Радник

ОБ’ЄКТИ ПРАВОВІДНОСИН В ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ

Є. Пілат

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

е-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Досліджено правову природу законодавчого поняття інформації через призму

системи суміжних термінів, як наприклад “комерційна таємниця”, “службова таємниця”,

“державна таємниця”, “банківська таємниця”, “лікарська таємниця”, “професійна

таємниця”, “таємниця страхування”, “нотаріальна таємниця”, “адвокатська таємниця”.

Значна увага приділена також іншим видам інформації, які перебувають під іншим

режимом правової охорони в Україні: “конфіденційна інформація” та “реклама”.

Ключові слова: інформація, інформаційні правовідносини, об’єкт, право на інформацію.

Ще в середині ХХ ст. один з основоположників кібернетики Норберт Вінер

визначив інформацію як “позначення змісту, отриманого із зовнішнього світу в

процесі нашої адаптації до нього і адаптації до нього наших почуттів. Процес

отримання та використання інформації є процесом нашого пристосування до

випадковостей навколишнього середовища і нашої життєдіяльності у цьому

середовищі”[25; 31].

Як відомо, одним з елементів правовідносин юридична наука виділяє їх об’єкт.

Загальна теорія держави та права визначає об’єкти правовідносин як матеріальні чи

нематеріальні блага, з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини,

здійснюють свої суб’єктивні юридичні права та суб’єктивні юридичні обов’язки. По<

суті, об’єкт правовідносин – це те, заради чого вони виникають. Якщо об’єктом

права є суспільні відносини, що можуть бути предметом регулювання і вимагають

такого регулювання, то об’єкт правовідносин – вужче, конкретніше – частинка

суспільних відносин, елемент (одиниця загального), з приводу якого взаємодіють

суб’єкти, те, на що спрямовані суб’єктивні юридичні права і обов’язки осіб [28; 366].

Якщо ж розглядати питання правових відносин у площині інформаційної

сфери, питання об’єкту набуде ще більшого значення, оскільки такі

правовідносини виділяються саме за визначенням свого об’єкта.

Спробуємо розглянути інформацію як об’єкт правовідносин у сукупності з її

правовою характеристикою ізольовано від поведінки особи. Найбільш вдало

характеризує сучасний ступінь дослідженості даного питання І.Л. Бачило, коли

вказує на те, що інформація – “перетворюється не лише в супутній елемент

різноманітних матеріальних відносин, але й сама перетворюється на ресурс, який

відділяється від головної субстанції - матеріальної та інтелектуальної творчості - і

займає своє власне місце в системі обміну (і ринку в тому числі)”[24; 18]. Звертаючи увагу на практичне значення проблеми об’єкта правовідносин та її

різноплановість в залежності від галузі права доречно було б згадати

С.С. Алексєєва, який чітко вказує на те, що “у тих з них, де у правовідносинах

результат дій зобов’язаної особи є невіддільним від самої діяльності і де об’єкт не

дістає спеціальної нормативної регламентації, навряд чи необхідно штучно

“вимучувати” особливу проблему об’єкта”[23; 162–163]. Безумовно, якщо

замислитись над цією проблематикою, то, вочевидь, можна переконатися у тому,

що при теоретичному аналізі правовідносин у будь-яких з них можна знайти

спеціальний об’єкт, але в той же час, якщо результат діяльності зобов’язаного суб’єкта невіддільний від самої діяльності, при характеристиці матеріального

змісту правовідносин, водночас, достатньою мірою розкривається і його об’єкт,

тобто результат діяльностізобов’язаного суб’єкта.

У зв’язку з цим, доречним буде зробити спробу звернутися до особливостей

нормотворчої діяльності щодо таких об’єктів правового регулювання. Часто, при

розробці того чи іншого нормативно проекту правового акту суб’єкти

нормотворення встановлюють значення певних понять, категорій чи термінів,

відображаючи їхні дефініції у змісті відповідного нормативно-правового акту.

Таким чином, вони вводять в правову систему потрібні для реалізації відповідного

акту поняття. Так, при використанні тих чи інших правових понять, категорій чи

термінів у нормативно-правових актах по-різному може бути окреслене коло

суспільних відносин, які є предметом правового регулювання у інформаційній

сфері. У чинному законодавстві України можна знайти відносно багато значень

поняття інформації. Попри те, що основоположною категорію у відносинах в

інформаційній сфері (з приводу інформації) є власне “інформація”, законодавець

використовує й інші категорії, такі, наприклад, як “таємниця”, “реклама”, тощо.

Спробуємо охарактеризувати поняття інформації через суміжні поняття, що

містяться у чинному українському законодавстві. Одним з таких понять є поняття

“таємниці”.Комерційна таємниця. Так, наприклад у Цивільному кодексі України (далі -

ЦК) інформацію віднесено до глави 15 (розділу ІІІ), що вказує на місце інформації

серед таких нематеріальних благ, як “результати інтелектуальної, творчої

діяльності” та “особисті немайнові блага”. У свою чергу, під інформацією (в межах

ЦК) законодавець розуміє документовані або публічно оголошені відомості про

події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому

середовищі (ст. 200 ЦК). В той же час, у ст. 505 ЦК, яка дає поняття комерційної

таємниці, визначає її як інформацію, яка є секретною в тому розумінні, що вона в

цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є

легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого

вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом

адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих

особою, яка законно контролює цю інформацію [22]. Господарський кодекс

України (далі - ГК) у ст.155 серед об’єктів прав інтелектуальної власності визначає

комерційну таємницю. Водночас, в ст. 36 ГК (неправомірне збирання,

розголошення та використання відомостей, що є комерційною таємницею)

описуючи поняття комерційної таємниці законодавець розуміє, знов ж таки,

відомості, пов’язані з виробництвом, технологією, управлінням фінансовою та

іншою діяльністю суб’єкта господарювання, що не є державною таємницею,

розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб’єкта господарювання,

можуть бути визнані його комерційною таємницею. Зі змісту ст. 162 ГК

(правомочності суб’єктів господарювання щодо комерційної таємниці) випливає,

що законодавець, говорячи про “комерційну таємницю”, “комерційну інформацію”

та “інформацію, що є комерційною таємницею” чітко вказує на те, що комерційна

таємниця є інформацією, яка знаходиться під спеціальним режимом правової

охорони.[2]

Службова таємниця. У загальному уявленні службовою таємницею є

узагальнений перелік відомостей, доступ до яких обмежено колом виконавців певних

службових обов’язків, яким розголошення цих відомостей заборонено. Зберігання

таємниці службової інформації не зумовлене її комерційною цінністю (хоча сама ця інформація може мати комерційний характер). Заборона на розголошення ґрунтується

на нормах законодавства, що регламентує окремі сфери діяльності.[27]

В національній правовій системі України відсутня норма-дефініція, яка б

законодавчо закріпила визначення поняття “службова таємниця”, тому цей термін

розкривається у відомчих нормативно-правових актах. Визначення службової

таємниці міститься в чотирьох підзаконних нормативно-правових актах, а саме в

Інструкції про порядок проведення ревізій та перевірок по коштах Фонду

соціального страхування з тимчасової втрати працездатності [19], в Інструкції про

порядок проведення контрольних заходів контрольно-ревізійним сектором

Державної судової адміністрації України [14], в Інструкції про проведення

контрольних заходів фінансово-господарської діяльності підгалузей, об’єднань,

підприємств, установ та організацій системи Міністерства транспорту та зв’язку

України [16], в Інструкції про організацію та проведення контрольних заходів

щодо фінансово-господарської діяльності на підприємствах, в установах і

організаціях, що належать до сфери управління Міністерства вугільної

промисловості України та щодо яких Міністерство здійснює корпоративне

управління [15]. Аналіз чинного законодавства щодо визначення службової

таємниці дозволяє дійти висновку, що службовою таємницею є відомості, які не

підлягають розголошенню, перебувають у розпорядженні певної посадової особи

органу влади та необхідні для ефективного здійснення покладених державою

функцій або стосуються фізичних та юридичних осіб за умови, що її розголошення

зачіпає (порушує) їхні права та законні інтереси.

Державна таємниця. Закон України “Про державну таємницю” у ч.1 ст. 1 дає

визначення поняття державної таємниці, як виду таємної інформації, що охоплює

відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин,

державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати

шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим

Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою [7]. У той же час

законодавець ототожнює поняття “державної таємниці” та “секретної інформації”,

надалі вживаючи ці поняття як синоніми Банківська таємниця. Відповідно до ст. 1076 (Банківська таємниця) Цивільного

кодексу України під банківською таємницею слід розуміти відомості про клієнтів,

їхні рахунки та операції з цими рахунками, гарантії по нерозголошенню яких

покладається на банк. Поряд з тим, за змістом ч. 1 ст. 60 Закону України “Про

банки і банківську діяльність” [5] банківська таємниця – це інформація щодо

діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі

обслуговування клієнта та взаємин із ним чи третіми особами під час надання

послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди

клієнту. Банківську таємницю становить також інформація про банки чи клієнтів,

що збирається під час проведення банківського нагляду (ч. 3 ст. 60 Закону України

“Про банки і банківську діяльність”). Порядок розкриття банківської таємниці та

органи, яким надається така інформація, визначає ст. 62 вказаного Закону.

Відповідно, можна стверджувати, що до банківської таємниці певного банку також

належить інформація про клієнтів інших банків, яка може стати відомою з

документів, угод та операцій клієнта банку. [30]

Лікарська таємниця. В правовій літературі можна зустріти різні підходи до

розуміння поняття “лікарська таємниця”. На сьогодні, домінуючими є дві позиції

щодо цього питання. Частина вчених стверджує, що потрібно ототожнювати

“лікарську таємницю” та “медичну таємницю”, інші ж, дотримуються позиції, що це різні поняття і з’ясовувати їхню правову природу та зміст потрібно

диференційовано. Хоча витоки даної проблеми можна прослідкувати ще у прийнятій

45-ю Всесвітньою медичною асамблеєю Положенні Всесвітньої медичної асоціації

“Про захист прав та конфіденційність пацієнта”[18], дану дискусію породив

законодавець, доповнивши Закон України “Про інформацію”[8] статтею 39-1 (право

на таємницю про стан здоров’я), якою, фактично, впровадив законодавчий термін

“таємницю про стан свого здоров’я” (ч. 1, ст. 39-1 згаданого Закону).

Враховуючи викладене, вважаю, що правила використання відомостей, які

стосуються лікарської таємниці - інформації про пацієнта, на відміну від медичної

інформації - інформації для пацієнта, чітко розмежовуються статтею 40 Основ

законодавства України про охорону здоров’я [3] та частиною третьою статті 46

Закону України “Про інформацію” [8]. Відповідно до ст. 40 Основ законодавства

України про охорону здоров’я, медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з

виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу,

медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя

громадянина, не мають права розголошувати ці відомості.

Професійна таємниця. Це поняття введене в національну правову систему

України через закріплення у Законі України “Про Рахункову палату” та Законі

України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових

послуг”. Відповідно до статті 20 (професійна таємниця) Закону України “Про

Рахункову палату”[10] під поняттям “професійна таємниця” розуміється стан

збереження матеріалів, документів, інших відомостей, якими користуються

посадові особи Рахункової палати та особи, якізалучаються до здійснення функцій

Рахункової палати під час проведення перевірок, ревізій, обслідувань, і про які

забороняється розголошувати у будь-якій формі до моменту прийняття рішення

Рахункової палати. Закон України “Про фінансові послуги та державне

регулювання ринків фінансових послуг”[13] у п. 11 ч. 1 ст. 1 дає чітке визначення

цього поняття: “професійна таємниця – матеріали, документи, інші відомості,

якими користуються в процесі та у зв’язку з виконанням своїх посадових

обов’язків посадові особи державних органів, що здійснюють регулювання ринків

фінансових послуг, та особи, які залучаються до здійснення цих функцій, і які

забороняється розголошувати у будь-якій формі до моменту прийняття рішення

відповідним уповноваженим державним органом”.Таємниця страхування. Відповідно до Закону України “Про страхування”[12]

таємниця страхування – це конфіденційна інформація щодо діяльності та

фінансового стану страхувальника - клієнта страховика, яка стала відомою йому

під час взаємовідносин з клієнтом чи з третіми особами при провадженні

діяльності у сфері страхування, розголошення якої може завдати матеріальної чи

моральної шкоди клієнту (ч. 2 ст. 40).

Нотаріальна таємниця (таємниця вчинюваних нотаріальних дій). Закон

України “Про нотаріат”[9] у ст. 5, серед інших, передбачає обов’язок нотаріуса

“зберігати в таємниці відомості, одержані ним у зв’язку з вчиненням нотаріальних

дій”. Зміст присяги нотаріуса, закріплений у ст. 6 згаданого Закону містить термін

“професійна таємниця”, а ст. 8 дає чітку дефініцію поняття “нотаріальна

таємниця”, під якою розуміють “сукупність відомостей, отриманих під час

вчинення нотаріальної дії або звернення до нотаріуса заінтересованої особи, в тому

числі про особу, її майно, особисті майнові та немайнові права і обов’язки тощо”.

Адвокатська таємниця. Хоча Закон України “Про адвокатуру”[4] і не містить

дефініції поняття “адвокатська таємниця”, проте, детально проаналізувавши зміст ст. 9 цього Закону можна зробити висновок про те, що до неї відносяться відомості

про питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть

консультацій, порад, роз’яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при

здійсненні своїх професійних обов’язків.

Таким чином, легко помітити, що у вказаних чинних нормативно-правових

актах поняття “комерційна таємниця”, “службова таємниця”, “державна таємниця”,

“банківська таємниця”, “лікарська таємниця”, “професійна таємниця”, “таємниця

страхування”, “нотаріальна таємниця”, “адвокатська таємниця” законодавець

розкриває через категорії “відомості” та “інформація”, подекуди ототожнюючи їх.

У своїй праці вчений А.А. Шиверський зазначає, що: “Таємниця (у сфері

захисту інформації) - це суб’єктивна категорія”, коли відомості про які-небудь

події, явища, предмети приховуються з тих чи інших міркувань… власником

інформації від сторонніх осіб”[29]. На думку А.Е. Шерстобитова, таємницю,

відповідно до законодавства, слід розуміти як певні відомості, розголошення

(передача або втрата) яких може завдати шкоди інтересам його власника.[26]

Отже, спробуємо зробити висновок про те, що не залежно від конкретного

виду таємниці, сама таємниця є нічим іншим, як спеціальним видом інформації.

Розглядаючи питання таємниці страхування, ми зіткнулися з поняттям

“конфіденційна інформація”. У зв’язку з цим, спробуємо проаналізувати його зміст

та правову природу. Для цього звернемося до національного законодавства, що

врегульовує дане питання. Так, Закон України “Про державну статистику” [6] у

ст. 1 (визначення термінів) дає таке поняття конфіденційної інформації: це -

“статистична інформація, яка належить до інформації з обмеженим доступом і

знаходиться у володінні, користуванні або розпорядженні окремого респондента та

поширюється виключно за його згодою відповідно до погоджених з ним умов”. А в

ст. 1 Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про

взаємну охорону прав на результати інтелектуальної діяльності, що використовуються та отримані в ході двостороннього військово-технічного

співробітництва[20], яка ґрунтується на положеннях Угоди між Урядом України та

Урядом Російської Федерації про військово-технічне співробітництво від 26 травня

1993 року[21], конфіденційну інформацію визначено як “…інформацію,

включаючи “ноу-хау”, що стосується предмету договорів (контрактів), укладених

та/або таких, що укладаються, у ході двостороннього військово-технічного

співробітництва, яка має дійсну або потенційну комерційну цінність, через те, що

невідома третім особам, до якої немає вільного доступу на законній підставі та

власник якої вживає заходів для забезпечення її конфіденційності”. У наказі

Національного агентства екологічних інвестицій України “Про затвердження

Вимог до документів, у яких обґрунтовуються обсяги антропогенних викидів та

абсорбції парникових газів, для отримання листа-підтримки власником джерела

викидів, на якому планується реалізація проекту спільного впровадження”[17]

конфіденційну інформацію визначено як “…відомості, які перебувають у

володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і

поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов”. Відповідно

до Закону України “Про інформацію”[8], поділяючи інформацію з обмеженим

доступом на конфіденційну та таємну, законодавець визначив конфіденційну

інформація як “відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або

розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх

бажанням відповідно до передбачених ними умов” (ст. 30).

Таким чином, можна виділити узагальнені ознаки конфіденційної інформації: – Конфіденційна інформація не є загальнодоступною;

– Її несанкціоноване розголошення може завдати шкоду правам та

охоронюваним законом інтересам особи, яка їх надала.

Підсумовуючи, можна дати таке узагальнене визначення поняття

“конфіденційна інформація”:

Конфіденційна інформація – це така інформація з обмеженим доступом, яка

знаходиться у володінні, користуванні або розпорядженні окремого суб’єкта та

поширюється виключно за його згодою відповідно до погоджених з ним умов.

З іншої сторони, існує інформація, доступ до якої обмеженню не підлягає. До

такої категорії, зокрема, належить право вільного доступу до інформації про стан

довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту. Така інформація ніким

не може бути засекречена. (ст. 50 Конституції України) [1]

Спробуємо розглянути поняття “масова інформація”. Законом України “Про

інформацію”[8] у статті 20 під “масовою інформацією” розуміється публічно

поширювана друкована та аудіовізуальна інформація. Таким чином, “масова

інформація” є різновидом інформації. В якості особливої ознаки, законодавець

вказує на публічність поширення такої інформації, що передбачає призначення для

чітко не визначеного та необмеженого кола суб’єктів. Така інформація повинна

бути друкованою або аудіовізуальною. Зміст такої інформації спеціально не

визначається, він може бути будь-яким: факти, явища, процеси, тощо.

Проаналізуємо законодавче поняття “реклама” у співвідношенні з поняттями

“інформація” та “масова інформація”. Відповідно до ст. 1 Закону України “Про

рекламу”[11] реклама - це інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-

якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати

обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару. Тобто,

законодавець іде шляхом пояснення категорії “реклама” через поняття

“інформації”. Цим самим, він вказує на те, що “реклама” представляє собою ніщо

інше, як окремий, спеціальний вид інформації Даючи визначення поняттю “реклама” законодавець, виділяє й особливі

ознаки цього виду інформації:

– Це інформація про особу чи товар, отже, реклама може містити: а) інформацію

про певного суб’єкта (юридичну чи фізичну особу); б) про певний об’єкт

(товар (роботу чи послугу)).

– Вона може розповсюджуватися у будь-який формі та будь-яким способом.

– Вона призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами

та їх інтерес щодо особи чи товару. Цю характеристику можна назвати

функціональною ознакою рекламної інформації, основним завданням якої (у

якості окремого виду масової інформації) є формування або підтримка

обізнаності чи інтересу її споживачів.

Отже, головною метою реклами як виду інформації є сприяння реалізації

товарів чи послуг шляхом формування чи підтримання інтересу потенційних

споживачів цих товарів чи послуг. Але коли кінцевою метою розповсюдження

реклами є не отримання прибутку, а досягнення інших цілей? Саме тому

законодавець виділяє соціальну рекламу, під якою розуміє інформацію будь-якого

виду, розповсюджена в будь-якій формі, яка спрямована на досягнення суспільно

корисних цілей, популяризацію загальнолюдських цінностей і розповсюдження

якої не має на меті отримання прибутку (ст. 1 Закону України “Про рекламу”).

Підсумовуючи, варто відзначити, що загальна категорія – “інформація” носить

міжгалузевий характер, оскільки вона має різний зміст в залежності від галузей як публічного так і приватного права. Крім цього, окремі правові категорії, що

представляють собою окремі види інформації, також можуть носити міжгалузевий

характер, як, наприклад, категорія “таємниця”

1. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР (зі змінами) // Відомості Верховної

Ради України від 23.07.1996 - 1996 р., № 30, стаття 141

2. Господарський кодекс України від 16.01.2003 № 436-IV (зі змінами) // Голос України

від 14.03.2003 - № 49

3. Закон України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19.11.1992 №

2801-XII // Відомості Верховної Ради України від 26.01.1993 - 1993 р., № 4, стаття 19

4. Закон України “Про адвокатуру” від 19.12.1992 № 2887-XII // Відомості Верховної

Ради України від 02.03.1993 - 1993 р., № 9, стаття 62

5. Закон України “Про банки і банківську діяльність” від 07.12.2000 № 2121-III (зі

змінами) // Голос України від 23.01.2001 - № 12

6. Закон України “Про державну статистику” від 17.09.1992 № 2614-XII // Відомості

Верховної Ради України від 27.10.1992 - 1992 р., № 43, стаття 608

7. Закон України “Про державну таємницю” від 21.01.1994 № 3855-XII (зі змінами)//

Голос України від 10.03.1994

8. Закон України “Про інформацію” від 02.10.1992 № 2657-XII // Відомості Верховної

Ради України від 01.12.1992 - 1992 р., № 48, стаття 650

9. Закон України “Про нотаріат” від 02.09.1993 № 3425-XII // Відомості Верховної Ради

України від 28.09.1993 - 1993 р., № 39, стаття 383

10. Закон України “Про Рахункову палату” від 11.07.1996 № 315/96-ВР // Голос України

від 29.10.1996 - № 204

11. Закон України “Про рекламу” від 03.07.1996 № 270/96-ВР // Відомості Верховної Ради

України вiд 24.09.1996 - 1996 р., № 39, стаття 181

12. Закон України “Про страхування” від 07.03.1996 № 85/96-ВР // Відомості Верховної

Ради України від 30.04.1996 - 1996 р., № 18, стаття 78

13. Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових

послуг” від 12.07.2001 № 2664-III // Голос України від 22.08.2001 - № 150

14. Наказ Державної судової адміністрації України “Про затвердження Інструкції про

порядок проведення контрольних заходів контрольно-ревізійним сектором Державної

судової адміністрації України” від 04.02.2005 № 11 // http://zakon.nau.ua/doc/?uid

15. Наказ Міністерства вугільної промисловості України “Про затвердження Інструкції

про організацію та проведення контрольних заходів щодо фінансово-господарської

діяльності на підприємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери

управління Міністерства вугільної промисловості України та щодо яких

Міністерство здійснює корпоративне управління” від 08.06.2007 №200 //

http://zakon.nau.ua/doc/?

16. Наказ Міністерства транспорту та зв’язку України “Про затвердження Інструкції про

проведення контрольних заходів фінансово-господарської діяльності підгалузей,

об’єднань, підприємств, установ та організацій системи Міністерства транспорту та

зв’язку України” від 28.03.2006 №275 // http://zakon.nau.ua/doc

17. Наказ Національного агентства екологічних інвестицій України “Про затвердження

Вимог до документів, у яких обґрунтовуються обсяги антропогенних викидів та

абсорбції парникових газів, для отримання листа-підтримки власником джерела

викидів, на якому планується реалізація проекту спільного впровадження” від

25.06.2008 №32 // Офіційний вісник України вiд 01.08.2008 - 2008 р., № 54, стор. 86,

стаття 1821, код акту 43748/2008

18. Положение Всемирной медицинской ассоциации “О защите прав и

конфиденциальности пациента” от 01.10.1993 (“Права человека и профессиональная

ответственность врача” в документах международных организаций, издательство

“Сфера”, Киев, 1999.) // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=990_056

19. Постанова Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності “Про

затвердження Інструкції про порядок проведення ревізій та перевірок по коштах

Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності” від 19.09.2001 №

38 (зізмінами) // http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1041.3829.0&nobreak=1

20. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про взаємну

охорону прав на результати інтелектуальної діяльності, що використовуються та

отримані в ході двостороннього військово-технічного співробітництва (укр/рос) від

22.12.2006 // Офіційний Вісник України 2008, 41 від 17.06.2008, ст. 1358

21. Угода між Урядом України та Урядом Російської Федерації про військово-технічне

співробітництво від 26.05.1993 // Офіційний вісник України від 08.07.2005 - 2005 р., №

25, стор. 167, стаття 1474, код акту 32805/2005

22. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV (зі змінами)// Голос України від

12.03.2003 - № 45

23. Алексеев С.С. Общая теория права. - В 2-х т. – Т.II. – М.: Юрид. лит, 1982.

24. Бачило И.Л. Информация как предмет правоотношений // НТИ. Сер.1, Организация и

методика информ. работы. - 1997. - № 9.

25. Виннер Н. Кибернетика и общество. М., 1958.

26. Гражданское право: Учебник / Отв. ред. проф. Е.А.Суханов: В 2-х т. - 2-е изд., перераб.

и доп. - Том I. - М.: БЕК, 1998.

27. Кулінич О.О. Правова охорона конфіденційної інформації, що перебуває в режимі

службової таємниці / Південноукраїнський правничий часопис Одеського державного

університету внутрішніх справ №1 2008

28. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001.

— 656 с.

29. Шиверский А.А. Защита информации: проблемы теории и практики. - М.: Юристъ,

1996.

30. Юрій Носік Правовий режим банківської таємниці в Україні //

http://www.idportal.org/page-id-658.htm