Головна

ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ПРЕАМБУЛИ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ Л. Бориславський


ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ

ПРЕАМБУЛИ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Л. Бориславський

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

До 15-ої річниці Конституції України.

Розглянемо структуру, юридичну силу і зміст вступної частини Конституції України

1996 р.

Ключові слова: преамбула, цілі, структура, юридична сила.

Текст чинної Конституції України (далі Конституція) відкривається вступною

частиною, яка передує її розділам і має назву “Конституція України” [1, с. 141]. На

відміну від Конституції УРСР 1978 р., яка мала назву “Конституція (Основний

Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки” після проголошення

незалежності України її назву було змінено на “Конституція (Основний Закон)

України”, чинний Закон має лаконічну назву “Конституція України”. Отже в назві

чинної Конституції термін “Основний Закон” не вживається, оскільки

законодавець розглядає ці поняття як тотожні “приймаючи” цю Конституцію –

Основний Закон України (абзац 9).

Традиційно в науці конституційного права вступну частину Основного Закону

іменують преамбулою (франц. рreambule, від лат. рreambulus – те, що чомусь

передує, має бути повідомлене, виступаючий попереду). Зазначимо, що і в самому

тексті чинної Конституції слово “преамбула” не вживається, вступна частина не

має заголовку, як і в конституціях низки держав. У деяких конституціях вступна

частина має назву, але преамбула будь-якої конституції є суттєвою. В преамбулі

конституцій, за

звичай, вказують носія влади, який заснував її, умови та цілі її

прийняття, основні політичні, правові, ідеологічнізавдання, які повинні братися до

уваги, бути зрозумілими, історично виправдані під час ознайомлення та

застосування. Особливе правове значення має її структура, зміст та юридична сила. Більше

того, законодавець пред’явив більш високі вимоги з погляду її форми і змісту. Її

зміст має низку суттєвих змістовних відмінностей. Зазначимо, що в правовій

літературі щодо коментування Основного Закону незаслужено мало уваги

приділено аналізу змісту і юридичного значення преамбули Конституції.

Очевидно, це результат домінуючої у вітчизняній правовій теорії позиції, що

преамбула Конституції не має юридичного значення, а лише є політичним

документом, який є сутністю Основного Закону. В цьому зв’язку видається

необхідним детальніше розглянути зміст преамбули нині чинної Конституції і

виявити її суттєві риси.

В Конституції України з формального погляду преамбули немає, але міститься

вступна частина, яка охоплює 9 абзаців, в тому числі 72 слова – взаємопов’язаних

положень урочисто-декларативного характеру, реалізація яких є головним

обов’язком держави. Вона виражає сутність нового Основного Закону України, має

основоположне значення для подальшого становлення і розвитку української

держави й суспільства. Преамбула нашої Конституції за своїм стилем викладу

подібна до урочистого звернення народу – засновника Основного Закону до

попередніх, нинішнього і прийдешніх поколінь. Преамбула констатує, передусім, що чинна Конституція прийнята від імені

Українського народу – громадян України всіх національностей і починається

словами: “Верховна Рада України від імені……” (абз. 1). Це означає, що

Конституція є актом установчої влади Українського народу. Народ є первинним

суб’єктом конституційних правовідносин, в яких обов’язковою стороною

виступають Українська держава, її органи та посадові особи. Саме волею народу

України визначається модель суверенітету, організації влади, прав і свобод людини

і громадянина, яка проголошена в новому Основному Законі. Український народ

володіє всією повнотою установчої (засадничої) влади, яка належить винятково

йому, нікому не може бути передана чи узурпована державою, її органами чи

посадовими особами. Від його імені цю установчу (засадничу) владу реалізувала

Верховна Рада України п’ятого скликання, а саме - “виражаючи суверенну волю

народу” (абз. 2). Юридично це означає, що нова Конституція є результатом

волевиявлення суверенної волі народу. Зазначимо, що право виступати від імені

всього народу Верховна Рада України отримала з огляду на прийняття Декларації

про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. В розділі ІІ, якої

проголошено, що “Від імені всього народу може виступати виключно Верховна

Рада України…..”. Крім того, в заключній частині Декларації зазначено, що вона є

основою для новоїКонституції [2, с. 429].

Приймаючи новий Основний Закон, парламент України спирався на історико-

політичні і юридичні підстави виникнення України як суверенної держави. Ними

були багатовікова історія українського державотворення та невід’ємне право нації

на самовизначення, передбачене Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими

документами, яке було здійснене українською нацією, усім українським народом

(абз. 3). Фактично йдеться про реалізацію політичного принципу, на якому

заснована українська державність – єдності етнічних українських земель. Як

відомо, історично Україна (ще на стадії самовизначення нації) складалася як союз

народу України, шануючи національні інтереси всіх народів. Результат цього

процесу виражений в тактичній фразі “на основіздійсненного українською нацією,

всім Українським народом права на самовизначення” Це правда це не означає, що тим самим народ України втратив установчу

владу. Виняткове право народу – визначати і змінювати конституційний лад в

Україні – знайшло своє конституційне закріплення в ст. 5 Конституції. У Рішенні

Конституційного Суду України від 5 жовтня 2005 р. № 6-рп/2005 про офіційне

тлумачення положень ч. 1 ст. 103 в контексті положень її ст. 5, 156 зазначено, що

влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною (справа про здійснення влади

народом) [3, с. 145].

Атрибутивною частиною нової української державності стало утвердження в

преамбулі “забезпечення прав і свобод людини” (абз. 4). Видається, що тут йдеться

про поєднання юридичних і політичних засад. Що торкається прав і свобод

людини, то це положення преамбули отримує свій конституційний розвиток у

розділі І “Загальні засади”, ст. 3 якого є яскравим виявом ліберальної концепції

прав людини. У конструкції цієї статті використано низку понять, раніше

невідомих вітчизняній конституційній науці ізапозичених зінших галузей права.

У преамбулі є низка принципових положень, які розкривають причини і цілі

прийняття нового Основного Закону України. Серед них: “піклуючись про

зміцнення громадської злагоди на землі України” (абз. 5) та “прагнучи розвивати і

зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу” (абз. 6) тощо. Фактично

йдеться про деякі соціальні зобов’язання Української держави по відношенню до людини, по забезпеченню демократичного розвитку країни. Зокрема, парламент не

може приймати закони, а виконавча влада – нормативно-правові акти, які

порушують права і свободи людини або здатні призвести до порушення

громадської злагоди на землі України, підриву демократичних засад української

державності.

Для розвитку Української держави виключно важливі положення преамбули

про збереження історично утвореної державної єдності, встановлення

громадянської злагоди. Досить тривалий час нашу Україну розривали, та, на жаль,

і сьогодні перешкоджають її вільному розвиткові конфлікти соціальні та

національні. Це генеральна ідея української Конституції “піклуючись про

зміцнення громадянської злагоди на землі України”, громадська злагода

допомагатиме нам розбудувати незалежну Україну.

Низка положень преамбули спрямовані на формування у громадян України

почуття патріотизму, любові й поваги до Вітчизни. Вирішуючи це завдання,

законодавець обрав, на наш погляд, оптимальний шлях – звернення до

багатовікової історії українського державотворення та пам’яті поколінь. Справді,

на історію України вплинуло багато інших обставин, які сприяли об’єднанню

людей в єдину історичну спільність – Український народ. При цьому із всього

розмаїття вибрали найбільш позитивну її частину – “зміцнення громадської

злагоди”. Сила нашої держави в єдності українських земель.

Положення преамбули “піклуючись про зміцнення громадської злагоди на

землі України” свідчить, що наша Конституція вийшла на рівень стандартів,

прийнятих у світовому співтоваристві. Юридично, на наш погляд, ця формула

означає: Україна усвідомлює себе в кордонах, які склались після розпаду

Радянського Союзу, не претендуючи на інші території, які зайняті іншими

народами колишнього СРСР. На цій концепції ґрунтується процес демаркації і

делімітації державного кордону з колишніми союзними республіками СРСР, а

також принциповій позиції в питаннях територіальних претензій до України збоку

інших держав Слова преамбули: “про прагнення розвивати і зміцнювати демократичну,

соціальну, правову державу” означають намір України встановити демократичний

лад і послідовно провести його через весь зміст Конституції (абз. 6), але з іншого

боку проголошується, що Україна фактично є демократичною правовою державою

(ст. 1).

Як конституційне веління преамбула закріплює положення, “усвідомлюючи

відповідальність, повагу до історичного минулого країни. Саме в преамбулі

Основного Закону термін “відповідальність” використовується в найширшому

розумінні: вона слугує мотивацією прийняття Конституції. У словах

“усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми,

нинішнім та прийдешніми поколіннями” виражена рішучість здійснювати

проголошені в преамбулі і закріплені в Конституції високі цілі та наміри (абз. 7).

Зрозуміло, йдеться про відповідальність не в правовому, а в моральному розумінні.

Народ, який не здійснив ради нинішнього і прийдешнього поколінь проголошені

ним благородні цілі, може нести таку відповідальність у вигляді жалю за допущені

помилки і їх виправлення, якщо вони важкі. Уникнути їх можна поширенням

кращих рис і традицій минулого, шляхом настирливої праці, перебудування всього

життя і діяльність народу відповідно до цілейКонституції.

Це морально-політичні погляди і переконання Українського народу, які

зумовили прийняття цієї Конституції. Засвідчують вірність, повагу до пам’яті “попередніх, нинішнього та прийдешніх поколінь” (абз. 8). Крім того, слова

“попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями” мають особливе

принципове значення, оскільки вони вміщені у вступній частині акта найвищої

юридичної сили, Конституції, яка за своїм спрямуванням і функціями розрахована

на досить тривалий історичний період і призначена для регулювання

найважливіших суспільних відносин, охоплюючи при цьому всі сфери

життєдіяльності суспільства і держави. Їх функція свідчить, по-перше, що нова

Конституція є тривалим результатом прагнення попередніх поколінь; по-друге,

вона прийнята в інтересах нинішнього покоління; по-третє, вона розрахована на

прийдешні покоління. Це, своєю чергою дає підстави зробити висновок, що

законодавець прагнув проголосити, що внесення змін до Конституції є справою

далекого майбутнього (абз. 8), а не найближчого часу. Тому позиція авторів

Коментаря є незмінною: поки суспільство і держава можуть розвиватися в рамках

чинної Конституції ставити питання про внесення змін до неї не лише недоцільно,

але й небезпечно. Про це яскраво свідчать результати конституційної реформи

2004 р. [4].Преамбула завершується заявою про прийняття Конституції: “приймаємо цю

Конституцію – Основний Закон України”, тобто визначено не тільки порядок

прийняття Конституції, але й початок дії її норм (абз. 9). Як відомо, світовому

досвіду декілька способів прийняття основних законів. З цих позицій вони

поділяються на октройовані, які прийняті парламентом або конституційними

зборами, і так звані “народні”, тобто прийняті в процесі всенародного обговорення.

Україна, за свою коротку історію конституційного розвитку, використовувала

головно один спосіб легалізації конституції. Зазначимо деякі особливості

прийняття Конституції 1996 р. Роки, що минули з моменту проголошення

незалежності, у контексті творення нового Основного Закону були бурхливими.

Конституційний процес, що розпочався ще 1990 р., тобто ще за часів Української

РСР, призвів до створення кількох проектів конституцій протягом 1993 – 1996 рр.

ухвалення парламентом 1 липня 1992 р. Постанови про винесення проекту

конституції на всенародне обговорення, однак через політичне протистояння

напередодні президентських виборів конституційний процес загальмувався.

Лавина змін до чинного на той час Основного Закону 1978 р., укладення “малої

конституції” – Конституційного Договору 1995 р. [5, с. 321].

Отже структурний аналіз преамбули з елементами логічного аналізу

допоможуть уяснити волю законодавця. У світовій конституційно-правовій теорії

немає єдності поглядів щодо змісту конституції. Конституції різних країн

становлять собою документ (акт), що відображає різні історичні умови її прийняття

і рівень конституційної свідомості.Деякі властивості преамбули Конституції виявляються чіткіше в разі

порівняння її структури із структурою преамбул конституцій інших демократичних

правових держав. Порівняльний аналіз преамбул вітчизняної і зарубіжних

конституцій свідчить, що головне у змісті їх преамбул, незважаючи на викладені в

них різні цілі, є утвердження державності, народовладдя, визнання пріоритету прав

і свобод людини і громадянина. Оскільки ці цілі пронизують всі конституційні

положення (статті), то в основних законах низку країн вступної частини взагалі

немає, тобто преамбула не є обов’язковим елементом Закону.

Водночас за останнє десятиріччя можна відзначити тенденцію до включення в

Конституції розгорнутих преамбул. Нерідко у вступній частині виражаються

політичні цілі й намагання її творців. Конституції більшості держав, утворених на території колишніх союзних республік як головні цілі і вихідні позиції висувають

передусім ідеї національного відродження та інститути демократії, наприклад:

– Відродження суверенної державності Росії і утвердження непорушності її

демократичної основи (Конституція РосійськоїФедерації від 12 грудня 1993 р.);

– Право на самовизначення, відданість загальнолюдським цінностям

(Конституція Республіки Білорусь від 24 листопада 1996 р.);

– Непорушність казахської державності, створення демократичного суспільства і

правової держави, пріоритет прав і свобод людини, бажання забезпечити

громадянський мир і міжнаціональну злагоду, достойне життя для себе і

потомків (Конституція Республіки Казахстан від 28 січня 1993 р.). Примітно,

що в чинній Конституції, прийнятій 30 серпня 1995 р. перелік цілей і мотивів

виглядає по іншому (створення державності на споконвічній казахській землі,

усвідомлюючи себе миролюбивим громадянським суспільством, бажання

зайняти достойне місце в світовому співтоваристві).

Особливо сильні національні риси нової державності виражені в преамбулах

основних законів держав Балтії. Наприклад, в Конституції Естонії від 28 червня

1992 р. зазначено, зокрема, про непрохідне право державного самовизначення

народу Естонії, забезпечення збереження естонської нації і культури навіки.

Головна думка преамбули Конституції Литовської Республіки від 6 листопада

1992 р. зосереджена на обґрунтуванні історичних коренів литовської держави, її

правового фундаменту на литовських статутах і Конституціях Литовської

Республіки, збереження власного духу, рідної мови, писемності ізвичаїв. Наведені

приклади засвідчують не тільки різні підходи до формулювання і реалізації

основних цілей в різних конституціях, але й важливість вступної частини для

правильної оцінки змісту самого основного закону З огляду на це набувають особливого значення основні цілі розвитку

Української держави, виражені в тексті преамбули її Конституції: дбаючи про

забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про

зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і

зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу. Преамбула є невід’ємною

складовою Конституції. Тому в разі її тлумачення усі конституційні положення

статей мають ґрунтуватися на їх змісті і мотивах, які проголошенні у вступній

частині. Хоча преамбула не містить положень нормативно-правового характеру,

однак вона має суттєве значення для розуміння змісту Конституції, цілей її

прийняття, історичних передумов установчого волевиявлення. Засадничу роль

преамбула може виконати під час пошуку права суб’єкта конституційно-правових

відносин, у випадках необхідності офіційного тлумачення (ми вважаємо, що для

Основного Закону країни не є характерним наявність пробілів чи суперечностей)

конституційних норм, а також в наступній трансформації до потреб сьогодення або

потреб правового регулювання. Вона є такою як є. У цьому розумінні її правове

значення беззаперечне. Фактично має юридичну силу для всіх суб’єктів

конституційно-правових відносин, оскільки є основою, на якій вивіряється

адекватність тлумачення конституційних норм, що містяться в розділах

відповідних статей Конституції.

Преамбула, можемо сказати, визначає стратегію правотворності і

правозастосування, покладає на державу, її органи і органи місцевого

самоврядування їх посадових осіб, громадян та їхніх об’єднань, юридичний

обов’язок діяти відповідно до сформульованих у ній основоположних принципів і

цілей, які у ній проголошені. Водночас, доводиться визнати, що високі цілі, проголошені в преамбулі

Конституції і її зміст, не завжди повною мірою реалізуються в законах, які

приймаються (не приймаються) на основі Конституції. Це, зокрема, стосується

законів, положення яких Рішеннями Конституційного Суду України визнані

неконституційними. Наприклад, справа про Регламент Верховної Ради України [6].

Приклади свідчать не лише про різні підходи для формувань і реалізації різних

цілей в Конституції, але й важливість вступної частини для правильного розуміння

самого Основного Закону.

У цьому зв’язку, набувають особливої ваги основні цілі і наміри розвитку

України, виражені в змісті її преамбули: виражаючись, спираючись, дбаючи,

піклуючись, прагнучи, усвідомлюючи, керуючись. Йдеться про бажану форму

розвитку державності в Україні.

Що ж торкається юридичної сили інших положень преамбули, розглянутих

вище, то численні Рішення Конституційного Суду України, які спираються на їх

зміст і не роблять різниці міжними та нормами основного тексту Конституції.

Але Конституція не лише шанує пам'ять про минуле, а передусім утверджує

загальновизнані й особливо важливі для нашої багатонаціональної країни

принципи рівноправності самовизначення Українського народу, громадян

України всіх національностей. Нова Конституція – це і відродження справжньої

суверенної державності України, яку вона набула тільки з прийняттям 16 липня

1990 р. Декларації про державний суверенітет України. За роки незалежності ми

пережили багато випробувань, проте змогли зберегти унітарність і цілісність

України, створити відповідний ресурс консолідації, який надає нам змогу

рухатися вперед.

І як справді суверенна держава Україна самостійно прийняла свою

Конституцію в 1996 р.

1. Відомості Верховної Ради України 1996. – №30. – Ст. 141.

2. Відомості Верховної Ради України 1990. – №31. – Ст.429.

3. Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. – 2005. – К: Юрінком Інтер. – 2006.

– С.145.

4. Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року (справа про

додержання процедури внесення змін до Конституції України).

5. Конституція незалежної України. Книга перша. Документи, коментарі, статті. – К:

Українська Правнича фундація. Видавництво “Право” К. – 1995. – с.321.

6. Рішення Конституційного Суду України від 1 квітня 2008 року (справа про Регламент

Верховної Ради України).

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук