ПРОБЛЕМИ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В УКРАЇНІ П. Гураль
ПРОБЛЕМИ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ
УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В УКРАЇНІ
П. Гураль
Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна
У статті висвітлюємо проблему конституційно-правового статусу української мови як
державної. Зроблено висновок, що не зважаючи на відповідну правову основу, верховні
та центральні органи України не виявили політичної волі до виконання ст. 10 Конституції
України та забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх
сферах суспільного життя на всій території України. Запропоновано в Україні провадити
активнішу політичну підтримку української мови як державної.
Ключові слова: конституційно-правовий статус мови, Європейська хартія регіональних
мов, імплементаціяміжнародних нормв українське законодавство, мова титульної нації.
Відомий німецький філософ, юрист, математик, мовознавець Г.В. Лейбніц,
якого вважають прабатьком нового мовознавства, зазначив: “Оскільки людина
істота суспільна, то Бог подарував їй здатність до мови, котра повинна стати
великим знаряддям ізагальним зв’язком суспільства” [1, с. 274].
“Без здатності до мовлення в людей не було б ні держави, ні суспільства, ні
договору, ні миру, так само, як цього немає в левів, ведмедів і вовків” -
підкреслював Т. Гоббс [ 2, с. 318].У концепції українського націотворення Івана Франка доленосне значення має
питання української мови, яку так методично, планомірно й грубо нищили
русифікатори, розуміючи, що знищення українськ
українського народу… Цей “меч Домокла” століттями висить над історичною
долею українського народу, спрямований, крім усього іншого, на знищення
української мови й українства загалом. Великодержавні шовіністи до цього часу у
своїх русифікаторських планах все роблять для того, щоб принаймні обмежити
вживання української мови і тим самим звести її до рівня побутового вжитку,
вилучити її як один з основних чинників утвердження української нації [3, с. 201].
І. Франко неодноразово з різних нагод підкреслював, що мова – вираження духу
народу, його духовності і культури, сутності його національного єства. Він боровся
за збереження української мови, викривав асиміляторів, засуджував лінгвіцид. На
переконання письменника нація і мова – нерозривні явища: не може існувати
українська нація без української мови, якщо українська нація (чи народ) зрікається
власної мови і приймає як свою російську, то вона перестає бути українською
нацією, вона змосковщується, бо разом з російською мовою приймає все те духовне
багатство, носієм якого ця мова є, а все своє, що пов’язане з українською мовою,
відсувається разомз нею на задвірки аждо знищення [3, с. 202].
Усвідомлюючи ці положення, український парламент 28 червня 1996 р. у
тривалому протистоянніз проросійськи налаштованими депутатами, обговорюючи
ст. 10 Конституції України, дійшли до компромісу і проголосували її у такому
вигляді: “ Державною мовою в Україні є українська мова”.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в
усіх сферах суспільногожиття на всій території України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської,
інших мов національних меншин України Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та
визначається законом” [ 4, с. 52].
Конституційна норма особливо виділяє “використання та захист” російської
мови. Потрібно також зазначити, що конституційна норма “застосування мов в
Україні визначається законом”, не реалізована донині.
В Україні чинним є Закон Української РСР “Про мови в Українській РСР” від
28 жовтня 1989 р., що закріплював двомовність. Більшість статей цього закону не
відповідає вимогам незалежної України. Отож, за 20 років Верховна Рада України
не спромоглася ухвалити новий закон про мови.
На виконання цього закону 7 грудня 1989 р. постановою Ради Міністрів №302
було створено Республіканську комісію з участю представників академії наук
УРСР, відповідних міністерств і відомств УРСР, облвиконкомів, Київського та
Севастопольського міськвиконкомів, Товариства української мови імені Тараса
Шевченка й інших громадських організацій для розробки Державної програми
розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР.
А 12 лютого 1991 р. Рада Міністрів УРСР постановою №41 затвердила
“Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в
Українській УРСР на період до 2000 року” [5].
Програма у вступі проголошувала: “Мова – найважливіший засіб людського
спілкування та інтелектуального виявлення особистості, основа духовності народу,
його історичної пам’яті й сучасного буття. Єднаючи покоління та формуючи
національну свідомість, кожна національна мова відображає не тільки самобутність
народу, який нею володіє, але й культурнимнадбаннямусього людства.
Українська мова – це мова багатомільйонного народу, що стала однією з
найбагатших мов світу і може задовольняти потреби суспільства в спілкуванні,
розвитку культури, освіти, науки й техніки. Тому нічим не виправдане звуження в
державному, економічному, політичному та громадському житті. Демократизація
суспільства ставить вимогу відродження української національної культури і мови,
вільного розвитку культур і мов інших національних груп, які проживають у
республіці” [5].Державна програма передбачала низку конкретних заходів із розвитку
української мови та з розробки декількох варіантів орієнтованих навчальних планів
і програм курсів української мови для дорослих (обсягом приблизно 40, 60 і 100
годин) із застосуванням інтенсивних методів навчання, комп’ютерної техніки,
аудіовізуальних засобів [ 5].
Кабінет Міністрів України 8 вересня 1997 р. прийняв постанову №998 “Про
затвердження комплексних заходів щодо всебічного розвитку і функціонування
української мови”. “Необхідність розроблення цих комплексних заходів,
підкреслювалась у цьому нормативному акті, зумовлена як великим значенням
мовно-культурних процесів у сучасному світі, де мовна політика регулюється
державними ізаконодавчими актами (Франція, Бельгія, Росія тощо), так і, зокрема,
тією історичною обставиною, що Український народ протягом століть не мав
змоги належним чином розвивати мову і користуватися нею у всіх сферах
діяльності.
Українська держава покликана усунути цю історичну несправедливість і
забезпечити українській мові нормальні умови розвитку і функціонування” [6].
Президент України своїм Указом від 31 грудня 1997 р. №1408/97 утворив при
Президентові України Раду з питань мовної політики, затвердив її персональний
склад та Положення про Раду.Крім того, були прийняті ще інші законодавчі та нормативно-правові акти,
спрямовані на розвиток української мови як державної в Україні. Отже в Україні
створено організаційно-правова база для вирішення цієї важливої державної проблеми.
Не зважаючи на ці важливі конституційно-правові норми, на високо-ідейно-
теоретичне підґрунтя цих актів в Україні, жоден з верховних і центральних органів
не виявив достатньої політичної, державної волі щоб хоча б якась частина цих
норм ізаконів були виконані.
У справі за конституційним поданням 51 народного депутата України 19
грудня 1999 р. Конституційний Суд розглянув справу щодо офіційного тлумачення
окремих положень ст. 10 Конституції України стосовно обов’язковості
застосування державної мови органами державної влади і місцевого
самоврядування, їх посадовими особами, а також у навчальному процесі в
державних навчальних закладах України.
Суб’єкт права на конституційне подання зазначає, що посадові особи Верховної
Ради України, Кабінету Міністрів, Адміністрації президента України під час
виконання службових обов’язків нехтують державною мовою, “Відбувається свідоме
ігнорування державноїмови і в більшості державних навчальних закладах України”.
Конституційний Суд України офіційно витлумачив положень ст. 10
Конституції України щодо застосування державної мови органами державної
влади, органами місцевого самоврядування та використання у навчальному процесі
в навчальних закладах України: “Положення Конституції України зобов’язують
застосовувати державну – українську мову як мову офіційного спілкування
посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов’язків у роботі і в
діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів АР
Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в
державних і комунальних закладах України [8, с. 859].Однак, це рішення Конституційного Суду України чиновництво не збиралося
виконувати. Академік Іван Дзюба 20 квітня 2000 року в газеті “Урядовий кур’єр”,
аналізуючи мовну ситуацію в Україні, наголошував: “Закон про мови не
виконується. Програми підтримки української мови (як і культури) не
здійснюються. Навіть найобережніший крок у бік розширення сфери
функціонування української мови викликає протести з боку відомих внутрішніх і
зовнішніх політичних сил, звинувачення у придушенні російської мови і культури,
у порушенні прав людини – при чому до прав людини відносить все, крім права
українця на українську книжку, українську газету, освіту рідною мовою, зрештою
права на майбутнє своєю мови, своєї культури, своєї держави” [9].
Всеукраїнським переписом 2001 р. зафіксовано суттєвізміни в мовному складі. В
державі рідною українську мову визнали 85,2 % всіх українців. Це значно менше, ніж
під час всіх попередніх повоєнних переписів. У 1959 році, наприклад, цей показник
становив 93,4%, 1970 р. – 91,4, 1979 р. – 89, 1989 р. – 87,7, 2001 р. – 85,2 [10, с. 80].
У 2012 р. має відбутися новий перепис населення, до якого вже готуються
окремі політики – народні депутати. Характерними у цьому контексті є вислови
регіонала Царьова та комуніста Царькова, які наводить газета “Сегодня”, та
повідомляє, що під час перепису ПР та КПУ агітуватимуть російськомовних
українців у графі національність підписуватись росіянами, “щоб вибити з рук
націоналістів аргумент про українців як єдиної державотворчої нації” [11, с. 5].
В Україні зменшилися тиражі журналів та інших періодичних видань: за 1990
– 2003 рр. – із 170 до 130 млн примірників (у 1,3 раз), у тому числі українською
мовою – 378 до 24 млн примірників (у 3,25 раз). Велику перевагу мають російськомовні газети. Якщо за 1990 – 2003 рр.
разовий тираж усіх газет в Україні збільшився з 23 до 75 млн примірників (3,3
раза), то тираж українських газет з 15 до 23 млн примірників (у 1,5 раза) [10,
с. 284].
Аналіз засвідчує, що українська книжка, український журнал, українська
газета, як і українська мова у дошкільних закладах, школах, вищих навчальних
закладах, потребують усебічної підтримки.
Здобувши формально статус державної українська мова фактично і не стала
нею, хоч наявна правова база, що визначає державний статус української мови, є
цілком достатньою для забезпечення його реалізації. Головна причина гальмування
цих процесів полягає у відсутності політичної волі керівників органів державної
влади, а також активна протидія як усередині України, так і ззовні. А без свідомої
загальнонаціональної і регіональної української еліти неможливо побудувати
українську державу.
Українці мають враховувати й оцінити ідеологію нашого північного сусіда,
імперську ідею. Ідею Третього Риму і Нового Єрусалима. Ця ідея досить виразно
звучить у книзі Т.В. Грачової, завідувача кафедри Військової академії
Генерального штабу Збройних Сил РФ: “Весь историчиский путь российской
государственности – это путь имперский, путь к Третьему Риму как империи духа
Нового Иерусалима. Имперность – стержень не только нашей священной
государственности, но и в целом смысла существования России, условия ее
выживания. Россия начинает гибнуть тогда, когда отказывается от имперской идеи.
И потому даже пережив самые тяжелые времена смут и революции, Россия
неизменно возвращалась на этот путь, движимая духовными импульсами
самосохранения и руководимая своими внутренним сакральным вселенским
призванием” [12, с. 297, 398].Ще емоційніше про Україну висловлюється М. Смолін у збірнику статей
“Український сепаратизм в Росії, ідеологія національного розколу”, що видана у
Москві в січні 2002 р. У передмові до цього збірника він прямо закликає:
“Національно мислячі російські люди зобов’язані заради майбутнього російського
народу в жодному разі не визнавати прав на існування за державою “Україна”,
“українським народом” і “українською мовою”. Історія не знає ні того, ні другого,
ні третього. Це – фетиш, створений ідеологією наших ворогів [13, с. 209].
Багато проблем в Україні створюють наші доморощені українофоби, які
домагаються ввести другу офіційну мову в Україні.
Зокрема вони створили проблему з імплементацією норм міжнародного у
національне законодавство про мови. На сьогодні єдиним міжнародним
документом, імплементованим у законодавство України, який безпосередньо
стосується мовної політики, є Європейська хартія регіональних мов або мов
меншин [14, 95]. Процедура його імплементації тривала кілька років. Україна взяла
на себе зобов’язання приєднатися до Хартії 26 вересня 1995 р. Підписання Хартії
від імені України відбулося вже 2 травня 1996 р. Однак ратифікували її двічі, –
1999 р. і 2003 р., ратифікація супроводжувалася політичними спекуляціями,
порушеннямКонституції України та українського законодавства.
На прикладі Хартії можна простежити усі проблеми процедури імплементації
міжнародних норм у національне законодавство:
1. Підписанню Хартії не передували ретельне експертне вивчення цього
документа, глибокий аналіз мовної ситуації в Україні та фахове обґрунтування
необхідностізахисту тією чи іншої мови 2. На ратифікацію подали переклад українською мовою, зроблений не з
автентичної Хартії, а з російського перекладу, далеко не відповідний Хартії, тому
терміни Хартії були перекручені вже у назві як самого документу. У супровідних
документах автентичного тексту Хартії йдеться про те, що її головним завданням є
збереження мов, якими розмовляють дуже маленькі групи населення, внаслідок
чого їм загрожує зникнення з лінгвістичної карти.
3. Закон накладає на державу надмірні зобов’язання щодо мов, які цього не
потребують. Водночас ті регіональні мови, які згідно з визначенням Хартії дійсно
потребують захисту залишаються незахищеними [15].
Підводячи підсумок можна зробити висновки:
– міжнародно-правові акти захищають права національних меншин з метою
збереження культурного розмаїття та уникнення конфліктних ситуацій на
етнічному (мовному) підґрунті;
– за законом Україна повинна сумлінно дотримуватися виконання чинних
міжнародних договорів. У державі виникли проблеми із процедурою
імплементації міжнародних норм у національне мовне законодавство:
а) українське законодавство не містить термінів “регіональна мова”, “мовна
група”, “міноритарна мова”, які є базовими поняттями Хартії; б) в українському
законодавстві є терміни “державна мова” та “мова національних меншин”, серед
яких у Конституції окремо виділено російську мову, а в законі про ратифікацію
Хартії маємо положення про захист 13-ти мов національних меншин, а не
міноритарних або меншинних мов; в) законопроект про ратифікацію Хартії,
спрямований проти розвитку функцій державної мови; г) російська мова хоч і є
мовою меншин, проте не є міноритарною мовою в розумінні Хартії;
проголосований закон про ратифікацію Хартії посилює функції російської мови;
д) у переліку щодо дії Європейської хартії опинилися мови найчисленніших
меншин, зокрема, білоруська, болгарська, молдавська, німецька, польська,
російська, румунська, словацька та угорська, які не потребують заходів підтримки,
оскільки є офіційними у своїх державах; е) за допомогою Хартії політичні
антиукраїнські сили, які пропагують поширення в Україні російської мови,
заклали правову базу для надання російськіймові статусу державної в Україні;
– нинішнє правове поле та відповідні органи держави не забезпечують реального
вирішення мовних проблем.Положення Конституції України про державну мову та інші мови, як і
положення інших законів та підзаконних актів, хоч і відповідають міжнародним
стандартам та зберігають свою актуальність, не виконуються.
Найнебезпечніше для України те, що у прийнятій редакції закон про
ратифікацію Хартії відкрив можливості для політичних спекуляцій у мовному
питанні, які провокують нестабільність в країні. Насамперед, це рішення обласних,
міських і навіть деяких районних рад про надання російській мові статусу
регіональної на їх територіях.
Крім цього – це законопроект “Про мови в Україні”, що його 7 вересня 2010 р.
внесли на розгляд до Верховної Ради народні депутати О. Єфремов, П. Симоненко
та С. Гриневецький, де головною є ода російській мові, володіння якою нібито
“забезпечує громадянам України широкий доступ до здобутків світової науки і
культури”. Дивно, що депутати, які представляють всі три партії правлячої
коаліції, м’яко кажучи, вводять людей в оману. Адже понад 98% науково-технічної
інформації у світі видається англійською мовою, менше 2% – японською та
китайською, на російську припадає менше 0,1% [9, с. 7]. Російська мова в Україні – це мова найчисленнішої, але все-таки національної
меншини. Цій мові ніщо не загрожує, проте вона ніяк не може претендувати на
роль другої державної мови, яку їй у той чи інший спосіб намагаються надати
автори проектів законів “Про мови в Україні”, “Концепції мовної освіти” та інших
проектів.
Очевидним є той факт, що незалежній Українській державі потрібно
провадити активну політичну підтримку мови титульної нації. Таку підтримку в
різний час проводили всі постколоніальні держави. Безперечно, маємо дбати й про
мови національних меншин, однак розвиток регіональних мов або мов меншин не
повинніздійснюватись на шкоду державній – українській мові.
Президент України як основний гарант Конституції повинен задуматися над
проблемою української мови як консолідуючого фактора української нації та
встановити жорсткий контроль за процесами українізації та поліпшенням мовної
ситуації в Україні.
1. Лейбниц Г.В. Новые опыты о человеческом разумении автора системы представления
гармонии/ Лейбниц Г.В. Сочинения : В 4т. – М.: 1983 Т.2. – 390 с.
2. Гоббс Т. Левиафан, или Материя, формы и власть государства церковного и
гражданского/ Антология мировой философии: В 4 т. – М., 1970. – Т.2. – 450 с.
3. Пашук А. Філософський світогляд Івана Франка. – Львів : Видавничий центр ЛНУ
імені Івана Франка. – 2007. – 432 с.
4. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996
р., К.: Видання здійснене Комітетом виборців України. – 1996. – 43 с.
5. Постанова Ради Міністрів Української РСР від 12 лютого 1991 року №41 “Про
затвердження Державної програми розвитку Української мови та інших національних
мов в Українській РСР на період до 2000 року” // [Електронний ресурс] – Режим
доступу: http//zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main/cgi?nreg=998-97
6. Постанова Кабінету Міністрів від 8 вересня 1997 року №998 “Про затвердження
Комплексних заходів щодо всебічного розвитку і функціонування української мови”//
[Електронний ресурс] – Режим доступу: http//zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main/cgi?
7. Указ Президента України від 31 грудня 1997 року №1408/97 “Про створення при
Президентові України Ради з питань мовної політики”// [Електронний ресурс] – Режим
доступу: http//zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main/cgi?nreg=1408/97
8. Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року №10-pn/99 (справа
про застосування української мови) // Конституційне законодавство України
(законодавчі акти, коментар, офіційне тлумачення): Збірник нормативних актів/
Автори-упорядники: С.В. Лінецький, М.І. Мельник, А.М. Ришелюк. – К: Атіка, 2000. –
896 с.
9. Урядовий кур’єр. – 2000. – 20 квітня. – 7 с.
10. Заставний Ф. Проблеми дипресивності в Україні (соціально-економічної, екологічної,
демографічної): Монографія. – Львів : Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка.
2006. – 348 с.
11. Львівська газета. – 2011. – 25 січня. – С.5.
12. Грачева Т.В. Невидимая Хазария. Алгоритмы геополитики и стратегии тайных войн
мировой закулисы. – Рязань : Зерна, 2009. – 400 с.
13. Лизанчук В.В. Геноцид, етноцид, лінгвіоцид української нації: Хроніка. – Львів :
Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка. – 2008. – 258 с.
14. Європейська Хартія регіональних мов або мов меншин (Стразбург, 5 листопада 1992)/
Законодавчо-нормативні акти з питань функціонування української мови як державної:
Збірник/ юридичний відділ Львівської обласної державної адміністрації. – Львів :
Астролябія. – 200 с.
15. Закон України “Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов
меншин 1992 року”// Відомості Верховної Ради України. – 2000. – №3. – С.24.
< Попередня Наступна >