МАЙНОВІ ПРАВА ЯК ОБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНОГО ОБОРОТУ О. Яворська
МАЙНОВІ ПРАВА ЯК ОБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНОГО ОБОРОТУ
О. Яворська
Львівський національний університет ім. Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000 Львів,Україна
Стаття присвячена аналізу цивільної оборотоздатності майнових прав. Досліджено
поняття та види майнових прав за цивільним законодавством України. Проаналізовано
можливість майнових прав бути предметами договорів купівлі-продажу, міни. Досліджено
застосування правових норм, що регулюють купівлю-продаж товарів, до купівлі-продажу
майнових прав.
Ключові слова: зобов’язальні права. речові права, купівдя-продаж.
За ст. 190 Цивільного кодексу України (далі ЦКУ) [1] майнові права та
обов’язки є майном. Законом України від 15 грудня 2005 р. цю статтю доповнено
нормою, у якій зазначено, що майнові права є неспоживною річчю та є речовими
правами. Майнові права та обов’язки визначаються через поняття “рухоме майно” і
у Законі України від 18 листопада 2003 р. “Про забезпечення вимог кредиторів та
реєстрацію обтяжень” [2].
До майнових прав належать речові, зобов’язальні права, виключні права, які
з’явилися в цивілістиці у зв’язку з виокремленням інтелектуальної власності. У
наукових джерелах по-різному оцінюють природу корпоративних прав. Принаймні
можливо виділити три концепції: представники першої концепції обґрунтовують
речово-правову природу корпоративних прав. Більш поширеною є концепція,
представники якої обґрунтовують зобов’язально-правову природу корпоративних
прав [напр. 3, с. 14]. Представники третьої концепції пояснюють специфіку
корпора
правового регулювання поряд з речовими та зобов’язальними відносинами.
Найпослідовніше цю позицію обстоює І. В. Спасибо-Фатєєва [4, с. 23–38].Питання про суть речових та зобов’язальних прав також належить до
дискусійних. Речове право надає своєму носієві можливість вчиняти будь-які дії
щодо речі (у межах, встановлених законом), а також вимагати від інших осіб, коло
яких є невизначеним, не порушувати його права. Змістом речового права, як
суб’єктивного, є юридично забезпечена можливість його носія здійснювати будь-
які дії щодо належного йому майна у межах, визначених законом. Таке право є
абсолютним за своїм змістом, таким, що не залежить від волі інших осіб. Об’єктом
речового права може бути лише річ. Саме за цією ознакою речові права
вирізняються з-поміж інших цивільних прав, що теж характеризуються як
абсолютні. Інші цивільні права, які хоч і здійснюються щодо речі, не мають
абсолютного характеру. Їх реалізація прямо залежить від дій зобов’язаних осіб.
Правовому регулюванню речових прав присвячена глава третя ЦКУ.
Основоположним в системі речових прав є право власності. У визначенні права
власності (ст. 316 ЦКУ) власне і підкреслюється об’єкт права – річ та його
абсолютний характер – здійснення за своєю волею незалежно від волі інших осіб.
Право власності задовольняє потреби суб’єкта за допомогою юридично
забезпеченої можливості вчиняти щодо належної йому речі будь-які власні активні
дії (ч. 2 ст. 319 ЦКУ). Гарантією здійснення права є загальна заборона для всіх і
кожного не порушувати право (конституційний принцип непорушності права
приватної власності, ст. 321 ЦКУ). Види речових прав, підстави їх виникнення,зміни та припинення визначенізаконом і не можуть конструюватися суб’єктами на
власний розсуд (ст. ст. 328, 395 ЦКУ).
Ще за часів римського приватного права виникли та розвинулися речові права
на чуже майно, правове регулювання яких здійснюється нормами глави 30 ЦКУ. У
найзагальнішому вираженні змістом права на чуже майно є можливість
уповноваженої особи у визначених межах використовувати майно, що є об’єктом
права власності іншої особи. Це покладає обов’язок на власника та на третіх осіб
не вчиняти дій, що можуть створювати перешкоди для здійснення конкретного
речового права на чуже майно. Речові права на чуже майно виникають на основі
права власності, без якого їх існування немислиме. А отже, їм властиві ті самі
характеристики, що і праву власності, зокрема, властивість слідувати за річчю,
щодо якої вони установлені. За змістом повноважень речові права на чуже майно
можуть бути настільки широкими, що статус носія цього права і статус власника
будуть дуже схожими. Зокрема, особа, яка має речове право на чуже майно, має
право на захист цього права, у тому числі й від власника майна (ст. 396 ЦКУ) тими
способами та засобами, що установлені для захисту права власності. Тому
спостерігаємо певну колізію права власності як суб’єктивного речового права і
права на чуже майно, що його обтяжує. Право на чуже майно виявляється
“сильнішим”, оскільки суб’єкт права власності не може обмежити обсяг
повноважень чи припинити його своєю волею. Тому види речових прав на чуже
майно встановлюються винятково законом. Речове право на чуже майно обмежує
права власника майна (обтяжує майно), а не самого власника. Хоча речові права на
чуже майно можуть виникати з договору, проте вони не є договірними. Види
речових прав на чуже майно визначені у ст. 395 ЦКУ. Цей перелік не є вичерпним,
оскільки законом можуть бути встановлені інші їх види. Речові права на чуже
майно (як “безтілесні речі” за римським правом) можуть відчужуватися, за
винятком особистих сервітутів. Допустимість їх відчуження на підставі цивільних
договорів зумовлена тією обставиною, що вони, на відміну від права власності,
обтяжують чуже майно, слідують за ним і не мають тісного нерозривного зв’язку з
суб’єктом.Зобов’язальне право предбачає можливість його носія вимагати від інших осіб,
коло яких завжди визначене (контрагент за договором, заподіювач шкоди в
деліктному зобов’язанні тощо), вчинення певних дій, що визначені суттю
цивільного зобов’язання. Якщо підстави набуття речових прав визначені законом,
то зобов’язальні права можуть виникати на підставах, що законом прямо не
передбачені. Зокрема, зобов’язальні права можуть виникати з договору, який не
передбачений актами цивільного законодавства, чи сторони в договорі можуть
відступити від положень актів цивільного законодавства – ст. 6 ЦКУ. Для речових
прав характерним є право слідування – речове право завжди слідує за річчю. Зі
знищенням речі чи її переробкою відповідно припиняється речове право або
виникає нове, чого не можна сказати про зобов’язальні права.
Майнове право – це самостійна категорія і не може визначатися через інші
поняття. Майнові права не можуть ототожнюватися з річчю, тому їх визначення
через неспоживну річ, як це зазначено у ст. 190 ЦКУ, є некоректним. У самому ж
ЦКУ неодноразово розмежовуюють речі як вид майна та майнових прав.
Наприклад, норми ст. 656 ЦКУ, у яких зазначено, що предметом договору купівлі–
продажу може бути товар у розумінні матеріально існуючої речі (ч. 1 ст. 656) та
майнові права (ч. 2 цієї ж статті). Схожий підхід відображено у ст. 718 ЦКУ, в якій
визначено предмет договору дарування. Зведення майнових прав до прав речових, як це простежено у нормах ст. 190 ЦКУ, є неправильним. Тому ст. 190 ЦКУ в
першому її варіанті без доповнення частиною другою мала більш логічний та
завершений характер.
Конструкція “право на право” з’явилася в німецькій юриспруденції. У
законодавстві багатьох зарубіжних країн майнові права вважають до об’єктами, що
можуть продаватися, купуватися. Наприклад, у Цивільному уложенні Німеччини
передбачено, що правила про купівлю–продаж, відповідно, застосовуються до
купівлі–продажу прав та інших предметів. Продавець несе витрати з
обґрунтування і передання права. Якщо продано право, яке уповноважує на
володіння річчю, то продавець зобов’язаний передати покупцеві річ, вільну від
недоліків і обтяжень правом (§ 453) [5, с. 108]. Так, за правом Франції, Швейцарії,
об’єктами права власності можуть бути як матеріальні та нематеріальні речі,
зокрема, права [6, с. 118]. За ст. 529 Цивільного кодексу Франції рухомими за
визначенням закону є зобов’язання і позови, які мають предметом вимогу
грошових сум або рухомих речей, акцій або часток у фінансових, торгових або
промислових організаціях [7, с. 249].
Така важлива ознака майнових прав, як їх відчужуваність, тобто відсутність
безпосереднього, нерозривного зв’язку цих прав з особою носія, дає змогу
говорити про них як про об’єкти цивільного обороту. Але чи всі майнові права, як
об’єкт цивільних прав, можуть бути об’єктами цивільних, зокрема, зобов’язальних
правовідносин? Наведені та інші відмінності є важливими для оцінки, які ж права
можуть бути об’єктами цивільного обороту, точніше об’єктами договорів. У
наукових джерелах немає сумнівів щодо зобов’язальних прав та їх можливості
бути самостійними об’єктами цивільного обороту. Наприклад, А.С. Яковлєв
зазначає: “очевидно, що зобов’язальні права на сьогодні є одним з реальних
об’єктів цивільних правовідносин” [8, с. 62]. В. А. Бєлов заперечує за
зобов’язальними правами режим об’єктів цивільних правовідносин: суб’єктивне
право є самостійною категорією і не може бути об’єктом правовідносин, оскільки в
такій ситуації суб’єктивне право стає об’єктом іншого права, що веде до появи
конструкції “право на право” [9, с. 16–17].Римське право визнавало зобов’язання як особистий зв’язок, а відтак,
неможливість передання зобов’язального права іншій особі. Сучасне ж право знає
різні форми передання зобов’язальних прав – у формі уступки права вимоги, на
підставі договорів про відчуження права, опосередковано через застосування
боргових (векселів, облігацій, заставних тощо), товаророзпорядчих цінних паперів.
Однозначно, що не всі зобов’язальні права можуть передаватися іншим особам.
Зокрема, у ст. 515 ЦКУ зазначено, що заміна кредитора не допускається у
зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора, зокрема у
зобов’язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням
здоров’я або смертю. Отже, такі зобов’язальні права не можуть самостійно
передаватися за договорами.
Натомість більшість науковців вилучають речові права з числа об’єктів
цивільних правовідносин. Речові права не можуть розглядатися як самостійний
об’єкт цивільних правовідносин, у сфері цивільного обороту вони перебувають у
нерозривному зв’язку з речами [8, с. 69]. Законодавче регулювання та реалії
практики свідчать, що у цивільний оборот вводяться усе нові види об’єктів, у тому
числі і “безтілесні” речі, якими є майнові права. Наукова дискусія щодо їх
оборотоздатності триває. Уже нині однозначно можна стверджувати про
допустимість укладення договорів щодо відчуження зобов’язальних прав.Предметом відчуження можуть бути і речові права на чуже майно. Суб’єктивне
право власності як абсолютне речове право, що тісно пов’язане зі своїм носієм,
оскільки він своєю волею відповідно до закону здійснює це право, не може
розглядатися як самостійний об’єкт цивільного обороту у відриві від речі. Це право
– єдине і унікальне. Право на чуже майно, хоч і іменують речовим, є похідним від
права власності, вторинним, не може існувати самостійно. Тому право власності,
“відірвавшись” від речі, стає фікцією. Практичні потреби цивільного обороту
потребують чіткості та визначеності. Запровадження конструкції “право власності
на право власності” унеможливлюють таку визначеність.
У ч. 2 ст. 656 ЦКУ передбачено, що предметом договору купівлі–продажу
можуть бути майнові права. У визначенні за ст. 655 ЦКУ договору купівлі–
продажу, в якому йдеться про передання у власність майна (товару), прямо не
зазначено, що майнові права можуть теж передаватися за цим договором. Майнові
права не є товаром і у власність передаватися не можуть. До договору купівлі–
продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж,
якщо інше не пов’язані зі змістом або характером цих прав. Про майнові права як
предмет договору дарування йдеться у ст. 718 ЦКУ.
У працях вчених-цивілістів дореволюційного періоду чітко простежується
позиція, що предметом купівлі–продажу (як і інших договорів про передання
майна у власність) можуть бути винятково речі. Таке твердження знаходимо,
зокрема, у роботах В.І. Сінайського: “предметом купівлі-продажу можуть бути
виключно речі, а не права” [10, с. 373]; Г.Ф. Шершенєвіча: “продавати і купувати
можливо тільки речі в розумінні частин фізичного світу. Купівля–продаж
майнових прав втрачає свої відмінні риси, зливаючись, певною мірою з уступкою
прав за зобов’язаннями, а з точки зору юридичної така заміна точного поняття,
пов’язаного з відомими наслідками, обширними і невизначеними поняттями, дає
мало переваг” [11, с. 414]; Д.І. Мейєра: “купівля–продаж має предметом
відчуження права власності на речі. Відповідно, коло її дії обмежується речами
фізичними, які тільки і можуть належати на праві власності. Купівля–продаж не
охоплює речей абстрактних, прав на чужі дії. У нас, правда, нерідко говорять про
купівлю або продаж векселя, боргового листа тощо. Але з юридичної точки зору
тут немає купівлі або продажу, а є тільки передання, уступка права” [12, с. 575]Така новела правового регулювання неоднозначно сприймають у сучасній
правовій літературі. Зокрема, І.М. Кучеренко зазначає, що предметом купівлі–
продажу можуть бути також відчужувані майнові права, і як приклад наводить
емфітевзис, право користування земельною ділянкою для забудови [13, с. 116–117].
Обстоюючи позицію про те, що предметом купівлі–продажу можуть бути тільки
зобов’язальні права вимоги, А.С. Яковлєв, як виняток, наводить приклад
відчуження частки у праві власності [8, с. 125]. О.О. Терлецький зазначає, що таке
(за ст. 656 ЦКУ) широке тлумачення предмета договору купівлі–продажу, з одного
боку, безперечно, відповідає принципу свободи договору як фундаментальній
основі цивільного права, але, з іншого боку, породжує на практиці низку
неузгодженостей [14, с. 191].
Законом України від 16 вересня 2008 р. “Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України щодо сприяння будівництву” [15] внесено низку змін і
доповнень до Земельного кодексу України. Зокрема, ст. 93 ЗК доповнено новою
частиною такого змісту: право оренди земельної ділянки може відчужуватися, у тому
числі продаватися на земельних торгах, а також передаватися у заставу, спадщину,
вноситися до статутного фонду власником земельної ділянки – на строк до 50 років,крім випадків, визначених законом. Нормою ч. 5 ст. 102-1 ЗКвстановлено заборону на
відчуження землекористувачем права користування земельною ділянкою державної
або комунальної власності. Пряма заборона встановлена на відчуження прав
користування земельною ділянкою державної або комунальної власності для
сільськогосподарських потреб (ч. 3 ст. 407 ЗК) та для забудови (ч. 3 ст. 413 ЗК). Органи
державної влади та органимісцевого самоврядування відповідно до їхніх повноважень
здійснюють продаж земельних ділянок державної або комунальної власності або прав
на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) громадянам, юридичним особам, іноземним
державам на підставах та в порядку, визначених ЗК (ст. 127 ЗК). Отже, в цивільний
оборот вводяться зобов’язальні (право оренди) та речові права на чуже майно
(суперфіцій, емфітевзис).
Дослідник В.В. Вітрянський зазначає: “необхідно визнати, що будь-яка
оплатна уступка майнових прав (цесія) є продажем цих прав, а правила, що
регулюють перехід прав кредитора, зокрема уступку вимоги, відображають зміст і
характер відповідних майнових прав, а тому підлягають пріоритетному (відносно
загальних положень про купівлю-продажтоварів) застосуванню” [16, с. 17].
Щодо міни майнових прав, то в наукових джерелах обґрунтовуються прямо
протилежні погляди. В.В. Вітрянський, з посиланням на російське законодавство
(аналогічні підходи передбачені й у ЦКУ), обґрунтовує неможливість міни
майнових прав, оскільки положення ЦК РФ про договір міни не включають норму,
що поширює їх дію на договори, за якими сторони взаємно уступають одна одній
майнові права, аналогічну до норми загальних положень про договір купівлі–
продажу. “З формально-юридичних позицій об’єктами міни є товари. Майнові
права як самостійні об’єкти цивільних прав не є товаром за договором купівлі-
продажу, а тому і не є товаром, обмін якого здійснюється на підставі договору
міни. За договором міни кожна з сторін передає товар в обмін на інший у власність.
Майнові права в самостійному вигляді не можуть належати кому-небудь на праві
власності чи на іншому речовому праві” [16, с. 265–266]. Інші автори зазначають,
що конструкція міни майнових прав незвична для вітчизняної цивілістики. Зі
змісту правових норм, що регулюють договір міни, неможливо побачити пряму
заборону договорів міни майнових прав. Сама собою міна майнових прав не
суперечить природі договору міни. Можливо зробити висновок і про допустимість
міни речі на майнове право.Переконливішою є друга позиція. А якщо врахувати договірну свободу і
можливість укласти договір, який не передбачений актами цивільного
законодавства, але відповідає його загальним засадам, то і договір міни майнових
прав є можливим, так само, як і міна права на річ, чи навпаки.
Вбачається, що основна проблема практичного характеру полягає в пошуках
відповіді на запитання: застосування яких саме положень про купівлю–продаж
можливий, якщо предметом договору є майнове право. Насамперед, майнове право
має бути ідентифіковане для мети договору. Продавець (це стосується і
дарувальника) такого права має зазначити основне зобов’язання, підставу його
виникнення, боржника, зміст права. У ст. 517 ЦКУ зазначено, що первісний
кредитор у зобов'язанні (він же продавець чи дарувальник права) має передати
новому кредиторові (покупцеві майнового права) документи, які засвідчують
права, що передаються, та інформацію, яка важлива для їх здійснення. Про
обов’язок продавця передати разом з товаром приналежності та документи йдеться
у ст. 662 ЦКУ. Підлягає застосуванню ст. 517 ЦКУ, відповідно, відпадає потреба у
застосуванні норм ст. 662 ЦКУ. Оскільки для заміни кредитора в зобов’язанні не встановлено іншого, то підлягає застосування ст. 659 ЦКУ, якою регламентовано
обов’язок продавця попередити покупця про права третіх осіб на товар. Адже
право, яке передається, може бути предметом застави чи мати інші обтяження. Цей
обов’язок варто встановити і для дарувальника – як в разі дарування майна, так і
під час дарування майнових прав. Враховуючи суть зобов’язання з передання
майнового права, не підлягають застосуванню ті статті гл. 54 ЦКУ, якими
регламентовано правила про строк, місце та момент виконання обов’язку
продавцем. Право, що є предметом купівлі–продажу, міни чи дарування
набувається у момент укладення договору. Таке правило варто закріпити як
законодавчу норму.
Оскільки йдеться про купівлю–продаж права, то обов’язок покупця – оплатити
встановлену договором ціну, а відтак, можливо застосувати норми ст. ст. 691–695
ЦКУ. Оплата передання права покупцеві може бути проведена з відстроченням або
розстроченням платежу, може бути передоплата, хоча, враховуючи специфіку
зобов’язальних відносин, передоплата не буде вигідною для покупця.
Доцільно встановити правило про письмову форму договору купівлі–продажу
майнового права. Загалом норми про форму правочинів, предметом яких є майнові
права, мають розміщуватися у гл. 16 ЦКУ. Для цієї мети доцільно доповнити
ст. 208 ЦКУ пунктом 4 такого змісту: “правочини з майновими правами”, а пункт 4
цієї статті, відповідно, вважати пунктом 5.
У ст. 679 ЦКУ визначено, що продавець відповідає за недоліки товару, якщо
покупець доведе, що вони виникли до передання товару покупцеві або з причин,
які існували до цього моменту. Право, що передається за договором, не може само
собою мати недоліки. Але може йтися про недоліки документів, переданих на
підтвердження права. Тому норми ст. 679 ЦКУ можуть застосовуватися за
аналогією. Що ж до строків виявлення недоліків і пред’явлення вимог у зв’язку з
недоліками проданого товару, то стосовно передання майнового права треба
керуватися оцінювальним поняттям “розумний строк”. Встановлення конкретних
строків на такі випадки вбачається неможливим. Потрібне і спеціальне правило
про застосування позовної давності на випадок вимог про недоліки переданих
документів. Однак потрібно врахувати і специфіку самого права, що передається.
Зобов’язальне право не може існувати як завгодно довго в часі, на відміну від
права речового. Чи можна говорити про страхування ризику невиконання
обов’язку боржником, право вимоги до якого продане? Відповідь може бути
ствердною, однак умова про страхування має бути виключно договірною.
1. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №№ 40–44. –
Ст. 356.
2. Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень: Закон України від 18
листопада 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 11. – Ст. 140.
3. Луць В. В. Акціонерне право: Навчальний посібник. Сивий Р. Б., Яворська О. С. – К. :
Концепн Видавничий Дім “ІнЮре”, 2004.
4. Спасибо-Фатеева И. В. Акционерные общества: Корпоративные правоотношения. –
Харьков: Право, 1998.
5. Гражданское уложение Германии. Науч. ред. А. Л. Маковский и др. – 2-е изд., доп. –
М.: Волтерс Клувер, 2006.
6. Гражданское и торговое право капиталистических государств / под ред.
В.П. Мозолина, М. И. Кулагина. – М., 1980.
7. Французский гражданский кодекс : учеб.-практич. комментарий. – М. : Проспект, 2008.
8. Яковлев В. Ф. К проблеме гражданско-правового метода регулирования общественных
отношений / В. Ф. Яковлев // Антология уральской цивилистики (1925–1989) : сборник
статей. – М. : Статут, 2001.
9. Белов В. А. Сингулярное правоприемство в обязательстве: опыт исторического
исследования теоретической и догматической конструкции и обобщения российской
судебной практики / В. А. Белов. – М. : ЮрИнфоР, 2000.
10. Синайский В. И. Русское гражданское право / В. И. Синайский. – М. : Статут, 2002.
11. Шершеневич Г. Ф. Курс гражданского права / Г. Ф. Шершеневич. – Тула : Автограф,
2001.
12. Мейер Д. И. Русское гражданское право : в 2 ч. / Д. И. Мейер. – По испр. и доп. 8-му
изд., 1902.– М., 1997. – Ч. 1. – 719 с. – (Серия : Классика российской цивилистики).
13. Цивільне право України : академічний курс : підруч. : у 2 т. Т. 2. Особлива частина / за
заг. ред. Я. М. Шевченко. –– К. : Концерн Видавничий Дім „ІнЮре”, 2003.
14. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України : у 2 т. / за відповід. ред.
О.В. Дзери (кер. авт. кол.), Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. – К. : ЮрінкомІнтер, 2005. – Т.ІІ.
15. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву :
Закон України від 16 вересня 2008 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2008. – №
48.
16. Брагинский М. И. Договорное право. Книга вторая: договоры о передаче имущества /
М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. – 4-е изд., стереотипное. – М. : Статут, 2002.
< Попередня Наступна >