НЕПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ЗЛОЧИН: ПОЗИТИВИ ТА НЕГАТИВИ ДЕКРИМІНАЛІЗАЦІЇ ДІЯННЯ Я. Остапик
НЕПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ЗЛОЧИН:
ПОЗИТИВИ ТА НЕГАТИВИ ДЕКРИМІНАЛІЗАЦІЇ ДІЯННЯ
Я. Остапик
Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна
У статті йдеться про моральну сторону обов’язку громадян повідомляти про
підготовлюваний та вчинений злочин, а також доцільність кримінальної відповідальності
за неповідомлення про злочин.
Ключові слова: злочин, причетність до злочину, неповідомлення про злочин.
Поведінку особи у суспільстві традиційно оцінюють як соціально-корисну,
нейтральну, чи соціально-небезпечну. До 2001 р. соціально-небезпечним було і
неповідомлення про злочин, проте з прийняттям нового КК України
неповідомлення про злочин (за незначним винятком) було декриміналізовано.
Одним із таких виключень є включення неповідомлення про вчинення злочину,
який передує легалізації, як однієїз форм небезпечної поведінки, до складу ст. 209-
1 КК України в редакції від 01.06.2010 р., що встановлює відповідальність за
неподання, несвоєчасне подання або подання недостовірної інформації про
фінансові операції, що відповідно до закону підлягають фінансовому моніторингу.
А отже, за невеликим винятком, повідомлення органам влади про достовірно
відомо підготовлюваний чи вчинений злочин стало правом, а не обов’язком
громадян, і ми можемо говорити лише про моральний обов’язок громадян
повідомляти про вчинений злочин.
Набуття чи втрата суспільної небезпеки суспільних відносин залежить від
недонесення про злочин у своїй масі не була зумовлена жодними суспільними
змінами, а виключення недонесення про злочин з діянь, передбачених
кримінальним законом, без урахування суспільної правосвідомості щодо того, що
таке діяння не є суспільно-небезпечним.
Крім того, можна припустити, що декриміналізація неповідомлення про
злочин відбулася під впливом прийняття нового КК Російської Федерації 1996 р.,
який теж усунув кримінальну караність недонесення про злочин. При цьому у
Російській федерації цьому сприяла наукова дискусія про доцільність чи
недоцільність такої декриміналізації [1, с. 153], на відміну від України, де питання
декриміналізації було вирішене головно лише на рівні нормотворчості. Навіть у
юридичній енциклопедії [2], складеній вже після 2001 р. не згадується про таке
поняття, як неповідомлення (недонесення) про злочин. Ймовірно, значну негативну роль у декриміналізації діяння відіграла назва
“недонесення про злочин”, яку містив КК 1960 р. Безумовно, донос про злочин,
особливо політичний, як інструмент кримінального процесу в часи радянської
України мав не лише негативне моральне забарвлення, але й безпідставно
використовувався як елемент репресій населення, слугуючи значним, а інколи
єдиним доказом у справі. Проте єдине моральне забарвлення недонесення про
злочин не мало бути вирішальним чинником при декриміналізації діяння.
Термін неповідомлення про злочин, у розумінні виду причетності, поступово
витісняє термін недонесення [3, с 168]. Так і тлумачення терміна неповідомлення,
неповідомлений, що є запереченням від повідомлений [4, ст. 97]. Зазначимо, що ще радянський дослідник Р.Р. Галіакбаров, на противагу
недонесенню, називав цей вид причетності неповідомленням органам влади про
підготовлюваний, вчинюваний або вчинений злочин [5, с. 80].
На підставах негативного морального забарвлення терміна недонесення
Є.В. Пономаренко пропонує називати неповідомлення про злочин “заздалегідь
необіцяним неподанням допомоги правосуддю”, що полягає у умисному
недоведенні наявної у особи інформації про підготовлюваний, вчинюваний або
вчинений злочин до органів влади [ 6, с. 24].
На противагу цьому у низці країн Європи повідомлення про вчинення злочину
є елементом правосвідомості громадян, тим чинником, який у багатьох випадках
допомагає запобігти або припинити злочин, чи виявити злочинця. У кодексах
багатьох держав різних частин світу є статті про відповідальність за
неповідомлення[7, с. 202]. Таку діяльність всіляко пропагують поряд із
встановленням відповідальності за неповідомлення про найтяжчі злочини. І на
цьому етапі закон має стати стимулом для формування правосвідомості громадян
повідомляти про відомі їм факти злочину, інструментом знищення правосвідомості
моя хата скраю.
Повідомити про важкий злочин не повинно бути аморальним, це має стати
обов’язком громадянина, оскільки це своєрідний громадський контроль за
злочинністю і вагомий інструмент для забезпечення невідворотності покарання.
Безумовно і в Україні повідомлення про вчинений чи підготовлюваний злочин
вважається закономірною діяльністю громадян. Свідченням цього є той факт, що
згідно з повідомленнями Міністерства внутрішніх справ України більшість
злочинів виявлено та доведено до відома правоохоронних органів саме
громадянами. Та й важко не погодитися приклад з Н.С. Косяковою, що
замовчування про місцезнаходження вбивці, про побиттях малолітньої дитини не
просто неморально, а суспільно-небезпечно, злочинно [8, с. 14].Доречно підкреслив А.І. Бойко наявність у державі дисбалансу між правами та
обов’язками, що можна продемонструвати також і на прикладі Конституції
України, де закріплено кілька десятків прав та лише кілька обов’язків громадян і
наявну внаслідок цього загрозу атомізації суспільства, дезорганізації системи
управління, що в кінцевому підсумку зробить кожну окрему особу беззахисною
перед насиллям та пороками суспільства [9, с. 110]. А.Н. Ахтирська серед головних
причин неефективності боротьби зі злочинністю зазначає той факт, що закони не
передбачають санкції за дії, які за своєю суттю є злочинами, – 36,5% [10, с. 18]. За
право жити у безпечному суспільстві необхідно платити добросовісним
виконанням обов’язків, спрямованих на створення такого суспільства, одним з
яких повинно бути повідомлення про підготовлювані тяжкізлочини [8, с. 14].
Усвідомлено також необхідність криміналізації неповідомлення про злочин і в
тих державах, де це діяння декриміналізоване. Зокрема у Росії після вчинення
терористичних актів на станціях метро у Москві у березні 2010 р. на рівні
керівництва держави постало питання про необхідність встановлення кримінальної
відповідальностіза неповідомлення про вчинення терористичних актів.
Дослідники інституту причетності у Росії майже одностайно висловлюються
за встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про вчинення
злочину і свідчать про передчасність декриміналізації такого діяння. Такої думки
зокрема дотримуються А.Д. Макаров, А.В. Зарубін, Н.С. Косякова, М.М. Лапунін.
А.Д. Макаров вказує на необґрунтованість та несвоєчасність декриміналізації
неповідомлення про злочини в умовах безпрецедентного росту злочинності, в тому числі латентної, і низького рівня розкриття злочинів [11, с. 129], а М.М. Лапунін
вважає, що відсутність відповідальності за неповідомлення про злочин негативно
впливає на забезпечення прав деяких малозахищених громадян, передусім
малолітніх [1, с. 158].
Дещо відмінний від інших дослідників аргумент на користь встановлення
кримінальної відповідальності наводить Н.С. Косякова, зазначаючи, що відсутність
передбаченої законом відповідальності за неповідомлення особою про відомий
йому злочин та злочинця змушує правоохоронні органи ширше використовувати
таємний оплачуваний донос, який, на відміну від гласного та безкорисливого, є
очевидно аморальним [8, с. 14]. Цей аргумент відображений і на практиці. Так за
повідомленнями ЗМІ у Закарпатському університеті у 2010 р. керівництво закладу
запровадило значну грошову премію особам, які вкажуть на обставини
хабарництва у навчальному закладі [12].
На користь встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення
про злочин свідчить наявність у чинному кримінальному законі норми, що
встановлює відповідальність за відмову свідка від давання показань, а це своїм
змістом є досить близьким до неповідомлення про злочин, адже обидва діяння
перешкоджають отриманню інформації про злочин правоохоронними органами, і
забезпечують з різних поглядів тотожні відносини Ще один з аргументів на користь встановлення кримінальної відповідальності
за неповідомлення про злочин ґрунтується на загальних ознаках причетності до
злочину. Неповідомлення про вчинений злочин грубо порушує норми моралі не
само собою, а у зв’язку із вчиненням важких злочинів, натомість якщо розглядати
цей злочин без прив’язки до основного злочину, то очевидно картина моральності
чи неморальності такого діяння деформується. Слушно зазначив А.А. Васильєв, що
“у розкритті будь-якого злочину зацікавлені всі і кожен, за винятком осіб, які
вчинили злочин, осіб, в інтересах яких вчинили злочин, і осіб, яким не байдужа
доля злочинця. Це слід визнати нормальним, на відміну від визнання нормою
відмови про повідомлення про злочин. Як можна говорити, що особа, яке стало
очевидцем злочину, у випадку повідомлення про це компетентним органам, вчиняє
аморальний вчинок, який презирається суспільством. Якщо так, то суспільство
веде себе вкрай непослідовно, з одного боку суспільство вимагає криміналізації
вбивства, а з другої вважає повідомлення про вбивство аморальним” [13, с. 18].
Справді, теорія кримінального права визнає неповідомлення суспільно-
небезпечним і караним лише у тих випадках, коли воно пов’язане з найважчими
посяганнями. У цих випадках, як свідчать дослідники, моральний обов’язок
громадян протидіяти суспільно-небезпечним діянням шляхом повідомлення про
них відповідним органам влади, переростає в правовий обов’язок [14, с. 89; 15,
с. 87]. Невиконання такого обов’язку тягне за собою не лише моральний осуд, але
й заходи кримінальної відповідальності. Оскільки суспільна небезпека
неповідомлення про злочин зумовлена суспільною небезпекою підготовлюваного
або вчиненого злочину, є необхідність встановлення відповідальності за злочини,
які представляють підвищену суспільну небезпеку. Тому криміналізація
неповідомлення про вчинення злочину є доцільною не лише щодо особливо
тяжких, а також щодо низки тяжких злочинів.
Проте не лише ступінь, але й характер суспільної небезпеки основного
злочину неповідомлення має впливати на встановлення відповідальності за
неповідомлення про злочин. Значну суспільну небезпеку становить
неповідомлення про злочини, які вчиняються стосовно малолітніх, чи осіб, які не можуть подбати про себе з огляду на старість, хворобливий стан. Особливістю
такого неповідомлення є те, що вищезазначені особи не завжди можуть усвідомити
вчинення проти них злочину, а тому з метою виявлення, припинення та
попередження таких злочинів має додатково існувати обов’язок осіб, які володіють
інформацією про вчинення злочинів проти малолітніх доводити таку інформацію
до відома правоохоронних органів.
Необхідним є встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення
про злочини, які можуть мати значні віддалені шкідливі наслідки, наслідки, що
мають значну територію поширення, наприклад злочини у сфері ядерної безпеки,
злочини проти довкілля.
Значно поширена думка про необхідність встановлення кримінальної
відповідальності за неповідомлення про вчинення корисливих злочинів навіть
невеликої або середньої тяжкості [6, с. 24]. Доцільність однак криміналізації
неповідомлення про корисливі злочини невеликої та середньої тяжкості не зовсім
виправдана, оскільки передусім відносини власності не мають суттєвих переваг у
відносинах, які охороняються кримінальним законом. Такою перевагою володіють
швидше життя та здоров’я людини, тому ця преференція не зовсім обґрунтована.
Крім того, інформацією про корисливі злочини значною мірою володіють особи,
матеріально зацікавлені у недоведенні інформації до органів влади або ж члени
сім’ї. З цих міркувань встановленні відповідальності за корисливі злочини
невеликої та середньої тяжкості буде неефективним.
Отже, серед аргументів, наведених на користь встановлення кримінальної
відповідальності, домінуючим, на нашу думку, є не лише допомога
правоохоронним органам у вирішенні їхніх завдань, головним чинником на шляху
криміналізації неповідомлення про злочин є насамперед формування
правосвідомості суспільства про невідворотність покарання, коли обов’язок
повідомити про вчинений іншими особами злочин сприятиме реалізації цього
принципу. Очевидно, що встановлення кримінальної відповідальності за
неповідомлення про злочини має здійснюватись на рівні з підняттям рівня
правосвідомості громадян за допомогою просвітницьких методів, а інколи, якщо це
стосується латентної злочинності, і шляхом заохочень. Проте невід’ємним
елементом формування такої правосвідомості має бути відповідна норма, що під
загрозою відповідальностізмушує громадян повідомляти про злочини
1. Лапунин М.М. Вторичная преступная деятельность и ее криминализация : Автореф.
дис. на соиск. канд. юрид. наук. – Саратов. 2006. – 27с.
2. Юридична енциклопедія: в 6 т./Редкол.: Ю.С. Шемчушенко (відпов. ред.) та ін. – К.:
Українська. енциклопедія., 1998. Т.4:Н – П. 2002. – 720с.
3. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручн. (Ю.В.Александров,
В.І. Антипов, М.В. Володько та ін.) за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. – К.:
Юридична думка, 2004. – 352 с.
4. Словник української мови АН: в 11 т. (К., 1970—1980). – Т. 8. – К: Наукова думка,
1977. – 927 с.
5. Галиакбаров Р.Р. Квалификация многосубъектных преступлений без признаков
соучастия: Учебн. пособ.- Хабаровск: Хабаровская высшая школа МВД СССР, 1987. –
96 с.
6. Пономаренко Е.В. Некоторые теоретические и законодательные проблемы
прикосновенности к преступлению по уголовному праву Российской федерации.-
Автореф. дис...на соиск. канд. юрид. наук, – Саратов, 2007. – 25 с.
7. Уголовное право зарубежных государств. Общая часть: Учебн. пособ. / Под ред. и с
предисл. И.Д. Козочкина. – М.: Омега-Л, Институт международного права и экономики
им. А.С. Грибоедова. – 2003. – 576 с.
8. Косякова, Н.С. Прикосновенность преступлению по российском уголовному праву
:Становление, состояние и перспективы развития: Автореферат дисс. на соиск. канд.
юрид. наук. – М. 2001. – 24 с.
9. Бойко А.И. Преступное бездействие.- СПб.: Издательство “Юридический центр
Пресс”, 2003. – 320с.
10. Ахтирська Н.Форми протидії розслідуванню злочинів, вчинених у сфері комп'ютерних
технологій // Юридичний журнал Юстініан, 2003 №3. – 2003 Режим доступу
//www.justinian.com.ua/
11. Макаров А.Д. Уголовная ответственность за прикосновенность к преступлению.
Автореф. дис. канд. юрид. наук. – М., 2003. – 27 с.
12. Ректор ЗакДУ призначив премію в $1000 за інформацію про викладача-хабарника http:
Режим доступу//zakarpattya.net.ua/
13. Васильев А. А. Уголовно-правовая характеристика прикосновенности к преступлению
: Автореф. дис. на соиск. канд. юрид. наук. – Екатеринбург, 2009. – 28 с.
14. Смирнов В.Г. Понятие прикосновенности по советскому уголовному праву. – Л.:
ИздательствоЛенинградского университета, 1957. – 129с.
15. Бушуев И.А.Ответственность за укрывательство преступлений и недоносительство. –
М. Юридическая литература, 1965. – 137с.
< Попередня Наступна >