Головна

ПОНЯТТЯ ТА ХАРАКТЕРНІ ОЗНАКИ НАКАЗНОГО ПРОВАДЖЕННЯ С. Сеник


ПОНЯТТЯ ТА ХАРАКТЕРНІ ОЗНАКИ

НАКАЗНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

С. Сеник

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

Досліджено проблему поняття та характерних ознак наказного провадження.

Зроблено порівняльний аналіз позовного, окремого та наказного проваджень у

цивільному судочинстві та сформульовано ознаки наказного провадження. Досліджено

законодавчі положення щодо послідовності вчинення процесуальних дій у наказному

провадженні та на основі цього виділено етапи наказного провадження.

Ключові слова: наказне провадження, документарність, спрощеність, судовий наказ.

З метою спрощення, підвищення ефективності здійснення правосуддя та

диференціації цивільного процесу у зміст нового Цивільного процесуального

кодексу України (далі – ЦПК України) було введено інститут наказного

провадження. Як зазначає О. Штефан, бажання розглядати та вирішувати будь-які

справи – без урахування характеру поведінки сторін і ступеня обґрунтованості їх

вимог – у межах однієї процесуальної форми роз’єднує кінцеву мету судочинства і

методи її досягнення [1, с. 44].

Незважаючи на те, що поняття “наказне провадження” та “судовий наказ” не

нові в юридичній науці та судовій практиці, наукові дискусії щодо їх правової

природи тривають і досі, а тому й надалі потребують тривалих досліджень як в

теоретичній, так і в практичній площині [2, с. 4].

Чинним ЦПК України визначено, що цивільні справи у судах розглядаються в

порядку позовного, наказного т

а окремого провадження. Усі три види проваджень

охоплені поняттям цивільного судочинства, а відтак, й самі є видами цивільного

судочинства.

Кожен вид цивільного судочинства має свою процесуальну сутність,

характеризується певними особливостями судової процедури. Тому правильне

вирішення питання щодо поняття та сутності кожного з видів судочинства, ознак, які

їх характеризують, та критеріїв зачислення цивільних справ до того чи іншого виду

провадженнямає велике практичне значення та суттєвий теоретичний інтерес.

Цікавими є погляди науковців щодо назви розділу ІІ ЦПК України. Зокрема,

на думку О. Штефан, доцільніше було б назвати розділ ІІ ЦПК України не

“Наказне провадження”, а “Судовий наказ”, що відображає його сутність та зміст,

оскільки він не містить нормативно закріпленого визначення наказного

провадження, а лише встановлює порядок видачі судом судового наказу [1, с. 44].

Протилежну позицію в цьому питанні обстоює Д. Луспеник, зазначаючи, що

назва розділу ЦПК України – “Наказне провадження” є вдалою, оскільки регулює

не лише порядок ухвалення судового наказу, але й процедуру самого провадження,

що передує видачі судового наказу [4, с. 306]. Саме з останнім поглядом можна погодитися, оскільки наказне провадження –

це, насамперед, судовий розгляд, що узгоджується із ст. 1 ЦПК України, і цей

судовий розгляд у розділі ІІ ЦПК України отримав регламентацію порядку його

проведення, починаючи від вимог до заяви про видачу судового наказу і

закінчуючи питаннями набуття ним законної сили, а судовий наказ є лише одним з

елементів наказного провадження, актом здійсненого у ньому правосуддя Щодо нормативного визначення понять видів проваджень, то у ЦПК України

визначено поняття лише окремого провадження. Зокрема, окреме провадження

визначають як вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого

розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності

юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи чи

створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або

підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (ст. 234 ЦПК

України).

Серед науковців ведуться дискусії щодо того, чи можна вважати наказне

провадження самостійним видом цивільного судочинства. Зокрема, В. Решетняк та

І. Поляков вважають наказне провадження самостійним видом цивільного

судочинства [5, с. 63]. Такої самої думки притримується й С. Чорнооченко [6,

с. 155]. М. Треушніков, поділяючи всі види цивільного судочинства на позовні та

непозовні, вважає наказне провадження непозовним провадженням [7, с. 31].

Більш радикальною є думка Н. Громошиної, яка пропонує розглядати наказне

провадження не як вид цивільного судочинства, а як допроцесуальну та водночас

альтернативну процедуру, що її здійснює суддя з метою пришвидшеного захисту

права кредитора та встановлення спірності чи безспірності вимоги [8, с. 297].

С. Щербак розглядає наказне провадження як правову процедуру з видачі

судового наказу, що має спрощений характер, зазначаючи, що з цілої низки

матеріально-правових вимог є очевидною їх формальна безспірність, тобто вимоги

позивача (заявника) надійно обґрунтовані, на що відповідач не може заперечити по

суті.

Вдалішим є визначення, яке міститься в узагальненні Верховного Суду

України практики розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні,

відповідно до якого його визначають як особливий спрощений вид цивільного

процесу, спрямований на швидкий та ефективний захист безспірних прав осіб

через видачу судового наказу, що водночас є судовим рішенням та виконавчим

документом [9].Категорії справ, зачислені ЦПК України до наказного провадження, в ЦПК

України 1963 р. включалися до справ позовного провадження. На підставі праць

вчених у зазначених справах вони вбачали наявність спору про право.

Наказне провадження, як і позовне, має на меті вирішення правового спору,

що виник між сторонами матеріальних правовідносин. Проте, на відміну від

позовного провадження, наказне провадження вирішує такий конфлікт у

спрощеній формі – з метою процесуальної економії та пришвидшення здійснення

реального судового захисту суб’єктивних прав учасників матеріальних

правовідносин.

Відтак, не можна застосовувати такий критерій поділу цивільного судочинства

на види як матеріально-правові особливості справ, що розглядаються судом у

порядку кожного судочинства щодо наказного провадження. Всі вимоги, за якими

видається судовий наказ, є потенційно позовними. Зазначені у ст. 96 ЦПК України

категорії справ, за якими видають судовий наказ, можуть так само бути розглянуті

і в порядку позовного провадження, більше того, законом не забороняється за цими

вимогами зацікавленій особі одразу звернутися до суду не із заявою про видачу

судового наказу, а з позовною заявою з тією ж вимогою, а суддя в такому випадку

не має права відмовити у відкритті провадження у справі [10, с. 267].

Наказне провадження до певної міри конкурує і з нотаріальною формою

захисту суб’єктивних прав (йдеться про вчинення нотаріусами виконавчих написів), що зумовлює можливість для кредитора обрати найефективніший з них

[11, с. 102–103]. Проте зазначимо, що лише одна із трьох вимог, передбачених

ЦПК України як підстава для видачі судового наказу, а саме – вимога, яка

ґрунтується на правочині, зробленому у письмовій формі, стосується цього

питання. Більше того, уточнимо, що лише у випадку наявності в кредитора

нотаріально посвідченого правочину в нього з’являється можливість вибору між

наказним провадженням та здійсненням виконавчого напису нотаріусом. Нотаріус

не має права вчиняти виконавчий напис на борговому документі, який вчинений у

простій письмовій формі [12, с. 251].

Виконавчий напис, як і судовий наказ, видається не з будь-якого правочину,

посвідченого нотаріально, а лише тоді, коли правочин передбачає сплату грошових

сум, передання або повернення майна, а також право звернення стягнення на

заставлене майно, як це передбачено Переліком документів, за якими стягнення

заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів

нотаріусів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня

1999 р. № 1172 [13].

Незважаючи на певну подібність наказного провадження із вчиненням

виконавчого напису нотаріусом, між ними є низка істотних відмінностей. Зокрема,

це виявляється у тривалості розгляду заяви про видачу судового наказу та

вчинення виконавчого напису; у моменті набуття законної сили судовим наказом

та набуття чинності виконавчим написом нотаріуса; у порядку їх оскарження;

розмірі витрат та ін.

Наказне провадження є документарним, оскільки ця специфічна форма захисту

прав та інтересів кредитора спирається на безспірні документи проти боржника,

котрий не виконує своїх зобов’язань. Суддя, розглядаючи заяву про видачу

судового наказу, досліджує лише додані до неї документи, що підтверджують

вимоги заявника, тобто письмові докази, на підставі яких і видає стягувачеві

судовий наказ. Будь-які інші засоби доказування у наказному провадженні не

використовуються Водночас безспірність вимог заявника ще не означає відсутності спору про

право – основної ознаки позовного провадження. Спір між кредитором та

боржником є, інакше кредитор не звертався б до суду та не мав би проблем із

виконанням боржником своїх зобов’язань. Проте докази, надані кредитором, для

суду є безспірними, тому й такі справи називають безспірними. У разі, коли

поданих документів достатньо для підтвердження вимог стягувача, суд видає

судовий наказ. І навпаки, за наявності спору про право, який неможливо вирішити

на підставі лише наданих стягувачем-кредитором документів, суд постановляє

ухвалу про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу, у такому разі

захист прав заявника-стягувача відбувається шляхом пред’явлення позову за тими

самими вимогами у порядку позовного провадження [14, с. 92].

Ознаками спрощеності правової процедури наказного провадження є:

– одноособовий розгляд заяви суддею;

– розгляд справи на підставі письмових документів;

– видача судового наказу без судового засідання і виклику стягувача та

боржника для заслуховування їхніх пояснень;

– відсутність позовної форми захисту права (неможливим є пред’явлення

зустрічної вимоги боржником);

– відсутність судового доказування у повному обсязі;

– скорочені строки розгляду і вирішення справи; – спрощений зміст судового наказу;

– скасування судового наказу судом тієїжінстанції.

У визначенні правової природи наказного провадження простежується тісний

взаємозв’язок цивільного судочинства і виконавчого провадження. Зокрема,

сукупність правових норм, що регулюють відносини між судом, з одного боку, та

заявником (кредитором), боржником, з іншого, які виникають при видачі судового

наказу, є інститутом цивільного процесуального права. А регулювання

правовідносин, пов’язаних з примусовим виконанням судового наказу,

відбувається за допомогою законодавства про виконавче провадження.

Водночассудовий наказ має істотну особливість, що відрізняє його від інших

судових актів. Адже він одночасно є і актом, що видається органом судової влади

за результатами розгляду справи по суті заявлених вимог (ч. 1 ст. 102 ЦПК

України), тобто процесуальним документом, і виконавчим докуменомт, що

виконується органами державної виконавчої служби відповідно до процедури

виконавчого провадження.

Сутність судового наказу зумовлена такими його ознаками:

– судовий наказ є єдиним судовим актом, який поєднує в собі властивості

судових актів, якими вирішується справа по суті заявлених вимог, а також

виконавчого документа;

– судовий наказ має властивості як умовного, так і безумовного наказу.

Умовність наказу полягає в особливостях процедури його скасування за

ініціативою боржника, а безумовність – у тому, що наказ має силу виконавчого

документа;

– судовий наказ є судовим рішенням, що видається суддею одноособово;

– судовий наказ видають на підставі доказів, наданих лише однією особою

(заявником);

– судовий наказ видають за вимогами, перелік яких чітко визначений законом, і

які можна назвати безспірними.

Аналізуючи законодавчі положення щодо послідовності вчинення

процесуальних дій у наказному провадженні, цей вид цивільного судочинства

можна поділити на такі етапи:

– відкриття наказного провадження;

– видача судового наказу;

– скасування судового наказу;

– набуття судовим наказом законної сили 1. Штефан О. Наказне провадження у цивільному судочинстві України //

Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 1. – С. 44.

2. Фазикош Г.В. Судовий наказ у цивільному судочинстві (порівняльно-правова

характеристика української, російської та німецької моделей) // Судова апеляція. –

2007. – № 1. – С. 4.

3. Луспеник Д.Д. Застосування новел ЦК і ЦПК України в судовій практиці. – Харків:

Харків юридичний, 2005. – С.306.

4. Решетняк В.И., Черных И.И. Заочное производство и судебный приказ в гражданском

процессе. – М.: Юридическое бюро “Городец”, 1997. – С.63.

5. Чорнооченко С.І. Цивільний процес: 2-ге вид, перероб. та доп.: Навч. посіб. – К.: Центр

навчальної літератури, 2005. – С. 155.

6. Треушников М.К. Гражданский процесс: Учебник / Под. ред. М.К. Треушникова. – М.:

ООО “Городец-издат”, 2003. – С. 31. 7. Громошина Н.А. Приказное производство // Гражданское процессуальное право:

Учебник / Под. ред. М.С. Шакарян. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. – С. 297.

8. Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні // Офіційний

Інтернет-сайт Верховного Суду України: www.scourt.gov.ua

9. Луспеник Д.Д. Настільна книга професійного судді при розгляді цивільних справ

(складання судових процесуальних документів за новим ЦПК України). – Харків:

Харків юридичний. 2005. – С. 267.

10. Пікула В. Нотаріальний або судовий порядок стягнення боргу: порівняльний аналіз //

Юридичний радник. – 2006. – № 4 (12). – С. 102–103.

11. Нотаріат в Україні: Підручник / За ред. В.В. Комарова. – К.: Юрінком Інтер, 2006. –

С. 251.

12. Постанова Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. “Про затвердження

переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному

порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів” // Офіційний вісник України. –

1999. – № 26. – С. 69

13. Луспеник Д. Наказне провадження: його цілі, процедура, проблеми та шляхи їх

вирішення // Право України. – 2004. – № 7. – С. 92.

< Попередня   Наступна >