і уявлень. Потрібно також з'ясувати, рівню розвитку якого віку відповідає фактичний розвиток непо­внолітнього.

До справ про злочини неповнолітніх, як правило, долучаються характеристи­ки зі школи, іншого навчального закладу, з місця проживання, роботи, а також довідки з міліції у справах неповнолітніх і служби у справах неповнолітніх про те, чи перебував неповнолітній на обліку, коли і за які правопорушення його взяли на облік, коли служба у справах неповнолітніх його справу розглядала, чи притя­гувався він до адміністративної відповідальності тощо.

Під час розгляду кожної справи також необхідно з'ясовувати умови життя і ви­ховання неповнолітнього, тобто встановити факти щодо сімейно-побутових умов, його контактів з оточуючими. Це допомагає виявити безпосередні причи­ни, які спонукали неповнолітнього до вчинення злочину, і зробити висновки, чи злочин є випадковим, чи він зумовлений причинами, які необхідно усунути. Напружені стосунки між батьками дуже негативно впливають на його виховання та поведінку. Судова практика свідчить, що у сім'ї, в якій неповнолітній був свідком пияцтва, злослів'я, бійок між батьками, він засвоює такі самі принципи поведінки і надалі сам починає так ставитися до інших.

Ще одним питанням, на яке звертає увагу Судова палата з кримінальних справ Верховного Суду України, є питання щодо підстав затримання та взяття під вар­ту неповнолітнього. При вирішенні питання про можливість призначення судо­вого розгляду справи про злочини неповнолітніх судам потрібно ретельно пе­ревіряти підстави арешту (взяття під варту) неповнолітнього. Відповідно до ст. 434 КПК України, затримання та взяття під варту як запобіжний захід можуть застосовуватися до неповнолітнього лише у виняткових випадках, коли це зумов­лено тяжкістю злочину, у вчиненні якого він звинувачується, за наявності підстав і в порядку, що встановлені статтями 106, 148, 150, 155 і 157 КПК України. Взяття під варту застосовується до неповнолітніх лише за наявності підстав вважати, що інші, менш суворі, запобіжні заходи можуть не забезпечити виконання підозрюва­ним, обвинуваченим процесуальних обов'язків і його належної поведінки. Згідно з пр. 13.2 «Пекінських правил» утримання під вартою до суду за можливості по­винно замінюватись іншими альтернативними заходами. Виходячи з конкретних обставин справи та ступеня тяжкості злочину, з урахуванням відомостей про осо­бу неповнолітнього, умов його життя і виховання, стосунків з батьками, суд на підставі ст. 436 КПК України може передати його під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників, а неповнолітнього, який виховується в дитячій установі, — під на­гляд адміністрації цієї установи. Проте інколи ці вимоги закону не виконуються і в мотивувальній частині постанови суду не зазначається, чому конкретний випа­док взяття під варту неповнолітнього розглядається як винятковий.

У статті 434 КПК України міститься вимога, щоб в обов'язковому порядку бу­ли повідомлені батьки чи особи, що їх замінюють, про затримання і взяття під варту неповнолітнього. Але органи досудового слідства інколи не виконують цієї вимоги і нікого не повідомляють про затримання чи арешт неповнолітнього підо­зрюваного. Такі випадки відмічено майже в усіх областях України.

В разі безпідставності арешту неповнолітнього суд має негайно скасувати цей запобіжний захід або замінити його іншим. На факти порушення вимог закону щодо взяття під варту неповнолітніх суд повинен реагувати окремими ухвалами (постановами).

Особливу увагу слід звернути на те, ще в Листі детально розглянуто питання щодо участі захисника у справах про злочини неповнолітніх. Так, підкрес­люється, що органи досудового слідства і суди відповідно до вимог ст. 59 Консти­туції в усіх випадках повинні забезпечити право неповнолітнього підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на одержання кваліфікованої юридичної допомоги. Враховуючи вікові особливості неповнолітніх, закон надає таким особам мож­ливість користуватися правовою допомогою фахівця. Участь захисника при про­вадженні досудового слідства і в розгляді кримінальної справи в суді про злочини неповнолітніх є обов'язковою (п. 1 ч. 1 ст. 45 КПК України). Зазначена вимога закону є однією з найважливіших особливостей провадження справ про злочини неповнолітніх. Відповідно до вимог ст. 44 КПК України, як захисники допуска­ються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні, та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги. Як захисники допускаються також близькі родичі обвинува­ченого, підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни або піклувальники, але у випадках і в порядку, передбачених Кримінально-процесуальним кодексом. Захисник бере участь у справі з моменту пред'явлення обвинувачення, а якщо не­повнолітнього затримано до пред'явлення обвинувачення як підозрюваного або обрано щодо нього запобіжний захід до пред'явлення обвинувачення — з момен­ту оголошення неповнолітньому протоколу про затримання або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше 24 годин з моменту затримання.

Правильною вбачається пропозиція деяких апеляційних судів та юристів-науковців про те, що з метою посилення гарантій права неповнолітнього на захист доцільно передбачити в новому Кримінально-процесуальному кодексі обов'яз­кову участь захисника з моменту визнання неповнолітнього підозрюваним — незалежно від того, було його затримано як підозрюваного чи ні, а також виду запобіжного заходу, який до нього застосовано, оскільки незалежно від характеру застосованих заходів процесуального примусу неповнолітній підозрюваний потребує правової допомоги фахівця.

Участь захисника в судовому розгляді є обов'язковою незалежно від того, чи виповнилося підсудному на той час 18 років. Згідно зі ст. 370 КПК України пору­шення права обвинуваченого на захист є істотним порушенням вимог криміналь­но-процесуального закону. Порушення вимог ст. 44 КПК України щодо моменту допуску до участі у справі захисника може мати наслідком направлення судом справи прокурору для проведення додаткового досудового слідства (статті 246, 281 КПК України), а при постановленні судом вироку — підставою для скасуван­ня такого вироку (п. З ст. 370 КПК України) судовою інстанцією вищого рівня.

На практиці суди інколи визнають докази, одержані з порушенням прав непо­внолітніх обвинувачених на захист. Дому, готуючи справу до судового розгляду, суд має ретельно перевірити, чи було неповнолітньому надано допомогу захисни­ка на стадії досудового слідства.

При затриманні неповнолітньому має бути роз'яснено його право на побачен­ня із захисником з моменту затримання (ст. 106 КПК України). Відповідно до ст. 21 КПК України, орган досудового слідства, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту неповнолітнього як підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного роз'яснити йому право мати захисника і обов'язково скласти про це протокол. Отже, згідно зі статтями 21, 43, 431, п. 1 ч. 1 ст. 45 і статтями 48, 106 КПК України неповнолітній підозрюваний або обвинувачений може дати перше пояснення тільки після зустрічі із захисником. Під час допиту такого підозрюва­ного, обвинуваченого, підсудного присутність захисника є обов'язковою. Непо­внолітній згідно зі статтею 46 КПК України може відмовитися від конкретного захисника, але не від здійснення його захисту. У цьому випадку захисника замінюють на іншого у порядку, передбаченому ч. 4 ст. 46 КПК України. Однак на практиці нерідко зазначені вимоги закону з різних причин не виконуються.

Судам слід ретельно перевіряти, чи було роз'яснено підозрюваному, обвинува­ченому право на побачення із захисником до першого допиту і чи не був він поз­бавлений цього. У разі, коли зазначені вимоги закону були порушені і непо­внолітнього підозрюваного чи обвинуваченого було допитано без участі захисни­ка, то відповідно до п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 лип­ня 1995 р. № 10 «Про застосування законодавства, яке забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному право на захист» на ці показання не можна посила­тись у вироку як на підтвердження винності підсудного у вчиненні злочину.

Відповідно до ч. 5 ст. 44 КПК України, про допуск захисника до участі у справі слідчий повинен виносити постанову. Однак у значній кількості кримінальних справ про злочини неповнолітніх цього не зроблено. Неповнолітнім лише роз'яс­нювалося право на захист і додавалися документи, що підтверджували повнова­ження захисника.

Пред'явлення обвинувачення неповнолітньому та його допит мають відбува­тися, як зазначено у ст. 438 КПК України, у присутності захисника. Проте органи досудового слідства нерідко порушують ці вимоги закону.

Захисник допускається до участі у справі на будь-якій стадії процесу, а близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники як захисники — з моменту пред'явлення обвинуваченому матеріалів досудового слідства для оз­найомлення. Відповідно до ст. 45 КПК України, участь захисника при провад­женні досудового слідства і під час розгляду справи у суді першої інстанції є обов'язковою у справах осіб, які підозрюються або звинувачуються у вчиненні злочину у віці до 18 років, — з моменту визнання особи підозрюваною чи пред'яв­лення їй обвинувачення. Тому у справах про злочини неповнолітніх близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники як захисники можуть брати участь у справі лише одночасно із захисником — адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової допомо­ги особисто чи за дорученням юридичної особи.

У багатьох випадках підозрювані, обвинувачені, які вчинили злочини у непо­внолітньому віці, та їх законні представники через відсутність коштів не в змозі запросити адвоката чи іншого фахівця в галузі права, у зв'язку з чим слідчі при­значають захисників. За даними апеляційних судів, переважній більшості кримінальних справ про злочини неповнолітніх, де бере участь захисник за при­значенням, за його робота зводиться, як правило, до присутності під час прове­дення обмеженого кола слідчих дій, де його участь обов'язкова, а також до підпи­сання відповідних процесуальних документів, і лише подекуди — до подання клопотань.

У статті 161 КПК України проголошено змагальність під час кримінального процесу. Але механізм реального забезпечення змагальності у цьому Кодексі не закріплений. Так, сформульоване у ч. З ст. 47 КПК України положення про те, що «особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суд можуть призначити захисника у встановленому законом порядку через адвокатське об'єднання», не узгоджується із Законом від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру». Ні в зазначеному Кодексі, ні в Законі не виписано порядку призначення захисника. У деяких областях адвокати реєструються як такі, що індивідуально займаються адвокатською діяльністю. При цьому суди позбавляються можливості «у встановленому законом порядку» призначити захисника неповнолітньому обвинуваченому. Тому не випадково, що в деяких судах неповнолітніх захищає за призначенням, як правило, один і той самий адвокат. Наприклад, в усіх надісланих Сарненським районним судом Рівненської області справах неповнолітніх захищав за призначенням один адвокат.

У судовій практиці трапляються непоодинокі випадки, коли декількох непо­внолітніх без з'ясування можливих суперечностей щодо їх позицій, різних ролей у вчиненні злочинів захищає один і той самий адвокат.

Практичне значення має питання про те, чи повинен захисник брати участь у справах щодо осіб, які вчинили злочин у неповнолітньому віці, а на час провад­ження дізнання, досудового слідства чи судового розгляду вже досягай 18 років. У пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду від 26 червня 1981 р. № 5 дано відповідне роз'яснення, що участь захисника у справі є обов'язковою, незалежно від того, чи досягла особа на час судового засідання повноліття.

Згідно з даними апеляційних судів багатьох областей, в органах внутрішніх справ поширена практика, коли неповнолітніх, щодо яких порушено криміналь­ну справу, впродовж досудового слідства до пред'явлення обвинувачення і засто­сування запобіжного заходу допитували як свідків. При цьому їх попереджали про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань і за дачу завідомо неправдивих показань, тобто фактично примушували свідчити проти себе. Таким чином порушувалося право на захист, гарантоване Конституцією і закріплене статтями 43-48 КПК України, в яких йдеться про те, що підозрюва­ний чи обвинувачений має право відмовитися давати показання, мати захисника і побачення з ним до першого допиту, подавати докази, заявляти клопотання, по­давати скарги, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки, на що суди не завжди реагували.

У Листі також приділяється увага питанню щодо участі законного представни­ка. Судам необхідно враховувати, що під час розгляду справ про злочини непо­внолітніх бажаною є участь законного представника. За його участі можна більш повно з'ясувати умови життя та виховання неповнолітнього підсудного. Згідно зі ст. 441 КПК України, суди повинні викликати в судове засідання законних пред­ставників неповнолітнього, які беруть участь у судовому розгляді справи щодо осіб, котрі не досягли 18-річного віку. Після досягнення підсудним цього віку участь законного представника у справах не є обов'язковою.

За необхідності допитати батьків або інших законних представників непо­внолітнього як свідків суд заслуховує їх показання. У цьому випадку законного представника попереджають про кримінальну відповідальність лише за дачу завідомо неправдивих показань.

Виявлено випадки, коли органи досудового слідства призначали неповно­літнім обвинуваченим законних представників, які не є такими, а суди на ці порушення не реагувати. Відповідно до п. 10 ст. 32 КПК України, законними представниками можуть бути батьки, опікуни, піклувальники особи або пред­ставники тих установ і організацій, під опікою чи опікуванням яких перебуває неповнолітній обвинувачений.

Законний представник може бути усунутий від участі в судовому розгляді, як­що буде встановлено, що його дії завдають шкоди інтересам неповнолітнього підсудного (ч. 4 ст. 441 КПК України).

З метою забезпечення прав і законних інтересів неповнолітнього та досягнен­ня попереджувальних результатів судового процесу суди повинні повідомляти міліцію і службу у справах неповнолітніх, а також підприємства, установи та ор­ганізації, в яких навчається чи працює неповнолітній, про час і місце розгляду справи про вчинені ним злочини. Суд також вправі викликати в судове засідання представників зазначених органів і організацій. Апеляційні суди повідомили, що участь представників служби у справах неповнолітніх та міліції сприяє активізації профілактичної роботи з цією групою населення та забезпечує контроль за по­ведінкою неповнолітніх у період відбування покарання, яке не пов'язане з поз­бавленням волі. На думку багатьох апеляційних судів, слід частіше викликати у судове засідання цих представників, а також відповідно до положень ст. 443 КПК України залучати до участі представників підприємств, установ і організацій за місцем навчання чи роботи підсудних неповнолітніх. Але у більшості справ не вирішувалося питання про виклик у судове засідання представників комісії та міліції у справах неповнолітніх, а також з місця роботи чи навчання непо­внолітнього, як того вимагають статті 442, 443 КПК України.

Суди залишають поза увагою факти неявки у судове засідання та ігнорування представниками комісій та інспекцій у справах неповнолітніх повідомлень судів про час і місце розгляду справи щодо неповнолітнього (ст. 442 КПК України), а так само представниками підприємств, установ і організацій (ст. 443 КПК України).

Відповідно до вимог ст. 445 КПК України, при постановлені вироку крім питань, зазначених у ст. 324 Кримінально-процесуального кодексу, суд зобов'яза­ний у разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуван­ням чи застосування до нього покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, обговорити необхідність призначення громадського вихователя. Але цю норму закону суди практично не використовують.

Особливості також має призначення покарання неповнолітнім. При призна­ченні покарання неповнолітньому суд повинен враховувати не тільки ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують чи обтяжують покарання, а також умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості розвитку неповнолітнього. Відповідно до пр. 5.1 «Пекінських правил», реакція на неповнолітніх правопорушників має ґрунту­ватися на врахуванні не лише тяжкості правопорушення, а й особливостей їхньої особистості. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Суди мають дотримуватися вимог ст. 98 КК України щодо видів покарань, які можуть бути призначені неповнолітнім за вчинений злочин. Перелік видів пока­рань є вичерпним. Виходячи з положень ст. 98 КК України інші види покарань — обмеження волі, конфіскація майна, довічне позбавлення волі — до неповно­літніх застосовуватися не можуть, у тому числі і в порядку переходу до іншого, більш м'якого виду основного покарання відповідно до ст. 69 КК України. Так, до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, суд може застосувати такі основні види покарань, як штраф, громадські або виправні роботи, арешт, поз­бавлення волі на певний строк та додаткові покарання у виді штрафу і позбавлен­ня права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Суди під час розгляду кримінальних справ про злочини неповнолітніх в основному дотримуються загальних засад призначення покарання, враховують ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшу­ють чи обтяжують покарання. Судам слід мати на увазі, що згідно зі ст. 66 КК України неповноліття винного є обставиною, що пом'якшує покарання.

Застосовуючи міру покарання, суди мають враховувати всі обставини в їхній сукупності, які впливають на його вид та розмір. Однак, у призначенні непо­внолітнім покарання суди припускаються помилок, не завжди враховують перед­бачені законом особливості особи неповнолітнього та інші обставини.

Виходячи з того, що покарання неповнолітніх має бути підпорядковане іншій меті — їх виправленню і перевихованню, попередженню вчинення нових зло­чинів — суди не повинні призначати неповнолітнім позбавлення волі за злочини, що не являють великої суспільної небезпеки. Позбавлення волі — це найсуворіше покарання серед видів покарань, які можуть застосовуватися до неповнолітньо­го. При вирішенні питання про призначення покарання неповнолітньому слід розглядати насамперед можливість застосування покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. Цей вид покарання потрібно застосовувати до непо­внолітнього, коли виправлення його неможливе без ізоляції від суспільства, як­що всі інші більш, м'які засоби впливу не дадуть можливості досягти мети кримінального покарання. Суду обов'язково необхідно зазначити у мотиву­вальній частині вироку, з яких підстав застосовується до неповнолітнього найсуворіший вид покарання — позбавлення волі. Як правило, суди застосовували його щодо осіб, які вже були раніше засуджені і знову вчинили тяжкі або особли­во тяжкі злочини, що призвели до тяжких наслідків.

Відповідно до ст. 102 КК України, неповнолітньому, який вперше вчинив зло­чин невеликої тяжкості, позбавлення волі не може бути призначене. За вчинений повторно злочин невеликої тяжкості покарання у виді позбавлення волі призна­чається на строк не більше двох років; за злочин середньої тяжкості — на строк не більше чотирьох років; за тяжкий злочин — на строк не більше семи років; за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, — на строк до п'ятнадцяти років.

Отже, за новим КК України передбачене більш м'яке і гуманне покарання для неповнолітніх осіб, які вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості впер­ше, і стало суворішим для тих, що вчинили особливо тяжкий злочин, поєднаний з позбавленням життя людини.

На думку судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України, у новому КК України допущено непослідовність у визначенні санкцій щодо мір покарання залежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину. Так, у ч. З ст. 289 КК України за незаконне заволодіння транспортним засобом, вартість якого у 250 разів (4 тис. 250 грн) перевищує неоподатковуваний мінімум доходів грома­дян, передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від 10 до 15 років. Водночас ч. 4 ст. 185 КК України передбачено за крадіжку майна у великих розмірах, тобто на суму, яка в 250 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (4 тис. 250 —10 тис. 200 грн), позбавлення волі на строк від 5 до 8 років. Навіть за вчинення розбійного нападу з метою заво­лодіння майном на суму від 4 тис. 250 грн до 10 тис. 200 грн і більше ч. 4 ст. 187 КК України передбачено менше покарання — позбавлення волі на строк від 8 років.

Згідно зі ст. 22 КК України відповідальність за крадіжку (ст. 185 КК України) передбачена при виповненні особі 14 років, незалежно від того, за якою частиною цієї статті кваліфіковані її дії. Згідно з ч. 1 ст. 185 КК України таємне викрадення чужого майна карається штрафом або виправними роботами, або позбавленням волі на строк до 3 років. Але штраф відповідно до ст. 99 КК України застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний дохід, власні кош­ти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Виправні роботи згідно зі ст. 100 КК України можуть бути призначені неповнолітньому лише у віці від 16 до 18 років.

Відповідно до ч. 2 ст. 185 нового КК України, крадіжка, вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб, карається обмеженням волі на строк до 5 років або позбавленням волі на той самий строк. Але обмеження волі відповідно до ст. 61 КК України до неповнолітніх не застосовується.

Отже, на думку судової палати з кримінальних справ Верховного Суду Украї­ни, законом передбачено два види покарання для дорослих — обмеження волі або позбавлення волі, а до неповнолітніх — лише позбавлення волі. Таке дис­кримінаційне ставлення до неповнолітніх вимагає внесення змін до чинного КК України.

У призначенні покарання неповнолітнім судам слід дотримуватися принципу індивідуалізації, за наявності підстав розглядати можливість звільнення непо­внолітніх від покарання з випробуванням, застосування до них примусових заходів виховного характеру тощо.

Відповідно до п. 2 ст. 104 КК України, звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути застосоване до неповнолітнього лише в разі його засу­дження до позбавлення волі. Однак, деякі суди звільняли неповнолітніх з випро­буванням при засудженні до арешту.

Суди порушують вимоги ст. 104 КК України, щодо встановлення іспитового строку при звільненні неповнолітніх від відбування покарання з випробуванням понад два роки.

Звільняючи неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням, су­ди відповідно до вимог ст. 76 КК України покладали на засуджених обов'язки повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця прожи­вання, роботи або навчання, періодично з'являтися для реєстрації з органи кримінально-виконавчої системи тощо. Однак деякі суди не враховували, що пе­релік обов'язків, передбачених ст. 76 КК України, які можуть бути покладені на засудженого, є вичерпним, і покладали на неповнолітніх обов'язки, які не перед­бачені законом, зокрема закінчити навчання, влаштуватися на роботу.

У разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням суди інколи згідно з ч. 4 ст. 104 КК України покладають на певну особу за її зго­дою або на її прохання обов'язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи.

Трапляється, що суди призначають покарання, яке не передбачене ст. 98 КК України («Види покарань»), зокрема обмеження волі та конфіскацію майна до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину.

Згідно зі ст. 98 КК України до неповнолітніх, визнаних винними у вчинені злочину, не може бути застосовано додаткову міру покарання у виді конфіскації майна. Але на практиці суди по-різному вирішували питання щодо можливості застосування за відповідними статтями КК України додаткової міри покарання — конфіскації майна до особи, яка вчинила злочин у неповнолітньому віці, а на момент розгляду справи у суді досягла повноліття.

Верховний Суд України після розгляду деяких справ виключив з вироку засто­сування до засуджених додаткової міри покарання конфіскації майна з посилан­ням на ст. 98 КК України на тій підставі, що ці особи вчинили злочин у непо­внолітньому віці.

Стаття 99 КК України містить певні застереження щодо застосування до непо­внолітніх такого виду покарання, як штраф. Відповідно до вимог цієї статті штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Тому застосуван­ня такого виду покарання є обмеженим. Призначаючи зазначену міру покарання до неповнолітніх, суди не завжди з'ясовують, який їх майновий стан, чи мають вони самостійний дохід або власні кошти і майно.

Частиною 2 ст. 99 КК України встановлено, що розмір штрафу, який призна­чається неповнолітнім, не може перевищувати 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Ця вимога закону судами виконується. Але не всі з них врахо­вують, що мінімальний розмір штрафу відповідно до ч. 2 ст. 53 КК України стано­вить 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Статтею 101 КК України передбачено, що арешт як міра кримінального пока­рання призначається неповнолітнім, яким на момент постановлення вироку вже виповнилося 16 років, на строк від 15 до 45 діб. Порівняно з дорослими засудже­ними тривалість арешту для неповнолітніх істотно зменшена. З матеріалів судів, які надійшли для підготовки узагальнення, вбачається, що покарання у виді арешту неповнолітнім призначалося в деяких випадках з порушенням ст. 101 КК України.

Слід також розглянути питання про застосування щодо неповнолітніх приму­сових заходів виховного характеру. Суди не повинні допускати застосування кримінального покарання до неповнолітніх, які вчинили злочини, що не станов­лять великої суспільної небезпеки, якщо виправлення неповнолітніх може бути досягнуто шляхом застосування примусових заходів виховного характеру, перед­бачених ч. 2 ст. 105 КК України.

Примусові заходи виховного характеру, зокрема, застосовуються: у випадку прийняття судом рішення про звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності на підставі ч. 1 ст. 97 КК України; до особи, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно не­безпечне діяння; при звільненні неповнолітнього від покарання відповідно до ч. 1 ст. 105 КК України.

У справах про злочини неповнолітніх, що надходять до суду з обвинувальним висновком у порядку, передбаченому ст. 232 КПК України, досудове слідство, попередній і судовий розгляд провадяться із дотриманням правил глави 36 КПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 97 КК України, суд вправі звільнити неповнолітнього від кримінальної відповідальності тільки у випадку, якщо він уперше вчинив злочин невеликої тяжкості і за умови, що його виправлення можливе без застосування покарання. У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи ви­ховного характеру. Справи, що надійшли в суд у порядку, передбаченому ст. 73 або ст. 9 КПК України, суддя призначає до розгляду в судовому засіданні, про що виносить постанову із зазначенням часу і місця розгляду справи й осіб, які підля­гають виклику до суду.

При виявленні порушень вимог КПК України, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду, або порушенні права неповнолітньо­го на захист, або неповноти чи неправильності досудового слідства, що не можуть бути усунуті в судовому засіданні, суддя мотивованою постановою з дотриман­ням вимог, передбачених статтями 246 і 281 КПК України, повинен повернути справу прокурору для усунення цих порушень або для проведення додаткового розслідування.

Про час і місце розгляду кримінальної справи в судовому засіданні повідомля­ються неповнолітній, його законний представник, захисник та інші особи, зазна­чені у списку, що додається до постанови про направлення справи до суду, а також прокурор.

Якщо неповнолітній перебуває на обліку в органі чи службі у справах непо­внолітніх, доцільно залучити до участі в розгляді справи представника цієї уста­нови. Це сприятиме всебічному й повному дослідженню даних про особу, умови життя і виховання неповнолітнього.

У такому разі є змога з'ясувати думку законного представника про те, який саме примусовий захід виховного характеру буде найефективнішим. Участь у судовому засіданні неповнолітнього, його захисника, законного представника та прокурора є обов'язковою. Під час засідання з'ясовуються дані про особу непо­внолітнього та повноваження законного представника, роз'яснюються їм проце­суальні права, заслуховуються пояснення підсудного і його законного представ­ника, досліджуються докази, необхідні для вирішення питань: чи мало місце суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки злочину; чи винен у ньому неповнолітній; інші обставини, які мають істотне значення для вирішення питання про застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. У цих справах судові дебати не провадяться, а прокурор, захисник, законний представник і неповнолітній висловлюють свої думки. Останнє слово неповнолітньому не надається.

Невиконання вимог ст. 447 КПК України про розгляд справи за участю захис­ника неповнолітнього — істотне порушення цього права і є підставою для скасу­вання рішення про застосування примусового заходу виховного характеру.

Відповідно до вимог п. 6 ст. 45 КПК України, участь захисника є обов'язковою при провадженні справи про застосування примусових заходів виховного харак­теру. Якщо захисник не запрошений неповнолітнім або його законним представ­ником, суддя призначає захисника і забезпечує його участь у справі відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 47 КПК України. Однак суди не завжди дотримуються цієї вимоги.

Суди повинні мати на увазі, що перелік примусових заходів виховного харак­теру вичерпний. Суд вправі призначити один або декілька з них і разом з цим призначити неповнолітньому вихователя. Але, як свідчить практика, суди засто­совують до неповнолітнього лише один примусовий захід виховного характеру, переважно (76,8 %) — передачу неповнолітнього під нагляд батьків.

Важливо, щоб в ухвалі (постанові) суд обґрунтував, чому він вважає доцільним звільнити неповнолітнього від кримінальної відповідальності і застосувати до нього примусовий захід виховного характеру. При цьому суд повинен обрати та­кий з них, що найбільше сприятиме виправленню і перевихованню непо­внолітнього. Вирішуючи питання, чи слід застосовувати такий примусовий захід, як віддання неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх замінюють, суд враховує, що цей захід застосовується лише за наявності даних про їхню здатність забезпечити виховний вплив та постійний контроль за поведінкою непо­внолітнього. Не можна передавати неповнолітнього під нагляд батькові чи матері, які позбавлені батьківських прав або через свою поведінку не здатні пози­тивно впливати на нього. Деякі суди не зазначають у постановах прізвища батьків, яким передається дитина під нагляд.

Передача неповнолітнього під нагляд педагогічного чи трудового колективу можлива тільки за згодою колективу за місцем навчання або місцем роботи по­рушника закону за наявності даних про те, що цей колектив спроможний здійснювати належний контроль за поведінкою неповнолітнього та позитивно впливати на його виховання. Неповнолітній також може бути переданий під на­гляд окремих громадян на їх прохання, але вони зобов'язані при цьому здійсню­вати виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою.

При передачі неповнолітніх під нагляд їхніх батьків суди у деяких випадках усупереч вимогам ст. 447 КПК України заслуховують пояснення законних пред­ставників, не з'ясовують здатність батьків забезпечити позитивний виховний вплив на неповнолітніх, контролювати їх поведінку.

Суд вирішує питання про направлення неповнолітнього до спеціальної на­вчально-виховної установи для дітей і підлітків, коли він вийшов з-під контролю батьків чи осіб, які їх замінюють, не піддається виховному впливу і застосування інших примусових заходів виховного характеру не дають результатів. Відповідно до Закону України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні ус­танови для неповнолітніх» від 24 січня 1995 р., до загальноосвітніх шкіл соціаль­ної реабілітації направляються за рішенням суду неповнолітні віком від 11 до 14 років, а до професійних училищ соціальної реабілітації — віком від 14 років. Проте не можуть направлятися в ці установи особи, які страждають на захворю­вання, зазначені у переліку, що його містить Інструкція про медичне обстеження дітей і підлітків, які направляються до загальноосвітніх шкіл та професійних учи­лищ соціальної реабілітації для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання (затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України і Міністерства освіти України від 5 травня 1997 р. № 137/131, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 20 серпня 1997 р.; далі — Інструкція).

Однак суди не в усіх випадках з'ясовують питання про можливість перебуван­ня в такій установі підлітків за станом здоров'я.

Узагальнення засвідчило, що в значній кількості справ, які були направлені в суди відповідно до статей 73, 9 КПК України, відсутні дані про здоров'я та загаль­ний розвиток неповнолітнього. Відповідно до зазначеної Інструкції медичний огляд неповнолітніх для визначення можливості їх утримання у загальноосвітніх школах та професійних училищах соціальної реабілітації провадиться до розгля­ду справ у судах.

Статтею 433 КПК України визначено, що однією з обставин, яку необхідно з'ясувати у справах про злочини неповнолітніх, є стан здоров'я та загального роз­витку підлітка. Якщо це не було зроблено, то досудове чи судове слідство відповідно до п. 4 ст. 368 КПК України може бути визнано однобічним і непо­вним. У зв'язку із наведеними обставинами судам необхідно мати на увазі, що органи слідства та прокуратури, направляючи кримінальну справу до суду в порядку ст. 73 або ст. 9 КПК України, повинні згідно з вимогами п. 2 ч. 1 ст. 433 КПК України з'ясувати стан здоров'я, для чого мають провести медичне обсте­ження неповнолітнього.

Складним є питання про застосування примусових заходів виховного характе­ру до неповнолітніх, які за станом здоров'я не можуть бути направлені до загаль­ноосвітньої школи соціальної реабілітації або професійного училища соціальної реабілітації. Відповідно до Положення про загальноосвітню школу соціальної реабілітації та Положення про професійне училище соціальної реабілітації (затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 1993 р. № 859), до цих установ не можуть бути направлені діти і підлітки, які страждають на захворювання, зазначені в Інструкції. Згідно з переліком, що містить зазначе­на Інструкція (п. 11), не підлягають направленню до шкіл та професійних училищ соціальної реабілітації діти і підлітки, які мають психічні захворювання, туберку­льоз, ревматизм, уроджені вади серця, інфекційні та венеричні хвороби, рад хронічних захворювань, таких, як виразкова хвороба шлунка, бронхіальна астма з тяжкими частими приступами, захворювання крові, цукровий діабет, а також хворі на СНІД тощо.

За наявності таких захворювань суди не можуть направляти неповнолітніх до спеціальної навчально-виховної установи. Найчастіше до цих дітей суди застосо­вують такий примусовий захід виховного характеру, як передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють.

Судова практика свідчить, що примусовий захід виховного характеру у виді пе­редачі під нагляд батьків у багатьох випадках є малоефективним. Багато з таких не­повнолітніх давно вийшли з-під контролю батьків або батьки негативно впливають на них чи позбавлені батьківських прав, тобто діти передані під нагляд батьків, які виявилися неспроможними виховувати свою дитину належним чином, або й самі втягнули її у злочинну діяльність. Суди змушені застосовувати до таких непо­внолітніх менш суворі заходи виховного характеру через їхню хворобу.

Відповідно до вимог ст. 9 Закону від 24 січня 1995 р., у державній системі охо­рони здоров'я повинні бути створені центри медико-соціальної реабілітації для неповнолітніх, які вживають алкоголь, наркотики, а також для неповнолітніх, які за станом здоров'я не можуть бути направлені до шкіл соціальної реабілітації та професійних училищ соціальної реабілітації.

Ще однією проблемою є відсутність контролю з боку суду за виконанням по­станов про застосування примусових заходів виховного характеру.

Для здійснення контролю за виконанням рішення про застосування примусо­вого заходу виховного характеру суд повинен інформувати службу у справах не­повнолітніх про його прийняття.

Причини порушення вимог закону під час провадження справ щодо непо­внолітніх Судова палата з кримінальних справ Верховного Суду України вбачає у недосвідченості слідчих і суддів (деякі з них досконально не володіють спе­цифікою розслідування і розгляду кримінальних справ цієї категорії), їхній пере­вантаженості в роботі, тяжінні до спрощення процесу та нехтуванні вимогами за­кону щодо забезпечення підвищеної правової захищеності неповнолітніх. Тому важливо запровадити спеціалізацію суддів щодо розгляду справ про злочини, вчинені неповнолітніми. У «Пекінських правилах» (пр. 22.2) міститься рекомен­дація підбирати персонал органів правосуддя з врахуванням різних категорій не­повнолітніх, які вступають у контакт із системою правосуддя, а також докладати зусиль для забезпечення справедливого представництва жінок і національних меншин в органах правосуддя у справах неповнолітніх.

Необхідною є також спеціалізація слідчих органів внутрішніх справ, на яких відповідно до ст. 112 КПК України покладено обов'язок здійснювати проваджен­ня досудового слідства в усіх справах про злочини неповнолітніх. Слідчим цих ор­ганів необхідно дотримуватися вимог закону щодо забезпечення неповнолітнім права на захист, позбутися практики допиту як свідків неповнолітніх, стосовно яких провадиться досудове слідство.

Розслідування та розгляд справ щодо неповнолітніх осіб мають здійснювати найбільш кваліфіковані та досвідчені слідчі і судді. Уся діяльність органів досудо­вого слідства і суду з розслідування та розгляду справи неповнолітнього повинна мати виховне запобіжне значення.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук